Українська література. 6 клас. Борзенко

Дитинство видатних українців

Марина Павленко

(Народилася 1973 року)

Марина Степанівна Павленко народилася 30 березня 1973 року в селі Старичах на Львівщині в сім’ї вчителів. Дитинство провела на Черкащині. Закінчила Уманський педагогічний університет, працювала вчителькою початкових класів, а нині викладає в рідному університеті. Їй належить авторство низки поетичних збірок та прозових творів, зокрема: казки «Домовичок з палітрою», «Домовичок повертається», повісті «Русалонька із 7-В, або прокляття роду Кулаківських», «Миколчині історії», «Чи шкідливо ходити покрівлями гаражів?», «Райдуга в решеті. Про Павла Тичину, Надію Суровцову, Василя Симоненка, Василя Стуса, Ірину Жиленко». А ще письменниця дуже захоплюється малюванням, навіть ілюструє деякі свої книжки.

Марина Павленко

Обкладинки творів Марини Павленко

Перевіряємо, чи уважні ми читачі й читачки

1. Де і коли народилася Марина Степанівна Павленко?

2. Де минуло її дитинство?

3. Яку освіту вона здобула?

4. Із чого почалася її професійна діяльність?

5. Які книжки для дітей вона створила? Які з цих книжок ви читали?

6. Яке захоплення має Марина Павленко? Розгляньте її ілюстрації.

Ілюстрації Марини Павленко до книги «Райдуга в решеті. Про Павла Тичину, Надію Суровцову, Василя Симоненка, Василя Стуса, Ірину Жиленко» (2014)

Художньо-біографічна проза

Марина Павленко в книжці «Райдуга в решеті» знайомить читачів з відомими представниками нашої культури. У цій роботі їй став у пригоді науковий університетський досвід: «Наукові навички знадобились мені, коли писала книгу про «видатних дітей»: Павла Тичину, Надію Суровцову, Василя Симоненка, Василя Стуса й Ірину Жиленко. Усі вони стали мені неймовірно близькими, мовби в шкурі кожного побувала, бо перед написанням довелося провести чималий обсяг дослідницької роботи».

То що ж це за література, котра вимагає спеціальної дослідницької роботи?

Цю особливу літературу називають художньо-біографічною: вона не відхиляється від фактів із життя реальних людей, однак творчо, з елементами художнього домислу ці факти осмислює. Наприклад, зображує емоції, переживання, духовні пошуки героїв. Це гібридна література, оскільки поєднує можливості наукового дослідження та художнього твору.

Звідки люди черпають своє натхнення? Звісно, з часів дитинства! У розповіді «Янголи для Павлуся Тичини» письменниця розкрила дитячі враження поета, наділеного незвичайним даром інтуїтивного заглиблення у природні процеси.

Ілюстрації Лариси Іванової до творів Павла Тичини «Хор лісових дзвіночків», «Гаї шумлять...», «А я у гай ходила...» (1972)

Пригоди іншого героя та його несвідоме поривання до духовних висот — основа історії «Небезпечні польоти Василька Симоненка». Марина Павленко запропонувала власну версію того, як сільський хлопчина, котрий над усе мріяв бути льотчиком, дістався своєї справжньої висоти: «Такий ось швидкий і стрімко-вертикальний шлях... Із малого полтавського села — в класики».

Ділимося читацьким досвідом

1. Пригадайте, які твори Павла Тичини ви читали, вчили пам’ять.

2. Чим запам’яталися вам твори митця?

3. Чи цікаво вам було б дізнатися про дитинство поета? Про те, як він відчув мистецьке покликання, які перешкоди мусив долати на життєвому і творчому шляху?

Читацький практикум

Янголи для Павлуся Тичини

(Уривки)

... Перший янгол двері відчиняє,

другий янгол столи застеляє,

третій янгол

хрещеному нарожденому

рабу Божому щастя й долі шукає...

