Українська література. 6 клас. Борзенко

Олександр Гаврош

(Народився 1971 року)

Олександр Дюлович Гаврош народився 26 березня 1971 року в Ужгороді. Закінчив факультет журналістики Львівського університету, працював у різних виданнях. Завідував літературною частиною Закарпатського музично-драматичного театру. Відомий як автор поетичних збірок, драматичних творів, повістей, оповідань для дорослих та дітей. За його повістю «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу» зняли художній фільм.

Олександр Гаврош

Олександр Гаврош — життєлюб, за його словами: «Це ненормально, коли людина себе не любить. Вона нещасна і робить нещасними інших. Людський мозок так сконструйований, що мусить любити цю оболонку, адже це — його територія. Має впорядковувати її, удосконалювати».

Для сімейного читання («Різдвяна історія ослика Хвостика»)

Завжди добре читати разом щось цікаве й оптимістичне. Пригоди кумедного й водночас дуже милого героя — саме те, що треба, аби підтримати святкову атмосферу Різдва. Темний ліс у Карпатах, небезпека, зустрічі з різними людьми... А ще безмежна віра в перемогу добра. Маленький ослик твердо переконаний, що «мрії підкоряються тільки надзвичайно сильним і впертим натурам». А осликам впертості й наполегливості не бракує, де й сили беруться!

Ця, на перший погляд, дуже проста різдвяна повість-казка не лише висвітлює пригоди маленького ослика, а й нагадує нам про нашу здатність творити добро, навчає у будь-яких ситуаціях залишатися людьми, які здатні співчувати й підтримувати інших і робити світ кращим.

Різдвяна історія ослика Хвостика

Казкова повість

(Скорочено)

І

Злодії

Зима того року видалася напрочуд тепла. У грудні снігу так і не дочекалися. Люди здивовано глипали на небеса, які піднесли їм такий сюрприз: четвертий місяць осені.

Отець Теодор у забрьоханих від грязюки кросівках жартував, що відтепер будемо мати два листопади: ранній і пізній.

Це був життєрадісний тридцятирічний священник, що мав трохи дивакуватий вигляд. А надто в своєму смугастому светрі з капюшоном. Його рожеве кругле обличчя з лагідними карими очима та довірливою усмішкою відразу викликало симпатію. Люди горнулися до панотця, що мешкав з родиною на околиці села, біля лісу, у триповерховому духовному центрі. Влітку тут працював дитячий табір, а в іншу пору збиралися священники й віряни на духовні виправи. Адже довкола милувала око чарівна карпатська природа. Серед тутешніх пологих гір добре думалося і відпочивалося.

Але того вечора у великому будинку зі стрімким карпатським дахом та багатьма кімнатами для гостей була лише родина священника. Вже завтра ввечері мав навідатися Новий рік, тож усі роз’їхалися по домівках.

По обіді отець Теодор провів із сільською молоддю репетицію вертепу, яким вони хотіли уперше здивувати односельців. <...>

Коли нарешті гомін на подвір’ї вщух, школярі, сміючись, розбіглися селом, а молоде подружжя заходилося прибирати великий хол до свят, із сутінків виринули дві постаті. Вони на мить завмерли, уважно вдивляючись в освітлені вікна першого поверху. Але почувши звідти рівномірний гул порохотяга, яким вправно орудував отець Теодор, заквапилися до невеличкої стаєнки, що стояла позаду будинку. <...>

— Не спи, Карле! — мовила довгов’яза постать, відчиняючи двері. — Посвіти, бо очі зломлю! <...>

Щойно засвітився ліхтар мобільника, як у хліві хтось зарухався, почулося форкання і стукіт копит.

— Диви, Карле, яка краса! — зблиснув під направленим промінням залізний зуб у роті високого. — Та не на мене світи, телепню, а на осла!

Ліхтарик вихопив із темряви велику сіру голову дворічного віслюка, що приязно потягся до людей, намагаючись тицьнутися їм вологою мордою в долоні. А раптом там є щось смачненьке для нього?

— Диви, яке дурне! — захихотів довгов’язий. — Давай мотузок, Карле! Тільки не спи! Про що ти завжди думаєш своєю тупою головешкою?

