Історія України: Довідник для абітурієнтів та школярів

29.4. Вибори 1998-1999 рр. Вибори у Верховну раду 2002 р. Розстановка політичних сил напередодні президентських виборів 2004 р. Перша перемога В. Ющенка. Остаточна перемога В. Ющенка. Політична сцена після парламентських виборів 2006 р.

1998 р., 29 березня. - Відбулися чергові вибори до Верховної Ради України.

1999 р., 14 листопада. - Відбувся другий тур виборів Президента України. Більшістю голосів громадян України (56,23 відсотка) на цю посаду переобрано Л. Кучму.

2004 р., листопад-грудень. - Помаранчева революція.

Вибори 1998-1999 рр.

Перед виборчим циклом 1998-1999 рр. в Україні склалася своєрідна розстановка політичних сил. Колосальний протестний потенціал, який нагромадився в суспільстві внаслідок зубожіння основної маси населення, віщував, здавалося б, гарантовану перемогу представникам лівих партій як на парламентських, так і на президентських виборах. Проте на відміну від Росії та інших країн СНД, в Україні колишня КПРС поділилася на дві конкуруючі одна з одною партії, що істотно послабило кожну з них.

Перед виборами в Україні налічувалося більше півсотні політичних партій. Центральна виборча комісія допустила до участі у виборах 29 березня 1998 р. 30 партій та блоків.

Відсотковий бар’єр подолали тільки 8 партій і партійних блоків. КПУ дістала 84 мандати, НРУ - 32, блок СПУ-СелПУ - 29, Партія «зелених» України (ПЗУ) - 19, НДП - 17, об’єднання «Громада» - 16, ПСПУ і СДПУ(о) - по 14 мандатів.

Ліві партії одержали 127 мандатів, центристи - 98, праві - жодного. Проурядова НДП набрала менше голосів, ніж «зелені», лідерів якої майже ніхто не знав. Очолюваний непримиренним противником Л. Кучми екс-прем’єр-міністром А. Лазаренком регіональний блок «Громада» набрав 4,7 відсотка голосів.

У одномандатних округах, де обиралася друга половина складу парламенту, виборці віддали перевагу безпартійним. Це свідчило про відносність впливу партій у політичному ладі пострадянської України.

Серед депутатів Верховної Ради XIV скликання найчисленнішу групу становили люди, які мали свій бізнес і прийшли в парламент, щоб сприяти йому. У Верховній Раді не склалося більшості, готової взяти на себе відповідальність за діяльність уряду.

Не склалося в ній і умов, сприятливих для законотворчої роботи.

Президентським виборам 1999 р. передувала жорстка політична боротьба. Першою її жертвою став А. Лазаренко. Коли вийшли на поверхню численні факти привласнення ним державних коштів у колосальних розмірах і відповідні матеріали були передані у Верховну Раду, Лазаренко втік за кордон. Об’єднання «Громада» втратило політичний вплив і розкололося.

Розколовся й Народний рух України. Трагічна загибель у автокатастрофі в березні 1999 р. лідера партії В. Чорновола не припинила внутрішньопартійної боротьби. Виникли дві окремі партії, які очолили Ю. Костенко і Г. Удовенко.

Президентські вибори відбулися 31 жовтня 1999 р. Результат першого туру не виявив переможця. Країна постала перед вибором: або підтримати курс реформ Л. Кучми, або повернутися в минуле. Ліві претенденти, які програли перший тур, закликали виборців підтримати П. Симоненка. Вирішальна проба сил 14 листопада мало кого залишила байдужим. На вибори прийшла молодь. За Л. Кучму проголосувало майже 16 млн виборців, тобто 56,2 відсотка.

Політична боротьба після виборів

У ході передвиборчої кампанії Л. Кучма заявляв, що в разі перемоги звернеться до народу з проханням внести до Конституції 1996 р. ряд поправок, які сприяли б утворенню парламентської більшості та конструктивному співробітництву Президента і Прем’єр-міністра з Верховною Радою. Після переобрання він видав указ про проведення 16 квітня 2000 р. референдуму. На референдум виносилися шість питань:

• про недовіру Верховній Раді і внесення пов’язаних з цим поправок до Конституції (чинна Конституція не передбачала можливості розпуску парламенту внаслідок референдуму);

• про право розпуску Верховної Ради Президентом, якщо вона протягом місяця не утворить парламентської більшості або протягом трьох місяців не затвердить бюджету;

• про скасування депутатської недоторканності;

• про зменшення кількості депутатів з 450 до 300;

• про заснування верховної палати парламенту як представника інтересів регіонів;

• про прийняття нової Конституції на референдумі.