Із пісківського замовляння

Павлусевій радості немає меж! Мало того, що літо в розповні, що на канікули додому приїхав, та ще й цього вечора мама постелила їм з Іванком не в хаті — у садку! Саме достигають яблука, треба стерегти від злодіїв. Бо такі щепи, яких понасаджували Павлусь із татом, у селі — дивина. Торік, як почали достигати, хтось полакомився на чуже добро: і яблука обнесли, і гілку відчахнули! <...>

Лежать Павло з Іваном, а вгорі, і внизу, і довкола — мов царство Боже. Манять-поблимують зорі — душі чиїсь. Невдоволено постогнує під кожухами втоптана трава. Довкола сюрчать коники. Десь ген аж під Волошинівкою — далекі голоси дівочі пісню виводять. Попискують у своїх нічних клопотах жителі підземного царства. Покрикують нічні птахи, надривається жаб’ячий хор із озерець урочища Попівка. Пошелестують крізь медово-яблучні сни переморені бджоли в татових вуликах... <...>

А зверху яблуня віти розпростерла. Покректує стомлено: нелегко-бо тримати на собі й обважнілі плоди, і всипане зорями небо. І затишно під цим яблуневим шатром, і духмяно, й п’янко. І зовсім не страшно. Їй-Богу, такої ночі лихо не може ходити світом — лиш добрі янголи!

Може, то й не яблуня, а любляча вродлива мама Марія простерла свої крила над Павлусем, і над Іванком, і над усіма своїми тринадцятьма дітьми: чотирма вічними янголятками й тими дев’ятьма, що вижили?

А може, яблуня — це долоня, яку тримає над хлопчиком його небесний покровитель? Адже кожна з трьох дат Павлусевого народження, які називатимуть його майбутні біографи: 23, 27 чи 28 січня 1891 року — пошановує святого Павла! Хто-хто, а тато Григорій на святцях знається. Він же, як і покійний мамин тато Василь Савицький, — псаломщик, дяк Пісківської Свято-Троїцької церкви. Ну, ще вчителем сільської дітвори підробляє, поставивши два довгі столи просто у своїй хаті. Предки ж татові були козаками. Тичина Гнат навіть служив полковим старшиною в самого Богдана Хмельницького! <...>

Ілюстрація до книги «Райдуга в решеті. Про Павла Тичину, Надію Суровцову, Василя Симоненка, Василя Стуса, Ірану Жиленко» (художник Марина Павленко, 2014)

Але й тато, і мама в нього — найкращі. Ех, як добре, що, крім святого Павла, охороняє хлопчину й любов найрідніших! Гарно мати старших братів і сестер! Павлусь знайшовся в родині Тичин сьомим: після Василя, Проні, Полі, Михайлика, Ірини та Іванка. Потім народились іще Оксанка, Євген, Кость, горбатенька Олеся, Наталочка й Сергійко...

Усі обдаровані, всі його, Павлуся, люблять. Може, правду кажуть, що сьоме дитя в сім’ї — особливе? Сім барв у веселки, сім нот у пісні, сім днів у тижні... Він так і залишається «мізинчиком»: чи того, що справді худенький та дрібний, чи того, що «Павло» з латини й перекладається як «маленький»?

Тільки чоло високе та очиська на півлиця. Під чолом тим усе працює думка, а очиська світ у себе так і вбирають! Гарно ж довкола, Господи! Павлусеві здається, що все — наче крізь нього самого проходить, перетинаючись у ньому тисячами вражень-променів... А він — мовби струна, що натягнута між небом і землею, між зорями й комашками.

Ілюстрація до книги «Райдуга в решеті. Про Павла Тичину, Надію Суровцову, Василя Симоненка, Василя Стуса, Ірану Жиленко» (художник Марина Павленко, 2014)

— Ну, як полізе цієї ночі крадій — хай начувається! — солодко зітхає брат, умощуючись під рядном.

А Павлусеві не дуже хочеться, щоб цієї ночі хтось закрадався. Хоч і кортить дізнатися, чиїх нечистих рук діло!

— Може, віщий сон накликати? — розмірковує. — Яке там Проня замовляння казала? «Ложусь я на Сіянських горах спать — три янголи в головах стоять!..»

— «...Один янгол все бачить, — продовжує Іван. — Другий янгол все чує, третій янгол все знає...»

— «...I мені скаже, найду чи потеряю!» — завершують уже дуетом.

Проте чи янголи не поспішали, чи хлоп’яче хвилювання передалось яблуням і навіть грушам за блакитною лавочкою, але сонний настрій мов рукою зняло.

— Пригадуєш, Павлусю, як я тебе до бурси³⁴ готував?

³⁴ Бурса — підготовчі класи духовної семінарії, навчального закладу для підготовки християнського духовенства.

