Історія України: Довідник для абітурієнтів та школярів

18.2. Наростання економічної і політичної криз в Російській імперії. Виникнення органів воєнно-економічного регулювання. Вплив війни на виробництво. Вплив війни на становище працюючих. Робітничий рух. Селянський рух. Царизм і буржуазія напередодні революції.

1916 р., січень-лютий, квітень-травень. - Масові тривалі страйки робітників України у Миколаєві, Кам'янському, Катеринославі, Одесі, Луганську, Харкові, робітничих селищах Донбасу.

1916 р., 22 травня - 31 липня. - Наступ російських військ на Південно-Західному фронті і зайняття Південної Галичини і Буковини (Брусилівський прорив).

Придушення царизмом українського національно-визвольного руху

Монархія Габсбурга була конституційною, а Романових самодержавною. Однак імперська Росія дозволяла своїм численним народам жити власним життям. Царські чиновники вважали «інородців» людьми другого сорту, але не переслідували їх за те, що вони відрізнялися від росіян мовою, традиціями і звичаями.

Зовсім іншим було становище багатомільйонного українського народу. За рідкісним винятком, навіть найбільші шовіністи вважали українців не «інородцями», а «своїми». Визнаючи себе «малоросами», тобто етнографічним відгалуженням єдиного російського народу, українці завжди могли розраховувати на те, що їх сприйматимуть як частину панівної нації.

Однак українська інтелігенція не могла розраховувати на терпиме до себе ставлення з боку шовіністів. Адже вона відстоювала права українського народу на власну літературну мову, на відмінну від росіян національну історію, на свою самобутню культуру. Якби вона не відстоювала ці цінності, то перестала б бути сама собою. У словосполученні «українська інтелігенція» таївся виклик панівним колам російського суспільства. У людині, що мала освіту і не перейшла на російську мову, підозрювали сепаратиста, «мазепинця».

Переслідувалася не тільки політична, а й культурницька діяльність української інтелігенції. Революція змусила Миколу II видати в жовтні 1905 р. маніфест про громадянські свободи, після чого культурницька діяльність за законом не підлягала переслідуванню. З тим більшою старанністю царські чиновники відновили нападки, коли почалася війна з Центральними державами. Особливим переслідуванням піддавалися ті інтелігенти, які були пов’язані зі своїми колегами в західноукраїнських землях.

Перша світова війна поставила руба питання про стратегічну орієнтацію національно-визвольних рухів на яку-небудь одну з двох протиборствуючих сил. Як правило, у країні перебування лідери національно-визвольних рухів змушені були офіційно солідаризуватися з державною владою. Але вони могли в довгостроковій перспективі орієнтуватися на підтримку супротивника тієї імперії, у якій перебували їхні народи.

Та українських лідерів у Російській імперії, по-перше, було важко назвати лідерами національно-визвольного руху. Силові структури імперії не допускали будь-яких проявів національної діяльності — не тільки політичної, а й культурницької. По-друге, українські лідери не могли спертися на бік переможця у війні - Антанту. Антанту для них уособлювала Росія.

Діяльність українських організацій

У своєму мемуарно-публіцистичному творі «Відродження нації», написаному незабаром після завершення першої світової війни, В. Винниченко виділив три орієнтації українців, що жили в Російській імперії: на німецький багнет, на російську милість і на себе. Проте у величезної більшості переважно селянського за своїм становищем або походженням населення національні почуття ще не пробудилися. Населення сприймало події приземлено: прийшов германець, має бути мобілізація, треба воювати.

Орієнтація на «німецький багнет» у цій градації В. Винниченка була умоглядною. Мало хто з українських політичних діячів всерйоз розраховував на те, що австро-німецькі війська принесуть Україні національне звільнення.

Орієнтація на «російську милість» - це сподівання, що перемога у війні приведе до перетворення самодержавства на конституційну монархію. З цим перетворенням пов’язувалися надії на дарування українцям державних прав.

