Антологія. Пригоди й подорожі в шкільному курсі літератури. 7 клас. Богданець-Білоскаленко

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

Микола Трублаїні

(1907—1941)

Моя мета — запалити юних читачів бажанням стати дослідниками Арктики, моряками, що не побояться штормів, авіаторами, які зуміють повести літаки на тисячокілометрові відстані, інженерами та вченими, котрі дізнаються про всі таємниці природи й переможуть усі стихії.

М. Трублаїні

Микола Трублаїні (справжнє прізвище — Трублаєвський) — український письменник, журналіст, невтомний мандрівник, автор фантастичних творів для дітей.

Псевдонім Трублаїні з’явився після того, як у 1927 р. до Харкова приїхала делегація робітників з Італії. Супроводжувати делегацію доручили Миколі Трублаєвському. Італійці швидко потоваришували з молодим журналістом, а важке й довге для вимови прізвище Трублаєвський вони замінили на італійський манер — Трублаїні.

У 1930 р. М. Трублаїні вирушає в експедицію на острів Врангеля в Арктиці на криголамі «Ф. Літке». Оскільки місце журналіста в експедиції було вже зайняте, письменник опановує професії кочегара, механіка, вантажника й улаштовується на судно котельним днювальним. За участь у цьому рейсі М. Трублаїні нагороджено медаллю. Враження від подорожі взято за основу книжок «До Арктики через тропіки», «Людина поспішає на Північ», «,,Ф. Літке“ — переможець криги». Згодом, у 1932 р., письменник знову відвідав Арктику як учасник експедиції на криголамах «Сибіряков» і «Русанов». Не дивно, що люди Півночі та їхнє життя є темою багатьох його книжок, зокрема першого великого твору — повісті «Лахтак».

Пропонуємо вам прочитати уривки із цього захопливого твору.

«Лахтак»

Повість

(Уривки)

Частина перша

НІМИЙ ПАРОПЛАВ

Розділ І

Вітер налетів несподівано. З неймовірною швидкістю запінилися хвилі. Збурений простір наближався до пароплава, що стояв за милю від берега. Між реями щогл, у надбудовах капітанського містка, чулось уривчасте й грізне вищання.

Хвилі захитали пароплав із боку на бік, повертаючи його носом проти вітру. Натягнувся ланцюг якоря. Раптовий шторм нагадував грім з ясного неба. Штурман Кар вибіг широкими східцями трапа на капітанський місток і глянув на обрій.

З норд-весту йшов шаленої сили шторм. Море лютувало, але сила хвиль ще відставала від сили вітру. Вітер рвав пароплав з якоря, розірвав прапор на кормі, позносив із палуби порожні ящики, мотуззя, шматки парусини. Штурман Кар засюрчав у свисток. Але то було непотрібно: біля нього вже стояли боцман Лейте й обидва вахтові матроси.

— Боцман, на брашпиль1!

1 Брашпиль — лебідка, якою піднімають якір.

— Напоготові! — гукнув Кар у рупор.

— Єсть на брашпиль! — долетіло крізь вітер.

Боцман із матросом Котоваєм за хвилину опинилися на півбаку й посідали навпочіпки, ховаючись од вітру.

На місток вискочив у засмальцьованій робі другий механік Торба.

— Отто Рудольфовичу, що це? — схвильовано спитав він.

— Гукни в машину, щоб приготувалися... Негайна готовність! — прокричав йому штурман, нахиляючись проти вітру.

— А капітан?

Кар у відповідь, наче стверджуючи щось, труснув кошлатою шапкою і підніс руку вгору, щоб потягнути мотузок.

З тоненької трубки біля димаря з хрипом вирвалася пара. Спочатку чути було лише шипіння, а потім, перемагаючи бурю, розлітаючись по вітру, загуло. То був довгий тривожний сигнал.

Штурман не випускав із руки канат. Далеко, на горби острова, вітер ніс гудок. На палубу з кубриків і кают вибігали люди.

Тим часом механік припав до свистка машинного телефона й, подувши туди, щосили загукав у трубку:

— Машину на негайну готовність!

Облишивши телефон, кинув оком на запінені вали, що вже сягали корми, і, крикнувши: «Полундра», прожогом скотився по трапу вниз. Він поспішав до машинного відділу.

Штурман потягнув шкертик1 — гудок став переривчастий: — Гууу-гууу-гу-гу! Гу! Гууу!

1 Шкертик — мотузочок.

Нарешті штурман випустив шкертик, і знову свист вітру між снастями покрив усі звуки на пароплаві.

Кар обернувся до підвахтового матроса Соломіна:

— Негайно сповістіть усіх, щоб приготувалися до авралу. Усім на палубу!

Васька Соломін побіг по кубриках і каютах.

Кар підніс великий морський бінокль і, зіпершись ліктями на фальшборт2, припав очима до скла об’єктивів. Він дивився на острів, відшукуючи там людей.

2 Фальшборт — дерев’яна огорожа капітанського містка.

Обривистий берег ламався перебитим хребтом і вибігав у море піщаною косою. Похмурістю віяло від сірих пустинних горбів. Де-не-де по ярках біліли залишки торішнього снігу. На косі, край самої води, чорніла шлюпка.

У шлюпці стояло двоє людей. Один із них притискав рушницю до плеча, націляючись угору.

«Мабуть, стріляє, щоб поспішали до човна», — здогадався Кар.

