Історія України: Довідник для абітурієнтів та школярів

27.3. Опозиційний рух. Репресії проти інтелігенції. Правозахисник рух. Народна освіта. Розвиток української літератури. Проблеми українського мистецтва. Русифікація в сфері культури.

1965 р., серпень. - Хвиля арештів української інтелігенції, учасників дисидентського руху в Києві, Львові, Луцьку (братів М. і Б. Горинів, В. Мороза, П. Заливахи, М. Осадчого, В. Чорновола та ін.).

1965 р., 30 грудня. - Вихід у самвидаві праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», присвяченої гострим національним проблемам України.

1972 р., 12 січня. - Арешти інтелігенції, яку було притягнуто до суду та ув’язнено на терміни від 3 до 10 років «за антирадянську діяльність» (Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Чорновіл, М. Осадчий та ін.).

1973 р. - Викриття у Львові органами КДБ підпільної молодіжної організації «Український національний фронт». Заарештовано і віддано до суду 50 осіб.

1976 р., 9 листопада. - Заснування в Києві Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод у складі 10 осіб на чолі з М. Руденком (з 1988 р. - Українська Гельсінська група).

1985 р., 4 вересня. - У Кучинському таборі помер видатний український поет і правозахисник В. Стус.

Опозиційний рух. Репресії проти інтелігенції

Наступ консерваторів і цілковите припинення кампанії десталінізації з приходом до влади Л. Брежнєва викликали протест у шістдесятників. Щоб «заспокоїти» тих, хто насмілився протестувати, П. Шелест санкціонував заплановані КДБ арешти.

Арешти проводилися у серпні й вересні 1965 р. в Києві і в західних областях. Преса про них не повідомляла. Політичні звинувачення заарештованим не висували.

Василь Стус

4 вересня 1965 р. в новому київському кінотеатрі «Україна» мав відбутися прем’єрний показ фільма С. Параджанова «Тіні забутих предків». Замість вступного слова про фільм І. Дзюба звернувся до аудиторії з повідомленням про те, що в республіці здійснюються таємні арешти. Зі своїх місць встали Ю. Бадзьо, В. Стус і В. Чорновіл, які підтримали Дзюбу. Виникло заворушення, припинене зусиллями перевдягнених співробітників КДБ. Подія дістала широкий розголос за кордоном. Адже це був перший у СРСР відкритий і колективний політичний протест за весь післясталінський період.

П. Шелест не побажав загострювати ситуацію, тому що це переконливо засвідчило б появу в країні політичної опозиції. Виступ молоді було кваліфіковано як «політичне хуліганство» або навіть ще ліберальніше: «антигромадський вчинок». Це дозволяло обмежитися мінімумом санкцій. І. Дзюбу звільнили з роботи у видавництві «Молодь», В. Чорновола позбавили можливості працювати в газеті «Молода гвардія», В. Стуса відрахували з аспірантури в Інституті літератури АН УРСР і викинули з гуртожитку.

Після цього на захист заарештованих дисидентів стали відомі в Україні люди. У листопаді 1965 р. вони надіслали лист-петицію в ЦК КПРС і ЦК КПУ. Серед тих, хто її підписав, були всесвітньо відомі представники української інтелігенції - авіаконструктор О. Антонов, поети І. Драч і Л. Костенко, композитори Г. і П. Майбороди, кінорежисер С. Параджанов.

Зброєю багатьох дисидентів у боротьбі з владою став самвидав підпільно розмножувані й поширювані твори. Найбільш знаним зразком самвидаву став памфлет І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Деструктивна національна політика подавалася в памфлеті як сталінський великодержавницький курс, що не мав нічого спільного з урочисто декларованими настановами партії.

Праця І. Дзюби почала швидко поширюватися в самвидаві. Великий (двісті сторінок типографського тексту) рукопис розмножували на друкарських машинках, фотографували і навіть переписували.

Сам П. Шелест, як розповідали, використовував памфлет І. Дзюби у полеміці з іншими членами політбюро ЦК КПРС з національного питання.

У 1968 р. українське видавництво «Сучасність» у Мюнхені опублікувало твір окремою книгою. Потім книга була перекладена на інші мови і видана в ряді країн.

Після появи її на Заході І. Дзюбі запропонували заявити в пресі, що він засуджує публікацію, здійснену без його згоди. Коли Дзюба відмовився, колеги по ремеслу почали поливати молодого критика брудом. Однак цькували нерішуче, без натхнення, тому що з вершин влади не надходили конкретні вказівки. На вершинах відбувалася своя боротьба: за вказівкою Брежнєва почалися атаки на П. Шелеста за «націоналістичні перегини».

