Історія України: Довідник для абітурієнтів та школярів

Тема 19. Початок Української революції

19.1. Революція в Росії. Утворення Української Центральної Ради. Розвиток національного руху. Утворення рад робітничих і солдатських депутатів. Український національний конгрес. Утворення політичний партій.

1917 р., 12 березня (27 лютого за ст. ст.). - Повалення самодержавства. Утворення Петроградської ради.

1917 р., 15 (2) березня - Підписання Миколою II зречення від престолу.

1917 р., 17 березня (4 березня за ст. ст.). - Створення представниками українських громадських організацій Центральної Ради.

1917 р., 1 квітня (19 березня за ст. ст.). - Маніфестація та мітинг за автономію України українських громадсько-політичних сил у Києві.

1917 р., 19-21 квітня (6-8 квітня за ст. ст.). - Український національний конгрес у Києві.

Революція в Росії

Українська революція 1917-1918 рр. охоплювала всі українські землі і була продуктом розпаду двох імперій, які перебували у стані війни одна з одною.

Усі події Російської і Української революцій відбулися під впливом виснажливої війни. Злигодні, пов’язані з війною, стали безпосередньо причиною революцій.

Революція почалася в Петрограді з масових мітингів, присвячених міжнародному жіночому дню 8 березня (23 лютого). В мітингах брали участь передусім жінки, які стояли в довгих чергах за хлібом. На підприємствах посилилися страйки. До страйкуючих приєдналися десятки тисяч солдатів петроградського гарнізону, які чекали відправлення на фронт. Загальний політичний страйк переріс у збройне повстання. Повсталі створили 12 березня (27 лютого) Петроградську раду робітничих і солдатських депутатів.

Наявність рад була найбільш яскравою рисою Російської революції.

Одночасно з Петроградською радою робітничих і солдатських депутатів виник парламентський політичний центр - Тимчасовий комітет Державної Думи. 15(2) березня, коли Микола II змушений був зректися влади, комітет утворив Тимчасовий уряд з представлених у парламенті партій - здебільшого кадетів та октябристів. За погодженням з Петроградською радою Тимчасовий уряд повинен був організувати вибори до Установчих зборів. Вони мали визначити форму правління, прийняти конституцію і сформувати постійний уряд.

В Україні звістку про падіння самодержавства зустріли з радістю. Всі сподівалися, що революційна влада виведе країну з війни, вирішить національне питання, дасть селянам землю і полегшить матеріальне становище робітничих мас.

Адміністративну владу на місцях, яка належала губернаторам і повітовим справникам, Тимчасовий уряд передав своїм комісарам. Комісарами призначалися виборні особи - голови губернських і повітових земських управ. У волостях старшин змінили виборні виконавчі комітети.

Утворювалися й представницькі органи місцевої влади - ради об’єднаних громадських організацій. 17(4) березня утворилася Київська губернська рада об’єднаних громадських організацій. Вона складалася з представників Земського союзу, Союзу міст, Воєнно-промислового комітету, Біржового комітету, губернської, міської та повітових управ, кооперативних організацій тощо.

Виникнення Центральної Ради

Міжпартійний блок Товариство українських поступовців (ТУП) скористався інструкціями Тимчасового уряду про створення місцевих рад об’єднаних громадських організацій, щоб організувати раду не губернського, а всеукраїнського масштабу. 17(4) березня був утворений представницький орган українських громадських організацій - Українська Центральна Рада (УЦР). 20 березня було обрано провід УЦР на чолі з М. Грушевським.

На першому з його участю засіданні Центральної Ради М. Грушевський запропонував скликати Всеукраїнський національний конгрес, на якому мав бути обраний з представників усіх регіонів України новий склад УЦР. Початковий склад був в основному київським. Йшлося про те, щоб цей орган справді представляв інтереси всього українського народу.

Михайло Грушевський

Розвиток національного руху

У перших відозвах до українського народу кінцева мета національно-визвольного руху або замовчувалася взагалі, або ставилася у завуальованій формі: готуватися до Установчих зборів, на яких домагатись автономії України в перебудованій на федеративних засадах Росії. Національна програма визначалася в переважно культурницькій площині: закладати українські школи і просвітницькі організації, гуртуватися в культурні й економічні спілки, підтримувати українську пресу. Лише опублікована 22(9) березня відозва петроградської громади ТУП була радикальнішою. В ній ішлося про суто політичні вимоги: надання Україні територіальної автономії, звільнення полонених галичан - солдатів і офіцерів австро-угорської армії, а також митрополита А. Шептицького. Відчувалося, що петроградські українці перебували в центрі революційних подій.

