Історія України. 10 клас: Розробки уроків. Рівень стандарту. Академічний рівень

УРОК № 13 (18)

Тема. Директорія УНР.

Мета: визначити причини падіння влади гетьмана П. Скоропадського і приходу Директорії; схарактеризувати політику Директорії УНР; розповісти про Другу війну радянської Росії проти УНР; формувати в учнів навички аналітичного мислення; виховувати інтерес до історичного минулого своєї держави.

Тип уроку: комбінований.

Обладнання: підручник, стінні карти «Українська Держава. Утворення Директорії та відновлення УНР (травень—листопад 1918 р.)» і «Друга війна радянської Росії проти УНР. Установлення в Україні більшовицького режиму (грудень 1918 — червень 1919 р.)», атлас, ілюстративний та дидактичний матеріал.

Основні терміни та поняття: Директорія, Трудовий конгрес, УСРР, друга війна радянської Росії проти УНР, продрозкладка, військово-політичний союз радянських республік.

Основні дати: серпень 1918 р. — утворення Українського національного союзу (УНС); 13 листопада 1918 р. — анулювання радянською Росією Брест-Литовського мирного договору; 13—14 листопада 1918 р. — утворення Директорії; 28 листопада 1919 р. — створення Тимчасового робітничо-селянського уряду України; кінець листопада 1918 — квітень 1919 р. — інтервенція військ Антанти на півдні України; 14 грудня 1918 р. — зречення П. Скоропадським влади. Перехід влади до Директорії; 3 січня 1919 р. — вступ більшовицьких військ до Харкова. Проголошення Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР); 16 січня 1919 р. — офіційне оголошення війни радянській Росії Директорією УНР; 22 січня 1919 р. — Акт Злуки УНР і ЗУНР; 23—28 січня 1919 р. — Трудовий конгрес; 5 лютого 1919 р. — вступ більшовицьких військ до Києва; березень 1919 р. — прийняття Конституції УСРР.

Хід уроку

I. ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Учитель оголошує учням тему й основні завдання уроку.

II. ПЕРЕВІРКА ДОМАШНЬОГО ЗАВДАННЯ

Фронтальне опитування

1) Коли і де було проголошено П. Скоропадського гетьманом України?

2) Чому П. Скоропадський порівняно легко прийшов до влади?

3) Чому керівництво Центральної Ради не знайшло спільної мови з представником окупаційної армії?

4) Чим відрізнялася внутрішня й зовнішня політика П. Скоропадського від аналогічної політики Центральної Ради?

5) У якій галузі уряд П. Скоропадського мав найбільші успіхи й чому?

6) Чи можна стверджувати, що внутрішня політика П. Скоропадського була приречена на невдачу?

7) Чому переважна більшість населення була незадоволена соціально-економічною політикою П. Скоропадського?

8) Яку зовнішню політику проводив гетьман П. Скоропадський?

9) Зробіть загальний підсумок періоду правління гетьмана П. Скоропадського.

Письмова робота

Як характеризують політику П. Скоропадського його заяви: «Моя Батьківщина не повинна стати ґрунтом для соціалістичних експериментів»; «Будуча політика України йтиме у дусі самостійності і відсутності великоросійських або польських тенденцій»? Як реалізовувався проголошений курс?

III. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ, УМІНЬ ТА НАВИЧОК

Запитання та завдання

1) Коли відбувалася перша війна радянської Росії проти УHP? Визначте, якими були її результати.

2) Що викликало незадоволення населення в діяльності гетьмана П. Скоропадського?

IV. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1. Падіння гетьманського режиму. Прихід Директорії до влади. Трудовий конгрес.

Випереджальне завдання

Під час розповіді вчителя складіть хронологічну таблицю «Боротьба проти гетьманського режиму та його повалення».

Розповідь учителя

В умовах кризи гетьманського режиму П. Скоропадського, що особливо загострилася восени 1918 р., в Україні активізувалися сили, які виступали за відновлення УHP. У серпні 1918 р. в Києві було створено Український національний союз (УНС), головою якого став В. Винниченко. Поміркована частина членів УНС схилялася до легальної діяльності, порозуміння з гетьманською владою, опозиційна — наполягала на повстанні. На середину жовтня 1918 р. переважив вплив опозиційних гетьманові сил.

Створення 24 жовтня 1918 р. коаліційного уряду, до якого увійшло п’ять представників УНС, не сприяло руху Української Держави шляхом консолідації суспільства. Більше того, невдовзі П. Скоропадський зробив остаточний вибір між двома протилежними політичними таборами на користь консервативних проросійських сил. 14 листопада 1918 р. гетьман опублікував грамоту про федерацію України з небільшовицькою Росією. Був призначений новий уряд проросійської орієнтації без представників УНС, почалося формування офіцерських загонів. Отже, ідея незалежної України була приречена на загибель.

Реакцією УНС на взяття П. Скоропадським нового державного курсу було оголошення повстання проти влади гетьмана. Для керівництва повстанням із метою відновлення УHP у ніч із 13 на 14 листопада 1918 р. на засіданні УНС було створено тимчасовий орган — Директорію.

