Історія української культури. Конспект лекцій

Тема 5.

УКРАЇНСЬКІ КУЛЬТУРНІ ТРАДИЦІЇ

1. Світогляд: дохристиянські та християнські елементи.

2. Традиційні знання українського народу.

3. Мовний код культури.

4. Громадський побут і сімейна обрядовість.

Світогляд: дохристиянські та християнські елементи. Дослідники XIX-XX ст. зібрали великий фактичний матеріал, що характеризує традиційні світоглядні уявлення українців про людину, долю, душу, про злих духів (демонологія), про довколишній світ, насамперед про рослин і тварин. Осереддя цих вірувань становила сама людина, її душа, життя; крізь таку призму сприймався і навколишній світ.

Переломною подією в процесі формування системи поглядів, покладених в основу української культури стала християнізація. Процес адаптації давнього світогляду до християнських засад був тривалим, суперечливим і, зрештою, незавершеним. Але християнський погляд про визначення людини в світі як наслідок взаємин людини з Богом, утвердження особистої відповідальності людини перед Богом за свої вчинки засвоєно було порівняно швидко. Цьому сприяла як молитва, так і «наочна теологія» - відображення основ релігії в символіці храму і святих образах. Імперативом (безумовною вимогою) стала любов до Бога і ближнього, заклик до милосердя, необхідність дотримування норм моралі.

Особливе значення у світогляді всіх народів мав космогонічний міф - уявлення про створення Всесвіту. Поряд із християнським тлумаченням творення світу зберігалися і давні космологічні та космогонічні уявлення. Фольклор і окремі апокрифи містили уявлення про світове дерево і створення світу птахами, як виразниками небесного начала.

Ключовою сферою світосприйняття в Україні, як і всюди, були есхатологічні уявлення - погляди на кінець світу, страшний суд, рай і пекло. Віра в друге пришестя Ісуса Христа стала невід’ємною частиною світогляду і мала засадничий вплив на духовне життя людей. Цим нові вірування принципово відрізнялися від дохристиянських уявлень про те, що людина після смерті вічно перебуває такою, як і за життя. Критерієм поведінки став страх перед гріхом і карою за нього. Грішники приречені на муки, холод, спрагу, чорти застосовують щодо них тортури в пеклі. Натомість рай сприймався як місце насолоди праведників. Візуальною мовою есхатологічні уявлення передавали українські ікони Страшного суду, які зазвичай розмішувалися на західній стіні церков. Це була остання ікона, яку люди бачили, виходячи з храму.

Протягом століть у свідомості народу існують сполучення язичницьких і християнських світоглядних елементів, що знайшло відображення в обрядах та ритуалах. Християнство уживалося з різними повір’ями, які своїм корінням сягали у дохристиянські релігійні уявлення, а християнські святі сприймалися народом як видозмінені образи язичницьких богів. Так, святий Ілля з’єднувався з образом Перуна, Параскева П’ятниця - з Мокошою, а дрібні божества і духи дожили аж до нашого століття. Дохристиянські обряди наповнювались новим змістом і підпорядковувались вимогам нової віри, що зберігало їх національний характер та глибинний зв’язок з минулим.

Пророк Ілля став одним із найпопулярніших святих серед простого люду. Замінивши у народному уявленні Перуна, він взяв на себе і всі його «обов’язки». Суворий, караючий і водночас - щедрий, благодійник, він управляє силами природи. Ілля скакає по небу у вогняній колісниці, яка запряжена шісткою білих коней, а від стукоту її коліс народжуються громи. «Швидшим за коней Іллі є лише вітер», говорить прислів’я. З богом-громовержцем пов’язаний четвер, що у слов’янській традиції вважався чоловічим днем, вдалим для початку якось справи.

Жіноче божество східнослов’янської міфології, покровителька родючості, прядіння та ткацтва - Мокоша. Її священним днем вважалася п’ятниця, тому тих, хто пряв у цей день, вона карала. Після прийняття християнства цей культ був перенесений на Параскеву, якій молились про збереження домашніх тварин, про зцілення від тяжких хвороб, як тілесних, так і душевних, про захист від нечистої сили, про сімейний добробут і щастя, про успіх у торгівлі. Народ наділив її могутніми повноваженнями слідкувати за тим, як виконуються звичаї і заборони у повсякденному житті і в залежності від цього - карати чи милувати.

Дохристиянські звичаї простежуються у християнському Різдві. Магічні дії й обряди язичництва були замінені на молитви й обряди прославлення і прохання до Всевишнього, щоб у наступному році він дав людям добрий урожай. Відповідно до нового вчення був дещо переосмислений в плані символіки і обрядовості, але по суті залишений без змін, звичай поминання предків, старих дідів, праотців, які згідно православного вчення за свої добрі вчинки, зокрема відносно своєї родини, мають вічне життя у Бога в небесних поселеннях серед святих і праведників. У святкуванні Різдва мали брати участь усі приналежні до родинного кола. До Святвечора ошатно прикрашали й білили оселю, закладали за образ нові або випрані рушники, застеляли чисті ряднини, купували новий одяг, посуд. Напередодні також господиня пекла паляниці та готувала «Божу їжу» - кутю (потовчену й вимочену завчасно пшеницю) та вар (узвар із сухофруктів). Господар із сином вносили в хату прикрашеного Дідуха. Стіл (а інколи й підлогу) устелювали сіном, а по краях клали часник, потім застеляли однією скатеркою для духів, а поверх неї іншою - для людей. Посеред столу ставили книша та паляницю із власною свічкою, а на край - миску з пиріжками. З куті знімався сухий верх й віддавався домашній птиці та худобі для родючості. Потім кутю й вар урочисто з молитвами переносили на покуть, відсипавши частину в макітру на столі.

Члени родини уважно стежили, коли на небі з’явиться перша зірка - Божа зоря й розпочинали Святу вечерю. Першим за стіл сідав господар, а за ним по старшинству й інші. Всі поважно продмухували лавки, щоб не присісти Духа, бо вважалося, що на багату кутю приходять духи предків. Під час святої вечері не годилося вставати із-за столу (це могла робити лише господиня, яка сідала перед столом), розмовляли поважно й не голосно. Годилося, щоб в цей день всі члени родини були вдома, як правило, не ходили в гості й нічого не позичали.