Маніфестація українців на Софійському майдані в Києві, 1 квітня 1917 р.

Українська революція швидко розвивалася по всій Україні. 1 квітня Центральна Рада влаштувала грандіозний похід у Києві. У ньому взяли участь близько 100 тис. осіб, поміж них десятки тисяч солдатів-українців. Похід завершився народним віче на Софіївській площі біля пам’ятника Богдану Хмельницькому. На вічі пролунали вимоги, щоб Тимчасовий уряд видав декларацію про необхідність запровадження української автономії, негайно призначив на посади губернських і повітових комісарів людей, знайомих з українською мовою, запровадив цю мову в державному апараті, судах і школах, не затягував скликання Установчих зборів.

Віче рекомендувало Центральній Раді у найближчому майбутньому скликати Український національний конгрес. Завданнями конгресу визначалися підготовка умов для запровадження автономії, а також вибори членів Центральної Ради від губерній.

Утворення рад робітничих і солдатських депутатів

Стихійна організація робітничих і солдатських рад почалася одразу після повалення самодержавства. З часом так зване «радянське будівництво» стало відбуватися під контролем Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів. Ради утворювалися переважно у великих містах, робітничих селищах Донбасу і на фронтах. На середину року в Україні налічувалося 252 ради, з них у Донбасі - 180. Як правило, вони стояли осторонь національно-визвольної боротьби, бо індустріальний пролетаріат був російським або русифікованим.

Після зруйнування самодержавного ладу в країні дедалі більше поширювалася анархія. Війна тривала далі, поглинаючи матеріальні й людські ресурси, а економічне становище мас погіршувалося. У народних низах поширювалися ворожість до панівних класів, озлобленість і відчай. Не маючи досвіду життя в демократичному суспільстві, пролетаризовані маси покладалися лише на власні, класового типу організації ради, профспілки, фабзавкоми.

Есери та соціал-демократи (меншовики) розглядали ради як тимчасові органи революції. Політична лінія більшовиків спочатку не відрізнялася від курсу інших соціалістичних партій. Однак у квітні, відразу після приїзду в Петроград з еміграції В. Ленін оприлюднив один із своїх найвідоміших документів - «Квітневі тези». У них твердилося, що революція буржуазна за характером, а поточний момент характеризувався як двовладдя: переплетення буржуазної (Тимчасовий уряд) і революційно-демократичної (ради) влад. Термін «двовладдя» випливав з погляду Леніна на ради як на владу. Більшовики повинні були відмовитися від підтримки Тимчасового уряду і витіснити з рад есерів та меншовиків. У тезах висувалося гасло «Вся влада радам!» При одночасній більшовизації рад це означало, що влада в державі переходить до партії більшовиків. Перехід влади до рад, за твердженням Леніна, був переходом від буржуазного до пролетарського етапу революції.

Гасло «Вся влада радам!» означало, що більшовики не зважали на суверенні права народу, який повинен був через демократичну процедуру виборів в Установчі збори визначити характер і склад органів державної влади.

Використовуючи ради як трамплін для завоювання влади, більшовики водночас почали готувати збройні загони бойовиків, т. зв. Червону гвардію. Вони з’явилися у Катеринославі, Харкові, Одесі, Києві, робітничих селищах Донбасу.

Робітники в радах вимагали передачі підприємств у колективну власність, а селяни конфіскації поміщицької власності. Ліквідація великих власників збігалася з вимогами революційного марксизму. Однак програма більшовиків передбачала ліквідацію всієї приватної власності, зокрема власності «дрібнобуржуазної», тобто селянської. Ленін старався до часу не підкреслювати цього.

Тимчасовий уряд затягував скликання Установчих зборів і не зважав на вимоги рад. У відповідь на ноту міністра закордонних справ П. Мілюкова, в якій проголошувалася готовність Росії вести війну до переможного кінця, Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів організувала 4 травня (21 квітня) 100-тисячну демонстрацію протесту. П. Мілюков і військовий міністр О. Гучков змушені були піти у відставку. Криза була розв’язана утворенням коаліційного уряду. До нього ввійшли міністри від партій есерів і соціал-демократів, які перетворилися на урядові. Вплив цих партій в радах почав занепадати. Натомість зростав вплив більшовиків.

