Українська література. Рівень стандарту. 11 клас. Авраменко

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

Павло Тичина

(1891-1967)

Павло Тичина народився 23 січня 1891 р. в с. Пісках на Чернігівщині. Мати Марія виховувала його з великим теплом і добротою, а батько Григорій, сільський дяк і вчитель, навпаки, був дуже вимогливим і суворим до сина. Змалку Павло виявляв здібності до співу, музики, малювання й віршування. Коли йому виповнилося дев'ять років, батько віддав хлопчика до монастирського хору в Чернігові, де він не тільки засвоював мистецтво співу, а й здобував загальну освіту. Оскільки Павло був музично обдарованим, то керівник хору доручав йому навчати нотних азів новачків, серед яких був і Г. Верьовка, котрий у майбутньому прославиться на весь світ як хоровий диригент і композитор.

З 1907 по 1913 р. Павло навчався в Чернігівській духовній семінарії: тут він співав у хорі; граючи в оркестрі, став найкращим кларнетистом; навчався малювання у видатного художника М. Жука, який і ввів Павла в коло чернігівської інтелігенції.

З 1911 р. П. Тичина відвідував творчі зустрічі, які організовував М. Коцюбинський у своєму домі.

1912 р. у «Літературно-науковому віснику» виходить друком перший твір молодого поета — вірш «Ви знаєте, як липа шелестить...».

У 1913-1917 рр. юнак навчається на економічному факультеті Київського комерційного інституту, який через революцію не зміг закінчити. У цей час паралельно працює в періодичних виданнях «Рада», «Світло», а також помічником хормейстера в театрі М. Садовського.

Першу поетичну книжку «Панахидні співи» митець написав 1915 р. (вона побачила світ лише 1993 р.).

У 1918-1919 рр. П. Тичина завідує відділом у газеті «Нова рада», працює в журналі «Літературно-науковий вісник», мандрує Україною в складі капели композитора К. Стеценка. Але головною справою його життя була поетична творчість.

П. Тичина. Дача артистів. 1922 р.

1919 р. виходить друком поетична збірка «Соняшні кларнети», що стала одним з найбільших здобутків у мистецтві ХХ ст. У ній П. Тичина оспівав світлу енергетику революційних подій в Україні, красу її духовного відродження, поєднав традицію й новаторство; синтезувавши різні стилі, витворив свою неповторну манеру поетичного мистецтва. Про це писав літературознавець Ю. Лавріненко: «Хоча Тичину називають то символістом, то імпресіоністом, то романтиком чи зводять характер його поезії до справді притаманної йому панмузичності, проте він не вкладається в рамки жодного “ізму”. Тичина розклав і по-своєму синтезував класицистичні, народнопісенні й наймодерніші естетичні засоби в наскрізь оригінальній поезії». Дослідники називають неповторний стиль П. Тичини кларнетизмом (детальніше про кларнетизм буде далі). Ознаки цього індивідуального стилю властиві найкращим поетичним збіркам поета: «Соняшні кларнети» (1918), «Плуг» (1920), «Замість сонетів і октав» (1920), «В космічному оркестрі» (1921). Проте, починаючи зі збірки «Вітер з України» (1924), вони поступово згасають. Митець виконує замовлення партії, руйнуючи свій унікальний стиль. Про соцреалістичні орієнтири поета — «оспівувати», «закликати» і «боротися» — свідчать назви нових творів: «Ленін», «Партія веде», «Пісня про Сталіна»... Влада за таку лояльність не могла не віддячити поетові: йому «дають» звання академіка Академії наук УРСР, призначають на посаду директора Інституту літератури АН УРСР, вибирають головою Верховної Ради УРСР, міністром освіти. А про численні премії й ордени годі й згадувати. Ось як В. Стус охарактеризував поета: «Феномен Тичини — феномен доби. Його доля свідчитиме про наш час не менше за страшні розповіді істориків: поет жив у час, що заправив генія на роль блазня. І поет погодився на цю роль... Він обрізав усякі живі контакти, замінивши їх цілком офіційною інформацією. У цих умовах поет міг тільки конати, а не рости. Свіжого повітря до нього надходило дедалі менше й менше, аж поки поет у Тичині не задушився від нестачі кисню. Поет помер, але Тичина залишився жити й мусив, уже як чиновник, виконувати поетичні функції... У страшну добу сталінських репресій одних письменників розстріляли, других заслали в концтабори, третіх розтлили. П. Тичину репресували визнанням. Покара славою — одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом».