Господар бере першим ложкою кутю (за ним інші) й промовляє молитву за покійників, запрошуючи їх на вечерю. Для них та відсутніх членів родини на столі спеціально ставили дві тарілки (з яких ніхто не їв). Наступну молитву господар виголошує за членів родини, зичить здоров’я й щастя, та дочекатись наступного Різдва.

За традицією на Свят вечір, мало бути «багато» - 12 пісних страв: кутя, горох, капусник, різні рибні страви, голубці, борщ, вареники, млинці, каша, пиріжки та ін. Після вечері, яка тривала кілька годин (3-4), кутю та деякі інші страви не прибирали, а залишали для духів, які будуть сідати за Святу вечерю вдруге. Для них також ставили склянку води та чистий рушник. Діти відносили обрядову їжу після вечері своїм хрещеним батькам, а ті теж їх частували та обдаровували.

На Святому Вечорі властиво зосереджується взагалі головна увага свята, і на саме Різдво залишається тільки Служба Божа в церкві та відвідування і гостювання родичів та знайомих з розвагами та забавами.

Різдвяні колядницькі ватаги споряджали переважно парубки. Вони заздалегідь вибирали ватага, «міхоношу», «козу», «пастуха з пугою» тощо. «Козу» зодягали у вивернутий вовною назовні кожух, прилаштовували солом’яні роги, хвіст і дзвіночок на шию; в інших регіонах були свої відмінності, зокрема ватага супроводжували «циган», «лікар», «жид», «смерть з косою» тощо. Проте обов’язковим атрибутом мала бути рухома зірка, яку постійно носив ватаг («Береза»),

Заходячи на подвір’я, колядники просили дозволу і, коли господар зголошувався, починали виставу із віншувальних пісень-колядок та жартівливих сценок. У поетичних текстах оспівувались господар, господиня та їхні діти, зичили їм щастя і здоров’я, благополуччя. Якщо в оселі була дівчина, то вона обдаровувала кожного колядника яблуками та горіхами.

Українські традиції у святкуванні Нового року і Різдва об’єднують три свята - Святе Різдво, Святого Василія (власне Новий рік) та Святе Водохреще.

У дохристиянській Русі Новий рік пов’язували з початком землеробства, а тому святкували у березні. Є здогадки, що звідси і походить традиція засівати у новорічний ранок зерном оселю. У 988 році, хрестивши Русь, князь Володимир наказав перенести святкування Нового року на вересень, перейнявши візантійську традицію. Так продовжувалось до кінця XVII ст., коли Петро І, перейнявши західноєвропейську традицію, запровадив 1700 р. січневе новолітування. Того ж часу сягає традиція вбирання новорічної ялинки.

Таким чином, християнські свята не тільки замінили старі календарні свята, а переплелися з ними, прийняли на себе деякі їхні функції. Офіційні церковні тлумачення поєднуються з чисто народними та запозиченими від різних культур і народів. За словами М. Грушевського, з цих елементів творилося нове народне християнство - та релігія, що стала основою народного світогляду.

Традиційні знання українців. Система народних знань - важлива складова традиційно-побутової культури, раціональні відомості з різних галузей знань, набуті протягом багатовікової діяльності народу. Потреби розвитку господарства спонукали людину виявляти закономірності у природі, спостерігати небесні світила, пізнавати й тлумачити різноманітні явища оточуючого світу.

Традиційні знання включають народну медицину, ветеринарію, народний календар і метеорологію, народну астрономію та метрологію, народні професійно-виробничі знання та ін. На різних історичних етапах традиційні знання різною мірою поєднували раціональні елементи народного досвіду з ірраціональними нашаруваннями попередніх епох.

Народні знання були набуті у процесі спостереження за явищами природи, у наслідок господарської діяльності. На їх нагромадження мали істотний вплив природні умови.

Народна астрономія - сукупність раціональних астрономічних знань та космологічних уявлень народу. Астрономія як наука в Україні була відома ще у XVI ст. і викладалась у братських школах, а у XIX ст. - у деяких університетах. У Києві, Харкові, Одесі, Миколаєві працювали астрономічні обсерваторії. Але й досьогодні українці широко послуговуються набутими з давніх-давен знаннями про небесні світила та пов’язану з ними циклічність у природі.

Аби визначити час доби чи сприятливий для сільськогосподарських занять період року, щоб орієнтуватися на місцевості, український селянин мусив пильно вивчати зоряне небо. Самобутня астрономічна номенклатура українців засвідчує їхню добру обізнаність з основними сузір’ями, а народні назви останніх відбивали місцеве предметне середовище. Зокрема, Велика Ведмедиця мала назву Віз, Мала Ведмедиця - Малий Віз або Пасіка, Лебідь - Хрест, Орел - Дівка воду несе, тощо. Окремі з цих назв мають загальнослов’янську основу, що свідчить про їхнє давнє походження.

Народний календар тісно переплетений з уявленнями хлібороба про світобудову й розташування небесних світил. Саме вони стали основою як астрономічного, так і народного календаря, а також знань про структуру світу.

Світ складався із Землі, Сонця, Місяця і, що найважливіше, - семисферного Неба, де у відповідному порядку розташовані усі світила. Сьоме Небо служило місцем перебування богів. Тому вираз «сьоме небо» набув згодом значення чогось недосяжного, казкового і загадкового.

Виходячи із спостережень про місце Сонця на небосхилі, люди поділили рік на пори року, а водночас визначили назви сторін світу - південь, північ, схід, захід. Саме із Сонцем було пов’язано і поділ доби.

Своєрідним календарем був Місяць. Спостереження його сходу і заходу стало основою поділу року на місяці, а сам термін, що означає 1/12 частину року, збігається з назвою небесного світила. Відповідно до фаз Місяця календарний місяць поділявся на кілька частин (молодик, підповня, повня, остання квартира), а тридобовий період невидимості у русі Місяця називався переміною. Значна частина цих назв також загальнослов’янська за своїм походженням.