Український національний конгрес

Національний конгрес відкрився у Києві 19(6) квітня 1917 р. Понад 900 делегатів пре, .ставляли різноманітні організації - робітничі, селянські, військові, культурницькі. Серед них були представники дев’яти українських губерній, Кубані, Галичини, усіх фронтів.

Було заслухано ряд доповідей: про принцип федералізму, способи організації автономного устрою, забезпечення прав національних меншин та ін. Конгрес проголосив: «Тільки національно-територіальна автономія України в змозі забезпечити потреби нашого народу і всіх інших народів, що живуть на українській землі».

Під час виборів нового складу Центральної Ради дві третини мандатів одержували території (губернії та великі міста), а одну третину - організації. Загальна кількість мандатів дорівнювала 150. Отже, Центральна Рада конструювалася як національний орган, який мав виконувати державотворчі функції.

Конгрес порушив питання про негайну організацію Крайової Ради, тобто адміністративно-територіального органу влади. Автономний устрій повинен був запроваджуватися на територіях, де українці становили більшість населення. Під час перетворення Центральної Ради на орган крайової влади її кількісний склад мав розширитися на 15 відсотків з метою охопити представників національних меншин.

Конгрес обрав М. Грушевського головою УЦР. Його заступниками стали В. Винниченко і С. Єфремов.

Утворення політичний партій

В українських губерніях визначилася така закономірність: той, хто не вважав національне питання актуальним, вступав до загальноросійських партій; ті, хто співчували політичному спрямуванню певної загальноросійської партії, але розуміли необхідність розв’язання національного питання, вважали за краще створити національну партію такого ж спрямування. Тому політична палітра України в 1917 р. була надзвичайно різноманітна. За мандати в Установчі збори і в органи влади всіх рівнів боролися десятки загальноросійських, українських, єврейських, польських та інших політичних партій.

Першим провело організаційний з’їзд Товариство українських поступовців. Керівниками організації були обрані Д. Дорошенко і С. Єфремов. Змінилася її назва - Союз українських автономістів-федералістів. Незабаром після з’їзду було взято курс на перетворення союзу в політичну партію. Конференція, яка зібралася у червні 1917 р., затвердила нову назву — Партія соціалістів-федералістів, скорочено - есефів. Партія проводила свою роботу здебільшого в інтелігентських колах і не стала масовою. В Центральній Раді вона користувалася впливом, тому що мала популярних діячів.

Утворилася Українська соціал-демократична партія (УСДРП) на чолі з В. Винниченком і С. Петлюрою. Місцеві представники Загальноросійської соціал-демократичної партії (меншовиків) заявили, що визнають право українців на автономію і запропонували об’єднатися. Проте центральне керівництво РСДРП(м) засуджувало спроби УЦР домогтися автономії для українського народу.

Російські соціал-демократи мали вплив в індустріальних районах України, а українські переважали лише в містах індустріально нерозвиненого Правобережжя. За чисельністю (близько 5 тис. на середину 1917 р.) УСДРП вдесятеро поступалася місцевим меншовикам.

На відміну від УСДРП, яка була створена ще у 1905 р., але потім вщент розгромлена, Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) виникла вперше. На чолі її стояла студентська молодь:

М. Залізняк, М. Ковалевський, Л. Ковалів, О. Севрюк, П. Христюк та ін. Саме до цієї партії як найбільш масової приєднався М. Грушевський.

Незважаючи на масовість, УПСР за кількість членів (до 75 тис.) істотно поступалася українським осередкам Загальноросійської партії соціалістів-революціонерів. Російські есери користувалися підтримкою у промислових районах, у військових гарнізонах і на фронтах. Українські есери мали коріння в сільській місцевості.

Більшовики були єдиною загальноросійською партією, яка не знайшла відповідника в українській політичній палітрі. Спочатку вони не мали впливу і губилися серед меншовиків у єдиних соціал-демократичних організаціях. Однак чисельність цієї партії в Україні швидко зростала: з 2 до 33 тис. осіб за березень-серпень 1917 р.

Поняття та терміни

Український національний конгрес - перший представницький форум українського руху, який відбувся 19-21 (6-8) квітня 1917 р. в Києві.