Українська література. 6 клас. Борзенко
Володимир Арєнєв
(Народився 1978 р.)
Володимир Костянтинович Пузій (Арєнєв — літературний псевдонім) народився 1 жовтня 1978 року в Києві. Змалку мріяв бути біологом, однак доля привела його в журналістику й літературу. Пише він переважно наукову фантастику й фентезі для дорослих та дітей, а ще сценарії для документальних фільмів і серіалів. Юним читачам і читачкам полюбилися його книжки «Місто Тисячі Дверей», «Відчайдушний боягуз», «Сапієнси».
Володимир Арєнєв
Письменник дуже переймається розвитком фантастики: «Як на мене, одна з проблем полягає в тому, що вся українська підліткова фантастика зосереджується на двох часових вимірах: ідеться або про славетне та героїчне минуле, або про сучасні проблеми сучасних підлітків з поодинокими рейдами на територію соціально-значущих тем. Однак бракує підліткової літератури, яка б говорила про майбутнє».
«Сапієнси» — історія про майбутнє
Повість «Сапієнси» — немов авторська відповідь на брак української фантастики: «Ми живемо в дуже близькій перспективі, ми не дивимось далі. Мені здається, що це неправильно, тому, що не говорячи про майбутнє, ми в принципі його і не створюємо».
А чи здатна фантастика «творити майбутнє»? Можливо, те, що сьогодні сприймаємо як неймовірне, завтра стане звичним і буденним? Для прикладу: космічні польоти, ракети, скафандри, літаки й гелікоптери, підводні човни, електромобілі, телебачення, комп’ютери — усе це передбачив письменник-фантаст Жуль Верн у XIX столітті. Однак його найбільше цікавили не так винаходи, як особливі люди, здатні прокладати шляхи і «створювати майбутнє». У науково-фантастичній повісті Володимира Арєнєва так само — особливі люди на передньому плані. Точніше сказати, сапієнси — дуже розумні молоді люди.
Сапієнс походить від латинського homo sapiens, тобто людина розумна. У повісті це слово служить для виокремлення землян — як окремої форми життя в заселеному Всесвіті. Серед евоків, жовтих унтоніанців, жукачів, щезників і, звісно, зловорожих та підступних люстерників.
Вирій, Колодязь Спогадів, зорельоти, позаземні телепорти, нейропаралізатори, реактивні наплічники, безпілотні вантажівки, різноманітні роботи — усе, як і має бути в науково-фантастичному творі. А ще неймовірні пригоди учнів Школи зореплавства Мишка Неборака, Сашка Ненарока та їхніх друзів. У цих пригодах і розкриваються найкращі людські якості підлітків.
У небезпечних випробуваннях хлопці й дівчата майбутнього добре усвідомлюють одне: «Ми — розумні, цивілізовані істоти, представники виду «людина розумна». Ми не вбиваємо інших розумних істот просто тому, що можемо. І не вбиваємо просто тому, що хочемо помститися... Ми поводимось так насамперед задля самих себе».
Читацький практикум
Сапієнси
Роман
(Скорочено)
ЧАСТИНА ПЕРША. ХЛОПЕЦЬ ІЗ ЗАЛІЗНИМ СЕРЦЕМ
Розділ перший
Питання життя і смерті
Це небезпечна справа,Фродо, —
ступати за власний поріг.
Більбо Торбин28
Ще ніколи Мишко Неборак так не квапився після школи додому. Довелося навіть вибачитися і скасувати похід на виставку марсіянських хижих орхідей, про який вони позавчора домовилися з Алісою Шелдон.
На щастя, Шелдон не образилася. Аліса була справжньою подругою: однією з тих небагатьох, кому Мишко розповідав майже все — і не боявся прохопитися зайвим слівцем.
«Майже», бо лишалася-таки одна тема, яку він не міг обговорювати ані з Алісою, ані з кимось іншим: справжня робота його батьків. А сьогоднішнє скасування походу на виставку безпосередньо стосувалося саме цієї теми. Замість того, щоб милуватися хижими орхідеями, Мишко мусив якнайшвидше зупинити клятого повуча — створіння, спроектоване якраз для того, аби ніхто не міг стати між ним і його метою.
Неборак надягнув наплічник і побіг на дах школи, а дорогою вкотре спробував викликати батька по фродику. <...>
А той, звісно ж, не відповідав.
28 Більбо Торбин (англ. Bilbo Baggins) — персонаж творів Дж. Р. Р. Толкіна. Головний герой казки «Гобіт» (1937), згадується також у трилогії «Володар перснів» (1954-1955).
Зі стартового майданчика на даху він устиг побачити, як вистрибують з вікна учительської стрімкі чорно-помаранчеві силуети, схожі на суміш павука та оси. У кожного було вісім еластичних ніг і надміцний корпус із камерами.
Повучі приземлилися на подвір’ї, на мить завмерли, а потім порскнули хто куди. Кожен біг згідно з координатами, які надав їм директор. Кожен ніс свою сувору звістку відповідним адресатам.
Узагалі-то Попередження-Від-Учителів виписували в школі нечасто. Але ж і на великій перерві народ зазвичай розважався чимось простішим, ніж глобальна руйнація тропічної оранжереї. <...>
Ілюстрація художниці Ліни Квітки до повісті Володимира Арєнєва «Сапієнси»
Мишко Неборак зітхнув, роззирнувся, чи хто, бува, не бачить, увімкнув двигун — і стрибнув з даху.
Реактивний наплічник після недавнього падіння чмихав і підозріло гуркотів, але часу чекати на шкільний бус у Мишка не було. Він мусив за будь-яку ціну випередити свого повуча.
Чесно кажучи, Мишко не знав, що потім робитиме. Повучі завжди потрапляли туди, куди їх послали, — і завершували справу до кінця.
Та хіба в нього лишався вибір? Якщо повуч знайде батька, той щонайменше залишиться без роботи — або й узагалі загине!
Розділ другий
Як падають коти
Що я запам’ятав із дитинства, які уроки засвоїв? Хіба насамперед відразу до цих-от офіційних формулювань на кшталт «засвоєних уроків дитинства». Ми жили, розважалися, переживали свої власні трагедії — і найменше думали про те, аби чогось спеціально навчитися для «подальшого життя». А ще ми щиро вірили, що все буде добре й попереду в нас світле майбутнє.
Сергій Оксеник. На чолі Дірявої ескадри
Мишко мчав уздовж траси, позначеної мерехтливими маячками, кожен розміром із тенісний м’яч. Школярі називали їх сничами й інколи виштовхували за силову лінію, щоб пограти в поттербол. <...>
[Саме через гру в поттербол і сталася халепа. Під час гри один учень мав відволікати Сауронове Ок — робоняню. За жеребом це мав бути новачок із паралельного класу «В».] <...>
І от Мишко рвонув до воріт — верхівок двох марсіянських гостролистих дубів. Їх висадив ще попередній директор школи.
— Обережно! — гукнув за спиною Верджил.
І потім одразу: — Кидай, кидай! <...>
Ілюстрація художниці Ліни Квітки до повісті Володимира Арєнєва «Сапієнси»
Усі друзі були далеко позаду, один Верджил не покинув товариша по команді. Він мчав збоку й горлав:
— Мені! Давай передачу! Сюди, Небораче! Давай, Небораче, не тягни, буде пізно!
І тут снич загарчав — куди там зграї шаблезубих тигрів!
За правилами, його треба було негайно відпускати й розлітатися. Але ж рахунок «один-один», ворота — от просто перед Мишком.
Мишко намірився вже жбурнути снич, коли хтось з усього маху врізався йому в плече.
Це було не так боляче, як образливо.
Хай би Неборака наздогнав Фесюк! Спорт є спорт, чесна перемога не ображає (ну, майже).
Але бути торпедованим новачком-занудою!..
Який, між іншим, мав відволікати Сауронове Око!
Те, що сталося потім, Мишко запам’ятав назавжди. Враження було — наче ти опинився у тривимірному фільмі, на уповільненій прокрутці. <...>
Новачок тримався за плече Мишка лівою рукою, а правою намагався вхопити снич — і саме цієї миті в них врізався бомбардувальник Фесюк.
Потім згори пролунала сирена: Сауронове Око зафіксувало кричуще порушення шкільної дисципліни й техніки безпеки.
Порушень було кілька. Це, коли все закінчилося, їм докладно пояснив Анатолій Георгійович, директор школи.
По-перше, незаконне вилучення маячка з повітряної траси. По-друге, перевищення швидкості під час користування реактивними наплічниками на, точніше над територією школи. По-третє, спроба перешкодити функціонуванню робоняні.
— І ще, — додав тоді Анатолій Георгійович, — падіння з небезпечної висоти.
— Так ми ж були в наплічниках, — почав був виправдовуватися похмурий Фесюк. <...>
— Кіт! — раптом промовив пан директор. — Ви колись бачили, як падає кіт?
— На всі чотири лапи, — пробурчав Верджил Фінлей. — Вони так хитро влаштовані, що завжди приземляються на лапи.
— Не завжди, — раптом тихо промовив новачок-зануда. — Якщо кіт падає з невеликої висоти, він не встигає розвернутися в повітрі. І тоді може розбитися.
Пан директор наставив на нього вказівний палець:
— От, власне! Якби не Фесюк, ви б двоє загинули — і жоден наплічник вас не врятував би.
Але, звісно ж, за чверть години до розмови з директором, у мить, коли стався повітряний інцидент, вони цього не знали. Вони не знали, що Фесюк зіштовхнувся з ними так, що трошки — на кілька секунд — мимоволі уповільнив падіння.
І лише завдяки цим секундам вони не перетворилися на трьох котів-невдах, а панові Тимофію не довелося відсортовувати їхні залишки до окремого контейнера.
Наплічники встигли зреагувати. Себто — вибухнули.
Повітря навколо Мишка загусло, потьмяніло. Він побачив, як завмер із виряченими очима й розкритим ротом новачок. Як кудись угору стрімко полетів Верджил. І як земля так само стрімко рвонула їм назустріч.
Вони впали, усі втрьох: Фесюк, Неборак і нездара-новачок.
Кожен наплічник, відчувши падіння, миттєво випустив «розумну» гумопіну, що оточила хлопців, загусла в таку собі пружну кулю та вберегла їх від удару.
Куля з гумопіни пройшлася по всіх доріжках, перетворила на мотлох усі двадцять моделей Здається-Все-Таки-Вічних двигунів, розтрощила клітку шаблезубого Рікарда і зрештою зупинилася — якраз посеред басейну.
А постоявши ще кілька секунд, розсипалася на м’які рожевенькі шматочки.
Тільки тоді хлопці помітили, що новачок досі стискає в руці злощасний спич.
— Ну, — сказав він, намагаючись перекричати гарчання маячка, — принаймні ми виграли.
І от тоді за ними прибігли чергові й повели в медпункт, а потім до директора.