Карло хотів щось відповісти, але передумав і лише невиразно пробурмотів. На шиї ослика був ошийник із залізним кільцем. Саме до нього прив’язував отець Теодор загального улюбленця духовного центру, коли виводив тваринку на свіже повітря. І сьогодні, зважаючи на сонячний день, ослик по обіді пасся на ще подекуди зеленій травичці позаду будівлі, припнутий до кілка. Там його й запримітили двоє невідомих, що ходили по селу, скуповуючи горіхи. Були вони доволі підозрілі на вигляд, тож селяни нерадо відчиняли їм оселі. Хтозна, що в них насправді на думці?

Пів мішка горіхів були малою втіхою для двох побитих життям чоловіків непевного віку, тож коли біля великого триповерхового будинку з блискучим хрестом на брунатній стрісі вони побачили справжнього осла, це було сприйнято як дарунок долі.

— Ось навіщо, Карле, ми сьогодні опинилися тут! — щасливо сміявся довготелесий із подзьобаним віспою обличчям, коли вони засіли за шипшиновими кущами, чекаючи свого шансу. — Ніколи не здавайся, Карле! Ніколи! Бог любить зухвалих! <...>

Під собачий гавкіт вони хутенько минули загороду з довгих жердин і опинилися на стежці, що вела до лісу.

<...>

— Пронесло, слава тобі, Господи! — перехрестився Гога, коли вони опинилися на лісовій стежині, що поволі підіймалася вгору поміж чагарями ліщини, терену та бузини.

Просто перед ними височів червоний стовп із прибитою картинкою з Євангелія. Це був початок хресної дороги із чотирнадцятьма зупинками, яку відкрив торік отець Теодор для прочан. На кожній була невеличка табличка, що розповідала про останні страждання Спасителя.

І хоча небо було всіяне зорями, ніч видалася густа і темна. <...>

— Карле, справжнім ослом є ти, а не ця сумирна тваринка! — захекано мовив довгов’язий, коли вони зупинилися віддихатися в молодому березняку.

— Це чому? — чи вперше за весь день видавив із себе щось схоже на слова коротун зі зморшкуватим, наче пожованим, обличчям. Зазвичай, він висловлював свої емоції тільки звуками.

— Тому що ти несеш цей міх з горіхами на своїх плечах замість того, аби його ніс осел! — зареготав Гога, поклавши ногу на порослий мохом валун. Він мав бульбастий ніс, подзьобаний чорними порами, в яких, схоже, засіялися волосинки.

— Якщо я осел, то будеш нести цей міх сам! — гепнув мішком об березу Карло. На щастя, горіхи не вивалилися.

— З одним ослом нелегко, а з двома? — реготнув на власний дотеп довгов’язий і заходився прив’язувати мішок до спини віслюка.

Це було нелегко зробити, адже сідла у довговухого не було. Однак Гога був чоловіком упертим і кмітливим, життя його добряче обтесало, тож якось мішок приторочив.

Вони вже добряче віддалилися від села, тому почувалися безпечніше. Навіть якби господарі помітили пропажу, то навряд чи подалися б у нічний ліс за крадіями.

— Уперед, герої! — почвалав по болоту Гога і потягнув за мотузку віслюка. Але той, видно, вже натомився з незвички. До того ж мішок з горіхами на спині йому вочевидь не сподобався. Ослик навіть не ворухнувся, стрижучи довгим вухом.

— Що за біс? — зупинився Гога. — Гайда, віслюче! Що швидше припхаємося додому, то краще буде нам усім!

Їхнє село лежало по той бік гори, за якихось дванадцять кілометрів. За три години можна було цілком упоратись.

Гога щосили тягнув за мотузку, але осел не зробив і кроку, впираючись усіма ногами.

— Але й тупа скотина! Карле, йди виламай доброго прута! Будемо вчити розуму цю мерзенну тварюку!

