Усі уроки до курсу «Правознавство». 10 клас
УРОК 25
Кримінальне право. Поняття та ознаки злочину
Мета: сформувати поняття про кримінальне право, поняття та ознаки злочину, ознайомити учнів з джерелами кримінального права, показати на практичних вправах реалізацію кримінальних правових відносин, пояснити сутність поняття «суб’єкт злочину»; виховувати повагу до закону.
Тип уроку: засвоєння нового матеріалу.
Основні поняття: кримінальне право, джерела кримінального права, злочин, склад злочину, види злочинів, стадії скоєння злочину, стан неосудності, співучасть у злочині.
Епіграф: Право верховної влади карати за злочини базується на необхідності захищати довірене їй суспільне благо від узурпації його приватними особами. (Чезаре Беккаріа)
ХІД УРОКУ
I. Організаційна частина уроку
II. Мотивація навчальної діяльності учнів
Бесіда з учнями
1. Поясніть своє розуміння висловлювання Чезаре Беккаріа.
2. Пригадайте, що таке правопорушення.
3. Назвіть основні види правопорушень.
4. Які причини можуть бути для скоєння злочину?
5. Доведіть прикладами, що в нашій країні діє класичне правило: «Nullum crimen nulla poena sine lege» («Без указівок закону немає ані злочину, ані покарання»).
III. Вивчення нового матеріалу
Кримінальне право
Розповідь учителя
Зростання злочинності в Україні, особливо організованої, насильницької та корисливої, що спостерігається в останні роки, викликано переломним періодом розвитку України і деякими іншими негативними чинниками. Це ставить перед державою серйозні завдання боротьби з таким явищем. Необхідно домагатися припинення зростання злочинності, а потім і її суттєвого скорочення. З цією метою вживаються політичні, економічні, організаційні, законодавчі та інші заходи. Юридичною базою боротьби зі злочинністю є кримінальне законодавство. Щоб це законодавство було досить ефективним, необхідно правильно його застосовувати. Однак для цього слід ґрунтовно вивчати це законодавство, з тим щоб добре знати й застосовувати в практичній діяльності його норми. Розпочинаючи його вивчення, треба мати на увазі, що поняття «кримінальне право» вживається у двох значеннях, а саме:
- 1) кримінальне право — це галузь права (одна із галузей — кримінальне законодавство). Звідси кримінальним правом іменують закони, тобто нормативні акти, в яких містяться положення цієї галузі права;
- 2) проте під кримінальним правом розуміють також науку кримінального права, тобто теорію кримінального права, наукову дисципліну, доктрину.
Розглянемо спочатку кримінальне право як галузь права.
Кримінальне право як самостійна, окрема галузь права має низку як загальних для всіх галузей права ознак, так і специфічних, характерних тільки для неї. Виходячи з цього, кримінальне право:
- 1) являє собою систему (сукупність) юридичних норм (правил поведінки), встановлених у суспільстві. Норми кримінального права — це узагальнені правила, що охоплюють безліч відповідних життєвих ситуацій, індивідуальних випадків. Так, норми про відповідальність за умисне вбивство передбачають всі можливі в реальному житті конкретні випадки вбивств, як би вони одне від одного не відрізнялися. Норми кримінального права загальної дії, крім того, є загальнообов’язковими до виконання, маючи тим самим ознаку загальнообов’язкової нормативності. Ці норми здебільшого виступають як норми-заборони. Вони забороняють певні вчинки людей, а саме — злочинні дії або злочинну бездіяльність під загрозою вживання за їх вчинення особливих примусових заходів — кримінального покарання;
- 2) його норми (правила поведінки) встановлюються лише вищими органами законодавчої влади й закріплюються у відповідних законах. Це так зване позитивне, або чинне, право. Саме тому кримінальне право має формальну визначеність — воно точно фіксує в законах у гранично формалізованому вигляді в письмовій формі ознаки злочинів і покарань за них, тобто вимоги, що висуваються до поведінки людей, межі та умови їх вчинків, наслідки протизаконних дій або бездіяльності. Слід спеціально відмітити, що формальна визначеність кримінального права — це не тільки гарантія законності та однаковості застосування його норм, а й одне з невід’ємних прав людини. Визначеність правових приписів, фіксуючи межу між злочинною і незлочинною поведінкою, чітко визначає тим самим можливість людини здійснювати свої права і свободи відповідно до закону, чітко уявляти, що дозволено, а що заборонено кримінальним законом.
- Відповідно до Конституції України кримінальні закони видаються лише Верховною Радою України. Ніякі інші державні органи або посадові особи (навіть Президент України) не правомочні видавати норми кримінального права. За цією ознакою кримінальне право відрізняється від інших галузей права (наприклад, норми цивільного права можуть встановлюватися урядом, норми адміністративного права — навіть органами влади на місцях). Отже, кримінальне право знаходить своє вираження тільки в законах. Відтак, основним джерелом кримінального права є кримінальний закон;
- 3) має свій предмет і метод правового регулювання. Норми кримінального права встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які покарання підлягають застосуванню до осіб, що скоїли ці злочини (ч. 2 ст. 1 Кримінального кодексу України). Злочин і покарання — це ті суспільні явища, що визначаються нормами кримінального права. Саме відносини, що виникають у зв’язку зі скоєнням злочину і застосуванням за це певних покарань, і становлять предмет кримінального права. Оскільки злочини мають підвищену суспільну небезпечність для суспільних відносин, що склалися в Україні, і правопорядку, держава застосовує за їх скоєння й найбільш гострі примусові заходи — кримінальні покарання. Застосування покарання — це метод правового регулювання відносин, що виникають у зв’язку зі скоєнням злочину.