Себе й інших діячів української соціал-демократії Винниченко відносив до тих, хто завжди сподівався тільки на власні сили. Але програмна стаття його найближчого товариша по партії С. Петлюри, опублікована за день до початку війни в московському журналі «Украинская жизнь», переконує у зворотному. У цій статті висловлювалася думка про те, що всі народності Росії виконають свій обов’язок перед нею, після чого зможуть розраховувати на надання їм «відповідних прав».

Саме такі настрої серед політично активних українців були панівними на початку війни. «Патріотична» хвиля накрила собою майже всіх європейських соціалістів.

Про це свідчило, як уже підкреслювалося, їхнє голосування за воєнні кредити своїм урядам.

Однак для вихованої в державницьких традиціях російської політичної еліти українського питання зовсім не існувало. Практично кожний російський інтелігент від консерватора до ліберала або радикала не міг відокремити навіть у своїй уяві Україну від Росії, український народ від російського, національну історію українців від минулого власного народу.

У справі суверенізації України далеко не всі українські діячі розраховували на чиюсь підтримку. Товариство українських поступовців (ТУП), що існувало з 1908 р. як розмитий міжпартійний блок, не наважилося ні схвалити, ні засудити війну. У вересні 1914 р. рада ТУП прийняла постанову, що рекомендувала українській інтелігенції притримуватися у війні нейтралітету. ТУП настільки активно виконало власну рекомендацію, що майже припинило свою діяльність. Власне, воно було позбавлене можливості діяти й тому, що становило нечисельну групу великих політичних діячів - М. Грушевського, С. Єфремова, А. В’язлова, А. Ніковського, В. Прокоповича, Е. Чикаленка й ін. Деякі з них з початком війни були поставлені під гласний або негласний нагляд поліції, інші депортовані.

Військові невдачі 1915 р. змусили царизм терпиміше поставитися до громадської активності, що все більше розгорталася в країні. Влітку 1915 р. виникло «Товариство допомоги населенню Півдня Росії, що постраждало від воєнних дій». Українські діячі, які домоглися дозволу на створення цієї організації, поставили своєю головною метою допомогу жертвам російської окупації західноукраїнських земель - арештантам, депортованим, заручникам, біженцям.

Створений при Південно-Західному фронті комітет Всеросійського союзу міст виявився під контролем українських діячів. Вони одержали можливість направляти через цю організацію великі грошові суми з державного бюджету біженцям з Галичини.

Поступово активізувався культурницький напрямок у діяльності української громадськості. У серпні 1915 р. у Петроград була спрямована делегація київське і громадськості, яка вручила міністру освіти графу Ігнатьєву меморандум про переведення викладання в народних школах на національну мову. У лютому 1916 р. полтавські громадські діячі вручили Державній Думі петицію про зрівняння прав українського і російського народів, допущення української мови в народні школи, свободу діяльності культурно-освітніх організацій. Слідом за цим у Державну Думу була спрямована петиція робітників шести міст про надання автономних прав Україні на тих же засадах, які були обіцяні Польщі, про повернення з заслання всіх українців, засуджених за політичними статтями, про свободу українського слова і преси, відкриття «Просвіт».

Найбільш детально вимоги українців характеризувалися в декларації ради ТУПу «Наша позиція», прийнятій у грудні 1916 р. Політичні вимоги ТУПу були викладені в такий спосіб:

«Ми, українські прогресисти, наполягаємо на автономному устрої тих держав, з якими нас з’єднала історична доля; державу ми розуміємо як вільний союз рівноправних і рівноцінних націй, серед котрих не повинно бути ні пригноблених, ні гноблячих. Отже, боролися ми і будемо боротися за демократичну автономію України, гарантовану такою же федерацією рівноправних народів, за повне забезпечення культурно-національних цінностей і політичних прав українського народу, за добрі засоби для самостійного розвитку й економічного прогресу, а єдино простим шляхом до цього вважаємо націоналізацію усіх форм приватного і громадського життя: школи, суду, церкви, адміністративних і громадських установ, органів самоврядування тощо... Просуваючись до наміченої цілі, шукаємо собі союзників як серед співчуваючих елементів недержавних націй Росії, так і серед тих, на жаль, нечисленних заступників у російському суспільстві, які поділяють нашу вимогу - автономно-федеративного устрою державної організації на демократичних засадах».