Народна метеорологія - одна з найдавніших галузей народних знань, що обіймає систему прикмет, раціональних спостережень і достовірних передбачень про погодні зміни на близький чи віддалений час. Землеробський характер господарських занять українців зумовлював цілковиту залежність успішного проведення сільськогосподарських робіт, а відтак і добробуту селянина, від природно-кліматичних умов. Усвідомлення цього вимагало уважно приглядатись до навколишнього середовища, розвивати спостережливість, виявляти причинно-наслідкові зв’язки між зміною певних атмосферних явищ, характером поширення звуку, поведінкою тварин, станом рослин та наступною зміною погоди.

Широко побутували прикмети, що дозволяли прогнозувати погодні зміни протягом найближчого часу за особливостями сходу і заходу Сонця, його кольору, за виглядом нічного неба, яскравістю зірок і Місяця тощо.

Великий цикл погодних передбачень становлять прикмети, пов’язані зі станом атмосфери, різними метеорологічними явищами. Так, наявність роси, туману вранці вважалося ознакою доброї погоди, а рух хмар проти вітру - вірною прикметою негоди. Зважали також і на форму та колір хмар: важкі сірі хмари - на грозу, а червонуваті при заході сонця - на вітер (Вінниччина, Тернопільщина). Найближчу погодну перспективу підказував і напрямок вітру: західний вітер мав приносити дощ, східний - засуху, а північний - похолодання. Вважалося, що після появи райдуги настає гарна погода.

Значна група передбачень грунтувалася на спостереженнях за поведінкою тварин та рослин. Існував цілий комплекс прикмет, що відбивали певні закономірності взаємозв’язку погодних явищ у різні пори року. Тут уже помітні християнські нашарування. Так, надто важливим у прогнозуванні погоди на віддалену перспективу вважався період напередодні та після Різдва. До численних християнських свят, у дні яких намагалися за станом погоди визначати навіть майбутній урожай, належать свята Благовіщення, Стрітення, Сорока святих, Покрови, Юрія, Явдохи і багато інших. Це фіксує й усна народна творчість: Якщо на Стрітення півень води нап’ється, то до Юрія віл напасеться; По Петрі - то й по теплі; Покрова покриє як не листом, то снігом тощо.

За всієї своєї достовірності народна метеорологія мала у своєму складі й чимало забобонних повір’їв. Зокрема, намагаючись гарантувати врожай та уникнути небажаних погодних явищ, селяни широко послуговувалися магічними обереговими засобами, численними табу та обмеженнями щодо певних видів робіт у відповідні дні.

Майже в кожному селі були свої знавці-метеорологи, котрі вели спеціальні щоденники спостережень за погодою і були добре обізнані з цією цариною народного досвіду.

Народна метрологія - галузь народних знань, пов’язана із визначенням фізичних параметрів оточуючого світу і предметів, що знаходяться в ньому. Традиційні метричні одиниці, що побутували в Україні, походять від давньоруських, утворених за антропометричним принципом, тобто за еталон виміру бралися частини людського тіла. Серед найдавніших народних вимірів місткості є такі, наприклад, як ковток, пригорща, жменя. Нерідко еталонами слугували господарсько-побутові предмети чи знаряддя праці (коса, весло, відро, бочка тощо).

При вимірюванні довжини речей та відстані застосовували відомі ще з часів Київської Русі міри: п’ядь, лікоть, ступня, сажень, що були пов’язані з природними рухами людини - ходінням, розведенням пальців, розмахом рух. Із XVII-XVIII ст. поширюються такі міри, як аршин та верста (500 сажнів). Аршин поділявся на 16 вершків або чотири чверті і дорівнював приблизно 71,1 см.

Подекуди існували досить оригінальні міри відстані на землі: кидь (Харківщина), палку закинути (Полісся), довержай (Закарпаття), що означали відстань, на яку можна кинути камінець, грудку землі чи палицю. Користувалися ще кроком або ступнею, що дорівнювали одному аршину. На Полтавщині була відома й така одиниця, якприг (близько одного сажня, утворювався при стрибанні з допомогою палиці). Популярною мірою була гона, причому розрізняли добру гону (120 сажнів), середню (80) і малу (60). Для ретельнішого обчислення землі до різних одиниць виміру додавали гаки, величина яких коливалася від чверті до цілої гони.

Українські селяни користувалися досить поширеними народними способами виміру площі земельних ділянок. За основу його бралася площа прямокутника з розмірами 30 на 80 або 40 на 60 сажнів. Вживалися також офіційні одиниці виміру - десятина, морг тощо. Побутували й більш давні народні міри - день, опруг, різа, лан, півланок, одріз, клітка та ін. Деякі з них означали кількість витраченого часу на обробіток певної ділянки або кількість зібраного урожаю на певній площі.

Відзначимо оригінальний народний спосіб вимірювання відстані до недоступних предметів: бриль насували на очі так, щоб його край перебував в одній площині з очима і предметом, відстань до якого вимірювалася. Потім відшукували інший, доступний предмет, що знаходився у тій самій площині. Вимірявши відстань до нього, прирівнювали її до відстані до недоступного предмета.

При вимірюванні сипких речовин теж користувалися народними одиницями. Зокрема, зерно міряли міркою лантухами (посудиною на пуд або півпуда ваги), (п’ять пудів). На Поділлі міряли корцем, який містив вісім пудів. Подекуди користувалися і давньо-слов’янською одиницею - четвериком, що дорівнював 24-26 л. Урожай обчислювали копами (60 снопів), хурами та возами. На Закарпатті побутував ферділь - дерев’яна діжка, що вміщала 25 кг зерна. Віком міряли картоплю, кукурудзу, яблука, а вагу м’яса та риби обчислювали офіційною мірою - фунтами (400 г) та оками (чотири фунти).