Розділ третій
Хейлунцзянське молоко та останній тур Елвіса
[Мишко мчав повітряною трасою, намагаючись не випускати з виду повучів — роботів, які несли інформацію про порушення учнями дисципліни їхнім батькам. Раптом він відчув, що хтось його наздоганяє. Мишко озирнувся: набрида-новачок. Він постукав вказівним по вуху, а коли Мишко під’єднався до його фродика, повідомив: «Є розмова!»]
Розділ четвертий
Людина, яка носить носовичок
Новачка звали Сашко Ненарок — і в нього були дві мами, дідусь-некромант і металеве серце.
Або принаймні так він казав. <...>
Усе почалося сім років тому. Мама Ненарока взяла участь у черговому експерименті, і щось там пішло не так. Малий Ненарок тоді не дуже знався на всіх цих речах, він більше цікавився побутовою технікою: реактивними наплічниками різних моделей, імпами й усяким таким. Та коли Сашка одного дня просто поставили перед фактом, що тепер у нього є мама-ІІ, абсолютний клон першої, усе змінилося. <...>
Наступні пів року обох мам ретельно досліджували в Інституті планетарної археології, проводили якісь тести, розпитували про те і про се...
— Чекай, а до чого тут планетарна археологія? — не втримався Мишко.
— Бо вона... вони — фахівчині саме з планарху. Я й сам звідти в дитинстві не вилазив: батьки часто не мали на кого мене залишити, то брали із собою. <...> Ти навіть не уявляєш, скільки всього можна дізнатися, коли тобі п’ять-шість років і ти син співробітників: ніхто не звертає на тебе уваги, заходь до будь-якої лабораторії, стій під дверима будь-якого кабінету...
Мишко якраз дуже добре уявляв, але втримався від коментарів. Замість цього спитав:
— І багато тобі вдалося дізнатися?
— Менше, ніж варто було б.— Здавалося, Ненарок вирішив, що й так розповів чимало зайвого, і тепер намагався перевести розмову на інше. — Я просто не встиг: настав час іти до школи, і мами серйозно поговорили з моїм дідусем...
— Із тим, який некромант? — уточнив Мишко. <...>
— Так, із ним. Дідусь погодився, що мами мають рацію, а він — має нарешті подбати про єдиного внука. Своєї роботи він не кинув, але взяв мене жити до себе. Із ним теж цікаво: літаєш на давні кладовища, викопуєш домовини... Хоча зрештою це приїдається.
— Чекай, а тато в тебе є?..
Ненарок спохмурнів.
— Не знаю. Тобто він у мене був, але якраз під час того експерименту щез, — і досі неясно, що з ним сталося. Власне, я переїхав до дідуся ще й тому, що мами не полишали надії знайти тата — і незабаром вирушили в експедицію.
— А серце?
Ненарок знизав плечима.
— Наслідок нерозсудливих учинків буремного минулого. Коли мені було чотири роки, знайшов на горищі в дідуся стару модель реактивного наплічника, одну з перших. Гумопіну в них іще не додавали. Але приклади про котів, здається, наводили вже тоді: дідусь мені потім його стільки разів повторював...
Мишко захоплено похитав головою. Він бачив різних фантазерів, але Ненарок перевершував їх усіх. <...>
На тому боці Дніпра вони рвонули вздовж берега. Ненарок летів так, ніби його вів супутниковий маршрутизатор.
— Звідки ти взагалі знаєш, де вони?
— Жартуєш? Я п’ятнадцять хвилин кружляв біля Сауронового Ока — по-твоєму, просто з великої любові до спорту? Сам подумай: Око не просто стежить за подвір’ям, воно під’єднане до шкільної Грибниці. Береш носовичок, за допомогою жуйки фіксуєш на корпусі, щоб прикривав камери, потім через аварійне гніздо під’єднуєшся до системи.
— У тебе є носовичок?!
— Дідусь вважає, що є речі, які обов’язково має носити з собою будь-яка вихована людина. І я поважаю його думку.
Ненарок сказав це таким тоном, що Мишко одразу зрозумів: Сашків носовичок — не найкраща тема для жартів. <...>
Розділ п’ятий
Загроза людському життю
[Хлопці будь що хотіли зупинити повучів, тому мусили їм сказати, що мають інформацію про загрозу людському життю. Повучі зупинилися й вимагали пояснень.]
Розділ шостий
Рокірування в Імператорській Скарбниці
— Загроза пов’язана з так званим «Рокіруванням в Імператорській Скарбниці», — заявив Ненарок.
— Уточніть, — зажадав перший повуч. — Нам нічого не відомо про такий інцидент.<...>
Ненарок навіть оком не зморгнув.
— За дві-три хвилини ви все зрозумієте, — пообіцяв він. А потім почав нести таке, що в Мишка аж голова пішла обертом.
— Рокірування,— розповідав Ненарок, — відбулося п’ять років тому під час Дванадцятої експедиції. У Скарбниці Сліпих Пінгвінів було знайдено дивні споруди — вони нагадували величезні престоли, створені з невідомого надміцного матеріалу. Професори Світлана й Антон Ненароки висловили припущення, що це таємничі Престоли Спокою, які побіжно згадуються в Малому барсумському літописі. Зокрема, у літописі йдеться про певний ритуал, пов’язаний із ними. Професори спробували його відтворити, однак під час експерименту стався потужний сплеск енергії невідомої природи. Антон Ненарок зник, хоча деякі факти лишають надію, що він досі живий і здоровий. <...>
— У чому полягає загроза людському життю? — спитав перший повуч.
— Відповідайте негайно! — наказав другий.
— Перед експериментом у фродик професора завантажили додаткову програму, яка відстежувала стан його організму. Всі ключові показники передавалися на базу... Власне, передаються й досі: зв’язок із цим фродиком не урвався, хоча на виклики професор не відповідає. Мало того, останнім часом стан Антона Ненарока значно погіршився. Його треба знайти — і якомога швидше. Ніхто, крім мене, не зміг просунутися в розв’язанні цієї загадки. А якщо ви сьогодні передасте дідусеві догану від пана директора, мене покарають. Насамперед — обмежать доступ до Грибниці — і це не просто уповільнить мої дослідження, а практично зупинить їх! Отже, поставить під загрозу життя мого батька, Антона Ненарока.
Повучі мовчали, їхні мінігармати були спрямовані просто на Мишка і Сашка.
Мишко не міг похвалитися тим, що здатен читати імпові думки, але мовчання повучів бриніло вельми промовисто й однозначно. Тож він похапцем додав:
— І не забувайте про загрозу ще одному життю! Адже один із вас зараз біжить до мого тата, правда ж? Себто — на територію Голосіївського експоцентру, в закритий павільйон № 18, у так званий «об’єкт Тушканчик». Ви хоч уявляєте, куди збираєтеся вдертися?
— Ми, — байдужо повідомив другий повуч, — не обтяжені зайвими здібностями на кшталт уяви. <...>
— Ви, — тихо сказав Мишко, — тупі бляшанки, по вінця набиті спамом! Те, куди ви прямуєте, потаємний об’єкт. Про який мало хто взагалі знає, що він потаємний! Під час експериментів увесь «Тушканчик» герметизують. Якщо ви спробуєте туди зайти, вас будуть змушені зупинити — і таким чином розсекретять те, що об’єкт засекречений.
Ненарок аж присвиснув із повагою. <...>
— Оригінально, — сказав Ненарок, навіть не намагаючись говорити тихіше. — Трошки перебір із мелодраматизмом, але фантазія в тебе на рівні, клас.
— Що означає «фантазія»?! — обурився Мишко. — Я, між іншим, на відміну від декого...
— Маємо справу, — перервав його другий повуч, — із типовою спробою поставити нас перед суперечливим вибором. Який тільки видається суперечливим. Адже ми не збираємося...
Голос урвався.
[Виявилося, що повучі спробували перевірити надану Небораком й Ненароком інформацію, але система безпеки їх вимкнула. Ненарок витягнув карти пам’яті роботів і з’ясував: ці повучі прямували до батьків інших учнів. Мишко зателефонував батькові й розповів усю правду.]
ЧАСТИНА ДРУГА
ТАЄМНИЦІ «СТРІЛЯНОГО ГОРОБЦЯ»
Розділ перший
Адміралів автограф
[Одного дня до школи завітав славетний зореплавець — адмірал Сергій Семенович Оксеник. Він був улюбленим космонавтом Мишка. Хлопець зібрав усі адміральські щоденники, навіть найрідкісніші перші паперові видання. Мишко засмутився: якби знав про зустріч заздалегідь — приніс би на автограф.]
Адмірал виявився сивим і невисоким, схожим на Мишкового дідуся Леоніда... Він вийняв із внутрішньої кишені свій знаменитий сріблястий футляр і надягнув старовинні окуляри. Таких давно ніхто не носив: сучасні фродики мали набагато більше функцій, а вади зору можна було швидко й надійно відкоригувати в будь-якій клініці. Окуляри були фірмовою фішкою адмірала, за ними його всюди впізнавали, навіть без кітеля.
— Усім привіт, — сказав пан Оксеник. — Є серйозна розмова. От хто з вас колись мріяв бути зореплавцем?
Звісно, мріяли всі — крім Мишка. Він вважав, що це надто мейнстримово, отже — нецікаво. Набагато цікавіше займатися біологічним проектуванням: створювати нові види динозаврів, наприклад. Чи оживляти мамонтову фауну: печерних ведмедів, сайгаків, волохатих носорогів.
— Ну і правильно кажеш, — погодився з ним адмірал. — Я в дитинстві теж не про космос мріяв. Я хотів розслідувати злочини, як Шерлок Голмс.
[Він почекав, поки учні засерфлять у Грибниці, хто це такий. Тільки Неборак із Ненароком не серфили. Тато Мишка й Ненароків дідусь обмежили їм вихід до Грибниці. Через це Мишко не міг перевірити, збрехав йому новачок із паралельного «В» чи хоча б частково розповів правду.
Оксеник повідомив, що вперше в історії оголошується набір до Школи зореплавства. А потім спитав, чи хтось із них хоче подати туди документи. І питаючи, він якось дивно глянув на Мишка з Сашком. «Жодних вступних іспитів, — сказав адмірал. — Тільки співбесіда». Мишко подумав, що це прекрасна нагода взяти автограф, а саму співбесіду він зі своїми доганами точно не пройде. Тож Мишко взяв і собі підніс руку. Потім адмірал додав, що практику юні зореплавці проходитимуть на орбіті Марса. Ненарок відірвався від підручника, щось подумки зважив і теж підніс руку.]
Розділ другий
Сірі шкільні будні
Навантаження в Школі зореплавства були нелюдськими. Щойно учні прилетіли туди й зібралися в кают-компанії, пані Джудіт Мерріл, адміністраторка, ознайомила їх із розкладом на найближчі тижні. <...>
Від першокурсників чекали речей дивних, часом, здавалося б, жодним чином із зореплавством не пов’язаних. Креслити тривимірні карти зоряного неба — це ще хай, це зрозуміло. Але грати у волейбол у невагомості чи за умов збільшеної сили тяжіння? Відпрацьовувати надання першої медичної допомоги? Засинати за командою, наче ти легендарний індійський йог, а не звичайний український школяр?!