Музей-квартира П. Тичини. м. Київ. Сучасне фото

У соцреалістичному стилі було написано більшість творів у подальших збірках поета: «Чернігів» (1931), «Партія веде» (1934), «Чуття єдиної родини» (1938), «Сталь і ніжність» (1941), «Ми свідомість людства» (1957), «Комунізму далі видні» (1961) та ін.

Поет Є. Маланюк ще 1924 р. так написав про талант П. Тичини та його духовну катастрофу: «...від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась... в окривавлений жовтень ясна обернулась Весна...» Усе життя автор «Соняшних кларнетів» пам'ятав ці гіркі слова, а незадовго до смерті зізнався: «Він (Маланюк. — Авт.) єдиний мене розумів, він єдиний сказав мені правду... Так воно й сталося... Від кларнета мого пофарбована дудка осталась... Усі мені кадили (фіміам. — Авт.), а він один сказав мені правду».

П. Тичина помер 16 вересня 1967 р., похований на Байковому кладовищі в м. Києві.

4. Перегляньте фільм «я кличу тебе...»(реж. В. Вітер) і виконайте завдання.

Youtube Гра долі. «Я кличу тебе...». П. Тичина

А. Кому П. Тичина присвятив вірш «Я кличу тебе...»?

Б. Розкажіть про жінок у житті П. Тичини.

5. Прочитайте відомості про кларнетизм і виконайте завдання.

Свій стиль і світосприймання П. Тичина якнайповніше втілив у збірці «Соняшні кларнети» (1918 р., вийшла друком 1919 р.). У ній передано переживання молодої людини, яка тонко відчуває ритми природи, сонячні спалахи, сприймає світ природи як оркестр і мріє про світлу любов і щасливе життя. Поет поєднав традиційні прийоми з новаторськими, з багатьох стилів витворив свій, неповторний, відомий у літературознавстві як кларнетизм.

Обкладинка збірки П. Тичини «Соняшні кларнети» (худ. Р. Лісовський). 1922 р.

Теорія літератури

КЛАРНЕТИЗМ

Кларнетизм — термін на позначення стилю ранньої лірики П. Тичини. Кларнетизм виражається за допомогою багатьох поетичних засобів: звукових (асонанс, алітерація, звуконаслідування, анафора, епіфора), зорових (епітет, метафора, індивідуально-авторські слова) і формальних (розміщення строф і рядків).

Ознаки кларнетизму:

  • музикальність і ритмічність строф;
  • асоціювання — митець не копіює навколишній світ, а передає мінливі асоціативні враження;
  • символізм поетичної мови — майже кожне слово стає символічним натяком, про що прямо сказати не можна, адже воно неосяжне й невловиме.

Кларнетизм характеризують такі поняття, як «кольоровий слух», «слуховий колір», «аристократичність духу», «поетичний всесвіт», «філософська ідея всеєдності».

П. Тичина. З мого вікна. 1919 р.

Літературознавець О. Білецький високо оцінив музичність поетичної мови П. Тичини: «Музичність заполонила все його світосприймання — і саме слово стало для поета не стільки способом висловлювання тих чи інших думок і почуттів, скільки шляхом до виявлення звуку, який сам по собі породжує думки й почуття. З духу музики зародилася ця лірика». Ось чому композитори так легко писали музику на слова П. Тичини: В. Вериківський («Ми дзвіночки...»), О. Білаш («Ви знаєте, як липа шелестить...»), Г. Майборода («Гаї шумлять...»), В. Морозов («О панно Інно...») та ін.

П. Тичина тонко відчував і звук, і барву. Ви вже знаєте, що поет майстерно грав на кларнеті й на багатьох інших музичних інструментах. Тонко відчувати музику йому допомагав ще й малярський талант. Протягом життя П. Тичина писав портрети, пейзажі, робив різні замальовки. Ось звідки «кольоровий слух» і «слуховий колір»:

Слухаю мелодій

Хмар,озер та вітру.

Я бриню, як струни

Степу, хмар та вітру («Цвіт в моєму серці...»).

Митець оживлює звуки, надаючи їм виразної емоційної оцінки:

Танцюють звуки на дзвіниці,

І плаче дзвін («Гаптує дівчина й ридає...»).