У цьому уривку варто звернути увагу на термін «націоналізація». Тут малося на увазі надання національної форми громадським і державним установам, тобто українізація.

Українські прогресисти дотримувалися помірно-ліберальних поглядів, подібних до платформи Загальноросійської партії конституційних демократів (кадетів). Однак вони дарма шукали серед кадетів своїх «заступників», тобто однодумців у справі федеративної перебудови Росії. Кадети, як і інші впливові загальноросійські партії, були прихильниками централізованої унітарної держави.

Молоде покоління борців дотримувалося радикальних поглядів, несумісних із легальною діяльністю. Тому багато молодіжних організацій діяло в глибокому підпіллі. Якщо вони уникали арешту, тобто не потрапляли в жандармські архіви, історики могли дізнатися про їхню діяльність зовсім небагато.

Орієнтовно восени 1915 р. в Катеринославській губернії виник ініціативний комітет по створенню Українського самостійного союзу. Цей союз так і не з’явився, але комітет підготував програму з 22 пунктів, що потрапила в руки жандармів і тому дійшла до нас.

Кінцевою метою Союзу проголошувалося створення незалежної, суверенної держави, що повинна була охопити всю етнографічну територію українського народу. Україна мала стати демократичною республікою із загальним, без різниці статі, рівним, прямим і пропорційним виборчим правом при таємному голосуванні.

Проголошувалося, що Союз буде боротися за забезпечення громадянських свобод: свободи преси, зборів, союзів, віросповідання, за недоторканність особи, житла і листування. Церква мала бути відокремлена від держави. Союз висловлювався за націоналізацію (українізацію) і демократизацію церковного життя, за самостійність (автокефальність) Української православної церкви.

Найбільш активну підпільну роботу в українських губерніях проводили соціал-демократи. Російська соціал-демокритична робітнича партія (РСДРП) ще в 1903 р. розкололася на реформістів (меншовиків) і радикалів (більшовиків), але більшість її організацій в Україні залишалася об’єднаною. Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) на чолі з В. Винниченком і С. Петлюрою мала подібну з меншовиками політичну і соціальну програму, але їх розділяло ставлення до національного питання. Подібно до кадетів, члени РСДРП не бажали перетворювати Росію на федерацію. Після революції 1905-1907 р. УСДРП під ударами жандармів фактично розкололася на окремі організації, що не мали зв’язку одна з одною. Лише в деяких губерніях з розвинутим робітничим рухом українські соціал-демократи діяли активно.

У листопаді 1915 р. була підписана угода про спільну діяльність між катеринославськими організаціями УСДРП і РСДРП. У ній вказувалося, що обидві партії діють у Катеринославському промисловому районі на рівноправних засадах, причому УСДРП відбиває інтереси українського, а РСДРП - російського пролетаріату. Катеринославська організація РСДРП погодилася з принципом створення робітничих організацій за національною ознакою і визнала висунуті українською соціал-демократією програмні вимоги, зокрема й гасло автономії України.

Українські соціалісти-революціонери теж не змогли влитися в загальноросійську есерівську партію. Вони навіть не налагодили з нею стабільних зв’язків через розбіжності в національному питанні. Власну партію українські есери ще не встигли створити. Подібно до більшовиків, вони висловлювалися за поразку царського уряду у світовій війні.

