Українська література. 6 клас. Чумарна

Вечір під святого Андрія

Уривок з повісті «Казка мого життя»

Не було ані одного мужчини, порозходилися.

В хаті тільки я, а на подвір’ї пастух Федь. Але я не мужчина, лиш дитина, а пастух Федь подобав більше на медведя, ніж на мужчину: сутулуватий, з малими очима й великою губою, на плечах заяложений кожух, на голові вилиняла шапка. До нього належали корови і страшний пес, Неро, до котрого, крім Василя, ніхто на десять кроків не мав права підійти.

Поза Нером і коровами, та ще поза їжаком у стайні Федь нічим не цікавився, нинішнім вечором святого Андрея також ні. Він приніс із возівні довгий низький ослін, а як стануть ворожити, то мав припровадити до балабухів Нера, але на ланцюгу, безумовно, лиш на ланцюгу, бо Нерові вірити не можна.

Балабухи пекла стара кухарка Марта, а пекла їх з приговорами за старосвітськими звичаями. Як були готові і вистуджені, бо псові гарячого не вільно давати їсти, то покладено їх на ослін посередині кімнати й почались наради, як їх значити, поазбучно чи хронологічно, цебто по іменах панночок чи по їх віку. А панночок тих було п’ять: три домашні, а дві сусідські. Та ще була тета Олеся з Лісник, що мала нині ночувати, бо під вечір звіялася завіруха, а вона некріпкого здоров’я. Тета Олеся й рішила, що балабухи не будуть значені ані по літах панночок, ані по їх іменах, а лише всуміш. Тільки треба собі добре затямити, що перший Дзюні, другий Адзі і т. д.

Затямили: Марта з порога гукнула на Федя, і за хвилину влетів страшний пес Неро, видзвонюючи грубезним ланцюгом, таким, як гальмується вози зі снопами. За Нером вкотився Федь. Він ледве тримався на ногах, бо Неро тягнув його з непереможною силою за собою. Жінота, як побачила Нера, зчинила нестяменний крик, вискакуючи на стіл та на креденс.

Неро, що ніколи не бачив кімнат і не чув такого дівочого крику, на хвилину здурнів. Стояв з виваленим язиком і вертів хвостом, на знак свого вдоволення, а тоді кинувся до балабухів, але так напрасно й безцеремонно, що перевернув ослін і балабухи поскидав на підлогу, а що лиш із підлоги поз’їдав їх скоро-скоро, всі до одного.

Котрий перший попався у його пащу, годі було вгадати. Ворожба, значить, не вдалася, і невдоволений Федь відпровадив зараз-таки нечемного Нера до його буди.

Не можна сказати, щоб і друга ворожба випала блискуче. Панночки виливали розтоплений віск з пательні у мосяжну мидницю на зимну воду, але ні одній нічого певного не вилилося. На однім кружку було щось буцім Руяний вінок, а буцім тюрбан на голові Роксолани на образі, що висів у другім покою. На другім кружку було щось буцім санки, а буцім тачки — і вгадай з того, чи що буде вліті, чи взимі? Так усім п’ятьом.

І з калатанням ложками по паркані та з наслухування, звідкіля пси відізвуться, нічого певного не вийшло. Пси, схвильовані появою смачних балабухів, виявляли по всіх сторонах світа свою радість, а трахкіт ложок глушив сильний вітер.

Ще найкраще вдалося з «ціжемками», себто з п’ятьма черевиками з лівих ніг п’ятьох панночок. Їх укладали від печі до порога, а потім переставляли так, що врешті один опинився за порогом. «Ах! Адзя — Адзя!» — залунало в кімнаті, і засоромлена панночка Адзя ледве вихопилась цілою з обіймів товаришок, бо вона то перша мала «вийти замуж».

Марта принесла чай і свіжі пампушки, начинювані рожею, рум’яні, з біленькими обручками. Розкіш, а не пампушки. Чай був також знаменитий, правдивий китайський, його переносив через границю старий пачкар Буга. Домашні панночки раз у раз припрошували гостей, і пампушки миналися доволі скоро.

— Андрій, Андрій, — почала тета Олеся, — і вже по Андрею!

— По андріївських вечорницях, — поправила котрась із дівчат.

— А незабаром прийде Святий вечір, — потішала друга.

— І Голодна кутя, — додала третя.

Тета Олеся зітхнула:

— Так воно, так. Все йде, все минає, і краю немає. Але в дійсності нинішні вечорниці ще не скінчені.

