Всесвітня історія. Історія України (інтегрований курс). 6 клас: розробки уроків до підручника О. В. Гісема та О. О. Мартинюка
УРОК № 64
Тема. Практичне заняття «Історичні джерела про суспільне, господарське життя і духовний світ давніх слов'ян».
Мета: спираючись на історичні джерела, охарактеризувати суспільне, господарське життя і духовний світ давніх слов'ян; розвивати вміння систематизувати історичний матеріал, аналізувати документ; сприяти патріотичному вихованню учнів.
Тип уроку: застосування набутих знань.
Обладнання: підручник, атлас, стінна карта «Давні слов'яни», матеріали, підготовлені учителем і учнями до практичного заняття.
Хід уроку
І. ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Учитель знайомить учнів із темою та основними завданнями уроку.
II. ПРОВЕДЕННЯ ПРАКТИЧНОГО ЗАНЯТТЯ План роботи
1. Ознайомлення з матеріалами, наданими вчителем.
2. Опрацювання уривків з історичних джерел.
3. Висновки щодо мети роботи.
МАТЕРІАЛ ДЛЯ ПРАКТИЧНОГО ЗАНЯТТЯ
1. Походження східних слов’ян і етапи становлення
Будь-який з існуючих народів пройшов довгий і складний шлях свого формування. Наші безпосередні предки — східні слов’яни — не є винятком у цьому загальному процесі. Для них він розпочався, як вважають учені, у другій половині III тис. до н. е. Слов’яни є автохтонним населенням Східної Європи.
В історії формування східних слов’ян можна виділити декілька періодів: протослов’янський, праслов’янський і давньослов’янський (слов’янський).
Перший період, що охоплює період III—II тис. до н. е., коли між Дніпром та Віслою, на південь від прип’ятського Полісся, формується група споріднених індоєвропейських землеробських племен.
Під час другого періоду (II—І тис. до н. е.) відбувається освоєння нових районів на лівобережжі Дніпра. У цей період праслов’яни вступають у складні стосунки з кочовими народами українського степу — кіммерійцями, скіфами. Завдяки скіфам праслов’яни були втягнуті у відносини з античним світом.
Після загибелі Великої Скіфії у слов’ян настав новий етап розвитку. Почало формуватись власне слов’янське суспільство. Вони утворили власні об’єднання племен зі своєю соціальною, політичною структурою. У слов’янському суспільстві відбувається розшарування на бідних і багатих. Створюється панівна верхівка.
2. Господарство слов’ян
Слов’яни вели осілий спосіб життя. Вони сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, просо, боби. Вирощували овочеві культури — ріпу (вона була так само поширена, як у наш час картопля; їли її в пареному вигляді), редьку, цибулю, часник, капусту. Крім цього вирощували льон, коноплі, які були сировиною для ткацтва.
У слов’ян першої половини І тис. до н. е. були поширені дві системи землеробства: підсічно-вогнева і перелогова. Перший спосіб був характерним для лісових районів. Він полягав у тому, що в перший рік вирубували ліс, викорчовували коріння дерев. Після того як дерева висихали, їх спалювали. Важким суком боронували нове поле, змішуючи попіл із верхнім шаром землі, а тоді сіяли зерно. Оброблена в такий спосіб земля давала високий урожай протягом трьох-чотирьох років. Після цього розчищалася нова ділянка лісу, а старе поле на багато років залишали.
У лісостеповій зоні була поширена перелогова система землеробства. Ділянку землі засівали протягом кількох років, а після її виснаження переходили на іншу. Для обробітку землі використовувалась соха із залізним наконечником-лемешем.
Хліб був основною їжею слов’ян. Стародавня слов’янська назва хліба «жито» походить від слов’янського слова «жити». Із хліба слов’яни готували напій — квас. Квас не тільки пили. Ним розм’якшували шкіри для виготовлення шкіряних виробів. Квасом мились у лазні — він замінював мило.
Поряд із землеробством значне місце у господарстві східних слов’ян займало скотарство. Вони розводили коней, велику рогату худобу, свиней, кіз, овець, свійську птицю.
