Підручник з Української літератури. 5 клас. Авраменко - Нова програма
Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.
НАРОДНІ КАЗКИ
Казки — улюблена тема будь-якого школяра. Їх люблять як діти, так і дорослі. Чим же вони так привертають до себе увагу? Що в них особливого? Передусім те, що в казках завжди перемагає добро, вони мають цікавий зміст, їхні герої часто наділені надлюдськими можливостями, а тварини, як люди, уміють розмовляти. У казках засуджуються жадібність, жорстокість, висміюються ледачі люди, боягузи й дурні, а прославляється працьовитість, мужність і мудрість.
Казка — один із найдавніших видів усної народної творчості.
Теорія літератури
Народна казка
Казка — усне народне оповідання про вигадані події, що сприймаються як реальні. Вигадка в ній пов’язується з життям людини, з її мріями про кращу долю.
Дійовими особами (їх ще називають героями, або персонажами) у казках найчастіше бувають люди, тварини, рослини та явища природи.
Казки за змістом поділяють на кілька груп.
|
Казки |
||
|
про звірів |
побутові |
фантастичні |
|
Дійові особи — звірі, птахи, риби — розмовляють, мріють, поводять себе, як люди («Котик і Півник»). |
Дійові особи — бідний селянин, кмітливий солдат, пан, вередлива жінка — показані в повсякденному житті («Мудра дівчина»). |
Дійові особи наділені чудодійною силою, тут зображені незвичайні події, що неможливі в повсякденному житті («Летючий корабель»). |
Які ж іще ознаки мають казки? У них часто трапляються чудодійні предмети: скатерка-самобранка, шапка-невидимка, меч-кладенець, чарівна паличка, жива і мертва вода, чоботи-самоходи та ін. Казкам властиві трикратні повтори: наприклад, у казці «Мудра дівчина» пан тричі дає Марусі непосильні завдання.
Казки мають просту будову: типовий початок (зачин), основна частина й кінцівка. Часто вони починаються зі слів: «Жили колись дід і баба...», а можуть закінчуватися таким реченням: «От вам казка, а мені — бубликів в’язка».
До казки можуть входити невеликі пісні, загадки, прислів’я, приказки.
До речі...
У казках і байках назви тварин сприймаються як їхні імена, тож пишуться з великої букви: Вовк, Лисичка, Ведмідь.
ЯЙЦЕ-РАЙЦЕ
Колись була птиця-жайворонок царем, а царицею — миша, і мали вони своє поле. Посіяли на тому полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця, давай вони зерном ділитися. От одне зерно зайве було. Миша каже:
— Нехай мені буде!
А жайворонок каже:
— Нехай мені!
Думають вони, що робити. Пішли б позиватися, та немає старших за них: немає до кого йти позиватися.
Потім миша каже:
— Ну, я краще його перекушу.
Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла зерно в зуби та в нору й побігла. Тут цар-жайворонок збирає всіх птахів, щоб звоювати царицю-мишу, а цариця скликає всіх звірів — і почали війну. Як вийшли в ліс — тільки звірі хочуть яку птицю розірвати, то вона — на дерево; або птиця як почне, літаючи, бити звірів, то вони — у нору... Так билися цілий день, а потім увечері сіли всі спочивати. Коли цариця зогледілася — аж немає на війні комашні. Тоді вона звеліла, щоб конче була на вечір і комашня. Коли це приходить і комашня. Цариця й нагадала їй, щоб вона вночі полізла на дерева й за одну ніч повідкушувала птиці пір’я коло крил.
На другий день, тільки-но розвиднілося, цариця кричить:
— Ану, уставайте воювати!
Птиця, що підійметься, то й упаде на землю, — так звір її й розірве. І цариця перемогла царя.
Орел бачить, що то лихо, сидить на дереві й не злітає. Коли тут іде стрілець, бачить, що орел сидить на дереві, як націлиться на нього. А той орел просить його:
— Не вбивай мене, голубчику, я тобі у великій пригоді стану!
Стрілець удруге націлився, він ще його просить:
— Візьми краще мене та вигодуй, то побачиш, у якій я тобі пригоді стану!
Стрілець ще намірився стріляти втретє. Орел знов його почав просити:
— Ей, голубчику-братику! Не вбивай мене та візьми до себе — я тобі у великій пригоді стану!
Стрілець повірив йому: поліз, зняв із дерева, та й несе його додому. А він йому каже:
— Принеси мене до своєї хати та годуй м’ясом доти, поки крила повідростають.
А в того чоловіка було дві корови, а третій бугай. Він зараз і зарізав одну корову. Орел ту корову за рік з’їв та й каже тому чоловікові:
— Пусти мене, я політаю, побачу, чи вже відросли крила.
Той чоловік і випустив його з хати. Орел літав, літав, та й прилетів опівдні назад до того чоловіка, каже йому:
— Ще в мене мала сила — заріж іще одну ялівку!
Той чоловік послухав його та й зарізав. Орел з’їв її за рік. Та знову як полетів... Пролітав мало не цілий день, увечері знову прилітає та й каже йому:
— Заріж іще й бугая!
Той чоловік думає: «Що тут робити: чи зарізати, чи ні?» — А потім каже:
— Більше пропало — нехай і це пропадає!
Узяв та й зарізав йому бугая. Він з’їв і того бугая за рік, а потім як полетів, то літав так високо — аж під хмарою. Коли це прилітає та й каже йому:
— Ну, спасибі тобі, чоловіче, вигодував мене, а тепер сідай на мене. Той чоловік запитує:
— Що з того буде?
А він йому каже:
— Сідай!
Той і сів.
Орел його поніс аж під хмари, а потім і пустив. Коли це орел не дав йому долетіти до землі, підхопив та й каже:
— А що ти відчував?
А чоловік каже:
— Наче я вже неживий був.
Тоді орел йому каже:
— Отак само й мені було, як ти на мене націлявся. Сідай знову! Тому чоловікові й не хотілося сідати на орла — ну, немає що робити, таки сів. Орел знов його як поніс, та аж під саму хмару, а потім скинув і підхопив за два сажні від землі, та й питає:
— А що ти відчував?
Чоловік йому каже:
— Наче вже кістки мої розсипалися.
Тоді орел йому каже:
— Так само й мені було, як ти вдруге націлявся. Ну, ще сідай. Чоловік сів.
