Українська література. Повторне видання. 6 клас. Авраменко

Розділ 3. Живильні джерела мудрих книжок

Тема 3. З видимого пізнавай невидиме

§ 22-24. Сміливість і відвага козаків у творчості Володимира Рутківського

Про що ви дізнаєтеся?

• Хто такий козак-характерник?

• Хто такий джура¹?

• Якими були перші козаки?

1. Про письменника.

У характері Володимира Рутківського (1937-2021) поєдналися польський гонор батька та козацька міць неньки. Справді, мати письменника була фізично сильною: коли треба було перенести колоду, вона бралася за товщий кінець, а випускник школи Володя з братом Вітьком — за тонший. Ця міцність матері не раз буде відображена у творах митця.

Змалку Володя цікавився всім. Його першим відкриттям стала первісна стоянка ашельської епохи (майже 300 тис. років тому!), яку він розкопав зі своїми друзями в рідному селі. Науковці занесли розкопку до значних історичних відкриттів. Дитинство майбутнього письменника минуло в тих місцях, де бився славетний Наливайко, у краї, де народився Морозенко, — той самий, за яким плакала вся Україна.

На дитинстві В. Рутківського позначилися дві обставини: з одного боку — війна (окупація і голодні часи), а з іншого — історія. Саме ці чинники стали поштовхом до написання головних творів його життя, серед яких і повість «Джури козака Швайки». Прочитавши її другу частину «На козацьких островах», ви ознайомитеся з дивовижними пригодами Грицика та малого волхва² Санька, як із честю вони виходили з найскладніших ситуацій. Події відбуваються в 1487 р. — час, коли вже зародилося на наших землях козацьке плем’я, яке боронило свій край від татарських нападників.

¹ Джура — у давнину зброєносець, помічник козацької старшини.

² Волхв — ворожбит, чарівник.

2. Санько, Грицик, Швайка та вовк, на ім’я Барвінок.

• Прочитайте перші три глави повісті («Це був Тишкевич!», «Тишкевич», «Допит») і виконайте завдання.

ДЖУРИ КОЗАКА ШВАЙКИ (2007)

Повість

(Скорочено)

ЧАСТИНА ДРУГА

НА КОЗАЦЬКИХ ОСТРОВАХ

Дванадцятилітні Сашко (єдиний син у матері) і сирота Грицик вимушені були покинути рідну Воронівку через переслідування їх паном Кобильським (вони налякали челядників цього пана, аби врятувати односельців). Хлопчики пішли з дому на декілька днів, а затрималися в Подніпров’ї на тривалий час. Вони познайомилися з мужнім козаком Пилипом Швайкою, ім’я якого наганяло жах на татар-нападників...

Це був Тишкевич!

З несподіванки звір відсахнувся від Грицика. Мабуть, він у житті ще ні разу не чув такого вереску. Про всяк випадок вовк примирливо крутнув хвостом-полінякою, мовби хотів сказати: «Що ти, хлопче? Сам же покликав!»

Поруч здригнувся й здушено зойкнув Санько. Розбудили його холодні бризки, що долетіли від вовка.

А від багаття до них уже поспішали козаки. Попереду, вихоплюючи шаблю з піхов, біг Швайка. За ним із ломакою в руках поспішав вогненно-чубий Мацик.

Проте дивина — звір чомусь не злякався ані вогненного Мацика, ані шаблюки в Швайкових руках. Навпаки — він ще приязніше замахав хвостом та облизнувся.

Проте козаки ще не звикли до темряви й нічого не бачили.

— Що тут трапилося? — запитав Швайка.

— Он... — пробелькотів Грицик і тицьнув у вовка: — Виліз із води... Я думав, що то пес...

Грицик був переконаний, що Швайка негайно підніме шаблюку та кинеться на лютого звіра або гарикне так, що того лизень злиже.

Проте Швайка не гарикнув і не замахнувся шаблюкою. Навпаки, придивившись до звіра, він уклав її в піхви, а тоді розвів руки так, мовби зустрів найкращого друга.

— Барвінку, — сказав він, — братику мій сіренький!

І вовк, цей здоровецький хижак із страшними іклами, повівся, мов цуценятко. Він тонко заскавулів і кинувся Швайці на груди. А що був уже не цуценятком, а важким звіром, то Швайка ледве втримався на ногах.

— Барвінку, — лагідно примовляв він. Потім звернувся до Санька з Грициком: — Вовків, хлоп’ята, треба остерігатися, але тільки не цього. Якщо, звісно, ви не татари.

Наперед пробився рудий Мацик. Він присів перед вовком і запитав:

— То це ти врятував мені життя? От спасибі, друже. Навіть не знаю, як тобі й дякувати.

І він простяг руку, аби погладити вовка. Проте в останню хвилю завагався і запитав:

— А він не відчикрижить мені руку?

— Здається, ні, — відказав Швайка. — Але гладити його не раджу. Та коли вже хочеш йому подякувати за своє спасіння, то дістань чогось смачненького.

Мацик зітхнув:

— Воно, звісно... Але де ж я візьму того смачненького? Ті звірі обібрали геть до нитки. — Потому благально глянув на воронівців: — Хлопці, може, у вас щось знайдеться? То позичте, а я вам згодом усе поверну.

Воронівці перезирнулися й мовчки пірнули в темряву. А Швайка знову повернувся до багаття. Посадив поруч себе Барвінка та заходився вибирати з його шерсті реп’яхи.

— Ну й нахапався ти їх, голубе, — докірливо сказав він. — Де ж це ти встиг?

Барвінок у відповідь постукав хвостом по землі. Він дивився в той бік, куди подалися воронівці. Дивився та облизувався, ніби здогадувався, за чим вони пішли.

А Грицик помітив, що Швайка відкидав не всі реп’яхи. Один клубочок — той, що збився біля правого вовчого вуха, — він нишком заховав до кишені.

«Навіщо йому ті реп’яхи?» — здивувався Грицик.

Воронівці нанесли стільки, що, здається, вистачило б на десяток вовків. Проте Барвінок не розгубився й довів, що він — вовк не простий. За деякий час від ласощів залишилися самі кісточки. Та й тих згодом не стало.

Мацик дивився на Барвінка та всміхався.

— Добре, що я згадав, як ти нацьковував його на тих песиголовців, — звернувся він до Швайки, — а то б уже давно годував раків.

— Згадав, та не те, — заперечив Пилип. — То ти на коня, схоже, нацькував, а на татарина треба інакше. Ось так...

І Швайка коротко, по-особливому свиснув. Тієї миті Барвінок скочив на ноги. Шерсть його стала дибки, а ікла зблиснули так, що воронівці злякано відсахнулися.

— Заспокойся, Барвінку, — поспішно мовив Швайка. — То я пожартував.

Вовк із докором поглянув на свого хазяїна, і якби міг говорити, то, певно, сказав би: «Ну й дурні ж твої жарти, хазяїне!» Проте говорити Барвінок ще не навчився, тож знову повернувся до кісток.

— Якби був хто з татар, то після свисту я навряд чи зміг би його зупинити, — пояснив Швайка. — Так що свистіти без потреби не радив би. А як ти, Мацику, здогадався, що він був поруч тебе?

