Антологія. Пригоди й подорожі в шкільному курсі літератури. 7 клас. Богданець-Білоскаленко

Станіслав Лем

(1921—2006)

Запитання — це завжди бажання зрозуміти.

С. Лем

Станіслав Герман Лем — популярний польський письменник-фантаст.

1951 р. вийшла у світ його перша книжка в жанрі фантастики «Астронавти». Найпопулярнішими творами С. Лема є: «Магелланова хмара» (1955), «Зоряні щоденники Йона Тихого» (1957), «Едем» (1959), «Повернення із зірок» (1961), «Книга роботів» (1961), «Щоденник, знайдений у ванні» (1961), «Соляріс» (1961), «Вихід на орбіту» (1962), «Місячна ніч» (1963), «Казки роботів» (1964), «Непереможений» (1964), «Кіберіада» (1965), «Полювання» (1965), «Рятуймо космос» (1966), «Ідеальна порожнеча» (1971), «Маска» (1976), «Нежить» (1976), «Повторення» (1979) і чимало інших.

Переважно це були твори класичної наукової фантастики про космічні подорожі, роботів, далекі планети, а також сатирично-пародійні твори, у яких критично представлено сучасне С. Лему суспільство.

Фантастика митця має глибоке наукове підґрунтя. Він використовує наукові ідеї як літературно-художній засіб, щоб загострити ситуацію і через фантастичні, незвичайні умови виявити сутність людської натури.

Найкращою книжкою автора, за його власною думкою, є роман «Соляріс», який був екранізований режисером А. Тарковським (1972).

Літературознавчий термін

«Зоряні щоденники Йона Тихого» (1953-1996) — цикл науково-фантастичних оповідань С. Лема, у яких розповідається про пригоди астронавта та дослідника космосу Йона Тихого. Написані з характерним для С. Лема гротескним, іноді іронічним гумором, утім у них розглядаються серйозні питання науки, соціології та філософії. Розповіді мають або форму щоденників, або спогадів Йона Тихого про минулі події. «Подорожі» пронумеровані не підряд. Герой оповідань пояснює це так: «... одні подорожі відбувалися в просторі, інші — у часі. Завжди можна повернутися назад, туди, де ще жодної подорожі не було, і куди-небудь відправитися; тоді перша подорож стане другою, і так без кінця!»

Відомим персонажем цього циклу є Тарантога — учений-енциклопедист, найближчий друг Йона Тихого.

Зоряні щоденники Йона Тихого. Подорож сьома: 147 вихорів

Оповідання

(Уривок)

Коли в понеділок, другого квітня, я пролітав поблизу Бетельгейзе, метеорит, завбільшки з квасолину, пробив обшивку, вивівши з ладу регулятор потужності та пошкодивши кермо. Ракета втратила управління. Я одягнув скафандр і вибрався назовні, щоб усунути пошкодження. Згодом я переконався, що встановити запасне кермо, яке я завбачливо захопив із собою, без сторонньої допомоги неможливо. Конструктори спроектували ракету так безглуздо, що одна людина не могла відкрутити гайку: необхідні були ще мінімум дві руки, щоб притримувати ключем болт. Кілька годин я вперто намагався впоратися сам, притримуючи ключ ногами. Але минув уже час обіду, а мої зусилля ні до чого не привели. І ось, коли мені вже майже пощастило, ключ вислизнув з-під моєї ноги та стрімко полетів у космічний простір. Утративши цінний інструмент і дорогоцінний час, я безпорадно дивився, як віддаляється ключ, зменшуючись на тлі зірок.

Через деякий час він повернувся по витягнутому еліпсу. Ставши супутником ракети, він нагадував мені про поразку та не наближався до неї настільки, щоб я міг його схопити. Похапцем перекусивши, я почав розмірковувати, як мені вийти із цього безглуздого становища. Корабель продовжував набирати швидкість, бо, як я вже згадував, цей клятий метеорит зіпсував і регулятор потужності. Правда, поки на курсі не було жодного небесного тіла. Але я не готовий був летіти ось так, усліпу й у нікуди. Якийсь час мені вдавалося стримувати гнів. Коли ж я взявся за миття посуду, то з розпачем помітив, що перегрітий атомний реактор зіпсував найкращий шматок яловичого філе, який я залишив на неділю. Моєму самовладанню настав край. Брутально лаючись, я відігрався на сервізі — першому, що потрапило мені під руку. Розбитий посуд приніс мені невелике полегшення. Понівечена яловичина полетіла слідом за ключем, і так само не хотіла розлучатися з ракетою, кружляючи біля неї, як другий штучний супутник, регулярно, кожні одинадцять хвилин і чотири секунди, викликаючи короткочасні сонячні затемнення. Щоб заспокоїти нерви, я до вечора займався визначенням супутника-переможця. За моїми підрахунками, перемогла яловичина: протягом найближчих шести мільйонів років філе наздоганятиме ключ, обертаючись навколо ракети по орбіті, а потім обжене його.