Їм показували фільми з новітньої історії, навчали майструвати заміну деталям двигуна з того, що було під рукою, вирощувати картоплю на суміші гальки й піску, якнайшвидше знімати одяг і вдягати скафандр у невагомості.
І весь час змушували працювати в командах, раз за разом змінюючи склад, ролі, завдання. Мишко швидко перезнайомився з усіма — навіть з тими школярами, які прилетіли з інших країн. Завдяки фродикам спілкуватися було легко, але багато хто волів вимикати перекладачі й засвоювати чужі мови: мало що станеться під час подорожі, раптом імп накриється — не на мигах же тоді спілкуватися...
Якось так само собою склалося, що із Алісою Мишко майже не розмовляв: то їх розкидало по різних командах, то він був надто зайнятий. Учителі Школи задали надто високий темп, Мишко навіть здивувався, коли четвертого червня, в останній випробувальний день ніхто з учнів не відмовився продовжувати навчання.
А потім вже й не лишилося на це шансів. Правила є правила: повна ізоляція, жодного попусту. Зрештою всіх попереджали — і батьки теж добре знали, куди відпускають своїх дітей. <...>
Зазвичай Ненарок тримався від усіх на відстані й чітко давав зрозуміти, що не має часу та бажання відволікатися на дурниці. <...>
Винятком став один з уроків пана Оксеника — і випадок цей добряче здивував усіх зоряних джур. Адмірал, сказати направду, сильно відрізнявся від інших учителів, бо, власне, не навчав, а просто вів бесіди з вами. І раптом ви з цих бесід з’ясовували багато важливих речей про світ і про себе в ньому. Мишко дивувався: виходило так, начебто він усе це знав сам, давним-давно, а тепер ці знання лягали на окремі полички й ставали частиною його досвіду.
Адмірал говорив про те, що Всесвіт складний і безкінечний, і сповнений загадок, інколи вкрай небезпечних. Ще шістдесят чотири роки тому ніхто не сподівався зустріти розумних іншопланетян, навіть знайти ознаки розумного життя в Ближньому космосі. Та потім людство зіткнулося з люстерниками й мусило відчайдушно боротися навіть не за збереження певних прав чи свободу, а, власне, за виживання.
Тоді й виявилося, що Всесвіт населений, і доволі щільно. Різні види розумних істот укладають між собою альянси, і кожен намагається досягти власних цілей, часто за рахунок слабших, менш розвинутих чи позбавлених потрібного ресурсу видів. Ця боротьба триває мільйони років поспіль, точиться всюди: у Ближньому космосі й на планетах, віддалених настільки, що нинішнім зоряним джурам туди ніколи в житті не потрапити.
— Типова боротьба видів за виживання! — підсумував того разу Гарлан Еллісон — невисокий, гострий на язик, задерикуватий, але неймовірно обдарований одноліток Мишка. — Нічого нового! Їж сам, або з’їдять тебе! <...>
Перш ніж клас почав сміятися, пан Оксеник підняв руку:
— Слухайте, а це ж серйозна тема. От дивіться: люди здавна порівнювали себе з тваринами. Байдужих чи недалеких називали стадом, хитрих — лисами, сміливих — левами... І те, як вони поводилися один з одним... ну, це теж часто нагадувало швидше поведінку тварин. Але люди водночас уважають себе інакшими, не подібними до тварин. Чому?
— Мова, Сергію Семеновичу! Річ утому, як саме ми мислимо й формулюємо свої думки... ну, щоб донести їх до інших.
— Мова, Борисе, є й у дельфінів, і в шимпанзе. Навіть мурашки спілкуються між собою, тільки переважно за допомогою хімічних сигналів, а не звуків. Хто ще має версії?
— Ми не просто розумні — у нас є ще й матеріальна культура.
Оксеник задоволено кивнув:
— І навіть нематеріальна, Ігорю. До речі, імпи високого ступеня теж сприймають її, часом навіть створюють власні легенди, байки, пісні. Але чи стають вони завдяки цьому приналежними до нашого з вами виду Homo sapiens? А клони — ті нечисленні, які все-таки з’явилися з тих чи інших причин — чи вони теж мають право зватися саме людьми? <...>
На більшості уроків адмірала Ненарок поводився стримано: відповідав, коли його запитували, але сам руку не тягнув. Зараз, однак, він рішуче підвівся і сказав голосно, щоб почули всі:
— Клони й імпи з’являються не з власної волі. Люди створюють їх... принаймні, найчастіше — саме люди. Тому робити їх безправними... це, як на мене, не по-людськи.
— Ну бачиш, ми знову повернулися до питання про визначення. Що ж таке «людина» і чим таким особливим вона відрізняється від інших видів, розумних і не дуже? Що означає «поводитися по-людськи»?
Гарлан Еллісон з сусідньої парти реготнув:
— Це означає провадити боротьбу за виживання на вищому рівні! Ефективніше!
— А ти, Ненароче, теж так уважаєш?
— Я,— тихо сказав Ненарок, — уважаю, що ми навряд чи зараз вигадаємо щось нове. Визначення людини можна подивитися в Грибниці, але якщо хочете, щоб я озвучив, прошу дуже: від інших тварин нас вирізняє спосіб формулювання думок, володіння мовою, здатність до почуттів і спосіб поведінки. Підсумовано вченими, які працювали над цим питанням трохи довше, ніж один урок.
У класі загомоніли: мало хто мав підстави та сміливість розмовляти в такому тоні з адміралом. Однак той жодним чином не виявляв невдоволення: знай усміхався собі у вуса й чекав, поки Ненарок закінчить свою думку.
А Ненарок, як на зло, не вгавав:
— І я вважаю, що Гарлан теж має рацію. Бо всі ці гучні слова про людяність, самовідданість, милосердя мало важать, коли доходить до виживання. Коли нам здається, що імпи захоплять владу над світом, ми обмежуємо їхній розвиток і практично забороняємо тих, хто має інтелект третього ступеня й вище. Коли ми винаходимо спосіб клонувати людей, нам треба негайно це заборонити або суттєво обмежити — щоб хтось не відібрав у нас того, що ми маємо. І водночас — розводимося про людяність. Але скажіть, адмірале, коли ви летіли на чолі Дірявої ескадри випалювати місячні бази люстерників — чи думали ви про людяність? Про милосердя, альтруїзм, цінність кожної розумної істоти, якою б вона не була? Хто цінніший — люстерник, який винищив одним махом кілька міст, чи клон, який винний тільки в тому, що от просто існує?
Тепер у класі вже не гомоніли — мовчали так, наче щойно дізналися про нову епідемію венеріанської лихоманки.
Тільки Оксеник виглядав цілком задоволеним.
— Чудово, — сказав він. — Олександр озвучив проблему — і проблему важливу. От і маємо основне завдання на цей триместр: визначитися з тим, що саме для вас означає «бути людяним». Від кожного чекатиму по есею, обсяг — десять тисяч знаків. З обмежень маєте тільки одне: не цитувати визначення з Грибниці. А Ненарок отримує додаткові бали за нешаблонність мислення — звісно, з вирахуванням десятки за неприпустимий тон у спілкуванні зі старшими за званням. <...>
Подальші уроки Оксеника виявилися не менш цікавими, хоча й не настільки сенсаційними. З понеділка він узявся розповідати про Марс — про його загадки, руїни, палаци, фрески, скарбниці — і про те, що й досі не знайдено жодного скелета, жодного зображення марсіянина. Чому? І куди поділися всі тубільці, що жили на планеті сотні тисяч років тому? Відповідей наразі не було.
Слухаючи його, Мишко усвідомив: якщо батьки Ненарока досліджували якийсь марсіянський артефакт, з ними справді могло статися будь-що. От просто що завгодно.
То може, питав він себе, дійсно існують причини, з яких усе це «будь-що» засекретили? <...>
І чи мусить тоді Мишко покинути спроби розібратися в цій історії? Звісно, цікавість і всяке таке... але — чи не зашкодить він комусь, намагаючись докопатися до відповіді? <...>
Знайти відповідь він, звісно ж, не зміг — але несподівано для себе зрозумів, чому Ненарок усі ці дні в школі так поводиться. Чому гризе граніт науки з ранку до ночі й намагається не витрачати часу на зайві розмови. <...>
Просто Ненарок готувався до візиту на Марс. Перед ним не стояло питання, чи варто розгадувати таємницю зникнення його власного батька. Це був його останній шанс — і Ненарок збирався використати його на всі сто. <...>
Розділ третій
Прямуй за габонською гадюкою
Якби хтось ще в травні сказав Мишкові, що він піде до бібліотеки й опиниться в кублі змій, він би нізащо в це не повірив.
Себто самі змії — норм, це ж залежить виключно від того, який різновид пошуковика інстальовано. А от щоб усе літо навчатися за власним бажанням та ще й при таких навантаженнях віртуалитися по бібліотеках!.. Абсолютно неможлива річ!
[Бібліотека, звісно, була віртуальною. Щоб потрапити до неї, треба було скористатися спеціальним приладом — капсулою-колискою, лягаючи в яку людина переходила з реального світу у віртуальний. Мишко міркував так: бібліотека в Школі зореплавства була стара, відповідно, тут могла зберегтися інформація, яку в планетарній Грибниці хтось чи щось із певних міркувань підчистив. Наприклад, дані про «Рокірування в Імператорській Скарбниці». Першого ж дня в бібліотеці Мишко знайшов Ненарока й запропонував свою допомогу в пошуках інформації. Сашко відмовився: він не хотів наражати на небезпеку товариша.]
На мить Мишкові здалося, що стара віртуальна бібліотека глючить. Або в колисці щось зламалося, і через це Ненарокові слова передаються неточно.
Або й узагалі перед Мишком зараз сидить не Ненарок, а хтось інший, чужий.
— Бачиш, — спокійно провадив далі цей несподіваний Ненарок, — коли все сталося, мені було п’ять років. Я чув, про що говорили люди в Інституті планетарної археології, але чи правильно я їх зрозумів? Чи правильно запам’ятав те, про що дізнався?
— Чекай, а коли ти казав повучам, буцімто стан твого батька погіршився?.. Якісь датчики, два кроки до розгадки?..
Ненарок зітхнув. Він розстібнув сорочку, і стало видно, що в грудях у нього ліворуч, де має бути серце, вживлено чорні дверцята. На дверцятах була картинка: череп із перехрещеними кістками.
— Залізне серце,— здогадався Мишко.
— Не тільки воно. — Ненарок відчинив дверцята, і Мишко побачив, що з того боку до них причеплено кругленький амулетик.
Звісно, він стикався з такими ж: їх дарували одне одному закохані, мовляв, щоб серця билися в унісон. <...>
А ще такі амулети залишали фронтирники — ті, хто вирушав у далекі рейси досліджувати невідомі планети, — щоб їхні рідні знали, що з ними все в порядку.
Певно, і Ненароків батько лишив по собі таку штукенцію.
