Українська література. 7 клас. Авраменко
§ 44-46. Дружба й кохання в повісті Валентина Чемериса «Вітька + Галя, або Повість про перше кохання»
Про що ви дізнаєтеся?
• Яка вона — перша любов?
• Як переживають перше кохання чотирнадцятилітні підлітки?
• Що таке любовний трикутник?
Валентин Чемерис (1936-2016) народився в с. Заїчинцях, що на Полтавщині.
Письменник.
Найвідоміші твори: романи «Смерть Атея», «Ольвія», «Фортеця на Бористені»; повість «Вітька + Галя, або Повість про перше кохання».
1. Коротко про Валентина Чемериса.
Свій творчий шлях Валентин Чемерис розпочав як сатирик-гуморист, хоча в його творчому доробку є й історичні твори, багато з яких перекладено іноземними мовами. П. Глазовий назвав В. Чемериса «добрим вигадьком і штукарем», адже читати його твори — одне задоволення. Письменник видав багато веселих збірок із гуморесками, пародіями й повістями. Одну з таких гумористичних повістей ви сьогодні почнете читати. Ви станете свідками подій, що розгортаються в селі Великі Чаплі: дружба й перше кохання, вірність і перший поцілунок, дуель і перше побачення. Усе це В. Чемерис приправив гумористичним соусом у творі «Вітька + Галя, або Повість про перше кохання».
2. Дуель у чотирнадцять неповних років...
• Що таке дуель? Хто такий секундант? Навіщо це підліткам із села Великі Чаплі? На ці й інші запитання ви дізнаєтеся відповіді, прочитавши перші чотири розділи повісті В. Чемериса «Вітька + Галя...» та виконавши завдання.
ВІТЬКА + ГАЛЯ, або ПОВІСТЬ ПРО ПЕРШЕ КОХАННЯ
Повість
(Скорочено)
Частина перша. ДУЕЛЬ
Ех, Вітько, Вітько!..
25 липня 1964 року в селі Великі Чаплі мала відбутися незвичайна подія: о сьомій годині ранку Вітька Горобець буде стрілятися на дуелі з Петром Білим за селом, біля третього колгоспного ставка. (...)
Умови дуелі:
1) Дистанція — 12 кроків.
2) Зброя — вогнепальна.
3) Право першого пострілу — Вітька Горобець.
4) Секунданти: Федько Котигорошко (старший) та Юрко Гречаний.
Ой ти, перше кохання!..
Сьогодні субота. Теплий зоряний вечір. Набігавшись за день, Вітька Горобець стомлено сидить на колоді біля свого двору й неуважно слухає свого секунданта. Федько Котигорошко вже вкотре намагається оптимістично запевнити Горобця:
— Ти його з ходу клацнеш!..
— А якщо він мене?.. — Вітька задумується.
— Тоді для тебе все найгірше вже буде позаду, — зітхає в темряві секундант. — Тільки носа не вішай. Он дід Свирид каже, що двічі не вмирати, а раз — не минувати. — Секундант зневажливо спльовує і по-філософському закінчує: — Усі ми колись помремо!..
— Фе-е-дько-о-о! — зненацька лунає на вулиці. — Де ти, бісів сину? Біжи кабакової каші їсти, бо батько тобі дасть!
— Мені пора, — зводиться Федько, підтягуючи штани. — На жаль, я не можу з тобою провести останню ніч. А ти в цю ніч не спи.
— Чо-чого це? — удає спокійного Вітька.
— Так належить, — розводить Котигорошко руками. — Я читав у романах. Перед дуеллю герой мусить усю ніч ходити по хаті й думати про даму свого серця.
— Фе-е-дько-о-о! — рознеслося знову по вулиці. — Та вже каша захолонула!..
— Іду-у-у! — кричить Федько й на ходу тисне Вітьці руку. — До ранку! Нікому ні слова!..
Вітька, залишившись сам, зітхає... Може, це остання його ніч? Може, завтра лежатиме він біля ставка з простреленими грудьми й над ним у жалобі схилятимуться три плакучі верби?.. (...)
— Та чого це ти швендяєш по хаті, як на цвіту прибитий? — кричить батько. — Ось не метеляй і не затуляй мені лампу!..
Заходить мати.