Існували народні одиниці виміру рідких речовин. Так, на Гуцульщині молоко міряли дерев’яним міртуком, галетами (діжками на 6-12 л), децями (100 г). Воду та горілку повсюдно міряли квартами (дві пляшки), гарнцями (чотири кварти), відрами.

У ткацькій справі послуговувалися такими одиницями, як чисниця (три нитки), пасмо (10 чисниць), півмітками (20 пасом). Биті коноплі вимірювали жменями, повісмами (10 жмень) тощо.

Отож, система народних метричних одиниць і самобутня метрична термінологія в українців були досить розвинутими.

Народна медицина - комплекс рецептів і прийомів лікування, що склався у народному середовищі і передавався усно від покоління до покоління. Традиційна медицина виникла у глибоку давнину і створила обширний арсенал лікувальних засобів. Упродовж віків вона була основним видом лікування широкого загалу, оскільки фахова медична допомога почала надходити до українського села лише з другої половини XIX ст.

Переважну частину захворювань українці визначали за симптомами, що зумовило своєрідні місцеві назви хвороб. Так, запалення дихальних шляхів та легень називали застудою, кольки напали, ядухою; шлунково-кишкові захворювання - бабаками; очні - трахомою, більмом. Отже, народні назви захворювань найчастіше відбивали їхні зовнішні ознаки та прояви (жовтяниця, плаксивиці тощо).

В основі народних поглядів на причини захворювань лежали як раціональні, так і ірраціональні уявлення. Нерідко ці причини пояснювалися впливом злих духів - демонів, котрі проникали в людину. Джерелом захворювань вважалися також певні явища оточуючого світу (грім, блискавка, Місяць тощо). Зокрема, вірили, що паралітичні та психічні захворювання виникали внаслідок підвію вихром.

Релікти зооморфних та антропоморфних уявлень зумовлювали виразну персоніфікацію хвороб. Так, найчастіше у жіночих образах мислились деякі епідемічні захворювання (малярія, холера). Спричинити захворювання могли і зловмисні дії чарівників, знахарів, відьом, котрі, як вважалося, могли наслати на людину недугу.

Раціональні та ірраціональні погляди на причини захворювань позначилися і на методах та засобах лікування. Найпоширенішими лікувальними засобами українців були ліки рослинного походження. Дохристиянська традиція приурочувати збір лікарського зілля до свята Купала ритуальна, вона закріпила багатовікові спостереження про доцільність заготівлі лікарських рослин у період їхнього найактивнішого цвітіння. У східних районах зілля заготовляли на Симона Зілота (10 травня) - святого, який був покровителем рослин і давав їм цілющу силу.

Ефективними ранозагоюючими засобами вважали сік звіробою та деревію, листя подорожника, відвар ромашки тощо. Народна медицина українців характеризується широким використанням городніх, технічних та зернових культур (часника, цибулі, хрону, редьки, картоплі, маку, льону, конопель, буряка, капусти, моркви, ячменю, гречки, вівса). Часник та цибуля вживалися як дезинфікуючий, профілактичний та лікувальний засіб при застудних та інфекційних захворюваннях.

Різнобічним було застосування льону та конопель (відвари насіння використовувалися при шлунково-кишкових захворюваннях, олією лікували опіки, розжарене насіння слугувало зігрівальним компресом тощо). Українці були добре обізнані з лікувальними властивостями дерев, дикорослих та культурних кущів (калини, малини, шипшини, глоду, проскурини).

Арсенал лікувальних засобів тваринного походження включав гусячий, козячий, барсучий, собачий та свинячий жири, молочні вироби, жовч та шкіру тварин, продукти бджільництва. Тваринні жири вважалися добрими ранозагоювачами, ними розтирали при застудах, вживали всередину у випадках запалення легень, астми й туберкульозу.

Найпоширенішими серед засобів мінерального походження були пісок, вода, сіль, глина, гас, сірка, крейда. Суттєве місце серед терапевтичних методів народної медицини українців посідала фізіотерапія (компреси, гарячі та парові ванни, інгаляції тощо).

Хоча у традиційній українській медицині переважало домашнє лікування, була в народі і категорія спеціальних людей - знахарів, до котрих зверталися, коли домашні засоби не давали необхідного ефекту.

Народна педагогіка - сукупність традиційних форм і засобів виховання, навчання та підготовки дітей до життя і праці. Основою української народної педагогіки є трудове виховання. Згідно з народною мораллю, праця - це найвища чеснота, найголовніша засада життя. Вітаючи народження дитини, завжди бажали, щоб було охоче і робоче.

Суттєва роль у вихованні дітей та молоді традиційно відводилася громаді, та все ж основною ланкою у цій справі була сім’я. Турбота про здоров’я, фізичний розвиток дітей, прищеплення їм працелюбності, необхідних трудових навичок - усе це звичайно покладалося на матір. Дітей залучали до праці з наймолодшого віку: в п’ять-шість років вони вже пасли гусей, колисали молодших братів та сестер. Поступово їх привчали до виконання постійних господарських обов’язків. Згідно з традиційним поділом праці на жіночу та чоловічу дівчатка прибирали у хаті, пололи в городі, доглядали за дітьми, м’яли коноплі тощо, хлопчики ж заготовляли та рубали дрова, випасали худобу, молотили збіжжя, допомагали на пасіці. Молодь віком з 16 до 18 років уже працювала нарівні з дорослими. Про юнака такого віку казали: він вже косар.

Виховними функціями народна традиція наділяла дитячі й молодіжні ігри, розваги та обряди, казки та прислів’я, адресовані дітям. В іграх імітувалися певні виробничі процеси («А ми просо сіяли», «Сіяти мак» та ін.), у колядках та щедрівках оспівувалася селянська праця. Саморобні іграшки копіювали землеробський реманент та предметне середовище хлібороба. Навіть дозвілля юнаки та дівчата поєднували з працею: нерідко на вечорницях молодь лущила кукурудзу, дівчата ткали й вишивали і т. ін.