Р. Миклош. Ілюстрація до оповідання С. Лема «Зоряні щоденники Йона Тихого». 1960 р.

Утомившись від математики, я ліг спати. Серед ночі мені здалося, що мене трясуть за плече. Я розплющив очі й побачив до болю знайоме обличчя, хоча я не уявляв, хто б це міг бути.

— Уставай, — сказав він, — бери ключі. Підемо закріпимо кермо.

— По-перше, ми не настільки добре знайомі, щоб Ви мені «тикали», — відповів я, — а по-друге, я точно знаю, що Вас немає. Я в ракеті один, і притому вже другий рік. Отже, Ви мені просто приснилися.

Але він, як і раніше, тряс мене, повторюючи, щоб я негайно йшов із ним за інструментами.

— Що за дурниці?! — відмахнувся я, починаючи злитися, бо боявся, що ця сварка вві сні розбудить мене, а я з досвіду знаю, як важко заснути після такого раптового пробудження. — Нікуди я не піду. Це ж безглуздо. Болт, закручений уві сні, не змінить положення, що існує наяву. Не набридайте мені й негайно зникніть, а то я прокинуся!

— Але ти не спиш, присягаюся тобі! — вигукнув упертий привид. — Не впізнаєш мене? Поглянь! — У запалі він доторкнувся до двох великих бородавок на лівій щоці.

Я мимоволі схопився за своє обличчя, тому що в мене на тому ж місці — дві такі самі бородавки. І тут я зрозумів, кого нагадував мені цей прибулець — він, як дві краплі води, був схожий на мене!

— Залиш мене в спокої! — крикнув я і закрив очі, усе ще не бажаючи прокидатися.

— Якщо ти — це я, то ми, звичайно, можемо бути на «ти». Однак це все пояснює: тебе не існує, — обернувся я на інший бік і натягнув ковдру на голову.

Він ще продовжував щось бурмотіти про ідіотизм, але, оскільки я вдавав, ніби не чую, прокричав: «Ти ще пошкодуєш про це, бовдуре! І переконаєшся, що це зовсім не сон, але буде пізно!»

Я навіть не ворухнувся. Коли вранці я розплющив очі, то відразу згадав цей божевільний сон. Я сів на ліжку й задумався про те, у які ігри грає з людиною її власний мозок. Перед небезпекою, у цілковитій самотності я роздвоївся в сонних мареннях, аби допомогти собі.

Після сніданку я помітив, що ракета отримала додаткове прискорення, і почав панічно шукати якісь підказки в бортовій бібліотеці. Після невдалих пошуків я розклав на столі зоряну карту й у світлі близької Бетельгейзе, яку час від часу затуляла яловичина, нишпорив із надією натрапити на космічну цивілізацію, мешканці якої радо надали б мені допомогу. Але марно. Це була справжня космічна глушина, і кораблі обходили її, як небезпечний район: тут виникали грізні таємничі гравітаційні вихори, аж сто сорок сім, існування яких пояснюють шість астрофізичних теорій, і всі по-різному.

Календар космонавта застерігав від них, наголошуючи на непередбачуваних наслідках релятивістських ефектів¹, які може спричинити проходження крізь вихор, особливо при високій власній швидкості.

¹ Релятивістські ефекти — у тексті вжито в значенні відносні, неусталені, суб’єктивні явища, що існують у свідомості людини.

Я був безпорадний. Лише полічив, що край першого вихору зачепить мою ракету близько одинадцятої, тому поспішив приготувати сніданок, щоб не боротися з небезпекою на голодний шлунок. Тільки-но я витер останню тарілку, як ракету почало кидати на всі боки; здійнявся справжній гармидер. Насилу я дістався до крісла. І раптом у протилежній частині каюти, між раковиною і плитою, я помітив туманні обриси людини у фартусі. Неквапливо він готував омлет. Потім незнайомець уважно глянув на мене, без жодного здивування, і розчинився. Я протер очі. Поза сумнівом, я був один і тому вирішив, що це лише тимчасове затьмарення розуму.