— Еж, ткнув мені в руки Священну Історію, замкнув у чулані, а сам гулять повіявся! — усміхнено потягується Павлусь. — А як ти мене водив на заняття до репетитора Голобуцького? Єй же право, і сам не вчився, й мені не давав!

— А що? У Голобуцьких, може ж, і справді хвіртка не одчинялась! Мусили вертатись додому! — виправдовується старший брат.

— ...І гасати у квача, в опуки, в гилки чи куці-баби, еж?!

— Може, хтось іскаже, що ти погано вивчився? Прийняли ж. Усі хвалять тебе! І регент, і математик Бекаревич!..

— Ну, з математики я не дуже, сам знаєш! Бекаревич любить мене за те, що мапи з географії креслив йому та розмальовував і що гарно в хорі співаю!

— А викладачі Соловйов, Львов, Зосимович?! Надто ж — учитель малювання Михайло Жук! За щось же і він, і бурсаки й називають тебе позаочі: «святий Павлусь»! Ядлівський дядько правду казав, що з тебе якийсь архієрей³⁵ вийде!

³⁵ Архієрей — повновладний очільник духівництва церковно-адміністративного округу — єпархії.

Дяка Богові, темна нічка не виказала, як Павлусь зашарівся від братових похвал. Ні, святим чи архієреєм він бути аж ніяк не збирається. Після бурси чекає семінарія, а потім... Спробувати б у Петербурзьку академію художеств, але грошей навіть на дорогу нема... Навряд чи йому, як молодому Шевченкові, пощастить на багатих друзів... Доведеться в Комерційний інститут, бо забриють у солдати царської армії!..

А поки що, справді, Павлусь не лише гарно вчиться і відпрацьовує навчання-проживання незамінним дискантом³⁶ у бурсацькому хорі. Ще регент доручає йому підучувати новачків. Понавчав так і Чоботька, і Трубеньова, і Копійку, і меншого брата Євгена (теж у бурсі вже), і Грицька Верьовку (майбутнього видатного композитора). Через уже дорослого брата Мишка прилучається в Чернігові до все нових шедеврів музичних. Ще трохи — й гратиме на кларнеті, гобої, бандурі, фортепіано. А ще — почне складати музику сам, хоч у цьому не признається навіть братам. <...>

³⁶ Дискант — високий дитячий (переважно хлопчачий) голос із специфічним звучанням.

Павло Тичина з першою вчителькою Серафимою Морачевською, 1930 рік

Українські книжки Павлусь отримав аж у першому класі Пісківської земської школи — від любої вчительки Серафими Миколаївни Морачевської. За відмінне навчання. «Під землею» Марії Загірної та «Байки» Леоніда Глібова. До цього ж удома на припічку під лампою вже лежали різні церковні календарі й «Тарас Бульба» Миколи Гоголя.

Надихнута Іванком та гарними згадками, Павлусева душа озивається піснею:

— Зоре моя вечірня-а-ая, зійди над горо-о-ою!..

Іванко підхоплює. Пісня бринить, набирає сили, додає смутку й краси і без того прегарній ночі.

— Еж, ми-бо гадали спершу, що це пісня народна, сільська! — згадав Павло, щойно доспівали. — А тоді побачили її в односельця Данила Коцюра в «Кобзарі»!

— ...Тараса Шевченка! — згідливо продовжує брат.

— Книжку дід ховав за сволоком — заборонена... От би десь у Чернігові таку дістать, привезти, батькам почитать!.. А ще б — Лесю Українку, Івана Франка... І Михайла Коцюбинського — це ж він у Чернігові, недалеко... От би побачити! Хоч краєм ока!

— Ах, як же божественно пахне! — втягує носом яблучний дух Іванко.

— Мудрець Григорій Сковорода, кажуть, теж любив цей запах... І Біблію коло себе...

— Ну, ти таки — святий Павлусь! Не те, що я! Пам’ятаєш, як тато сварився на мене, коли я став бурсаком: «Дві двійки, негіднику, привіз!». А ти, малий, зазирав і в корзину плетену, і в кишені мого пальта — все тих «двійок» шукав? — Угу...

Вже й не знає Павло, чи слухає він ще брата, чи вже полинув кудись у раннє дитинство, де співали йому в колисочку Проня і Поля «Пішла киця по водицю...». <...>

— Ай!!!