— Вітюньчику! — пильно дивиться на сина. — Що це з тобою? Чого ти такий зачумлений? Може, у тебе живіт закрутив, га? То я зараз піску нагрію та прикладу.
Вітька не встиг заперечити, як мати поставила діагноз:
— Точно, живіт болить. Постривай, я хутенько нагрію...
І Вітька Горобець, мужчина із життєвим стажем у чотирнадцять неповних років, мирно захропів на всю хату з піском на животі, та так, ніби не йому завтра доведеться зі зброєю в руках ставати до бар’єра та цілитися в Петра Білого й ніби не йому старший секундант Федько Котигорошко, витерши рукавом під завжди мокрим носом, подасть жахливу команду: «Вогонь!..»
І натисне Вітька на курок, і вирветься з дула вогонь...
Ех, Вітько, Вітько, гаряча твоя голова!.. І треба ж було тобі отак відчайдушно закохатися в Гальку Козачок! Опам’ятайся, Вітько, доки ще надворі ніч і доки в тебе пісок на животі, бо завтра вже буде пізно... Візьми себе в руки, ти ж справжній мужчина, Вітько!..
Ну що з того, що Галька хитро поводила тебе за ніс, а тоді безжалісно відхилила твоє перше кохання, гарячіше за найгарячіший вогонь, і віддала перевагу іншому? Звичайно, радіти тут немає чого, але й відчаюватися та ставати до бар’єра — теж... І взагалі, коли ти, Вітько, устиг закохатися в Гальку? Ну, подумай, коли. Ви ж разом росли, ще й дружили в дитинстві. А може, це сталося тоді, як вона вчила тебе свистіти? О, у свисті Галька могла заткнути за пояс будь-якого чаплівського хлопця! Пам’ятаєш, якось ви йшли вулицею, а попереду вас дріботів дід Свирид і ніс двох здоровенних оселедців (у клятому сільмазі ніколи немає паперу!), а Галька заклала два пальці в рот і ніби ж легенько свиснула...
А діда Свирида так тіпонуло від того свисту, що оселедці — блись! — і шубовснули в калюжу. Що й казати, здорово вміла свистіти Галька, як була малою! Це тепер вона соромиться згадувати про те своє вміння, а тоді — ого-го!.. На всі Великі Чаплі лунав її свист!..
А скільки ви з Галькою та Федьком Котигорошком, теперішнім твоїм секундантом, зробили тоді набігів на баштани й сади; скільки груш, яблук, слив, абрикосів, динь і кавунів переносили ви у своїх пазухах; скільки передрали гороб’ячих і сорочачих гнізд; скільки перекупалися в ставку; скільки переходили в школу, перехапали двійок; скільки билися та скільки мирилися; скільки десятків кілометрів переганяли м’яча з ганчірок; скільки порвали штанів і спідниць; скільки позбивали колін і подряпали облич; скільки збудували куренів із лободи; разом перекаталися на ковзанах і саночках; скільки переграли у війну, перемокли під дощами, перемерзли зимами; скільки перепадали з дерев, і скільки перечіплялися за машинами, і скільки шофери переперіщили вас шлангами; скільки шкір на вас облізло під сонцем, скільки ви мільйонів слів переказали, перекричали, переторохтіли, а ніколи ти й не думав, що в Гальку Козачок можна закохатися!
І раптом в один чудовий день ти зовсім-зовсім іншими очима глянув на свою товаришку з довгою косою. На свою біду ти побачив, що в неї гарні чорні очі-оченята, такі жваві, і такі привабливі, і такі бездонні, що просто диво дивне, як ти міг раніше на них дивитися та не бачити їх... Як ти міг раніше не бачити, що в неї тоненька шия, важкі коси й довгі, примхливо вигнуті брови, тоненька, немов вирізьблена, фігурка й чарівна усмішка, що вона вся струнка, весела та швидка, як вогонь на сухій соломі?
Ну, побачив, що вона гарна. Але нащо ж було так закохуватися? Щоб почалося твоє велике страждання? І до чого ж ти достраждався? До дистанції у дванадцять кроків? До команди: «Вогонь!» Ех, Вітько, Вітько, гаряча твоя голова!.. Сопеш тепер із піском на животі, а що ти завтра робитимеш?.. Спи, мужчино чотирнадцяти неповних років, а ми розкажемо людям, як довело тебе перше кохання до забороненої законом дуелі...
