Історія України: Довідник для абітурієнтів та школярів

Тема 25. Україна у повоєнний період (1946-1955)

25.1. Міжнародне становище. Система влади за часів пізнього сталінізму. Відбудова промисловості. Голод 1946-1947 рр. Становище сільського господарства.

1947 р. - УРСР стала членом міжнародних організацій: Європейської економічної комісії, Економічної та Соціальної рад ООН.

1948 р., 1 жовтня - Введення до ладу найпотужнішого в Європі газопроводу Дашава-Київ, чим покладено початок масовій газифікації населених пунктів України.

1951 р., травень - Початок роботи у Львові автобусного заводу, одного з найбільших підприємств у західному регіоні УРСР.

1954 р., 19 лютого - Прийняття Президією Верховної Ради СРСР Указу про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР.

1954 р., 12 травня - УРСР стала членом ЮНЕСКО і Міжнародної організації праці.

Міжнародне становище

Дружні хоча б іззовні стосунки між членами антигітлерівської коаліції тривали недовго. У березні 1946 р. під час візиту в США У. Черчилль у присутності президента США Г. Трумена у Фултоні виголосив промову, якій судилося стати історичною. У час, коли ще не випарувалася ейфорія від перемоги Об’єднаних Націй, різкі висловлювання головного конструктора антифашистської коаліції з приводу радянського експансіонізму прозвучали дисонансом.

Однак Черчилль знав, що казав. У країнах, де перебували радянські війська, почалося створення «соціалістичного табору». У інших країнах сталінські дипломати домагалися розширення радянського впливу, спираючись на велетенську армію, яку «забули» вчасно демобілізувати.

У червні 1947 р. керівник державного департаменту США генерал Дж. Маршал склав план, спрямований на економічне піднесення й соціальну стабілізацію Західної Європи. Завдяки державному сприянню американський приватний капітал допоміг покінчити в найкоротші строки з післявоєнною розрухою. Небезпека комуністичного перевороту, яка особливо відчувалася у Франції, поволі зникала.

Післявоєнний баланс сил остаточно закріпився в 1949 р. Була випробувана радянська атомна бомба. Утворилася Китайська Народна Республіка, яка йшла у фарватері радянської наступальної політики. У відповідь на радянський наступ країни Заходу цього року уклали Північноатлантичний пакт (НАТО).

«Холодна війна» між недавніми членами антигітлерівської коаліції незабаром переросла в «гарячу» - Сталін спровокував у 1950 р. війну в Кореї. Та вона не дала йому очікуваних результатів.

Громадяни СРСР жили в постійному чеканні третьої світової війни. Як доводила комуністична пропаганда, ця війна була невідворотною внаслідок природної агресивності «міжнародного імперіалізму». Прагнучи відвернути воєнну загрозу, населення країни брало активну участь у русі прихильників миру, який керівництво Кремля вважало за необхідне розвивати з метою маскування власних намірів на міжнародній арені.

Система влади за часів пізнього сталінізму

Користуючись у післявоєнний період безмежною особистою владою, Й. Сталін почав відверто ігнорувати керівні органи державної партії. З’їзди не скликалися аж до жовтня 1952 р. Понад п’ять з половиною років не скликалися пленуми ЦК. Не збиралося у повному складі навіть політбюро ЦК.

У жовтні 1952 р. відбувся перший після війни XIX з’їзд державної партії, яка стала називатися Комуністичною партією Радянського Союзу (скорочено - КПРС). Політбюро ЦК на цьому з’їзді було перейменоване на президію і збільшилося з 11 до 25 осіб. Збільшення чисельності автоматично тягло за собою зменшення впливу кожного окремого члена президії.

Давно вже члени державної партії поділялися на дві нерівні групи - безправну масу платників членських внесків і всесильних апаратних працівників. Безправні у прийнятті політичних рішень партійці були привілейованим станом порівняно з усією безпартійною масою населення. Бюрократичні структури держави могли очолювати тільки члени партії. Переваги під час прийому в партію надавалися за статутом ВКП(б) робітникам, а під час війни —усім фронтовикам. Оскільки членів партії призначали на численні керівні посади, ВКП(б) почала складатися в основному з державних службовців.

Апаратні працівники мали повноту влади в межах тієї ділянки, за яку вони відповідали. Однак волею інстанції, яка стояла на вищому щаблі в номенклатурі, будь-який апаратник міг бути викинутий за рамки системи і знищений фізично або морально. Піраміда влади в Україні увінчувалася посадою першого секретаря ЦК КП(б)У Всесильний у межах своєї компетенції, він теж був безправним на вищому щаблі влади, тобто перед обличчям вождя.