Орел як поніс його аж за хмару, та звідти й пустив додолу, та підхопив коло самої землі, та тоді й питає його:
— А що ти відчував, як летів на землю?
Чоловік каже:
— Наче мене зовсім не було вже на світі.
Тоді орел йому каже:
— Отак же й мені було, як ти втретє націлявся. Ну, тепер уже ніхто нікому не винний: ні ти мені, ні я тобі. А тепер сідай на мене, та полетимо до моєї господи.
От прилітають вони до його дядька. Орел і каже чоловіку:
— Іди ж у хату, та як будуть питати про мене, то ти скажеш: «Як дасте яйце-райце, то я його й приведу».
Чоловік приходить у хату, коли це йому кажуть:
— Чи по волі, чи по неволі?
А чоловік їм каже:
— Добрий козак усе по волі ходить.
Вони його питають:
— Чи не чув ти про нашого небожа? Бо вже третє літо, як пішов на війну — ні чутки, ні звістки.
А чоловік їм каже:
— Як дасте яйце-райце, то я його й приведу.
Вони йому кажуть:
— Краще нам його ніколи й не бачити, як віддати тобі яйце-райце. Тоді чоловік виходить із хати та й каже орлові:
— Говорили так: «Краще нам його ніколи й не бачити, як тобі віддати яйце-райце».
Орел йому каже:
— Летимо далі!
Летять, та й летять, та й прилітають до брата орла, та й тут чоловік те саме говорив, що в дядька, — і тут не отримав яйця-райця.
Прилітають до його батьків, а орел каже чоловіку:
— Іди в хату, та як будуть про мене питати, то скажеш, що бачив і приведеш мене.
Заходить чоловік у хату, а батьки йому кажуть:
— Чи по волі, чи по неволі?
Він їм:
— Добрий козак усе по волі ходить.
Батьки його стали питати:
— Чи не бачив ти нашого сина? Бо вже немає його четверте літо: десь пішов на війну, та, мабуть, там і загинув.
А чоловік їм каже:
— Як дасте яйце-райце, то я його й приведу.
Батько орла каже:
— Нащо ж воно тобі? Краще ми тобі дамо багато грошей.
Чоловік каже:
— Я не хочу грошей, дайте мені яйце-райце!
— Приведи сина, тоді дамо яйце-райце!
Чоловік заводить орла в хату. Тоді батьки так зраділи, що дали яйце-райце й сказали:
— Тільки не розбивай ніде по дорозі, а як прийдеш додому, то зроби загороди великі, а тоді його й розіб’єш.
Чоловік іде та йде, та захотілося йому пити... Коли це знайшов криничку. Тільки став пити воду, та якось об цебрину й розбив те яйце-райце. Як почав скот виходити з того яйця!.. Виходить та й виходить. Чоловік збирає його, збирає, а зібрати не може... Кричить бідолаха — нічого не може зробити! Коли це де не візьметься змія та й каже йому:
— Що ти мені даси, чоловіче, як я цей скот зажену в яйце-райце? А він їй каже:
— А що тобі дати?
Змія йому каже:
— Даси те, що без тебе з’явилося вдома?
А чоловік каже:
— Дам!
Ото вона загнала скот у яйце-райце, заліпила яйце й дала йому в руки.
Він приходить додому, аж там без нього син народився. Ударив він об поли руками:
— Це ж я тебе, сину, віддав змії!
Ну, ото журяться вони з жінкою, та й кажуть:
— Що тут зробиш, журбою горю не поможеш! Якось треба жити.
Погородив він загороди великі, розбив те яйце, випустив скот і забагатів.
Живуть вони, аж поки син підріс. От син і каже:
— Це ви мене, тату, віддали змії. Ну, дарма, якось буде!
От хлопець зараз і пішов до змії.
Приходить до неї, а вона йому каже:
— Зроби мені три справи та й підеш собі додому, а як не зробиш, то я тебе з’їм!
Коло хати змії був великий луг. Так вона йому й каже:
— Щоб ти за одну ніч отой луг викорчував, зорав, пшениці насіяв, зжав її, у скирти поскладав і щоб у ту ніч з тієї самої пшениці мені паляницю спік: поки я встану, щоб вона на столі лежала.
Хлопець пішов до ставка та й зажурився. А там близько був мурований стовп, а в тому стовпі була зміїна дочка замурована. Він сидить та й плаче.
А зміїна дочка його питає:
— Чого ти плачеш?
А він каже:
— Як же мені не плакати, коли змія загадала таке, чого я ніколи за одну ніч не зроблю?
Вона його питає:
— А що?
Хлопець їй і розказав.
— Як візьмеш мене за жінку, то я тобі все зроблю так, як змія веліла, — говорить зміїна дочка.
Хлопець каже:
— Добре!
— Лягай же тепер спати, а завтра рано понесеш змії паляницю.
От пішла зміїна дочка до того лугу та як свисне: той луг тріщить, лущить — на тім місці ореться, пшениця сіється... — до світу спекла паляницю, дала йому. Він приніс її до змії в хату й поклав на столі.
Змія прокинулася, вийшла у двір та й дивиться на той луг, — тільки скирти стоять... Тоді йому й каже:
— Ну, упорався! Гляди ж, щоб і другу справу зробив! Щоб ти гору розкопав, щоб туди Дніпро йшов, а коло того Дніпра побудуй комори, щоб туди човни причалювали, щоб ти ту пшеницю продавав. Як устану рано, то щоб це все було готове!
Він знов іде до того стовпа та й плаче. Дівка його питає:
— Чого ти плачеш?
Хлопець розказав їй усе, що йому змія загадала. Так вона йому й каже:
— Лягай спати, я все зроблю.
А сама як свисне, то та гора розкопується, Дніпро туди заходить, коло нього комори будуються... Тільки прийшла та розбудила його, щоб він пшеницю продав купцям.
Змія встає та й дивиться, що все так зроблено, як вона йому загадала.
Тоді знову йому каже:
— Щоб ти цієї ночі зловив золотого зайця й раненько приніс мені в хату.
Він знов іде до того стовпа та й плаче. Дівка питає його:
— Що вона загадала?
Він каже:
— Оце вже не жарти: хто його знає, як того золотого зайця зловити.
Вона каже йому:
— Ходімо до тієї скелі. Стань над норою, ти будеш ловити, а я буду гонити з нори, і гляди ж: як тільки буде виходити з нори, бери його — то золотий заєць!