Але П. Тичина «озвучує» свої поезії не тільки через накопичення голосних чи дзвінких приголосних звуків (асонанс та алітерація), а й через змістове наповнення слів:

Гаї шумлять —

я слухаю.

Хмарки біжать —

милуюся.

Милуюся-дивуюся,

чого душі моїй

так весело.

Гей, дзвін гуде —

іздалеку.

Думки пряде —

над нивами.

Над нивами-приливами,

купаючи мене,

мов ластівку («Гаї шумлять...»).

Поет М. Бажан зауважив, що твори П. Тичини звучать «бетховенськими акордами», «співучістю Леонтовича» і «шопенівськими ритмами».

А. Знайдіть приклади «кольорового слуху» у наведених вище уривках.

Б. Опишіть одну з малярських робіт П. Тичини.

До речі...

Одне з видань збірки П. Тичини «Соняшні кларнети» (1922) оформив художник Р. Лісовський. Крім того, митець прославився ще й тим, що розробив логотип усесвітньо відомої німецької авіакомпанії «Lufthansa». Цікаво, що логотип прикрашає не то журавель, не то лелека (український птах-символ) і ще й із синьо-жовтим кольором.

Довідка

Роберт Лісовський (1893-1982) — український художник-графік. Народився в м. Кам'янському в інтернаціональній сім'ї: батько був українцем, а мати — німецького походження. Здобував мистецьку освіту в Миргороді, Києві та Берліні. Другу частину життя провів в еміграції (Чехія, Німеччина, Велика Британія, Швейцарія).

6. Прочитайте вірші П. Тичини та їхній огляд і виконайте завдання.

«ВИ ЗНАЄТЕ, ЯК ЛИПА ШЕЛЕСТИТЬ...» (1911)

Ви знаєте, як липа шелестить

у місячні весняні ночі?

Кохана спить, кохана спить,

піди збуди, цілуй їй очі.

Кохана спить...

Ви чули ж бо: так липа шелестить.

Ви знаєте, як сплять старі гаї? —

Вони все бачать крізь тумани.

Ось місяць, зорі, солов'ї...

«Я твій», — десь чують дідугани.

А солов'ї!..

Та ви вже знаєте, як сплять гаї!

Перший друкований вірш П. Тичини «Ви знаєте, як липа шелестить...» побудований на фольклорному паралелізмі: почуття людини («кохана спить») — явища природи («липа шелестить»). Вітаїстичним (життєствердним) пафосом ця поезія перегукується з «Чарами ночі» Олександра Олеся. У символістській манері ніч наділена магією, що захоплює у свої чарівні обійми думки й почуття юнака. Провідний мотив вірша — гармонія світу в єдності природи й почуттів закоханої людини. Усе навколо людини творить єдину картину щастя й торжества любові. Місяць, зорі, солов'ї — невід'ємні атрибути інтимної лірики — символізують Усесвіт, пісню й кохання. Дідугани (старі дерева) стають свідками народження ніжного й прекрасного почуття любові. Творенню поетичної образності підпорядковані персоніфікації («сплять старі гаї», «чують дідугани»), риторичні запитання («Ви знаєте, як липа шелестить у місячні весняні ночі?», «Ви знаєте, як сплять старі гаї?»), епітети (весняні ночі, старі гаї). Автор змальовує весняну ніч не детально, а штрихами — у цьому виявляються ознаки імпресіонізму.

О. Куліч. Місячна ніч в Україні. 2016 р.

«АРФАМИ, АРФАМИ...» (1914)

Арфами, арфами —

золотими, голосними обізвалися гаї

Самодзвонними:

Йде весна

Запашна,

Квітами-перлами

Закосичена.

Думами, думами —

наче море кораблями, переповнилась блакить

Ніжнотонними:

Буде бій!

Вогневий!

Сміх буде, плач буде

Перламутровий...

Стану я, гляну я —

скрізь поточки, як дзвіночки, жайворон, як золотий,

З переливами:

Йде весна

Запашна,

Квітами-перлами

Закосичена.

Любая, милая —

чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям вкрай

Там за нивами:

Ой одкрий

Колос вій!

Сміх буде, плач буде

Перламутровий...

