Підручник з Української літератури (рівень стандарту). 10 клас. Авраменко - Нова програма
Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.
Теорія літератури
СОЦІАЛЬНО-ПОБУТОВА ПОВІСТЬ. РЕАЛІЗМ
За жанром «Кайдашева сім’я» — це соціально-побутова сатирично-гумористична повість-хроніка. Побутовим і соціальним є конфлікт, навколо якого вибудовується сюжетна інтрига. Чимало уваги І. Нечуй-Левицький приділяє обставинам життя Кайдашів, зовнішньому світу, зокрема й етнографічним елементам. День за днем і рік за роком у повісті виписані родинні події, вони розгортаються динамічно, послідовно й стрімко, що є ознаками саме хроніки.
Повість «Кайдашева сім’я» — яскравий зразок реалістичного твору, адже автор досліджує в ній родинні стосунки, зосереджуючись на морально-етичній проблематиці (побутово-просвітницький реалізм).
Письменник створює в повісті переконливі характеристики соціального буття, колоритні соціальні типи (Маруся й Омелько Кайдаші, Мотря та ін.). Однією з найпомітніших ознак реалістичної манери письма є докладне змалювання національного колориту українців — побуту, звичаїв, обрядів, вірувань. У такий спосіб І. Нечуй-Левицький ретельно освоював «непочатий рудник» українського життя, свідомо акцентуючи на його побутово-етнографічних аспектах, а отже, і реалізував проголошені ним принципи реальності, національності й народності.
5. Опрацюйте матеріал про повість І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я».
Повість «Кайдашева сім’я». Про популярність повісті свідчить велика кількість її перевидань і перекладів іншими мовами. Те, що сталося з родиною Кайдашів, можна назвати моральною катастрофою. Читаючи цю «веселу» повість, хочеться плакати або принаймні жалкувати, адже на наших очах відбувається самознищення чогось надзвичайно важливого, що є в людському житті: домашнього затишку, порозуміння між ближніми, почуття гідності, ладу як основи родини. Гору в Кайдашевій сім’ї бере якась диявольська сила руйнування, котра несподівано озивається в цих нелихих, роботящих людях.
Ідейно-тематичний зміст. Тема повісті змалювання побуту й психології українських селян у перші десятиріччя після скасування кріпацтва.
У цьому творі художньо відтворено, як каже сам автор, «темні плями народного життя». Повість вийшла друком майже через два десятиріччя після реформи 1861 р. й висвітлювала злободенні для того часу проблеми: злиденне життя хліборобів, руйнування патріархального устрою села, темноту й неосвіченість селян. Разом із тим І. Нечуй-Левицький порушив одвічні проблеми:
• добра і зла;
• кохання;
• сімейних стосунків;
• взаємин батьків і дітей;
• людської гідності та свободи;
• віри в Бога й моралі.
Духовна роз’єднаність — це те лихо, що отруює кожен день життя і батьків, і їхніх синів, і невісток.
А. Базилевич. Ілюстрація до повісті І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я»
Реалістичності твору додає те, що окремі персонажі мали прототипів. Наприклад, прототипами Кайдашів була сім’я Мазурів із села Семигори, відома на весь повіт постійними сварками, бійками й колотнечами. Мазури мали й реальних багатих сватів - Довбушів.
Образна система твору. І. Нечуй-Левицький розпочинав свої твори з панорамного змалювання місця дії, з докладних описів зовнішності персонажів. При цьому він охоче вдавався до контрасту. Ось і «Кайдашеву сім’ю» розпочинає мальовничий панорамний пейзаж гористого Правобережжя. Автор, зокрема, наголошує: «На тих горах скрізь стримлять козацькі могили, куди тільки кинеш оком. Увесь край ніби якесь здорове кладовище, де похований цілий народ, де під безлічними могилами похована українська воля». Отже, однією з головних причин того, що Україна деградує, «кайдашіє», є колоніальне ярмо, утрата волі, козацького духу. Уже в експозиції проявляється різкий контраст.
Карно і Лаврін — протилежності: один має батьківські карі гострі очі, другий схожий з виду на матір; один — кремезний, другий - тендітний; один — насуплений, сердитий, мовчазний, другий - веселий, привітний, балакучий. Характери персонажів у «Кайдашевій сім’ї», як правило, статичні. Письменник робить акцент на домінантах, виокремлюючи одну-дві риси у вдачах героїв. В Омелька Кайдаша — богобоязливість і чарколюбство, у Кайдашихи — чваньковитість, у Мотрі — сварливість. Чи не найбільших змін зазнає характер Мелашки: у ній — спочатку ліричній, ніжній дівчині — теж поселяється «біс» чвар.
Цікаво, що в повісті майже немає сцен, у яких би лунав сміх. Герої «Кайдашевої сім’ї» — дуже серйозні люди. Їм не до сміху, оскільки всі вони — учасники великої родинно-побутової війни, якій не видно кінця. І. Франко вважав, що «І. Нечуй-Левицький малює в “Кайдашевій сім’ї” гірку картину розпаду українського патріархалізму під впливом індивідуалістичних змагань кожного її члена». Справді, роль батька в Кайдашів зведено нанівець. Омелько Кайдаш, по суті, ніяк не впливає на перебіг подій у власній хаті. Він пливе за течією, а коли й пробує якось утрутитися в домашні чвари, то зазнає поразки.