— Я його побачив, — відказав Мацик. — Точніше, не його, а вогники, що відсвічувалися від очей. От і подумав: «Чим біс не жартує! Ет, мені б такого друга!»

— Ну, таке треба заслужити, — ухилився Швайка від прямої відповіді.

— А де їх, таких учених, беруть? — поцікавився Перепічка.

Швайка примружив очі:

— Коли скажу, що біля вашого села, ти ж мені все одно не повіриш, — відказав він. — Чи не так?

Молоді воронівці зареготали. Цей Швайка, виявляється, неабиякий жартун! Хто ж бачив таких вовків у Воронівці? Ніхто. Мабуть, їх навчають десь у Переяславі чи навіть у самому Києві.

А Барвінок наївся так, що на останню кістку вже й дивитися не міг. Він задоволено зітхнув, поклав велику голову на Швайчине коліно та заходився оглядати присутніх. Нарешті його погляд зупинився на Санькові. А той, у свою чергу, дивився на Барвінка й дивувався, як може подобатися звір, котрого хвилину тому боявся до смерті.

«Ти ж гарний вовк, — подумки звернувся Санько до Барвінка. — Ти сильний, прудкий і теж не любиш татар...»

Вовк насторожився. Якусь мить він пильно вдивлявся в Санькові очі. Тоді на знак згоди стукнув полінякою-хвостом по землі. Скидалося на те, що він читає Санькові думки.

«Шкода, що ми з тобою незнайомі, — думав далі Санько. — А я хотів би, щоб у мене був такий друг...»

Зненацька Барвінок підвівся, підійшов до Санька й лизнув його в обличчя.

— Ти що? — здивувався Швайка. — На тебе, Барвінку, це не схоже. Чи ви знайомі?

— Та ні-і, — зніяковів Санько. — Я ото... подумав, який він гарний, і подумки сказав йому про це.

— Я теж сказав би, — зареготав Байлемів Василь, — та тільки він чогось не підлизується до мене.

Швайка промовчав. Тільки якось по-особливому глянув на Санька. Так дивляться на те, що не вкладається в розум звичайної людини. Тоді швидко опустив очі й заходився розпалювати свою люльку. На Санька, здається, він більше не звертав уваги. Лише час від часу хлопець відчував на собі його хоч і миттєвий, проте чіпкий та насторожений погляд.

А за багаттям усе ще точилися розмови.

— От би знати, що то за сволота займається грабунками, — промовив Левко Заярний. — Ет, піймати б такого — зуби по всьому лугу розлетілися б!

І тут Санька ніби блискавкою вразило. Зуби!

— А я знаю, хто це був, — вихопилося в нього. — Тишкевич це був, от хто! Він служить у пана Кобильського.

Козаки вражено втупилися в хлопця.

— Звідкіля ти це знаєш? — запитав Байлем.

— Він зубом цвикав, — пояснив Санько, — коли маму до льоху ховав. І той, старший із тих, хто на вас напав, теж цвикав.

— Ай справді! — вигукнув Грицик. — І голос у нього знайомий. А я, Саньку, усе думав, коли ми ховалися, де я чув цей голос.

— Ану, розкажіть, що знаєте, — зажадав Швайка.

Коли хлопці замовкли, Байлем сповільна проказав:

— Так от чому хлопці щезали невідомо куди. Минулого літа михайлівських не дорахувалися. Позаминулого — двох драбівських не стало, одного з Мойсинців і з Ірклієва... Тепер усе зрозуміло. Вивідають, хто сам чи в малому гурті промишляв, — і хапають за горлянку. А здобич човнами по Дніпру відвозять.

— А як вони дізнаються, хто сам, а хто у великому гурті промишляв? — поцікавився Перепічка.

— Якось дізнаються...

Швайка в цю розмову не встрягав. Він про щось замислився. І, здається, думки його витали далеко від цього острова. Потім, нібито знічев’я, він дістав із кишені реп’яховий клубочок і видобув із нього тонку полотняну смужку. Тоді так само байдуже, ніби шматочок березової кори, розгорнув її та заходився роздивлятися якісь закарлючки. По тому кинув смужку у вогнище.

Ніхто з воронівців не звернув ніякої уваги на ці Швайкові дії. Вони придумували для Тишкевича найстрашніші кари — звісно, коли той потрапить їм до рук. Лише зіркі Грицикові очі стежили за кожним рухом Швайки. І коли смужка згоріла у вогнищі, Грицик нахилився до товаришевого вуха й прошепотів:

— А я знаю, чому Барвінок прибіг саме сюди. Він приніс Пилипові якусь звістку.

А Швайка все так само замислено дивився в багаття.

Нарешті озвався:

— А в мене, хлопці, кепська новина для вас. Учора татари побували під Воронівкою.

Навколо багаття запала глибока мовчанка. Що таке татарський напад — знали всі. І чим він закінчується — теж знали.

Удосвіта дорослі вибралися з острова. Вирішили все ж простежити, як татари з полоненими будуть переправлятися через річку Псел. Може, і вдасться чимось допомогти землякам, котрі потрапили в біду. Санько з Грициком теж поривалися піти з козаками, проте їх залишили разом із Барвінком стерегти острів.

Тишкевич

Наблизившись до острова, Тишкевич зупинився й довго оглядав його. Нарешті гукнув:

— Гей, є хто-небудь?

Йому ніхто не відповів. Тільки в Барвінка, що приліг біля хлопців, ще більше настовбурчилася шерсть. Санько поклав руку йому ва шию.

— Спокійно, Барвінку, — прошепотів він. — Може, погукають, та й попливуть далі.

Проте прибульці, здається, пливти далі не збиралися. Вони зачекали ще трохи. Тоді один із них, невисокий товстун, упівголоса мовив:

— Здається, тут нікого немає.

— Подивимося, — відказав Тишкевич. — Ану, за мною!

У декілька помахів весла він пристав до берега. Якусь мить прибульці стояли непорушно. Тоді, тримаючи напоготові шаблі, подалися в глиб острова. Незабаром вони щезли за кущами. Лише час від часу до хлопців долинали їхні приглушені голоси.

— О, вогнище! — вигукнув один. — І, здається, курінь. Цікаво, що в ньому?

— Не заходь, — почувся голос Тишкевича, — устигнеш із козами на торг.

— І коні тут були, — відгукнувся з іншого краю третій. — Слідів на десяток коней набереться.

За якийсь час прибульці знову повернулися до човнів.

— Цікаво, куди вони могли дітися? — запитав низенький товстун. — Коли б неподалік ловили рибу чи били звіра, коні стояли б тут.

— А я здогадуюся, — відказав наймолодший. У нього був шрам через усе обличчя й меткі очиці. — Напевно, подалися вистежувати татарву. Сподіваються відбити когось зі своїх. Отак, як минулого року. Еге ж, пане Юзефе?

Тишкевич повагом хитнув головою.

Козацький курінь. Реконструкція. Сучасне фото

— Схоже на те, — сказав він. — І повернуться не раніше, аніж завтра.

— Правильно, — згодився молодик.

— Отож слухайте мене. Ви зараз попливете далі. Там, за версту, повинен бути ще один острівець.

— Це той, де ми застукали михайлівських роззяв? — запитав товстун.