Продовжуючи стрибати в кріслі, мене нарешті осяйнуло — це зовсім не галюцинації. З четвертої спроби мені все ж таки вдалося вхопити товстий том «Загальні теорії відносності», який кружляв навколо. Перегортати книжку в таких умовах було складно: корабель нагадував п’яного, що, піднявшись, одразу падає. Але я знайшов те, що шукав. У книжці згадувалося про феномени так званої петлі часу², тобто про викривлення вектора часу в межах сильних гравітаційних полів. Це явище може навіть викликати подвоєння сьогодення, коли час поверне назад. Вихор, який я зараз минав, не належав до таких. Я знав, що якби мені вдалося хоч трохи розвернути корабель до полюса Галактики, я б пірнув у так званий Vortex Gravitatiosus Pinckenbachii, у якому багато разів спостерігалося подвоєння й навіть потроєння сьогодення.

² Петля часу — гіпотеза про повторюваність подій у просторі та часі. Можливість існування часових петель почали розглядати практично з моменту роздумів про машину часу й паралельні світи.

Кермо досі не працювало, але завдяки наполегливим кількагодинним маніпуляціям у реакторному відсіку, мені вдалося досягти невеликого відхилення курсу до галактичного полюса. Результат перевершив усі очікування. Близько півночі корабель потрапив у центр вихору, стогнучи й побиваючись, наче в агонії. Спочатку я злякався, що він не витримає, але корабель гідно справився із цим випробуванням. Коли він знову досягнув космічного штилю, я покинув реакторний відсік і знайшов себе, солодко сплячим на ліжку. Я відразу зрозумів, що це я з попередньої доби, тобто з ночі понеділка. Не роздумуючи над філософськими нюансами цієї дивної ситуації, я нетерпляче почав трясти сплячого за плече. Я не міг баритися, адже не знав, як довго його понеділкове існування триватиме в моєму вівторку. Нам потрібно було якнайшвидше вийти назовні, щоб разом полагодити кермо.

Ф. Барчанфальви. Ілюстрація до оповідання С. Лема «Зоряні щоденники Йона Тихого». 1983 р.

Але сплячий розплющив тільки одне око й заявив, що не бажає, щоб я йому «тикав», а також, що я існую лише в його сні. Марно я нетерпляче тряс його, марно намагався силою витягнути з ліжка. Він відбивався, уперто повторюючи, що я йому приснився; я почав лаятися, він логічно пояснив мені, що нікуди не піде, оскільки болти, загвинчені вві сні, не триматимуть керма наяву. Марно я присягався, що він помиляється, по черзі то благаючи, то проклинаючи; навіть продемонстровані мною бородавки не переконали його. Він обернувся до мене спиною і захропів. Я всівся в крісло, щоб спокійно все обміркувати. Я пережив цю ніч двічі: уперше — коли спав, і вдруге — коли намагався сам себе розбудити. У понеділок, я ще не вірив у явище дуплікації, у вівторок — уже знав чимало. Це була звичайнісінька петля часу. Понеділковий «я» продовжував мирно хропіти й, оскільки я пам’ятав, що в ту ніч чудово проспав до самого ранку, облишив ідею його розбудити.

Карта прогнозувала ще безліч великих гравітаційних вихорів, і я міг розраховувати на подвоєння сьогодення протягом наступних днів. Я хотів написати собі лист і приколоти його шпилькою до подушки, щоб «я» понеділковий, прокинувшись, міг своїми очима переконатися в реальності уявного сну.

Але не встиг я сісти до столу й узятися за перо, як у двигунах щось загуркотіло, — я кинувся до них і до ранку поливав водою атомний реактор, бо той перегрівся. А тим часом понеділковий «я» солодко спав, час від часу облизуючись, що мене страшенно дратувало. Голодний, утомлений, не стуливши очей усю ніч, я прийнявся за сніданок і якраз витирав тарілки, коли ракета ввійшла до наступного гравітаційного вихору.

Я бачив себе понеділкового, бачив, як він, прив’язаний до крісла, очманіло дивиться, як я у вівторок смажу яєчню. Потім від різкого поштовху я втратив рівновагу, у мене потемніло в очах — і я впав. Прокинувшись на підлозі серед битого посуду, я помітив біля самого свого обличчя ноги людини, яка стояла наді мною.

— Уставай, — сказав він, піднімаючи мене. — Ти не забився?

— Ні, — відповів я, спираючись руками об підлогу; мене нудило.

— Ти з якого дня тижня?

— Із середи. Пішли, треба швидко полагодити кермо, шкода втрачати час!