Українська народна педагогіка нагромадила цінний досвід морально-етичного виховання молоді. Дітям змалку прищеплювали глибоку повагу до батьків та старших, до сімейних та громадських традицій. Над усе народна мораль ставила такі чесноти, як працелюбність, доброзичливість, щирість, чуйність, взаємодопомога. Величезного значення надавалося вихованню любові до рідної землі. Народна поезія, героїчний козацький епос виховували не одне покоління української молоді палкими патріотами.

Серед українців побутувало поважне ставлення до освіти, батьки намагалися будь-що віддати своїх дітей у науку. Впродовж віків у народному середовищі виробилися оригінальні способи виконання арифметичних дій, розвитку дитячого мислення (загадки, головоломки) та мови (казки та вірші, скоромовки тощо).

Належне місце у народній педагогіці займало фізичне виховання. За допомогою традиційних забавок (ладки, сорока-ворона, дибки) мати стимулювала фізичний розвиток дитини уже в ранньому віці. Цьому ж слугували різноманітні пристрої для сидіння, стояння та ходіння немовлят (царки, замки, гудзи). Підлітків заохочували до рухливих ігор, плавання, катання на санчатах тощо.

У сім’ї дітям намагалися прищепити певні естетичні уявлення та смаки. Починаючи з колискових і далі через обрядову поезію та народне мистецтво дітей прилучали до світу прекрасного. За звичаєм, молодь навчали грі на музичних інструментах (сопілці, дримбі, скрипці), малюванню, різьбленню, вишиванню тощо. Участь дітей та молоді у календарних святах та обрядах виховувала в них емоційність, поетичне світосприймання, розуміння зв’язку людини і природи.

Мовний код культури. Розуміння культури неможливе без вивчення її мовного коду, ролі мови як форми самовираження культури і засобу її формування. Саме мова, будучи одним із основних елементів тяглості культурного життя, окреслює етнічну приналежність носіїв культури і, тим самим, стає важливим чинником етнонаціонального розвитку. Оскільки в мові відображаються процеси формування культури, її соціальні різновиди і міжнародні зв’язки, мовний матеріал є незамінним джерелом для вивчення культурного розвитку, особливо для ранніх його стадій, пов’язаних з формуванням народу та його мови.

Значення мови в дослідженні історії культури пояснюється і наявністю глибинних подібностей в структурі та засадах функціонування культури й мови. Культура функціонує як знакова система: сукупність символів і значень, що допомагають людям орієнтуватися в світі, передають досвід від одного покоління до іншого. Але й сама мова теж є знаковою системою, і теж виконує функції кодування інформації з метою її нагромадження, поширення в просторі й передачі наступним поколінням. З певної точки зору культура ширше поняття, ніж мова, тому розвиток культури включає як складову частину розвиток мови. В іншому розумінні мовна система є загальнішою категорією, оскільки осмислення будь-яких явищ і процесів, в тому числі процесів культури та її історії, неможливе поза мовою і мисленням, яке нерозривно пов’язане з мовою й існує, в основному, в мовній формі.

У сучасному суспільстві національні мови формуються переважно на основі народно розмовних, тому писемна мова є різновидом тієї самої мовної системи, інший різновид якої представлений усним мовленням. У середньовіччі, як правило, було інакше. Усне мовлення було загальнонародним засобом спілкування, а писемна мова - привілеєм певної частини суспільства, передовсім еліт, пов’язаних з політичною владою, регламентацією життя, поширенням панівних ідеологічних систем. Упродовж тривалого часу знання письма було обмежене колом тих, хто були тою чи іншою мірою причетні до влади, більше того, хто опановував писемність, тим самим оволодівав важливим механізмом керівництва рештою суспільства. Не була у цьому винятком і Україна. Повага до тих, хто вмів читати і писати, зумовлювалася тим, що найстарша мова писемності була мовою сакральною, засобом богослужіння і молитви.

Вживання у церкві підвищувало престижність найстаршої писемної мови - церковнослов’янської. Ця мова вживалася переважно у літургічних книгах, церковно-богословських текстах і в літературній творчості «високого стилю» не лише в Україні, а й всіма православними слов’янськими народами. Це пояснюється їхнім прагненням опертися на давні традиції вітчизняної культури. Потяг до архаїки можна пояснити тим, що в умовах зростання етнічної свідомості виникла потреба шукати свою «античність», корені власної самобутності. Вірність традиції, збереження її споконвічних надбань розглядалися як найкращий спосіб не піддатися денаціоналізаційному натискові іноземних культурних впливів. Тому кодифікатори церковнослов’янської мови, автори граматик, намагалися очистити книжну мову від живомовних рис, оскільки останні позбавляли тексти наочної старовинності, що засвідчувала споконвічність мови і культури. Церковнослов’янська мова мала особливий престиж як мова сакральна, що своїми засобами і можливостями виразу, за твердженням тодішніх українських книжників, не поступалася латинській і навіть грецькій. Крім того, на думку П. Жигецького, вона сприймалася як своєрідний «об’єднувальний фокус» посеред маси діалектичних відмінностей.

Було три стилі, чи, швидше, рівні престижності мови: «високий» стиль, «середній» стиль та розмовна мова. Перший репрезентувала церковнослов’янська мова; середній - «проста» мова; найнижчий - народно розмовна.

Мова «проста» досить близька до народно розмовної. Проте ті, хто нею писав, наближав її до розмовної настільки, щоб зробити зрозумілішою. Водночас спостерігається прагнення зберегти різницю, яка засвідчила б, що це не просторіччя, а своєрідний «середній» стиль писемної мови. Автори свідомо робили цю мову штучною, насичуючи її «нерозмовними» словами і формами. Частими були полонізми та інші іноземні слова. Інколи полонізмів було так багато, що мова ставала майже польською, лише з іншою фонетичною системою і записана кириличною графікою. Штучність даної мови справляла на деяких дослідників враження «потворності», «безсистемності» та «хаотичності». А. Кримський, зокрема, вважав її за «неорганічне язичіє, суміш». В. Вітковський переконливо показав, що це була не довільна мішанина, де кожний автор міг писати на власний розсуд, а досить унормована мовна система.