— Дивись, — Сашко зняв амулетик, натиснув — і з нього розгорнулася тривимірна проекція. Модель людського тіла, причому підсвічена різними показниками: температура, тиск, пульс, рівень гормонів, склад крові й рівень цукру в ній та безліч інших, які Мишко не впізнав. Деякі було позначено жовтим, мовляв, стан ще не критичний, але на межі. Деякі — червоним.
Обличчя в моделі не було, і це чомусь вразило Мишка найбільше.
— Це єдине, що я зараз маю, — сказав Ненарок. Він згорнув проекцію, повісив амулет на дверцята, зачинив їх. Застібнув сорочку. — Усе інше — мої спогади та здогадки, розумієш? <...>
Мишко рішуче хитнув головою. Власні батьки про свою роботу йому майже не розповідали, а коли вже заходила про неї мова — годували казочками, усю правду дізнавався він сам.
Той канал для зв’язку, за яким Мишко в квітні намагався сконектитися з батьком, виділили їм спеціально, за батьковим же проханням — і був він не сказати щоб надійний. Під час експериментів канал просто глушили, Мишко в цьому жодної миті не сумнівався.
— Слухай, — осяяло раптом Мишка, — а може, адмірал? Давай із ним поговоримо.
— Глухий номер, забудь.
— Чому?! Якщо хтось і сприймає нас всерйоз, без жодних поправок на вік — це він. Зайдемо якось так здалеку, промацаємо ґрунт...
— Я йому не вірю. — Ненарок помовчав і додав незворушно: — Забагато знає.
— Та ну! Він герой війни! І що значить «забагато»?
— А ще, — продовжував Сашко так, наче не чув Неборака, — він нам бреше. Тобто не він один, усі вчителі, але він — найбільше. І він точно знає, де і в чому бреше. Та й у будь-якому випадку, — додав він, наче втомився від усіх цих розмов,— давай спершу проведемо первинний збір даних без залученнях додаткових осіб. Зрештою, хіба ти сам не для цього сюди прийшов? <...>
Вони подивилися один одному в очі, та жоден не встиг і слова сказати. Габонська гадюка під ногами Мишка раптом ожила, повернула голову до темряви між шафами й гучно засичала.
— Привіт! — промовив звідти знайомий голос. — А я оце думаю: хто так пізно після занять ще ходить до бібліотеки. Як ви тут, хлопці? Може, чимось допомогти?
Із темного проходу до них вийшов адмірал Оксеник. Він чомусь був у скафандрі — наче щойно виводив клас відпрацьовувати очистку корпусу від зоряниці й не встиг перевдягнутися.
[Сашко відмовився від адміралової допомоги. Мишко розгубився, а потім сказав, що вони з Сашком трохи посперечалися: у підручниках з історії різних років видання по-різному подається інформація про люстерників і про Марс. <...> Адмірал уважно вислухав хлопців і запропонував зустрітися перед заняттями у Колодязі Спогадів, щоб розповісти правду, «справжню і повну».]
Розділ четвертий
Колодязь Спогадів
У Колодязі Спогадів було темно й холодно. І весь час здавалося, нібито падаєш — безкінечно, уже тисячі років поспіль.
Навколо літали планети та їхні супутники. Мчали кудись космічні кораблі.
Адмірал вдягнув окуляри й розвернувся так, щоб бачити обох хлопців. Здавалося, він висить тут, у чорному космосі, давно — аж від початку часів.
— Всесвіт, — сказав він, — суворий і невблаганний. Життя не з’являється в ньому нізвідки, а розумне життя не зароджується просто так. Для цього потрібні певні умови.
— Ми знаємо, — відгукнувся Ненарок. Він завис нижче й праворуч від Мишка і сьогодні, схоже, був більш-менш налаштований на діалог з адміралом. Чи принаймні успішно це вдавав. <...>
— Уявіть, — тихо сказав адмірал, — іще шістдесят чотири роки тому наші вчені не могли знайти у Всесвіті жодних ознак життя. Не розумного, а будь-якого. Ми виявили поклади підземної води на Марсі, складні органічні макромолекули на Енцеладі — але це й усе. Меркурій, Венера, Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун, усі їхні супутники, а також пояс Койпера з карликовими планетами й іншими об’єктами — жоден не мав навіть натяку на те, що там колись існували живі організми.
Говорячи, адмірал змахував руками десь угорі, над хлопцями, — і відповідні планети підлітали ближче, зупиняли свій рух, розкривалися, наче перезрілі сливи, й показували свої надра — красиві, щедрі, але — мертві, щоразу мертві.
— Чекайте, — втрутився Мишко. — А Марс? Ми ж точно знаємо, що там колись існувала могутня, високорозвинута цивілізація. <...> Вони просто не могли проґавити руїни імператорського палацу чи знамениту Долину Тисячі Царів. <...>
— Не могли, — погодився він. — Але проґавили. Не тільки на Марсі — у всій Сонячній системі та за її межами ми не бачили жодних ознак того, що десь існує життя. Усе змінилося в сто дванадцятому, коли такий собі Олесь Чурюмов, учень одинадцятого класу, юний винахідник, узявся за проектування нової — удосконаленої й багатофункціональної — версії радіоприймача.
— А насправді зробив перший телик, — кивнув Ненарок. — Себто телепортаційний куб. І завдяки телику ми... тобто людство... змогли побачити Вирій. <...>
Мишко неуважно кивнув: поки все це не скидалося на серйозні таємниці Всесвіту, радше на короткий переказ того, про що вони чули на уроках — і тут, і в Києві.
— Попереду, — провадив тим часом Оксеник, — було чимало роботи, адже ми ще не вміли будувати телики настільки великі, щоб переправляти через Вирій навіть одну людину. <...>. А Вирій дозволяв долати колосальні відстані за неспівставно малий час: от наче ми раніше кругом мандрували пішки, а потім взяли й надягли реактивний наплічник. Тепер людство мало можливість досліджувати віддалені планети, шукати на них життя...
— Але, — тихо промовив Мишко, — перш ніж ми це зробили, життя саме знайшло нас.
Адмірал кивнув, і хлопці побачили, як заграли жовна в нього на обличчі.
— Знайшло, — погодився він. — Люстерники прилетіли до нас у чотирнадцятому, і якраз крізь Вирій. Вони вже вміли будувати телепорт-двигуни та жадали спілкування з братами по розуму. Про те, що сталося далі, ви самі мені вчора читали з підручників. Спершу ми раділи: знайшлися давні родичі, з якими ми походимо від спільного пращура, — бо з яких би ще причин ми з ними були настільки схожі?.. Ми дозволили їхнім послам оселитися між нами, довіряли їм, сподівалися на їхню допомогу.
Ненарок слухав його, щось шукаючи у фродику.
— Не ображайтеся, — сказав, — але це задачка з основ екології для четвертого класу. Якщо є два види, які займають одну й ту саму життєву нішу, вони залізно конкуруватимуть. Невже ніхто цього не розумів?
— Чому ж? Багато хто розумів. Були скептики, які попереджали про можливу небезпеку. Всесвіт, нагадували вони, суворий і невблаганний, а ми майже нічого не знаємо про цих дивовижних «братів». Звідки вони взялися, чому настільки схожі на нас? <...> Де гарантія, що не жили між нами весь цей час, вивчаючи наші звичаї, шукаючи наші слабкі сторони? Може, навіть потай впливаючи на нашу історію...
— А чому ніхто не дослухався до цих питань? Як можна було настільки наївно поводитися?! — Раніше Мишко над цим не замислювався: у оповідях про війну його більше цікавили історії про звитяги наших. А тепер раптом він поглянув на Землю, що її підкликав до них порухом пальців адмірал, — і жахнувся.
Земля-бо нагадувала яблуко, яке підгнивало на сонці: в одному місці з’явилася пліснява, в іншому чорна пляма.
— Люди,— сказав адмірал,— не завжди поводяться розумно. Інколи над ними бере гору цікавість. Часом — безглузда надія на краще, сподівання, що ті, з ким маєш справу, дотримуватимуться домовленостей, будуть чесними й відвертими. Подеколи це справді стається. Але у випадку з люстерниками не сталося. Вони атакували першими, без жодних попереджень чи пояснень. І тривалий час навіть не було ясно, чи ми втримаємося. Чи збережемо Землю. Вони захопили Місяць, почали вивозити лід з Антарктиди, перетворили Австралію на болотисті джунглі... Наші сили були неспівставними. На додачу земні держави надто довго з’ясовували стосунки між собою й не змогли швидко домовитися, щоб діяти злагоджено. Кожен тягнув ковдру до себе: хтось сподівався домовитись, хтось — лишитися непомітним у загальному хаосі.
Адмірал говорив, і яблуко Землі продовжувало чорніти з одного боку й вкриватися буро-зеленою пліснявою з другого. Крихітна кулька Місяця, що крутилася навколо неї, час від часу спалахувала вогниками, які летіли до Землі, — і робили її дедалі чорнішою.
— Нас,— сказав пан Оксеник,— врятувало тільки одне: дехто все-таки збагнув, що відсидітись не вдасться. А люстерники з невідомих причин не поспішали застосовувати зброю масового ураження, били точково, хоча й напрочуд дієво.
— Чекайте! А наші союзники? — здивувався Мишко. — Евоки, жовті унтоніанці, жукачі, щезники?..
— А вони, — раптом озвався Ненарок, — тоді ще не були союзниками. Чи не так, пане адмірале? Вони з’явилися в Сонячній системі, але трималися осторонь. Як потім писали в підручниках: «намагалися зорієнтуватися в непростій ситуації» і «були дуже збентежені побаченим». <...> Усі наші союзники вичікували. І хоча пан адмірал багато разів казав нам про альтруїзм та інші чесноти, властиві розумним видам, ніхто не поспішав втручатися. Потім, звісно, виявилося, що всі вболівали саме за нас. Усі хотіли підтримати нас проти підступних люстерників. Просто чи не встигли втрутитися, чи не могли, бо це суперечило їхнім релігійним заповідям, чи боялися зруйнувати хистку рівновагу сил у Дальньому космосі.
— Чудово, Олександре, — зі щирим захопленням сказав адмірал. — Я гадав, що хтось із вас дійде цих висновків десь через місяць після початку навчань, не раніше.
— Чекайте, — Мишко нічого не розумів. — То ця одностайність братів по розуму, про яку нам говорили... підтримка, розуміння, обурення... Їх не було?!
— Чому ж? Були, Михайле. Просто не одразу. І не в усіх. Але коли ми самі спромоглися об’єднатися, коли довели, що гідні цієї підтримки та розуміння, особливо коли до наших рук потрапили перші кораблі з телепортаційними двигунами!.. Повір: миттєво кількість прихильників Землі серед співдружності розумних видів сягнула небачених висот. І тодішні педагоги мусили відзначити це в підручниках, чи не так, хлопці?
— Це якось... підло.