Ото вона пішла та й жене. Коли це вилазить з нори гадюка та й сичить. Він її і пустив. Дівчина виходить із нори та й питає:
— А що, нічого не вилазило?
А хлопець каже:
— Лізла гадюка, а я побоявся її, щоб не вкусила, та й пустив.
А дівчина йому каже:
— А щоб тебе! Ото ж і є заєць! Ну, гляди ж, я ще раз піду; та як буде хто виходити й казатиме, що тут немає золотого зайця, то ти не вір, а хапай його!
Полізла вона та й жене. Коли виходить стара баба та й питає того парубка:
— Що ти, сину, тут шукаєш?
А він їй каже:
— Золотого зайця.
Вона йому каже:
— Де б він узявся: тут його немає!
Сказала та й пішла. Коли це виходить дівка та й питає його:
— А що, немає зайця? Ніхто з нори не виходив?
Він каже:
— Виходила баба стара та спитала мене, що я тут шукаю, а я сказав, що золотого зайця. А вона каже, що тут його немає, то я її й відпустив.
Тоді дівчина каже:
— Чому ти не зловив: ото ж і є заєць! Ну, тепер більше ніде його не піймаєш, хіба я стану зайцем, а ти мене принесеш змії та покладеш на стілець, тільки не віддавай їй у руки, бо як віддаси, то вона пізнає та розірве й тебе, і мене.
От вона так і зробила: стала золотим зайцем, хлопець приніс того зайця, поклав його на стілець та й каже змії:
— Нате ж вам зайця!
Вона каже:
— Добре, іди!
Він пішов.
А змія тільки з хати, а заєць знову став дівчиною. Почали вони вдвох тікати. Коли це змія побачила, що то не заєць був, а її дочка, та послала в погоню свого чоловіка. Змій біжить за ними: коли вони чують — аж стугонить земля... Тоді дівка каже:
— Оце вже змій за нами біжить! Я стану пшеницею, а ти — дідом, та будеш стерегти мене. Як змій буде питати тебе, чи не бачив парубка й дівки, то ти скажеш, що бачив тоді, як цю пшеницю сіяли.
Коли це змій летить та й питає того діда:
— Чи не бачив, тут не йшли парубок із дівкою?
А він каже:
— Ішли.
— Давно ж вони йшли?
— Тоді, як оцю пшеницю сіяли.
— Цю пшеницю вже пора косити, а їх учора не стало.
Та й повернувся назад. Зміїна дочка стала знову людиною, а дід — парубком, та давай тікати.
Прилітає змій додому. Змія його питає:
— А що, не догнав? І нікого не зустрічав на дорозі?
А він каже:
— Ні! Зустрічав: тільки дід стеріг пшеницю, а я його запитав, чи не бачив він парубка з дівчиною. А він каже, що вони йшли тоді, як оцю пшеницю сіяли, але ж та пшениця така, що пора косити, — то я й повернувся.
Тоді змія йому й каже:
— Чому ти того діда й ту пшеницю не розірвав? То були вони! Біжи за ними й розірви!
Летить змій. Коли втікачі чують, що земля реве, так дівка каже:
— Ой, летить знову! Стану я монастирем, таким старим, що от-от розвалиться, а ти — ченцем; та як буде він тебе питати, чи не бачив таких-то, скажеш: «Бачив тоді, як оцей монастир будували».
Коли це летить змій та й питає того ченця:
— Чи не бачив, не йшли тут парубок і дівка?
А він каже:
— Я їх бачив тоді, як оцей монастир будували.
А змій каже йому:
— Їх учора не стало, а цей монастир уже років сто як будували.
Сказав це та й повернувся назад.
Приходить додому та й розказує змії:
— Бачив одного ченця, коло монастиря ходив; як я його запитав, чи не бачив таких-то, то він відповів: «Бачив тоді, як оцей монастир будували».
Тоді вона йому й каже:
— Чому ти не роздер того ченця й монастир не розвалив, то ж — вони! Тепер я сама побіжу за ними!
Ото біжить... Коли втікачі чують — земля реве й гаряча. Дівчина тоді каже хлопцеві:
— Отепер ми пропали: уже сама біжить! Я тебе зроблю річкою, а сама стану окунем.
Прибігла змія та й каже до тієї річки:
— А що, утекли?
Стала вона щукою та й давай ловити окуня: тільки хоче його вхопити, а він повернеться гострим пір’ям до неї, то вона й не візьме його. Ловила, ловила, але не зловила та й надумала всю воду з річки випити. Стала пити: пила-пила, випила багато та й лопнула.
Тоді та дівка, що була рибою, каже тому парубкові, що був річкою:
— Тепер уже не бійся! Ходімо до твоєї господи; як ти зайдеш у хату, то гляди: усіх поцілуєш, тільки дядькової дитини не цілуй, бо як поцілуєш її, то забудеш про мене. А я поки наймусь у цьому селі в кого-небудь.
Ото він прийшов у хату, з усіма поздоровкався та й думає собі: «Як же мені не поздоровкатися з дядьковою дитиною? Таж вони подумають щось погане про мене». Поцілував і дитину дядькову. Як поцілував — так і забув про ту дівку.
Ото побув парубок півроку та й задумав женитися. Забув він про ту дівчину, що його врятувала від змії, з іншою заручився.
От перед весіллям, увечері, кличуть на шишки молодиць. Прикликали й ту дівку, що він з нею втікав, — хоч ніхто й не знав, що воно за дівка. Стали ліпити шишки; та дівка зліпила з тіста голуба й голубку та й пустила додолу, а вони ожили. Голубка й почала говорити до голуба:
— А ти забув, як я за тебе луг викорчовувала й там пшеницю сіяла, а з тієї пшениці паляницю спекла, щоб ти до змії відніс?
А голуб каже:
— Забув, забув!
Потім знову голубка каже:
— А ти забув, як я за тебе гору розкопувала й туди Дніпро пустила, щоб човни ходили до комор і щоб ти пшеницю продавав?
А він каже:
— Забув, забув!
Потім знову голубка каже:
— А ти забув, як ми ходили вдвох за золотим зайцем? Ти й мене забув?
А голуб каже:
— Забув, забув!
Тоді парубок згадав про ту дівку, що голуби зробила, та й оженився з нею. І тепер живе добре.