Хтось із усієї сили вдарив Павлуся по голові.

Хлоп’як схоплюється і знетямлено роззирається навколо. Що за мана, що за проява?!! Замість стелі — небо і яблуневе гілля? Замість білих хатніх чи бодай монастирських стін — дерева і трави?

— Га? Що? — прокинувся й Іванко...

Еж, та це вони з братом послалися нині в саду, злодіїв пильнують! Але чом це на лобі надимається ґуля?

— Мене... вдарило щось... — розтирає ґулю Павлусь.

— Певно, злодії! — підскочив братик.

Обоє налякано роззираються.

Небо вгорі й собі набурмосюється («хмарніє», «перегулюється» — так би сказала їхня люба мама), зорі наїжачились, поховались...

— Яблуко! — радісно скрикує Іван.

Яке яблуко? До чого тут яблуко?

— Осьде воно, в узголів’ї! Схотілось йому впасти, от і цулупнуло тебе по голові! — Іванко нахиляється, бере в руки «нахабного» перестиглого фрукта. Сміється Павлусь. <...>

Тривога потроху відпустила хлоп’ячі серця. Здалося, чи справді щось було? Може, злодіїв чи страх розігнали янголи? Оті, що їх накликали-замовляли перед сном?

...Шкода: безсилі янголи відвернути майбутні нашестя-нещастя! Бо через два роки, 1906-го, теж отакого-от пишного літа родина Тичин осиротіє. Втратить 56-літнього батька Григорія Тимофійовича Тичину... <...>

Чи то поможе Кобзаревий дух, чи то знову пролопотять над Павлусем янгольські крила, але знайдуться сили вистояти, навіть сягати все вищих і вищих мистецьких вершин. Музика й малярство, невід’ємні від юного Тичини, тепер якнайдосконалішим чином втіляться ще й у Слові. А ще через рік напишуться перші справді вартісні твори. Наче причащання-привітання:

Блакить мою душу обвіяла,

Душа моя сонця наміріяла,

Душа причастилася кротості трав —

Добридень я світу сказав!..

А далі підуть все сонячніші й музичніші, все геніальніші, «сонячно-кларнетні» поезії. Ніби зняті з неба, зіткані з трав, із води зі Святої Криниці за селом, бджолиного хору татової пасіки, з маминої пісні... Чи просто — вихоплені з довколишніх мочалищських та рокитнянських лісів, пісківських березових гаїв, суворих сосон, столітніх верб над щаснівськйм шляхом, вікових пісківських лип неподалік майдану... Ті вірші мовби одмічені печаттю Божого Духу. І всі — з Великого Серця, з Великої Любові. До світу, до рідних Пісок, до України. Недарма ж 1910 року великий Михайло Коцюбинський, що його таки зустріне Павлусь, особисто визнає в юнакові Павлові Тичині великого поета!..

...Янголи не відвернуть 1915 року і смерті Павлової мами...

І страждань закоханого Павлового серця не відвернуть. <...>

На жаль, безсилі будуть порятувати Павлову чисту невинно-дитячу душу й від найстрашнішого — диявольського ярма, яке вже готується кривавим режимом нової совєцької імперії!

...Короткий спалах державності України 1917 року Павло переживе як особисте щастя. А її криваву загибель — як власну непоправну трагедію. Ця трагедія обернеться не лише залякуванням, утисками його особисто та репресіями його братів Івана і Євгена. Але й — масовими розстрілами, війною, нестатками, розкуркуленням, голодомором 1933-го, знову війною і знову голодом — 1946-47 років... <...>

Мати поета Марія Василівна (уроджена Савицька)

...І ніяково закриватиме «вид свій» Перший янгол, спостерігаючи вимушені поступки Великого Поета низькому й підлому червоному дияволу, який «обступає, просто в груди рубає»... Ці поступки мимоволі віддалятимуть Поета від Істини, якій служив і якої прагнув усе попереднє життя. <...>

Але, але... Але Третій янгол — таки звеселяє серце! Адже, попри все, Поет не поставить свого підпису під жодним наклепом, він уперто допомагатиме (зокрема грошима) молодим поетам, прийматиме в своїй київській квартирі в’язнів совєцьких таборів, як-от Надію Суровцову та інших репресованих... А 1959 року Павло Тичина виявиться єдиним депутатом, котрий добровільно піде з усіх своїх височенних постів. Бо відмовиться підписувати закон, котрий дозволяє українцям не вивчати рідної мови.