До складу Директорії увійшли представники різних політичних напрямків. Від українських соціал-демократів були В. Винниченко (голова Директорії), С. Петлюра, А. Макаренко; від українських есерів — Ф. Швець; від соціалістів-самостійників — П. Андрієвський. Директорія у своєму зверненні до українського народу закликала до повстання проти гетьмана. Крім того, вона заручилася нейтралітетом із Великою солдатською радою німецьких військ.

Центром антигетьманського повстання стала Біла Церква, а головною ударною силою — січові стрільці. Вирішальною подією в боротьбі Директорії з П. Скоропадським вважають бій 18 листопада 1918 р. біля станції Мотовилівка, де війська гетьмана зазнали поразки.

Після цієї перемоги антигетьманські сили, що налічували понад 100 тис. осіб, оточили Київ.

13 грудня 1918 р. П. Скоропадський зрікся влади й виїхав до Німеччини. УHP було офіційно відновлено. 14 грудня військові частини Директорії вступили до Києва.

Директорія з блискавичною швидкістю встановила свою владу на всій території України, але в подальшому виявилася безпорадною в розв’язанні ключових завдань, що стояли перед Україною.

Цікаво знати

Перші дні перебування Директорії в Києві показали, що до влади прийшла сила, набагато радикальніша за Центральну Раду. У місті була проведена перевірка сейфів і конфіскація цінностей. Звичайно, значна частина конфіскованого не потрапила до державної скарбниці. До повстанської армії приєдналися авантюристи та просто грабіжники, які прагнули наживи, скориставшись ситуацією. Він імені Директорії вони здійснювали відверті грабунки. Повна державна скарбниця, що дісталася новій владі у спадок від П. Скоропадського, була розкрадена в перші ж місяці.

Захопивши владу, Директорія поспішила надати їй легітимного характеру. Із цією метою було скликано Трудовий конгрес (на кшталт Установчих зборів чи парламенту, але з обмеженнями для певних категорій виборців під час виборів до нього). Виборчі права надавалися «трудовим верствам» населення. У результаті права голосу було позбавлено промисловців, поміщиків, комерсантів, частину інтелігенції (міську), духовенства та інші «нетрудові» прошарки суспільства.

У роботі Трудового конгресу брало участь 400 делегатів (із яких 36 — із Західноукраїнської області). Конгрес засідав 23—28 січня 1918 р. та прийняв такі рішення:

вища влада передається Директорії;

виконавчі функції має здійснювати Рада народних міністрів, яка підзвітна Трудовому конгресу, а в перервах між його засіданнями — Директорії;

влада на місцях переходила під контроль губернських і повітових трудових рад, що обиралися пропорційно від селянства та робітництва;

підготовка роботи наступної сесії Трудового конгресу покладалася на комісії: з оборони республіки, земельну, освітню, бюджетну, закордонних справ, харчових справ;

уряд і комісії мали виробити інструкцію про вибори до трудових рад і закон про вибори Всенародного парламенту Незалежної соборної Української Республіки.

Конгрес доручив Директорії та Раді народних міністрів працювати в напрямку розв’язання таких завдань: а) здійснення земельної реформи шляхом передачі землі трудящим селянам без викупу; б) ліквідації безробіття серед пролетарських верств шляхом відновлення роботи промислових підприємств; в) оборона незалежності республіки. (Учитель привертає увагу учнів до схеми.)

СТРУКТУРА ВЛАДИ ДИРЕКТОРІЇ УНР

Директорія	Трудовий конгрес
Рада Народних Міністрів
Представники Ради Народних Міністрів на місцях
Губернські і повітові трудові ради

Під час роботи Конгресу між його учасниками існували серйозні розбіжності, які зрештою й призвели до фактичного провалу роботи органу.

Так, керівники січових стрільців запропонували замість Директорії організувати військовий тріумвірат (С. Петлюра, С. Коновалець, А. Мельник) та встановити військову диктатуру.

Один із лідерів українських соціал-демократів — М. Порш — висловився проти диктатури, як пролетарської, так і військової, і відстоював парламентський шлях розвитку. Представник есерів М. Шаповал уважав, що в Україні необхідно встановити радянську владу.

Крім розв’язання питання легітимності влади, Директорія скасовувала всі закони й постанови гетьманського уряду у сфері робітничої політики: відновлювала 8-годинний робочий день, робітничий контроль на підприємствах, право на укладання колективних договорів, на створення коаліцій і проведення страйків.

У земельному питанні Директорія передбачала конфіскацію поміщицьких земель. Землі площею до 15 десятин, землі промислових підприємств, цукрових заводів, а також іноземців не підлягали конфіскації. На малоземельному Правобережжі Польща домоглася визнання за поміщиками польського походження статусу іноземних громадян, у зв’язку з чим їхня власність оголошувалася недоторканною. Строки й порядок розподілу землі не визначалися; лишалося непорушним дрібне селянське землеволодіння.

Для національних меншин відновлювалася національно-персональна автономія.