Більше місяця знадобилося народним депутатам, щоб затвердити представлену Л. Кучмою кандидатуру прем’єр-міністра.

23 грудня 1999 р. Верховна Рада затвердила главою уряду керівника Національного банку України В. Ющенка. У ході цієї міжфракційної боротьби в парламенті сформувалася більшість, яка поставила за мету усунути ліві фракції від керівних посад і налагодити взаємодію з урядом і Президентом.

1 лютого 2000 р. головою Верховної Ради було обрано І. Плюща (НДП), першим віце-спікером - В. Медведчука (об’єднані соціал-демократи), віце-спікером - С. Гавриша («Відродження регіонів»). Було переобране керівництво восьми комітетів, які раніше очолювали представники лівих партій.

До Кодексу законів про працю були внесені зміни: скасовувалися неробочі дні 7 і 8 листопада «на честь свята Великої Жовтневої соціалістичної революції». Депутати ухвалили постанову про заміну радянської символіки на фасаді будинку Верховної Ради державною символікою незалежної України.

Внаслідок майже безперервних переходів депутатів з фракції у фракцію Верховна Рада третього скликання стрімко змінювала своє обличчя. Чітко виявилася основна закономірність: істотне зменшення депутатів, які представляли лівий фланг - з 175 у травні 1998 р. до 132 у вересні 2000 р. Натомість зміцнювалися фракції, побудовані на кланових інтересах. Комуністи залишилися найбільшою фракцією (115 депутатів), а далі фракції розташувалися в такому порядку: «Трудова Україна» (46), «Відродження регіонів» (38), об’єднані соціал-демократи (33), «Батьківщина» (30), «Солідарність» (27), народні демократи (21), Український народний рух (21), Народний рух України (20), «зелені» (17), соціалісти (17), «Реформи-Конгрес» (15), «Яблуко» (14).

Намір Президента України шляхом референдуму зміцнити свої позиції за рахунок Верховної Ради не сподобався фінансово-промисловим групам. Боротьба між олігархічними кланами позначилася безпосередньо й на виконавчій владі. Повторилася у дзеркально зміненому вигляді ситуація 1993 р.: тоді Л. Кучма на посаді глави уряду протистояв Президенту, тепер же він став відчувати опозицію з боку прем’єр-міністра.

Однак протистояння було іншої природи. У часи президентства Л. Кравчука воно пояснювалося відсутністю розмежування функцій між Кабінетом Міністрів і Адміністрацією Президента. Тепер же відбувалося протистояння пропрезидентських і проурядових фракцій у Верховній Раді.

Розмежування правих фракцій парламенту на пропрезидентські і проурядові було пов’язане з ініційованим Л. Кучмою референдумом.

Позитивна відповідь на всі питання референдуму давала можливість Президенту України сконцентрувати в своїх руках владу, порівнянну з тою, котру мав глава держави в сусідній Росії. Порушувалася ретельно виписана в Конституції 1996 р. система противаг і стримувань. Наскільки це було доцільно з точки зору національних інтересів України?

Так трапилося, що парламент роками гальмував ринкові реформи. Спочатку Верховна Рада була опанована лівими партіями, що закликали повернутися в минуле, якого вже не існувало. Потім практично без переходу і навіть з тим же складом депутатів у парламенті почали зміцнюватися олігархічні фракції.

Для олігархів ринкові реформи були потрібні лише в обмеженому вигляді. їх влаштовували номенклатурний капіталізм і монополістичне, без усякої конкуренції з боку вітчизняних або зарубіжних підприємців, розпоряджання економічними ресурсами країни. Вони теж, як і ліві, прагнули до минулого, якого вже не існувало, але не радянського, а західного гатунку. Ідея посткапіталістичного, соціально орієнтованого суспільства була для них чужою. Парламенту, опанованому політичними силами, що представляли інтереси фінансово-промислових груп, котрі не контролювалися законодавством, слід було, так само як і лівому парламенту, протиставити сильну президентську владу.