Коли Сталін перестав довіряти С. Косіору й відкликав його з України, він уже мав кандидатуру на першого секретаря ЦК КП(б)У. Київський субцентр влади був для центру надто небезпечний, тому що контролював великі економічні й людські ресурси найбільшої національної республіки. На керівника цього субцентру центральне керівництво могло призначити тільки людину, якій безмежно довіряли. Сталін призначив М. Хрущова.

Микита Сергійович Хрущов (1894—1971) не був українцем, як і всі його попередники на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У. Проте його життя з юнацьких років пов’язувалося з Україною. Він працював на шахтах Донбасу, воював на Південному фронті, після демобілізації повернувся на шахту, а незабаром став студентом робітфаку Донецького індустріального інституту. У 1929 р. почав навчатися у Промисловій академії в Москві, де його обрали секретарем парткому. Починаючи з 1931 р. зробив блискучу кар’єру в Московській партійній організації. У 1935 р. очолив Московський міський і обласний комітети партії. У січні 1938 р. Сталін відправив його в Київ першим секретарем ЦК КП(б)У. З 1939 р. Хрущов став членом політбюро ЦК ВКП(б). У 1941-1943 рр. перебував у діючий армії. З лютого 1944 р. по грудень 1947 р. очолював уряд республіки. Короткий період, з березня по грудень 1947 р., на вищій партійній посаді в Україні перебував Л. Каганович. Коли Сталін знову доручив цю посаду Хрущову, Раду міністрів очолив Д. Коротченко. Після цього Хрущов перебував в Україні ще два роки. У грудні 1949 р. волею генсека він знову опинився в Москві, а першим секретарем ЦК КП(б)У став Л. Мельников.

Відбудова промисловості

У лютому 1946 р. Сталін виступив на передвиборних зборах у Москві. З промови випливало, що радянська промисловість мала розвиватися без істотних змін порівняно з довоєнним часом. Наголос робився на тих галузях важкої індустрії, які були особливо розвинуті в Україні. Нові явища у світовій економіці, які засвідчували перехід у стадію постіндустріального розвитку, радянськими стратегами лишилися непоміченими.

Позаду лишилася війна, яка обійшлася надто дорого: мало не в кожній родині хтось загинув. Люди сподівалися, що завдяки здобутій перемозі відпаде необхідність у постійному зосередженні ресурсів на оборонних потребах, і держава більше дбатиме про добробут населення. Однак для Сталіна на першому плані було переозброєння Радянської армії і насамперед створення ракетно-ядерної зброї.

У 1948 р. виник грандіозний «Сталінський план перетворення природи», який вимагав величезних капіталовкладень на спорудження дніпровських електростанцій і каналів від Дніпра в посушливі місцевості Південної України і в Крим.

Відбудова Дніпрогесу, 1947 р.

Статистичні дані свідчать, що післявоєнна п’ятирічка виконана достроково, а промислове виробництво в Україні зросло на 15 відсотків порівняно з 1944 р. Проте натуральні показники багатьох виробництв дають підстави вважати, що довоєнного рівня вдалося досягти лише в наступній, п’ятій п’ятирічці (1951-1955).

І все-таки українська промисловість відбудовувалася досить швидко, якщо співставити досягнуті результати з масштабами руйнувань. Об’єкти, потрібні центральному керівництву, не відчували труднощів з фінансуванням.

Відбудовані підприємства починали відразу працювати на загальносоюзній народногосподарський комплекс.

Голод 1946-1947 рр.

Підірване воєнними випробуваннями сільське господарство України в 1946 р. вразило стихійне лихо, яке стало однією з причин (хоч і не основною) третього за радянські часи голоду. Зима 1945-1946 рр. видалася малосніжною. Весна й літо 1946 р. на півдні України виявилося найбільш посушливими за останні півсотню років. Отже, погодні умови складалися навіть гірше, ніж у 1921 р. У середньому по Україні врожайність зернових не перевищила 3,8 центнера з гектара. На півдні колгоспники не змогли повернути посіяного.

Однак виняткові погодні умови не вплинули на розміри хлібозаготівельного плану. У листопаді 1946 р., коли стало зрозуміло, що з України витиснули все наявне зерно, але хлібозаготівельного плану не виконали, М. Хрущов звернувся до Сталіна з проханням припинити тиск. У відповідь И. Сталін і А. Жданов висунули вимогу покінчити з «небільшовицьким ставленням» до державних завдань і виконати план.