Важливим здобутком Директорії стало проголошення Акта злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р. ЗУНР було перетворено на ЗУНР (Західну область Української Народної Республіки). Проте реальне об’єднання двох держав відкладалося. Кожна з них проводила самостійну внутрішню й зовнішню політику.

Директорія зуміла за короткий час розширити міжнародні зв’язки України. Дипломатичні відносини було встановлено з Угорщиною, Чехословаччиною, Нідерландами, Італією, Ватиканом. Однак їй не вдалося налагодити необхідний рівень зв’язків із тими країнами, від яких значною мірою залежала доля України, тобто країнами Антанти, Польщею та радянською Росією.

Проте головною турботою для Директорії стала війна з радянською Росією та необхідність створити боєздатну регулярну армію.

2. Друга війна радянської Росії проти УНР.

Робота з підручником

Учні самостійно опрацьовують відповідний матеріал підручника, визначаючи перебіг воєнних дій на українських землях у зазначений період і складаючи хронологічну таблицю «Друга радянсько-українська війна». Учитель систематизує й уточнює результати роботи учнів, використовуючи наведений нижче матеріал.

Додаткова інформація

Революція в Німеччині та її поразка в Першій світовій війні дали змогу Раднаркому РСФРР 11 листопада 1918 р. скасувати умови Брестського миру й видати директиву про надання військової допомоги «трудящим України» силами українських повстанських дивізій, що були сформовані в нейтральній зоні між Україною та Росією. Було утворено Укрреввійськраду у складі В. Антонова-Овсієнка, В. Затонського, Й. Сталіна та Г. П’ятакова.

28 листопада 1918 р. на території РСФРР створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України (голова уряду — Г. П’ятаков, від 29 січня 1919 р. — X. Раковський; члени уряду — В. Аверін, Артем (Ф. Сергєєв), К. Ворошилов, В. Затонський, Е. Квірінг, Ю. Коцюбинський, М. Подвойський, О. Шліхтер). Наступного дня цей уряд видав маніфест про відновлення радянської влади в Україні. У грудні 1918 р. 1-ша і 2-га повстанські дивізії в Україні під загальним командуванням В. Антонова-Овсієнка розпочали наступ. Уже 3 січня 1919 р. радянські війська зайняли Харків, куди й переїхав Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. А 6 січня 1919 р. тут було проголошено утворення Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР).

Україна знову опинилася перед загрозою агресії радянської Росії. Неспроможність Директорії створити авторитетний і сильний політичний режим позначилася й на армії. Створити боєздатну армію із збройних формувань, що виникли під час антигетьманського повстання, не вдалося. Директорія фактично залишилася без армії.

Відбувався процес «більшовизації» збройних сил Директорії. Так, «збільшовизувалася» Дніпровська дивізія на чолі з отаманом Зеленим (Д. Терпило), частини Задніпровської дивізії у складі отаманів М. Григор’єва, Ю. Тютюнника, С. Савицького. Останні вийшли з підпорядкування Директорії й під радянськими гаслами розпочали бойові дії проти білогвардійців та військ Антанти на фронті від Бессарабії до Перекопу. Про підтримку рад оголосили загони Н. Махна в Гуляйполі.

У підпорядкуванні С. Петлюри залишився Запорізький корпус (отаман П. Балабачан) і корпус січових стрільців (командир Є. Коновалець). На кінець січня 1919 р. кількісний склад військ Директорії скоротився до 21 тис. осіб.

Уряд Директорії, зрозумівши складність ситуації, почав шукати вихід зі становища. В. Чехівський, М. Грушевський та інші вважали, що необхідно укласти союз із радянською Росією. Послана до Москви дипломатична місія заявила, що Директорія погоджується на радянську форму влади в УНР за умов: пропорційного представництва серед селян і робітників; укладення економічного союзу з РСФРР; проголошення нейтралітету України; організації оборони проти армій А. Денікіна, Антанти, Польщі; припинення наступу військ радянської Росії на Україну; визнання незалежності УНР.

Але радянська Росія, ведучи переговори, ні на день не припиняла вторгнення в Україну. Тоді прихильники союзу України з Антантою (С. Петлюра, В. Винниченко) 16 січня 1919 р. оголосили війну радянській Росії.

Однак це не зупинило наступу радянських військ. На Київ наступали Богунський полк під командуванням М. Щорса та Таращанський полк під командуванням В. Боженка.

Постаті в історії

Микола Щорс (1895—1919 рр.) — більшовицький військовий діяч. Брав участь у Першій світовій війні. У 1918 р. вступив до партії більшовиків. У лютому 1918 р. очолював більшовицький збройний загін на Чернігівщині. Згодом командував різними збройними формуваннями більшовиків, що діяли на Україні. У 1919 р. був комендантом Києва. Застрелений за згодою радянського командування під час перебування на передовій.

Василь Боженко (1869—1919 рр.) — робітник, червоний командир. У 1917 р. створив більшовицьку організацію в Києві. Член Київської ради робітничих депутатів. Командував загонами червоної гвардії під час повстань у жовтні 1917 та січні 1918 р. Під час німецько-австрійської окупації в «нейтральній зоні» сформував партизанські загони для боротьби з окупантами. У вересні 1918 р. став командиром Таращанського полку, згодом бригади, 1-ї української радянської дивізії, яка здійснювала наступ на Київ під час другої війни між радянською Росією й УНР. Помер від запалення легенів.