Не переймаючись погано зрозумілими для західних спостерігачів реаліями українського життя, Рада Європи офіційно висловила стурбованість з приводу того, що референдум порушує баланс влади. Найбільшу тривогу міжнародних організацій викликало поставлене на референдум питання про недовіру Верховній Раді і надання Президентові України права на її розпуск. Незрозумілим залишалося й останнє питання - про прийняття нової Конституції на референдумі.

Рішенням Конституційного Суду втілення наслідків референдуму було покладено на парламент (скрізь у світі референдуми мають пряму дію).

Опозиція звернулася до Конституційного Суду з проханням визначити відповідність винесених на референдум запитань нормам Основного Закону. Суд зняв питання про виявлення недовіри Верховній Раді і про можливість ухвалення Конституції України на Всеукраїнському референдумі.

16 квітня 2000 р. Всеукраїнський референдум дав позитивні відповіді на чотири поставлені питання.

Щоб Верховна Рада втілила в життя результати референдуму, потрібна була конституційна більшість голосів, а пропрезидентські фракції не мали навіть звичайної більшості.

Однак прямо відмовитися від розгляду результатів референдуму депутати не могли. Йшлося про реалізацію народної волі, хай навіть фальсифікованої, як це вважало багато з них. Тому вони затягували час. У країні назрівала важко прогнозована політична ситуація, зовсім не схожа на всі попередні випадки протистояння парламентської і президентської влади.

Втілення результатів референдуму могло стати неактуальним тільки в умовах гострої політичної кризи. Об’єктивних підстав для такої кризи не існувало. Проте криза все-таки спалахнула.

Офіцер президентської охорони, який нібито крадькома записував на магнітофон розмови у службовому кабінеті Л. Кучми з вітчизняними та зарубіжними політичними діячами, втік за кордон разом з касетними записами. На одній з касет була записана розмова, у якій Президент, супроводжуючи свої слова погрозами, вимагав від підлеглих покласти край журналістській діяльності співробітника опозиційного йому Інтернет-видання Георгія Гонгадзе. Ця плівка потрапила до рук О. Мороза. Режисери справи, що стала відома в усьому світі як «касетний скандал», подбали про те, щоб лідер соціалістів виступив у парламенті після того, як Г. Гонгадзе зник. О. Мороз прямо звинуватив Президента України у причетності до зникнення журналіста, посилаючись на зміст записаної розмови.

За дивних обставин знайшовся труп (так зване «таращанське тіло»). Ідентифікація підтвердила, що це - Г. Гонгадзе. Слідство не встановило (й досі) обставин смерті журналіста.

Опозиція зробила спробу «підняти маси». Проте їй не допомогли ні вуличні демонстрації, ні намети на Майдані Незалежності у Києві. Народні маси не піднялися. Однак конкретне завдання, яке стояло перед організаторами «касетного скандалу», було виконане. Верховна Рада не реалізувала у формі законів результати Всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р.

Кілька місяців протистояння призвели лише до одного - відставки Прем’єр-міністра В. Ющенка, якого опозиція бажала зробити своїм вождем. Президент України запропонував кандидатуру А. Кінаха, який з літа 1999 р. працював першим віце-прем’єром України. Верховна Рада затвердила цю кандидатуру.

Вибори у Верховну Раду 2002 р.

У виборчих перегонах 2002 р. взяли участь 63 із 130 офіційно зареєстрованих політичних партій. 21 з них виступала самостійно, а 42 - у складі блоків. Як і попередні, ці вибори відбувалися за змішаною, пропорційно-мажоритарною системою. Партії і блоки боролися за половину місць у парламенті (225). На другу половину місць у одномандатних округах претендували представники партій і блоків, а також самовисуванці.

31 березня народ сказав своє слово. Чотиривідсотковий бар’єр подолали лише три партійні блоки і три політичні партії. Переможцем виборів став блок «Наша Україна», очолюваний екс-прем’єр-міністром В. Ющенком. Він набрав 23,8 відсотка голосів і завоював 70 місць у парламенті. На другому місці з 20 відсотками голосів і 59 мандатами залишилися комуністи. Блок «За єдину Україну!», який очолював глава Адміністрації Президента України В. Литвин, опинився на третьому місці з 11,8 відсотка голосів і 35 мандатами. Перемогли також «Блок Ю. Тимошенко» (7,3 відсотка голосів, 22 мандати), соціалісти (6,9 відсотка голосів, 20 мандатів), об’єднані соціал-демократи (6,3 відсотка голосів, 19 мандатів).