Образ голови родини — трагікомічний: з одного боку, він богобоязливий, палко вірить у святу Параскеву-П’ятницю, яка ніби рятує від наглої смерті й не дасть потонути у воді, а з іншого — любить «заглядати в чарку», що потім його погубила, до речі, у ту ж таки п’ятницю. Омелько не може зрозуміти й цілком природного бажання синів мати свою землю, тобто відчувати себе господарями.
А. Базилевич. Ілюстрація до повісті І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я»
Родинні чвари переходять межу моральності: Карпо навіть піднімає руку на рідного батька.
Формування світогляду Марусі Кайдашихи, як і Омелька, відбувалося в добу кріпацтва, вона довго «терлася коло панів і набралась од їх трохи панства. До неї прилипла якась облесливість у розмові, повага до панів. Вона любила цілувати їх у руки, кланялася, підсолоджувала свою розмову з ними». І після кріпацтва Кайдашиху запрошували куховаркою пани й попи, чим вона дуже пишалася. Так і згадується демонстрація панських манер Кайдашихи перед родиною Довбишів під час «розглядин», її приказування «проте вас», з чого сміялося все село (за це Кайдашиха здобула прізвисько «пані економиш»). Жорстокість, егоїзм і лицемірство Кайдашихи виявляються саме в стосунках із невістками. Яскравим засобом, що характеризує Марусю, є її мова. Спочатку в її звертаннях до Мотрі багато меду: «моє золото», «серце», «дитя моє», а згодом:
— Дай сюди мотовило! Це не твоє, а моє. Принеси від свого батька та й мотай на йому, про мене, свої жили, — крикнула Кайдашиха й ухопила рукою мотовило...
— Дай сюди, бо як пхну, то й ноги задереш! — кричала Кайдашиха й сіпала до себе мотовило...
— Це не Мотря, а бендерська чума...
— Твої діти такі зміюки, як і ти... Наплодила вовченят, то не пускай до моєї діжі...
Не поступається в лихослів’ї Кайдашисі й «бриклива» Мотря, з її уст лунають репліки на зразок:
— Не беріть од баби гостинця, бо вона злодійка! (Про Кайдашиху, звертаючись до дітей. — Авт.).
— У мене свекруха — люта змія: ходить по хаті, полум’ям на мене дише, а з носа горить дим кужелем. На словах, як на цимбалах грає, а де ступить, то під нею лід мерзне; а як гляне, то від її очей молоко кисне.
Якщо характери старих Кайдашів статичні, бо сформовані (уже представляють ціле покоління українського селянства), то в молодшого покоління вони ще формуються.
Старший син Карпо в молодому віці — мовчазний та замкнутий, але, одружившись, починає дедалі відвертіше виявляти свій норов: в одній із сварок він називає батька «іродовою душею»; дізнавшись, що мати закрила у своєму хліві його коня, хапає її за плечі, притискає з усієї сили до стіни й несамовито кричить: «...їжте мене або я вас з’їм!» — а потім із дрючком женеться за Кайдашихою, доки та не вскочила в ставок. І вже зовсім цинічно звучать його слова: «Не так шкода мені матері, як шкода чобіт!» Тож недарма громада вибрала Карпа десяцьким, знаючи про його жорстокість, адже з нього «буде добрий сіпака1».
До пари Карпові Мотря, «бриклива», «з перцем», «робоча та проворна», «куслива, як муха в Спасівку» - словом, його омріяний ще в парубоцькі роки ідеал. Вона теж із часом стає жорстокішою (не без «допомоги» Кайдашихи). Коли Карпо погнався за матір’ю через уже згаданого коня, дружина під’юджувала його: «По спині лупи її! Виколи дрючком їй друге око!» Промовистою характеристикою наділяє Мотрю спокійний та ліричний Лаврін, кажучи священикові, що братову жінку треба «посадити в клітку та показувати за гроші, як звірюку на ярмарках».
1 Сіпака — прискіпливий, уїдливий начальник.
А. Базилевич. Ілюстрації до повісті І. Нечуя-Левицысого «Кайдашева сім’я»
А ось Мелашка з Лавріном - повна протилежність Карпові й Мотрі. Лише вони залишилися, так би мовити, на рівні людяності й закоханості, хоча й навчилися «показувати зуби», коли йшлося про посягання на їхнє добро. Тільки раз автор порівняв Мелашку з вовчицею, коли вона обороняла своїх дітей. Хоча ця характеристика й знижена, проте своєї привабливості Мелашка все ж не втрачає. Зверніть увагу, незважаючи на те, що Кайдашиха точила Мелашку, «як вода камінь», а Мотря «підкопувалася під неї, мов річка під крутий берег», вона все ж не уподібнюється до них, не втрачає людської подоби, а йде на прощу до Києва й залишається там у проскурниці. Мелашка гірко сумує за Лавріном, глибоким ліризмом сповнені її почуття до нього: «Не жаль мені ні села, ні роду, жаль мені тільки чоловіка. Мабуть, він за мною побивається, коли відразу так залило мою душу сльозами». Поетично змальовано й Лаврінову зовнішність: «Веселі, сині, як небо, очі світилися привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум’яні губи — усе дихало молодою парубочою красою».