Есерівські організації в Києві, Чернігові і Харкові вели пропагандистську роботу переважно серед студентів. Керівники есерівських організацій М. Залізняк, Л. Ковалів, П. Христюк, М. Шаповал та інші вийшли переважно зі студентського середовища і були зовсім молодими. Пропагандистські матеріали СВУ в Російській імперії поширювалися за допомогою есерівських організацій. їх доставляла з Відня спеціальна група кур’єрів на чолі з М. Залізняком.

Виникнення органів воєнно-економічного регулювання

Війна лягла на слабку в порівнянні з іншими великими державами російську економіку усією своєю жахливою вагою. До зими 1914 1915 рр. стратегічні запаси вичерпалися. Багатомільйонна армія почала відчувати гостру нестачу озброєнь, боєприпасів, обмундирування і навіть продовольства.

Це спонукало правлячі кола країни наслідувати приклад Німеччини і розпочати жорстке регулювання виробництва. У 1915 р. виникли особливі наради з оборони, палива, перевезень і продовольства. їхньою метою була всебічна мобілізація виробничих потужностей на потреби фронту.

Головною в системі регулюючих органів була Особлива нарада з оборони, яка складалася з вищих царських чиновників, депутатів Державної Думи, заводчиків і банкірів. Кожне з її регіональних відділень у Києві, Харкові, Одесі й Катеринославі контролювало воєнну промисловість кількох губерній. У рамках дев’яти українських губерній під наглядом регіональних відділень Особливої наради з оборони знаходилося понад тисячу великих підприємств із 400 тис. робітників.

Фабриканти не протестували проти державного регулювання підприємств, які належали їм. Військові замовлення виявилися для них золотим дном. Вони вітали мілітаризацію виробництва, яка набула грандіозних масштабів.

Розміщення замовлень для фронту усередині країни і за рубежем здійснювалося на кошти воєнного фонду, який поповнювався за рахунок податків і позик. Найбільше використовувалися непрямі податки, які включалися в продажну ціну товарів широкого вжитку. Буржуазія мала пільги у прямих податках, якщо вкладала одержаний прибуток у розвиток воєнного виробництва.

Англійські і французькі банки охоче давали гроші в борг царському уряду. Позичені кошти частіше за все поверталися до них у формі платежів за озброєння і боєприпаси, які закуповувалися на підприємствах, що належали їм.

Особливі наради, хоч у них були представлені найбільші російські промисловці і банкіри, фактично стали надзвичайними органами державної влади. На допомогу їм з ініціативи буржуазної громадськості в травні 1915 р. були створені воєнно-промислові комітети. Вони мали статус громадських організацій і складалися з власників підприємств, вищої фабрично-заводської адміністрації, представників різних політичних партій.

Центральний воєнно-промисловий комітет у Петрограді очолював один із лідерів партії октябристів О. Гучков. В українських губерніях діяло чотири обласних воєнно-промислових комітети - Київський, Харківський, Одеський і Катеринославський.

Основною функцією воєнно-промислових комітетів було сприяння постачанню діючої армії всім необхідним. Вважалося, зокрема, що воєнно-промислові комітети здатні налагодити громадський контроль за розподілом військових замовлень, щоб запобігти розвитку неминучої в цій справі корупції. Однак воєнно-промислові комітети в деяких випадках навіть сприяли корупції державного апарату, що набула згодом неймовірних розмірів.

Намагаючись налагодити взаємодію праці й капіталу, Всеросійський з’їзд воєнно-промислових комітетів у липні 1915 р. закликав організовувати при них робітничі групи. Уряду довелося дати дозвіл на скликання загальних зборів з метою висування кандидатур виборщиків, які потім із свого середовища формували відповідні робітничі групи.

Соціал-демократи (меншовики) і есери не виступали проти цієї ідеї, сподіваючись за допомогою робітничих груп захистити інтереси людей праці. Адже в умовах законодавства воєнного часу розв’язання економічних конфліктів шляхом страйків не давало робітникам особливого успіху. Більшовики ж зайняли деструктивну позицію бойкоту діяльності робітничих груп. Одночасно вони прагнули використовувати виборчу кампанію для пропаганди своїх поглядів.