А розкішне панно «Біле і чорне» викладача бурси й семінари, відомого художника Михайла Жука (він уважатиме Тичину своїм найкращим і найлюдянішим учнем) назавжди зафіксує юного Павла Тичину в образі янгола!

Юнацькі тичининські вірші довіку нашіптуватимуть людям щонайкращі почуття! Його перша книжка «Сонячні кларнети» — одне з наймузичніших, найживописніших, найсвітліших творінь української та світової поезії.

«Я — дужий народ! Я — молодий!», — пророкуватиме збірка нове і вже остаточне відродження Україні. <...>

Фрагмент панно «Чорне і біле» (Михайло Жук, 1912-1914)

— Ку-ку-рі-ку-у-у!.. — накликають неминучий ранок настирливі півні, й у саду розвидняється.

Розвидняється й у Павлуся на серці. Вітер, пахощі, навіть усі нічні шелести щезли, натомість починає випадати роса. Дивно, що розбудили хлопчину півні, а не звична світанкова прохолода! Заснули-бо ненавмисне, лягати не мали, то й не вкривались!

...Павлусь здійняв руку, щоб перехреститись-привітатись зі світом. І здивовано помітив, що вони з Іванком дбайливо укриті-обкутані теплими ковдрами..

Наче крильми.

Ділимося читацьким досвідом

Чи сподобалося вам читати художньо-біографічний твір? Чи помітили ви якісь відмінності між звичайним прозовим твором (оповіданням, повістю) і художньо-біографічним?

Розмірковуємо над текстом твору

1. Марина Павленко зібрала чимало фактів про життя Павла Тичини, його рідних, але осмислила їх творчо. Поміркуйте, які елементи художнього домислу є у творі. Наведіть приклади й обґрунтуйте свою відповідь.

2. Яким постає маленький Павлусь у творі? Доберіть п’ять прикметників, які, на вашу думку, характеризують образ, створений Мариною Павленко.

3. Який епізод твору вам сподобався найбільше? Перекажіть його.

4. Які проблеми порушено у творі? Оберіть відповідь / відповіді з-поміж запропонованих варіантів або додайте свою. Свій вибір обґрунтуйте.

• А прагнення до здійснення мрії
• Б морального вибору
• В становлення особистості
• Г розвитку таланту
• Д ?

Сприймаємо твори інших видів мистецтва

Розгляньте ілюстрації Марини Павленко до свого твору. Якими постають маленький Павлусь, його родинне коло на цих малюнках? Чи суголосні зображення й текст твору? Відповідь обґрунтуйте.

Небезпечні польоти Василька Симоненка

(Уривки)

...Упаду я зорею,

Мій вічний народе,

На трагічний і довгий

Чумацький твій шлях.

Василь Симоненко. «Стільки в тебе очей...»

Навчальні піруети

Стільки пам’ятає себе Василько, він хотів стати льотчиком. Як тільки загуде в небі — бігом надвір! Геть і ложку покине. Забуде і борщ, і мамині пиріжки, начинені смаженим борошном. Адже в небі — сталевий птах (це вам не чорногуз із їхньої повітки!) крилами розтинає хмари!.. Оце висота! Оце доля!

<...>

Хоч нічого в них героїчного, нічого від романтичної льотчицької долі. Мама Ганна, в колгоспі наробившись, вечорами цокотить на швейній машинці — сусідів обшиває. Дід Федір Щербань, колгоспний комірник, після роботи косить, порається біля худоби та читає книжки-газетки. Василькові тільки й «польотів», що в розкрилені мамині руки, коли приходить увечері з роботи. Або — дідусеві назустріч, коли той із поля чи з базару в Лубнах несе онукові гостинчика «від зайця»: окрайчик хліба, яблуко чи бублика. І то — це коли Василько маленький був, а нині пів парубка, семикласник уже!

У війну літаки не вабили, а лякали. Були схожі на чорні хрести й несли в собі смерть і руїну. Правда, щойно 1943-го їхнє село Біївці звільнили од німців, Василько з Льонею Щербанем і собі спробували трохи «повоювати». Не льотчиками, то хоч піхотинцями. Ну, а піхоті чи льотчикам треба вміти стріляти.