Слов’яни також займались рибальством і полюванням. Навколишні ліси, болота були багаті на звірину та птахів, а в річках водилося чимало риби. Підсобну роль у господарстві відігравало бортництво (збирання меду диких бджіл).
Господарство спільно вела велика патріархальна сім’я. Земля, що оброблювалась, перебувала в колективній власності і розподілялась між окремими господарствами. Пасовища та ліси належали всій общині.
Слов’янські племена добре знали різноманітні ремесла: залізоробне, гончарне, деревообробне та ін.
Значний вплив на розвиток господарства в період II—V ст. мала провінційно-римська культура. Під її впливом удосконалювалася землеробська техніка, розвивалися ремесла (з’явилось виробництво скла, ювелірних виробів та ін.), внутрішньоплемінна та міжплемінна торгівля.
3. Поселення та житло
Слов’янські поселення в основному розміщувались біля річок, де були родючі ґрунти. Поселення були невеликими і найчастіше не мали укріплень. Укріплені городища були поширені в районах, які піддавались нападам кочівників.
Найпоширенішим типом житла на початку нашої ери була хата, стіни якої робилися з лози та глини. Площа такої будівлі сягала 45—50 м2.
Наприкінці IV ст. відбувся перехід до напівземлянок. Стіни землянок складалися з колод. При будівництві такого житла викопували яму глибиною 70—100 см. Із колод створювали зруб, або викладали їх по периметру ями і підпирали стовпами. Покрівля складалася з дерев’яного каркасу та стріхи з очерету або соломи. Облаштування житла було небагатим: лави вздовж стін, стіл, лежанка, піч (іноді відкрите вогнище). Поблизу жител розташовувались господарські ями глибиною до 2 м.
4. Слов’янське язичництво
Протягом багатьох століть у слов’ян формувалася система релігійних вірувань, яку називають язичництвом. Язичництво слов’ян пройшло тривалий шлях розвитку. Спочатку основою релігійно-міфологічної картини світу стає класична індоєвропейська модель, коли світ богів, суспільство та космос поділяються на три щаблі. На кожному щаблі боги розміщуються за правилом парних опозицій (протиставлень), коли на противагу позитивному (доброму) богу є бог негативний (злий).
На зламі ер утворилися окремі культи певних богів, які не пов’язані з іншими богами. Для «обслуговування» цих богів утворились окремі групи жерців (волхвів), які одночасно були носіями таємних знань. Найбільш популярними стали боги Перун, Велес, Род.
Основи слов’янського пантеону (сукупності богів) склалися у праслов’ян доби бронзи. Вищий, наднебесний світ, очолювали Сварог та Стрибог. Світлий Сварог пов’язувався зі спокійним, ясним, доброзичливим до людей станом неба. Похмурий «бог-батько» Стрибог уособлював темну, буремну силу, яка могла обернутися як на благо, так і на зло.
На середньому рівні між небом і землею діяли вже їхні сини, які конкретизували і здійснювали окремі функції богів-батьків. Це був Дажбог, син ясного неба Сварога, та Перун, бог громовиці, син бога темного й захмарного неба Стрибога. Дажбог (перекладається як «бог спеки») був богом сонячного світла, тепла, родючості взагалі. Він відповідав за хліборобство та суспільний порядок. Сивобородий поборник демонів Перун-громовик їздив небом на колісниці. Слідом його колеса на небі є блискавиця, грім — то звук його колісниці, а колесо — то сонячний диск. Перун у праслов’ян був богом воїнів. На цьому рівні діяв також Вогонь-Сварожич — найімовірніше, захисник ремісників. Тут також були боги-жінки Лада та її донька Леля. Перша була богинею шлюбу, достатку, часу визрівання врожаю, друга — захисницею неодружених дівчат, богинею весни й першої зелені.
Головними постатями нижнього, підземного світу були Род — володар землі й усього живого та Велес — господар підземного світу. Велес вважався противником Перуна, провідником душ померлих до потойбічного світу. До богів підземного світу належала, ймовірно, Мати Сира Земля, богиня землі, врожаю, Велика Мати всього живого. Мокоіи, як її називали, була, вірогідно, дружиною Сварога та матір’ю Лади.