— Той самий. Коли щось знайдете, заберіть — і негайно сюди. А я поки тут похазяйную.

Товстун і наймолодший нерішуче перезирнулися.

— А коли там хтось буде? — запитав наймолодший.

— Невже вам треба пояснювати, що робити? — хижо посміхнувся Тишкевич. — Коли їх чимало, то вдайте, ніби хочете стати козаками та шукаєте вільне місце для промислу. А коли один, то... — І Тишкевич провів долонею по горлянці. — Зрозуміло? А потім за лахи — і назад. А я на вас тут чекатиму.

— І все ж воно зручніше втрьох, — затявся товстун. Проте Тишкевич зиркнув на нього так, що той похапцем додав: — Добре, добре! Вважайте, пане Юзефе, що ми вже попливли...

За хвилину один із човнів щез за верболозом. Тишкевич провів їх похмурим поглядом, тоді ще раз роззирнувся довкола та неквапом рушив до куреня.

І тоді з-під ожинових кущів вигулькнули дві хлоп’ячі голови й одна вовча.

— Що будемо робити? — збуджено запитав Грицик. — Може, нацькувати Барвінка?

Санько заперечливо похитав головою:

— Ні. Тишкевич зараз насторожі. Ще, не приведи боже, шаблею Барвінка зачепить. Давай зачекаємо, допоки він трохи заспокоїться.

Тієї миті з куреня долинув тріск. Напевно, Тишкевич відламав якусь тичку. Затим долинуло радісне бубоніння:

— З пів сотні, не менше!

За хвилину Тишкевич вийшов із куреня. Став проти сонця й заходився розглядати в’язку лискучих бобрових шкурок.

— Княгині таких не носять, — задоволено зазначив він.

Потім поклав в’язку біля входу та знову щез у курені.

Хлопці перезирнулися.

— Чи не збирається він із цією в’язкою дати драла? — запитав Грицик.

— Схоже, — відказав Санько. — Заберуть усе, як у того Мацика, і втечуть.

З верболозу вигулькнув Барвінок. На животі підповз до хлопців і запитально зиркнув на Санька. «Наказуй, малий хазяїне, — промовляв увесь його вигляд. — Ну, чому ж мовчиш?»

А Санько й справді мовчав. Звісно, найлегше було б нацькувати Барвінка на злодія. Але дивитися, як вовк шматуватиме людину, навіть коли ця людина Тишкевич... Ні, то було понад його сили. Мабуть, про це думав і Грицик. Нараз очі його збуджено зблиснули.

— Слухай, Санько, а давай візьмемо його в полон! — прошепотів він.

— А як же ти його візьмеш? — засумнівався Санько. — Якби ж хто був із дорослих...

— А Барвінок навіщо? І лука в Тишкевича немає. А наші в кущах залишилися. А зробимо ми так...

Він прихилив голову до Санькового вуха й почав щось шепотіти. Барвінок переводив погляд із хлопців на курінь і при кожному шарудінні, що долинало звідти, його верхня губа загрозливо здригалася.

За хвилину хлопці напригинці прокралися до Тишкевичевого човна й заховали його в очеретах. Тоді взяли луки, і Грицик, уже не криючись, рушив до куреня, де досі вовтузився Тишкевич. А Санько з Барвінком зачаїлися за ожиновими кущами неподалік від входу.

— Вийдете, як покличу, — наказав їм Грицик.

Він підійшов до куреня, зазирнув у отвір і спитав:

— Дядьку, а що ви тут робите?

Тишкевич смикнувся та блискавично вихопив ніж. Якийсь час міряв поглядом забрьоханого худорлявого хлопчину, що тримав напоготові лука, і не міг вичавити із себе жодного слова.

— А... звідки ти взявся? — нарешті запитав він.

— Я до дядька приплив у гості, — відповів Грицик. — Він давно мене запрошував до себе. Аж дивлюся — хтось чужий порається в його курені. Ви хто будете?

— Я... це... ох, і налякав ти мене, хлопче! — почав Тишкевич, помалу наближаючись до Грицика. — Я подумав, було, що це татарин якийсь...

Його рука все ще стискала руків’я ножа.

— Не підходьте! — наказав Грицик і відступив на декілька кроків.

— Та ти що — не впізнав мене? — здивовано запитав Тишкевич. Він уже вибрався з куреня й поквапцем роззирнувся. На його вустах з’явилася посмішка — крім них, на острові нікого не було.

— Я ж товариш твого дядька, — сказав він. — Минулого року приїжджав до нього. Невже він тобі не казав?

— Не підходьте, — повторив Грицик, піднімаючи лука.

Проте Тишкевич начебто й не чув його слів. Він без поспіху наближався до Грицика, і хоча посмішка все ще грала на його вустах, очі наливалися жорстокістю.

— То оце теж приїхав, та, бач, не застав свого найліпшого друга, — продовжував теревенити він. — Та чого ти від мене тікаєш, хлопче? Не бійся, я ж тобі нічого поганого не зроблю. Давай-но краще посидимо на травичці та почекаємо твого дядька. Я, знаєш, скільки веселих історій можу розказати про нього! О, твій дядько...

Тишкевич уже був за якийсь крок від Грицика.

— Саньку! — гукнув Грицик і націлив лука на Тишкевичеві груди.

Тишкевич озирнувся, і його щелепа повільно поповзла вниз. Звісно, не Санька він злякався й не його лука. Тишкевич не вірив, що стріли дитячого лука можуть пронизати його наскрізь. Ну, хіба що подряпають. Адже рука дванадцятилітньої дитини зовсім не те, що рука дорослого козака...

Ні, так налякав Тишкевича звір, що з’явився одночасно з другим хлопцем. Судячи з його вигляду, він уміє не тільки показувати зуби. І схожий на того, що недавно перегриз горлянку його коневі.

Тишкевич стиснув пальці на колодці ножа. У вовка настовбурчилася шерсть.

Тишкевич повільно опустив руку вздовж тіла. З одним вовком він, може, і впорався б. І з двома хлопцями теж, але одночасно з усіма...

— Та ви що, хлопці, — спробував він посміхнутися. — Людина до вас у гості, а ви...

— Пізнаєте цього вовка? — запитав Грицик. — Це той, що розірвав коня, коли ви грабували Мацика.

На обличчі Тишкевича з’явився невдаваний подив.

— Якого Мацика, якого коня? — запитав він. — Щось ви мене не за того маєте. Я тут, хлопці, уперше. Ні, удруге. Минулого літа теж був.

— Неправда, — сказав Грицик.

— Та щоб мене грім побив! — вигукнув Тишкевич. — Щоб мене нечиста взяла!

Санько розгублено поглянув на Грицика. Грицик вирячився на Санька. Вони вже ладні були засумніватися в тому, Тишкевич це перед ними чи, може, хтось інший. Бо ж самого Тишкевича вони бачили лише мигцем та як слід придивитися не встигли. Та й чи мало є людей на світі, схожих один на одного? Он Санькові, наприклад, мати каже, нібито він — викапаний батько...

Проте збити Грицика з пантелику було не так просто.

— Е, ні, — сказав він. — Може, ви прикидаєтеся не тим, ким є насправді. Ви краще скажіть, як зовуть мого дядька!