Ненарок криво посміхнувся і сказав:
— Це лише закони, за якими існує Всесвіт, суворий і невблаганний, — правда ж, пане адмірале? Те, що лежить в основі всього. <...> Ми побачимо лише холодний розрахунок і бажання вижити, жодних милосердя, самопожертви, альтруїзму. <...>
— До чого ж тоді всі ці розмови про людяність? — запитав Мишко. — Ваше завдання щодо есею — який у ньому сенс?
Адмірал мовчав. Навколо них пливли планети, й одні зоряні кораблі атакували Землю, інші ж — хоч нічим не відрізнялися від перших — летіли назустріч, стріляли, вибухали самі, проривалися кудись і навіщось.
Мишко згадав уроки Горація Ґолда — як метушилися створені ним і однокласниками істоти: комахи, риби, динозаври,— і так само жерли одне одного, суворо й невблаганно. <...>
— Розум з’являється не замість усього, що притаманне тварині. Не замість — а поряд, наче надбудова на фундаменті, — і часом вони заважають одне одному. Це як мати два різні двигуни в одному кораблі... або двох учителів, які радять тобі хоч і корисні, але протилежні речі. Часом мусиш довіряти одному, часом другому. І людяність... думаю, це не вигадка... Але й не те, що нам усім притаманне від народження. Людяність — це... це те, чого ми мали би прагнути. Те, що дозволяє якось примирити розум з нашою тваринною частиною.
Ненарок, який слухав усе це з дивним виразом обличчя, заплескав у долоні.
— Соковито, — сказав він. — І переконливо, Небораче. Аж до сліз.
— Ти думаєш інакше? — повернувся до нього Оксеник.
— Я думаю, пане адмірал, що в чотирнадцятому році нас урятувала не людяність. Та ви й самі це знаєте: якби ви тоді намагалися поводитись «цивілізовано», нас би тут зараз не було. Я переглядав фільми. І мій дідусь... він розповідав, як усе тоді було.
Адмірал на це лише похитав головою. Він зняв окуляри, висмикнув з кишені хустинку й заходився їх протирати.
— Знаєш, Сашко, — сказав він тихо, — взагалі, саме людяність нас і врятувала. Але це окрема розмова, довга й непроста. Ми до неї повернемося — тільки, боюся, не зараз. Ви ж пам’ятаєте, у нас за кілька годин стрибок у Вирій, декому треба підготуватися до кермування кораблем.
Вони в один голос підтвердили: аякже, пам’ятають. І здається, навіть були достатньо переконливими, щоб адмірал повірив.
Розділ п’ятий
Стрибок без двигуна
[За навчальним планом Школи зореплавства учнівський екіпаж на «Стріляному горобці» мав здійснити стрибок у Вирій. Капітана екіпажу обирали жеребкуванням, і ця роль дісталася Ненароку. Завдання ускладнили тим, що, за «легендою», один двигун корабля вийшов із ладу. Викладачі Школи, за сумісництвом — справжні члени екіпажу космічного корабля, сиділи на місцях для «гостей», готові в разі небезпеки заступити на вахту. Учні трохи нервували, але все пройшло за планом, стрибок виконали успішно. Адмірал Оксеник привітав екіпаж і віддав наказ: перевірити стан корабля, координати, вектор руху; відпочити, а потім усім вийти у відкритий космос, щоб звільнити корабель від паростків зоряниці.]
Поки він це говорив, Мишко вже розгорнув екран і вивчав дані, що надходили з усіх відсіків «Стріляного горобця»: цілісність обшивки, склад повітря і вмісту ньому вуглекислого газу, медичні показники всіх членів екіпажу, робота систем забезпечення життєдіяльності... Він ішов по звичному переліку, машинально проговорюючи звичні формулювання: завантаженість генераторів, рівень енергопостачання, кількість відсіків...
Потім зморгнув, не вірячи самому собі, та ще раз переглянув дані.
Двісті вісім відсіків, кожен за потреби може перейти на автономний режим. На уроках Сергій Семенович раз у раз повторював: маєте достеменно знати розташування і функції кожного, із заплющеними очима повинні знаходити шлюзи-переходи й «рятівні валізки» зі скафандрами. Від цього можуть залежати ваше життя й життя ваших колег. <...>
Двісті п’ять, не двісті вісім.
Мишко хотів був повідомити про цю похибку капітанові Ненароку, але йому якраз звітували інші — й виходило, що жодних відхилень немає. <...>
Мишко вирішив, що він просто перенервував. Неправильно порахував кількість відсіків, а тепер панікує. <...>
Розділ шостий
Жнива та врожай
[Увесь клас у скафандрах та з лазерними мачете в руках вийшов на боротьбу із зоряницею — чудернацькими рослинами, які виростали на обшивці корабля після стрибка у Вирій. Їх треба було знищувати, бо вони впливали на маневреність корабля. Робота була не складна, але нудна. Мишка непокоїла думка про три зайві відсіки на «Стріляному горобці», які він нарахував після стрибка. Він вийшов на зв’язок із Алісою. Дівчина відповіла, але Мишко зрозумів, що вона ображена: він бо спілкувався тепер здебільшого з Сашком. І все ж Мишко поставив їй запитання: скільки відсіків має їх навчальний корабель. Запитання здивувало Алісу. Але відповісти вона не встигла, бо у їхню розмову втрутився Сашко. Він, як капітан, наказував Мишкові прибути в сектор JLB-86.
Мишко виконав наказ. Сашко знайшов вхід до одного з «нових» відсіків. Хлопці відкрили люк, і Сашко першим поліз в отвір.] <...>
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
ВИДОВЕ РІЗНОМАНІТТЯ
Розділ перший
Крокодил у бібліотеці
[Хлопці знову пішли до бібліотеки, бо саме там сподівалися знайти відомості, яких не було в загальному доступі. Їх трохи здивувало, що бібліотечним пошуковиком цього разу був нільський, схильний до людожерства, крокодил. І хоча все це відбувалося у віртуальному просторі, хлопцям стало ніяково. Мишко мав поспішати: лишалося небагато часу до розмови з мамою. Щоб устигнути опрацювати більше інформації, джури вирішили розділитися.
<...> Бібліотека справляла дивне враження: Мишко бачив поламані шафи, купи книжок на підлозі, виткі рослини, які викладали дивні узори, дивних і небезпечних тварин, які з’їдали одне одного. Уникаючи зустрічі з такими тваринами, Мишко дедалі більше заглиблювався в таємні надра бібліотеки. На стелі він побачив ще й напис, складений з багряного листя «Знайди вихід з бібліотеки. Врятуй мене». Хлопець вирішив, що то якесь божевілля, і що Сашко давно полишив бібліотеку. Мишко дав команду своїй колисці вийти з віртуальної реальності.]
Розділ другий
Рятівна брехня
[Мишко розмовляв із мамою у ретрансляційній зоні. Мама натякнула, що проект, над яким вони з татом працюють, уже на стадії завершення. Це потішило Мишка, але він хвилювався, що люстерник, якого вони з Сашком ще не виявили на «Стріляному горобці», може завдати шкоди «Зухвалому колібрі» та його команді. Якось треба було переконати маму не стикувати свій корабель із їхнім. У розмову несподівано втрутився адмірал, який рішуче ввійшов до ретрансляційної зони. Він звернувся до Мишкової мами з проханням по допомогу і вимогою негайно підготуватися до стиковки двох кораблів. Потім адмірал зібрав усіх учнів і оголосив, що через хворобу пана Воллгейма на кораблі запроваджується особливий стан: жоден учень не має права користуватися віртуальними колисками й відвідувати Грибницю. Усі учнівські капсули буде знеструмлено. Все це здалося Мишкові дивним. Він вирішив порадитися з Сашком — єдиним учнем, який був відсутній на зборах. Тож вирушив до його каюти. Але коли він туди зайшов, на нього вже чекали.]
Розділ третій
Ненарокова колиска
[У каюті Сашка Ненарока були Аліса Шелдон та ще троє учнів, яким вона розповіла все, що знала, — Фінлей, Батлер і Росоховатський. Стояли вони біля колиски, крізь віконце якої було видно обличчя Ненарока, досі під’єднаного до локальної Грибниці. Усі четверо були занепокоєні: знеструмлення учнівських капсул призведе до того, що Сашко не зможе повернутися з віртуальної реальності. Вони були переконані: треба попередити адмірала. Мишко вагався, він не міг сказати друзям про підозри щодо Оксеника.]
— А ще, — спокійно продовжувала Октавія, — мені не подобається, що адмірал хоче зістикуватися з «Колібрі». Якщо є загроза епідемії, навіщо наражати на неї ще один екіпаж?
— Він напевно знає, що робить, — відгукнувся Росоховатський. — Якщо ми цього не розуміємо, отже, у нас просто недостатньо інформації.
І тут Мишко зрозумів. Відповідь лежала на поверхні — і була настільки неймовірною, а водночас і очевидною, що йому аж стало моторошно.
— Напевно знає. І я, здається, знаю теж. —
<...>А тепер слухайте. «Стріляний горобець» колись належав люстерникам. Наші захопили його, переробили під свої потреби, але чомусь залишили ті три кляті відсіки. Ми з Ненароком підозрюємо, що причина проста: на кораблі досі переховується люстерник. Точніше, не так: він давно видає себе за людину, якось спромігся приховати наявність зайвих відсіків і вичікував чогось. А тепер збирається діяти: хоче захопити нас усіх у заручники — а може, й заволодіти «Колібрі».
Тут Мишко затнувся: розповідати про телик він просто не мав права. <...>
Мишко відчув себе геть безпорадним. Ненарок би миттю все проаналізував, зробив чіткі висновки і знав, що робити далі. А вони вп’ятьох навіть не здатні вивернути його назад...
І тут Мишка осяяло:
— Пам’ятаєте, я казав про той дивний напис листям на стелі? «Знайди вихід з бібліотеки. Врятуй мене». А що, як це Ненарок так намагався нам щось переказати?
— Чекай, але який вихід він мав на увазі?
— Ха! — гукнула Аліса. — Власне вихід з бібліотеки!
Кілька останніх хвилин вона щось продивлялася на своєму фродику і тепер зробила схему доступною для всіх.
— Знайомтеся: це — UE-80, один із трьох таємничих відсіків. І в ньому — аж раптом! — розташована корабельна бібліотека.
— Тобто — апаратна кімната із «залізом», на якому зберігається вся інфа?
— А от і ні! Справжнісінька олдскульна, із шафами, світильниками, книжками. Навіть не питайте, хто і навіщо облаштував таку річ на «Горобці» й чому саме в прихованому відсіку. <...>
Мишко зітхнув. Провів спітнілими долонями по штанях, кивнув Алісі.
— Кинь мені схему цього UE-80 на фродик. І спробуйте затримати адмірала. Розкажіть про Ненарока, але при всіх — і погляньте, як відреагують усі члени екіпажу. Хтось із них фальшивка, і це необов’язково має бути Оксеник.