КПУ вперше поступилася за чисельністю завойованих мандатів іншій політичній силі. Основна лінія суперництва пролягла між двома блоками - «Нашою Україною» і «За єдину Україну!» Перший з них лише умовно можна назвати опозиційним, а другий не приховував, що репрезентує партію влади.

Партії і блоки, які виграли вибори в єдиному багатомандатному окрузі, висунули своїх кандидатів і в одномандатних мажоритарних округах. Тут уже першість належала блоку В. Литвина, який завоював 66 мандатів. Блок В. Ющенка здобув 42 мандати, КПУ - 7, СДПУ (о) - 5, СПУ - 3. Отже, в сумі В. Ющенко в парламенті дістав 112 депутатських мандатів, В. Литвин - 102, КПУ - 66, СДПУ (о) - 24, СПУ - 23, Ю. Тимошенко - 22. Резервом для всіх партій стали близько сотні депутатів-самовисуванців. За них між блоками і партіями розгорнулася напружена боротьба. Після нетривалої «спікеріади» головою парламенту став В. Литвин.

Парламентські вибори 2002 р. висвітили поділ фінансово-промислових груп на два табори. Обидва табори боролися за владу, яка давала можливість приватизувати державні підприємства національного значення.

Монополістичні об’єднання, які контролювали важку промисловість і створили потужні банки, були такими ж елементами самоорганізації суспільства, як політичні партії правого спрямування або незалежні профспілки. За швидкістю і результативністю самоорганізації вони закономірно випереджали інші структури суспільства, які могли б обмежувати їхні гіпертрофовані претензії на власність і владу. Прагнучи закріпити це випередження, олігархи почали створювати власні політичні об’єднання і партії.

Самоорганізація самих фінансово-промислових груп теж відбувалася з різною швидкістю. Спочатку консолідувався дніпропетровський клан, у представників якого були давні, з радянських часів персональні зв’язки з центрами влади у Москві і Києві. Пізніше зміцнів донецький клан, який розвинувся на тій же виробничій базі.

Передвиборний блок «За єдину Україну!» після утвердження при владі закономірно розпався на свої складові частини. Так само закономірно передвиборний блок «Наша Україна» після перемоги на виборах організаційно зміцнився навколо В. Ющенка. Дальше згуртування блоку В. Ющенка й зміцнення зв’язків останнього з іншими противниками Л. Кучми - Блоком Ю. Тимошенко і Соціалістичною партією О. Мороза - було необхідною умовою можливого успіху на президентських виборах 2004 р.

Розстановка політичних сил напередодні президентських виборів 2004 р.

Впродовж житгєвого шляху Леоніда Кучми його основною перевагою і вадою було прагнення домінувати над оточенням. Ми завдячуємо цьому яскравому представникові компартійно-радянської номенклатури тим, що він наповнив реальним змістом президентську посаду. Президентська гілка влади перетворилася на важіль, яким Україна скористалася, щоб вийти з комуністичного минулого.

У налагодженні відносин між державою і кланами вирішальне слово належало президенту. Однак Л. Кучма не завжди міг контролювати клани. По-перше, на відміну від російських президентів, він не мав надійної підтримки специфічних структур, успадкованих від радянського ладу. Ці структури в Україні або розклалися після того, як представники компартійно-радянської номенклатури проголосили себе суверен-комуністами й обрали протилежні за знаком ідеологічні цінності, або працюючі в них люди стали провідниками російського впливу. По-друге, Президент не мав влади над парламентом. Щоб протистояти опозиційним партіям і блокам, він мусив спиратися на кланові партії.

Розщеплення «партії влади» на два взаємно конкуруючих угруповання внесло інтригу в президентські вибори 2004 р. Одночасно почала формуватися інша інтрига: Конституція забороняла Л. Кучмі брати участь у виборах. Представники «партії влади» стали замислюватися над тим, з ким пов’язати своє політичне життя в майбутньому. Ті, хто був у найближчому оточенні Президента, стали переконувати його в реальності третього строку повноважень. Унаслідок цього «партія влади», від якої вже відщепилася опозиція, почала розколюватися на тих, хто пов’язував своє майбутнє з Л. Кучмою, і на тих, хто шукав інших шляхів політичного виживання.