Робітничі групи воєнно-промислових комітетів були досить активними тільки в найбільших промислових вузлах - петроградському і московському. В українських губерніях вони були створені, головним чином, у тих промислових центрах, де розміщувалися регіональні відділення особливих нарад і обласні воєнно-промислові комітети. Робітничий клас України поставився досить пасивно до ідеї співробітництва з владою і роботодавцями в рамках робітничих груп воєнно-промислових комітетів.

Відразу ж після початку війни органи земського і міського самоврядування створили власні організації на допомогу фронту - Союз земств і Союз міст. У 1915 р. вони об’єдналися в Союз земств і міст - Земгор. Земгор перетворився на досить розгалужену структуру, що мала деякі розпорядчі функції. Зокрема він розбудовував госпітальну службу і відав дрібною промисловістю місцевого значення, на яку не поширювалася регулююча діяльність особливих нарад. За допомогою Земгора на дрібних підприємствах налагоджувалося виробництво обмундирування, обладнання для гужового транспорту, госпітального устаткування і т. ін.

Вплив війни на виробництво

Загальна мобілізація в армію істотно підірвала промисловість, яка почала зазнавати величезного дефіциту робочої сили. Щоб відшкодувати втрати, підприємства організовували вербування робітників у сільській місцевості, а також серед біженців, які заполонили міста України після змушеного відступу царської армії в 1915 р. з Польщі й інших територій на західних межах імперії.

Уряд звернув особливу увагу на становище в Донбасі. Після припинення імпорту вугілля (переважно з Німеччини) і втрати Домбровського вугільного басейну (Польща) «всеросійська кочегарка» стала єдиним великим джерелом постачання воєнної промисловості і залізниць паливом. У Донбас були завезені десятки тисяч китайських робітників (кулі), а також чорноробів із середньоазіатських колоній імперії. До початку 1917 р. на шахтах знаходилося до 75 тис. військовополонених, особливо з числа солдат австро-угорської армії - слов’ян за походженням. Нове поповнення робітників було малокваліфікованим, через що рівень продуктивності праці істотно понизився. Примусова праця військовополонених виявилася й зовсім малопродуктивною.

Старий спосіб відкатки вугілля в Донбасі, початок 20 ст.

Вивантажування коксу з ковша на металургійному заводі в Юзівці

Вжитими заходами вдалося за час війни утримати довоєнний рівень видобутку і навіть трохи підвищити його. Та все одно в 1915 1916 рр. країна стала відчувати гострий паливний голод. Нерідко виробництво зупинялося через нестачу палива навіть на підприємствах оборонного значення.

Особливо страждав від нестачі якісного вугілля залізничний транспорт. До кінця 1915 р. на залізницях країни зібралося 150 тис. вагонів з невідпрявленими за призначенням вантажами - через нестачу палива і дезорганізацію транспорту внаслідок стрімкого відступу армії.

У Криворіжжі істотно упав видобуток залізної руди - із 420 млн пудів у 1913 р. до 330 млн у 1916 р. Нестача руди, вугілля і кваліфікованої робочої сили призвела до зниження виплавки металу. Уповноважений Особливої наради з оборони Катеринославського району повідомляв у січні 1917 р., що через нестачу сировинних матеріалів припинила роботу половина доменних печей. Голод металу зазнавали навіть заводи, які виробляли озброєння і боєприпаси.

Мобілізація в армію половини зайнятих у сільському господарстві працездатних чоловіків і значної частини кінського поголів’я істотно підірвала продуктивні сили села. У поміщицьких маєтках стали широко застосовувати примусову працю військовополонених, але це не могло розв’язати проблеми робочої сили. Сільське господарство прифронтової смуги руйнувалося воєнними діями. Селян правобережних губерній часто мобілізовували разом із робочою худобою на риття окопів.