Однак і прутотерапія не допомогла. Коротун боляче цьвохкав бідолашну тварину по крупу, довгов’язий мало не викручував їй писок мотузкою, та ослик стояв непорушно, як скеля. Лише вуха, що інколи стріпувалися, свідчили, що він — живий. Мабуть, у ньому прокинулася ота славетна осляча натура, оспівана поетами ще з античних часів.

За десять хвилин важкої і безплідної боротьби всі троє захекалися. <...>

— Нащо тобі осел, Гого? Що ти з ним збирався зробити? — не вгавав Карло.

— Продати, недомірку! Невже твоя дурна макітра до цього не додумалась? Ми могли б узяти за нього кілька сотень баксів!

— Кому ти збирався продати осла, Гого? Я виріс у цих горах, але таку тварюку вперше бачу. Невже ти думаєш, що він не впадатиме в око іншим?

Гога невдоволено шморгнув носом і нахмурив чоло.

— Закрийся вже! Ти з усього робиш клопіт, страхопуде! Перевезли б віслюка в іншу область... Або й пустили на м’ясо. Ти їв ослятину, Карле? — він витягнув з халяви заляпаного болотом чобота розкладний ніж, і холодне лезо хижо блиснуло при місячному сяйві.

Але тут їхню суперечку несподівано перервав сам віслюк. Він, прищуливши вуха, раптом ні з того ні з сього почав підійматися дорогою.

Крадії здивовано перезирнулися і подалися за ним.

<...>

Посеред галяви стриміло кількаметрове розп’яття з Ісусом. Це була остання станція Хресної дороги, розташована на залісненій вершині. Звідси шлях стелився вже донизу.

Злодії підійшли до високого хреста, на якому біліла табличка з написом. Гога запалив цигарку і почав читати вголос: «Якщо хочеш побачити Божу ласку, постій перед хрестом».

Довготелесий гмикнув, а потім почав реготати.

— Чуєш, Карле, тут чуда сповняються! — ним аж трусило від нападу сміху. — Ідіоти!

— Осли! — коротун і собі засміявся від душі, начебто викидаючи із себе всі гризоти і переживання цього довгого і виснажливого дня. <...>

Вони сміялися аж до кольок у боці. Хрипкий регіт лунко носився в нічному повітрі. Але тут сталося таке, від чого сміх на їхніх передчасно змарнілих обличчях застиг незворушною гримасою.

II

Чуча Божий

З-за товстого бука на узвишші виринула сіра постать і почала наближатися до них. Рухалася нечутно і мала чудернацький вигляд. Здавалося, що вона не ступає о по землі, а наче пливе над нею. Але найбільше вражало те, що вона мовчала, не зронивши й пари з уст. Крадії заклякли з несподіванки. Сміх застряг у їхніх горлянках. Кілька секунд тривало заціпеніння. Коли ж примара наблизилась настільки, що можна було роздивитися її обличчя, першими здали нерви у Карла.

— А-а-а! Нечиста сила! — заголосив він на весь ліс і кинувся втікати у бік їхнього села.

Примара у відповідь видала такий жаский звук, що в Гоги заворушилося волосся на голові. Це було схоже на скреготіння зубів чи сердите цокотання білки. Коли ж мара простягла до нього руки, злодій так ушкварив у долину, що загубив дорогою свого заношеного картуза.

Вони бігли, як схарапуджені лосі, здіймаючи гучний хрускіт у нічному лісі. <...> З гори почувся крик дивного звіра, що нагадував звук водокачки, що зі скрипом качає воду.

Але це озвалася не примара, яка насправді виявилася сільським мешканцем на прізвисько Чуча Божий, а сірий ослик. Він ревів з розпуки, що його витягли з теплого хліва в холодний ліс, змусили дертися вгору, а тепер ще й лякають. <...>

Тим часом Чуча Божий зачаровано дивився на небаченого звіра. Він жив з матір’ю в протилежному кінці села і на люди майже не з’являвся. Тож не знав, що в духовному центрі водяться екзотичні тварини.

