Історія України: Довідник для абітурієнтів та школярів

28.2. Розгортання національного руху. «Перебудова» і мовна проблема. «Білі плями» вітчизняної історії. Боротьба за легалізацію національних церков. Діяльність «неформальних» об’єднань. Робітничий рух. Утворення Народного руху України.

1989 р., 11 лютого. - Відбулися у Києві установчі збори Товариства української мови ім. Тараса Шевченка.

1989 р., 1 липня. - Проведено у Києві установчу конференцію Народного Руху за перебудову.

1989 р., 8-10 вересня. - Установчий з’їзд Народного Руху України, який прийняв програму з підтримки принципів радикального оновлення суспільства. На цей час чисельність Руху досягла 280 тис. осіб. Головою Руху обрано І. Драча.

1989 р., 28 жовтня. - Схвалення Верховною Радою УРСР Закону «Про державний статус української мови».

1990 р., 29-30 квітня. - З'їзд Української Гельсінської спілки у Києві, на якому було оголошено про її саморозпуск і створення на її основі Української республіканської партії. Головою УРП обрано Я. Лук’яненка.

«Перебудова» і мовна проблема

Масштаби Чорнобильської катастрофи завдяки гласності стали відомі широкій громадськості. Український народ вкотре переконався в тому, що не має впливу на політичні, економічні й екологічні рішення, які приймалися за межами республіки. Для багатьох в Україні Чорнобиль став своєрідним символом. Ставилося питання про «мовний Чорнобиль», коли йшлося про становище української мови в Україні, про «духовний Чорнобиль», коли обговорювалася проблема русифікації.

У червні 1987 р. Спілка письменників України висловила стурбованість зникненням української мови з повсякденного ужитку. За дорученням письменників Ю. Мушкетик, Б. Олійник і Д. Павличко підготували відповідний лист, адресований Верховній Раді УРСР.

Кампанія проти «мовного Чорнобиля» змусила керівництво Компартії України розробити заходи по заспокоєнню громадськості. У липні 1987 р. питання «Про посилення інтернаціонального й патріотичного виховання населення» було поставлене на політбюро ЦК КПУ. Було визнано, що громадськість має підстави виступати на захист української мови. У постанові відзначався низький рівень мовної культури багатьох теле- і радіопрограм, газет і журналів. Водночас висловлювалося застереження щодо вимог «оголосити українську мову державною та відмовитися у школах республіки від принципу вільного вибору мови навчання». Отже, насправді керівництво Компартії України солідаризувалося з русифікаторським змістом хрущовської шкільної реформи.

До розгляду цього питання політбюро ЦК КПУ повернулося в грудні 1988 р.

Однак конкретні заходи для припинення русифікації не здійснювалися, і становище в Україні погіршувалося рік у рік. У 1988 р. книги, які були видані в республіці українською мовою, становили 18 відсотків за назвами і лише 3 відсотки за тиражами. У 1988/89 навчальному році не залишилося жодної повністю української школи в таких містах, як Донецьк, Луганськ, Миколаїв, Одеса, Харків, Чернігів.

У лютому 1989 р. відбулася установча конференція Товариства української мови ім. Т. Шевченка. За безпосередньої участі цієї громадської організації Верховна Рада УРСР прийняла Закон «Про мови в Українській РСР». Ним юридично закріплювався державний статус української мови і гарантувалася рівноправність мов усіх народів республіки. Поряд з російською українська мова ставала мовою міжнаціонального спілкування в Україні. Протягом п’яти років вона повинна була замінити російську мову в діяльності державних установ. Однак у законі не враховувалися можливості опору реальному перетворенню української мови на мову міжнаціонального спілкування. Механізмів контролю за виконанням закону не передбачалося.

«Білі плями» вітчизняної історії

Особливо велике значення в революціонізуванні суспільства мала інформація про замовчувані в радянські часи трагічні сторінки історії. Найбільш вибуховою була інформація про голод 1932-1933 рр.

Українцям США і Канади вдалося привернути увагу світової громадськості до цього сталінського злочину в 1983 р. Конгрес США створив комісію з дослідження голоду 1932-1933 рр. в Україні. Тим часом навіть після приходу М. Горбачова до влади в СРСР зберігалося сталінське табу на інформацію про голод.

Після утворення американської комісії з голоду в Україні ЦК КПУ створив власну комісію. Вона повинна була «викрити фальсифікації українських буржуазних націоналістів». Однак комісія з провідних науковців не виконала партійного доручення. Навпаки, до ЦК КПУ потрапила записка з пропозицією визнати факт голоду. Тим часом американська комісія під керівництвом Д. Мейса почали знайомити світову громадськість із вражаючими результатами своєї роботи.