Ліричний вірш «Арфами, арфами...» П. Тичина написав під впливом поезії символіста М. Вороного «Блакитна Панна», який ви вивчали в 10 класі. Твору властиві асоціативність, мелодійність і символізм — ознаки кларнетизму. Асоціативність зорових і слухових образів вражає: шум гаїв нагадує ліричному героєві мелодію арф; він просить кохану (а можливо, Україну чи весну): «Ой одкрий / Колос вій!» — колос асоціюється з віями дівчини. У цій метафорі лунає заклик до молодої людини вдумливо подивитися в майбутнє й бути готовим не тільки до злетів, а й до поразок: «Сміх буде, плач буде / Перламутровий...» Поет ніби напророчив цим віршем бурхливі зміни у світі — Першу світову війну, яка розпочалася того ж таки 1914 р., відкривши шлях надіям і розчаруванням, тріумфам і трагедіям ХХ ст.

Гімн весні, молодості, вірі в щастя — провідний мотив поезії «Арфами, арфами...». У ній, як і у вірші «Блакитна Панна», постає чарівний образ дівчини-весни. Вона приходить з квітами, життєдайними дощами, громами й трав'яними пахощами. Цей образ творять епітети (золоті арфи, перламутровий плач), неологізми (ніжнотонними, самодзвонними), порівняння (поточки, як дзвіночки), асонанси (йде весна запашна, квітами-перлами закосичена). П. Тичина запозичив у М. Вороного й спосіб розміщення поетичних рядків у формі сходинок, якими ніби стікають води весняних струмків. Ритмомелодика досягається як римами, так і повторами (арфами, арфами; думами, думами).

К. Моне. Весна в Живерні. 1890 р.

«О ПАННО ІННО, ПАННО ІННО!..» (1915)

О панно Інно, панно Інно!

Я — сам. Вікно. Сніги...

Сестру я Вашу так любив —

Дитинно, злотоцінно.

Любив? — Давно. Цвіли луги...

О панно Інно, панно Інно,

Любові усміх квітне раз —

ще й тлінно.

Сніги, сніги, сніги...

Я Ваші очі пам'ятаю,

Як музику, як спів.

Зимовий вечір. Тиша. Ми.

Я Вам чужий — я знаю.

А хтось кричить: «Ти рідну стрів!»

І раптом — небо... шепіт гаю...

О ні, то очі Ваші. — Я ридаю.

Сестра чи Ви? — Любив...

В. Кричевський. Перевіз. 1937 р.

Ліричний вірш «О панно Інно...» належить до інтимної лірики П. Тичини. Провідний мотив — переживання героя за втраченим коханням, спогади про нього. Юний поет закохався одночасно у двох сестер — Полю й Інну Коновал. Поля не відповіла взаємністю на почуття П. Тичини. Смуток і самотність оселилися в душі хлопця: «Я — сам. Вікно. Сніги...» Напевно, ці образи невипадкові: у вікно виглядають в очікуванні коханої людини, а сніг асоціюється з холодом. Неологізми передають тонке нюансування в почуваннях закоханого: любив дитинно — щиро, захоплено й водночас наївно (по-дитячому); злотоцінно — дуже цінуючи. Ліричний герой веде діалог сам із собою, запитавши в себе: «Любив?», — поет спочатку відтворює атмосферу кохання (цвіли луги, шепіт гаю) і тільки в останньому рядку дає ствердну відповідь: «Любив...» Розпач, драматизм, смуток увиразнюють паузи (вісім разів ужито тире, половина з яких — авторські, і шість разів — три крапки), повтори (сніги, сніги), діалогічність. Експресивності додають і звукові засоби: асонанси а, і, о («О панно Інно, панно Інно! Я — сам. Вікно. Сніги...»), алітерація звука [н] (цей приголосний ужито у вірші 33 рази!).

П. Коновал. Початок ХХ ст. Фото

Щира любов поета до Поліни стала поштовхом до створення ще одного мистецького твору — панно «Біле і чорне». Його автор — український модерніст М. Жук. Янгол з чорними крилами нагадує Павла Тичину, а з білими — Поліну Коновал. Художник використав античний міф про Орфея й символіку квітів. У такий спосіб він зобразив шлях до гармонії Всесвіту. Два світи — чоловічий і жіночий (чорне і біле), вони не можуть існувати один без одного. Мелодія, яку грає чорний янгол, оживляє природу. А ось земля на задньому плані зорана, але не зігріта теплом любові, бо дівчина не відповіла взаємністю. Життєві шляхи молодих людей розійдуться, і невідомо, чи знайдуть вони своє щастя. А як склалася доля дівчат, у яких був закоханий Павло Тичина? За декілька років Інна померла через сухоти, а Поліна вийшла заміж за іншого хлопця. Цікаво, що пройдуть роки, — і дочка Поліни працюватиме в Київському музеї-квартирі П. Тичини.