— Демидом, — не замислюючись, відказав той, кого хлопці якусь мить тому мали за Тишкевича.

— А от і ні! — вигукнув Грицик. — Саньку, усе ясно!

— Дивно, — похитав головою Тишкевич. — Невже я помилився? Та ж ні. Здається, й острів цей, і берег... Може, я не туди потрапив, га?

І знову хлопці занепокоєно перезирнулися. Бо й справді, може ж людина заблудитися в цих очеретах? Ого, ще й як! Або, може, минулого літа тут і справді був якийсь Демид, а Василь Байлемів поселився лише цієї весни...

Один лише Барвінок і не думав розгублюватися. Його хижі очі пильно стежили за кожним рухом прибульця.

— Відпустіть мене, хлопці, — сказав незнайомець. — Годі дурня клеїти.

Грицик завагався. Він зняв стрілу з тятиви й почухав нею литку. Ну, які докази того, що перед ним не Тишкевич, а зовсім інша людина? Єдине, що Грицикові запам’яталося, це Тишкевичеве цвикання зубом. Проте чи мало в кого може заболіти зуб? Он минулого місяця Грицик теж цвикав майже тиждень.

І все ж чуття йому підказувало, що тут щось не те. Але як вивести цю підозрілу людину на чисту воду? Ні, мабуть, без дорослих не обійтися.

— Давайте зробимо так, — несподівано для самого себе запропонував Грицик. — Ми зв’яжемо вам руки, і ви посидите в курені. А приїдуть наші — самі розберуться.

— Та ви що — з глузду з’їхали? — обурився незнайомець і знову ступив уперед.

— Ані руш! — вигукнув Грицик і підняв лука.

Барвінок, не чекаючи Санькової команди, напружинився для стрибка.

Незнайомець скосив очима в його бік, потім знизав плечима та заклав руки за спину.

— Ну що ж, зв’язуйте, — згодився він. — Зв’язуйте руки, ноги, тягніть у курінь. Тільки ж глядіть — повернеться ваш дядько й такого дубця дасть, що тиждень не зможете сісти.

І весь час, поки Санько вовтузився із сиром’ятним ремінцем за його спиною, незнайомець докірливо хитав головою. Потім повернувся й сам рушив до куреня.

— Глядіть же, хлопці, — востаннє попередив він. — Ой, і биті будете! А мені що? Я і почекати можу...

Хлопці зачинили за незнайомцем двері. За хвилину з куреня долинуло гучне хропіння...

Уже вечоріло, коли друзі незнайомця повернулися вгору Дніпром. Молодик, який сидів на веслах, почав загрібати в бік острова, де в очеретах принишкли хлопці. Низенький товстун, його супутник, мугикав щось невеселе.

— Даремно тільки з’їздили, — домугикавши, зітхнув товстун. — Казав же я йому, що нікого там немає.

— Але ж ми бачили сліди, — заперечив молодший. — А де сліди, там повинні бути й люди...

— Що нам ті люди? — зневажливо пирхнув товстун. — Нам не люди потрібні, а те, що в їхніх куренях.

Вони зупинилися біля піщаної коси. Молодший свиснув. Потім трохи почекав і ще раз свиснув. Тоді погукав:

— Пане Юзефе!

Йому ніхто не відповів.

— Мабуть, заснув, — висловив здогад товстун. — Доведеться сходити на берег.

Він підвівся на колінах і закляк, бо побачив, як через галявину переходив якийсь хлопчина.

— Що за чортівня? — вражено пробурмотів він. — Поглянь-но, Сидоре.

— Хлопчисько! — здивувався Сидір. — Звідкіля його занесло?

Хлопчина зупинився по інший бік піщаної коси й, у свою чергу, утупився в прибульців.

— Е-е... це саме... звідкіля ти взявся? — запитав товстун.

— А ми тут живемо, — відказав хлопчина. — З дядьком. І його товариші теж тут живуть.

— Кхе... он як... А де ж вони? Нам би той... побалакати треба.

— Вони незабаром повернуться, — відказав хлопчина. — Вони тут спіймали одного злодія й відвезли...

— Куди? — запитав молодший.

— До Швайки.

Товстун завмер із роззявленим ротом. Тоді повернувся до молодшого й верескнув:

— Жени!

Але той і так уже налягав на весла, аж ті почали вгинатися. За хвилину все затихло. Лише чутно було, як у курені щось невиразне пробурмотів в’язень.

Допит

Повернулися всі. Затрималися лише Швайка з Мациком. Під час нападу вдалося звільнити з десяток полонених, і зараз бувалі козаки подалися показувати їм найбезпечніший шлях додому (...).

Коли козаки підійшли до куреня, Барвінок знудьговано позіхнув і шмигнув у кущі. Хазяїн наказував йому стерегти острів від чужих, а від своїх — не наказував.

В’язень, кліпаючи очима, вийшов із куреня.

— Ти хто такий? — запитав Байлем.

— Потім скажу, — відказав в’язень. — Спочатку дайте пити...

Він пив, здавалося, цілу вічність. (...) Нарешті в’язень відставив корчагу вбік і сказав:

— Хто я такий, питаєте? — І кивнув на хлопців, які знічено переминалися з ноги на ногу. — Ото в них краще поцікавтеся. Вони, бач, думають, що я якийсь Тишкевич. А я того Тишкевича й в очі не бачив. Мені треба до Демида, товариша мого давнього. Чули про такого?

Василь Байлемів замислився:

— Здається, чув. Тільки він далеко звідсіля. Десь унизу оселився й не на острові, а в плавнях... То ти таки не Тишкевич?

— І не був ніколи. Я — Семен Задорожний із Байбузівки, є таке село за Черкасами. Може, чули? Ну от. Вирішили ми з друзями моїми до Демида дістатися, теж трохи покозакувати. От. А сюди я зайшов, аби запитати, де той бісів Демид оселився цього літа.

— А хутро хто брав? — запитав Грицик.

— Яке хутро? — здивувався в’язень. — Що ти мелеш, хлопче?

— Воно на місці, — сказав Одуд. — Я щойно дивився.

— От бачите... — В’язень широко розвів руками й посміхнувся.

Воронівці дивилися на нього й не знали, як їм бути. Ніхто з них Тишкевича в очі не бачив, бо прибився він до пана Кобильського лише цієї весни. Та й не схожий він на старшого челядника. Доброго пана й за версту видно — груди вперед і на землю гидує дивитися. А цей — на звичайного дядька схожий. Неголений, у пошматованій одежі. Ні, щось воно не так...

— Що скажете, хлопці? — звернувся Байлем до друзів. — То Тишкевич це чи ні?

Грицик заходився копирсатися ногою в траві. Нарешті відказав:

— Він схожий на нього. І це... голос майже такий. І зубом цвикав.

— Та коли ж це я цвикав, хлопче? — здивувався в’язень. — Ну, було колись, коли зуб заболів. А зараз, слава тобі, Господи, уже рік як не цвикаю.

— А ти що скажеш? — звернувся Байлем до Санька.

Санько облизав вуста. Чомусь йому стало спекотно.

— Мені здається, що це Тишкевич, — сказав він.

— О! Здається, — засміявся в’язень. — Мені теж інколи здається, що я турецький султан.