Його турбувало, чи всі на острові чули гудок. Він перелічив, скількох людей видно на острові. Штурман бачив дев’ятьох. Скільки всіх зійшло на берег, він не знав, але був певен — більше, ніж дев’ять. У бінокль уперто розшукував решту... Його погляд перебігав по купах плавникових дерев на березі, по покручених щілинах ярків і повертався до маленької лагуни. Там, де берег завертав на захід, виднілась якась жива істота, простуючи в протилежний від шлюпки бік. Кар пильно стежив за тією істотою. Від напруження засльозились очі. Витер їх зігнутим пальцем і перевів бінокль в інший бік. З горба, праворуч, спускалося ще двоє людей. Із шлюпки їх, мабуть, не бачили, бо купка людей, що зібралися там, лагодилася їхати.

А вітер скаженів. Хвилі підносили свої гребені вище й вище. Як запінені звірі, вони мчали до берега та розбивалися там, де стояла шлюпка.

Люди біля шлюпки, скориставшись із набіглої хвилі, штовхнули посудину на воду. Забігши, хто по коліна, хто по пояс, у воду, хапалися за борти. Хвиля відкотилася, одкинувши шлюпку в море. Гребці скільки було сили вдарили веслами, рятуючись від могутнього прибою.

Кар із тривогою глянув на двох людей, які вийшли з рівчака й бігцем поспішали до берега.

Розділ II

Підхоплена хвилями, шлюпка вилетіла в море. Одразу ж її підкинуло на пінявий гребінь грандіозного валу, а потім кинуло в прірву між двома височезними хвилями, заховавши від очей Кара. Штурман побілів, спостерігаючи боротьбу шлюпки із хвилями. Ось її знову винесло на гребінь водяної гори, щоб за якусь мить кинути в нову прірву темно-зеленої води полярного моря.

Відчуваючи, як б’ють хвилі в борт пароплава, Кар жахався за долю маленької шлюпки. Його менше непокоїло майбутнє двох людей, які підходили вже до моря: на березі вони мали почувати себе безпечніше. Штурман навіть шкодував, що дав тривожний гудок. Він мусив би знятися з якоря та відразу ж виходити в море. Нехай би всі залишилися на час шторму на острові. Найгірше, що було з ними, так це довелося б трохи поголодувати — день-два, доки пароплав повернеться до острова.

Такі думки промайнули в голові штурмана, бо всю його увагу притягла шлюпка, що акробатично підплигувала на хвилях.

Люди в шлюпці мали шестеро весел і, хоча звичайно вона ходила під чотирма веслами, тепер вони налягали на всі шість.

Вітер заливав шлюпку дощем бризок, зриваючи їх із вершків хвиль.

На фоні похмурого острова, що виступав із полярного моря, дев’ятеро людей змагалися з розлюченими хвилями за своє життя. Той, що сидів на кормі, уп’явшись руками в стерно, скеровував шлюпку до пароплава. Та навряд чи знайшлася б така залізна рука, яка спромоглася би скерувати шлюпку проти навіженого вітру, що здіймав одинадцятибальний шторм.

Тим часом двоє відсталих бідолах вибігли на берег. Їх, мабуть, охопив відчай, коли побачили шлюпку вже на середині між островом і пароплавом. Вони притуляли приклади рушниць до плеча й стріляли в небо. З пароплава можна було розгледіти, як блискали постріли, але звуки пострілів не долітали, — усе губилось у ревінні бурі. Хто знає, чого хотіли ті хлопці? Може, незважаючи на розбурхане море, вони вимагали, щоб за ними вислали шлюпку. А може, хотіли лише нагадати про себе, щоб після шторму їм швидше прислали допомогу.

Кар перестав дивитися на них. Стиснувши щелепи, він із непорушною увагою стежив за шлюпкою.

А. О. Фішер. Корабель під час шторму. 1939 р.

Шторм переходив в ураган. Пароплав відкидало чимраз дужче, і щосекунди можна було сподіватися, що якір не втримає судна, що його зірве й тоді понесе просто на берег, де розіб’є об прибережне каміння.

Лейте й Котовай лежали на півбаку, учепившися руками за брашпиль. Вони наготувалися пустити пару, щоб лебідка потягла ланцюг якоря. Море вже обливало хвилями півбак, але Кар не подавав знаку піднімати якір. Штурман чекав на шлюпку, де мусили бути капітан і майже половина команди. Даремно Торба свистів у свисток переговорної трубки. Механік хотів сказати, що пару піднято й машина напоготові, але до телефона ніхто не підходив.

Лише раз озирнувся Кар, коли шлюпка пройшла вже приблизно дві третини важкого шляху. Він обернувся до матроса Соломіна та хрипким голосом прокричав крізь вітер:

— Усіх вільних до шлюпбалки! Приймайте шлюпку!

Ніс пароплава дедалі вище заливало хвилями. Боцман і матрос, які лежали на півбаку, геть вимокли, хоч і були в гумових плащах. Вони дрижали від холоду й із непевністю поглядали на хвилі, коли ті то підносили півбак угору, то плескали спіненими верхівками на палубу. Обидва неспокійно зиркали на Кара й мовчки поглядали один на одного.

Шлюпка дедалі повільніше наближалася до пароплава. Супротивний вітер велетенськими хвилями відганяв її назад до берега. Уже неозброєним оком можна було розрізнити людей у шлюпці. Гребці напружували всі сили, стерновий закляк біля стерна. Двоє людей вичерпували воду, бо, незважаючи на всю спритність стернового, хвилі вже її заливали. Злітаючи на високі гребені хвиль чи провалюючись між ними, шлюпка, здавалося, стояла на одному місці.