Верджил зухвало всміхнувся:
— Як собі хочете, а я — із Небораком. <...>
Розділ четвертий
Там, де стріляють і гарчать
[Мишко з Верджилом потрапили до бібліотеки. Не перший погляд, вона була звичайна: ряди масивних книжкових шаф тягнулися вдалечінь і вгору. Тьмяне рожеве світло лилося зі стелі. Було тихо, лише десь удалині щось наче скрадливо шурхотіло. Хлопці оглянули «Рятувальну валізу» — шафу, у якій зберігалися скафандри, що правда дуже давні, а ще вони побачили одну віртуальну капсулу-колиску. Це було нелогічно: навіщо йти до бібліотеки, якщо маєш намір користуватися Грибницею? Несподівано стало чутно дивні звуки: спочатку гарчання, а потім звук нейропаралізатора. Мишко все ж вирішив йти далі, хоча й перечепився через якусь колоду та добряче пнув її. Йому пощастило знайти кілька давніх книжок про люстерників. Він повернувся в пошуках товариша, але побачив, що той з острахом дивиться на колоду, яка насправді виявилася величезним крокодилом зі зв’язаною пащею й лапами. Верджил запропонував повернутися тим самим шляхом, яким вони прийшли до бібліотеки. Але Мишко пам’ятав про Сашка й напис на стелі. Тож хлопці рушили вперед у пошуках іншого виходу з бібліотеки.]
Розділ п’ятий
Засвоєння нового матеріалу
[Поки хлопці пробиралися крізь дедалі густіші хащі, їм ще двічі трапились зв’язані хижі й небезпечні тварини. Нарешті вони дісталися стіни з дверцятами. Замок був кодовий з яскравими різнокольоровими кнопками, а під ним якась щілина. Хлопці коду не знали. Раптом за їхніми спинами почувся голос. То був мініатюрний сивобородий дідок із ціпком, у сірому балахоні, з накинутим на голову каптуром. Його добре і сповнене мудрості обличчя дивилося на хлопців приязно. Типовий пошуковик для дітей, вирішили джури. Верджил Фінлей звернувся до дідка із запитанням: чи не знає він, як знайти Ненарака. Дідок знав, але перше, нагадав він, треба знайти вихід із бібліотеки. Верджил вже хотів показати дідкові дверцята й замок у стіні, але несподівано з бокового ходу прогриміла команда.]
— Стій, Фінлею! Ані руш!
Переступивши через напівзогнилий, укритий мохом стовбур, до них вийшов адмірал Сергій Семенович Оксеник.
Він був одягнений у легкий скафандр, а в руках тримав нейропаралізатор. Мить — і у Верджила на лобі засвітилася яскрава червона цяточка.
Мишко дивився й не вірив власним очам. Адмірал Оксеник — той самий, якого всі зоряні джури обожнювали, якому беззаперечно вірили, чиї фігурки збирали з дитинства, щоденниками якого зачитувалися, — цілився з нейропаралізатора у Верджила Фінлея, свого учня.
Якщо, звісно, це був справді Оксеник, а не іншопланетний мімікроїд, що набрав його подобизни.
— Тікай! — гукнув Мишко, але запізно.
Тим часом дідок-пошуковик підскочив до Верджила й прикрив його своїм тілом. А потім ухопив за руку й розвернув так, щоб Фінлей стояв між ним і адміралом.
— Цього разу, — сказав дідок тим-таки миролюбним і врівноваженим голосом мудреця, — не вийде! Кидай зброю, люстернику.
— Це тобі не допоможе, — тихо відповів адмірал. — Ліпше відпусти його. Я не дозволю скористатися хлопцем, щойно спробуєш — стрілятиму.
А коли старий нічого не відповів, адмірал додав дивне:
— Сам знаєш: тебе надто мало, щоб опиратися.
— Гей, то ви не бот! — оговтався Верджил. — Мишко, він справжня людина. Щоправда, хватка в нього залізна.
— Тільки імітація людини, — уточнив адмірал. — Поміркуйте самі: хіба справжня людина прожила б кілька десятків років тут, у прихованій бібліотеці?
Старий закивав так, наче чекав цього багато, багато років.
— Ти й сподівався, що я не проживу. Гадав, що без ноги, позбавлений усіх зв’язків із зовнішнім світом, я сконаю на раз-два. Але самотність дарує терпіння, а біль і час — гартують. І я певен, що ці хлопці хай не розумом, але серцем відчують, хто з нас бреше, а хто говорить правду.
Він відкинув плащ — і Мишко побачив, що в старого замість лівої ноги дерев’яна милиця, підкована знизу якимось темним металом.
— Як бачиш, ногу я замінив. І звідси рано чи пізно виберуся, попри всі твої підступи.
На мить — одну-єдину, коротку, немов кліпання ока — Мишкові здалося, що обличчя адмірала змінилося. Вилиці наче загострилися, ніс трохи сплюснувся, а шкіра на вухах вкрилася дрібною напівпрозорою лускою.
Тривало це лише уламок секунди, а потім минулося. «Часом у напівтемряві зір яких тільки фокусів не витворяє», — подумав собі Мишко.
— Маєш рацію, — сказав адмірал. — Розум у них обох достатньо гострий, щоб відрізнити правду від брехні. І всі твої хитрощі ні до чого: час спливає, а ти надто дрібний і безсилий, щоб вибратися звідси самотужки. Хоча визнаю: сховатися в одному з відсіків Шредінґера — це було сміливо.
Фінлей здивовано озирнувся на старого, потім глянув на адмірала.
— Чекайте, ви серйозно? Це ж байка часів Великої сонячної: хтось винайшов спосіб створювати замкнений простір, який неможливо було зафіксувати жодним із приладів. Але потім багато разів доводили: вони не існують, це суперечило б законам фізики.
— Це мене і збило з пантелику, — кивнув адмірал. — Я тільки нещодавно зрозумів, у чому справа. Адже ти маєш рацію, Фінлею: відсік Шредінґера не може існувати в нашому просторі. І не існує. Коли ми переходимо у Вирій, він тут оприявнюється, а коли стрибаємо назад, знову щезає.
— Говориш так, наче не ти мене в ньому ув’язнив, — старий і далі промовляв неголосно, м’яко. З гірким здивуванням, без злості. — Та ж цей відсік — ваш, люстерників, винахід. І корабель так само ваш. Ти зневолив мене, понівечив моє обличчя, позбавив мене самого себе — і став новим Оксеником, героєм Першої сонячної. А коли про це дізнався твій підлеглий, ти ув’язнив його свідомість у Грибниці. Потім те саме сталося із хлопцем... як його звуть, Олександр? Не знаю, навіщо ти тягнеш час... хоча ні, здається, знаю. Тебе викрили, цього вже не зупинити, і єдиний твій шанс утекти звідси — ці-от двоє хлопців. Сподіваєшся задурити їм голови і скористатися їхньою подобою так само, як колись скористався моєю? Але я тобі не дозволю. Не дозволю, щоб іще хтось постраждав.
— Звучить логічно, — зауважив Фінлей. — Ні, правда, пане адмірале: усе чітко, з аргументами.
Вони кілька секунд мірялися поглядами — Фінлей і Оксеник, а Мишко лихоманково думав: як же бути? Він уже здогадався, хто саме бреше... Але як переконатися напевне? <...>
По-перше, Мишко побачив, як із проходу за спиною в пана Оксеника виходять два трубкозуби. <...>
Помітивши, що їх викрили, трубкозуби щодуху помчали вперед.
Верджил тим часом не гаяв часу і вжив складний, але ефективний прийом «Хрущ злітає над вишнями», якого на уроках самооборони їх навчив пан Жан-Антуан Фабр. Дідок добряче прим’яв мох, що ріс на мармурових плитах підлоги, а на додачу гучно клацнув об них підкованою милицею.
Верджил — хлопець ввічливий — повторив своє «Вибачте» й хотів був для певності торкнутися точки над сонною артерією, щоб приспати лукавого дідуся, та цієї миті зазнав атаки одного з двох розлючених трубкозубів і сам полетів на підлогу.
Тим часом другий трубкозуб уже відчув на собі силу розряду з адміралового нейропаралізатора і змушений був відмовитися від спроб розпанахати черево пана Оксеника своїми пазуриськами.
Мишко кинувся до Верджила, аби прикрити його від противника, проте побачив, що вцілілий трубкозуб більше цікавиться одноногим дідком. Він підтюпцем підбіг і, наче пес, тицьнувся своєю видовженою мордою просто в обличчя старому.
Виглядало це гидкувато. Жодних упереджень проти трубкозубів Мишко не мав, але дідок виглядав зараз направду бридко: він кривив губи, вишкіряв довгі жовтуваті зуби й дивився на хлопців із ненавистю.
А потім розкрив рота так, що нижня щелепа от буквально відвисла, обхопив трубкозуба обома руками й укусив за ніс. <...>
Голова діда виросла майже вдвічі — і тепер, здавалося, складалась лише з рота. Повільно й рішуче дідок заковтував бідаху трубкозуба одним шматком — наче удав, що вполював кабана.
Мишко з Верджилом не могли очей відвести від цього видовища. А от адмірал не збирався ним милуватися. Він поклав у кобуру нейропаралізатор, відстібнув з пояса моток мотузки і сказав хлопцям:
— Молодці, що не розгубилися.
— А я одразу зрозумів, що він бреше,— Верджил говорив зі стриманою скромністю, але видно було, що він собою пишається.
— Це коли він згадав про Сашка? Я теж потім зрозумів: якби він сидів тут ув’язнений, сам-один, звідки б тоді знав, як звуть Ненарока.
Фінлей хмикнув:
— Та ні, просто люстерник пропонував Сергію Семеновичу в мене вистрілити, а той стріляти не став. Слухайте, але чому він накинувся на трубкозуба? Остаточно поїхав дахом? Не подумайте, що боюся, але не хотілося б, щоб і на нас отак...
— Наступні п’ять хвилин нам це точно не загрожує — принаймні поки він не поглине й не засвоїть цю аватару, — кинув через плече адмірал. Він уже присів біля тіла й заходився в’язати на кінці мотузки зашморг.
— От і маєш. А я думав, це трубкозуб.
— Це справді трубкозуб. Але водночас — аватара люстерника. Пам’ятаєте, я розповідав про те, що в давній Індії божества часом втілювалися в людей чи інших істот — і їх давні індійці називали аватарами. Пізніше це ж слово, тільки в чоловічому роді, використовували для позначення картинки, яку обирав собі користувач довоєнної ще Грибниці.
— А до чого тут трубкозуб?
— Бачиш, Верджиле, усі знають, що люстерники здатні перетворюватися на інших істот. І мало хто здогадується, що деякі з цих мімікроїдів здатні при потребі розділятися на кількох дрібніших. Я зву таких аватарами, бо кожна з цих істот зберігає в собі частину свідомості люстерника.
— А потім він їх... себто самого себе... що, поїдає? — уточнив Мишко.
— Так, і йому потрібен певний час, щоб поглинути їх, знову зробити частиною свого організму. Саме тому я намагався знешкодити всіх аватар у бібліотеці: ягуара, трубкозубів, горилу, крокодила,— та, на жаль, не встиг. Втрутилися ви, і всі мої плани пішли шкереберть.