Пантеон богів не залишався незмінним упродовж слов’янської історії. Зміни в господарстві та суспільно-політичному житті обумовили зміни в ієрархії богів. Значно змінився культ Велеса: він став уважатися богом скотарства, а згодом і торгівлі. У давнину слов’яни часто використовували при розрахунках худобу, і Велес став захисником купецтва та гарантом договірних взаємин. Він також став уважатися богом урожаю, оскільки, як вирішили слов’яни, поховані в землі пращури захищають врожай. Під час жнив для Велеса завжди залишали на полі останній сніп хліба. Із Велесом пов’язувалося й володіння потаємними знаннями «волхвування», уважалося, що він — провідник душ померлих у потойбічний світ.
Поява військових вождів з їх дружинами та формування підвалин державної влади в І тис. до н. е. спричинило те, що вищим богом стали вважати Перуна. Саме про це, ймовірно, сповіщав Прокопій Кесарійський, коли писав, що анти й склавини «вважають, що тільки один бог — Творець блискавок — є володарем усього світу, і приносять йому в жертву биків і всяких тварин».
Слов’янське суспільство більш структурувалося за родом занять та майновим станом. Виділилась правляча верхівка, яка зосередила в своїх руках право перерозподілу виробленої надлишкової продукції.
Трищаблева система змінилась на конічну (пірамідальну). На передній план висунувся бог Сварог та боги, які пов’язані з провідними суспільними та виробничими функціями: Дажбог, Перун, Лада, Вогонь-Сварожич, Велес.
Між богами встановились родинні зв’язки. Цій родині богів протистояли сили хаосу на чолі із Чорнобогом (або Дивом).
Поряд із культом цих провідних богів збереглася із незначними змінами віра в богів, які залишилися від праслов’янських часів. Як й інші народи, давні слов’яни вірили в життя після смерті, ушановували духів предків.
5. Венеди
Від часів виділення праслов’ян з індоєвропейської спільноти відбувався безперервний процес формування слов’янства. Його поділяють на два періоди: венедський (зарубинецька археологічна культура) та антсько-склавинський (пеньківська і празько-корчаківська археологічні культури).
Зарубинецька людність була сусідом войовничих сарматів. Унаслідок їхніх постійних нападів праслов’яни переселялися на Десну, до верхів’їв Дніпра та Південного Бугу. У Європі вони були відомі як венеди. Батьківщина венедів, як описав її давньоримський історик Тацит, охоплює простори від східних відрогів Карпат до Верхнього Подніпров’я й збігається з територією поширення зарубинецької культури (III ст. до н. е. — II ст. н. е.). Кінець венедському етапу розвитку слов’янства поклало Велике переселення народів. Переселення охопило практично всю Європу й суттєво змінило її політичний, культурний та етнічний вигляд.
У II ст. у східному напрямку на Волинь просунулись германські племена готів, винищуючи місцеву слов’янську людність, а звідти долиною Південного Бугу вийшли в причорноморські степи. Рятуючись від готів, венеди тікали в Подністров’я та Подніпров’я. Відтак територія розселення праслов’ян була розрізана готами долиною Південного Бугу на східну та західну частини. Надалі вони розвивалися самостійно, набуваючи специфічних рис, що врешті-решт призвело до повстання антів Подніпров’я та склавинів Подністров’я й Волині.
У добу панування готів у Причорномор’ї поширилася черняхівська культура (III—IV ст.). Її пов’язують із названою готським істориком Йорданом імперією Германаріха, до якої, окрім власне готів, входили слов’яни, фракійці й сармати.
6. Гунська навала і слов’яни
Готів із Причорномор’я вигнали в останній третині IV ст. гуни. Приблизно в цей час припинила своє існування черняхівська культура. Правитель розбитих готів Вінітарій, ймовірно, відступаючи під тиском гунів на захід, розпочав війну з антами. Він убив їхнього князя Божа й розіп’яв на хрестах 70 антських старшин. Тоді гуни виступили на захист антів й убили Вінітарія. Більшість готів переселилася на Середній Дунай. Територія розселення антів у VI ст., описана Йорданом, збігається з тією, де була поширена пеньківська культура, а склавинів — відповідає празько-корчацькій культурі (V—VII ст.). З антами пов’язане існування слов’янського воєнно-політичного об’єднання, яке називають Антським царством.