Творчі муки Федька Котигорошка
Лихом цивілізованого людства, на думку Вітьки Горобця, були перший зубний біль і перше безнадійне кохання за формулою: «Він її любить, вона його — хтозна!» Із зубним болем він ще якось міг боротися: піти до фельдшера, і той таки вирве триклятого зуба. А куди поткнешся з другою хворобою, що саме прогресувала? Де, на якому клаптику Землі є станція швидкої допомоги безнадійно закоханим? Принаймні у Великих Чаплях такої станції ще не було. І невідомо, чи скоро вона з’явиться. А мовчки страждати від палкого безнадійного кохання у Вітьки вже не було сили: мусив же він відкрити перед кимось свою наболілу душу, сподіваючись на пораду та бодай хоч співчуття.
І Вітька Горобець вибрав для цього Котигорошка. По-перше, вони були дуже близькі приятелі й рідко який день не зустрічалися. По-друге, Федько вмів тримати язик за зубами. Друзі не схожі були один на одного. Вітька — високий, худий, з рідким білявим чубчиком — не міг і хвилини спокійно всидіти на місці. Запальний і рвучкий, він так швидко ходив, що маленький, товстий і флегматичний Федько мусив бігати за ним підтюпцем. Цей дванадцятилітній опецьок (якого за смаглявість по-вуличному називали Жучком), здавалося, не ходив, а котився на своїх коротеньких ногах. По-третє, старша Федькова сестра працювала бібліотекаркою в сільському клубі, і Федько змалку мав доступ до тих книжок, яких дітям суворі педагоги не рекомендували давати. Федько вибирав книжки на свій смак і ковтав їх десятками. Міг терпляче лежати на одному боці цілий день і ще терплячіше читати семисотсторінковий роман, від обсягу якого у Вітьки йшов мороз по спині. І хоча часто Федько не розумів прочитаного, але це не відбивало в нього охоти до читання. Особливо багато читав Котигорошко про кохання та вважав себе в цьому ділі знавцем-теоретиком. Отож до нього за порадою і надумав звернутися Вітька.
— Ти вмієш берегти страшну таємницю? — поцікавився Горобець.
— Та я!.. — Федько підтягнув штани, бо доношував батькові, а вони завжди в найважливішу хвилину намагалися недоречно з’їхати вниз. — Та я клянуся!.. Авторитетно! Сирою землею та рідною матір’ю, що мовчатиму як риба. Тьху, тьху, тьху!!! Та щоб мені з місця не встати, та щоб...
— Вірю, — обірвав Вітька потік страшної клятви й сказав із нарочито байдужим виглядом: — Так от, я покохав.
— Хі-і-і! — аж присів здивований Федько, і його осоружні штани поїхали вниз. — Оце здорово! І насправді?
Вітька похмуро кивнув.
— До могили?
— До могили.
— Хі-і-і... А як ти покохав? Свідомо чи активно? — Федько часто вживав у розмові вичитані слова.
— Узяв і покохав. Що ж тут такого? Для мене це дуже просто.
— От здорово, — усе ще не міг отямитися Федько. — А я ще й не додумався закохатися, а читати про це читав. А хто ж вона, дама твого серця?
— То не дама, а Галя Козачок.
— От диви-и-на!.. А ти ж їй хоч натякнув?
— Ще ні.
— Тю! А яка ж тобі вигода з кохання, якщо вона не знає? Треба негайно ж їй освідчитись у коханні, бо так заведено. А то висушить тебе любов, доведе до могили...
— Як же їй освідчитися? — поцікавився Вітька.
— Способи є різні: від ультиматуму до сліз.
Федько сунув палець у рот, як робив це в найважчі хвилини, і задумався. Думав він довго, а Вітька все чекав і чекав. Мовчанка затягувалася.
— Потрібна серенада! — нарешті твердо сказав Федько.
— Серена-а-да? — у першу мить аж злякався Вітька.
— Так, на даному етапі, як каже наш міліціонер, тебе врятує тільки серенада! (...)
— Але я н-не знаю, що це таке...
— О-о, серенада! — захоплено вигукнув Федько, ніби все життя тільки те й робив, що мав справу із серенадами. — Серенада — пісня пісень закоханих! Їх у всіх іспанських романах закохані своїм дамам співають. От! А ти що — гірший?