До речі...
У міфах ідеться про те, що з яйця постає світ. Яйце використовують у народній медицині або в магічній практиці. Для українців велике значення має великоднє яйце (писанка, крашанка). Слово райце походить від іменника рай. Найпростіший зв’язок яйця з раєм можна пояснити через подібну сполуку слів рай-вирій, оскільки птахи відлітають у вирій, то зрозуміло, що яйце-райце — це яйце з вирію (райських теплих країв).
Теорія літератури
Гіпербола
У літературних творах, щоб возвеличити чи прославити улюбленого героя, використовують гіперболу. Гіпербола — це художній прийом, який полягає в перебільшенні рис людини, предмета чи явища з метою надання зображуваному виняткової виразності. Гіпербола — улюблений засіб народної творчості, наприклад: «Щира праця гори верне» (приказка). Цей прийом кілька разів використаний у казці «Яйце-райце». Справді, чи може щука випити всю воду з річки або дівчина-гадюка за ніч засіяти поле, зібрати врожай та спекти паляницю?
1. Парубка рятує
А орел
Б жайворонок
В дівчина-змія
Г золотий заєць
2. Жайворонок і миша посварилися через
А яйце-райце
Б паляницю
В зернину
Г окуня
3. Слова Добрий козак усе по волі ходить належать
А орлові
Б парубкові
В чоловікові
Г жайворонку
4. Що спільне, а що відмінне мають казка та міф?
5. Чи варта одна зернинка війни? Яка риса вдачі стала причиною ворожнечі?
6. Коли орел попросив чоловіка зарізати бугая, то він відповів: «Більше пропало — нехай і це пропадає!» Чи не вважаєте ви вчинки чоловіка легковажними?
7. Які звірі й птахи є героями казки? Коротко охарактеризуйте їх.
8. Згадайте, які події в казці мають трикратний повтор.
9. Хто в казці більш кмітливий — тварини чи люди? Чому народ у казці наділив надприродними силами не людей, а тварин?
10. Згадайте, які фантастичні елементи є в казці.
11. Поміркуйте над значенням слова райце. Чому казка має назву «Яйце-райце»?
12. Знайдіть приклади гіперболи в казці «Яйце-райце».
1. Поділіть казку «Яйце-райце» на 5-6 частин (за змістом). Доберіть до кожної з них заголовок і запишіть у зошит.
2. Прочитайте народну казку «Мудра дівчина».
МУДРА ДІВЧИНА
Були собі два брати: один — убогий, а другий — багатий. От багатий якось пожалів бідного, що не має той ні ложки молока дітям, та й дав йому дійну корову. Каже:
— Потроху відробиш мені за неї.
Бідний брат відробляв потроху, а далі тому багачеві шкода стало корови, він і каже вбогому братові:
— Віддай мені корову назад!
Той каже:
— Брате! Я ж тобі за неї відробив!
— Що ти там відробив — як кіт наплакав тієї роботи було, а то таки корова! Віддай!
Бідному стало жаль своєї праці, не схотів він віддавати корову. Пішли вони позиватися до пана.
Прийшли до пана. А панові, мабуть, не схотілося роздумувати, хто з них правий, а хто ні, то він і каже їм:
— Хто відгадає мою загадку, того й корова буде.
— Кажіть, пане!
— Що у світі є ситніше, прудкіше та миліше над усе? Завтра прийдете, скажете.
Пішли брати. Багач іде додому та й думає собі: «От дурниця, а не загадка! Що ж є ситніше над панські кабани, прудкіше над панські хорти, а миліше над гроші! Ге, моя корова буде!»
Бідний прийшов додому, думав, думав та й зажурився. А в нього була дочка Маруся. Вона й запитує:
— Чого ви, тату, зажурилися? Що пан казав?
— Та тут, дочко, таку пан загадку загадав, що я й не надумаю, що воно.
— А яка ж загадка, тату?
— Що є у світі ситніше, прудкіше та миліше над усе?
— Тату, слухайте: ситніше над усе — земля-мати, бо вона всіх годує й напуває; прудкіше над усе — думка, бо думкою враз куди хоч перелетиш; а миліше над усе — сон, бо хоч як добре та мило чоловікові, а він усе покидає, щоб заснути.
— Ти ба, — каже батько, — адже й справді так! Так же я й панові казатиму.
Другого дня приходять обидва брати до пана. От пан їх і питає:
— Ану, відгадали?
— Відгадали, пане, — кажуть обидва.
От багатий зараз виступає, щоб собі попереду поспішитися, та й каже:
— Ситніше, пане, над усе — ваші кабани, а прудкіше над усе — ваші хорти, а миліше над усе — гроші!
— Е, брешеш, брешеш! — каже пан. Тоді до вбогого: — Ану, ти!
— Та що ж, пане, немає ситнішого, як земля-мати: вона всіх годує й напуває.
— Правда, правда! — каже пан. — Ну, а прудкіше що?
— Прудкіше, пане, над усе — думка, бо думкою враз куди хоч перелетиш.
— Так! Ну, а миліше?
— А миліше над усе — сон, бо хоч як добре та мило чоловікові, а він усе покидає, щоб заснути.
— Так усе! — говорить пан. — Твоя корова. Тільки скажи мені, чи ти сам це повідгадував, чи тобі хто сказав.
— Та що ж, пане, — каже вбогий, — є в мене дочка Маруся, так це вона мене так навчила.
Пан аж розсердився:
— Як це? Я такий розумний, а вона проста собі дівка та мої загадки повідгадувала! Стривай же! На тобі оцей десяток варених яєць і понеси їх своїй дочці: нехай вона посадить на них квочку, та щоб та квочка за одну ніч вилупила курчат, вигодувала й щоб твоя дочка зарізала трьох, спекла на снідання, а ти, поки я встану, щоб приніс, бо я дожидатиму. А не зробить — то буде лихо.
Іде сердешний батько додому та й плаче. Приходить, а дочка й запитує його:
— Чого ви, тату, плачете?
— Та як же мені, дочко, не плакати: ось пан дав тобі десяток варених яєць і казав, щоб ти посадила на них квочку, а та за одну ніч вилупила й вигодувала курчат і щоб ти спекла їх йому на снідання.