Залишені без допомоги південні області республіки пережили трагічну зиму 1946-1947 рр. У Одеській, Ізмаїльській, Кіровоградській, Миколаївській і Херсонській областях голод тривав аж до нового врожаю. Було зареєстровано в сільській місцевості сотні випадків канібалізму. Кількість хворих на голодну дистрофію у червні перевищувала мільйон осіб, кількість померлих від голоду серед госпіталізованих дійшла до 102 тис. осіб. Однак дані про чисельність жертв неповні. Померлі від голоду в своїх домівках найчастіше не потрапляли у статистичні розробки. Не маючи надійних даних про кількість населення в Україні до і після голодного лихоліття, вчені й досі не можуть скласти уявлення про масштаби цього голоду.

Навесні 1947 р. Україні були надані продовольча й насіннєва позички. Була налагоджена робота харчувальних пунктів. Цього разу голод не був терором щодо України. Українські селяни стали жертвою бажання керівників Радянського Союзу допомогти хлібом населенню країн Центрально-Східної Європи, яке страждало у 1946 р. від післявоєнної розрухи. Щоб ці країни не звернулися по допомогу до американців, їм було поставлено 1,7 млн тонн зерна.

Становище сільського господарства

Радянська держава завжди розв’язувала свої економічні проблеми за рахунок села, а під час післявоєнної розрухи - тим більше. Тиск держави на колгоспи взяли на свої плечі в основному сільські жінки. Перед війною частка чоловіків серед працездатних колгоспників становила 49 відсотків, а в останньому воєнному році - трохи більше 20 відсотків.

У МТС катастрофічно не вистачало техніки, запчастин, пального. Коней у колгоспах залишилося мало, і орати часто доводилося на селянських коровах, які після цього різко знижували надої.

Житомирські колгоспниці на відкритті Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Москва, 1952 р.

Наслідки катастрофічної посухи село подолало не відразу. Однак поставки зерна державі довели до 92 відсотків довоєнного рівня. При меншій врожайності і менших посівних площах це означало підвищення частки продукції, відчужуваної у колгоспів.

Порівняно з довоєнним рівнем істотно зросли поставки технічних культур, передусім цукрових буряків. Колгоспників змушували вирощувати навіть бавовну, кок-сагиз і тау-сагиз, хоч кліматичні умови України не підходили для цих південних культур.

Щоб активізувати підневільну працю, застосовувалася політика батога і пряника. Пряником було «соціалістичне змагання». У першому післявоєнному році розгорнулася спрямовувана райкомами партії боротьба за відродження довоєнної слави п’ятисотенниць, тобто ланкових, які добивалися врожаю цукрових буряків не менше 500 центнерів з гектара. Буряководи О. Виштак з Гребінківського району, О. Диптан з Васильківського району, О. Кошова з Великополовецького району і М. Лисенко з Миронівського району домоглися в 1946 р. такого врожаю і були удостоєні найвищої нагороди - звання Героя Соціалістичної Праці. У це посушливе літо температура повітря в окремих місцевостях республіки піднімалася до 39 °С. За весь столітній період метеорологічних спостережень такої високої температури не фіксувалося. Щоб добитися рекордного врожаю, доводилося возити воду на поля діжками. Звичайно, це можна було зробити на обмеженій площі. Тобто на окремих, здебільшого гектарних ділянках майбутніх Героїв Соціалістичної Праці. Каторжний труд тих, хто йшов на рекорд, поєднувався з холоднокровним розрахунком на «показуху» у тих, хто роздавав золоті зірки.

Політика батога виявилася, зокрема, у виданому з ініціативи М. Хрущова 21 лютого 1948 р. указі президії Верховної Ради СРСР, назва якого вичерпно характеризувала зміст: «Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя». Цей указ став для місцевої влади засобом шантажу й залякування колгоспників. Самі селяни мали порушувати на зборах питання про виселення за межі України осіб, які «підривають колгоспне виробництво». Як правило, на таких зборах були присутні організатори - відповідальні працівники обкомів і райкомів партії, облвиконкомів і райвиконкомів.

Самі селяни, хоч вони були залякані і в усьому залежні від колгоспного начальства, не виявляли бажання переслідувати порушників трудової дисципліни таким страхітливим способом. За 1948-1950 рр. було винесено не більше 12 тис. «громадських вироків», виконання яких покладалося на досвідчених працівників МВС. Було ухвалено також до 20 тис. попереджень із взяттям від порушників дисципліни письмового зобов’язання надалі сумлінно працювати в колгоспному виробництві.

Бажаючи зміцнити контроль компартійно-радянських органів над колгоспним виробництвом, Хрущов здійснив укрупнення артілей. Наприкінці 1950 р. в УРСР залишилося 19 295 артілей, тобто на 42 відсотки менше, ніж їх існувало на початку року. Укрупнені колгоспи легше піддавалися політичному контролю з боку райкомів партії і економічному контролю з боку МТС.