Аж ось із присвистом гарматного снаряда шарпнув вітер, і, здавалося, затріщали щогли на пароплаві. Боцман і матрос притиснулися до брашпиля. Запінилась уся поверхня моря, і штурман Кар відчув, як ураз пароплав рвонувся кормою вперед.

Лейте нахилився до Котовая, дико блимнув очима й прокричав на вухо:

— Тікай!

Обидва метнулися на спардек1.

1 Спардек — одна з верхніх палуб, де звичайно буває кают-компанія.

Усі зрозуміли, що пароплав зірвало з якоря.

— Праворуч стерно! — закричав Кар, підбігаючи до Соломіна.

Він рвонув важіль машинного телеграфу, перевівши його на повний вперед. Парова машина запрацювала. Торба не гаяв часу. А Кар давав часті тривожні гудки. Цим він хотів сповістити шлюпку про нещастя. Та там, очевидно, уже зрозуміли, і від того враз послабли руки гребців. Шлюпка затанцювала на місці, і її почало зносити вітром.

Тепер настала страшна хвилина для пароплава. Шторм підхопив пароплав і, заливаючи хвилями, поніс до берега.

Даремно Торба закликав кочегарів тримати пару вище від червоної риски монометра, даремно, ризикуючи зірвати котли, він намагався боротися з вітром і хвилями.

Єдине, що залишалося, — це скерувати пароплав понад берегом у відкрите море. Соломін затиснув ручки штурвального колеса. На щастя, пароплав чудово слухав стерна. Кар стояв біля матроса й показував, куди стернувати, думаючи: «Дев’яносто дев’ять проти ста, що розіб’ємося...»

Він озирнувся на шлюпку, що вже повернула до берега. І тут же побачив, як величезна хвиля, наздогнавши, підняла її високо вгору. У ту ж мить друга хвиля вдарила в неї з неймовірною силою і наполовину затопила. Третя хвиля не забарилася — і шлюпка пішла шкереберть. Двоє чи троє вхопилися за перекинуту шлюпку, і їх разом із нею високо піднесла грізна хвиля.

Кар зблід. І не лише він зблід. Усі, хто був на палубі, здригнулися. Тільки Соломій не відвів очей від курсу, міцно стискаючи штурвал. Штурман кинувся до бортової надбудови — скидати рятувальні кола. Те саме робили машиніст і боцман на спардеку.

А вітер і хвилі несли й пароплав, і шлюпку на прибережне каміння.

Яке ваше припущення: як розгортатимуться події далі?

Розділ III

В Архангельськ вступила похмура осінь. У міському саду вітер обривав останнє листя, дощ безперервно поливав місто.

Вода Північної Двіни, звичайно темно-зеленого кольору, тепер набувала темно-сірого відтінку й, здавалося, важчала.

До Архангельської пристані причалювали пароплави з Далекої Півночі. Це були останні пароплави, що поверталися з далеких і небезпечних рейсів в Арктику. (...)

У кабінеті начальника порту, крім веселих привітань, їх зустрічало тривожне запитання:

— Чи не зустрічали ви «Лахтака»? А може, чули що про нього?

Але ніхто нічого не міг сказати, крім того, що вже давно знав начальник порту. Чотири тижні тому капітан «Лахтака» передав по радіо: «Підійшов до острова Усамітнення. Думаю сьогодні закінчити зйомку й узяти курс на Архангельськ».

Увечері того ж дня в Карському морі знявся великий шторм. Він одніс на південь «Малигіна», викинув на мілину шхуну «Білуху». Кілька днів електричні розряди в атмосфері не давали змоги береговим радіостанціям зв’язатися із суднами. Але скоро запрацювали всі радіостанції. Один по одному відгукувалися пароплави. Мовчав лише радист «Лахтака».

Усім радіостанціям доручили викликати «Лахтака» і слухати, чи він не обізветься. Усім пароплавам, що плавали на Півночі, наказано стежити, чи не побачать «Лахтака». Але жодних відомостей про цей пароплав не надходило.

10 вересня датовано останню радіограму від капітана «Лахтака» Гагіна. Відтоді ніхто не чув і не бачив цього пароплава. Рівно через місяць, а саме 10 жовтня, в Архангельському порту було скликано нараду найкращих капітанів-льотчиків і штурманів-полярників.

Їх зібралося чоловік двадцять: різного віку кремезні люди з обличчями, дубленими вітром, сонцем і морською водою. Переважали літні. Начальник порту коротко інформував:

— Місяць і кілька днів тому пароплав «Лахтак» із паровою машиною на 800 кінських сил під командою капітана Гагіна залишив східний берег Нової Землі. Там він висадив групу мисливців і персонал метеорологічної станції. «Лахтак» мав завдання підійти до острова Усамітнення і, коли будуть сприятливі умови, зробити картографічну зйомку цього острова. 10 вересня отримано по радіо повідомлення від капітана Гагіна, що він підійшов до острова Усамітнення. Найпізніше за два дні вони мали закінчити роботу й повертатися до Архангельська. З того часу до сьогодні ніяких відомостей про пароплав ми не маємо. Але знаємо, що 10, 11 та 12 вересня в Карському морі, особливо в його північній частині, бушував великий шторм. Це викликає побоювання, чи не затонув пароплав. Правда, ніхто не чув сигналу SOS. Коли берегові радіостанції в ті дні мали чутність дуже погану, то радисти пароплавів, які плавали в Карському морі, на це не скаржилися. Вони весь час підтримували зв’язок між собою, але ні заклику про допомогу, ні взагалі будь-якого сигналу з «Лахтака» не чули. Ця справа примусила мене скликати вас і порадитися, що треба нам зробити для розшуків «Лахтака» та його екіпажу.