У цей час Західну Римську імперію заполонили племена варварів, які прийшли туди разом із гунами й утворили гунську державу на чолі з Аттілою. Однак унаслідок розгрому гунів на Каталаунських полях (451 р.) та смерті Аттіли (453 р.) ця держава розпалася. Складовою частиною наступного розселення народів стало Велике розселення слов’ян V—VII ст. Спочатку анти й склавини перейшли південний берег Дунаю та осіли на Балканах у візантійських володіннях. Вони започаткували південну гілку слов’ян. Склавини через деякий час рушили далі, угору по Дунаю й просунулися до річок Одри та Ельби, поступово інтегруючись із західними слов’янами.
— ПИСЕМНІ ДЖЕРЕЛА ПРО ДАВНІХ СЛОВ’ЯН
ІЗ «ГЕРМАНІЇ» ПУБЛІЯ КОРНЕЛІЯ ТАЦИТА
46. Тут кордон Свебії. Я не знаю напевно, куди причислити народи певкінів, венедів і фенів — до германців чи до сарматів. Зрештою певніші, яких деякі називають бастарнами у мові, способі життя, місць проживання і жител, поводять себе як германці. Всі вони живуть у болоті, а знать у бездіяльності. Змішаними шлюбами вони спотворюють себе майже як сармати.
Венеди багато що засвоїли з їхніх звичаїв, адже вони обходять розбійними групами всі ліси й гори, розташовані між певкінами і фенами. Все ж таки вони вірогідніше повинні бути віднесені до германців, бо й будинки будують, і носять великі щити, і мають перевагу у тренованості і швидкості піхоти, — усе це відрізняє їх від сарматів, які живуть на возах і на коні.
ІЗ «ГЕОГРАФІЇ» ПТОЛЕМЕЯ
111.5. 1, 5. Європейська Сарматія оточена з півночі Сарматським океаном вздовж Венедської гори... Іншими горами оточена Сарматія, з яких називають і Венедські гори.
111.5. 7—9. А займають Сарматію дуже великі народи — венеди вздовж всієї Венедської затоки... і менші народи населяють Сарматію: по річці Вістулі нижче венедів гітони, потім фіни, потім сулони...
Східніше названих, знову нижче венедів, суть голінди й судини і ставали аж до аланів...
З «ІСТОРІЇ ГОТІВ» ЙОРДАНА
34. В оточенні рік лежить Дакія, укріплена, ніби вінцем, крутими Альпами. З їх лівої сторони, яка схиляється до півночі від витоків р. Вісли, на величезних просторах проживає численне плем’я венедів. Хоч тепер їх назви змінюються залежно від різних родів і місць проживання, все ж переважно всі вони називаються слов’янами й антами.
35. Слов’яни живуть від міста Новієнтуна й озера, яке називається Мурманським, аж до Данастра й на півночі до Віскли: болота й ліси заміняють їм міста. Анти ж, найбільш могутні з них, там, де Понтійське море робить дугу, простягаються від Данастра аж до Данапра. Ці ріки віддалені одна від одної на багато переходів.
119. Після побиття херулів Херманарік також пішов із військом на венедів, які, хоча й варті презирства через їхнє [погане] озброєння, але могутні кількісно, спочатку зробили спробу чинити опір. Але нічого не значить численність нездатних до війни, особливо коли з ласки божої веде наступ велика кількість добре озброєного війська. Вони ж, як ми сказали раніше, або в каталозі народів, вийшовши з одного кореня, породили три народи, тобто венедів, антів і слов’ян, які хоч тепер лютують повсюдно за гріхи наші, проте всі підпорядковувалися владі Херманаріка.
246. ...Після смерті їхнього короля Херманаріка, вони [остготи], відділені від візиготів... підпорядковані владі хуннів, зачитаються в тій самій державі, проте Амал Вінітарій утримав знаки відмінності своєї верховної влади.