5 лютого 1919 р. більшовики вступили в Київ. Становище Директорії стало критичним. Директорія переїхала до Вінниці та розпочала переговори з Антантою. Перед делегацією Директорії були поставлені ультимативні вимоги: реорганізувати Директорію та її уряд, вивівши з її складу представників соціалістичних партій; відмовитися від «більшовицької» соціально-економічної політики; реорганізувати армію УНР та підпорядкувати її союзному командуванню. Виконання цих вимог, по суті, означало не що інше, як ліквідацію суверенності УНР.

У відповідь В. Винниченко й П. Чехівський подали у відставку, С. Петлюра вийшов із соціал-демократичної партії. Був створений уряд на чолі з С. Остапенком, прихильником союзу з Антантою. Але ці кроки нічого не змінили. Допомоги з боку Антанти не надійшло. Директорія зазнала поразки та втратила контроль над більшою частиною України.

Причини поразки Директорії:

Директорія не змогла створити життєздатний і стабільний політичний режим;

у результаті перетворень Директорії ослабла її соціальна опора (інтелігенція, значну частину якої зарахували до «поміщиків і капіталістів»; селянство, особливо біднота, яка звинувачувала Директорію в прокуркульській політиці; робітники, тому що Директорія або її отамани придушували страйки, забороняли робітничі організації політичного характеру, розганяли профспілки);

недооцінка впливу більшовицької агітації та пропаганди на населення;

широкі маси українського населення, особливо селянство, не зовсім усвідомлювали загальнонаціональні інтереси, необхідність створення й зміцнення власної держави;

відсутність єдності національно-демократичних сил;

украй несприятливі зовнішньополітичні обставини.

3. Агресія Антанти на півдні України (листопад 1918 — квітень 1919 р.).

Розповідь учителя

16 листопада 1918 р. транспорт із військами Антанти пройшов Чорноморські протоки Дарданелли й Босфор і попрямував в усі порти від Одеси до Новоросійська. На початок 1919 р. тут висадилося дві французькі дивізії, а також англійські, грецькі, румунські й польські частини загальною кількістю до 60 тис. осіб. Своє пряме завдання — узяти під контроль території, які залишали армії німецького блоку, підрозділи Антанти повністю не виконали. Ці війська зайняли лише прибережну смугу по лінії Тирасполь—Бірзула—Вознесенськ—Миколаїв—Херсон, відмовившись від просування вглиб території України. Проте вони підтримували в Україні білогвардійців, які виступали за відновлення «єдиної й неподільної Росії».

Повстання моряків на французькому флоті, які були розагітовані більшовиками, поразка під Вознесенськом від військ Червоної армії, якими командував М. Григор’єв, змусили країни Антанти евакуювати свої війська з півдня України (квітень 1919 р.). Проте надалі тривала морська блокада чорноморського узбережжя флотом країн Антанти, здійснювалося перевезення білогвардійських військ.

Цікаво знати

Загальні втрати країн Антанти на Півдні України були незначними, близько 3 тис. осіб. Із них греки й румуни втратили по 1 тис. осіб, французи — близько 500 осіб, поляки — 300 осіб, англійці, серби, американці — 120 осіб. Утрати білогвардійців, що воювали разом із військами Антанти, становили 700 осіб.

Частини Червоної армії, що вели боротьбу з інтервентами, утратили 4 тис. осіб. Близько 1 тис. осіб загинуло від рук каральних загонів інтервентів і білогвардійців.

4. Отаманщина. Реорганізація Директорії УНР. С. Петлюра.

Розповідь учителя

Під натиском більшовиків війська Директорії відходили на захід. Директорія й уряд із Вінниці переїхали до Проскурова (Хмельницький), де в середині березня 1919 р. відбулося останнє засідання Директорії в повному складі. На початку квітня в Рівному була проведене реорганізація Директорії, яка стала складатися з С. Петлюри, А. Макаренка, представника ЗУНР і двох представників соціалістичних партій. Було впорядковано функції Директорії та її взаємини з урядом: вона мала лише затверджувати закони, проекти яких готували міністерства, і давати розпорядження лише міністерствам. Новий уряд очолив Б. Мартос. Він звернувся до народу з декларацією, у якій закликав боротися з більшовиками, спираючись не на іноземну допомогу, а на українських повстанців.

Щоб організувати опір більшовикам, С. Петлюра почав призначати або визнавати отаманами будь-кого, хто міг командувати, мав зброю, виявляв лояльність до Директорії та заявляв про своє прагнення боротися з більшовиками. Кожний такий отаман отримував грамоту від С. Петлюри та кілька міліонів українських карбованців. Жодного контролю над отаманами не було. Така ситуація спричинила появу такого явища, як отаманщина.