Кілька хвилин тривала мовчанка. Лише дехто стримано покашлював.

Навпроти начальника порту сиділи два дідугани — славетні капітани на Білому морі — височезний Іван Федорович Шеболдаев і низенький, гарячий як вогонь Федір Іванович Мамуєв. Іванові Федоровичу було років із сімдесят, а Федорові Івановичу, мабуть, вісімдесят. Обидва вони давні друзі, але ніколи й ні в чому один з одним не погоджувалися. Ніхто не пам’ятав випадку, щоб ці дідугани дійшли коли-небудь згоди в якійсь справі.

Начальник порту вирішив запитати їхньої думки:

— Федоре Івановичу, що Ви скажете?

Маленький дідок повернувся до Івана Федоровича й сказав:

— Мабуть, їх розбило об каміння. Треба шукати на півдні понад східним берегом Нової Землі. Тільки тепер темно. (...)

— А що скаже нам Іван Федорович? — спитав начальник порту. (...)

— Навряд чи кого знайдете. Мабуть, розірвало котел. Але коли хочете шукати, шукайте на північ понад східним берегом Нової Землі. Тільки тепер шторми.

Більше старі капітани нічого не сказали. Зате сказав молодий капітан Кривцов:

— Треба негайно відправити рятівний пароплав із літаком до Карського моря. Він мусить спробувати підійти до острова Усамітнення, а після того, удасться це чи не вдасться, пройти понад східним берегом Нової Землі й із допомогою тамтешніх мисливців обстежити все узбережжя.

На думку Кривцова пристали начальник порту та більшість капітанів.

Лише дідугани щось невдоволено бубоніли, але й вони не заперечували.

Розділ IV

Начальникові порту Архангельська.

Рейсовий звіт капітана шхуни «Білуха» Кривцова Д. П.

12 жовтня ц. р. шхуна «Білуха» під моїм командуванням, узявши на борт літак № 6 із пілотом Барилем, вийшла з Архангельська, маючи своїм призначенням західну частину Карського моря. Наше завдання було: пройти до острова Усамітнення, коли це дозволить крига й погода, обстежити цей маловідомий острів із метою розшукати пароплав «Лахтак» або його уламки, а також екіпаж цього пароплава. Коли б нам не вдалося там нічого знайти або несприятливі обставини не дозволяли підійти до острова Усамітнення, то ми мусили взяти курс на мис Бажання та звідти пройти на південь понад східним берегом Нової Землі, розшукуючи той самий пароплав та його екіпаж. (...)

У протоці, у бухті Білушій, шхуна стояла два дні. Коли вітер знизився до п’яти балів, я підняв якір і вийшов у Карське море. Мусили використати останні короткі дні. Перед виходом у Карське море я віддав якір проти радіостанції Маточкін Шар. На шхуну прибув начальник геофізичної обсерваторії і повідомив, що жодних відомостей про «Лахтак» вони не мають. З бухти Примітка, де «Лахтак» зупинявся, недавно приїздив мисливець. Від нього довідалися, що «Лахтак» залишив Примітку ще 7 вересня і вже не повертався.

Вийшовши в Карське море, я взяв курс на ост до острова Усамітнення. 19 жовтня ранком уже була перша крига. Погода хороша. Абсолютна відсутність хмар і вітру. О першій годині дня пілот Бариль із бортмеханіком Зеленцем вилетіли на розвідку. Через те що на літаку не було радіо, я запропонував їм не віддалятися більше, як за коло видимості зі шхуни. Але, очевидно, вони не зважили на моє застереження та зникли з очей. Тим часом із норд-остової сторони піднявся туман і за десять-п’ятнадцять хвилин огорнув усе навколо.

Не більше як за дві години зовсім смеркло. Протягом довгої осінньої ночі кожні десять хвилин ми пускали із шхуни ракети. Ранок другого дня був туманний. Туман зависав такий густий, що не можна було розгледіти з капітанського містка, що діялося на носі або на кормі. Наприкінці того ж дня подув зюйдовий вітер і почав зганяти туман. Заледенілість моря доходила до 6-7 балів. Я вирішив простояти на місці цілу ніч, щоб 21-го йти шукати літак № 6. Але вночі розпочався шторм силою майже 9 балів, який подрейфував шхуну з кригою на північ. Боячись потрапити в затиски криги, я взяв курс на вест до берега Нової Землі. (...)

Хочу ще звернути Вашу увагу на повідомлення з Північної Землі, що його перехопив по радіо мій радист. У вересні під час шторму з островів далеко в морі спостерігалось якесь судно. Можливо, то був «Лахтак», але скоріше якийсь норвежець, що забрався так далеко на полювання. 5 грудня. Капітан Кривцов.

Розділ V

Різким рухом викинувши рятувальні кола, штурман Кар перестав дивитися на шлюпку, яка підстрибнула на хвилях догори дном. Він мусив зберегти своє судно або врятувати хоча б тих, хто залишився на пароплаві. У його розпорядженні було п’ять, шість, максимум — десять хвилин.