Вітька не хотів пасти задніх.
— Тільки де я візьму її? У нашому сільмазі серенад не продають.
— Напишемо, — коротко мовив Федько. — Серенада — це вірш. Не ликом же ми шиті. Зокрема — ти. Ти й мусиш створити вірш про кохання.
— Я ніколи не писав віршів! — жахнувся Горобець.
— Але ти маєш друга, котрий за тебе не те що серенаду напише, у вогонь і воду за тебе піде! — з пафосом вигукнув Федько. — Будь спокійний! Матимеш свою серенаду. О, ми ще втремо носа всім іспанським закоханим! — І закінчив, ляснувши Вітьку по плечу: — Не блимай так перелякано, я тобі вірша-серенаду за годинку придумаю!
Горобець здивувався:
— Але ж я закоханий, а не ти.
Та на світі білому ще не було такої ситуації, з якої б не зумів викрутитися Федько Котигорошко.
— Ну й що ж? Поети про все пишуть. І навіть про те, чого й самі не знають. А я вже з одним віршем якось упораюся. Аби у вірші-серенаді «серце билося», «кров вирувала». І щоб мені, чи пак тобі, голубе сизий, світ без неї немилим був і щоб я, чи пак ти, палав і благав її покохати тебе.
— Точно! — вигукнув вражений Вітька. — Як у душу мені заглянув.
— Дещо знаємо, — підтягнув Федько штани. — Ходімо кудись у холодок, і я тобі придумаю такий вірш, що Галя сама за тобою бігатиме.
Саме цього й хотілося Вітьці.
Котигорошко гайнув додому, схопив зошит та олівець, і приятелі подалися під грушу. Тут Федько ліг животом на траву, поклав перед собою зошит, сунув у рот олівець і задумався. Вітька не міг спокійно всидіти й, схопившись, закружляв навколо товариша, заглядаючи в зошит.
— Ну, скоро там?.. — запитав через кілька хвилин. — Чи ти заснув?
— Ти закохався, а хочеш, щоб я миттю про твоє кохання вірш придумав? У кожного поета повинні бути творчі муки.
— Чортів Жучок! — спалахнув Вітька. — Ще й кепкує!.. Пиши, бо я не витримаю...
— Витримаєш, — заперечив Котигорошко. — І раптом проспівав: — Дорогая Галю, я тебе кохаю!
Вітька з несподіванки аж присів.
— Здорово. А головне — точно!
Минуло ще кільканадцять нестерпних хвилин, і врешті Котигорошко прочитав такий вірш:
Дорогая Галю,
Я тебе кохаю!
Серце в грудях б’ється
І до тебе рветься.
В жилах кров вирує
І любов мою нуртує.
Світ мені не милий,
І не милі ріки.
Сам стаю я не свій,
Ти моя навіки,
Я навіки твій!
— Ну, як? — звівся Федько на ноги. — Якби я ще помучився трохи й щоб Галя мені подобалася, то я і не такий вірш склав би.
— Здорово! — радів Вітька. (...) — І що я мушу робити із цією серенадою?
— Тю! — здивувався Федько. — Та це ж простіше простого. Ти мусиш її проспівати. На даному етапі! (...)
— Але де співати?
— Та вже ж не біля контори колгоспу чи сільради! — вигукнув Федько. — Ясно, що біля Галиної хати. Під самісіньким вікном, щоб серенада її за саме серце взяла... І будь здоров! Це ж простіше простого.
— Ти так говориш, ніби сам щовечора тільки те й робиш, що співаєш серенади, — здивувався Вітька.
— Дещо можемо! — гордо сказав Федько. — Та ти не дрейф! Головне — почати... Як ото в опері: а-а-а... Потягнув, а далі воно тебе саме потягне й поведе.
— Куди? — оторопів Вітька.
— Ну... — на мить розгубився Федько, але швидко знайшов вихід, — туди, куди треба.
Вітька почервонів:
— Але ж я навіть співати не вмію.
— Це вже гірше, — зітхнув Федько.
Вітька потупцявся, та нараз, щось згадавши, ляснув друга по плечу:
— Брешу!.. Я можу співати: «Чижик-пижик, де ти був?»