У схожій ситуації Б. Єльцин знайшов наступника, після чого залишив політичну арену. На відміну від нього, Л. Кучма прийняв рішення залишитися при владі. Проте рейтинг Президента України після 2000 р. стрімко падав, а рейтинг лідера опозиції залишався стабільно високим. Тому під час святкування 12-ї річниці незалежності в 2003 р. Кучма запропонував перетворити Україну в парламентсько-президентську республіку шляхом істотного розширення повноважень уряду. Президент мав намір у такий спосіб позбавити реальних повноважень свого наступника, яким імовірно ставав кандидат від опозиції, а самому стати всевладним прем’єр-міністром.

Починаючи з другої половини 2003 р. команда Л. Кучми почала просувати спрямовану на обмеження повноважень президента конституційну реформу так само енергійно й винахідливо, як вона просувала у 1995-1996 рр. проект Конституції, що перетворював Україну на президентську республіку. Однак Л. Кучма явно переоцінив свої сили і можливості в ситуації, коли закінчувався другий строк його президентських повноважень. Президентська адміністрація з величезними труднощами і витратами організувала конституційну більшість у 300 голосів, яка забезпечувала проходження реформи. Проте поставлений на голосування в квітні 2004 р. законопроект про реформу набрав тільки 294 голоси з 450. 16 депутатів, які належали до вже збитої більшості, не з’явилися або утрималися при голосуванні. Після цього шанси Л. Кучми зберегти владу шляхом зміни посади впали до нуля. На порядку денному постав варіант збереження влади, який вважався до квітня 2004 р. запасним - третій строк президентських повноважень.

Хоч варіант вважався запасним, Л. Кучма зробив політичні кроки в цьому напрямі незабаром після парламентських виборів 2002 р. У листопаді 2002 р. він відправив у відставку добре працюючого Прем’єр-міністра А. Кінаха і представив парламенту на затвердження кандидатуру голови Донецької облдержадміністрації Віктора Януковича. 30 грудня 2003 р. Конституційний Суд дозволив Л. Кучмі балотуватися на пост президента втретє.

Ці кроки були взаємопов’язані. Політична історія незалежної України свідчила про те, що найкращим стартовим майданчиком для боротьби за президентський пост вважалася посада прем’єр-міністра. В. Янукович на посаді прем’єр-міністра не міг, як вважав президент, скласти йому сильну конкуренцію на нових президентських виборах.

Донбас виходив з економічного колапсу початку 1990-х років з особливими труднощами. Кримінальна складова в первинному нагромадженні капіталу у цьому регіоні була найбільшою. В. Янукович походив з невеликої групи колишніх радянських господарників, яка не розгубилася в ситуації хаосу та безладдя і здобула великі матеріальні цінності. Після цього нові господарі Донбасу вимагали лише одного законності й порядку. На посаді керівника Донецької обласної державної адміністрації В. Янукович задовольнив ці вимоги ефективно і швидко. Але фахова підготовка і кримінальне минуле цієї непересічної особистості явно не пасували до поста Президента України. Сам Янукович не включав свої два строки тюремного ув’язнення в жодну з опублікованих біографій, поки перебував на посаді донецького губернатора. Коли став Прем’єр-міністром, він не побажав затаювати ці деталі своєї біографії більш ніж тридцятирічної давності.

Зважаючи на низький рейтинг, Л. Кучма так і не наважився взяти участь у президентських виборах. Депутатам тих фракцій, які підтримували його в парламенті, він порекомендував висунути кандидатом від «партії влади» В. Януковича. У боротьбі між Януковичем і Ющенком, за його розрахунками, обов’язково мусили висвітитися факти, які засвідчили б непривабливе минуле кандидата від влади і фахову непідготовленість його до найвищої в державі посади. Наперед заручившись рішенням Конституційного Суду про третій строк, Л. Кучма чекав нагоди, щоб втрутитися в кризовій ситуації в боротьбу між Ющенком і Януковичем.

Перша перемога В. Ющенка

Бажання Л. Кучми повернутися до влади розщепило «адміністративний ресурс» між президентом і прем’єр-міністром. Завдяки цьому втручання влади у виборчий процес, попри колосальні масштаби, виявилося хаотичним і безсистемним. Президент, який керував країною впродовж десяти років, змушений був використовувати дивні схеми, в яких заплутався. Він не знайшов у собі сил віддати владу обраному наступнику. Але він не наважився покінчити з демократією, щоб відстоювати свою владу відкрито. Тому кінцева поразка Л. Кучми обернулася перемогою українського суспільства. Слід визнати, однак, що на перших етапах своєї політичної діяльності сам президент заклав міцний фундамент для такої перемоги.