Війна одгриміла, проте снаряди, патрони, гранати зостались. Всі хлопчаки тоді «запаслися»: Гриша Симоненко автоматні диски прикопав у схованці, дід його — пістолети на сінокосі познаходив, Льоня ящиком патронів розжився. Василько ж озброївся в рідній клуні. Там, коли замерзали Удай і болота, часом переховувались партизани, і в очеретяній стрісі лишили... нагана й гвинтівку! Тож хлопці — за зброю. Висадили зі стріхи десант у бур’яни і дрібними перебіжками — в береги.

Ілюстрація до книжки «Райдуга в решеті. Про Павла Тичину, Надію Суровцову, Василя Симоненка, Василя Стуса, Ірину Жиленко» (художник Марина Павленко, 2014)

...Однак та перша військова операція скінчилась поразкою. Постріли з болота неабияк наполохали селян. «Солдатів» швидко виловили, зброю відібрали, босі вояки під грізним конвоєм Параски Щербань, і насмішкуватим поглядом чорногуза з клуні прибули додому. Увечері зазнали ще й публічного суду.

Хлоп’ячі вуха палали від батьківсько-дідівських зітхань, бідкання і докорів.

— Дурило мале! — трималась за серце заплакана мама. — Це ж тільки Божа ласка, що лиха не сталось!..

Але справжні герої не відступають. <...>

Одначе мріяти — кожен може. Чого лиш не понамріюється, коли цілих дев’ять кілометрів тюпариш до школи, а потім, відучившись, — тих самих дев’ять дринзяєш назад? З 1942 року Василь учився в Біївецькій початковій, потім ходив до семирічки в сусідніх Єнківцях, а тепер — до десятирічки в село Тарандинці. Колись у Тарандинцях служив писарем Васильків прапрадід (теж Федором звався). Тільки прапрадід собі щодня верхи їздив, а хлопець — пішака. Як тепло й сухо — мовби й нічого. А дощами-снігами одежа-взувачка не встигала за ніч висихати на грубці. Пальто ж у Васі — вітром підбите, чоботи — босий слід знати...

Але до школи — це закон! <...>

— Тяжко тобі, Васю? — мама жаліє.

— Та чого там важко? — віджартовується-відсміхається каро-зеленими очиськама. — Доки дійду до школи — всі уроки повторю. Доки назад — усі пісні переспіваю!

Отже, мріяти — не сокирою махати! Проте і за рубанням дров чи очерету (дідусь уже старенький, хлопець — головний хазяїн у домі) мріяння Василька теж не покидає. Города копає — мріє, сіно згрібає — мріє, худобу порає — мріє!..

Льоні простіше: постановив собі, що стане поетом, і вперто прямує до мети. А тут же пером і папером не обійдешся! Треба щось робити, бо ж, як у Біївцях кажуть, без підпалу й дрова не горять!

...Нові «навчальні» польоти відбулись на Удаї, що несе поважно глибокі води через село.

Місцева парубота придумала такого собі лука. З усіх сил нахиляється донизу молода верба. Двоє тримають за гілки-шасі, доки «льотчик» не вибереться на «фюзеляж» і не вчепиться руками за «рулі повороту» — верхівку.

— Три... чотири! — командують хлопці. — Від гвинта!

І — в-в-відпускають дерево.

Воно розправляється і пружиною викидає того, хто на верхівці, в річку. Пілот іде на зниження! Є контакт — геройський бульк у воду! Та-а-аке добро! І страх, і гордість, і, головне, безмежна радість польоту!

Але якось Василько, не втримавшись, «важелі» випустив завчасно...

Впав із триметрової висоти. Не у воду. Зайшов у штопор на берег, у мокрий пісок.

Лежма лежав кілька днів, так спина боліла. Згодом начебто минулось. Але — чи минулось?.. <...>

Наступний «політ» відбувся на пасовиську, де Василь, після гусей і свиней, уже вибився на вищу сходинку пастушої «школи» — пас корівчину. Добре у веселому товаристві серед безмежного зеленого простору щось вигадувати. Давно минулися дитячі ігри в цурки, в гилки, в рогатки й луки, в катання коліщати, в м’ячі, зваляні з коров’ячої шерсті. Тепер Василь упевнено приборкує і найноровистішого коня, вправно атакує «фашистів» поміж «окопами», спритно добуває вогонь кресалом і губкою. <...>

А зараз парубота забагла «політати» на старому вітрякові, що кострубато стирчить у полі над єнківецьким шляхом. Баки заправлено, датчики настроєно, автопілот увімкнено...