Народнорозмовна або наближена до неї усвідомлювалася як просте писемне фіксування усного мовлення, використовувалася на письмі в практичних цілях, наприклад, для якомога точнішого запису слів свідків у латиномовних судових актах. Пізніше вживання її в інтермедіях спершу було розраховане на гумористичний ефект; записи народних пісень, відомі вже з XVI ст., стали по справжньому популярними з другої половини XVII ст. Дійшли до нас і грамоти, писані українською мовою. Це так звана ділова мова, що з другої половини XIV - початку XV ст. формувалася на основі народнорозмовної. Л. А. Булаховський вважав найстарішими відомими пам’ятками, в яких відбилися основні особливості, що диференціюють українську мову, дві грамоти Молдавського князівства - 1360 і 1380 рр.

З XVI ст., коли в Україну докотилися ідеї Реформації, що несли літературні права народній мові, українська народна мова одержує право вільно увійти до літературної мови. З обопільного впливу утворилася слов’яноруська мова. Великий вплив на неї справила і польська мова, оскільки вона у ті часи була державною. Цілком жива народна мова стає українською літерною з часу виходу «Енеїди» І. Котляревського (1798 р.), проте унормування її завершиться лише у XX ст.

Громадський побут і сімейна обрядовість. Поняття громада - дуже широке. В одному значенні - це спільнота, спілка людей, об’єднаних за виробничими, конфесійними, політичними, віковими чи іншими ознаками (пастуша громада, парубоцтво тощо), в іншому - компактна група представників одного етносу на території іншого (українська громада на Зеленому Клині, вірменська громада у Львові). У найбільш широкому значенні громада - це така структурна одиниця (у місті чи селі), яка має спільну територію й певну власність (насамперед земельну), свій уряд і згідно з установленими нормами регулює усі аспекти життя своїх мешканців. Її називають ще територіальною громадою.

Дослідники вважають, що сільські територіальні громади в Україні сформувалися у період раннього феодалізму. У середні віки вони були важливою економічно-правовою інституцією (органом місцевого самоврядування з основним економічним базисом - спільним землеволодінням), а з розвитком товарно-грошових відносин, з переходом від колективних форм землеволодіння до приватної власності почали занепадати.

Урядовці, торговці, інтелігенція становили у селах незначний відсоток. До складної внутрішньої структури належали різні групи селян, об’єднані за певними інтересами, зв’язками тощо. Це були насамперед сусідські, родинні, вікові, виробничі, конфесійні мікрогромади. Одні з них вважалися більш-менш сталими (родинні, конфесійні), інші - тимчасовими (молодіжні, заробітчанські). Характерною рисою сільських громад в Україні було те, що вони спиралися переважно на зв’язки малих спільнот. Найбільш виразно простежувалися родинні та сусідські зв’язки. Перші у рівнинних районах України досить чітко виявлялися у заселенні однофамільцями сільських вулиць, кутків, хуторів. У Карпатах сусідські зв’язки були активнішими, аніж родинні. У межах територіальних громад важливе місце належало церковному об’єднанню (приходу, парафії). Якщо мешканці села були одного віровизнання і їх обслуговував священик одного храму, то церковна і територіальна громади збігалися. У великих населених пунктах, заселених представниками різних етносів (на Закарпатті, Поділлі, Буковині), нерідко було кілька храмів, навколо яких мешканці гуртувалися за віросповіданням. Національні меншини кількох сіл об’єднувалися навколо храму, який інколи знаходився на значній віддалі від місця проживання. У такому випадку вони належали до різних територіальних громад, але до спільної церковної громади. Зовнішніх ознак, які б вирізняли окремішності культури представників різних конфесій, було не так уже й багато. У загальноукраїнському середовищі усі спілкувалися переважно українською мовою, особливо не вирізнялися одягом, житлом, заняттями. Усе ж відмінності між конфесійними громадами існували і найчастіше виявлялися у звичаях та обрядах.

Складна структура громад визначала стосунки мешканців, ступінь та форми їх участі у різних сферах життя, виборні та Інші права.

Морально-етичні стосунки в громаді. Традиційні форми організації та регулювання життєдіяльності українських сільських громад будувались на складній системі стосунків, що мали місце на всіх рівнях: у соціальній, економічній, духовній сферах; під час праці та відпочинку; в середовищі «своїх» і «чужих»; між різними віковими категоріями; під впливом етнічної свідомості, релігії та світоглядних засад.

Найбільш безпосередньо норми поведінки селян виявлялися в праці, а також при спілкуванні у традиційних місцях - на вулицях, площах, ярмарках, біля церкви, у крамниці, корчмі, млині, кузні, на весіллях, хрестинах і т. ін. Тут можна було спостерігати стереотипи індивідуальної і колективної поведінки, ставлення до праці, до літніх людей, жінок, дітей.

Місцем найбільш масових зустрічей була церква. Під церквою відбувався обмін інформацією, обговорювались господарські питання. Після богослужіння чоловіки збиралися перед церквою, подекуди - під дзвіницею або громадською хатою, щоби від старости почути розпорядження, а також урядові накази.

Групувались селяни й за віком. Ядро громади становила перства літніх людей - старійшини громади, які відрізнялись як зовнішніми ознаками, так і певними атрибутами - одягом, зачіскою (колір вбрання або шапки, довжина волосся, відсутність чи наявність вусів, бороди). Старійшини були обов’язково присутніми при вирішенні важливих громадських справ, особливо тих, що стосуватись суперечок за межу, громадську, приватну і державну власність, спадок. Завжди на допомогу призначеним комісіям кликали кількох старших чоловіків, до яких звертались як до знавців традицій села.

Старші чоловіки були у повсякденному житті носіями практичного досвіду: з ними радились, коли орати, сіяти, щодо якості ґрунту, прогнозування погоди. Важлива роль належала їм і у виховному процесі. Вважалось нормою, коли стороння літня людина робила зауваження молодому чи підліткові (а могла і покарати) при порушенні спокою або перебуванні у тих місцях, де не годилося бути, при втручанні дітей у розмову старших і т. ін.