Воронівці пирхнули. Дуже вже мало цей забрьоханий чолов’яга був схожий на турецького султана.

— Може, і справді наші голуби трохи того... — почав Левко Заярний. — Може, і справді, людина не винна, а ви на нього з вовком...

— Та Господи! — вигукнув в’язень. — Мало що в житті буває. Ви на хлопців не дуже тисніть. Тут, знаєте, краще вже перестаратися, ніж потім сто літ раків пекти.

— А чому ж ваші друзі так утікали, коли я сказав їм, що вас повіз Швайка? — з останніх сил стояв на своєму Грицик.

— Еге ж, чому? — запитав і Левко Заярний.

— Дуже просто, — відказав в’язень. — Про тутешні місця таке розповідають, що й у хороброго жижки можуть затруситися. А мої друзяки, чесно кажучи, не з хороброго десятка.

Воронівці заворушилися. Вони зрозуміли, що хлопці добряче-таки помилилися.

— То що будемо із цим... Семеном робити? — запитав у товариства Байлем. — Відпустимо, чи як? (...)

— А я думаю, що треба дочекатися Мацика з Швайкою, — сказав Левко Заярний. — Як вони скажуть, так тому й бути.

— Правду кажеш, — згодився Байлем. — Так що, Семене, чи як там тебе, посидь із нами ще трохи. Заодно й нашого кулішу скуштуєш.

Спочатку в’язень хотів було заперечити. Та, подумавши, лише махнув рукою й рушив до багаття, над яким уже висів казан.

Він виявився людиною балакучою і знав безліч історій. Та таких, що воронівці часом аж животи надривали.

А коли доспів куліш, вони забули про все на світі й посунули до казана. Якийсь час ложки прудко бігали від рота до рота, аж поки Байлем сказав:

— Смачний куліш! А ти, Семене, чому не їси?

Усі озирнулися туди, де тільки-но сидів в’язень. Проте його там уже не було. А за якусь хвилю за верболозом пролунав стукіт копит, згодом щось лунко шубовснуло у воду.

Коли воронівці схопилися на ноги й, заважаючи один одному, кинулися до води, — утікач уже досяг протилежного берега.

Ще мить — і він щез в очеретах.

3. Завдання.

1. Які факти з дитинства В. Рутківського свідчать про інтерес письменника до історії?

2. У якому столітті відбуваються події твору? Що ви знаєте про цей час в Україні?

3. Поясніть значення слів джура, волхв, характерник.

4. Розкажіть, якими ви побачили Санька й Грицика. Що в них спільне, а що відмінне?

5. В одній із глав твору Швайка на час своєї відсутності призначив Барвінкові за господаря Санька. Чому саме його, а не Грицика?

6. Пригадайте, у якому творі, що ви читали в 5 класі, головний герой теж товаришував із вовком. Чим відмінні ситуації в згаданому й щойно прочитаному творах?

7. Охарактеризуйте Тишкевича та його попутників.

8. Доведіть конкретними прикладами з тексту, що козаки були великими оптимістами й жартівниками.

9. Перекажіть фрагмент твору, у якому Грицик і Санько взяли в полон Тишкевича й утримували його до повернення козаків.

10. Домашнє завдання.

Випишіть із частини 2 повісті невідомі слова в зошит.

4. Про гонитву в степу й Сашка-характерника.

• Прочитайте глави «Гонитва» та «Санькова ворожба» та виконайте завдання.

Гонитва

Першим отямився Байлем.

— На коні! — гукнув він.

Проте коні не давалися до рук. Вони злякалися вовка.

— Що ж ти його не встеріг? — гукнув до нього Заярний.

Барвінок ображено зиркнув на нього, немовби хотів сказати: «Я стеріг, коли треба було, а от ви куди дивилися?»

Зрештою коней удалося осідлати. Вершники дружно шубовснули у воду. І вже посеред протоки Байлем озирнувся на острів і гукнув:

— Барвінку, сюди! Ходи з нами!

Проте вовк, що стояв на краю коси, лише змахнув хвостом. Він, може, і радий був би податися за втікачем, проте не смів порушувати наказу Швайки. А наказ був чіткий: острів не покидати.

У хапанині ніхто з дорослих не завважив, як Санько з Грициком теж скочили на коней.

За плавнями воронівці притримали коней. Утікача й слід пропав. І невідомо, у який бік він подався. Було темно. Місяць ще тільки збирався сходити на небо.

— Гайда туди! — сказав Заярний та махнув рукою вниз за течією.

— Що йому там робити? — заперечив Володко Кривопичко. — Там же татари! А коли то й справді Тишкевич, то він подався до свого пана Кобильського. Он туди.

І Кривопичко змахнув рукою проти течії.

— А може, він зараз принишк у плавнях і слухає, як ми тут лаємося, — сказав Лесь Одуд. — Тут його треба шукати!

— Тихіше! — гримнув Байлем. — Дайте послухати.

Проте й наслуховування нічого не дало. Коники сюрчали так, що аж у вухах виляскувало.

Низько над обрієм з’явився місяць.

— Незабаром розвидниться, — сказав Байлем. — Отоді, може, і слід побачимо. Ет, забратися б зараз на високу могилу, звідтіля видно все як на долоні!

— Воно було б гарно, — зауважив Левко. — Тільки де ж ти її візьмеш? О, а це ще хто?

Воронівці принишкли. З півночі до них долетів неспішний тупіт копит. А ще за хвилину в напівтемряві вималювалися постаті двох вершників. Левко, у котрого було найзіркіше око, придивився до них і радо вигукнув:

— Швайка з Мациком! От добре, що ви повернулися!

— Щось трапилося? — запитав Швайка.

Вислухавши плутану розповідь, Пилип звелів:

— Негайно забирайтеся з острова! Щоб і духу там вашого не було! І слухайте Мацика. Він знає, куди податися.

— А ти? — запитав Мацик.

— А я — за ним!

Швайка розвернув Вітрика й пустив його вчвал. Не вниз за дніпровою течією, не вгору, у бік Сули, — а прямісінько у відкритий степ, назустріч місяцю.

Воронівці вражено дивилися йому вслід. Вони навіть не звернули уваги на те, що повз них на татарських коненятах пролетіли Санько з Грициком. Один лише Мацик устиг вигукнути:

— Ви куди?

Проте хлопці вдали, нібито нічого не почули.

Мацик сердито сплюнув і повернув свого коня в бік плавнів.

— Гайда за мною, — звелів він. — Будемо перебиратися на Зміїний острів.

— Навіщо нам перебиратися? — заперечив Перепічка. — Нам і тут непогано.

— Мовчи, — крізь зуби мовив Мацик. — Коли Швайка сказав, то так воно й повинно бути.

Роса випала скупо. І все ж при світлі місяця, що підбився вже досить високо, було виразно видно темний слід.

То був слід Тишкевичевого коня.

І по тому сліду зараз гнало трійко вершників.

Далеко попереду летів на своєму Вітрику козацький вивідник Пилип Швайка. Назад він не озирався, оскільки був певний, що воронівці послухаються його й кинуться рятуватися, бо їхньому спокійному життю настав кінець. І невідомо, від кого їм потрібно рятуватися, — від челядників пана Кобильського чи від степняків. Тишкевич міг повернутися як із тими, так і з іншими.