Рятуючи себе, Шелест ініціював новий наступ на інтелігенцію. З 1972 р. розгорнулася чистка від інакодумців у інститутах АН УРСР, вузах, видавництвах, творчих спілках. У лютому цього року політбюро ЦК КПУ прийняло спеціальну постанову щодо книги «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Автора демагогічно звинуватили у намірах «послабити дружбу, розпалити недовір’я і ворожнечу між українським і російським народами».

Правозахисний рух

Арешти 1972-1973 рр. підірвали опозиційний рух. Однак незабаром він відновився у правозахисній формі.

У серпні 1975 р. в СРСР був опублікований повний текст Заключного акта Гельсінської наради з питань безпеки та співробітництва в Європі, включаючи статті щодо прав людини. Серед них була й стаття про неприпустимість переслідування громадян за політичні переконання. Спираючись на цю норму міжнародного права, яку публічно визнали керівники Радянського Союзу, дисиденти зробили спробу відстояти право на інакомислення.

Академік А. Сахаров у травні 1976 р. скликав у Москві прес-конференцію для західних журналістів. На конференції було оголошено про утворення Групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Відомі дисиденти, які увійшли до групи, зобов’язалися стежити за тим, як уряд СРСР дотримується гуманітарних статей Заключного акта.

Українська Гельсінська група з’явилася у листопаді 1976 р. Її утворили письменники М. Руденко і О. Бердник, генерал-майор П. Григоренко, колишні політв’язні І. Кандиба та Л. Лук’яненко, які вийшли на свободу, коли повністю відсиділи свій строк, учитель О. Тихий та ін.

В оголошенні про утворення УГГ її засновники підписалися справжніми прізвищами і навіть вказали свої адреси. Вони мали намір діяти виключно на легальних засадах.

В грудні 1977 р. Л. Лук’яненко був заарештований, а потім засуджений як «особливо небезпечний рецидивіст» на 10 років ув’язнення і 5 років заслання. Услід за ним почали ув’язнювати й інших членів УГГ за звинуваченнями у скоєнні карних злочинів.

Навколо репресованих утворювалася інформаційна блокада.

Дисидентський рух не став масовим. Однак він мав велике значення в розвиткові й поглибленні системної кризи радянського ладу.

Народна освіта

У 60 80-х роках внаслідок скорочення народжуваності відбувалося постійне зменшення контингенту дітей шкільного віку. Це полегшило перехід до загальної середньої освіти. Положення про обов’язкову середню освіту внесли до Конституції СРСР 1977 р. і Конституції УРСР 1978 р.

Здійснення загальної середньої освіти було великим культурним досягненням. Вже у 1976 р. більшість випускників восьмих класів продовжила навчання в дев’ятих класах або в середніх спеціальних навчальних закладах.

У сільській місцевості запровадження обов’язкової середньої освіти натрапляло на особливі труднощі. У багатьох селах працювали тільки початкові або неповні середні школи, як правило - малокомплектні. Щоб розв’язати проблему, при середніх школах у великих селах створювалися інтернати.

У 1984 р. Верховна Рада СРСР схвалила «Основні напрями реформи загальноосвітньої і професійної школи». Запроваджувалося навчання дітей з шести років (за бажанням батьків). Восьмирічки були реорганізовані в дев’ятирічки, а середні школи перетворювалися з десятирічок на одинадцятирічки. Професійно-технічні училища різних типів були перетворені в ПТУ, які давали повну середню освіту.

Розвиток наукових досліджень

Наукові дослідження здійснювалися в інститутах АН УРСР, установах відомчого підпорядкування і певною мірою - у вищих навчальних закладах. В Україні наукових установ, підпорядкованих управлінським структурам ВПК, було небагато. На відміну від Росії, в Україні Кремль не створював засекречених міст - комплексу заводів, проектно-конструкторських організацій, дослідних виробництв і наукових інститутів з десятками тисяч працівників у кожному.

Період, який публіцисти назвали «застоєм», для Академії наук виявився часом стрімкого розвитку. В установах АН УРСР у 1961 р. налічувалось 4 тис., а в 1985 р. - понад 15 тис. науковців. Кількість працівників з науковими ступенями за цей час зросла в 5,5 раза.

За 1966-1985 рр. Академія поповнилася двома десятками наукових інститутів. Дев’ять з них були утворені поза Києвом. В 1971 р. було створено п’ять наукових центрів - Дніпропетровський, Донецький, Львівський, Харківський і Одеський.

В Інституті надтвердих матеріалів АН УРСР Я. Брежнєв, П. Шелест. Київ, 1969 р.

Багато років ішло негласне змагання між АН СРСР і АН УРСР щодо обсягу економічного ефекту від впровадження у виробництво результатів наукових розробок. Незрівнянно потужніша союзна академія нерідко програвала республіканській.