Бабусі були носіями знань щодо господарювання (на городі та біля печі), виховання дітей (догляд немовлят, їх лікування), хатніх занять. Дівчата переймали від них секрети ткання і вишивання забутими техніками, жінки пізнавали основи городництва, кулінарії, лікування, а навіть знахарства і ворожіння.

В Україні завжди високо цінували жінку-матір, жінку-трудівницю, до розуміння цього готували дітей з раннього віку. У батьківському домі матір привчала дочку підтримувати порядок, доглядати молодших членів сім’ї. Іван Франко писав, що найсуворішим закидом, який можна було зробити господарській дитині, був закид про лінивство і дармоїдство. Майбутня жінка повинна була вміти виконувати всю хатню роботу, доглядати домашнє майно, господарство, город, прясти і шити. Її господарність, спритність у роботі цінувались більше, аніж врода чи навіть багатство. Стосунки в родині будувалися з великою увагою до громадської думки. Для багатьох це був чи не найголовніший засіб впливу. Дуже часто почуття власної гідності, страх громадського осуду скеровували поведінку жінки в тій сім’ї, де не було злагоди. Вона могла витримувати навіть побої, лише б не пустити неславу на свій дім. Бо що для жінки могло важити більше, аніж добре слово про її рід (а з цим пов’язувалася і подальша доля її дітей).

Про авторитет і місце української жінки в сім’ї та громаді свідчить той факт, що повсюдно в Україні ще у XV-XVIII ст. мали юридичну силу заповіти, складені не тільки чоловіками, а й жінками. Вдова залишалась господинею в домі, цілком заступаючи свого чоловіка в громаді, вирішувала спірні питання, укладала угоди щодо передачі землі, брала участь у народних сходах і мала там право голосу.

Народна мораль завжди ставила у великий пошанівок дівчину, дівочу гордість і незайманість. Поведінка дівчини особливо помітною була на селі, вона по суті контролювалась не тільки батьками і ріднею, а і всім селом. Тому дівчина, яка «доносила вінець», «не зганьбила коси», - це найбільша винагорода батькам і честь громади.

Отже, морально-етичні стосунки українських селян наприкінці XVIII - на початку XX ст. засвідчили їх глибоке розуміння і прагнення до утвердження таких цінностей, як працелюбність, чесність, непідкупність, надійність, безкорисливість, взаємовиручка, тобто тих загальнолюдських моральних якостей, які сьогодні нам треба повернути або примножити, які повинні бути притаманними усім народам в усі часи.

Українська сімейна обрядовість. Сімейна обрядовість складається з весільних, родильних (пологових) і похоронних обрядів. У циклі сімейних обрядів сплелися дії, символи, атрибути, які виникли в різні епохи і повинні були забезпечити щастя, багатство, благополуччя сім’ї і захистити її членів від злих сил.

Весільні обряди. Весілля було однією з найважливіших подій у житті, а традиційний «весільний» ритуал - чудовим явищем народної культури, який складався з складного комплексу різноманітних елементів. В українців існувала своєрідна система дошлюбних стосунків, яка проявлялася у формі знайомства, залицяння, сватання і т. п. Звичайно молодь спілкувалася в межах свого села або вулиці, але не виключався вибір нареченого за межами місця мешкання. Традиційно місцями зустрічей були свята з танцями та іграми, спільна робота («толока»). Частіше за все молодь збиралася на «вечорниці», куди не пускалися дорослі. Для проведення вечорниць звичайно наймали хату (найчастіше у вдів), приносили їжу, влаштовували танці. Врешті-решт, основною функцією вечорниць був вибір судженого.

У більш ранні часи вибір нареченого цілком залежав від волі батьків, як, зрештою, і всі питання, пов’язані зі шлюбом.

Власне весільний ритуал складався з цілого ряду обрядів, необхідних для надання шлюбу юридичної сили. В українському середовищі шлюб вважався далеко не особистою справою, тому на нього мали великий вплив як родичі, так і оточення (друзі, дівоча і парубоцька громада, сусіди тощо). В основі шлюбу в Україні в XVI-XIX ст. були «змовини», «згода» - певна угода, яка укладалася між батьками та родичами молодого і молодої за посередництвом сватів. Починаючи з XVII ст. шлюбна угода оформлялася письмово (спеціальними документами - шлюбними або виновними листами), особливо коли молодим давали (дарували) земельний наділ, Церковне освячення шлюбу входило в побут поступово, починаючи з XVI-XVII ст. аж до XIX ст., але скрізь поєднувалося з традиційними звичаями й обрядами.

Починалося все зі сватання, коли запрошені женихом старости (свати) з близьких родичів, взявши обрядовий хліб, йшли до батьків нареченої для отримання попередньої згоди на шлюб. Часто це відбувалося пізно ввечері для збереження таємниці. Вівся традиційний діалог (із згадкою мисливця і куниці, купця і товару, біблійних персонажів). Якщо згода була отримана, наречена пов’язувала сватам рушники через плече, а жениху подавала на тарілі хустку, нерідко виготовлену нею, потім запрошувала за стіл, У разі відмови дівчина повертала старостам принесений хліб, а жениху могла подати гарбуза.

Після успішного сватання відбувалися «оглядини» нареченої, а також достатку будинку і господарства молодого (іноді, щоб продемонструвати багатство, батьки жениха йшли на хитрість - брали у сусідів коня, мішки з зерном і т. п.). Потім наступали «заручини» - скріплення договору про шлюб, після якого відмова вважалася недопустимою і спричиняла, крім громадського осуду, ще і відчутний грошовий штраф.

Далі починався період підготовки до весілля, яке звичайно грали восени з Покрови (1 жовтня) до Пилипівського посту (14 листопада) або взимку з Хрещення (19 січня) до Масниці.