За законом передвиборча кампанія могла починатися не раніше як за 120 днів до виборів, тобто з 3 липня 2004 р. У неділю 4 липня виборчий штаб В. Ющенка провів на Співочому полі в Києві мітинг, у якому взяли участь до 50 тис. громадян, які з’їхалися з усієї країни. Лідер блоку «Наша Україна» відхилив ідею про висування його кандидатом у президенти від певної політичної сили і скористався правом на самовисування. На мітингу він виклав план дій «Десять кроків назустріч людям», який зобов’язувався виконати після обрання на пост президента. Мова йшла передусім про організацію 5 млн нових робочих місць, забезпечення пріоритетного фінансування соціальних програм, наведення порядку в податковій системі, створення безпечних умов для життя людей, захист цінностей сім’ї, сприяння розвиткові села, здійснення орієнтованої на захист національних інтересів зовнішньої політики.

Навколо В. Януковича після парламентських виборів згуртувалася політична сила, що дістала назву Партія регіонів. 4 липня в будинку культури заводу «Дніпроспецсталь» у Запоріжжі зібрався надзвичайний з’їзд цієї партії, який висунув кандидатом у президенти діючого прем’єр-міністра. В. Янукович ішов на вибори від «партії влади», тобто брав на себе відповідальність за всю непопулярну соціально-економічну політику останнього десятиліття. Він обрав єдино можливий напрям передвиборної агітації: переконати громадян у тому, що на посаді прем’єр-міністра він уже багато зробив для поліпшення економічного становища країни й матеріального добробуту населення, а в найближчому майбутньому зробить ще більше.

Активна соціальна політика В. Януковича була спільним рішенням усієї «партії влади». Прагнучи перехопити електорат лівих партій, уряд з 1 вересня 2004 р. удвічі збільшив мінімальний розмір пенсії за віком. У результаті Україна вийшла на перше місце серед країн СНД з 54 доларами США. На другому (40 доларів) і третьому (39 доларів) залишилися Казахстан і Туркменистан, які виділяли на пенсійне забезпечення своїх громадян частину надприбутків від продажу енергоносіїв на зовнішніх ринках.

Проте українська економіка вже перейшла на ринкові засади, і суто вольові рішення в ній не спрацьовували. Різке підвищення заробітних плат бюджетникам та соціальних виплат вимагало ретельної підготовки. Без такої підготовки сильна соціальна політика неминуче викликала інфляцію. Та Янукович не зробив спроб закласти в бюджет 2005 р. кошти на сплату підвищених пенсій, тому що їх не існувало.

Вибори відбулися 31 жовтня і показали, що за ставленням до кандидатів у президенти країна поділилася на дві частини. У західних і центральних областях перевага була за В. Ющенком, у південних і східних - за В. Януковичем. Остаточні результати голосування у першому турі ЦВК оголосила тільки 10 листопада: за Ющенка було подано 39,87 відсотка голосів, за Януковича - 39,32, тобто на 0,55 відсотка менше. Від початку було ясно, що другий тур голосування неминучий.

Остаточна перемога В. Ющенка

Готуючись до другого туру голосування, В. Ющенко забезпечив собі підтримку політичних сил з більш-менш вагомим рейтингом. Підтримка соціалістів стала можливою, коли він зобов’язався здійснити конституційну реформу, що обмежувала повноваження президента, і оголосити мораторій на продаж землі.

Характер дій виборчих штабів В. Януковича визначався кількома обставинами. По-перше, у ході президентських виборів склалося чітке територіальне розмежування прихильників і противників кандидатів. По-друге, обидва кандидати гарантовано набирали велику кількість голосів, але перевага залишалася за всіх умов на боці В. Ющенка. Щоб наростити власну перевагу хоча б у кілька відсотків, штабам Януковича треба було фальсифікувати результати голосування, виходячи на мільйонні цифри.

Захід і Центр проголосував 21 листопада в основному за В. Ющенка, а Південь і Схід в основному за Януковича. Загалом по Україні Ющенко вигравав вибори у другому турі, якби рівень фальсифікацій у Донбасі залишався «в нормі».