— Боцмане! — прогримів штурман, перемагаючи бурю. Його голос змінився та став гучним, як брязкіт заліза, а звичайно лагідні сіро-блакитні очі палали сталевими блискавками. — Усіх наверх! Одягти пробкові пояси і — до шлюпки!

Лейте двадцять років боцманував, і жодного разу не трапилося, коли б він не плюнув перед тим, як виконати будь-який наказ. Але на цей раз навіть язик у роті боцмана не встиг заворушитися, як боцман з’їхав по трапу на нижню палубу.

Кар нахилився до телефона, свиснув у машину, а потім загукав:

— Повний вперед! І всі наверх!

Котовай вихопив із невеликої скрині пробковий пояс, підійшов до штурмана й обв’язав його. Кар того не помічав. Залишивши незакритою трубку телефона-свистка, він, зіпершись руками на фальшборт і примруживши око, наче вираховував момент, коли ніс пароплава вдарить у берег. Котовай, узявши другий пояс, підійшов до Соломіна. Матрос залишався нерухомим. Лише час від часу швиденько перекидав із руки на руку колесо штурвала, дотримуючись курсу на зюйд-остовий кінцевий мисок острова. Тільки б проскочити повз той мисок, і пароплав буде врятовано. Але шторм збивав пароплав із курсу та швидко відносив до берега.

— Два градуси до себе! — крикнув Кар Соломіну, нахиляючи до нього голову.

— Єсть! — Соломін швиденько крутнув штурвальним колесом.

На палубі зібрався екіпаж, що залишився на пароплаві. Лейте нарахував одинадцять. Не вистачало лише механіка Торби та кочегара Павлюка.

— Де механік? — налетів Лейте на машинну команду.

— У машині залишився.

— Чорти б його там лишали, — кинув боцман прокляття та стрибнув до машинного люка.

За пів хвилини він стояв у машинному відділі. Парова машина так гуркотіла й дрижала, що, здавалося, ось-ось вилетить зі свого кріплення. Механік дав повну пару. Але, очевидно, він ще не був зовсім задоволений. Лейте побачив, як Торба й Павлюк, почервонівши від напруження, натискали на якийсь важіль. Вони закривали буквально всі виходи пари, щоб усю її силу пустити на дейдвудний вал1, який крутить гвинт пароплава. За гуркотом машини Лейте не чув, як механік говорив кочегарові:

— Замість сімдесяти максимальних ми дамо сто двадцять оборотів гвинта...

1 Дейдвудний вал — вал від парової машини, на кінці якого насаджено гвинт, що рухає пароплав.

Може б, запальний механік ще щось сказав, та Лейте не дав йому закінчити, бо знав, що жити їм залишилося навряд чи п’ять хвилин.

— До чорта! — загаласував боцман, хапаючи їх за плечі. — Наверх!

Механік, очевидно, з обличчя боцмана зрозумів усю небезпеку й, підскочивши, крикнув:

— Павлюк, наверх!

— А ти? — І боцман схопив механіка за руку.

— Я останній залишу машину, — вирвав той руку.

Розлючений боцман моргнув Павлюкові. Ураз четверо сильних рук піднесли низенького механіка й, незважаючи на його обурливі вигуки, потягли по трапу наверх.

Машинний відділ спорожнів, лише машина гулко стугоніла, надаючи шаленої швидкості дейдвудному валові «Лахтака».

Надходила остання хвилина. Пароплав наближався до зюйдового миска острова.

Пов’язавшись пробковими поясами, люди готувалися спустити шлюпку в той момент, як «Лахтак» своїм кілем удариться об берег. Лише Котовай, що роздавав усім пояси, забув обв’язати себе. Сумними очима дивився він на корму, що її заливали хвилі, і на піняве, розбурхане море. Поруч нього став юнга Стьопа. Погляд юнги, проминувши борт пароплава, зупинився на канаті лага2, що тягся по воді за пароплавом. Ураз він схвильовано повернувся, штовхнув Котовая і показав рукою, куди дивився сам. Матрос випростався та нахмурився.

2 Лаг — прилад для вимірювання відстані, пройденої пароплавом.

— Ого! — Він махнув кулаком над своєю головою, а тоді, підбігши до гурту людей, які чекали на спардеку останньої хвилини, загукав: — Боцмане, людина за бортом!

Увесь гурт глянув, стежачи за напрямом руки Котовая, що показував на корму.

Там, у хвилях, боролася за життя людина. Вона вхопилася за лаг, і пароплав буксував її за собою. Хвилі заливали голову потопаючого, і не можна було впізнати, хто це саме. Та ніхто й не намагався в той момент це зробити. Лейте забув, що за хвилину доведеться самому рятуватися від розбурханих хвиль берегового прибою, і сміливо кинувся на корму. Хвилі гуляли по кормі, заливаючи людей по коліна. Котовай і боцман потягли за лаг-лінь1. Корма підстрибувала на хвилях, наче м’яч. Моряки ледве стояли на ногах.

1 Лаг-лінь — лінь — мотузок; лаг-лінь — мотузок від лага, який викидають за корму у воду.

Людина, яку підкидало хвилями на кінці лаг-ліня, нагадувала велику рибу на гаку. Матроси боялися, щоб не обірвався лінь, бо тоді людина, безперечно, загине. Та ось вона вже біля самої корми. Найстрашніше, найнебезпечніше місце. Тут хвиля так може вдарити людиною об борт, що й дух виб’є. Крім того, гвинт пароплава утворює вир, який, затягнувши людину під себе, може порубати її гострими лопатями.