Робота з термінами та поняттями

Отаманщина (як синонім використовується термін «махновщина»)— 1) засилля різноманітних збройних формувань, як правило, із селян, в умовах відсутності (вакууму) реальної державної влади; 2) період в історії визвольних змагань (кінець 1918 — перша половина 1919 р.).

Діяльність отаманів припадає на період 1918—1923 рр. Окремі загони діяли й до 1925 р. Отаманщина була одним із проявів селянської війни за землю, проти політики режимів, що встановлювалися в Україні. Загалом в Україні діяло кілька сотень отаманів. Якщо використовувати сучасну військово-політичну термінологію, то їх можна назвати польовими командирами, які номінально підпорядковуються якомусь політичному керівництву, але на практиці здійснюють власну політику, яка зазвичай різниться з політичною лінією керівництва. Отамани доволі часто змінювали свою політичну орієнтацію, виходячи лише з власних інтересів.

Отаманщина в Україні стала проблемою як для більшовиків, так і для Директорії та Добровольчої армії генерала А. Денікіна.

Цікаво знати

Революційна стихія, безвладдя, що панувало на більшій частині території України, зумовили появу такого масового явища, як єврейські погроми. Загалом у 1917 — початку 1921 р. зафіксовано 1236 погромів у 524 населених пунктах, у яких, за різними оцінками, загинуло 30—60 тис. євреїв. Причетними до цієї трагедії були всі сили, що діяли в Україні. Згодом у суспільній свідомості укорінилося думка, що головними її винуватцями були українці, а їх керівником — С. Петлюра. Але реальні факти заперечують цей стереотип. Ті українські загони, що були причетні до погромів, лише номінально підпорядковувалися Директорії. Сам головний отаман виступав проти погромів. В одному зі своїх наказів він наголошував: «Час уже зрозуміти, що мирне єврейське населення — їхні діти, їхні жінки, так само, як і ми, — було поневолено й позбавлено національної волі. Йому нікуди йти від нас; воно живе з нами з давних-давен, поділяючи з нами нашу долю і недолю... Усіх же, хто підбурюватиме вас на погроми, рішуче наказую викинути геть із нашого війська та віддати під суд яко зрадників вітчизни. Суд же нехай судить їх по їхнім учинкам, не жаліючи для злочинців найсуворіших кар закону». І цей наказ застосовувався. Зокрема, було страчено отамана Семененка за найжахливіший Проскурівський погром у лютому 1919 р.

Попри категоричне заперечення антисемітизму більшовиками (27,8 % керівників партії були євреями), Червона армія також брала участь у погромах. У 1919 р. в цій справі відзначилися бійці Таращанського й Богунського полків, а в 1920 р., коли відбулося найбільше погромів, — бійці 1-ї кінної армії під командуванням С. Будьонного.

Ключовою фігурою періоду Директорії УНР і завершення визвольних змагань був С. Петлюра. Погляди на його діяльність є діаметрально протилежними. Багато істориків дотримуються думки, що С. Петлюра — це друга за національною яскравістю постать в історії України після І. Мазепи. Адже він завжди був відданий своїм ідеалам, до кінця стояв у боротьбі, саме через це викликавши величезну ненависть у радянської влади.

Робота з документом

ВІДОМИЙ ПОЛІТИЧНИЙ І ДЕРЖАВНИЙ ДІЯЧ УНР І. МАЗЕПА ПРО С. ПЕТЛЮРУ

Коли дальша організована українська боротьба ще довший час не припинялася, то найбільша заслуга в цьому належить Петлюрі. Він в цей критичний момент не втратив голови і не впав у відчай. Навпаки, з великим ентузіазмом і вірою в справу, що були найціннішою рисою його як національного провідника, він непохитно продовжував працювати для організації наступу проти большевиків. Це, на мою думку, спасло український фронт від остаточного розпаду. Без Петлюри, з його популярністю в решті українського війська, український фронт в цей час або зовсім занепав би, або попав би в руки окремих, необ'єднаних між собою різних безвідповідальних отаманів, що з’являлися тоді сотками.

Чи справедливою, на ваш погляд, є така оцінка діяльності С. Петлюри?

Постать в історії

Симон Петлюра (1879—1926 рр.) — громадсько-політичний, військовий і державний діяч, публіцист. Із молодих років долучився до українського національно-визвольного руху.

Від початку Першої світової війни Петлюра докладає всіх зусиль, щоб домогтися толерантного ставлення російської армії до українського населення Австро-Угорщини. У період від 1916 до 1917 р. С. Петлюра — заступник уповноваженого «Союзу Земств» від Західного фронту. У квітні 1917 р. на з’їзді в Мінську його було обрано головою Української військової ради Західного фронту. Звідти УВР делегувала С. Петлюру на І Український військовий з’їзд у Києві, де він отримав посаду голови Генерального Військового Комітету, що був створений при Центральній Раді. Після більшовицького жовтневого перевороту в Росії УЦР призначає його міністром військових справ. На цій посаді він розгорнув активну роботу з розбудові української армії, але перебуваючи в полоні соціалістичних ідей, заперечував створення регулярної армії.