— А де той, понеділковий? — запитав я.

— Його вже немає, тобто, очевидно, це ти.

— Як це я?

— Довго пояснювати... Понеділковий став у ніч із понеділка на вівторок вівторковим і так далі...

— Не розумію!

— Неважливо, це від незвички. Швидше, не втрачаймо часу!

— Зараз, — відповів я, залишаючись на підлозі. — Сьогодні вівторок. Якщо ти із середи й до цієї хвилини в середу кермо досі не полагоджене, то це означає, щось перешкоджає нам його встановити; інакше ти в середу вже не вмовляв би мене, щоб я у вівторок лагодив його разом із тобою. Може, не варто ризикувати й лізти назовні?

— Що за дурний сон? — вигукнув він. — Послухай: я із середи, а ти — з вівторка. Щодо ракети, то я припускаю, що вона, так би мовити, догори дригом, у ній то вівторок, то середа й, можливо, навіть четвер заблукав. Ці вихори зовсім заплутали час. Ми можемо довго дискутувати, але не забувай, поки ми вдвох — ми можемо встановити кермо!

— А ось і ні! — відповів я. — Якщо в середу кермо ще досі несправне, то виходить, що його не полагодили у вівторок, а зараз вівторок; і, якби ми пішли й полагодили його, то для тебе цей момент був би вже минулим і нічого було б виправляти. Отже...

— Отже, ти впертий, як віслюк! — гаркнув він. — Ти ще розкаєшся стократ! Мене лише тішить, що ти так само скаженітимеш через свою впертість, як я зараз, коли сам доживеш до середи!

— Хвилинку! — вигукнув я. — Ти маєш на увазі, що в середу, ставши тобою, я намагатимусь умовляти мене у вівторок так, як ти це робиш зараз, — тільки все буде навпаки, тобто ти будеш мною, а я тобою? Розумію! Ось вона, петля часу! Почекай, я іду, уже йду, я зрозумів...

Проте перш ніж я підвівся, ми потрапили в новий вихор, і сила тяжіння розпластала нас на стелі.

Жахливі поштовхи продовжувалися всю ніч, з вівторка на середу. (...)

Я обливався холодним потом від однієї думки про те, що безкінечно гратиму в цю божевільну гру із часом і самим собою. Але мені пощастило. Коли тяжіння зменшилося настільки, що я зміг підвестися, — я знову був один у кімнаті. Локальний вівторок, очевидно, безповоротно став минулим. Я негайно сів за карту, шукаючи найближчий вихор. Можливо, цього разу вагоме викривлення часу підкине мені гідного помічника?

Нарешті я знайшов один, досить багатообіцяючий вихор, і, маневруючи двигунами, насилу направив ракету так, щоб перетнути його в самому центрі. Правда, конфігурація цього вихору була, як показувала карта, дуже незвичайна: він мав два розташовані поряд центри. Але в розпачі я зовсім не звернув увагу на цю аномалію.

Під час багатогодинної метушні в моторному відсіку я дуже забруднив руки й вирішив помитися, оскільки до входу у вихор залишалося ще багато часу. Ванна була зачинена. З неї доносилося булькання, немов хтось полоскав горло.

— Хто там?! — гукнув я здивовано.

— Я, — відповів голос ізсередини.

— Який ще «я»?

— Йон Тихий.

— З якого дня?

— З п’ятниці. Тобі чого?

— Хочу помити руки... — пробурмотів я. У голові крутилося: зараз середа, вечір, він — з п’ятниці, значить, гравітаційний вихор, у який повинен був увійти корабель, викривив час із п’ятниці на середу... Але що буде далі й де подівся четвер?

П’ятничний тим часом не зважав на мій гуркіт, продовжував возитися всередині.

— Припини ти вже нарешті полоскати своє горло! — заволав я. — Дорога кожна хвилина! Ходімо полагодимо кермо! — наполягав я.

— Для цього я тобі не потрібний, — флегматично відповів він із-за дверей, — десь там повинен бути четверговий, знайди його...

— Який ще в біса четверговий?! Це неможливо...

— Повір: я краще знаю, можливо це чи ні. Я вже в п’ятниці й, отже, пережив і твою середу, і його четвер...

У мене в очах помутніло. Я відійшов від дверей і справді почув шум: у каюті стояв чоловік і витягав із-під ліжка футляр з інструментами.

— Ти четверговий?! — вигукнув я, убігаючи в каюту.

— Так, — відповів він.

— Так... Допоможи мені... Чи вдасться нам зараз виправити кермо? — запитав я, коли ми разом дістали інструменти.