Дочка взяла горщечок каші та й каже:
— Понесіть, тату, оце панові та скажіть йому, нехай він виоре ниву, посіє цю кашу, і щоб з неї виросло просо, достигло на ниві, і щоб він його скосив, змолотив і натовк пшона годувати тих курчат, що їм треба вилупитися з цих яєць.
Приносить чоловік до пана цю кашу, віддає та й каже, як дочка навчила.
Пан дивився, дивився на ту кашу та взяв і віддав її собакам.
Потім десь знайшов стеблинку льону, дає чоловікові й каже:
— Неси твоїй дочці цей льон, та нехай вона його вимочить, висушить, поб’є, попряде й витче сто локіт1 полотна. А не зробить — то буде лихо.
Іде додому той чоловік і знову плаче. Зустрічає його дочка та й каже:
— Чого ви, тату, плачете?
— Та бач же чого! Ось пан дав тобі стеблинку льону, щоб ти його вимочила, висушила, пом’яла, спряла й виткала сто локіт полотна.
Маруся взяла ніж, пішла й вирізала найтоншу гілочку з дерева, дала батькові та й каже:
— Несіть до пана, нехай пан із цього дерева зробить мені гребінь, гребінку й днище2, щоб було на чому прясти цей льон.
Приносить чоловік панові ту гілочку й каже, що дочка загадала з неї зробити. Пан дивився, дивився, узяв та й викинув ту гілочку, а на думці собі: «Цю одуриш! Мабуть, вона не з таких, щоб одурити...» Потім думав, думав та й каже:
— Піди та скажи своїй дочці: нехай вона прийде до мене в гості, та так, щоб ні йшла, ні їхала; ні боса, ні взута; ні з гостинцем, ні без гостинця. А як вона цього не зробить — то буде лихо.
Іде знову батько, плачучи, додому. Прийшов та й каже дочці:
— Ну що, дочко, будемо робити? Пан загадав так і так.
— Не журіться, тату, усе буде гаразд. Підіть купіть мені живого зайця.
Пішов батько, купив живого зайця. А Маруся одну ногу вбула в драний черевик, а друга боса. Тоді піймала горобця, узяла ґринджоли3, запрягла в них цапа. От узяла зайця під руку, одну ногу поставила на санчата, а другою по шляху ступає — одну ногу цап везе, а другою йде. Приходить отак до пана у двір, а пан, як побачив, що вона так іде, та й каже своїм слугам:
— Прицькуйте її собаками!
1 Сто локіт — приблизно 50 м.
2 Днище — дошка, на одному кінці якої закріплюється гребінь із кужелем (вичесаним льоном, коноплею чи вовною); на другому кінці днища сідає прядівниця й гребінкою розчісує кужіль.
3 Ґринджоли — сани.
Ті прицькували її собаками, а вона випустила їм зайця. Собаки погналися за зайцем, а її покинули. Вона тоді прийшла до пана у світлицю, поздоровкалася та й каже:
— Ось вам, пане, гостинець.
Та й дає йому горобця. Пан тільки хотів його взяти, а він — пурх, та й вилетів у відчинене вікно!
А на той час приходять двоє до пана судитися. От пан вийшов на рундук1 та й питає:
— Чого вам, люди добрі?
Один каже:
— Та ось чого, пане: ночували ми обидва в полі, а як уранці повставали, то побачили, що моя кобила привела лоша.
А другий чоловік каже:
— Ні, брехня — моя! Розсудіть нас, пане!
От пан думав, думав та й каже:
— Приведіть сюди лоша й коней: до якої лоша побіжить — та й привела.
От привели, поставили запряжені коні, а лоша пустили. А вони, ті два хазяїни, так засмикали те лоша, кожен до себе тягнучи, що воно вже не знає, куди йому й бігти — узяло та й побігло геть. А Маруся каже:
— Ви лоша прив’яжіть, а матерів повипрягайте та й пустіть, котра побіжить до лошати, то та й привела.
Зараз так і зробили. Пустили їх — так одна й побігла до лошати, а друга стоїть. Тоді пан побачив, що нічого з дівчиною не поробиш, і відпустив її.
1 Рундук — тут: ґанок.
Теорія літератури
Тема
Коли ми ділимося враженнями про переглянутий кінофільм чи прочитаний художній твір, то зазвичай починаємо з того, про що цей фільм чи літературний твір. Це і є тема твору.
Тема (з грецьк. те, що взято за основу) — коло життєвих явищ, зображених у творі; те, про що в цілому йдеться у творі. Тему зазвичай формулюють за допомогою словосполучення або речення. Наприклад: тема казки «Мудра дівчина» — зображення мудрості та кмітливості малої дівчинки Марусі; тема народного переказу «Прийом у запорожці» — розповідь про випробування хлопців-новачків, які хочуть стати запорожцями.
1. Ситнішим над усе багатий брат уважав
А гроші
Б землю-матір
В панських хортів
Г панських кабанів
2. Слова Ви лоша прив’яжіть, а матерів повипрягайте та й пустіть належать
А панові
Б Марусі
В бідному братові
Г багатому братові
3. Маруся відволікла нацькованих на неї собак, випустивши
А горобця
Б зайця
В лоша
Г цапа
4. До якого виду казок належить «Мудра дівчина»: про звірів, побутових чи фантастичних? Чому ви так уважаєте?
5. Які події в казці відбуваються тричі?
6. Хто, на вашу думку, виявився мудрішим: пан чи Маруся? Проілюструйте свою відповідь прикладами з тексту казки.
7. У якому вчинку виявилася жорстокість пана?
8. Яке магічне число декілька разів використовується в казці «Мудра дівчина»?
9. Чи буває так у реальному житті, щоб дитина, як Маруся в казці, була мудрішою від пана та свого рідного батька? Чи таке можливо лише в казках? Чому?
10. Як ви розумієте зміст прислів’я Тіло в злоті, а душа в болоті? Якого героя казки можна охарактеризувати цим висловом?
11. Побудуйте в зошиті за поданим зразком таблицю. Заповніть її.
|
Риси вдачі героя (героїні) |
|
|
пан |
Маруся |
12. Як відомо, народні казки прийшли до нас із сивої давнини. Як ви вважаєте, чи змінилися в наш час відгадки на загадки пана, адже сучасне суспільство дуже стрімко розвивається (мережа Інтернет, надшвидкісні літаки та ракети, інформаційні технології тощо)? Висловте свої міркування.