Через розбіжності з В. Винниченком та протестуючи проти Брестського миру, С. Петлюра, як прихильник Антанти, подає у відставку. Петлюра разом із січовими стрільцями відіграє головну роль у локалізації більшовицького повстання в січні 1918 р. в Києві.

У період гетьманату С. Петлюра безуспішно намагається схилити гетьмана П. Скоропадського до більш демократичної політики. Після повалення гетьманату (С. Петлюра був одним із керівників повстання, членом Директорії) він знову очолює армію УНР. 11 лютого 1919 р. після відставки В. Винниченка С. Петлюра стає головою Директорії, а згодом — головним отаманом. Викликає суперечку істориків його угода з Ю. Пілсудським про спільну боротьбу проти більшовиків (Варшавська угода, квітень 1920 р.). Після поразки визвольних змагань разом з урядом УНР С. Петлюра емігрував до Польщі. Наприкінці 1924 р. він оселяється в Парижі, де продовжує плідно працювати, беручи участь у конференціях як представник Українського уряду в екзилі. 25 травня 1926 р. С. Петлюру було вбито радянським агентом С. Шварцбартом.

5. Бойові дії на Правобережжі, Волині та Поділлі.

Розповідь учителя

У лютому 1919 р. після захоплення Києва більшовики повели подвійний наступ: на півночі, намагаючись відділити армію УНР від Української галицької армії (УГА), і на півдні з метою ізолювати українські військові частини від десанту Антанти. На південній ділянці армія УНР зазнала поразки, через перехід на бік більшовиків отамана М. Григор’єва, незадоволеного поступливістю Директорії Антанті. Тим часом третя більшовицька група повела наступ із Києва, щоб не допустити з’єднання між північними й південними частинами армії УНР. Але цей план зазнав невдачі. Реорганізовані частини корпусу січових стрільців і сили північної групи армії УНР несподівано в березні 1919 р. перейшли в контрнаступ, завдаючи відчутних ударів більшовикам у районі Бердичів—Козятин—Житомир і підступили аж до Києва. Цей стратегічний маневр армії УНР, а також антибільшовицьке повстання отамана М. Григор’єва унеможливлювали спробу більшовиків прорватися через Румунію в Угорщину на допомогу Угорській Червоній армії й тим самим розпалити пожежу світової революції.

Більшовики відповіли на цей наступ армії УНР ударом на Поділлі, у результаті якого південна група армії УНР була ізольована від решти армії УНР і від військ Антанти. Через виступ отамана О. Волоха ця група мусила 16 квітня 1919 р. перейти річку Дністер, де румуни її роззброїли. І тільки пізніше через Галичину вона дісталася на Волинь, де приєдналася до армії УНР. Після цієї поразки Директорія УНР контролювала лише невелику територію на Волині.

У цей час за наказом С. Петлюри було здійснено низку заходів, покликаних викорінити в армії УНР отаманщину та підвищити її боєздатність. Створювалася Державна інспектура, що мала боротися з проявами отаманщини в армії, стежити за дисципліною й неблагонадійними командирами. Головним державним інспектором було призначено полковника В. Кедровського. Ці заходи зумовили гострі конфлікти між інспекторами та польовими командирами.

Тим часом командувач північної групи армії УНР генерал-хорунжий В. Оскілко зі своїми прихильниками 29 квітня 1919 р. здійснив спробу державного перевороту. Він виступив проти «соціалістичного» уряду Б. Мартоса та вважав, що всі поразки армії УНР зумовлені проникненням у вищі ешелони влади агентів більшовиків і безвольністю й непослідовністю характеру С. Петлюри. Заколотники вимагали скликати Установчі збори, укласти мир із Польщею, заарештували міністрів уряду та намагалися заарештувати С. Петлюру. Але спробу вдалося швидко придушити за допомогою січових стрільців. Ці події ослабили фронт проти більшовиків, чим останні негайно скористалися, розпочавши наступ. Одночасно поляки захопили Луцьк, де перебували великі запаси зброї та амуніції армії УНР. У результаті її Північна група фактично припинила існування, Директорія й Уряд переїхали до Тернополя, а залишки армії передислокувалися в район міст Дубно—Броди.

За таких обставин армія УНР, уклавши наприкінці травня перемир’я з поляками, реорганізувалася та на початку червня вдалим наступом витіснила більшовиків із південно-західного Поділля, звільнивши Кам’янець-Подільський, який став тимчасовою столицею УНР. Наприкінці червня — на початку липня більшовики перейшли в наступ і підійшли до Кам’янця. Однак у середині липня, зміцнившись повстанським загоном Ю. Тютюнника (рештки загону М. Григор’єва), що пробився крізь зону, контрольовану більшовиками, Армія УНР відтіснила більшовиків від міста.

Завдання

Заповніть таблицю «Внутрішня та зовнішня політика Директорії УНР».

Політика	Позитивний результат	Негативний результат
Внутрішня
Зовнішня

6. Утворення Української Соціалістичної Радянської Республіки.