Але ж навіжений велетень — кочегар Павлюк! Він вихопив довгий флагшток, що стирчав із корми, обв’язав себе й лаг-лінь корковим поясом і стрибнув за корму, тримаючи один кінець флагштока. Решта моряків тримала за другий. Саме в цей момент вирішувалася доля «Лахтака». Але тепер це бачили лише Кар і Соломій і ще хіба кок, що зі страху заліз під димар пароплава.

Пароплав піднесло під самий мисок і промчало за сто метрів від берега. Карові здавалося, шо він чув, як кіль черкнув по дну. Штурман махнув рукою, і Соломій круто повернув стерно. Зюйдовий мисок острова залишився позаду. Тут берег ішов у північно-східному напрямку. Тепер острів послаблював вітер, хвилі відносили пароплав геть від острова. Штурман із полегкістю зітхнув і повернувся до стернового. Очі Соломіна світилися радістю, а руки на штурвалі зовсім послабли.

— Стерновий, не спати! — гукнув Кар. Очі й губи його сміялися.

У цей момент вони зовсім забули про потонулу шлюпку.

Кар проклав курс у відкрите море.

У той час на кормі Павлюк витягав із моря плавця.

Тут теж відчули послаблення вітру, хоча хвилі все ще заливали палубу. Людина з моря зомліла, але не випускала з рук лаг-ліня. Руки в неї наче задерев’яніли. Боцман ножем розрубав лінь і підхопив на руки людину. Усі бачили її обличчя і впізнали мисливця Вершомета, який плив шлюпкою на берег. Значить, він був у шлюпці, коли вона перекинулася.

Боцман подумав, що Вершомет, певно, немало наковтався води, і відразу разом із Котоваєм потяг мисливця на спардек витрушувати з нього воду. За ними поспішала решта рятівників.

У цей час серед них з’явився Кар.

— Ей, там! На місця!

Цей вигук примусив усіх озирнутися, і тоді побачили, що пароплав швидко віддалявся від острова. Його відносило на схід.

Розділ VI

Усі повернулися на свої місця. Ішов час другої вахти, але відпочинку ніхто не мав. Уся підзмінна вахта зійшла з капітаном на берег. Дехто там залишився, а більшість загинула під час аварії шлюпки. Перед Каром і Торбою стояло завдання розподілити людей так, щоб хоч частина пішла зараз же відпочити. Штурман відіслав у кочегарку кока та юнгу, щоб підсилити машинну команду.

Тим часом боцман і Павлюк так потрусили мисливця, що вся вода з нього вийшла, і він опритомнів. Мисливець тихо стогнав. Штурман звелів перенести бідолаху до кают-компанії, покласти на софу. (...)

Вершомет (...) хотів підвестися, але слабість у руках, ногах і всьому тілі не дозволила цього. Він знову поклав голову на шкіряну подушку й заплющив очі, прислухаючись до глухих ударів хвиль об борти пароплава. Часом він здригався, бо йому здавалося, що хвилі накочуються і давлять.

— Будеш здоровий, — підбадьорююче сказав йому матрос і вийшов із кают-компанії.

А море не втихомирювалося. Грізні вали, що їх здіймав ураганний вітер, ставали ще грізнішими. Вітер шаленів, збиваючи зливу бризок із морської поверхні й піднімаючи їх у повітря. Цей дощ бризок заливав палуби «Лахтака».

Кар одягнув гумовий плащ і на голову зюйдвестку. Він заховався в ґанкову надбудову на капітанському містку й думав про те, як захиститися від цієї навали хвиль, що мчали навздогін за пароплавом. Штурман вирішив хвилин із двадцять-тридцять триматися цього курсу, а потім для безпеки повернути та йти в протилежний бік.

«Буду триматися проти вітру», — думав він.

Вітер, що несподівано налетів дві години тому, нарешті приніс хмари й почав заволікати обрій димовою завісою сірих полярних туманів. За туманом мишачого кольору зникли береги острова Усамітнення. Навколо був лише схвильований морський простір.

Над головою штурмана з мідної трубки біля димаря пароплава із шумом вирвалася хмара пари. «Пару садять», — здогадався Кар.

Справді, то Торба звелів випустити зайву пару, бо механік боявся, як би не злетіли в повітря старі котли разом з усім пароплавом.

Кар спокійно озирнувся на море та підніс до очей великий дванадцятикратний бінокль. Але крізь пасма туману й за допомогою бінокля нічого не міг побачити.

Він поволі обернувся, не відводячи очей від бінокля, і глянув по інший бік капітанського містка. Перед ним постала якась фігура, що величезним обличчям уперлась у бінокль. Штурман одвів бінокль від очей. На капітанському містку проти нього стояла знайома постать гідролога Запари.

Запара трохи здивовано дивився на Кара.

— Отто Рудольфовичу, хіба зараз Ваша вахта? — запитав гідролог.

Але Кар дивився на Запару ще з більшим здивуванням, ніж той на нього:

— Дмитре Петровичу, звідки Ви?

— Як звідки? З каюти. Чого Ви так здивувалися?

— Хіба Ви не були на березі?

— Та в тім-то й справа. Гордій Іванович, наш радист, обіцяв мене збудити, коли поїдуть на берег... Але де острів? — Запара оглянувся навколо. — У тумані?