Виступаючи в Кремлі у листопаді 1987 р. з урочистою доповіддю, присвяченою 70-річчю встановлення радянської влади, М. Горбачов не згадав про голод 1932-1933 рр. Однак В. Щербицький уже через п’ять тижнів змушений був присвятити українському Голодомору цілий абзац своєї ювілейної доповіді. Причиною цієї трагедії перший секретар ЦК Компартії України назвав неврожай.

Процес виявлення «білих плям» недавнього минулого вже не можна було зупинити. Компартійному апарату залишалося тільки одне: зробити його контрольованим. Тому ЦК Компартії України створив координаційну комісію з розробки програми розвитку історичних досліджень, поліпшення вивчення і пропаганди історії УРСР. Комісії пропонувалося забезпечити виокремлення курсу історії УРСР в середній і вищій освіті в самостійну навчальну дисципліну і розробити та видати нові підручники, хрестоматії і книги для читання з вітчизняної історії. Уперше вітчизняною історією була названа не історія СРСР (тобто Росії), а історія України.

Боротьба за легалізацію національних церков

Більшість церковних громад, що існували легально, представляли Російську православну церкву (РПЦ). Радянська влада переслідувала РПЦ як найвпливовішу конфесію. Однак вона давала її ієрархам можливість легально діяти під гласним (з боку рад у справах релігії при урядах союзних республік) і негласним (з боку КДБ) контролем.

РПЦ мала в Україні особливо розвинуту мережу громад - удвічі більшу (до 4 тис.), ніж у Росії. Основна частина православних громад знаходилася в західних областях, де рівень релігійності населення був високий. Парафії цього регіону були передані РПЦ після заборони в 1946 р. греко-католицької церкви.

Піднесення національного руху яскраво проявилося і в релігійній сфері. Боротьбу за легалізацію Української католицької церкви підтримав Папа Римський Іван Павло II, який у червні 1988 р. звернувся до М. Горбачова з відповідним листом. Горбачов на цей лист прореагував надто нервово і почав вимагати вжиття заходів для приборкання активності греко-католиків.

Але завдання подолати «релігійно-націоналістичний сепаратизм» виглядало нереальним. Хоч і в підпіллі, греко-католицька церква функціонувала як повноцінна конфесія. Вона мала власні нелегальні парафії, а не лише «впливала» на віруючих.

У травні 1989 р. боротьба за легалізацію УКЦ набула відкритої форми. Шість єпископів і священиків забороненої церкви почали голодування в центрі Москви на знак протесту проти небажання властей розмовляти з ними. До них приєдналися священики й віруючі в західних областях України.

Питання про легалізацію церкви було офіційно поставлене у Верховній Раді СРСР народними депутатами Р. Братунем, О. Гончаром і Б. Єльциним. Після цього духовний владика греко-католиків кардинал М. Любачівський звернувся до віруючих із закликом провести акцію на захист релігійної свободи. Близько 150 тис. віруючих відгукнулися на заклик і взяли участь у церковних службах по всій території Західної України.

М. Горбачову ставало дедалі важче пояснювати всьому світу, чому він не скасовує сталінської заборони на діяльність УКЦ. 1 грудня 1989 р. під час візиту до Ватикану він заявив про скасування заборони. У квітні 1990 р. греко-католикам повернули Львівський собор святого Юра і єпархіальну резиденцію. У березні 1991 р. з еміграції повернувся кардинал М. Любачівський.

У лютому 1989 р. у Києві був організований ініціативний комітет, який поставив завданням легалізацію Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). У серпні 1989 р. священик і віруючі церкви святих Петра і Павла у Львові відмовилися підпорядковуватися РПЦ і стали першою автокефальною громадою в Україні.

Архієрейський собор РПЦ, який працював у Москві в січні 1990 р., виділив єпархії, громади й монастирі на території УРСР в окрему адміністративну одиницю - екзархат. Новий екзархат став іменуватися Українською православною церквою (УПЦ). Однак московський патріарх та синод залишили за собою право втручатися у розв’язання будь-яких питань внутрішнього життя УПЦ.

У листопаді 1991 р. православні ієрархи України поставили питання про надання УПЦ автокефалії. Патріарх відмовився це зробити. Більшість ієрархів та віруючих східних і південних областей України залишилася в підпорядкуванні Московського патріархату.

Діяльність «неформальних» об’єднань

У середині 80-х років в Україні налічувались десятки тисяч первинних осередків суспільно-політичного, фізкультурно-оздоровчого, природничо-пізнавального та інших напрямів, які охоплювали понад півтора мільйона чоловік - від піонерів до пенсіонерів. Вони виконували роль «передавального паса» від влади до населення і були одним із засобів тотального контролю над населенням.