Федько досить авторитетно зауважив:
— З таким репертуаром даму свого серця не завоюєш... Чижик-пижик... Сам ти чижик! Серенаду про любов треба співати, а не про чижика... Ти ж не милостиню просиш, а серце дами своєї завойовуєш!
— Ех!.. — вихопилось у Вітьки. — Пропала моя любов! І це все через твою серенаду! Написав таку, що й не заспіваєш! (...)
— Вище голову, Вітько!.. Я допоможу тобі співати!
— От здорово! — Вітька на радощах аж обняв Федька, та враз і охолов. — Слухай, Жучку, а сам ти співати вмієш?
— Ну... не вмію, — забурмотів Котигорошко. — Не пробував ще... — І, стукнувши кулаком себе в груди, вигукнув: — Та заради тебе я готовий на все! Навчуся! Не святі горшки ліплять... Що, у мене рота немає? Та я... — Федько не на жарт розійшовся. — Коли хочеш, як Карузо заспіваю! Авторитетно клянуся сирою землею!
— Ур-ра! — вигукнув зраділий Вітька. — Я тобі вірю! Починаймо! Сьогодні ж підемо до Галі під вікно!
— Стривай, — спинив його Котигорошко, — до співів потрібна ще й гітара, сомбреро й місячна ніч.
І куди тільки техніка дивиться!..
Перші два завдання Федько вирішив швидко: гітару «позичив» у своєї сестри-бібліотекарки (зняв гітару зі стіни, де вона висіла, і до слушного часу переховав її в клуні, засунувши в стару бочку), сомбреро... Із сомбреро вийшла невеличка затримка. Федько довго метикував, де б цю штуку знайти, або хоч щось підходяще, котре б могло замінити сомбреро... На обережне Вітьчине: «А може, і не треба?..» — Федько рішуче запротестував:
— Ще що придумав! Сомбреро — найголовніший убір закоханих! Без нього й серенада не серенада, а просто так, бренькання на гітарі. Балачки безвідповідальні й не хвилюючі! І до того ж ти мусиш покорити її за одним рипом.
— Так уже й із ходу? — засумнівався Вітька.
— А чого ж його довго воловодитися ночами та горло дерти? — щиро здивувався Федько. — Прийшов, проспівав, переміг, як казав хтось із полководців. І готово! А без сомбреро — ні-ні! Треба з’явитися до Галі в усій красі!
Заради тієї краси Федько, покрутившись селом, нарешті прицілився до обійстя діда Свирида й, роблячи вигляд, що він щось загубив на вулиці, закрутився біля тину... На городі в діда Свирида стояло опудало, а на тому опудалі був бриль. Отакезний солом’яний, з великими крисами, прямо іспанське сомбреро! Тепер таких брилів із житньої соломи ніхто вже у Великих Чаплях не плете, бо в магазині скільки хочеш капронових, та ще й із дірочками, щоб продувало вітерцем...
«А для чого якомусь там опудалу така розкішна сомбрера? — міркував Федько, присипляючи свою совість. — Страхатиме горобців і без бриля, а Вітьці на відповідальне побачення позаріз треба... та, зрештою, я не краду бриль, а тільки позичаю...»
Перелізши через тин, Федько миттю «позичив» в опудала бриль, щасливо з ним вибрався на вулицю та побіг додому, радий, що тепер уже нарешті можна починати операцію «Серенада».
Правда, потрібна була ще місячна ніч, а її вже не позичиш ні в сестри, ні в діда Свирида. І, як на гріх, після обіду пішов дощ, та не просто пішов — негода, по всьому, затяглася надовго. Приятелі зустрілися з мокрими чубами й зовсім кепськими настроями. Як же тепер співати, коли й у рот дощу наллє! (...)
Минув ще один день, дощ не вгамовувався. Власне, і не дощ, а мжичка... Сіє і сіє... І ні кінця їй, ні краю! (...)
І на третій день не випогодилося...
А тут Федькова сестра почала бідкатися, де це, мовляв, зникла її гітара, і чомусь надто підозріло позирала на Федька, і той посилено сопів, уникаючи зустрічатися з нею поглядом... Далі — гірше... Дід Свирид, накинувши на голову й плечі мішок замість плаща, ходив по селу й питався, чи ніхто не бачив, яка це трясця потягла з опудала бриля, котрого він виплів ще в молодечі роки, коли підбивав клинці до своєї баби Параски.