...Василько й не пам’ятає до пуття, як це сталося. Знає, що був політ, була висота — потім усе зникло...

Того вечора пастушки принесли його додому в рядні. Ні встати, ні поворухнутися ще довго не міг.

«Хоч би нічого собі не відбило!!!» — товклось у стривоженій, передчасно посивілій маминій голові.

І це ж при тому, що змалку, вічно голодне й худюще, перехворіло всіма можливим болячками!

Помалу одужав. Минулося. Минулося?..

Набирання висоти

У чеканні того часу, коли зможе сісти в літак, Василько не лише «тренується». І не лише «відмінно» — та що там відмінно — блискуче! — навчається в школі. А й принагідно, між іншим, «шліфує» себе у Слові. <...> Віршують у Василевому роду, крім Олексія Щербаня, ще й дядько Петро Щербань, трохи — брат по батькові (точніше, по безбатченству) Гриша Симоненко... Навіть відомий критик і письменник Прокіп Мисник — їхній далекий свояк. Зрештою, і мама, вже яка зайнята селянською та кравецькою роботою, а завше вдатна до влучного слівця, до гарної пісні! Згодом Ганна Федорівна збере почуті в рідному селі примовки-приказки в окремий зошит під назвою «Перлини поміж людей». Василь умисне обминає думку ще й про тата, котрий, кажуть, теж має літературний дар. Бо ніякий дар не може бути вищим за талант совісті, людяності, відповідальності! Сам він через ціле життя пронесе зароджену в дитинстві зневагу до забудькуватих невірних «пошти-батьків» і лицарську повагу до Жінки, до Матері.

Але найбільше будить Васильків поетичний дар дідусь Федір. Не лише тому, що Федір Трохимович нема-нема — та й забалакає «прикладно», римою. А ще й тому, що останні гроші віддасть на книжки для коханого внука. Головне — ті благодатні розмови довгими вечорами на печі або влітку на сінокосі. Кінця нема тим подорожам у минуле до свого роду, до рідної України!..

«Ми йдемо через сінокіс, і темніє над нами небо, і дзвенить земля на тисячу ладів, і я слухаю. Слухаю небо, і слухаю землю, і слухаю дідову мову. І в серце моє вливається якась незрима сила, що на віки вічні прив’яже мене до цієї землі, до співучої тихої мови», — напише через роки.

І справді, манить Василька вже не так небо, як ця земля на межі полтавського степу й чернігівських лісів, наповнена буйною зеленню та розкішними чорноземами.

— Діду, а Україна — найкраща?

— Батьківщину, як і маму, люблять не за те, що вона краща за всіх, а за те, що — твоя, рідна.

...Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину...

— промовлятиме Василева пісня «Лебеді материнства». Облетить ця пісня, як і чимало інших Симоненкових поезій, увесь світ: Василева однокласниця почує її аж у Канаді. Чи ж варто мріяти про успішніші польоти?..

Лише 1947 року Василько з Льонею не те що літати — ходити не могли. Безсило повзали по молодесенькій травичці й «випасали» молоду кропивку, вишукували шпичаки, рогіз... Мало помагають млинці з жолудів (жолудяники), із висівок чи липового листя... Піти б на скошене поле й по стерні в рогозяний кошик колосків назбирати (однак пропадуть!) — так далеко ж... І об’їждчики стережуть, голодних дітей проганяють!..

Цей рік — рік уже третього для совєцької України голоду.

«Піснею про Сталіна починаєм день!» — наче на глум, бадьоро виспівує радіо. «Кращих ми не знаємо на землі пісень!» — знесиленими голосами підхоплює шкільний хор... А про голод наказано мовчати!

Мовчати? Хібо що до пори, до часу! Льоня он уже тихцем заримував тужливі рядки — відгук на недавню голодну смерть дівчинки Марійки, в яку був закоханий. Проте Василько відчуває: тут треба слів не «плакальних» — якихось інших. Яких? Ну, яких же?!!