— Але чому ви нікому слова не сказали?! — обурився Верджил. — Чому пішли сюди самі? Ви ж нас учили: треба завжди мати когось за спиною!
Пан Оксеник перевернув дідка, що вже наполовину поглинув трубкозуба й тепер ще більше нагадував величезного удава, якого застукали під час вечері.
<...>
— А чому, власне, цей простір став пасткою? Якщо зміг зайти, чому не міг взяти та вийти? Він не бачив дверей?
— Це й була одна з тих його проблем, про які я казав. Гадаю, поки «Горобець» не стрибав у Вирій, цього відсіку не існувало — і так само не існувало люстерника. Зізнаюся вам чесно: не хотів би я опинитися на його місці. Навіть уявляти не хочеться, що в цей момент переживаєш: от зараз ти був, а от тебе не стало...
— А коли ми стрибнули у Вирій?
— Тоді, певно, щось сталося з ним у ту тривалу мить неіснування. Може, стіни й двері злилися в одне і він не міг їх розрізнити? Важко сказати. Та певно, тому він і розділився на тварин, яких побачив, поки був на Землі: сподівався хоч якось відчути, унюхати, намацати вихід. Певно, він і мене не вбивав саме через це — вважав єдиним своїм шансом на спасіння... поки не прийшли ви двоє.
— Вибачте,— сказав Верджил.
А Мишко промовчав. Увесь цей час, поки вони обмотували мотузкою дідотрубкозуба, він намагався збагнути, що ж його непокоїть у сказаному адміралом.
І лише зараз збагнув.
— Чекайте, — прошепотів Мишко. — Горила? Ви сказали, що він перетворився й на...
— Так, — промовив чийсь голос у них над головами. — І на горилу.
Мишко згадав розірвані мотузки, що лежали біля дверей. Він підвів погляд — і побачив над собою величезну сиву горилу, що звелася на задні лапи й тримала в передніх виламану книжкову полицю.
— А тепер, — сказала горила, — розв’яжіть мене... себто його. Та спершу я, з вашого дозволу, візьму оце, — і вона, нахилившись, одною лапою витягнула з кобури адмірала нейропаралізатор.
Розділ шостий
Жодних ускладнень
[Із поглинанням трубкозуба щось пішло не так, і тепер люстерник мав дивний вигляд: він не просто збільшився в розмірах, із-під балахона в нього тепер стирчав лисий хвіст, а каптур не налазив на голову через видовжені волохаті вуха. Але хлопцям було не до сміху. Захопивши в заручники Мишка, Верджила й адмірала, люстерник почав перемовини з командою «Стріляного горобця», яку тепер очолила пані Мерріл. Він вимагав віддати йому корабель, а за це обіцяв відпустити заручників і дозволити команді евакуюватися на космічному човнику. Пані Мерріл вагалася, але адмірал наполіг: він залишитися в заручниках, якщо люстерник відпустить дітей. Першим мав вийти Верджил. Мишко пішов допомогти йому одягнути скафандр, але коли відчинив стару шафу, виявилося, що тепер там залишився лише однин рятувальний комплект. Верджилу дістався скафандр, а Мишкові — реактивний наплічник. Поки люстерник відволікся, адмірал наказав Верджилу негайно вийти крізь двері, які так марно шукав мімікроїд. Хлопці вже здогадалися, що код від дверей не потрібен, достатньо просунути руку в щілину, щоб засвідчити, що ти людина. Побачивши, що одного хлопця вже немає, люстерник розлютився. У цей час пролунав голос із пункту управління кораблем: через п’ять хвилин відсік із бібліотекою буде від’єднано від корабля. Адмірал подав знак Мишкові, щоб той скористався наплічником і мерщій залишив бібліотеку. Мишко злетів під стелю, потім розвернувся і зверху атакував люстрерника, але той почав стріляти в нього з нейропаралізатора. Тепер розлютився адмірал і суворо наказав Мишкові летіти геть.]
Він помчав геть — у вузькому, задушливому просторі між стелею та книжковими шафами. Очі сльозилися (звісно ж, від вітру), але Мишко, блимаючи, уважно вдивлявся в темряву, лише трохи розбавлену світлом, що випромінювали ліани на стелі.
Він налаштував фродик на прямий канал зв’язку з адміраловим, але чув по ньому лише постріли. Потім раптом загарчав клаксон — і Мишко тільки за кілька секунд зрозумів, що це ніякий не клаксон, а справжнісінький ягуар.
Раптом зв’язок урвався. Мишко спробував інші канали — нічого. Суцільна тиша, ватна, мертва.
І от коли Мишко намагався перемкнутися на наступний канал, щось пішло не так. Фродик самостійно перестрибнув на іншу частоту, і знайомий голос сказав:
— Гаразд. Я вшився з медблоку й маю хвилини три, поки вони мене не знайдуть. А тепер давай спробуємо витягти вас усіх звідти.
Розділ сьомий
Зворотній відлік
[Мишко летів до виходу. Його наздоганяла горила — аватара люстерника. Сашко зламав систему і стежив за Мишком та Верджилом, скеровуючи їхні дії. Мишко долетів до іншої шафи зі скафандрами.
Скафандр був там — новісінький, але безнадійно застарілий, із громіздким шоломом і таким самим корпусом. Щоб його одягти, Мишкові потрібно було хоча б хвилин десять. Аватара ж люстерника дістанеться до нього раніше — за кілька секунд. Мишко знову поглянув угору: горила висіла просто над ним, глузливо посміхаючись. Потім аватара підморгнула Мишкові й розчавила в пальцях тім’ячик. Навкруги запанувала темрява. «Ну ж бо, — сказав собі Мишко. — Ти не маєш права схибити, бо це означатиме, що адмірал ризикував даремно».]
Розділ восьмий
Перегони в невагомості
Він діяв швидко й відсторонено: наче перетворився з Мишка Неборака на когось іншого, старшого й мудрішого.
І набагато спритнішого.
Лівою рукою вдарив по маківці шолома, праву опустив під пахву, відстібуючи пасок. Коли увімкнувся ліхтар на скафандрі, Мишко вже зняв наплічник і тримав просто перед собою.
Чи точніше — між собою та горилою. Щойно потужний струмінь світла з ліхтаря розтяв темряву, Мишко побачив аватару на відстані простягнутої руки.
І горила зі зловісною посмішкою цю руку, звісно ж, простягнула. Мить — і пальці її стиснулися на наплічнику.
Мишко побачив, як зминається під її хватом корпус, і ледве не натиснув на «пуск», але втримався. Спершу закинув один із наплічникових пасків горилі на голову, а вже потім наказав фродику ввімкнути двигуни. <...>
Наплічник рвонув уперед і вгору, тягнучи горилу за собою. <...>
[Зараз Мишко був удячний учителям школи зореплавства, які примушували до автоматизму доводити всі рухи щодо одягання скафандрів різних моделей. Кожен скафандр — навіть такий антикварний — мав на поясі контейнер із надміцною линвою, і зараз Мишко висмикнув її та пристебнув кінець до скоби на корпусі РВ-шки. Не найкраще рішення, та на інші часу не лишалося: він ще мав відплисти від шафки й зависнути перед виходом, за яким чекав на команду Верджил. Мишко бачив, як над шафами злетіла розлючена горила і потім помчала просто до нього. Джура наблизився до виходу і дав команду товаришеві відчиняти двері. Але з першої спроби Верджилові це не вдалося. Горила вишкірялася, відчуваючи свою перемогу. У цей момент двері винесло назовні, наче корок із пляшки. Повітря почало стрімко витікати крізь отвір, горила розгублено змахнула руками, її потягло назовні — на що, власне, Мишко і сподівався. Верджил не відповідав. Діяти треба було негайно.]
Скафандр був відверто незручний: розрахований на дорослу <...>.
Він, звісно, пам’ятав наказ Сергія Семеновича, але покинути тут учителя не міг. Навіть думати про це не хотів. <...>
Тож він ще раз перевірив, чи міцно тримається линва, прикинув відстань до отвору...
І раптом відчув, як щось підхопило його й швиргонуло щосили праворуч і вгору. Ззаду пролунав гучний хрускіт, перед очима все закрутилося, потім Мишка рвучко смикнуло назад: це спрацювала линва, пристебнута до дверцят РВ-шки... власне, тепер він летів просто на них.
На них і на величезного крокодила. Гігантська рептилія крутилася в повітрі, клацала вузькими хижими щелепами, розриваючи на шмаття щось жовтогаряче й напрочуд знайоме.
Уже знаючи відповідь, Мишко однаково завів руку назад і торкнувся спини. Поглянув на пальці й не здивувався, побачивши на них липку, клейку речовину.
На щастя, не червону.
Яким би старим не був скафандр, та він мав вбудований резервуар із розумною живицею. Завдяки їй розрив уже затягувався — але жодна живиця не відтворила б новий термос із кавою взамін відірваного крокодилом.
Тим часом самого крокодила невпинно затягувало у вир. <...>
Розділ дев’ятий
Кавалерія на горизонті
Спершу все йшло за планом. Він устиг вхопитися за край отвору, линва тримала міцно й не дозволяла потоку виштовхнути Мишка назовні. Він мав час на те, щоб роззирнутися, знайти Верджила і зрозуміти, як бути далі.
Мишко визирнув — і не повірив власним очам.
Поверхня відсіку нагадувала морське дно. Від краю до краю її густо вкривали свіжі пагони зоряниці, а між ними плавали поодинокі книжки, які виштовхнуло сюди струменем повітря, а знизу повзали рогаті мокриці, всіяні щупальцями жуки, крилаті кліщі, черепахи з міцними й гострими хоботками, багатоголові змії...
Люстерникове поріддя — точніше, він сам, розпорошений на десятки дрібних тіл. <...>
А єдина людина, яка знає про це, — Мишко Неборак. Мишко, позбавлений запасів кави та з непритомним Верджилом, якого треба негайно рятувати.
На щастя, Фінлей висів неподалік від отвору. Цей бовдур знехтував правилами безпеки: не принайтувався линвою до корпусу, хоча навкруги й було чимало зручних гаків і зубців. Якби не випадковий дріт, що обмотався навколо його ноги, Верджил уже склав би компанію крокодилові в його нескінченній подорожі у Вирій. <...>
— Хтось чує мене? Це Мишко Неборак, ми разом із Верджилом Фінлеєм і адміралом Оксеником лишилися у відсіку UE-80. Повторюю, це Мишко Неборак...
— Вони тебе не чують! — промовив чийсь голос у нього над вухом.
[Це був імп (штучний інтелект для виконання певних завдань) Верджилового скафандра. Він називав себе Кавалерія — швидка допомога, яка рятує в безнадійній ситуації. Завданням цього імпа було захист та допомога тому, хто в скафандрі. Коли Верджил знепритомнів, саме імп прив’язав його до дроту. Але імп був експериментальний, Мишкові довелося чимало йому пояснювати. Наприклад, чому він має дати Мишкові доступ до кисню в балоні Верджилового скафандру. І все ж імп допоміг Мишкові підготуватися до подорожі Вирієм у пошуках «Стріляного горобця». Щоправда, вже під час польоту імп обрахував: до корабля летіти шість годин, а кисню вистачить на дві, палива в реактивному наплічнику — на чотири. Тоді він запропонував Мишкові записати останнє повідомлення, яке заприсягся передати кому належить.]