— Не знаю, у четвер кермо ще не полагодили, запитай у п’ятничного...

— Ну, звичайно, як же це я не здогадався раніше?! — побіг я до ванної. — П’ятничний! Ти чуєш? Кермо вже полагодили?

— У п’ятницю ще ні, — відповів він, відчиняючи двері. Його голова була обмотана рушником, а до лоба він притискав лезо ножа, намагаючись пригальмувати зростання ґулі, завбільшки з яйце. Четверговий підійшов до нас з інструментами, зупинився поряд зі мною, уважно роздивляючись потерпілого, який ставив на полицю пляшку з мікстурою. Саме її булькання нагадало мені полоскання горла.

— Що це тебе так? — запитав я співчутливо.

— Не що, а хто. Це був недільний.

— Недільний? Навіщо... Не може бути!

— Це довга історія...

— Усе одно! Швидко назовні, може, устигнемо! — обернувся до мене четверговий.

— Але ракета ось-ось увійде у вихор, — відповів я. — Поштовх може викинути нас у порожнечу, ми загинемо...

— Не кажи дурниць, — сказав четверговий. — Якщо існує п’ятничний, з нами нічого не може трапитися. Сьогодні тільки четвер...

— Середа! — заперечив я.

— Гаразд, байдуже, у всякому разі в п’ятницю я житиму. І ти теж.

— Але ж це тільки здається, що нас двоє, — зазначив я, — насправді, я один, тільки з різних днів тижня...

— Добре, добре, відкривай люк...

Але тут виявилося, що в нас тільки один скафандр.

Отже, ми не могли обидва вийти з ракети одночасно — план нашого порятунку провалився.

— А, дідька лисого! — кинув я сумку з інструментами. — Потрібно було вдягнути скафандр і не знімати його — я про це не подумав, але ти, четверговий, повинен був про це пам’ятати!

— Скафандр у мене відібрав п’ятничний.

— Коли? Навіщо?

— Після бійки кулаками не махають, — понурився він і пішов до каюти. П’ятничного в ній не було. Я заглянув у ванну, але вона також була порожня.

— Де п’ятничний? — запитав я. Четверговий акуратно розбивав ножем яйця та виливав їх на сковорідку.

— Напевно, десь у районі суботи, — спокійно відповів він, помішуючи яєчню.

— Чекай-чекай, — запротестував я, — свій раціон за середу ти вже з’їв. Ти не луснеш від подвійної вечері?

— Це так само мої харчі, як і твої. Я — це ти, ти — я. Ще пояснити?

— Що за софістика? Не клади так багато масла! Очманілий! У мене не вистачить запасів на такий натовп.

Сковорідка вислизнула в нього з рук, а я відлетів до стіни: нас поглинув новий вихор. Корабель знову затрусився, наче в лихоманці, я ж намагався якнайшвидше дістатися до коридору та вдягнути скафандр. Я міркував: коли після середи прийде четвер, я, четверговий, буду в скафандрі, не знімаючи його до п’ятниці; і тоді я з четверга і я п’ятничний нарешті зустрінемось у повній бойовій готовності, щоб полагодити, урешті-решт, це кляте кермо. Сила тяжіння зросла — і я знепритомнів. Коли ж розплющив очі, я лежав уже праворуч від четвергового, а не ліворуч, як кілька хвилин тому. Мій план зі скафандром було дуже складно втілити в життя. Через силу тяжіння я ледве пересувався. Я помітив, що четверговий так само намагається повзти в коридор. Через годину ми опинилися біля порогу.

«Хай він відчиняє двері», — подумав я, облишивши марні спроби дотягнутися до ручки. Одночасно намагався зрозуміти, з якого я дня, і щоб переконатись остаточно, запитав у мого колеги по нещастю.

— Я з чет...верга... — простогнав він.

Ми лежали ніс до носа. Це було дивно. Невже я все ще в середі? Подумки перебравши останні події, я зрозумів, що цього не може бути. Він — п’ятничний. До цього часу він обганяв мене лише на день — так повинно тривати й надалі. Я чекав, щоб він відчинив двері, але, здається, він чекав того самого від мене. Коли я нарешті зміг підвестися, то відразу побіг до коридору. Схопивши скафандр, я розпластався на підлозі. Мій двійник зробив мені підніжку, щоб заволодіти скафандром.

— Мерзотник! Сволота! — заволав я.