Кар мовчки дивився на гідролога, зрозумівши, що він не був на березі, увесь час проспав та уявлення не має про ту трагедію, яка сталася кілька годин тому під вестовим берегом острова Усамітнення.

Кар глянув на море, а потім запросив гідролога до штурманської рубки.

У маленькому приміщенні рубки він розповів Запарі про всі ті події, які видалися гідрологові важким кошмарним сном.

Охоплений жахом, сидів Запара перед штурманом, слухаючи його. Отже, він ніколи не побачить тих прекрасних людей — капітана Гагіна, радиста Гордія Івановича, другого штурмана Михайлова, кочегарів, матросів, мисливця Вершомета.

— Невже всі загинули?

— Ні, не всі. У шлюпці було дев’ятеро, решта залишилася на острові... Хто саме, про це нам, мабуть, скаже Вершомет.

— Він? Не розумію... Як?

Штурман розповів про чудесне врятування мисливця. Коли він закінчив, гідролог схопився руками за голову й завмер у мовчанці.

Кар вийшов із рубки на місток.

Надходила ніч. Туман, перемішаний із темрявою, стінами оточив пароплав. За бортом ревіло море, і пароплав здригався від ударів хвиль, а коли вони заливали його палуби, то, здавалося, він задихався, наче жива істота. У просторі малознаного моря, у невимовній темряві ледве помітно то підносились угору, то падали вниз, то хилилися з боку на бік топові вогні на щоглах.

Де перебував пароплав — визначити не було змоги. Якби на небі була хоч одна зірка, Кар зумів би це зробити. Адже астрономію він знав чудово. Якби був радист, вони вдвох зробили б це за допомогою радіопеленгування1, але сам він на радіо не знався. Раптом у нього промайнула в думці назва для «Лахтака» — «Німий корабель».

1 Радіопеленгування — спосіб виявляти за допомогою радіо місцеперебування пароплава в морі.

Облишивши всі надії на визначення місцеперебування, Кар покликав боцмана й, наказавши змінити стернового, залишив його на вахті замість себе, а сам, загорнувшись у плащ, ліг на софу в капітанській каюті.

Він одразу заснув як убитий. Штурман Кар мав залізні нерви. Але та нещаслива доба ще не закінчилася. За півтори години його збудив Лейте:

— Зіпсувалася штурвальна машина. Стерно не працює.

Розділ VII

Кар умочив перо в синє чорнило й почав записувати в судновий журнал:

«12 вересня північно-східна частина Карського моря. Точно координати місцеперебування пароплава встановити не можна, — третій день у густому тумані. Сьогодні шторм стих. Потрапили в дев’ятибальну кригу. Після того як зіпсувалося стерно, керувати пароплавом під час шторму було майже неможливо. Поставили тимчасове дерев’яне стерно. Керувати ним дуже важко. Дано розпорядження механікові докладно з’ясувати пошкодження стерна, щоб, користуючись тихою погодою, зробити потрібний ремонт.

Сьогодні мисливець Вершомет пригадав прізвища тих, хто був у шлюпці під час загибелі. За його словами, це: 1) капітан Гагін, 2) штурман Михайлов, 3) радист Соловей, 4) машиніст Содін, 5) матрос Дерев’янко, 6) матрос Панін, 7) кочегар Зубко і 8) кочегар Ботман.

Отже, на острові Усамітнення залишилося п’ятеро людей, а саме: 1) механік Столяренко, 2) машиніст Ген, 3) матрос Орлов, 4) кочегар Ліп і 5) кочегар Фурман. У них є рушниці, невеликий запас патронів і запас хліба, консервів і шоколаду на два-три дні».

Штурман поклав ручку й задумався. Трохи подумавши, знову взявся писати. Писав твердо, як завжди, наче щось давно обдумане. Закінчивши, перечитав написане: «Сьогодні мною дано по судну такий наказ:

Через те, що капітан пароплава “Лахтак” Гагін загинув, вважати, що я взяв на себе виконання обов’язків капітана судна з 10 вересня о 13-й годині. Своїм першим помічником призначаю механіка пароплава Торбу. Другим помічником призначаю боцмана Лейте. До складу машинної команди переводиться юнга Черлак.

Гідролога Запару й мисливця Вершомета включити до складу екіпажу. Першого призначаю штурманом-практикантом, а другого — боцманом.

Оголошується авральний стан. Усім пропоную дотримуватися дисципліни й виявити максимум енергії та ініціативи, щоб зберегти пароплав, який є державним майном.

Виконуючий обов’язки капітана пароплава “Лахтак”, штурман далекого плавання Кар».

Розуміючи велику відповідальність, Кар скликав загальні збори команди, де й оголосив цей наказ. Стомлена команда тихим гулом ухвали зустріла розпорядження.

— Товариші, — звернувся до екіпажу Кар, — становище наше надзвичайно серйозне. Із зіпсованим стерном ми потрапили в кригу, вибратися з якої для нашого пароплава було б важко, хоч би й мали добре стерно. За першої ясної години я повинен точно визначити, у якому місці моря ми знаходимося. Тоді, користуючись прогалинами між крижинами, постараємося підійти до найближчої землі й там стати на якір. Найстрашніше для нас — це небезпека потрапити в крижані затиски. У такому разі крига може так затиснути «Лахтак», що він лусне, як горіх в обценьках. А коли й не розчавить, то яка радість залишитися на волю морських течій та нестійких вітрів? Вони можуть носити нас разом із кригою і два, і три роки. Чого доброго, занесе до самого полюса. Щоб цього не сталося, ударними темпами ми мусимо відремонтувати стерно. Нас залишилося мало, а тому й роботи на кожного вдвоє більше. Значить, більше напружуйте сили, щоб урятувати пароплав, щоб урятувати своє життя, а можливо, і тих п’ятьох товаришів, які залишилися на острові Усамітнення. Нарешті, через те що голова суднового комітету матрос Орлов і дехто із членів комітету загинули, у мене є пропозиція обрати новий судновий комітет. Це мусить бути бойовий комітет, або, як у цьому разі ми можемо сказати, авральний. Такому комітетові доручимо порядкувати громадськими справами на пароплаві.