Передвесільні дії починалися з відправлення молодого і молодої на «запросини». Запрошували звичайно всіх родичів, сусідів. Наречена з дружкою заходили в будинок і, вимовляючи традиційну фразу; «Просили мамо і тато на хліб-сіль, і я прошу на весілля», - клали на стіл обрядовий хлібець - «шишку».

Обов’язковою обрядовою дією було прощання жениха і нареченої зі своєю свободою, акт їх відокремлення від несімейної групи молоді. Особливою ліричністю відзначався «дівич-вечір» напередодні весілля, який символізував перехід дівчини в новий статус. Подруги плели вінки і виготовляли «весільне гільце» - обліплювали тістом гілку сосни, вишні, черешні, випікали і прикрашали калиною, кольоровими стрічками. Вже в кінці весілля молода відламувала гілочки від «гільця» і роздавала дружкам. На вечорі у жениха виготовляли інший атрибут - весільну шаблю, також яскраво прикрашену. На весіллі ці предмети символічно об’єднувалися. Завершувався вечір «посадом» окремо в хатах жениха і нареченої, коли батьки благословляли молодих.

Церковне вінчання проводили іноді в один день з весіллям, іноді заздалегідь, але воно не було головною дією шлюбу. Якщо весілля чомусь відкладалося, звичай не дозволяв вінчаним жити разом. На вінчання молоді вирушали нарізно, отримавши батьківське благословення. Цікаво, що християнський обряд все одно набував у народі магічного характеру. Наречена могла класти за пазуху мак - від корости, а в кишеню - металевий предмет (ключ, ножиці, ніж) від зурочення. У шви одягу з цією ж метою встромляли голки, шпильки, у взуття могли покласти ягоди горобини, а на шию повісити прикраси з бурштину. Після вінчання молодих зустрічали біля будинку нареченої. Вони тричі кланялися її батькам, а ті підносили їм хліб-сіль. У цей же час звичайно відвозили посаг в будинок жениха (скриня, в якій дівчина з дитячих років збирала одяг, рушники, прикраси, і куди ніхто не мав права заглядати). У всьому весільному пересуванні молодих супроводжував «весільний поїзд» - супровід з бояр жениха і дружок нареченої. На шляху жениха декілька разів організовували «перейми», вимагаючи викуп за наречену. У самому весільному дійстві велику роль відігравали хрещені батьки. Протягом усього весілля здійснювався цілий ряд обрядів, які уособлювали ідею родючості і достатку: обсипання молодих зерном і дрібними грошима, переступання через кожух. Почесним гостем вважався чаклун, якого кликали, щоб захистити молодих від причини. Він розкидав по хаті шматочки підсоленого хліба, плюнувши тричі на схід, оглядав кутки, насипав в них жито, траву і золу (проти причини і на здоров’я молодих).

Обов’язковим було бучне гуляння, в процесі якого відбувався обряд дарування, поділ весільного короваю тощо. Найбільш драматичним моментом було розплітання коси і покриття голови молодої очіпком. Це символізувало перехід дівчини в заміжній стан. Відтепер вона не мала права ходити з непокритою головою, це сприймалося як великий гріх. За старовинними народними уявленнями, простоволоса заміжня жінка могла накликати хвороби і неврожай.

Наречену відвозили в хату жениха, де здійснювалося обрядове з’єднання - молодим перев’язували руки рушником або поясом. Існувало багато символів з’єднання - дві паляниці, «весільне гільце» і шабля, дві перев’язані ложки.

Весілля закінчувалося обрядом шлюбної ночі, який включав перевдягання молодої, виведення її до гостей, демонстрацію цнотливості. Ритуальне приєднання невістки до рідні чоловіка символізували розпалювання нею печі, приготування обіду, пригощання свекрухи. Другий день весілля знаменувався також рядженням - складними театралізованими діями, в яких злилися ігрові розважальні моменти і магічні дійства. Всі перевдягалися, зображаючи тварин, циган, убогих і т. п. З піснями і танцями вирушали до батьків молодої на млинці. Існував цікавий звичай зображати «фальшиву наречену». Гостей зустрічав дружок, одягнутий в лахміття, з кропив’яним вінком на голові, вимазаний сажею, і доводив матері нареченої, що він і є її донькою, аж поки не з’являлася справжня молода.

Весілля завершувалося порідненням двох сімей - «дякуванням». Потім ще протягом місяця відбувалися різноманітні взаємні візити, які остаточно оформляли створення нової сім’ї.

Весільні обряди, правила взяття шлюбу мали суттєві регіональні відмінності.

Оскільки українське суспільство з давніх давен відрізнялося особливим незалежним статусом жінки, то досить поширеним було сватання дівчини за парубка. За описом І. С. Нечуй-Левицького, дівчина, яка сваталася, приходила в хату до парубка, приносила хліб і сідала на лаву. Люди мали за гріх відмовляти дівчині. На Запоріжжі існував цікавий звичай, коли дівчина чи незаміжня жінка могла обрати собі чоловіком засудженого до страти. На знак свого вибору вона накидала на голову засудженому свою хустку. У цьому випадку останній міг або згодитися на шлюб, і тоді страта відмінялася, вирок скасовувався, або не погодитися, і тоді засуджений страчувався. В історії Січі зафіксовані обидва випадки.

Таким чином, народна культура відіграла особливу роль в українській історії. Саме завдяки їй в умовах тривалої відсутності національної державності (особливо у XVIII ст.) була збережена спадкоємність української культурної традиції. Багато згаданих звичаїв і обрядів українці зберегли до сьогодні. Індустріальне суспільство, урбанізація нівелюють традиційні національні і регіональні особливості культури. І в цих умовах дуже важливо ретельно зберігати, вивчати і популяризувати накопичені багатьма поколіннями знання, традиції. Адже без минулого немає майбутнього.

Запитання для самоперевірки:

1. Які ознаки територіальної громади вам відомі?

2. Охарактеризуйте внутрішню структуру територіальної громади.

3. Розкажіть про стосунки між поколіннями в громадах у минулому, порівняйте їх із сучасними.

4. Якою була роль громади у формуванні морально-етичних норм життя селян?



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.