А небо й не думало розпогоджуватися, Федько по кілька разів на день переховував бриля та гітару, боячись, щоб хто не зірвав Вітьці відповідальну серенаду, і все бурчав:
— І куди наша техніка дивиться?.. Пора вже давно навчитися керувати дощами. От колись буде... Закохався ти, приміром, у Галю, натискуєш кнопку...
— Де кнопку? — не второпав Вітька.
— Ну... не важливо де, — відмахувався Федько. — Не перебивай! Де треба, там і поставлять кнопку. Так ось, ти натиснеш її, а тебе й питають: «Що треба?» А ти й кажеш: «Так і так... Я сьогодні хочу співати Галі Козачок серенаду, прошу прислати у Великі Чаплі пристойну місячну ніч...» І все. І будь здоров. І є тобі місячна ніч. Бери гітару, сомбреру — і співай. (...)
Ще кілька днів чекали місячної ночі, бо Федько авторитетно заявив, що без місяця не те... Серенада, мовляв, не так бере за серце. Довелося чекати саме тієї ночі, котра, за підрахунками Федька, повинна була взяти за живе.
Одного вечора вигулькнув молодик. Щоправда, такий собі, маленький, бліденький...
Федько довго критично його розглядав і нарешті махнув рукою:
— Підійде!..
Серенада
І ось та мить настала.
Опівночі, як уляглося село й перший сон уже господарював у Великих Чаплях, дві постаті нечутно прошмигнули вулицею та спинилися біля очеретяного тину, з-за якого визирав розквітлий бузок і сповнював усе навколо звабливими пахощами. (...)
— На даному етапі потрібне соловейкове тьохкання, а не жаб’яче кумкання, — резонно зауважив Федько, — але стерпимо... ти, Вітько, не клюй тільки носом і не позіхай на всю вулицю. Ти повинен не позіхати, а від любові трепетати, — рішуче підсмикнув штани. — Можна починати!..
— Як це п-починати? — аж заїкнувся від хвилювання Вітька.
— Не прийшли ж ми сюди всю ніч позіхати, — здивувався Федько й смачно позіхнув. — Починай, як і кожний співак починає: розкривай ширше рота.
Вітька тільки хотів розкрити рота, як бриль діда Свирида з’їхав йому на лоба, а потім і на плечі...
— Задирай вище голову, щоб бриль не сповзав, — порадив Федько, — трохи завеликуватий, та нічого... І гітару візьми як треба.
— Так я ж гра-грати не вмію, — в останню мить згадав Вітька.
— Бренькай, як зможеш, відступати вже нікуди, — знайшов вихід Федько. — Хто опівночі буде дослухатися, як ти граєш. Головне, аби в тебе душа співала! Аби серце грало!..
Вітька нерішуче провів рукою по струнах, ті врізнобій загриміли, ніби скаржилися на щось...
— Давай, давай, — підбадьорював його Федько. — Та ближче до бузку підійди, а я за твоєю спиною заховаюся... Та сміливіше, сміливіше рота розкривай на даному етапі. Галя міцно спить, поки розбудиш, треба добряче погаласувати!
Вітьчина рука смикалася на струнах, але серенада, як на ту біду, геть-чисто вилетіла з голови, і він беззвучно позіхав розкритим ротом:
— Дорогая Галю, я тебе кохаю... — з-за спини підказував Федько. — Та чи тобі мову відібрало? Співай швидше, бо так ми всю ніч тут проволоводимося!
Вітька зажмурився і — наче з мосту у воду стрибав — щодуху загорлав:
Дорогая Галю,
Я тебе кохаю!
Серце в грудях б’ється
І до тебе рветься...
— Тю, тю! — злякано закричав позаду нього Федько. — Соловейком треба заливатися, а ти ревеш, як бугай Кордебалет! (...)
Тим часом десь закудкудахкали кури, злякано гавкнув собака... та Вітька, увійшовши в раж, нічого не чув, а горлав далі свою серенаду. Зненацька рипнули двері й на ґанок хтось вийшов.
— Галя вибігла... — прошепотів Федько. — Таки взяло... тепер не підкачай... Піддай сердечного жару... Щоб вона, як лід на сонці, розтала (...)