«ОДЧИНЯЙТЕ ДВЕРІ...» (1918)

Одчиняйте двері —

Наречена йде!

Одчиняйте двері —

Голуба блакить!

Очі, серце і хорали

Стали,

Ждуть...

Одчинились двері —

Горобина ніч!

Одчинились двері —

Всі шляхи в крові!

Незриданними сльозами

Тьмами

Дощ...

Революцію, як і весну, П. Тичина бачив в образі прекрасної дівчини. Але чому ж тоді поезія «Одчиняйте двері...» має трагічне звучання, не суголосна з молодістю й красою? Сумний мотив навіяний страшними наслідками захоплення влади більшовиками — жорстокістю й кров'ю. Перша строфа зі світлими символами (наречена — нове життя, національне пробудження українського народу; голуба блакить — мир) протиставляється другій, що має трагічну тональність (горобина ніч — нічна гроза з бурею; кров, тьма, дощ). Цією антитезою увиразнюється контраст між світлими сподіваннями українського народу й страшними, кривавими наслідками революції. Контраст властивий і кольоровій гамі, яку малює уява читача (голуба блакить — шляхи в крові, тьма, дощ). Експресивності додають алітерація [р] (двері, наречена, серце, хорали, горобина ніч, кров, незриданні сльози) та асонанс о (голуба блакить, очі, хорали, горобина ніч, одчинились двері, шляхи в крові, сльози, дощ).

Літературознавець А. Ніковський так писав про цю поезію: «Ефект цього вірша заснований на церковній ремінісценції, на тому моменті, коли наречена входить, а люди обертаються до дверей... Тичина скористався тим глибоким ефектом, котрий походить від руйнації звичайної згадки: він ламає звичайну асоціацію й замість ясного образу... дає чорний образ зливи, дикої бурі...» Контраст, напружені переживання, антигуманна дійсність — ознаки експресіонізму. Власне, переплетення символістської та експресіоністичної манер, кольоровий слух і є ознаками синтетичного стилю П. Тичини — кларнетизму.

Теорія літератури

ЕКСПРЕСІОНІЗМ

Експресіонізм (фр. expression — вираження, виразність) — стильова течія модернізму, що виникла на противагу імпресіонізму наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. (спочатку в малярстві, а згодом — у музиці й літературі). На переконання експресіоністів, спільною основою всього у світі є дух (вільна творча енергія). Осягнути його можна лише за допомогою інтуїції. Експресіоністичним творам властиві нервова емоційність і трагічність світовідчуття. Творчість експресіоністів породжена духовною кризою, яку пережила інтелігенція на початку ХХ ст. (Перша світова війна, революції). У їхніх творах важливе місце відведено проблемі вини і кари. Земне життя для них — фільтр, що може очистити людину й привести до Бога. На думку експресіоністів, біль і страждання дають людині можливість осмислити сенс буття. Основний творчий принцип експресіонізму — відображення загостреного суб'єктивного світобачення через авторське «Я», напруження його переживань та емоцій, бурхлива реакція на дегумацізацію суспільства, знеособлення в ньому людини, на розпад духовності. Саме ці ознаки простежуються в деяких творах раннього П. Тичини, зокрема й у поезії «Одчиняйте двері...». В українській літературі експресіонізм започаткував В. Стефаник, а утвердив О. Турянський у повісті «Поза межами болю», яку ви прочитаєте в цьому навчальному році.

Е. Мунк. Крик. 1893 р.

ПАМ'ЯТІ ТРИДЦЯТИ (1918)

На Аскольдовій могилі

Поховали їх —

Тридцять мучнів українців,

Славних, молодих...

На Аскольдовій могилі

Український цвіт! —

По кривавій по дорозі

Нам іти у світ.

На кого посміла знятись

Зрадника рука? —

Квітне сонце, грає вітер

І Дніпро-ріка...

На кого завзявся Каїн?