Відрив між кандидатами на користь Януковича, як твердила ЦВК, складав по Україні 812 тис. голосів, а явка на вибори в Донбасі зросла на 843 тис. громадян порівняно з першим туром (до 89 відсотків виборців у списках по Луганській області і до 96,6 відсотка по Донецькій області). Тобто підсумки другого туру голосування були визначені голосуванням у Донбасі.

Коли закінчувалося голосування, у Києві на Майдані Незалежності зібралося до 30 тис. громадян. Наступного дня, у понеділок вранці їх кількість зросла до 100 тис.

Лідери коаліції «Сила народу» В. Ющенко, Ю. Тимошенко, О. Мороз і А. Кінах виступили перед ними з вимогою відстояти втрачену перемогу, використовуючи з цією метою передбачені Конституцією форми протесту проти дій влади. Керівником безстрокової акції громадянської непокори було призначено члена фракції СПУ у Верховній Раді Юрія Луценка.

Напередодні виборів, у телезверненні 20 листопада діючий Президент визнав, що виборча кампанія була брудною. Разом з тим він запевнив, що влада все зробить для того, аби другий тур виборів пройшов спокійно, не переростаючи в революцію. Отже, слово «революція» уперше прозвучало з вуст Президента. У понеділок і вівторок, коли в Україні починалася справжня революція, Л. Кучма мовчав, і це мовчання звучало, мов набат.

Увечері в понеділок з телезверненням до народу виступив В. Янукович. Він піддав опозицію критиці за її заклики вийти на барикади. Але Ющенко не закликав народ виходити на барикади.

Стриманість у діях була стратегією опозиції і вимушеною тактикою з боку «партії влади». У середу 24 листопада вперше після дня виборів озвався Л. Кучма, який заявив, що дії опозиції є вкрай небезпечними і можуть призвести до непередбачуваних наслідків. Але влада вже не знала, на кого спертися, щоб встановити громадський порядок.

Одразу після оголошення ЦВК результатів другого туру В. Ющенко звернувся через довірену особу до Верховного Суду України з вимогою визнати недійсними результати голосування по Донецькій і Луганській областях у зв’язку з масовими порушеннями народного волевиявлення. У випадку задоволення скарги він діставав на виборах більше голосів, ніж Янукович, тобто ставав Президентом України. Ввечері 25 листопада Верховний Суд призупинив процес передачі влади новообраному президенту.

Після багатьох днів протистояння Верховний Суд України визнав за необхідне відновити права суб’єкта виборчого процесу шляхом проведення повторного голосування за правилами, визначеними законом про вибори Президента України. Повторне голосування другого туру було призначене на 26 грудня. Вердикт Верховного Суду, який не підлягав оскарженню, став стабілізуючим чинником і сприяв погамуванню емоцій в українському суспільстві.

8 грудня Верховна Рада України прийняла без обговорення пакетним голосуванням три закони про політичну реформу і відставку ЦВК. За компромісний пакет з чотирьох пунктів висловилися 402 народні депутати. Після проголосування законів тут же в сесійній залі їх підписали спочатку голова парламенту В. Литвин, а потім Президент України Л. Кучма. Основні положення закону, який вводився в дію з 1 січня 2006 р., зводилися до наступного.

Кабінет Міністрів ставав вищим органом у системі органів виконавчої влади. Уряд призначався парламентом за поданням Президента України. Кандидатуру для призначення на посаду прем’єр-міністра Президент України вносив за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді, яка становила більшість у парламенті. Верховна Рада мала працювати не 4, а 5 років. Вибори до парламенту відбувалися на пропорційній основі. Президент здобував право достроково припинити повноваження Верховної Ради, якщо протягом одного місяця вона не змогла б сформувати парламентську більшість.

Ввечері на Майдані Незалежності розпочався мітинг, присвячений досягненню компромісу між усіма гілками влади, який забезпечував вільне волевиявлення народу на заключному етапі президентських виборів.