Раптом почувся хриплий крик:
— І яка це трясця виє серед ночі під хатою?! А бодай йому позакладало! Сірко, Сірко, та хоч гавкни, іродова душе! Я в хаті не знайду місця, а він у будці хропе! А ті виють під бузком, як на погибіль!..
— Тю! Та це ж баба Хівря! — злякано крикнув Федько. — Ми переплутали хати й бабі серенаду співали! Тікаймо!..
Прожогом кинувся собака й зайшовся таким несамовитим гарчанням, що Вітьку й Федька наче вітром здуло. Вони тільки полопотіли холошами... Аж біля Фединої хати отямились і довго відхекувалися та прислухалися до собачого гавкоту, що здійнявся в селі...
— І треба ж було... — бідкався Федько. — Галя живе через три хати від баби Хіврі. І як ми переплутали двори? Пропала серенада ні за цапову душу!
— Це ти винен! — накинувся на нього Вітька. — Не роздивився як слід... Починай, починай! Рота роззявляй... От і роззявив... Для баби Хіврі!
— Що з воза впало, те пропало, — махнув Федько рукою. — Добре, хоч гітари не загубили... Жаль, звичайно, серенади, та, як каже голова колгоспу, на помилках ми всі вчимося. — І, смачно позіхнувши, додав: — Ходімо спати, а завтра щось придумаємо. Кажуть, ранок від вечора мудріший... — І тут його наче струмом ударило: — Стривай, Вітько! Ідея! Для чого нам горло дерти, співаючи серенади, та ще під тином у баби Хіврі? Давай відішлемо поштою вірш у газету, його надрукують — от Галя й дізнається, що ти її кохаєш! Га? Здорово?
Так і домовилися. (...)
Ю. Ясінська. Ілюстрація до повісті В. Чемериса «Вітька + Галя, або Повість про перше кохання»
3. Завдання.
1. Вислів «двічі не вмирати, а раз не минувати» цитує
- А Вітька
- Б Галя
- В Федько
- Г дід Свирид
2. Про своє вміння свистіти соромиться згадувати
- А Федько Котигорошко
- Б Вітька Горобець
- В Галя Козачок
- Г Петро Білий
3. Установіть відповідність.
|
Предмет |
Власник / власниця |
|
1 бриль 2 гітара 3 кабакова каша |
А Федько Котигорошко Б Вітька Горобець В сестра Федька Г дід Свирид |
4. Чим захоплювався Федько Котигорошко, що аж «йшов мороз по спині»? Чи допомагає це захоплення йому в житті?
5. Чому Вітька відкрив «свою наболілу душу» саме Федькові Котигорошку? Чи обов’язково це робити? Невже важко в собі тримати такі почуття?
6. Прочитайте уривок про дружбу Галі, Вітьки та Федька, починаючи зі слів: «А скільки ви з Галькою та Федьком Котигорошком, теперішнім твоїм секундантом, зробили тоді набігів на баштани й сади...» Чи свідчить цей уривок про те, що ці підлітки — справжні друзі?
7. Чому ідея із серенадою провалилася? Невже в наш час романтика вже не в моді?
8. Сучасні підлітки можуть скористатися можливостями мобільного зв’язку й мережі «Інтернет», аби запросити дівчину на побачення та навіть освідчитися їй у коханні. Який спосіб розвитку стосунків вам видається кращим, ефективнішим — цифрові технології чи живе спілкування?
9. Перекажіть епізод, проілюстрований на с. 204. Наскільки вдало, на вашу думку, зроблено ілюстрацію? Словесно «домалюйте» деталі.
10. Домашнє завдання.
1. Випишіть у зошит портретні характеристики Вітьки Горобця, Федька Котигорошка й Галі Козачок.
2. Прочитайте до кінця частину першу повісті В. Чемериса «Вітька + Галя, або Повість про перше кохання».
4. Хто ж виграє в поєдинку?
• Що таке Голгофа? Хто така зміюка лукава? Чим закінчиться дуель?
• Знайдіть в інтернеті та прочитайте наступні шість частин повісті. Виконайте завдання.
5. Завдання.