Розповідь учителя

Формування державних інститутів розпочалося зі створення Тимчасового робітничо-селянського уряду України, який пізніше було перейменовано в Раду народних комісарів (РНК) України. Очолив його авторитетний більшовик, професійний революціонер, болгарин за національністю X. Раковський, присланий із Москви. Більшість членів уряду становили росіяни та євреї, українців серед вищих чиновників була незначна кількість.

Постать в історії

Християн Раковський (справжнє ім’я та прізвище — Кристю Станчев) (1873—1941 рр.) — партійний діяч, дипломат. Народився в родині заможного торговця. Освіту здобув у Женевському університеті (1897 р.). Від 1889 р. брав участь у соціал-демократичному русі Болгарії, Швейцарії, Німеччини, Франції, Румунії. Неодноразово заарештовувався й висилався з різних країн. Позиція X. Раковського є типовим прикладом еволюції від соціал-демократичних ідей до комуністичних.

У 1917 р. увійшов до лав РСДРП(б), вів партроботу в Одесі та Петрограді. Учасник громадянської війни, учасник мирних переговорів із Німеччиною. Від 1919 р. — член ЦК РКП(б). У 1918 р. — один із керівників НК в Україні, голова Верховної колегії з боротьби з контрреволюцією. У 1918 р. — голова Тимчасового робітничо-селянського уряду України. Від березня 1919 до липня 1923 р. — голова РНК і нарком закордонних справ України. У 1919—1920 рр. — член оргбюро ЦК. Один з організаторів радянської влади в Україні. Входив до складу радянської делегації на Генуезькій конференції (1922 р.). Від 1923 р. — полпред у Великій Британії, у 1925—1927 рр. — у Франції. У 1927 р. виключений із партії XV з’їздом ВКП(б) разом з іншими учасниками троцькістської опозиції. У 1928 р. був засланий до Астрахані, потім до Барнаула. Від 1934 р. — начальник управління середніх медичних навчальних закладів Наркомату охорони здоров’я РСФРР. У 1935 р. відновлений у ВКП(б), голова Радянського товариства Червоного Хреста. У 1937 р. був заарештований і притягнутий до фальсифікованого НКВС відкритого процесу у справі «Антирадянського правотроцькістського блоку». У 1938 р. засуджений до 20 років тюремного ув’язнення. Після початку Великої Вітчизняної війни заочно, 8 вересня 1941 р., був засуджений до страти. Розстріляний в Орловському централі. У 1988 р. реабілітований і відновлений у партії.

Радянська влада в Україні будувалася відповідно до зразків, що утвердилися в радянській Росії. 6 січня 1919 р. назва, якою радянська влада прикривалася в 1918 р. — Українська Народна Республіка, була скасована. Відтепер і до прийняття Конституції 1937 р. офіційною назвою держави стала Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР, після 1937 р. — УРСР). Вищим органом державної влади визнавався Всеукраїнський з’їзд Рад, у період між з’їздами — Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК). На місцях влада належала місцевим радам, але до їх виборів вона перебувала в руках революційних комітетів (ревкомів) та комітетів бідноти (комбідів). 10 березня 1919 р. III з’їзд Рад ухвалив Конституцію УСРР і тим самим узаконив в Україні радянську владу.

Ця Конституція затверджувала диктатуру пролетаріату, скасовувала приватну власність і позбавляла «експлуататорські класи» виборчих прав. Пролетарський характер держави закріплювала непропорційна система виборів депутатів.

У процесі становлення радянської влади здійснювалися спроби від’єднати від України Донецько-Криворізький край і Крим. Якщо перший залишився у складі республіки, то в Криму була створена Кримська Радянська Соціалістична Республіка.

Найважливіші риси процесу радянізації України в 1919 р.:

відбувався «згори вниз» — спочатку створювалися вищі органи влади, а потім формувалися місцеві;

здійснювався за зразком РРФСР та під її керівництвом;

мав антинаціональний характер;

відзначався суворим централізмом;

значна частіша вищих чиновників мала неукраїнське походження.

Сутність політичного курсу більшовиків полягала в прискореному насильницькому нищенні існуючої в Україні соціально-економічної системи, що ґрунтувалася на товарно-грошових відносинах, і заміні її прямим товарообміном, здійснення якого покладалося на державних чиновників. Тобто передбачалося негайне впровадження елементів комуністичного суспільства в реальне життя. В. Ленін називав це кавалерійською атакою на капіталізм». Така політика згодом дістала назву воєнного комунізму.

Цікаво знати

У радянських енциклопедіях воєнний комунізм характеризувався як система зумовлених умовами громадянської війни тимчасових надзвичайних заходів. Однак уся суть полягає в тому, що цей термін був придуманий В. Леніним тільки в 1921 р. із переходом до нової економічної політики. Поява терміна пояснювалася спробою (як виявилося, цілком успішною) ідеологічно замаскувати провал попередньої політики.