247. Він, наслідуючи владу діда Вултулфа, хоч і уступаючи Херманаріку у вдачі, однак важко переносячи підпорядкування владі хуннів, потроху визволяючи себе від них, між тим прагнув виявити власну доблесть [і] рушив із військом у володіння антів. І коли підійшов до них, був переможений у першій сутичці, потім повів себе більш хоробро й короля їхнього за іменем Боз із синами його і 70 знатними людьми розіп’яв, щоб трупи повішених подвоювали страх покорених.
248. Але після того... не потерпів Баламбер, король хуннів... повів війська на Вінітарія. І [вони] довго воюють, Вінітарій перемагає у першій і другій битві...
249. У третій же битві, при допомозі обману... коли обидва підійшли один до одного, Баламбер, поранивши пущеною стрілою в голову Вінітарія, вбив його [й]... оволодів всім народом готів.
З «ІСТОРІЇ ВІЙН» ПРОКОПІЯ КЕСАРІЙСЬКОГО
IV. 21—30. ...Адже племена ці, слов’яни і анти, не управляються однією людиною, а здавна живуть у народоправстві, й від того у них вигідні й невигідні справи завжди ведуться спільно... Бо вони вважають, що тільки один бог — Творець блискавок — є володарем усього світу, і приносять йому в жертву биків і всяких жертовних тварин. Долі ж вони не знають і взагалі не визнають, що вона має якесь значення, у крайньому разі у відношенні до людей, але коли смерть уже у них в ногах, чи захоплені вони хворобою, чи вирушають на війну, вони дають обітницю, якщо уникнуть її, тут же здійснити богу жертву за своє життя, а уникнувши [смерті], жертвують, що обіцяли, й думають, що цією жертвою купили собі спасіння. Проте шанують вони ріки і німф і деякі інші божества і приносять жертви також і їм всім, і при цих жертвах здійснюють ворожбу. А живуть вони в убогих хатинах, розташовуючись далеко один від одного і кожен міняючи наскільки можна часто місця поселень. Вступаючи ж у битву, більшість іде на ворогів пішими, маючи невеликі щити і списи в руках, панциря ж ніколи на себе не одягають; деякі не мають [на собі] ні хітона, ні [грубого] плаща, але пристосувавши лише штани, які прикривають сороміцькі частини, так і вступають у бійку з ворогами. Є у тих й інших і єдина мова, повністю варварська. Та й зовнішністю вони один від одного не відрізняються, бо всі вони й високі, й дуже сильні тілом, ще й волоссям не дуже світлі й не руді, але не схильні й до чорноти, але всі вони трішки червонуваті. Спосіб їхнього життя грубий і невибагливий, як і в массагетів, і як і ті, вони постійно покриті болотом, — зрештою, вони менш за все підступні й каверзні, але й у простоті своїй вони зберігають гунський норов, і ім’я колись у склавинів і антів було одне. Бо і тих, і других здавна звали «спорами», якраз через те, гадаю, що вони населяють країну, розкидано розташувавши свої житла. Саме тому вони займають неймовірно обширні землі...
VII. 29. Приблизно в той же час (близько 547 р. — Авт.) військо склавинів, перейшовши річку Істр, сотворило жахливе зло по всьому Іллірику аж до Епідамни, вбиваючи й забираючи у рабство всіх дорослих людей, які їм траплялись, і грабуючи майно. Так само вдалося їм оволодіти там і багатьма фортецями, які раніше вважалися надійними, причому жодна не виявила опору; вони рискали в пошуках [здобичі] всюди, де хотіли. А архонти Іллірика слідували [за ними], маючи п’ятнадцятитисячне військо, і тим не менш не осмілюючись наблизитися до противника.
III. ПІДСУМКИ УРОКУ
Учитель привертає увагу учнів до провідних ідей матеріалу, розглянутого на уроці, після чого пропонує шестикласникам самостійно підбити підсумки уроку, по черзі відповівши одним реченням на запитання: «У чому ви вбачаєте важливість проведеного уроку?».
IV. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ
1. Повторіть матеріал, розглянутий на попередньому уроці.
2. Пйдготуйтеся до уроку узагальнення й тематичного оцінювання за темою «Римська імперія».
Цей контент створено завдяки Міністерству освіти і науки України