1. Поділіть казку на частини за змістом і складіть за ними план. Запишіть його в зошит.
2. Прочитайте казку «Летючий корабель». Випишіть у зошит незрозумілі слова.
Виразне читання прозових творів
За кілька років навчання в школі ви опрацювали багато художніх творів і робили це по-різному, адже читати оповідання чи вірш можна мовчки та вголос. Як же навчитися читати виразно вголос? Вірші, байки, оповідання й казки читають по-різному, адже одні з них римовані, тобто написані віршем, а інші — неримовані. Навчитися виразно читати прозовий твір можна на прикладі казок. Виразне читання ще називають декламацією.
Виразно можна прочитати речення лише тоді, коли ви повністю, а не частково розумієте його зміст. Для цього треба з’ясувати значення незрозумілих слів і фразеологізмів. Здебільшого лексичне значення таких слів і фразеологізмів розтлумачено в зносках, тож їх не можна оминати увагою. Крім того, значення слів можна знайти в тлумачному словнику чи в мережі Інтернет.
Потрібно чітко розмежувати слова автора та казкових героїв. Слова автора читають менш емоційно, ніж репліки персонажів. Проте перетворювати читання слів автора на монотонне в жодному разі не можна. Воно також потребує неабиякої майстерності, бо інтонацією можна передати ставлення автора до подій: схвальне, осудливе чи байдуже.
Готуючись до читання всього тексту чи його фрагмента, треба зробити так звану розмітку — підкреслити в кожному реченні одне-два слова, на які падає логічний наголос, котрі треба інтонаційно виділити. Наприклад, у реченні Цар довго морщився, що за простого віддає свою дочку потрібно наголосити на словах довго й простого, бо вони найглибше передають стан батька, бачення ним ситуації, що склалася.
Під час читання важливими також є темп, сила голосу, тембр звука, дикція та паузи. Уважно прочитайте визначення цих понять у таблиці й під час читання контролюйте себе, чи дотримуєтеся ви засобів декламації.
Декламуючи, обов’язково уявляйте картини, які озвучуєте, набирайте повітря рівними частинами під час пауз.
|
Засіб читання |
Значення |
|
Темп читання |
швидкість читання — рівна, уповільнена чи прискорена (залежно від змісту) |
|
Сила голосу |
максимальний ступінь вияву голосу, його напруженість (найчастіше посилюють голос у репліках, особливо в окличних реченнях) |
|
Тембр звука |
характерне забарвлення, завдяки якому людина говорить ніби різними голосами |
|
Дикція |
чітка вимова звуків, слів, фраз |
|
Пауза |
зупинка в читанні на місці розділових знаків |
|
Інтонація |
головний засіб донесення до слухачів змісту твору, його настрою, наприклад інтонація переліку, протиставлення чи зіставлення, інтонація осуду чи співчуття |
ЛЕТЮЧИЙ КОРАБЕЛЬ
Були собі дід і баба, а в них було три сини: два розумних, а третій дурний. Розумних же вони й жалують, баба їм щонеділі білі сорочки дає, а дурника всі лають, сміються з нього, а він, знай, на печі в просі сидить у чорній сорочці. Як дадуть, то і їсть, а ні, то він і голодує. Аж ось пройшла чутка, що так і так: виданий такий царський указ, щоб зібралися до царя всі на обід, і хто змайструє такий корабель, щоб літав, і прилетить на ньому, за того цар дочку віддасть. Розумні брати й радяться:
— Піти б, може, там наше щастя закотилося!
Порадилися, просяться в батька та в матері:
— Підемо ми, — кажуть, — до царя на обід: загубити — нічого не загубимо, а може, там наше щастя закотилося!
Батько їх умовляє, мати їх умовляє... Ні!
— Підемо, та й годі! Благословіть нас на дорогу.
Старі, нічого робити, поблагословили їх на дорогу, баба надавала їм білих паляниць, спекла порося, пішли вони.
А дурень сидить на печі та й собі проситься:
— Піду і я туди, куди брати пішли!
— Куди ти, дурню, підеш? — каже мати. — Десь тебе й вовки з’їдять!
— Ні, — каже, — не з’їдять. Піду!
Старі з нього спершу сміялися, а тоді давай лаяти. Так ні! Вони бачать, що з дурнем, мовляв, нічого не зробиш, та й кажуть:
— Ну йди, та щоб уже й не вертався й щоб не признавався, що ти наш син!
Баба дала йому торбу, наклала туди чорного черствого хліба, пляшку води дала й випровадила з дому. Він і пішов. Іде та й іде, коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий, борода біла, аж до пояса!
— Здорові, діду!
— Здоров, сину!
— Куди йдете, діду?
А той каже:
— Ходжу по світу, з біди людей виручаю. А ти куди?
— До царя на обід.
— Хіба ти, — питає дід, — умієш зробити такий корабель, щоб сам літав?
— Ні, — каже, — не вмію!
— То й чого ж ти йдеш?
— А хто його знає, — каже, — чого! Загубити — не загублю, а може, там моє щастя закотилося.
— Сідай же, — каже дід, — та спочинеш трохи, пополуднуємо. Виймай, що там у тебе в торбі!
— Е, дідусю, немає тут нічого, лише черствий хліб, що ви й не вкусите.
— Нічого, виймай!
От дурень виймає, аж з того чорного хліба та такі стали паляниці білі, що він ніколи й не їв таких: сказано, як у панів!
Пополуднували гарненько, подякував дід дурневі та й каже:
— Ну, слухай, сину: іди ж тепер у ліс, та підійди до дерева, та й удар сокирою в дерево, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не розбудить. Тоді тобі корабель збудується, а ти сідай на нього й лети, куди тобі треба, тільки по дорозі бери, кого б там не стрів.
Дурень подякував дідові — і розпрощалися. Дід пішов своєю дорогою, а дурень пішов у ліс.
От він увійшов у ліс, підійшов до дерева, цюкнув сокирою, упав ниць та й заснув. Спав, спав... Коли це чує — хтось його будить:
— Уставай, уже твоє щастя поспіло, уставай!
Дурень прокинувся, коли гляне — аж стоїть корабель: сам золотий, щогли срібні, а паруси шовкові так і понадималися — тільки летіти! От він, недовго думаючи, сів на корабель, той корабель знявся й полетів. Як полетів та й полетів нижче неба, вище землі, й оком не змигнеш!