Було йому вже за сорок, але вирізнявся він дивакуватою поведінкою. Ніде не працював, сидів удома і вирізав дерев’яні фігурки пташок. <...> Мама останнім часом геть заслабла із ліжка не вставала, тож Чуча Божий не на жарт перелякався, як буде давати собі раду сам. <...> Хтось йому порадив помолитися за здоров’я матері на Хресній дорозі. Бо тут, мовляв, сповняються всі бажання. От він і почав ходити до лісу. А оскільки сторонився людей, то вибирався вночі. <...> Він так зрідка говорив, що молоді односельці гадали, ніби Чуча Божий — німий.

Але він умів розмовляти, хоча й мав дитячий розум. Коли неборак почув, що по лісовій дорозі хтось підіймається, то сховався за найближчі дерева. Але, побачивши справжнього осла, так зачарувався, що забув про набуту роками обережність. Йому захотілося торкнутися до цієї тваринки, яку він бачив хіба що на малюнках у дитячій Біблії. Чуча щиро здивувався, коли двоє прочан, побачивши його, дременули так, що ледь ноги не поламали. Але його цікавив тільки ослик. Коли він наблизився до нього і, затамувавши подих, простяг руку, аби погладити його піднятий ірокезом загривок, ослик раптом гучно закричав, добряче налякавши Чучу Божого.

— Осел! — замахнувся він дубцем на тварину.

І це було його непоправною помилкою. Бо ослик, згадавши, як нещодавно його незаслужено виховували хворостиною, спритно повернувся спиною до загрози і вистрілив двома задніми копитцями просто в груди нападнику. Той зойкнув, падаючи на купу торішнього листя, а осел кинувся бігти, голосно торохтячи мішком з горіхами. <...>

Першими зринали спогади про батьків, затишну стаєнку, у якій були ще й інші тварини — кози, бичок і овечки. І хоч вони були розділені в різних загонах, однак чудово могли перемовлятися крізь штахети. Це було фермерське господарство ентузіаста-еколога, що хотів показати приклад, як можна жити винятково плодами матінки-землі, добутими власними руками.

Але потім ослика забрали від мами й тата у цей табір. Спершу він дуже сумував за рідними, але згодом звикся, тим паче, що разом з ним у хліві мешкали три овечки. Одну з них — Берту — він знав ще з дитячих часів, коли вона була біленьким милим ягнятком. Їх разом привезли до отця Теодора за дорученням самого єпископа, що приятелював з фермером і вважав, що в дітях змалку слід виховувати любов до живої природи.

І малеча щиро дарувала свої серця тваринам, не даючи влітку їм спокою ні на мить. <...>

Ослик щодуху біг далі, забувши про втому й голод, аж раптом ліс обірвався і він опинився на асфальтованій дорозі, за якою виднілося поле з висохлим бадиллям кукурудзи, що тужливо шелестіло на вітрі.

«Гарна місцинка», — подумав ослик і, радісно хвицьнувши хвостиком, потупцяв через шосе на безлюдну ниву. <...>

Ослик згадав, як вони чудово гралися з овечкою Бертою на лужку, як бігали разом з вівчаркою Джимою, як залюбки фотографувалися з дітками на їхні мобільники. Здається, це називалося селфі. Жоден із школярів не йшов з їхнього табору без такої фотографії з осликом Хвостиком. Владика добре відав, що робить, коли купував віслюка.

Це був далекоглядний чоловік. Він знав, що дітей завжди вабить нове, непізнане. Тому для табору хотів придбати поні — маленького екзотичного коника. Але такого ніде у цих місцях не було. Ненароком єпископ довідався, що у фермера за містом є трійка віслюків. Він особисто поїхав на ферму і, поторгувавшись, придбав малого віслючка.

Спершу Хвостику було дуже важко. Він сумував за мамою і татом, і гори в околицях Підгірців два тижні відбивали луну його пронизливого сумного крику. Селяни дивувалися, що за чудернацький голосистий звір замешкав в отця Теодора. Ходили дивитися на нього, як на диво. А далі звикли, бо, як відомо, кожне чудо триває три дні. Та й ослик призвичаївся до нового товариства і більше не гукав з розпуки. Хіба що коли дуже настрашився чи розвеселився.