— Згода! — подав репліку Павлюк.

— Виліземо із цієї халепи, Отто Рудольфовичу, — додав безапеляційно Котовай.

Соломій уже мав конкретну пропозицію, кого обрати до судкому. Він ніколи не вступав у жодні дискусії, але завжди виступав із пропозиціями. Йому навіть кличку дали Васька Пропозиціонер.

— Я хочу запропонувати, — почав він, підводячи високо голову та підносячи руку, — не гаяти час на балачки й обрати до судкому Шелемеху, Лейте та Черлака.

— Чекай!.. — закричали одні.

— Який швидкий!.. — заперечили другі.

— А кого чекати? — виступали треті на оборону Соломіна.

Голосували недовго. Проти кандидатів, виставлених Соломіним, ніхто не заперечував, лише кок запротестував проти сімнадцятилітнього Стьопи Черлака, з яким був у давній незгоді. Та кока ніхто не підтримав.

Проголосували, і збори оголосили розпущеними на авральну роботу з ремонту стерна.

Торба виявив, що біля самого стерна у воді обірвався штуртрос1. Звичайно, полагодити таке пошкодження можна лише за допомогою водолаза. Але водолаз пароплава, матрос Дерев’янко, загинув, а крім нього, спуститися під воду не міг ніхто.

1 Штуртрос — металевий канат, що з’єднує стернову машину із стерном.

На думку Торби, був лише один спосіб зарадити лихові.

Цей спосіб полягав у тому, щоб усі вантажі з корми перенести до носового трюму. Тоді ніс пароплава зануриться у воду, а корма, навпаки, підніметься, і стерно виступить із води. Тоді лише можна його полагодити.

Кар погодився з пропозицією Торби. Негайно команда, поділившись на дві зміни, по сім чоловік у кожній, почала роботу. На чолі однієї зміни став Вершомет, а на чолі другої — Павлюк. Тільки Кар не працював там. Він не залишав капітанського містка.

Розділ VIII

Павлюк оголосив п’ятихвилинну перерву (...).

— Коли ж ми подужаємо цей вантаж? — поставив перед бригадою запитання Котовай і сам же відповів, незадоволено покрутивши головою: — Тут на місяць роботи.

— Уже й на місяць! То для таких тюхтіїв, як ти, на місяць, — відгризнувся Стьопа Черлак.

Стьопа лежав горілиць на мішках із вугіллям, стараючись під час перепочинку не ворушити ні ногою, ні рукою. На його глибоке переконання, це був найкращий спосіб зберегти енергію. Обличчя юнги було вимазане масним вугіллям, наче сажею. Лише зуби блищали, коли він скоромовкою розсипав слова. (...)

Тепер, почуваючи на собі відповідальність, як член суднового комітету, Стьопа вирішив довести Котоваєві необґрунтованість його твердження, ніби на роботу, за яку вони взялися, треба цілий місяць.

— У нас на кормі є, — сказав Стьопа, — триста тонн вугілля, у кормовій цистерні — сто двадцять тонн води, вантажу різного, який мусимо перенести, — тонн із двісті. Усього шістсот двадцять тонн. З них сто двадцять тонн води механік перекачає помпами. Це нас не стосується... Значить, п’ятсот тонн. Нас працює тринадцятеро. Скільки це на кожного виходить? Га? Мм... Майже сорок тонн на кожного... (...)

Запитання та завдання

  • 1. Які відчуття у вас виникли під час читання першого й другого розділів?
  • 2. Чому пароплав «Лахтак» не давав про себе знати та чому вчасно не повернувся в порт?
  • 3. З якою метою було скликано нараду найкращих капітанів-льотчиків і штурманів-полярників у порту? Доведіть це словами з тексту.
  • 4. Що запропонував молодий капітан Кривцов? Чи було це безпечно?
  • 5. Про що йшлося в рейсовому звіті капітана шхуни «Білуха» Д. Кривцова?
  • 6. Що відбувалося на пароплаві «Лахтак» під час шторму?
  • 7. Як ви думаєте: чи вдасться відшукати пароплав «Лахтак», що зник? Обґрунтуйте своє припущення.
  • 8. Які засоби художньої виразності використовує автор для створення неспокійної ситуації під час шторму?
  • 9. Розгляньте подану репродукцію картини. Якому фрагменту твору вона відповідає?

І. Айвазовський. Дев’ятий вал. 1850 р.

  • 10. Що ви дізналися про дослідження Півночі й особливості роботи моряків і капітанів?
  • 11. Об’єднайтеся в мінігрупи та створіть буктрейлер до прочитаного твору М. Трублаїні «Лахтак» і презентуйте в класі.
  • 12. Якщо вам цікаво, чим завершаться пошуки пароплава «Лахтак», знайдіть твір в інтернеті чи в бібліотеці й прочитайте.


Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.