Летів-летів, коли дивиться: припав чоловік на шляху до землі вухом та й слухає. Він і гукнув:
— Здорові, дядьку!
— Здоров, небоже!
— Що ви робите?
— Слухаю, — каже, — чи вже позбиралися до царя на обід люди.
— А хіба ви туди йдете?
— Туди.
— Сідайте зі мною, я вас підвезу.
Слухало сів. Полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: шляхом іде чоловік, одна нога за вухо прив’язана, а на одній скаче.
— Здорові, дядьку!
— Здоров, небоже!
— Чого ви на одній нозі скачете?
— Того, — каже, — що коли б я відв’язав другу, то за одним ступнем увесь би світ переступив, а я не хочу.
— Куди ж ви йдете?
— До царя на обід.
— Сідайте з нами.
— Добре.
Скороход сів. Знову полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: на дорозі стрілець стоїть і прицілюється з лука, а ніде не видно ні птиці, нічого.
Дурень крикнув:
— Здорові, дядьку! Куди ви цілитеся, що не видно ні птиці, нічого?
— То що, що не видно? То вам не видно, а мені видно!
— Де ви її бачите?
— Е, — каже, — там за сто миль сидить на сухій грушці!
— Сідайте з нами!
Стрілець і сів. Полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік і несе за спиною повний мішок хліба.
— Здорові, дядьку!
— Здоров!
— Куди ви йдете?
— Іду, — каже, — добувати на обід хліб.
— Та у вас і так повен мішок!
— Що тут цього хліба! Мені й на один раз поснідати не стане.
— Сідайте з нами!
— Добре.
Сів і Об’їдайло. Полетіли.
Лєтіли-лєтіли, коли дивляться: ходить чоловік коло озера, мов чогось шукає.
— Здорові, дядьку!
— Здоров!
— Чого ви тут ходите?
— Пити, — каже, — хочеться, та ніяк води не знайду.
— Та перед вами ж цілісіньке озеро. Чому ви не п’єте?
— Е, що тут цієї води! Мені й на один ковток не стане.
— Так сідайте з нами!
— Добре.
Обпивайло сів. Полетіли. Летіли-летіли, коли глянули — аж іде чоловік у село й несе куль соломи.
— Здорові, дядьку. Куди це несете солому?
— У село, — каже.
— Ото! Хіба в селі немає соломи.
— Є, — говорить, — та не така!
— А хіба це яка?
— А така, — каже, — що хоч би яке спекотне літо було, а тільки розкидай цю солому, то зараз де не візьметься мороз і сніг.
— Сідайте з нами!
Морозко сів. І полетіли далі.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік у ліс і несе в’язку дров за плечима.
— Здорові, дядьку!
— Здоров!
— Куди ви дрова несете?
— У ліс.
— Ото! Хіба в лісі немає дров?
— Чому немає? Є, та не такі.
— А які ж?
— Там, — каже, — прості, а це такі, що як тільки розкидав їх, так зараз де не візьметься військо перед тобою!
— Сідайте з нами!
І той згодився, сів і полетіли.
Чи довго вони летіли, чи недовго, а прилітають до царя на обід. А там серед двору столи понаставлені, понакривані, бочки меду повикочувані: пий, душе, їж, душе, чого забажаєш! А людей, сказано, півцарства зійшлося: і старі, і малі, і пани багаті, і старці вбогі, як на ярмарку. Дурень прилетів із товариством на тому кораблі, спустився в царя перед вікнами, повиходили вони з корабля й пішли обідати.
Цар дивиться у вікно — аж хтось прилетів на золотім кораблі. Він лакеєві й каже:
— Піди спитай, хто там на золотому кораблі прилетів!
Лакей пішов, подивився, приходить до царя:
— Якась, — каже, — мужва обідрана!
Цар не вірить:
— Як, — каже, — можна, щоб мужики на золотому кораблі прилетіли? Ти, мабуть, не допитався!
Узяв та й пішов сам поміж людьми.
— Хто, — питає, — на цьому кораблі прилетів?
Дурень виступив:
— Я! — каже.
Цар як подивився, що в нього свиточка — латка на латці, штанці — коліна повилазили, то аж за голову взявся: «Як-таки, щоб я свою дитину та за такого хлопа віддав?!»
Що його робити? І давай йому загадки загадувати.
— Піди, — каже до лакея, — скажи йому, що хоч він і на кораблі прилетів, а як не добуде води живлющої та цілющої, поки люди пообідають, то царівни не віддам. То оце мій меч — а його голова з плеч!
Лакей і пішов.
А Слухало підслухав, що цар казав, та й розказав дурневі. Дурень сидить на лаві (такі лави кругом столів пороблено) та й журиться: не їсть, не п’є.
— Чому ти, — питає Скороход, — не їси?
— Де вже мені їсти! І в пельку не лізе.
І розказав:
— Загадав мені цар, щоб я, поки люди пообідають, добув води живлющої та цілющої... Як я її добуду?
— Не журися! Я тобі дістану!
— Ну, гляди!
Приходить лакей, дає йому царський наказ, а він уже давно знає, як і що.
— Скажи, — говорить, — що принесу!
От лакей і пішов.
А Скороход відв’язав ногу від вуха та як махнув — так в одну мить і набрав води живлющої та цілющої. Набрав, утомився. «Ще, — думає, — поки обід, вернуся, а тепер сяду під млином, відпочину трохи».
Сів та й заснув. Люди вже обід кінчають, а його немає. Дурень сидить ні живий ні мертвий. «Пропав!» — думає.
Слухало приставив до землі вухо — давай слухати. Слухав-слухав:
— Під млином спить, вражий син!
— Що ж ми будемо тепер робити? — каже дурень. — Як би його розбудити?
А Стрілець каже:
— Не бійся: я розбуджу!
От як нап’яв лук, як стрельне — як торохне стріла в млин, аж тріски полетіли! Скороход прокинувся — мерщій туди! Люди обід тільки що кінчають, а він приносить ту воду.
Цар — що робити? — та й загадує другу загадку:
— Як із’їсть зі своїм товариством за одним разом шість пар волів жарених і сорок печей хліба, тоді віддам свою дитину за нього, а не з’їсть, то оце мій меч — а його голова з плеч!
Слухало підслухав та й розказав дурневі.