Загальні підсумки голосування 26 грудня 2004 р. за даними ЦВК виглядали таким чином:

• до списків виборців було включено 37 658 тис. осіб;

• виборчі бюлетені отримали 29 073 тис. осіб (77,2 відсотка від спискового складу);

• у виборах взяли участь 29 069 тис. осіб;

• було визнано недійсними 422 тис. бюлетенів;

• за В. Ющенка проголосувало 15116 тис. осіб (51,99 відсотка від кількості виборців, які взяли участь у голосуванні);

• за В. Януковича проголосували 12 849 тис. осіб (44,2 відсотка);

• 682 тис. осіб не підтримали жодного кандидата (2,3 відсотка).

Географія результативності голосування аніскільки не змінилася. Ющенко мав цілковиту перевагу на Заході і в Центрі, а Янукович - на Півдні і Сході. Порівняно з другим туром Ющенко поліпшив свої результати у всіх чотирьох регіонах України. Результат Януковича всюди виявився гіршим, ніж у другому турі. По суті, настрої виборців 26 грудня мало змінилися порівняно з 21 жовтня, що й не дивно. Результат голосування змінився внаслідок усунення масштабних фальсифікацій.

Політична сцена після парламентських виборів 2006 р.

Протистояння політичних сил у зв’язку з президентськими виборами 2004 р. майже без перерви перейшло у протистояння, пов’язане з парламентськими виборами 2006 р. Сюжети нового протистояння ускладнилися цілком" прогнозованим розпадом помаранчевої коаліції «Сила народу». Цей блок розпався так само закономірно, як блок «За єдину Україну!», сформований для участі в парламентських виборах 2002 р. Ті, хто зазнає поразки, згуртовуються, сподіваючись на реванш у майбутньому. Ті, хто перемагає, не можуть поділити між собою здобутки перемоги.

Напруга парламентських виборів 2006 р. була викликана тим, що переможці здобували повноту влади. Адже завдяки конституційній реформі, яка була наслідком президентських виборів 2004 р., Україна стала з 2006 р. парламентською республікою. Відмінність цих виборів від президентських полягала все-таки в тому, що на перший план вийшли не харизматичні особистості, а партії, які мають у політичній боротьбі свободу маневру і можуть утворювати іноді зовсім неочікувані конфігурації політичних сил.

Парламентські вибори 26 березня 2006 р. дали неочікуваний результат: тривідсотковий бар’єр подолали тільки п’ять політичних сил (у відсотках): Партія регіонів - 32,12; Блок Юлії Тимошенко - 22,27; блок «Наша Україна» - 13,94; Соціалістична партія України 5,67; Комуністична партія України - 3,66.

Електоральна картина парламентських виборів була ідентичною картині президентських виборів. Партія регіонів здобула перше місце у вісьмох південно-східних областях - Луганській, Донецькій, Харківській, Запорізькій, Миколаївській, Одеській, Дніпропетровській і Херсонській, а також у АРК і м. Севастополі. БЮТ переміг у тринадцяти областях і м. Києві. Блок В. Ющенка «Паша Україна» зазнав поразки, святкуючи перемогу лише у трьох областях - Івано-Франківській, Львівській і Закарпатській.

Після парламентських виборів стали можливими різні конфігурації у формуванні парламентської більшості. У підсумку сформувалася більшість на основі Партії регіонів, яка об’єдналася з комуністами й соціалістами в так звану антикризову коаліцію.

Перемога антикризової коаліції в суспільстві сприймається як поразка лідерів Помаранчевої революції. Це правильно, але поразку лідерів не можна сприймати як поразку самої революції. Політичні події 2004—2006 рр. показали, що українське суспільство зазнало радикальних змін. Якщо на Помаранчеву революцію подивитися з перспективи століття, то стає зрозумілим: це велика історична подія. Нею завершився посткомуністичний період у житті українського суспільства. Під таким кутом зору не має жодного значення, хто з політичних діячів на якому боці стояв у дні Майдану. У кожного з них була своя правда і своє бачення ситуації.

На початку 21 ст. було б просто аморально закликати людей згуртуватися навколо однієї умоглядної мети, відстоювати єдино правильну доктрину, рухатися в єдино правильному напрямі. Відмінності в поглядах, бажаннях, інтересах повинні проявлятися як у повсякденному житті, так і в політичній діяльності.

Помаранчева революція істотно змінила обличчя суспільства. Мова не йде про заміну тих чи тих людей на посадах. Революція змінила народ і показала управлінській еліті, хто в державі господар. Відповідальність за державу й суспільство тепер бере на себе нове покоління. У цьому - суть революційних змін, які почалися із здобуттям Україною незалежності і тривають досі.