Труднощі воєнного часу призводили до руйнування багатьох поміщицьких і селянських господарств. Валовий збір зерна в Україні зменшився за 1914-1916 рр. на 200 млн пудів. Село втратило спроможність поставляти продовольство в достатній кількості в армію й у міста. Почала наростати продовольча криза.

Царський уряд пробував врегулювати продовольче питання надзвичайними заходами. Однак урядові заготівлі, реквізиції, і навіть введена в грудні 1916 р. примусова хлібна розкладка не мали успіху. Ці заходи викликали тільки активізацію чорного ринку і колосальний ріст спекуляції.

Вплив війни на становище працюючих

Світова війна усією своєю вагою лягла на народні маси. Мобілізовані на фронт солдати зазнавали поневірянь у небаченій раніше окопній війні, гинули в боях і від ран.

Кваліфіковані робітники, що одержували відстрочку по мобілізації (в Україні таких нараховувалося до кінця 1916 р. до 130 тис.), були позбавлені всіх прав. Будь-яка непокора тягла за собою негайне відправлення на фронт.

Власники підприємств домоглися від уряду скасування обмежень на використання жіночої й дитячої праці. У складі промислових робітників України чисельність жінок і підлітків збільшилася з 61 тис. у 1914 р. до 218 тис. у 1917 р., тобто більше ніж утричі.

Робочий день у воєнні роки тривав, особливо на дрібних підприємствах, до 15-16 годин на добу. Заводська адміністрація не бажала витрачатися на охорону праці й техніку безпеки.

Воєнні витрати нерідко покривалися паперово-грошовою емісією. Через надлишкову емісію ціни на предмети першої необхідності виросли в 1916 р. порівняно з цінами довоєнного часу в 4-8 разів. Продовольча криза усією своєю вагою вдарила по населенню великих міст і по армії.

Робітничий рух

Після 1907 р. у Росії постійно наростала соціальна напруженість - наслідок поразки революції і провалу назрілих реформ. Ця напруженість виливалася в потужну страйкову боротьбу. Гострота класової боротьби в Росії була сильнішою, ніж у будь-якій іншій європейській державі. Відповідно й у робітничому русі сильніше виявлялося націлене на безкомпромісну боротьбу революційне начало.

Війна усюди загострила революційну боротьбу, оскільки принесла народним масам величезні матеріальні збитки, руйнації і смерть. Росія ж виявилася ближче інших країн до революційного вибуху. З кожним роком і місяцем війни в країні загострювалася соціальна напруженість.

За 1913 рік в українських губерніях імперії відбулося півтори сотні страйків. Число їхніх учасників досягало 77 тис. У першій половині 1914 р. робітничий рух продовжував наростати, причому політичні страйки одержали явну перевагу перед страйками економічними. 1 травня 1914 р. в Україні відбулося 85 політичних страйків, у яких взяло участь 30 тис. людей. Усього за першу половину року число страйків досягло трьох сотень, із кількістю учасників у 95 тис. осіб. Дві третини страйків були політичними.

Війна поклала край цьому сплеску робітничого руху. Хвиля шовіністичної ейфорії накрила собою і робітничий клас. За другу половину 1914 р. в Україні відбулося тільки 17 економічних страйків із 10 тис. учасників. У цілому ж по Росії число страйкарів не перевищувало 37 тис. осіб.

Не відразу, але досить швидко «велика» і «вітчизняна» війна перетворилася в очах десятків мільйонів людей у війну загарбницьку, імперіалістичну. Антивоєнний рух швидко наростав. У страйковій боротьбі перед вели Петроград і Москва. У 1915 р. у Росії відбулося більше тисячі страйків. У них брало участь 570 тис. осіб.

В Україні теж спостерігалося зростання страйкового руху, однак його масштаби і динаміка сильно відставали від загально-російських показників. Великий страйк із 14 тис. учасників відбувся наприкінці вересня 1915 р. на шахтах Донбасу. Слідом за шахтарями застрайкували металурги Макіївки та Єнакієва. Усього за цей рік відбулося більш ста страйків. Кількість їхніх учасників наблизилася до 50 тис. осіб.