Розвиток української літератури

Переважна більшість активних у роки «застою» письменників давно забута. Пам’ять залишилася тільки про тих, хто засобами художнього слова сприяв піднесенню національної самосвідомості.

У поколінні шістдесятників найбільш голосно звучала поетична муза. Великою популярністю користувалася творчість М. Вінграновського, І. Драча, Л. Костенко, Б. Олійника, Д. Павличка. Увійшли в поезію, щоб розпочати важку боротьбу з канонами «соціалістичного реалізму», І. Калинець, Р. Лубківський, В. Стус та ін.

На повний голос заявили про себе й молоді прозаїки - Є. Гуцало, В. Дрозд, Григір Тютюнник, В. Шевчук, Ю. Щербак, В. Яворівський та ін. Вони писали просто і переконливо, надаючи перевагу малим формам - новелі і оповіданню.

На початку 1968 р. голова Спілки письменників О. Гончар надрукував невеликий за обсягом, але надзвичайно вагомий за змістом роман «Собор». Майже одночасно роман з’явився в журналі «Вітчизна» і окремим випуском нового серійного видання Спілки письменників - «Романи й повісті». У ньому розповідалося про історичні традиції українського народу, його волелюбність, патріотизм, глибоку повагу до звичаїв предків. Місцем дії роману «Собор» був Дніпропетровськ. Перший секретар обкому О. Ватченко впізнав себе в романі і на пленумі ЦК КПУ назвав його пасквільним. Одразу після пленуму ЦК на Дніпропетровщині почали переслідувати тих, хто публічно висловлював своє позитивне ставлення до роману. Зухвала у своїй безпардонності кампанія викликала загальне обурення.

У 1971 р. компартійний апарат грубо усунув О. Гончара від керівництва Спілкою письменників. На короткий час керівництво перейшло до Ю. Смолича, а з 1973 р. - до В. Козаченка. Той поставив на потік цькування «ідейно хибних» творів і організував виключення із Спілки О. Бердника, І. Дзюби, М. Лукаша, В. Чичибабіна та ін. Видатного російського письменника Віктора Некрасова, який постійно жив у Києві, вислали за кордон. Ліну Костенко «проробляли» за ідеалізацію козацького минулого, буржуазно-об’єктивістський підхід до історії України і навіть за художню неповноцінність творів. Упродовж шести років її геніальний роман «Маруся Чурай» не міг потрапити до читача.

Наприкінці 70-х років в Україні закінчилася кар’єра В. Маланчука. У січні 1979 р. Спілку письменників очолив Павло Загребельний. Спеціальною постановою президії Спілки письменників було дозволено надрукувати «Марусю Чурай». У 1981 р. побачила світ з передмовою О. Гончара книга віршів Василя Симоненка «Лебеді материнства», видання якої розтягнулося на десять років.

Нерівну, але безкомпромісну боротьбу з режимом провадив Василь Стус. Поет помер у вересні 1985 р. в карцері пермського табору суворого режиму під час голодування.

Проблеми українського мистецтва

Найбільш масовим видом мистецтва залишалося кіно. Понад 30 тис. кінотеатрів і пересувних кіноустановок щорічно обслуговували близько 800 млн глядачів.

Мабуть, найкраща з українських кінокартин доби «застою» - це фільм «Тіні забутих предків», поставлений за повістю М. Коцюбинського. Його створив колектив під керівництвом С. Параджанова у складі співавтора сценарію І. Чендея, оператора Ю. Іллєнка, композитора М. Скорика, молодого актора І. Миколайчука та ін. Після політичного скандалу в кінотеатрі «Україна» картину зняли з прокату на два десятки років.

Важка доля чекала талановиті твори в жанрі поетичного кіно, де виконавцем головних ролей і режисером виступив І. Миколайчук - «Білий птах з чорною ознакою» і «Вавилон - XX». Перший з них був показаний спочатку делегатам XXIV з’їзду КПУ. Делегати зустріли його вороже. Тільки головний приз Московського міжнародного кінофестивалю 1971 р. забезпечив йому місце в прокаті.

Найбільш відомими за межами України професійними колективами були Заслужений державний хор ім. Г. Верьовки, Заслужена академічна хорова капела «Думка», Заслужений ансамбль танцю ім. П. Вірського. У 70-х років виникло багато нових філармонічних колективів, сотні самодіяльних симфонічних і духових оркестрів.

Етнографічний хоровий ансамбль «Гомін» під керівництвом Л. Ященка захопився відродженням колядок і купальських пісень, які свідчили про оригінальність і неповторність українського фольклору. Після цього керівника ансамблю звинуватили в «буржуазному націоналізмі» й виключили із Спілки композиторів, а колектив розпустили.