Лише вчора Швайка довідався, що Тишкевич слугує двом господарям одночасно. І тепер йому стало зрозуміло й те, чому ординці з такою легкістю обминають озброєні ватаги присульських козаків, і те, чому десятками щезають невідомо-куди вільні люди, що поселилися в плавнях. Як, зрештою, і нез’ясована до сьогодні загибель десятків відчайдухів, що зголосилися розводити дими тривог на татарському прикордонні.

Так, усе це була робота того негідника Тишкевича. I добре, коли тільки його.

Сам же Тишкевич, як довідався Швайка, до минулої осені слугував якомусь вельможному київському шляхтичеві. Проте не стільки було того слугування, скільки розбишакування на нічних шляхах. А коли його вивели на чисту воду — устиг перебратися на лівий берег Дніпра та якимось дивом втерся в довіру до пана Кобильського. І нічого тепер не доведеш, бо тих, хто його викрив, уже немає серед живих.

С. Васильківський. Козаки в степу. 1890 р.

— Але постривай... недовго тобі залишилося ряст топтати, — шепотів Швайка, пильно вдивляючись у миготливу сріблясту імлу. — Від нас із Вітриком ще ніхто не втікав...

А Тишкевич нещадно шмагав свого й так украй знесиленого коника. Раз по раз озирався назад, і на його видовженому обличчі було видно тваринний жах. Декілька хвилин тому він завважив позад себе темну рухливу цятку. І цятка ця невблаганно збільшувалася. Тишкевич ще не міг розгледіти обличчя того, хто за ним женеться, та все ж чомусь був переконаний, що наздоганяє його саме Швайка. Бо й у всьому Придніпров’ї немає такого коня, на якому можна було б утекти від нього. А ще ординці казали, буцімто Швайка — вовкулака й навіть удень може перекинутися на вовка.

Правда це чи ні, Тишкевич не знав, а от що вовки йому вірно служать — у цьому він устиг переконатися на власній шкірі.

— Та жени ж ти, здохлятино! — гарикнув Тишкевич на коня, з якого й так клаптями летіла піна. Й озирнувся назад у жахній підозрі, що його переслідувач уже перекинувся вовком. Проте той, як і раніше, мчав по його сліду верхи на коні, і відстань між ними значно скоротилася. Тож якщо нічого не трапиться, за якусь часину Швайка наздожене його, Тишкевича...

А ще Тишкевич завважив, що слідом за Швайкою мчать двійко вершників. Точніше, вершників не було видно. Здавалося, що степом котяться двійко коненят з якимись клуночками на спині.

«Серед козаків таких малих вершників немає, — промайнула думка. — Невже, це хтось з ординців?»

Зненацька Тишкевич згадав про те, що геть вилетіло йому з голови. Десь тут, неподалік, має бути сторожовий загін Ісламбека — того, з яким у Тишкевича не раз і не двічі були спільні справи. І не просто десь, а він, Тишкевич, здогадується, де саме. Тишкевич почав непомітно описувати в степу широке півколо. Він звертав туди, де полюбляв зупинятися на ночівлю Ісламбек.

Швайка, що пильно стежив за втікачем і вже майже його наздогнав, не відразу завважив це. Проте хлопці, які все ще були далеко позаду, помітили те півколо, і Грицик, вйокнувши на коня, подався навперейми. На якусь мить утікач та його переслідувач щезли за байраком. А коли хлопці знову їх побачили, то втікач вибирався з мілкої, геть замуленої річечки, а Швайка лише наближався до неї.

На щастя, річечка перед хлопцями входила у тверді береги й подолати її було нескладно. Тож коли друзі наблизилися до Швайки, Вітрик тільки вибирався з грузької багнюки.

— Ви? — вражено скрикнув Швайка. — Щось трапилося?

— Нічого не трапилося, — відказав Грицик. — Ми хочемо тобі допомагати.

— Геть звідсіля! — гримнув Швайка. — Вас ще тут бракувало!

І знову помчав за Тишкевичем. Якусь мить Грицик вагався. Тоді вперто стріпнув головою та подався слідом. За ним кинувся Санько, бо нічого іншого йому не залишалося.

«Ми ж не просто так гуляємо, — міркував він про себе, мовби сперечаючись із розлютованим Швайкою. — Може, нам удасться чимось допомогти Пилипові, до того ж — не залишатися ж нам самим у степу...»

Мабуть, про те саме подумав і Швайка, бо за якусь хвилю змахнув рукою, запрошуючи хлопців за собою.

Місяць почав поволі бліднути. На сході зажевріло небо. Ось-ось мали озватися перші птахи.

А гонитва все тривала. Невтомний Вітрик знову наздоганяв Тишкевичевого коня. На обрії темно зринув високий пагорб, і Тишкевич звернув до нього. Однак на вершину не піднявся, а обминув її низом і щез у чагарях.

Але Швайці ці маленькі хитрощі були добре знайомі. Зазвичай утікач по той бік пагорба спішувався та піднімався наверх. А там десь запаювався, діставав лука — і тоді вже переслідувачу було непереливки. Сам Швайка стільки разів чинив так само, що й з ліку збився. І, як не дивно, хтось-таки потрапляв у таку просту пастку.

Проте цього разу не його наздоганяли, а він сам був переслідувачем. Він хотів досягти вершини першим. Не озираючись, махнув хлопцям, щоб ті трималися позаду.

Та за декілька кроків до верха Швайка випростався й люто гупнув ногою. У просвітах між кущів він побачив Тишкевича, що, як і раніше, нахльостував коня. Тишкевич виявився хитрішим: доки Швайка скрадався схилом, той знову вихопився далеко наперед.

— Усе одно наздожену, — пробурмотів Швайка. — Від Вітрика ще ніхто не втікав.

Та перш ніж підкликати вірного коня, Швайка підійшов до східного краю пагорба, визирнув із кущів, і мимовільний стогін вирвався в нього з грудей.

Далеко попереду палахкотіли багаття. Не було жодного сумніву в тому, кому вони належать. І Тишкевич прямував саме в той бік. Він був уже на півдорозі між пагорбом і татарським станом.

Навколо багать здійнялася метушня. Декілька постатей скочили на коней та подалися назустріч Тишкевичу.

Санькова ворожба

Швайка вже знав, що буде далі. Зараз татари оточать Тишкевича й поведуть його до свого старшого. А тоді не встигнеш і до ста порахувати, як той зметикує, у чому справа. Потім із табору вилетить десятків зо два переслідувачів на свіжих конях. І тоді Вітрикові буде непереливки. Та не про себе подумав у цю мить Швайка. За себе він турбувався щонайменше. Непокоїла його доля цих двох маленьких дурників, що зопалу встряли в таку недитячу гру. Коні в них зморені й навряд чи витримають ті шалені перегони, що розпочнуться за декілька хвилин. І перш ніж сонце викотиться понад степ, навколо дитячих ший обів’ються татарські аркани...

Що ж робити? Як їм допомогти?