[Ще багато різних пригод трапилося з Хвостиком. Нарешті він дістався міста, де, як він пам’ятав, брав участь у живому вертепі. Сили вже майже покинули віслючка, коли він опинився біля вагончика сторожа парку Романа Нечиталюка. Той побачив, у якому жалюгідному стані перебувала тваринка, й порятував її. Роман дуже любив свого малого синка Миколку, але з дружиною останнім часом стосунки якось зіпсувалися.]

Прихід віслюка він сприйняв як знак згори. Може, хоч на свято їм вдасться помиритися з дружиною? У нього навіть намалювався несподіваний план. А коли почув зранку по радіо, що в церкві Стрітення буде живий вертеп, то вирішив діяти.

Він зателефонував додому і запропонував піти ввечері поколядувати <...>

Він посадив сина на ослика, і той міцно вхопився за кудлату гриву. Далі батько намотав собі мотузок на п’ястук, і вони пішли прогулянковим кроком. Миколка аж світився від захвату... <...>

Нарешті залунала музика, і наперед вийшли діти, переодягнені янголами. Всі відразу посунули ближче до сцени, на якій увімкнули світло, бо вже западали сутінки. <...>

Хвостик благальним поглядом дивився на свого нового господаря, але той, усміхаючись, не відводив погляду від сцени, де якраз з’явилися пастирі.

«О, цей ж мій вихід! Я маю вже бути там! Там! Розумієте?» — натягнув мотузку, як струну, Хвостик і почав по сантиметру просуватися вперед, тягнучи з собою і Нічиталюка.

Аж тут крик Миколки підсік усі намагання бідолашної тварини.

— Тату, дивися: і там є ослик!

І справді, у віконечку, яке було зроблене на задній частині сцени, висунулися дві голівки: одна з ріжками належала бичку, а інша — ослятку. Тваринки кумедно крутили головами і поїдали сіно, яке насипали в невеличкі ясельця перед ними.

Хвостику сперло дихання від прикрощів. Він онімів, посірів, здувся, як повітряна кулька. Його підмінили! Розумієте, під-мі-ни-ли! <...>

До ослика проштовхнувся високий ставний чоловік у темні рясі й дивній маленькій квадратній шапочці. Він носив окуляри та коротку борідку.

— Ха, ще один ослик! Це ваш? Звідки? — запитав він здивовано Романа.

Той упізнав єпископа, тож не смів кривити душею. <...>

Тим часом владика вже балакав по телефону:

Отче Теодоре, ану підійдіть до мене, я ліворуч від церкви. Маю для вас сюрприз!

За мить до єпископа підійшов усміхнений священник з найменшою доцею на руках. <...>

Отче, ви казали, що у вас вкрали мого ослика...

— Так, — глибоко зітхнув отець Теодор....

А я його знайшов! Це чи не він? — показав він рукою на віслючка, який стояв позад нього, оточений натовпом.

— Він! — радісно вигукну панотець. — Це наш Хвостик!

Ослик теж уздрів свого справжнього господаря і щасливо заіржав: «І-а!», тицьнувши ніс йому в руку. <...>

Тепер Хвостик згоден був забути свій театральний провал. Головне — що його пригоди на цьому нарешті закінчуються. Він знову буде в своїй затишній стаєнці, його знову будуть потребувати сотні дітей. На жаль, не всі наші мрії сповнюються. Тож слід уміти тішитися навіть найменшій удачі.

Щасливий Роман Нечиталюк з родиною тут же отримав єпископське благословення за те, що порятував Хвостика. А ослика після вистави відвели до кошари позаду сцени, де були й інші тварини.

— Знайомся, Хвостику! — підвів його фермер Тимко (він, виявляється теж приїхав на виставу своїх вихованців) до ще меншого ослятка, такого кудлатого, начебто він народився серед снігів. — Це твоя молодша сестричка Марісабель. Вона з’явилася на світ рік тому, коли ти вже був у дитячому таборі.

«Моя сестричка?» — здивувався Хвостик, адже нічого не це не відав. <...>

«У мене сестричка, — ніяк не міг прийти до тями Хвостик. — Така мила Марісабелька! Така кумедна!» Він хотів крикнути «Ура!», але знову вийшло «І-а!».