Дуже своєрідний у повісті І. Нечуя-Левицького образ баби Палажки, яка щороку збирає по селу мирян і водить їх до Києва на прощу, щоправда, не всіх повертає додому, як це сталося з Мелашкою. Вона в «наймодерніший» спосіб лікує від пиятики Омелька Кайдаша: радить Кайдашисі втопити в горілці цуценя, три дні квасити в тому зіллі оселедця, а потім напоїти ним... хворого. Автор укладає в уста Кайдашихи емоційно занижену характеристику «народної цілительки» не випадково: «Чорна, як сам чорт, ще перелякає мого чоловіка», — адже Омелько й справді побачив на ній чортячі роги, а чого варте її дивовижне нашіптування над ним: «Хрест на мені, хрест на спині, уся в хрестах, як овечка в реп’яхах. Помилуй його, безкостий Марку, сухий Никоне, мокрий Миколаю!»
І. Нечуй-Левицький присвятив цим колоритним образам - бабі Палажці та її одвічній суперниці бабі Парасці - окремі оповідання, гумористичний струмінь у назвах яких, напевно, привабить читача прочитати їх на дозвіллі: « Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти» і «Не можна бабі Парасці вдержатися на селі».
Отже, «Кайдашеву сім’ю» хоч і весело читати, але це сумна повість про долю українського села другої половини XIX ст., це гірка правда про згубність егоїзму й люті, сказана для того, щоб люди ставали досконалішими, гідними себе. Водночас у цьому творі прочитується й справжній гімн українському світові з його неповторною природою, веселою, життєрадісною, поетичною душею людей, мелодійною, багатющою мовою, неповторною у своїй красі піснею. Мабуть, усі ці риси й зумовили непроминальну популярність повісті.
Цікаво, що «Кайдашева сім’я» має дві версії фіналу-розв’язки. За першою версією - діло з грушею не закінчилося: вона розросталася вшир і вгору, родила дуже рясно, дратуючи й дорослих, і малих Кайдашів. За другою: «Діло з грушею скінчилося несподівано. Груша всохла, і дві сім'ї помирилися. В обох садибах настала мирнота й тиша». Літературознавець С. Єфремов «забракував» обидва варіанти: він уважав, що справа не в груші, а в соціальних причинах, у письменницькому вмінні чи невмінні психологічно обґрунтовувати ті причини.
Засоби комічного. Сміх над сторінками «Кайдашевої сім’ї» - це своєрідний виклик абсурдності тієї домашньої війни, яка, по суті, знищує людину. Змальовуючи цю «війну», прозаїк раз у раз вдається до гумору ситуацій, у яких невідповідність, контраст форми й змісту, дій та обставин просто-таки разючі. Комічні ефекти також забезпечуються в повісті іронією й сарказмом. Часто-густо сповнені іронії репліки Кайдашихи, особливо до невісток: «Лавріне! Підстав своїй жінці під ноги стільчика, бач, не дістане руками й до половини діжі». Їдка іронія звучить буквально в наступній репліці Кайдашихи: «Лавріне! Утри жінці піт з лоба, а то ще в діжу покапає». А далі звертання до сина лунає вже саркастично: «Лавріне, утри лиш носа своїй жінці. Он, бач, дядьки з носа виглядають». Так само саркастично звучать Омелькові слова, звернені до Кайдашихи, хоча насправді ними він характеризує не свою жінку, а «каторжні» Западинці (пригадайте епізод, у якому віз перевернувся разом із Кайдашихою): «Та тут хоч спідницю скинь та й по яру бігай! Ніхто не побачить, бо щось тут і хат не гурт видно».
Рясніють сторінки повісті й зниженою лексикою, особливо в порівняннях: «Кайдашиха стала шута, як безрога корова»; «заквітчалася сіном, як вівця реп’яхами»; «ходить так легенько, наче в ступі горох товче»; «у Химки очі, як у сови, а як ходить, то наче решетом горох точить».
Комічного ефекту автор досягає, використовуючи мовну нісенітницю у ворожінні баби Палажки: «Сарандара, марандара, гаспида угас, василиска попер! Амінь біжить, амінь кричить, аміня доганяє!»
До яскравих засобів комічного належить і змішування стилів (скажімо, високий епічний стиль у сцені побутової бійки). Порівняйте:
Зверніть увагу: герої повісті майже ніколи не сміються — сміється читач, але в тім то й річ, що, коли відзвучить сміх, на дні душі залишається сум. «Сміх зі слізьми» є однією з ознак української літератури — це відзначав і сам І. Нечуй-Левицький. Печально сміявся й українець М. Гоголь. Про «Кайдашеву сім’ю» можна сказати так само: це повість, у якій крізь сміх пробиваються сльози.
6. Прочитайте повість І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я».
Цей контент створено завдяки Міністерству освіти і науки України