Компартійні ідеологи з великим упередженням поставилися до «неформальних» організацій, які почали виникати в добу «перебудови», оскільки за всіма радянськими конституціями громадяни мали право на об’єднання. Неформальними називали організації, які стали виникати без узгодження з владою.

Одним з перших у серпні 1987 р. в Києві виник Український культурологічний клуб (УКК). Серед його членів було чимало колишніх політв’язнів. Учасники клубу обговорювали проблеми, які не виходили за межі історії та культури. Проте для дискусій вони обирали «білі плями» історії й тим неминуче ставали в опозицію радянській владі.

У жовтні 1987 р. у Львові було організовано Товариство Лева. Воно об’єднало творчу молодь, студентів, робітників, навіть деяких комсомольських лідерів. Навесні 1988 р. в Київському державному університеті ім. Т. Г. Шевченка з’явилася студентська організація «Громада».

Діяльність неформальних організацій перебувала під пильною увагою КДБ. Власті не вдавалися, як раніше, до арештів, а кампанія цькування у засобах масової інформації тільки сприяла популяризації «неформалів».

Непідконтрольні державній партії осередки множилися в геометричній прогресії. У березні 1988 р. на базі Української Гельсінської групи сформувалася політична організація всеукраїнського масштабу — Українська Гельсінська спілка (УГС). Члени УГС обрали своїм лідером ще ув’язненого Л. Лук’яненка (звільнений у грудні того ж року). У 1987 р. відновив роботу журнал «Український вісник» - перше в республіці незалежне громадсько-політичне видання. Очолював редколегію, як і до 1972 р., В. Чорновіл. Після заснування УГС «Український вісник» став її офіційним органом.

Восени 1988 р. діяльність опозиційних об’єднань вперше виплеснулась на вулиці. У листопаді того року в Києві відбувся перший масовий мітинг, присвячений екологічним проблемам, головним чином - Чорнобильській катастрофі.

У Карному кодексі УРСР й далі існували статті, за якими передбачалися великі строки ув’язнення за контрреволюційну і антирадянську діяльність. Однак після лібералізації режиму для припинення небажаної властям політичної активності стала потрібною інша законодавча база. Правоохоронні органи не мали юридичної зачіпки для придушення мітингової демократії.

За вказівкою політбюро ЦК КПУ президія Верховної Ради УРСР у серпні 1988 р. видала указ «Про відповідальність за порушення встановленого порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій». Указ передбачав санкції - від попередження до штрафування на різні суми, адміністративний арешт на різні строки, позбавлення волі на строк від шести місяців, виправні роботи - до одного року.

Робітничий рух

Улітку 1989 р. в Радянському Союзі раптом спалахнув масовий шахтарський страйк. Уперше за роки радянської влади роботу припинили одночасно багато підприємств.

Страйк розпочався в Кузбасі. На знак солідарності із кузбасівцями 15 липня припинили роботу працівники однієї з дільниць шахти «Ясинівська Глибока» у Макіївці. Страйк швидко поширювався, і 21 липня в Україні припинили працю майже півмільйона шахтарів у Донецькому і Львівсько-Волинському вугільних басейнах. Найбільше незадоволення робітників викликали навіть не умови праці (зокрема її небезпека внаслідок переважання застарілих засобів виробництва), а дефіцит продовольчих і промислових товарів, низька заробітна плата.

Шахтарі Донбасу не висували політичних вимог. Посланці УГС та інших «неформальних» організацій безуспішно намагалися підштовхнути їх до створення незалежних профспілок на зразок польської «Солідарності». Проте після відновлення роботи страйкові комітети не було розпущено.

Утворення Народного руху України

Національний рух у роки «перебудови» був нерозривно пов’язаний з виникненням і розвитком масової організації, яка так і називалася: Народний рух України за перебудову.

У листопаді 1988 р. компартійний комітет Спілки письменників України утворив ініціативну групу сприяння перебудові на чолі з І. Драчем. Група розгорнула роботу по створенню непартійної масової організації.

В. Щербицький зробив усе, щоб перешкодити появі масової громадської організації, альтернативної державній партії. У пресі розгорнулася кампанія дискредитації членів ініціативної групи. Однак у вересні 1989 р. в Києві відбувся установчий з’їзд Народного руху України.

21 січня 1990 р. Народний рух організував акцію, яка засвідчила єдність і масовість української національно-визвольної боротьби. Сотні тисяч громадян вийшли на автомобільну трасу Львів-Київ і в точно визначений момент взялися за руки, щоб утворити «живий ланцюг» на честь Акта злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р. Мільйони громадян у цей день уперше дізналися про ретельно замовчуваний радянськими істориками факт возз’єднання українських земель, який мав місце за 20 років до «визвольного походу» Червоної армії за планом, затвердженим пактом Рібентропа-Молотова.