Від думки про це ставало сумно й самотньо, і Мишко сказав:
— Ти готовий записувати?
І почав говорити все те, що хотів передати спершу мамі з татом, потім бабусям і дідусям, Алісі та іншим однокласникам... Ще він описав усе, що бачив і чув. Він намагався говорити чітко й коротко, бо не хотів даремно витрачати час і каву з термоса. Зрештою, думав, усяке може бути, ніколи не знаєш, звідки прискаче справжня кавалерія ex machina. Головне — не втрачати надії. Боротися до останнього.
— Записав? — спитав він у імпа.
— Так-так. Хочеш прослухати, перед тим як...
— Ні. Хочу, щоб ти ввів мене в анабіоз. Знаю, шансів однаково небагато, але я не хочу нехтувати жодним. <...>
Розділ десятий
Велике прибирання
[Мишко отямився на зоряному човнику, який викрали джури, щоб врятувати товаришів. Із Ненароком Мишко мало спілкувався, бо той увесь час був страшенно зайнятий: організував експедицію, щоб зібрати якомога більше аватар люстерника.]
Весь цей час Мишко шукав правильні слова.
— Слухай, — сказав він нарешті, — а навіщо ми взагалі все це робимо? Відсік вибухне? То й нехай собі. Отже, усі аватари в радіусі кількох кілометрів будуть знищені, можна цим не перейматися й витратити час на щось інше. <...>
— Ми збираємо їх, — тихо сказав Ненарок, — бо інакше вони загинуть.
— Слухай, — сказав Мишко, — а може, ти досі не певний, чи був він зрадником чи ні? А якщо він лише людина, котра врятувала нас усіх, — хай собі. Так? Ти ж керуєшся тільки розумом, не серцем, серця ж у тебе немає, тільки той надточний, ідеальний механізм. А розум підказує...
— Розум,— перебив його Ненарок,— підказує, що ми — розумні, цивілізовані істоти, представники виду «людина розумна». Ми не вбиваємо інших розумних істот просто тому, що можемо. І не вбиваємо просто тому, що хочемо помститися. Гадаю, — додав він тихо, — саме це намагався пояснити нам адмірал. Що ми поводимось так насамперед задля самих себе. Бо якщо...
Він на мить затнувся, наче не знав, чи варто продовжувати. Чи він готовий уголос вимовити те, що думає. <...>
— І це все? — спитав у нього Мишко. — На тому й кінець? Зібралися й полетіли, питання закрите? Потім, звісно, вшануємо пам’ять і всяке таке, як розумні цивілізовані істоти...
— Знаєш, — перебив його Ненарок, — це страшенно дратує. Хочеш не хочеш, але щоразу перепитуєш себе: як би вчинив на нашому місці він? Чим би знехтував? Що вважав би справді важливим? І здається, інакше просто підведемо його... розумієш?
Мишко кивнув.
— Слухай, — почав був, — вибач щодо серця, я не хотів...
— Час вантажити нашу здобич, — зауважив Ненарок. — Сітка повна, у інших, наскільки бачу, ситуація та сама. Ділейні, чуєш мене? Підганяйте сани, готуйте анабіозники. Я зараз до вас приєднаюся. А ти... — додав він, знову перемкнувшись на приватний канал, — маєш трохи часу. Тільки ж не барися — і вчасно повертайся, гаразд? Кавалеріє, приглянеш за ним?
— Вважатиму за честь, пане Ненарок! <...>
Карта відсіку досі була в Мишковому фродику, однак не надто допомагала, бо ж не відображала затори. Та й те, що відсік повільно обертався навколо власної осі, не полегшувало завдання.
— Чотири хвилини, — зрештою промовив Кавалерія. — Ще одна — і мусимо повертатися.
Мишко нічого не сказав: вони не здолали навіть половини відстані. Навіщось перемкнув приймач фродика на той канал, який завжди лишався за адміралом, хоч і розумів, що не почує геть нічого.
Власне, так і було. Ані голосу, ані навіть дихання. Лише короткі гудки, як тоді, коли канал зайнятий.
Минуло кілька тривалих секунд, поки Мишко зрозумів, що це означає.
— Можеш відстежити, звідки йде сигнал?
Кавалерія помовчав, а потім висвітив на Мишковій схемі точку. Вона була неподалік від них — але дрейфувала геть.
Минуло ще дві хвилини, і вони наздогнали її. Це був знаменитий сріблястий чохол для окулярів — така ж невід’ємна частина адміралового образу, як його вуса чи довоєнний фродик із змієм, що кусав власний хвіст. <...>
— Слухай, Кавалеріє...
— Вибач, але час вичерпано. Ми повертаємося негайно.
— Та нам звідси ж ближче до іншого виходу. Я зараз... Гей, що ти робиш?!
— Перебираю на себе керування. Так ми долетимо швидше. При всій повазі, я маю трошки ліпшу реакцію й бачу в темряві краще... Ох... Вибачте! <...>
Епілог
Винятки та виключення
[Джури повернулися на корабель, пройшли медичне обстеження й мали двадцять годин на відпочинок. Вони саме снідали в кают-компанії, коли до них завітали викладачі на чолі з пані Мерріл.]
Мерріл кивнула джурам і сказала:
— Рада, що ви живі й неушкоджені. Усі медичні показники в нормі, жоден з вас не інфікований люстерником. Це означає, що ми можемо вас негайно відіслати на Землю.
— А в чому нас, власне, звинувачують? — похмуро спитав Фінлей. А коли пані Мерріл подивилася на нього так, як тільки вона одна вміла, уточнив: — Ну, ми ж маємо право знати?
— А як ти сам гадаєш? — спитав пан Паровський із неуважною, трохи наче співчутливою усмішкою. — Винні ви чи ні?
— Та ясно... — Фінлей ще більше спохмурнів. — Треба було самим не ризикувати, повідомити дорослих. Діяти згідно з інструкціями.
— А от і ні! — раптом озвалася Аліса Шелдон. Вона підвелася з-за столу, і Мишко з подивом мусив визнати, що не впізнає стару приятельку. Аліса наче стала вищою — і вже точно дорослішою. — Ти, Верджиле, діяв згідно з інструкціями. Отримав наказ капітана й виконував його, разом із Небораком. Якщо хтось у чомусь і помилився — це я.
<...>
[Потім слово взяв Ненарок. Він так само запевняв, що вся провина лежить на ньому. Тоді підвівся Мишко й розказав, як знайшов зайві відсіки, як приховав цю інформацію. Отже, підсумував Мишко, уся провини лежить на ньому. Але й інші джури підводилися й розповідали, що рішення взяти участь в експедиції за аватарами вони ухвалили свідомо й самостійно, і ніякого маніпулювання ані боку Аліси, ані з боку Сашка або Мишка не було. Джури один за одним виходили з-за столів, ставали поряд із Мишком, Ненароком і Алісою.]
Учителі дивилися на них із тими ж дивними виразами на обличчях.
Нарешті пан Паровський похитав головою:
— Отже, так просто? Беремо й відраховуємо всіх, щоб нікому не було образливо? І це єдине, що вас хвилює? Жодних питань про подальшу долю «Горобця»? Про те, чи ми знайшли щось у третьому потаємному відсіку? Чи щось узагалі загрожує людству? Ідеться тільки про ваше відрахування?
— А ви хіба розповісте? — пхикнув Гарлан Еллісон. — Ми ж для вас уже не джури, а так... цивільні. Пасажири!
— Поводитеся ви точно як пасажири — не як джури, — пані Мерріл вказала на нього, а потім на решту хлопців та дівчат. — Навіть не дослухали до кінця. Я сказала, що ми можемо відіслати вас назад на Землю. І мали б це зробити, оскільки після катастрофи, яка сталася на «Горобці», корабель мусив би вирушити в карантинну зону на ретельний огляд. Але є кілька «але». По-перше, абсолютно чіткі вказівки покійного адмірала, по-друге, те, що ми зараз у Вирії й уже знаходимося ближче до Марса, ніж до Землі. Тож «Стріляний горобець» вирушить у карантинну зону Марса, а до того часу всі рішення щодо екіпажу ухвалюватиму я. Усіх, хто хоче повернутися на Землю, туди доправить «Зухвалий колібрі», ми наразі маємо домовленість із ними.
— А хто не хоче? — уточнив Верджил.
— Той може залишитися. За, — вона трохи підвищила голос, щоб вщухли перешіптування джур, — певних умов. Усі ви порушили чимало правил і розпоряджень, і дехто мав би бути відрахований зі Школи, а більшість — позбавлена права зватися зоряними джурами, знову стати по-шукачами. Але... — вона зробила паузу, і вони всі нарешті замовчали, — існують певні пом’якшувальні обставини. Це Школа зореплавства, а зореплавці часто ризикують життям і мусять ухвалювати складні рішення. <...>
Перевіряємо, чи уважні ми читачі й читачки
1. Яке враження правила на вас остання частина твору? Чи справдилися ваші передбачення щодо розвитку подій? Які події виявилися неочікуваними?
2. Перекажіть стисло розділ «Ненарокова колиска». Що нового з неї ви дізналися про характери джур?
3. Що трапилося з адміралом Оксеником?
Розмірковуємо над текстом твору
1. Доведіть, що цей твір науково-фантастичний.
На початку роману Ми дізнаємося, що Аліса Шелдон — справжня подруга Мишка. Чи залишається вона такою впродовж усього твору?
2. Чи змінили Мишка Неборака пережиті пригоди? Відповідь обґрунтуйте.
3. Пригадайте події, описані в розділі «Велике прибирання». Які риси особистості Сашка виявилися у цих подіях?
4. Чому роман має назву «Сапієнси»?
Шукаємо відповіді разом
Об’єднайтеся в команди, запропонуйте й обґрунтуйте гіпотези, презентуйте їх однокласницям й однокласникам.
• На початку повісті ми дізнаємося, що в житті Мишка Неборака й Сашка Ненарока є таємниці, якими вони ні з ким не можуть поділися, навіть з найкращими друзями. Які з цих таємниць розкриваються впродовж твору, а які — залишаються? Поміркуйте, чому автор не розкриває всіх таємниць.
Сприймаємо твори інших видів мистецтва
Розгляньте ілюстрацію до роману художниці Ліни Квітки. Чи впізнали ви героїв? Хто з них — Мишко, хто — Сашко? Відповідь обґрунтуйте.
Подискутуймо?
У романі йдеться не тільки про захопливі пригоди, а й про людину та її місце у світі. Герої твору, а разом з ними й читачі й читачки, намагаються з’ясувати сутність поняття людяність. Як ви розумієте це поняття?