Надути самого себе — яка підлість! Але він не звертав увагу на мої крики, мовчки вдягаючи скафандр. Раптом якась незрозуміла сила виштовхнула його зі скафандра, у якому, як виявилося, уже хтось сидів. Я розгубився, не розуміючи, хто є хто.

— Ей, середовий! — закричав той у скафандрі. — Не пускай четвергового, допоможи мені! — Четверговий і справді намагався зірвати з нього скафандр.

— Віддай скафандр! — гарчав четверговий.

— Відчепися! Чого ти причепився?! Ти що, не розумієш: він повинен бути в мене, а не в тебе?! — відповідав голос зі скафандра.

— Цікаво чому?

— Дурню, тому що я ближче до суботи, ніж ти, а в суботу нас буде вже двоє в скафандрах!

— Нісенітниця, — утрутився я, — у кращому разі в суботу ти будеш у скафандрі один і нічого не зможеш зробити. Віддай скафандр мені: якщо я його зараз одягну, то ти теж матимеш його в п’ятницю, як п’ятничний, так само як і я в суботу, як суботній, значить, у цьому випадку нас буде двоє, з двома скафандрами... Четверговий, допоможи!

С. Михайлов. Ілюстрація до оповідання С. Лема «Зоряні щоденники Йона Тихого». 1988 р.

— Припини! — відбивався п’ятничний, з якого я силою стягував скафандр. — По-перше, уже минула північ, і ти сам тепер четверговий, а по-друге, буде краще, якщо я залишуся в скафандрі, — тобі він усе одно ні до чого...

— Чому? Якщо я його сьогодні одягну, то він буде на мені й завтра. — Сам переконаєшся... Адже я вже був тобою в четвер, мій четвер уже минув, я знаю, що кажу...

— Досить базікати. Відпусти негайно! — заволав я.

Але він вирвався від мене, і я почав за ним ганятися спочатку по камері реактора, а потім ми один за одним завалилися в каюту.

Несподівано нас залишилося тільки двоє. Тепер я зрозумів, чому четверговий сказав, що п’ятничний забрав у нього скафандр: за цей час я сам став четверговим — це в мене його забрав п’ятничний. Я не думав так просто здаватися.

«Почекай, я тобі покажу», — подумав я, вибіг у коридор, звідти в реакторний відсік, де озброївся важкою залізною палицею, що слугувала мішалкою для атомного казана. Не гаючи ні хвилини, я помчав до каюти. П’ятничний був у скафандрі, тільки шолом ще не встиг одягнути.

— Знімай скафандр! — грізно крикнув я, стискаючи палицю.

— І не подумаю.

— Знімай, кажу тобі! — На мить я завагався.

Мене не дуже бентежило, що в нього не було ні синця під оком, ні ґуль на лобі, як у того п’ятничного, що булькотів у ванній, — я зрозумів, що саме так і повинно бути. Той п’ятничний тепер уже, напевно, став суботнім, а можливо, навіть незабаром стане недільним, а присутній тут п’ятничний недавно був четверговим, на якого я перетворився опівночі, — по низхідній кривій петлі часу я наближався до місця, де п’ятничний, ще не побитий, повинен був стати побитим п’ятничним. Але ж він сказав, що його понівечив недільний, а його поки ніде не було: у каюті ми були вдвох, він і я. Раптом у мене промайнула блискуча ідея.

— Знімай скафандр! — гаркнув я грізно.

— Четверговий, відчепися! — закричав він.

— Я не четверговий! Я недільний! — заволав я, кидаючись у бійку.

Він спробував опиратися, але черевики в скафандра дуже важкі, і, поки він піднімав ногу, я встиг ударити його палицею по голові. Зрозуміло, не занадто сильно, адже в майбутньому, ставши із четвергового п’ятничним, я сам отримаю по лобі, тож проламувати самому собі череп мені зовсім не хотілося. П’ятничний упав і, застогнавши, схопився за голову, а я грубо стягнув із нього скафандр. Похитуючись, він пішов у ванну, бурмочучи: «Де вата... де свинцева примочка?..» Тим часом я одягав трофей, за який ми так уперто боролися. Раптом я помітив ногу, що стирчала з-під ліжка. Ставши на коліна, я зазирнув туди. Під ліжком лежав чоловік, який похапцем намагався впоратися із чавканням і плиткою молочного шоколаду, яку я залишив на чорний галактичний день; негідник так поспішав, що їв шоколад разом зі шматочками фольги, що виблискували в нього на губах.

— Облиш шоколад! — заволав я, смикаючи його за ногу. — Ти хто такий? Четверговий?.. — запитав я вже тихіше, охоплений раптовою тривогою: можливо, я ось-ось стану п’ятничним і мені дістануться побої від самого себе.