Найважливіші заходи політики воєнного комунізму:

націоналізація великих і середніх підприємств, установлення державного контролю над виробництвом. Приватні підприємства, що залишалися, мали дотримуватися встановлених державою цін і розцінок;

мілітаризація праці (загальна трудова повинність, трудова мобілізація, запровадження законів воєнного часу на виробництві);

скасування товарно-грошових відносин, натуралізація оплати праці (карткова система розподілу продуктів, зрівняльний розподіл). Проте повністю це здійснити не вдалося, гроші (радянські знаки) залишилися в обігу, але сфера їх уживання була звужена;

установлення державної монополії на торгівлю — цукром, вугіллям, залізною та марганцевою рудою, продукцією металургії, металообробки, шкіряної промисловості;

заборона приватної торгівлі, яка оголошувалася спекуляцією;

запровадження системи насильного вилучення всіх надлишків (того, що не йшло на проживання й засів) хлібних запасів на селі — продрозкладки. Фактично відбувалася реквізиція врожаю в селян спеціальними продовольчими загонами (продзагонами); до початку липня 1919 р. діяло 46 продзагонів кількістю 1,5 тис. бійців. У 1919 р. на українське село наклали продрозкладку в 140 млн пудів, але до наступу денікінських військ удалося зібрати не більше ніж 7 млн пудів;

знищення ринкових відносин, цілковита ліквідація приватної власності на засоби виробництва. Ішлося не лише про експропріацію буржуазії та поміщиків, а й про ліквідацію дрібних власників.

В Україні, де ще на початок 1919 р. зберігалися поміщицькі господарства, була здійснена спроба прямого переходу до комуністичного будівництва на селі. Почалася колективізація селянських господарств. Навіть у малоземельних районах частина поміщицьких земель передавалася не селянам, а цукровим заводам під організацію радгоспів, або тим, хто бажав утворити комуну (на літо 1919 р. було створено близько 500 колективних господарств — переважно комун).

Запровадження в Україні воєнного комунізму супроводжувалося різким обмеженням її суверенітету. КП(б)У, профспілки, Комуністична спілка робітничої молоді України фактично були філіями відповідних російських організацій і контролювалися Москвою. РНК України, Українська рада народного господарства (УРНГ) діяли під безпосереднім керівництвом РНК та ВРНГ РСФРР. У травні—червні 1919 р. створено військово-політичний союз радянських республік: об’єднанню під керівництвом вищих державних органів Російської Федерації підлягали військова організація й військове командування народного господарства, залізниці, фінанси; 4 червня було ліквідовано Український фронт, а з підрозділів, що входили до його складу, утворили три дивізії, що стали частиною Червоної армії. 14 червня 1919 р. ВУЦВК схвалив декрет РСФРР про створення «військово-політичного союзу» України та Росії, який юридично закріпив залежність УСРР від радянської Росії у військово-політичній сфері.

Політика більшовиків в Україні в 1919 р. справила гнітюче враження на населення республіки, викликала невдоволення в середовищі селянства, інтелігенції та робітників і, зрештою, призвела до повстання.

Завдання

Заповніть таблицю «Політика воєнного комунізму».

Сфера впровадження	Заходи
Аграрні відносини

V. ЗАКРІПЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ, УМІНЬ ТА НАВИЧОК

Бесіда за запитаннями

1) Із якою метою було створено Директорію? Хто входив до її складу?

2) Коли, під якими гаслами й завдяки чому Директорії вдалося прийти до влади?

3) Що таке Трудовий конгрес?

4) Яку внутрішню політику проводила Директорія? Назвіть основні заходи.

5) Чому спалахнула друга війна з радянською Росією?

6) Якої зовнішньополітичної орієнтації дотримувалася Директорія?

7) Які взаємовідносини склалися між УНР і країнами Антанти? Поясніть свою відповідь.

8) Визначте причини поразки Директорії.

9) Що таке отаманщина?

10) Коли було проголошено створення УСРР?

11) Чому В. Ленін назвав політику, здійснювану більшовиками в 1918—1921 рр., воєнним комунізмом?

12) Як відбувалося будівництво радянської влади в УСРР?

13) Які заходи політики воєнного комунізму реалізовувалися в Україні в першій половині 1919 р. в галузі сільського господарства?

14) Коли було створено військово-політичний союз радянських республік?

Творчі завдання

1) Чому Директорія під час виборів до Трудового конгресу виборчим законом фактично виключила з виборчого процесу національно свідому й заможну частину населення?

2) Спробуйте пояснити відомий у 1919 р. вислів: «У вагоні Директорія, під вагоном територія».

VI. ПІДСУМКИ УРОКУ

У час приходу Директорії до влади зовнішньополітичне та внутрішнє становище України було вкрай складним. Директорія проголошувала вірність інтересам трудящих селян та робітників, але реально мало що зробила для виконання своїх обіцянок.

Ускладнювали ситуацію в Україні Друга війна з радянською Росією та селянська війна за землю.

Не зумівши впоратися зі складною ситуацією її не знайшовши адекватного рішення Директорія зазнала поразки. Але український народ продовжив національно-визвольну боротьбу, на чолі якої став С. Петлюра.

Поразка Директорії спричинила встановлення вдруге радянської влади в Україні у формі УСРР.

Повторна спроба радянізації України, запровадження політики воєнного комунізму наразилися на опір населення.

VII. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Опрацюйте відповідний матеріал підручника.