— А завтра, Хвостику, на сцену вийдеш ти, — вів далі Тимко. — Бо негоже забувати набутий досвід!

«Я?» — здивувався ослик, і на очі йому набігли дві великі сльозинки.

— Так! Адже це твоя роль — забавляти діток. І ніхто її від тебе не відбере! Ти ж справжній артист, чи не так?

«Так», — кивнув Хвостик і від радощів ледь не знепритомнів... Його дитинна душа раювала на сьомому небі. Але й небо буває ще вищим. Бо ослик відчув на собі такий палкий погляд, наче його хтось хотів пропекти наскрізь. Хвостик обернувся і побачив Її. Свою біляву Берту, овечку, за якою він прозітхав уже кілька місяців.

Отець Теодор не наважився віддати Берту до рук різника. ... Тож священник відправив Берту назад до ферми Тимка....

Хвостик і Берта кинулися назустріч одне одному... Вони плакали і сміялися заразом, без угаву розповідали, що пережили за цих пів року. Ослик був такий щасливий, що серце його мало не розірвалося від утіхи. Адже всі його мрії збулися! Всі! Навіть ті, про які не просив. (Наприклад, про кучеряву сестричку.) І ця важка пригода, сповнена стількох лих і труднощів, була варта однієї миті, якої Хвостик тепер зазнав: миті суцільного щастя. Бо щастя належить тільки тим, хто готовий за нього боротися і навіть страждати.

Розмірковуємо над текстом твору

1. Яке вражання справив на вас твір? Чи сподобалися вам пригоди маленького ослика?

2. Які події твору вам видалися цілком реалістичними, такими, що можуть відбуватися насправді?

3. Які ознаки казки властиві повісті Олександра Гавроша «Різдвяна історія ослика Хвостика»?

4. Доведіть, що цей твір належить до різдвяних творів.

5. Складіть таблицю й доповніть її прикладами з твору.

Реальне у творі	Казкове, фантастичне	Різдвяне

6. Хто з героїв твору сподобався вам найбільше? Чому?

7. Які яскраві художні деталі вам запам’яталися?

Подискутуймо?

Твір Олександра Гавроша «Різдвяна історія ослика Хвостика» завершується словами «...щастя належить тільки тим, хто готовий за нього боротися і навіть страждати». Чи згодні ви із цією тезою?

Узагальнімо?

1. Невеликий прозовий твір, сюжет якого заснований на одному або кількох епізодах із життя небагатьох персонажів — це

• А казка
• Б оповідання
• В вірш

2. Подолання скрутних життєвих обставин, душевної кризи героя / героїні завдяки дивовижному втручанню вищих сил або ж незвичайному випадку є характерною ознакою

• А оповідань
• Б різдвяних оповідань
• В народних казок

3. Автором твору «Вертеп Маленького Хлопчика» є

• А Богдана Матіяш
• Б Ігор Калинець
• В Микола Гоголь

4. Старовинний пересувний український ляльковий театр, де ставили релігійні й жартівливі п’єси — це

• А дідух
• Б вертеп
• В коляда

5. Розуміти мову квітів та птахів могла героїня твору

• А «Різдвяна історія ослика Хвостика»
• Б «Вертеп Маленького хлопчика»
• В «Єва і білосніжна квітка лілії»

6. Події повісті «Різдвяна історія ослика Хвостика» відбуваються

• А у Карпатах
• Б у Києві
• В у південних степах Одещини

Працюємо з електронним додатком

Виконавши інтерактивні вправи, ви зможете перевірити свої знання з теми.

Віртуальна бібліотека

Щоб більше дізнатися про різдвяні оповідання та повісті, прочитайте твори Миколи Гоголя «Ніч перед Різдвом» (зі збірки «Вечори на хуторі поблизу Диканьки»), Олени Пчілки «Сосонка», Михайла Коцюбинського «Ялинка», Богдана Лепкого «Святий вечір» (із книжки «Казка мойого життя»), Надії Гуменюк «Роденія, або подорож за веселку», Богдани Матіяш «Казки Різдва», Анастасії Нікуліної «Найбільша снігова пригода».