— Я недільний, — процідив він крізь зуби.

Мені стало ніяково. Або він брехав, і тоді це не мало значення, або говорив правду — у такому разі перспектива отримання ґуль була неминуча: адже це недільний побив п’ятничного. П’ятничний сам мені про це сказав, а я, прикинувшись недільним, стукнув його палицею. «Але, — я подумав, — якщо навіть він бреше, що він недільний, то в усякому випадку, можливо, він пізніший, ніж я, а раз так — пам’ятає все, що пам’ятаю я, отже, він уже знає, як я обдурив п’ятничного, і тому може надути мене аналогічно, — те, що було моєю військовою хитрістю, для нього просто спогад, яким можна скористатися». Поки я розмірковував, як бути, він доїв шоколад і виліз із-під ліжка.

— Якщо ти недільний, де твій скафандр?! — вигукнув я, осяяний новою думкою.

— Зараз він у мене буде, — сказав він спокійно, і тут я помітив палицю в його руці... а потім побачив сильний спалах, немов вибухнули десятки зір одночасно, і знепритомнів.

Я прокинувся, сидячи на підлозі у ванній, у яку хтось стукав. Я почав оглядати синці й ґулі, стукіт у двері не стихав: це був середовий. Я показав йому мою голову, прикрашену ґулями, він пішов із четверговим за інструментами, потім почалася гонитва, бійка за скафандр; нарешті я якось пережив цей бедлам ранком у суботу заліз під ліжко, у пошуках моєї омріяної шоколадки. Хтось потягнув мене за ногу, коли я доїдав останню плитку, знайдену під сорочками; це був я, не знаю вже, з якого дня, але про всяк випадок я стукнув його палицею по голові, зняв із нього скафандр і вже збирався одягнути, як ракета ввійшла в новий вихор.

Коли я опам’ятався, каюта була набита людьми. Пересуватися по ній було майже неможливо. Як виявилося, усі вони були мною з різних днів тижнів, місяців, а один, здається, навіть із майбутнього року. Багато було побитих, із синцями, а п’ятеро з присутніх були в скафандрах. Але замість того щоб негайно вийти назовні й полагодити пошкодження, вони почали сперечатися, лаятися, торгуватися та сваритися. Вони з’ясовували, хто кого побив і коли. Становище ускладнювалося тим, що вже з’явилися дообідні й післяобідні, я почав побоюватися, що, якщо так триватиме, я розмножуся на хвилинних і секундних. Окрім того, більшість присутніх безсоромно брехали, і я до цього часу не знаю, кого я бив насправді й хто бив мене в трикутнику четверговий-п’ятничний-середовий, якими я був по черзі. Саме тому, що я сам брехав п’ятничному, ніби я недільний, мене побили на один раз більше, ніж належало за розкладом. Я навіть подумки не хочу повертатися до тих сумнозвісних подій. Людині, яка цілий тиждень давала собі в пику, — пишатися немає чим.

Сварки продовжувалися. Мене охоплював відчай через безглузду втрату часу. Ракета тим часом мчала наосліп, час від часу потрапляючи в гравітаційні вихори. Урешті-решт ті, що були в скафандрах, побилися з іншими. Я намагався хоч якось утихомирити цей хаос, і, нарешті, після нелюдських зусиль мені вдалося організувати щось подібне до зборів. Головою проголосили вихідця з майбутнього року, як найстаршого.

Потім ми вибрали облікову комісію, погоджувальну раду й редакційну комісію, а четверо з майбутнього місяця взялися за охорону порядку. Наступний негативний вихор зменшив наші ряди наполовину. Замість того, щоб висунути кандидатів на ремонт керма, нам довелося змінювати регламент. Карта прогнозувала наближення до чергових вихорів, які звели б нанівець досягнуті успіхи. Ситуація не тішила: то зникали вже вибрані кандидати, то знову з’являлися вівторковий і п’ятничний із головами, обмотаними рушниками, і починали традиційні скандали... Після проходу через величезний позитивний вихор ми опинилися в такій собі рукавичці, що от-от трісне. Найгірше було те, що часові відстані збільшувалися, — я побачив себе в ролі діда й згадав себе хлопчиськом.