1. Галя називала Вітьку
- А орлом
- Б сонцем
- В Жучком
- Г вороном
2. «Флегматичний, спокійний, добродушний і вайлуватий» — характеристики
- А Петра Білого
- Б Вітьки Горобця
- В міліціонера Причепи
- Г Федька Котигорошка
3. Установіть відповідність.
|
Репліка |
Герой / героїня твору |
|
1 «— Ми ваш “револьвер” з’їли. Шкода, що мала кобура... На даному етапі». 2 «— Для тебе... на даному етапі доведеться прочитати лекцію на тему “Що таке підкопи з метою звільнення арештованих...”» 3 «— Виполов. Вона прийшла й каже: “Дякую. Тепер ти можеш іти додому”. Ну, я і пішов». 4 «— Дотримуйтеся правил дуелі. Я пропоную вам у цю останню, так сказать, історичну хвилину помиритися». |
А Галя Козачок Б Петро Білий В Вітька Горобець Г Причепа Д Федько Котигорошко |
4. Перечитайте діалог Вітьки з Галею на початку першого побачення. Чому впевненіше почувається Галя? Зачитайте рядки, у яких дівчина іронізує.
5. Яке завдання Галя дала Вітьці? Чи повинна це робити дівчина під час першого побачення?
6. Опишіть стан Вітьки та Федька, коли вони побачили Галю з Петром Білим. Що ви відчували в цей момент?
7. Як учинив Вітька, коли побачив Галю з Петром? Що б ви зробили на його місці?
8. До кого виявляє симпатію Галя — до Вітьки чи Петра? Проілюструйте свою думку конкретним прикладом із твору.
9. Виразно прочитайте за ролями розмову Вітьки з Петром і міліціонером.
10. Домашнє завдання.
Прочитайте до кінця повість В. Чемериса «Вітька + Галя, або Повість про перше кохання».
6. Сватання у Великих Чаплях...
• Які ще випробування чекають Вітьку? Чим завершиться історія Вітьки та Галі?
• Знайдіть в інтернеті та прочитайте повість до кінця. Виконайте завдання.
7. Завдання.
1. Міліціонер Причепа мав звичку вживати словосполучення
- А доведеться прочитати лекцію
- Б заборонена законом дуель
- В на даному етапі
- Г що таке підкоп
2. Соломія Кіндратівна — мама
- А Галі
- Б Петра
- В Вітьки
- Г Федька
3. Установіть відповідність.
|
Назва частини повісті |
Подія |
|
1 «Коли з клітки вискакує лев» 2 «І везе ж ото людям!» 3 «Ой співали цвіркуни, заливалися...» 4 «Турецький охотник» |
А подарунок Вітьки Горобця Б перший поцілунок біля ставка В робота з прислів’ями про кохання Г дзвінок будильника під час кіносеансу Д спроба Вітьки засватати Галю Козачок |
4. Які почуття ви переживали під час читання частини «Турецький охотник»? Чи шкода вам було Вітьку?
5. Доведіть, що Галина мама повела себе мудро й делікатно, коли Федько Котигорошко прийшов «за голубою куницею».
6. Як, на вашу думку, складуться стосунки Вітьки й Галі в майбутньому?
7. Який момент у творі кульмінаційний? Перекажіть його.
8. Охарактеризуйте композицію повісті «Вітька + Галя...» (прокоментуйте принцип поділу на частини; визначте позасюжетні елементи, особливості сюжету).
9. Випишіть у зошит фразеологізми, які є засобами творення комічного.
10. Домашнє завдання.
- 1. Напишіть невеликий (одна сторінка) твір-роздум на тему «Які проблеми дорослішання В. Чемерис порушив у повісті “Вітька + Галя...”?».
- 2. Підготуйте буктрейлер до повісті В. Чемериса «Вітька + Галя...» (за бажанням).
- 3. Перегляньте в інтернеті інсценізацію повісті В. Чемериса «Вітька + Галя...» і напишіть відгук (за бажанням) на учнівську виставу (гра й дикція акторів, декорації, музичний супровід, сценічні прийоми та ін.).
Подумайте й розкажіть
• Якому героєві / героїні повісті В. Чемериса «Вітька + Галя...» ви найбільше симпатизуєте? Чому?
• Що в цьому творі вас найбільше здивувало? Чим саме?
• Завершіть формулу «Вітька + Галя = ...».