— Що ж мені тепер робити? Я й одного хліба не з’їм! — каже дурень.
Та й знову зажурився — аж плаче. А Об’їдайло й каже:
— Не плач, я за вас усіх поїм, ще й мало буде!
Приходить лакей: так і так.
— Добре, — каже, — нехай дають!
От зажарили дванадцять биків, напекли сорок печей хліба. Об’їдайло як почав їсти — усе дочиста поїв і ще просить.
— Ех, — каже, — мало! Хоч би ще трошки дали!..
Цар бачить, що нічого не вдіє, — знову загадав загадку: щоб випив одним духом сорок сорокових кухлів води й сорок сорокових кухлів меду. А не вип’є, то оце мій меч — а його голова з плеч!
Слухало підслухав — розказав. Дурень плаче.
— Не плач! — каже Обпивайло. — Я сам вип’ю, ще й мало буде! От принесли їм по сорок сорокових кухлів води й меду.
Обпивайло як узявся пити — усі до каплі випив ще й підсміюється.
— Ех, — каже, — мало! Хоч би ще трохи — ще б випив!
Цар бачить, що нічого не вдіє, та й думає: «Треба його, вражого сина, зі світу звести, а то він мою дитину занапастить!» От і посилає до дурня лакея:
— Піди скажи, що сказав цар, щоб він перед вінчанням у баню сходив.
А другому лакеєві загадує, щоб баню чавунну натопили: «Так він, сякий-такий, зажариться!»
Грубник натопив баню — так і пашить: самого чорта можна підсмажити!
От іде дурень у баню, а за ним слідом іде Морозко із соломою. Тільки що ввійшли в баню — аж такий жар, що не можна витримати! Морозко розкинув солому — й одразу так стало холодно, що дурень насилу облився, і швидко на піч, та заснув, бо намерзся-таки добре.
Уранці відчиняють баню, думають: тільки з нього попілець зостався!.. Аж він лежить на печі! Вони його розбудили.
— Оце, — каже, — як я міцно спав! — Та й пішов із бані.
Доповіли цареві, що так, мовляв, і так: на печі спав і в бані так холодно, наче цілу зиму не топлено. Цар засмутився дуже: що його робити? Думав-думав, думав-думав...
— Ну, — каже, — як дістане мені на ранок полк війська, — то вже віддам свою дочку за нього, а не дістане, то оце мій меч — а його голова з плеч!
А сам думає: «Де простому мужикові полк війська добути? Я цар, та й то!..»
От і дав наказ.
Слухало ж підслухав і розказав дурневі. Дурень знову сидить та й плаче:
— Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду?
Іде на корабель до товариства:
— Ой, виручіть, братця! Виручали не один раз із біди й тепер виручіть, а то пропав я на світі.
— Не плач, — каже той, що ніс дрова, — я тебе виручу.
Приходить слуга:
— Казав цар, що як поставиш завтра на ранок цілий полк війська, тоді твоя царівна!
— Добре, зроблю! — каже дурень. — Тільки скажи цареві: як не віддасть ще й тепер, то я на нього війною піду й силою царівну візьму.
Уночі повів товариш дурня в поле й поніс із собою в’язку дров. Як почав ті дрова розкидати, як почав розкидати, то що кине — то й чоловік, що кине — то й чоловік! І такого війська набралося. Господи! На ранок прокидається цар — аж чує: грають.
Він питає:
— Що там так рано грає?
— То, — кажуть, — той своє військо муштрує, що на золотому кораблі прилетів.
Цар тоді побачив, що нічого не вдіє, і звелів його покликати до себе.
Приходить лакей, просить. А дурень такий став, що його й не впізнаєш: одежа на ньому так і сяє, шапочка золота, а сам такий гарний, що й не сказати! Веде він своє військо, сам на вороному коні попереду, за ним старшина. Підступив під палац.
— Стій! — крикнув.
Військо в лаву стало — як перемите! Він пішов у палац. Цар його обіймає, цілує:
— Сідай, мій зятю любий!
Вийшла й царівна. Як побачила — аж засміялась: який у неї гарний чоловік буде!
От їх швиденько й повінчали, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов!
До речі...
Справжні летючі кораблі було створено не так давно, як для історії людства, у другій половині XVIII ст. Це була... повітряна куля. На запитання, хто її винайшов, який вона мала вигляд та як пересувалася в повітрі, ви зможете знайти відповіді в мережі Інтернет.
1. Словами в нього свиточка — латка на латці, штанці — коліна повилазили описано
А Стрільця
Б Слухала
В дурня
Г діда
2. Декілька разів у казці «Летючий корабель» повторюється вислів
А Військо в лаву стало — як перемите!
Б Дурень сидить на лаві та й журиться...
В То оце мій меч — а його голова з плеч!
Г ...я за вас усіх поїм, ще й мало буде!
3. Установіть відповідність.
|
Герой твору |
Вчинок |
|
1 дід 2 дурень 3 Морозко 4 Скороход |
А перетворює черствий хліб на білі паляниці Б перетворює в’язку дров на військо В добуває живлющу й цілющу воду Г охолоджує соломою гарячу баню Д веде своє військо до царя |
4. Казка «Летючий корабель» про звірів, побутова чи фантастична? Чому ви так уважаєте?
5. Чому, на вашу думку, дід і баба наказали дурню, щоб нікому не признавався, що він їхній син? Як така поведінка їх характеризує?
6. Які вчинки царя свідчать про те, що він нечесна людина?
7. Якому герою найбільше симпатизує народ (оповідач)? З чого це видно?
8. Чи потрібен був царю летючий корабель? Чому, на вашу думку, він вирішив віддати свою дочку за власника летючого корабля?
9. Як ви вважаєте, чому казки закінчуються перемогою добра над злом?
10. Які фрагменти казки фантастичні? Які чарівні предмети є в ній?
11. Накресліть таблицю за зразком у зошит і заповніть її.
|
Характеристика дурня |
|
|
позитивні риси |
негативні риси |
12. Які ілюстрації до казки «Летючий корабель» більш вдалі, а які, на вашу думку, треба змінити?
1. Законспектуйте правила із статті «Виразне читання прозових творів» (с. 38-39) у зошит.
2. Підготуйтеся до виразного читання казки «Летючий корабель» за ролями.
Цей контент створено завдяки Міністерству освіти і науки України