Чесно кажучи, я не знаю, чи був я все ще недільним або вже понеділковим. Утім, це все одно не мало ніякого значення. Перелякані діти плакали й кликали маму; голова — Тихий із майбутнього року — лаявся, тому що Тихий із середи, який у марних пошуках шоколаду заліз під ліжко, укусив голову комісії за ногу, коли той наступив йому на палець. Поміж сивих голів і дитячого лементу я втратив будь-яку надію на хепі-енд. Між сто сорок другим і сто сорок третім вихорами я запропонував моїм клонам анкету, але виявилося, що багато хто з присутніх безсоромно бреше. Навіщо — одному Богові відомо; можливо, атмосфера, що панує на кораблі, остаточно збила їх із пантелику. Шум і галас були такі, що доводилося кричати. Раптом одному з торішніх Йонів прийшла в голову вдала ідея про те, щоб найстарший із нас розповів історію свого життя; ми сподівалися саме так дізнатися, хто ж полагодить кермо. Адже найстарший уміщав у своєму досвіді досвід усіх присутніх із різних місяців, днів і років.

Із цим проханням ми звернулися до сивого діда, який трохи невпевнено стояв біля стіни. Він почав довго й детально розповідати нам про своїх дітей та онуків, а потім перейшов до космічних подорожей — за свої, мабуть, дев’яносто років, він здійснив їх чимало. Про те, що відбувалося зараз, єдине, що нас цікавило, старий не пам’ятав і був настільки самовпевненим, що не хотів зізнаватися в склерозі, а все торочив про своїх онуків і численні ордени; ми не витримали, накричали на нього й веліли замовкнути.

Після двох наступних вихорів натовп значно порідшав. Після третього не лише стало вільніше, а й зникли всі в скафандрах. Залишився тільки один порожній скафандр. Ми гуртом повісили його в коридорі й продовжували засідати. Після нової бійки за цей цінний експонат ракета ввійшла у черговий вихор, а потім спорожніла.

Я сидів на підлозі, з припухлими очима, на диво в просторій кімнаті, серед розбитих меблів, обривків одягу й роздертих книжок. Підлога була встелена бюлетенями для голосування. Карта повідомила, що я вже минув зону гравітаційних вихорів. Утративши надію на дуплікацію, а значить, і на усунення дефекту, я впав у повний відчай.

Визирнувши через деякий час у коридор, я зі здивуванням побачив, що скафандр зник. Туманно я почав пригадувати: перед останнім вихором двоє хлопців крадькома вислизнули з каюти. Невже вони вдвох влізли в один скафандр?! Спантеличений, я кинувся до керма. Їм вдалося! Поки ми постійно сперечалися, хлопчаки займалися ділом! Імовірно, один засунув руки в рукави скафандра, а інший — у штанини; так вони змогли одночасно тримати два ключі. Порожній скафандр я знайшов за люком. Я вніс його до ракети, немов реліквію, відчуваючи безмежну подяку тим відважним хлопчиськам, якими я був так давно!

Так завершилась одна з найдивовижніших моїх пригод. І саме завдяки сміливості й розуму тих дітей я зміг написати ці рядки. (...)

Запитання та завдання

• 1. Чи сподобалося вам оповідання С. Лема? Які емоції воно у вас викликало?
• 2. З якої драматичної події розпочинається оповідання? Як реагує на це головний герой оповідання? Кого він звинувачує?
• 3. Що таке петля часу? Як її описує письменник?
• 4. Хто такий «понеділковий я»? Як реагує астронавт на появу своїх двійників? Чи може знайти з ними порозуміння?
• 5. Чи змінюється, на думку автора, людська натура в незвичайних обставинах?
• 6. Хто врятував космічний корабель від загибелі?
• 7. Які епізоди здійснили на вас найбільше враження? Обґрунтуйте свою відповідь.
• 8. Як розкривається характер головного героя в його діалогах із двійниками?
• 9. Подивіться американський науково-фантастичний трилер режисера Р. Джонсона з Б. Віллісом у головній ролі. Що поєднує цей фільм з оповіданням С. Лема? Які спільні проблеми в них порушено?
• 10. Роздивіться світлину космічного корабля «Dragon» компанії «SpaceX». Знайдіть інформацію про діяльність І. Маска в космічній галузі та створіть на її основі електронну презентацію.

Корабель «Dragon»

• 11. Підготуйте статтю для фейсбуку про першого українського космонавта Л. Каденюка.
• 12. Як ви уявляєте майбутнє людства? Напишіть есе, узявши за епіграф вислів С. Лема: «Думаю, що дорога до зірок та їхніх мешканців буде не лише довгою та важкою, а й сповненою неймовірних явищ, які не мають жодних аналогій із нашою земною дійсністю».