Нараз обличчя Швайки просвітліло. Посвистом він підкликав до себе Вітрика. Тоді скочив на нього й, не криючись, вилетів на вершечок пагорба. А там застиг, ніби вперше угледів татарський стан. Отже, він не помилявся: декілька десятків степняків хапливо сідлали своїх коней... Тоді крутнув Вітрика, злетів із пагорба й наказав хлопцям, що зупинилися біля шипшинових кущів:

— Злазьте з коней! Та швидше, біс би вас побрав!

Сам теж зіскочив із Вітрика. На ходу видобув із кишені якусь скіпку та вплів її у Вітрикову гриву. Тоді поплескав свого чотириногого друга по мокрому крупу та звелів:

— До Кудьми, Вітрику! Жени до діда!

Вітрик коротко заіржав і з місця перейшов на чвал. Татарські коненята спершу опиралися, зворотна дорога їх не вабила. Проте Швайка так уперіщив спочатку одного, а тоді іншого складеним арканом по спині, що ті, мов із пращі, рвонули вслід за Вітриком.

— А як же ми? — крикнув Грицик.

Проте Швайка вже прошкував до кущів, що збігали з пагорба.

— Гайда за мною! — звелів він хлопцям. — Тримайтеся тіні, та не волочіть ноги по траві!

Сам він щось гарячково шукав. Нарешті вказав хлопцям на чималу вимоїну під кущем і наказав:

— Ховайтеся сюди! Пригніть гілля й не висовуйте свої кирпи. Ось так.

А сам обережно, аби нічого не зламати, розгорнув гілки колючого глоду, ковзнув усередину куща й завмер.

Хлопці нічого не розуміли. Чому Швайка відмовився від погоні за Тишкевичем? Навіщо відіслав коней, а сам заховав їх у крем’янистій вимоїні під розлогим кущем?

Гострий камінець боляче заколов Санька в бік. Він заворушився, намагаючись змінити положення, проте Швайка шикнув на нього, і хлопець знову завмер.

Здалеку долинув тупіт десятків коней. Ще мить — і з-за пагорба вискочили татари. Передній пронизливо скрикнув і показав удалину, де виднілися три невиразні цятки. Вони пролітали повз вимоїну то по лівий бік, то по правий, а копита одного коня вдарили землю майже перед самісіньким Грициковим носом.

І знову все стихло, мовби й не було нічого. Хлопці збиралися звестися на ноги, проте сердитий шепіт Швайки примусив їх, як і раніше, притиснутися обличчям до землі.

— Ще рано, — сказав Швайка та трохи згодом додав: — Ну, хлоп’ята, ми з вами ледь-ледь не вскочили в халепу. Ет, дав би я вам добрячого чосу! Ну, звідкіля ви звалилися на мою голову?

Грицик винувато шморгнув носом. А Санько мовби й не почув тих Швайкових слів.

— А чому ми відпустили коней? — запитав він.

— А тому, — сердито відказав Швайка, — бо все одно б не втекли. У них коні свіжі. Та поки вони ганятимуться за нашими, може, щось і вдасться придумати... Ц-с-с-с...

На вершину пагорба виїхало з десяток вершників. Поміж ними виднілася постать Тишкевича. Він важко дихав — мабуть, досі не міг оговтатися після погоні.

Певний час вершники пильно вдивлялися в степ.

— Гарно йдуть, — схвально промовив тлустий, приземкуватий татарин у круглій шапці. — Гарно.

«Ісламбек, — здогадався Швайка. — Так, це саме він — хитрий, мов лис, обережний, мов куниця... Це вже вкотре ми з ним стикаємося ніс у ніс? Здається, утретє...»

Так, саме втретє. Уперше вони зустрілися років зо три тому, коли татари обложили Переяслав. Швайка тоді очолив п’ятдесятьох сміливців і разом із ними прокрався до стану степняків. Ох, і наробили ж вони шелесту! Ісламбека врятували прудкі ноги та болото, у якому він просидів до світанку. Швайці й на думку не спало шукати його саме там, бо ж відомо, що боліт татари бояться понад усе.

Удруге зустрілися торік біля Перекопу. Тоді виявилося, що й у нього, Швайки, теж прудкі ноги. Проте врятували його не вони, а вірні друзі.

А ось тепер — третя зустріч. Що принесе вона?

Рука мимоволі потяглася до лука. Проте відразу й завмерла. Аби ж він, Пилип Швайка, був один, то Тишкевич з Ісламбеком уже полягли б трупом. А там видно було б... Проте зараз він не сам, за його спиною двійко беззахисних дурників.

«Виберемося, візьму добрячу лозину й відшмагаю так, що з тиждень не зможуть сісти», — спересердя подумав Швайка.

А Ісламбек і Тишкевич навіть не здогадувалися, що знаходилися за пів кроку від смерті. Ісламбек погладжував голене підборіддя й невідривно дивився вслід погоні.

«Хоч би наздогнали, — молився Тишкевич про себе. — Хоч би наздогнали! »

— Не наздоженуть — сім шкур спущу, — хижо посміхнувся Ісламбек. — А ти як урятувався?

Тишкевич зневажливо махнув рукою.

— За кулешем ті роззяви забули геть про все, — сказав він. — І коней залишили без охорони.

«І справді, роззяви», — подумав Швайка.

— Міг би й залишитися, — зауважив Ісламбек. — Чи мало тобі за це платимо?

— Не міг, — заперечив Тишкевич. Він тримався незалежно, майже як рівня бекові. Напевно, не простим татарським вивідником був Тишкевич. — От-от мав повернутися Швайка. І з ним ще один, котрий мене теж знає в обличчя.

Ісламбек скрипнув зубами.

— Розвелося їх у плавнях, наче комарів, — сказав він. — Думаєш, один Швайка пошарпав нас, коли поверталися? Якби ж то! Ні, ще чотири такі ватаги були. І втратили ми від них більше, ніж за цілий похід. Добре, що нікому з них не спадає на думку об’єднатися.

— Чому ж не спадає? — заперечив Тишкевич. — Спадає. Хоча б тому ж Швайці.

Ісламбек стукнув себе кулаком по коліну:

— Треба його зловити. За всяку ціну! Ти мусиш це зробити. Точніше, ми з тобою... — Ісламбек посміхнувся: — Тим більше, що його голову Тугорбек оцінює дуже високо. Вище за всі гяурські голови.

— Я і так роблю все, що можу. Тільки ж то не людина, а справжній вовкулака!

— То вже твоя справа розбиратися, хто він. А зараз треба викурити з плавнів тих, від кого ти втік. Частинами їх треба нищити, нечестивців! Ти хоч запам’ятав, де їхній барліг?

Тишкевич хитнув головою.

— Ще б пак! — запевнив він. — Із заплющеними очима знайду.

«Ой-ой-ой! — стривожено подумав Швайка. — Чи послухалися мене Байлемові хлопці? Вони ж іще зелені, не звикли виконувати накази».

І знову Швайкова рука потяглася до стріл. І знову зупинилася на півдорозі, а Санькові з Грициком, мабуть, почало легенько гикатися.

— То візьми сотню й негайно викури їх звідтіля, — наказав Ісламбек. — А коли хтось залишиться в живих — твоїм ясиром буде. Можеш стяти йому голову, можеш продати.