— Як то ні? — пролунало питання із кількох рум’яних уст.

— А так, бо ще опівночі з дзеркала ворожать, але це вже, так сказати, ворожба грішна.

— Чому?

— А пригадайте собі, як воно є в Шевченковій «Тополі»: «Не питайте свою долю, само серце знає, кого любить...» Я нікому не раджу ворожити з дзеркала опівночі, поміж двома горючими свічками. Знаю один такий примір, що дуже прикро скінчився.

— Розкажіть нам, тітусю, розкажіть!

— А не будете цього пробувати?

— Не будемо.

— Слово?

— Слово, тітусю.

Шафковий годинник тікав, поліна в печі тріщали, вітер за вікнами шумів, гудів, реготався.

П’ять дівочих голівок тулилося до себе. Тітка розказувала.

— Мали ми сусіда, великого багача, що мав доньку Олю, одиначку, гарну, багату, але не мудру.

— Чому б то не мудру?

— А тому, бо опівночі перед святим Андреем засвітила свічки, поставила дзеркало, взяла ножиці в праву руку, дивилася в дзеркало й чекала.

— І що?

— І нараз побачила в дзеркалі хлопця. Гарний був, як вилитий. Мав на собі ґранатовий сурдут і ясні в паски панталони віденської моди, так, як тоді в нас одягалися. Глипнула — подобався їй, шарнула ножицями — і малесенький шматочок ґранатового сукна з лівої поли, як цвіт з дерева, опав на килим. Знову зирнула в дзеркало, нікого не було. Підняла цей шматочок і приглядался до нього довго-довго. Темно-синє, гладке, м’яке сукно. Загорнула в тонкий папір із мільових свічок та сховала на сам спід до своєї касети, де тримала листи, засушені квітки, стяжечки тощо.

Минув рік. І знову наближався вечір святого Андрея. Ніч була така темна й бурлива, як нині, і так само снігом мело. Наші сусіди вже зібралися йти спати, як перед ґанком озвалися дзвінки.

Хтось застукав до дверей. Увійшов старший священник і молодий незнайомий чоловік. Збилися з дороги, довго блудили, бо на Поділлі блуд чіпається часто, просять, щоб могли переночувати.

«Будь ласка, розгостіться, ми гостям раді».

І гості поскидали засніжені кожухи. Оля глянула й остовпіла. Цей красунь у ґранатовім сурдуті та в ясних панталонах, він — той самий, що бачила його в дзеркалі...

— І що? І що? — відізвалося нараз п’ять голосів.

— Не знаєте що? Побралися й зажили собі так щасливо, як у казці. Чого забажали, те й мали, тільки дітей Бог не давав.

Микола Пимоненко. Ворожіння

Одного разу сиділа моя Оля в своїй кімнатці й переглядала свої листи, стяжки, засушені китички, спомини з дівочих літ. На те увійшов її муж. Сів біля неї, балакали й жартували безжурно. Нараз побачив він оцей малесенький шматочок ґранатового сукна.

— А це що? — не спитався, а скрикнув.

Оля спаленіла.

— Це якраз той шматочок, що хтось мені його відтяв з лівої поли мого герока. Звідки ти його взяла? Кажи!

Не давав жінці спокою, поки не призналася, як воно було...

І відтоді...

— Що було відтоді, тітусю?

— Відтоді ніби якась зимна стіна виросла поміж ними.

— Розійшлися?

— Ні, бо не хотіли прикрости своїм батькам робити, вони ж нічого не знали. Але ні щирості, ні давнішого тепла вже між ними не було. Вони побралися не по-Божому, а в несамовитий спосіб.

Тому-то я кажу, що така ворожба — це гріх. І най Бог хоронить, щоби з вас котра важилася на таке діло.

— А правда воно, тітусю?

— А невже ми знаємо, діти, що правда, а що ні?

Шафковий годинник тікав, поліна в печі тріщали, вітер за вікнами шумів, гудів, реготався...

Богдан Лепкий

Збагачуємо мовлення

Ґранатовий — тут: темно-синій.

Розмірковуємо над прочитаним

1. Які враження зостались у тебе від прочитаного оповідання?

2. Чи траплялись із тобою в дитинстві подібні пригоди?

3. Чи доводилось тобі брати участь в андріївських ворожіннях?

4. Які ще зимові народні свята ти знаєш?

5. Що, на твою думку, змінилося у ставленні сучасної молоді до народних свят і чому?