Боже, покарай! —

Понад все вони любили

Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті

З славою святих. —

На Аскольдовій могилі

Поховали їх.

І. Їжакевич. Аскольдова могила. 1913 р.

Вірш-реквієм «Пам'яті тридцяти» належить до громадянської лірики. П. Тичина присвятив його студентам, які під час бою під Крутами (неподалік Ніжина) у січні 1918 р. потрапили в полон до більшовиків. Після страшних знущань їх стратили. Молодих героїв поховали на Аскольдовій могилі в Києві. Поет називає юних захисників «українським цвітом», а ворогів — Каїном (тобто братовбивцями).

Провідний мотив вірша — самопожертва молодих патріотів заради Батьківщини. Автор утвердив у ньому ідею патріотизму й гуманізму, засудивши зраду, жорстокість і терор. Світла картина природи («Квітне сонце, грає вітер / І Дніпро-ріка...») увиразнює неприродність смерті молодих людей — тяжку втрату для України.

А. Складіть літературний паспорт до кожного вірша.

Б. Прослухайте ліричний вірш П. Тичини «Пам'яті тридцяти» у виконанні М. Бурмаки. Висловте свої враження від читання поезії П. Тичини, музичного супроводу й зорових образів.

Youtube «Пам’яті тридцяти». Марія Бурмака

7. Виконайте завдання.

1. В. Стус назвав феномен П. Тичини «феноменом доби». Це формулювання означає, що П. Тичина

А як поет помер

Б мав феноменальні здібності

В жив у часи українізації й розквіту України

Г не боявся переслідувань у тоталітарній країні

2. Установіть відповідність.

Уривок з поезії

Художній засіб

1 Стану я, гляну я —

скрізь поточки, як дзвіночки, жайворон,

як золотий...

2 Я — сам. Вікно. Сніги...

Сестру я Вашу так любив —

Дитинно, злотоцінно.

3 Ви знаєте, як липа шелестить

у місячні весняні ночі?

4 Арфами, арфами —

золотими, голосними обізвалися гаї...

А риторичне запитання

Б персоніфікація

В порівняння

Г неологізм

Д гіпербола

3. Установіть відповідність.

Художній образ

Назва твору

1 старі гаї

2 горобина ніч

3 зимовий вечір

4 перламутровий плач

А «О панно Інно...»

Б «Пам'яті тридцяти»

В «Одчиняйте двері...»

Г «Арфами, арфами...»

Д «Ви знаєте, як липа шелестить...»

4. Якою бачить весну ліричний герой поезії «Арфами, арфами...»?

5. Як ви розумієте слова «Сміх буде, плач буде / Перламутровий»?

6. Які ознаки кларнетизму наявні в поезії «Ви знаєте, як липа шелестить...»?

7. Розкажіть передісторію написання ліричного вірша «О панно Інно...».

8. Що таке вітаїстичність? Як вона проявляється в збірці «Соняшні кларнети»?

9. Що символізують образи «нареченої» і «горобиної ночі» у вірші «Одчиняйте двері...»?

10. Чому поезію «Пам'яті тридцяти» визначають як вірш-реквієм? Чому цей твір замовчували в радянські часи?

11. Перепишіть поезію «Арфами, арфами...» у зошит і зафарбуйте слова, що позначають барву, відповідними кольорами. Зіставте свою роботу з варіантами однокласників і проаналізуйте її кольорову палітру.

12. Поміркуйте над тим, чому П. Тичина в деяких поезіях розміщує рядки сходинками. Як така форма вірша впливає на інтонацію, з якою його треба читати?

Домашнє завдання

  • 1. Вивчіть напам'ять один з віршів П. Тичини (на власний вибір).
  • 2. Напишіть коротке есе на тему «Чому Павло Тичина означив свої поетичні кларнети епітетом соняшні?».
  • 3. Підготуйте коротке повідомлення (або мультимедійну презентацію) про бій під Крутами в 1918 р. (за бажанням).

Використана література

  • Кісельова Л. «Золотий гомін» і «муза неомузена» Павла Тичини. Виправдання Слова / Статті про українську літературу: від Шевченка до сьогодення / Людмила Кісельова. — К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2014.
  • Пахаренко В. Основи теорії літератури. — К. : Генеза, 2007. — 296 с.
  • Стус В. Феномен доби (Сходження на Голгофу слави) — К. : Кліо, 2015. — 104 с.