1916 рік почався зі страйку 12 тис. суднобудівників заводу «Наваль» у Миколаєві. Потім страйкувало 7 тис. металургів Дніпровського заводу в Кам’янському. Сім разів за рік піднімалися на боротьбу робітники харківського заводу Всеросійської електричної компанії (ВЕК).

З травня 1916 р. у страйкову боротьбу включилися шахтарі Донбасу. Гострий трудовий конфлікт спалахнув на шахтах Горлівсько-Щербинівського гірничого району. До складу страйкового комітету тут входив П. Моїсеєнко один із керівників знаменитого морозівського страйку. Шахтарі вимагали наполовину збільшити заробітну плату, поліпшити умови праці і побуту. Власті підтягли до Горлівки війська і поліцейські сили, а потім розігнали мітинг пострілами в юрбу. Було убито четверо і поранено два десятки страйкарів.

Усього за 1916 рік в Україні відбулося 218 страйків. У них брало участь майже 200 тис. осіб. У цілому ж по країні кількість страйків перевищила півтори тисячі, а число їхніх учасників мільйон осіб.

Селянський рух

У Російській імперії селянський рух мав постійний характер, будучи наслідком двох незавершених реформ - скасування кріпосного права в 1861 р. і столипінської реформи в 1906 р. Обидві реформи були проведені правлячими колами країни в інтересах поміщиків. Тому левова частка соціальної напруженості в країні була пов’язана з протистоянням селян і поміщиків.

Війна додала селянству організованості, сили й уміння володіти зброєю. Вона ж вклала зброю в руки багатомільйонного селянства. За своїм походженням армія була в основному селянською і тому жила інтересами села. Якщо робітників об’єднували у згуртовані колективи умови виробництва, то селян об’єднала війна. В міру накопичення в масах утоми від війни селянський чинник у революції, що наближалася, ставав усі більш вагомим. Солдати бачили у своїх начальниках тих же ненависних поміщиків, тільки переодягнених в офіцерські й генеральські мундири.

Слідом за В. Леніним радянські історики виявляли при аналізі селянського руху дві принципово різні соціальні війни: війну всього селянства проти поміщиків і внутрішньоселянську класову війну. Ленін навмисно вип’ячував протиріччя між заможними господарями («куркулями») і розореними, позбавленими цілком або частково засобів виробництва бідняками й наймитами.

Треба визнати, що в селі були куркулі, які будували свій добробут не на ринковому підприємництві, а на методах звірячої експлуатації найближчих сусідів. Українці називали їх дуже виразним словом - «глитай». Були й цілком розорені селяни з люмпенською психологією. Вони, однак, анітрохи не походили на кваліфікованих робітників, маючи з ними лише одну спільну рису - відсутність власних засобів виробництва.

Проте селянство в цілому залишалося єдиним класом-станом. Величезна більшість тих, хто був позбавлений у силу різних обставини засобів виробництва, мріяла про власне господарство і знаходила єдино можливий шлях для реалізації своєї мрії: розділ поміщицьких маєтків.

З серпня 1914 р. до кінця 1916 р. в українських губерніях відбулося близько двох сотень селянських виступів. Приблизно третина з них супроводжувалася арештами. У деяких випадках власті обмежувалися «батьківським напоумленням» призвідників (частіше всього - різками), в інших висилали їх у адміністративному порядку у віддалені губернії або віддавали до суду. Як правило, селяни бунтували у виняткових випадках, ніколи не сподіваючись на сприятливий для них результат у конфлікті з місцевим поміщиком. Тому за кількістю конфліктів неможливо судити про ступінь соціальної напруженості в селі. Бунти були актом розпачу і свідчили про неможливість далі терпіти поміщицьку сваволю.