Портрет Василя Симоненка (В. Клименко. 1985)

...Чи не тоді вперше й прийшла підсвідома думка: гарним льотчиком зможе стати і хтось інший. Василь же мусить зробити щось таке, що... Що під силу буде лише йому одному! І це «щось» може стати його власним ПОЛЬОТОМ. Може, значно важчим, відважнішим, хай навіть — небезпечним... Але — його власним. І — щонайвищої висоти!

Справжні слова вже десь виболюються-народжуються у Василькові. І згодом таки виллються в сміливих поезіях «Жорна», «47 рік» та інших. Саме Василь Симоненко один із перших прорве мовчанку і скаже те, що давно болить його народові!

Але ж боротися з брехливим злочинним суспільством — це завжди ризик!.. Тому юнак не спиняється в польоті. <...>

Рівняється на тих, кого так любить із сотень жадібно «проковтнутих»-прочитаних, майже вивчених напам’ять книжок. Тарас Шевченко, Іван Франко, Василь Стефаник, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Павло Тичина, Александр Блок, Сєрґєй Єсенін, Едуардас Межелайтіс, Еріх Марія Ремарк, Ернест Гемінґвей...

Пізніше, як зазначить Лілія Шитова, проникне в таємниці забороненого совєцькою імперією «Розстріляного відродження»: у творчість майже нікому не відомих тоді Миколи Зерова, Василя Еллана-Блакитного, Тодося Осьмачки, Валеріана Підмогильного, Василя Чумака, Євгена Плужника, Миколи Вороного...

Що далі, то старанніше нарощуватиме «висоту», вимоги до власних текстів. Тому й надрукується вперше нескоро: аж 1 грудня 1957 року, в газеті «Черкаська правда». Навіть укладе такі собі 5 заповідей справжнього поета. Його майбутній черкаський колеґа-приятель, журналіст Микола Сніжко ці заповіді чітко запам’ятає і перекаже нащадкам:

1. Знати мову, якою пишеш. (Говорити українською мовою, а не «на українській мові»).

2. Стати освіченою людиною.

3. Не бути байдужим до людей.

4. Працювати до сьомого поту.

5. Мати те, що від Бога, — талант.

Шкода, що так недовго розвиватиметься його талант, шкода, що обірветься на злеті, на порозі, може, найкращих творів...

Але навіть за цих умов наш чорнявий високочолий хлопчина, чиє ім’я в перекладі з грецької означає «володар», «господар» чи «цар», устигне стати Володарем Неба, Найвищої Висоти...

Такий ось швидкий і стрімко-вертикальний шлях («кабрирування» по-льотчицькому). Із малого полтавського села — в класики.

Прямісінько у безсмертя.

Ділимося читацьким досвідом

Яке враження справив цей твір, його герої? Чи зацікавила вас постать Василя Симоненка? У який спосіб ви могли б дізнатися більше про видатного українського поета?

Розмірковуємо над текстом твору

1. Які реальні факти з біографії Василя Симоненка подано у творі Марини Павленко? Що ви дізналися про матір, батька, дідуся поета?

2. Яким постає малий Василько? Доберіть п’ять прикметників, якими, на вашу думку, можна схарактеризувати образ, створений Мариною Павленко.

3. Чи можна назвати Василька «зразковою» дитиною? Чому письменниця й педагог Марина Павленко не приховує, що дитячі витівки Василя були не завжди безпечними?

4. Який епізод вам сподобався найбільше? Перекажіть його.

5. Які «заповіді» справжнього поета уклав Василь Симоненко? На вашу думку, яких із цих заповідей варто дотримуватися й людям інших професій?

6. Чому цей твір називають художньо-біографічним? За допомогою Т-схеми визначте біографічні та художні елементи.

Факти з біографії

Художній вимисел

Віртуальна бібліотека

Щоб більше дізнатися про художньо-біографічну прозу, видатних людей, прочитайте твори Оксани Іваненко «Тарасові шляхи» (Розділ «Чорний шлях»), Євгена Білоусов «Лесина пісня», Олександра Дерманського «Дитинство без олівців» (про Волта Діснея)», Оксани Лущевської «Таємниці натураліста. Дитинство Чарльза Дарвіна», Олександра та Наталі Шевченків «Король Фредді (Про Фредді Мерк’юрі)», Олександра Гаврош «Останній в’язень. (Дитинство Адальберта Ерделі)», Ірини Костюченко Серія «Видатні особистості. Біографічні нариси для дітей».