Скарбницю українського музичного мистецтва збагатили опери В. Губаренка, Л. Колодуба, Г. Майбороди, симфонії і кантати А. Філіпенка, А. Штогаренка. У жанрі пісенної і хорової музики плідно працювали О. Білаш, К. Домінчен, П. Майборода, С. Сабадаш, А. Філіпенко, І. Шамо та ін.

Чисельність театрів за два десятиліття зросла і в середині 80-х рр. дійшла до дев’яти десятків. Перед постановкою кожну п’єсу проглядала комісія чиновників, наділених правом схвалювати або забороняти.

Найяскравішими серед театральних зірок України були такі майстри, як В. Добровольський, О. Кусенко, А. Роговцева, Н. Ужвій. На оперній сцені виділялися Д. Гнатюк, М. Кондратюк, Є. Мірошниченко, А. Мокренко, Д. Петриненко, А. Солов’яненко, М. Стеф’юк, Г. Ціпола.

З доробку художників періоду «застою» збереглося мало. Як правило, портрети передовиків, панорами новобудов, «ленініана» пішли в небуття разом з державною партією.

Найбільш обмежені в своїй творчій діяльності були скульптори-монументалісти. Адже могли реалізуватися тільки ті їхні задуми, які фігурували в планах так званої «монументальної пропаганди». Особливо інтенсивно тиражувалися пам’ятники В. Леніну - більше півтисячі бронзових і гранітних скульптур.

У 1982 р. урочисто святкувалося 1500- ліття Києва. Столиця збагатилася багатьма різноманітними меморіальними спорудами. Серед них - Музей В. Леніна (тепер - «Український дім»), обеліск місту-герою Києву на площі Перемоги, нам’ятний знак на честь заснування Києва, який зображав трьох братів Кия, Щека і Хорива та їхню сестру Либідь. На схилах Дніпра, біля площі, якою закінчувався Хрещатик (тепер Європейська) була споруджена величезна арка. Вона мала символізувати братерське єднання російського та українського народів.

Русифікація в сфері культури

Політика русифікації здійснювалася Кремлем під прикриттям «соціалістичного інтернаціоналізму». Пропаганда нібито безнаціонального інтернаціоналізму була насправді зручним засобом російщення національних культур.

Головну роль в русифікації відігравала загальноосвітня школа. Наступ російської школи в національних республіках відбувався навіть без «інтернаціонального» прикриття. 31 червня 1978 р. була опублікована постанова ЦК КПРС «Про подальше вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках». Заходи по її реалізації обговорювалися у травні наступного року на науково-практичній конференції в Ташкенті. У рекомендаціях конференції, які мали обов’язковий характер для керівників освіти в національних республіках, пропагувалося «завести всюди вивчення російської мови в національних дошкільних закладах для дітей з п’яти років життя». Заохочувався перехід на російську мову викладання в старших класах.

28 травня 1983 р. ЦК КПРС і Рада міністрів СРСР ухвалили ще одну постанову - «Про дальші заходи щодо вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік». Через два тижні ця постанова була продубльована ЦК КПУ і Радою міністрів УРСР. На її основі міністерство освіти затвердило «Додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки». В них передбачалися організаційні і фінансові заходи в поширенні російської мови в освітніх установах.

Офіційна мовна політика спрямовувалася на приниження соціальної ролі мови «титульної нації». Це призвело з часом до жахливих результатів. В канадському місті Едмонтон було більше українських шкіл, ніж у Донецьку, Луганську, Дніпропетровську й Харкові, разом узятих. 700 тис. українців Криму не мали жодної національної школи.

Витіснення української мови було продуманим і комплексним. У столиці УРСР в середині 80-х років у класах з українською мовою навчання лишилося близько 22 відсотки учнів. У Київському університеті ім. Т. Шевченка національною мовою викладалося менше половини суспільних та гуманітарних наук. З 11 театрів міста лише один був українським.

За 1981-1985 рр. в Україні було надруковано понад 40 тис. назв нових книг і брошур, з них українською мовою - лише до 10 тис. У кінопрокаті налічувалося 17 тис. копій художніх фільмів російською і менше 2 тис. - українською мовою.

Поняття та терміни

Дисидентство (від лат. dissident - незгодний) - виступ проти існуючого державного ладу чи загальноприйнятих норм певної країни, протистояння офіційній ідеології й політиці; відступництво від учення панівної церкви. В Україні дисидентство започатковане в 1950-х роках.

Українська Гельсінська спілка - легальна загальнонаціональна організація партійного типу, заснована 7 липня 1988 р. на зборах членів Української Гельсінської групи сприяння виконанню Гельсінських угод.