— Та кому потрібна голова без тіла, — криво посміхнувся Тишкевич. — А золото — воно куди приємніше. Так що я їх продам... Тільки... тільки б мені ваше вбрання.

— Навіщо?

— Бо вирізняюся серед ваших, як біла ворона. І коли підемо на плавні — у кого першого стрілятимуть? Звісно, у мене, бо й дурному стане зрозуміло, хто привів твоїх чаушів.

— Маєш рацію, — згодився Ісламбек.

Помахом руки він покликав найближчого та щось стиха йому звелів. Той, не гаючись, скинув свій халат і кудлату шапку-малахай. Тишкевич одягся й тепер нічим не вирізнявся з-поміж інших ординців.

За хвилину великий татарський загін риссю рушив у бік дніпровських плавнів. Слідом із пагорба з’їхав зі своїми охоронцями й Ісламбек.

— Тепер нам, хлопчики, треба перебиратися в надійніше місце, — пошепки мовив Швайка, коли ординці щезли з-перед його очей. — І щодалі ми опинимося звідсіля, то буде краще.

Утім, далеко відійти їм не вдалося. За кущами раз по раз лунав перестук копит. Мабуть, сьогодні татари залишати свою стоянку не збиралися. Довелося шукати місце, де б можна було просидіти бодай до вечора.

Таке місце знайшлося в зарослій улоговині за три польоти стріли від першої схованки. Це було покинуте вовче лігво. Навколо купчилися клубки минулорічного перекотиполя, що зачепилися за колючі шипшинові кущі. Одним таким клубком Швайка прикрив вовче лігво, звелівши хлопцям проробити в ньому вузькі щілини для спостереження.

— Тепер трохи поспіть, — порадив їм Швайка. — А я піду погляну, що воно і як.

Проте відпочити не вдалося. Незабаром долетіла татарська говірка. На вершині пагорба знову виросли постаті степняків. Вони про щось сердито перемовлялися.

Швайка скрушно похитав головою.

— Здається, розшолопали, що й до чого, — сказав він. — Ну, хлопчики, тепер тримаймося!

Санько зрозумів: татари зловили їхніх коней та впевнилися, що втікачі зіскочили з них набагато раніше.

За командою Ісламбека татари заходилися прочісувати все навколо пагорба. (...)

Швайка закрив хлопців своїми широкими плечима.

— Що б там не трапилося — ні слова! — звелів він. — Коли що — я сам вискочу. А ви сидіть тихо, мов куріпки. Зрозуміло?

З-за його плеча Санько бачив, як до них повільно наближався худий згорблений татарин. Мабуть, йому було чимало років, бо вузенька підкова вусів укрилася сивиною. І мабуть, йому було лячно, бо йшов обережно, прислухаючись на кожному кроці. Почує шурхіт — заклякне. Ступне — і знову заклякне. Його вузенькі очиці насторожено бігали навсібіч. Він був такий кволий на вигляд, що, здається, навіть Грицик зміг би з ним упоратися. Проте радості від цього було мало. Варто хирлякові подати голос чи бодай зойкнути, як поруч миттю опиниться з десяток його товаришів.

«Поглянь убік... обійди навколо... — пошепки вмовляв його Санько. Щось ніби підказувало йому, що із цим степняком треба балакати так, як він балакав із дикою кішкою риссю, а пізніше з Барвінком. — От ти йдеш собі — і ніякої нори не бачиш. Зрозумів? Лише саме перекотиполе...»

Санько так хотів передати своє бажання старому татаринові, що аж піт стікав по його обличчю.

«Нікого ти не бачиш... Нічого тут немає. Отак... Краще поглянь, як по небі біжать хмарки. Одна за одною. Біжать собі та й біжать...»

Швайка напружився. Татарин ішов майже на нього. Ще декілька кроків — і степняк здогадається, що під клубком перекотиполя щось криється. Тож доведеться зітнути йому голову та блискавично метнутися вбік, аби відволікти увагу від хлопців. (...)

І раптом татарин задер голову до неба та мрійливо промовив:

— Біжать хмарки... біжать.

Швайка заціпенів із подиву. «Здурів татарин, чи що?» — подумав він.

А татарин усе з тією ж пришелепувато мрійливою посмішкою пройшов за якийсь крок од них.

— Чортівня якась, — стиха бубонів Швайка, коли татари вибралися з улоговини й сіли на коней. — Нічого не розумію. До чого тут хмарки?

— Це я його вмовляв, — вибачливо відказав Санько.

Він почувався дуже зле. Його лихоманило. Голова аж розколювалася, руки тремтіли, наче після непосильної роботи. Страшенно хотілося пити. А ще ж уранці він почувався здоровим і бадьорим.

— Про що ти його вмовляв? — не зрозумів Швайка.

— Щоб він на небо... поглянув. На хмарки.

— Невже, ти і його заговорив? — радо стрепенувся Грицик. — Отак, як ту дику кішку, правда?

— Яку дику кішку? — запитав Швайка. — Оту, що лізла до вас на Сторожовий дуб?

— Еге ж! Вона лізла до нас, а Санько поговорив подумки з нею — і вона подалася назад. А тепер, бач, і татарина заговорив!

І Швайка, невловимий, хоробрий та всюдисущий Швайка, що ніколи й нікого не боявся, утупився в Санька з якимось забобонним захватом.

— Ну, Санько... — тільки й сказав він.

5. Завдання.

1. Хто слугував двом господарям одночасно? Як називають таких людей?

2. Якими рисами Пилип Швайка відрізнявся від решти козаків?

3. Письменники часто наділяють своїх героїв промовистими іменами. Прокоментуйте імена Юзефа Тишкевича, Пилипа Швайки й Володка Кривопичка.

4. Хто такі Вітрик і Барвінок? Як характеризує героїв твору їхнє ставлення до Вітрика й Барвінка?

5. Розкрийте лексичне значення слів плавні, верболіз, курінь, очерет. Саме за допомогою цих слів автор передає колорит місцевості, у якій відбуваються події твору. Коротко опишіть цю місцевість.

6. Кому з героїв твору ви найбільше симпатизуєте? Чому саме йому?

7. Як, на вашу думку, далі розгортатимуться події у творі? Що станеться із Саньком і Грициком?

8. Заповніть у зошиті таблицю, записавши до неї характеристики героїв із довідки.

Санько	Грицик

Довідка: сирота, єдиний син у матері, мрійливий, визнає першість друга, моторний, має талант характерника, гарячковий, уміє подумки віддавати накази й навіювати прохання, непосидючий, має зіркі очі.

9. Словесно намалюйте ілюстрацію до найцікавішого фрагмента з прочитаних частин твору В. Рутківського.

10. Домашнє завдання

1. Дайте розгорнуту письмову відповідь на запитання «Які козацькі чесноти ми маємо зберегти й передати наступним поколінням?» (5-7 речень), використавши за приклад героїв твору В. Рутківського.

2. Прочитайте твір В. Рутківського «Джури козака Швайки» повністю (за бажанням).

Подумайте й розкажіть

• Якому літературному герою В. Рутківського ви найбільше симпатизуєте?

• Чи вірите ви в те, що в природі існують вовки, схожі на Барвінка?

• Що стало для вас відкриттям у прочитаному творі В. Рутківського?