Конфлікти селян у їхньому середовищі були пов’язані зі спробами на основі столипінського законодавства приватизувати земельну ділянку і створити незалежне від общини приватновласницьке господарство. Отже, ці конфлікти аж ніяк не були проявом «класової боротьби» усередині селянства. З таких конфліктів влада зробила висновки. Наприкінці 1915 р. царський уряд оголосив про припинення землевпорядних робіт до закінчення війни.

Царизм і буржуазія напередодні революції

Загальні витрати Росії на ведення війни перевищили 41 млрд рублів. Якщо врахувати падіння купівельної спроможності рубля через інфляцію, то обсяг воєнних витрат повинен знизитися до 15-16 млрд золотих рублів. Ця сума майже вдвічі перевищувала весь накопичений імперією перед війною внутрішній і зовнішній державний борг (8,8 млрд рублів).

Царська Росія вважалася великою державою, але її залежність від союзників набувала явно кабального характеру. Франція й Велика Британія давали царизму озброєння на умовах, які набагато збільшували вартість воєнних замовлень. Д. Ллойд Джордж зізнавався згодом, що союзники могли озброїти російську армію і врятувати її від поразок у 1915 р., але через егоїстичні причини утрималися від цього.

Англійці вимагали як гарантію оплати воєнних замовлень, щоб Росія перевела свій золотий запас у Лондон. Царський уряд змушений був погодитися і вивіз золото на суму в 640 млн довоєнних рублів. Французи зажадали оплати військових замовлень кров’ю російських солдат: 400 тис. військових царської армії повинні були відправитися в окопи на Західному фронті. Наприкінці 1916 р. почалося відправлення російських дивізій у Францію і під Салоніки у Грецію. Після поразок 1915 р. Микола 11 змушений був виконувати найтяжчі вимоги союзників. Російську буржуазію, що була позбавлена політичної влади, такі нерівноправні стосунки обурювали.

Однак силові структури імперії оберігали буржуазію від обурення народних мас, а золотий дощ воєнних замовлень сприяв її швидкому збагаченню. Діячі буржуазних партій могли обурюватися бездарним правлінням Миколи II, але не бажали підриву існуючого державного ладу.

У серпні 1915 р. в Державної Думі й у Державній раді сформувався так званий Прогресивний блок. Не піддаючи сумніву принцип самодержавства і не вимагаючи створити уряд, відповідальний перед парламентом, октябристи, кадети й інші буржуазно-поміщицькі партії обмежувалися проханнями включити до складу кабінету діячів, яким вони довіряли. Микола II пішов на часткові поступки. Однак уже через місяць цар піддався тиску свого найближчого оточення і розпустив на півроку Думу.

При дворі різко зріс вплив тобольского селянина-«провидця» Г. Распутіна. Спритно втершись у довіру до цариці, цей політичний авантюрист міг зміщати і призначати міністрів, проводити в життя найважливіші рішення по воєнних замовленнях і постачанню тощо.

Передчуваючи революцію, Микола II став схилятися до встановлення військової диктатури. Восени 1916 р. знову були зроблені спроби укласти сепаратний мир з Німеччиною.

Ці плани стали відомі союзникам Росії. Французькі й англійські дипломати почали підштовхувати лідерів найбільших партій Думи до рішучих дій. Передбачалося змістити Миколу II, коронувати його малолітнього сина Олексія і призначити регентом брата царя Михайла. Лідери партій почали переговори з впливовими генералами, готовими підтримати палацовий переворот.

Свій внесок у події, що назрівали, внесли люди з найближчого оточення Миколи II - князь Ф. Юсупов, великий князь Дмитро Павлович, В. Пуришкевич і ін. Вони хотіли уберегти царя від необачних дій, що могли коштувати йому корони. Наприкінці грудня 1916 р. ці змовники убили Распутіна.

Однак усі ці дії на вершинах державної влади вже не мали ніякого значення. Революція неминуче наближалася.