У покаранні, що призначається судом від імені держави за скоєний злочин як санкція за порушення кримінально-правової заборони, передбачена в законі, проявляється і така властивість кримінального права, як його державна забезпеченість.
Отже, необхідно зазначити, що кримінальне право як система норм (законів) має такі ознаки: загальнообов’язкову нормативність, формальну визначеність і державну забезпеченість, а також властиві йому предмет і метод правового регулювання. Ці ознаки, притаманні праву взагалі, стосовно кримінального права виступають дуже чітко і своєрідно, відображуючи особливості цієї галузі права. Таким чином, кримінальне право як галузь права — це система, сукупність юридичних норм (а по суті — законів), прийнятих Верховною Радою України, що встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які покарання підлягають застосуванню до осіб, що їх скоїли.
У цьому визначенні містяться основні ознаки кримінального права, що відрізняють його від інших галузей права. Звичайно, кримінальне право передбачає підстави, умови кримінальної відповідальності, випадки звільнення від кримінальної відповідальності і покарання, звільнення від відбування вже призначеного покарання, погашення і зняття судимості. Однак усі ці норми і відносини, що ними врегульовані, підкоряються загальним, вихідним інститутам кримінального права — злочину й покаранню, визначаються ними. Значення цих понять, їх ключова роль настільки великі, що навіть найменування цієї галузі права в багатьох мовах, у тому числі українській, пов’язується з ними. Кримінальне право походить від латинського терміна crimen — злочин. В українській мові іноді цю галузь права називають «карним правом («кара» — це покарання). Також і відповідний кодекс називають Кримінальним кодексом (Кодексом про злочини) чи Карним кодексом (Кодексом про покарання).
Поняття та ознаки злочину
Злочин, як і будь-яке інше правопорушення, є вчинком людини. Саме тому йому притаманні всі ті об’єктивні та суб’єктивні особливості, що характеризують поведінку людини: фізичні властивості — той чи інший рух або утримання від нього, використання фізичних, хімічних, біологічних та інших закономірностей навколишнього світу; психологічні властивості — вияв свідомості і волі, певна мотивація поведінки, її цілеспрямованість.
Але, на відміну від інших вчинків людини, злочин за своєю соціальною сутністю є посяганням на ті відносини, що склалися в суспільстві, відображають його найбільш важливі інтереси, внаслідок чого охороняються законом про кримінальну відповідальність. Злочин завжди суперечить основним потребам та інтересам суспільного розвитку. А оскільки саме об’єктивні закономірності розвитку суспільства, його потреби та інтереси виступають критерієм, мірилом цінності чи антицінності людської поведінки, відповідності чи невідповідності її цим потребам та інтересам, злочин завжди є антисоціальною поведінкою. При цьому, оскільки інтереси й потреби суспільства постійно розвиваються, відповідно змінюється на певному етапі суспільного розвитку й оцінка поведінки людини як антисоціальної, злочинної. Тому поняття злочину не може бути незмінним: воно завжди повинне відповідати конкретному етапу розвитку суспільства, потребам та інтересам, притаманним саме цьому етапу.
Це дозволяє зробити два висновки:
- 1) поняття злочину залежить від соціально-економічних відносин, що існують на певному етапі розвитку суспільства, і тому є історично змінюваним;
- 2) визнання певної поведінки людини злочином (криміналізація діяння) чи виключення її з кола злочинних (декриміналізація діяння) є безперервним процесом оцінки відповідності чи невідповідності цієї поведінки суспільному розвитку.
Поняття злочину в кримінальному праві є універсальною і фундаментальною категорією: воно лежить в основі змісту всіх кримінально-правових інститутів. Саме тому визначенню цього поняття в кримінальному праві надавалося й надається великого значення.
В історії кримінального права поняття злочину визначалося по-різному. Залежно від того, чому надавалось більшого значення — соціальній чи правовій характеристиці злочину, — можна виокремити три визначення цього поняття: формальне, матеріальне і формально-матеріальне.
Формальне визначення відображає юридичну природу, юридичні ознаки злочину: злочином визнається таке діяння, яке передбачається законом як кримінально каране (злочинним є те, що каране, або злочинним є те, що передбачене кримінальним законом). Матеріальне визначення вирізняє лише соціальну сутність злочину, суперечність його певним соціальним цінностям (злочин — суспільно небезпечне діяння). Формально-матеріальне визначення поєднує в собі соціальну та юридичну характеристику злочину (злочин — суспільно небезпечне й передбачене кримінальним законом діяння). Якщо поставити питання про те, яке з цих визначень є більш обґрунтованим, більш цінним, то насамперед необхідно мати на увазі, що будь-яке визначення того чи іншого поняття тільки тоді може виконувати свої функції, коли воно максимально точно й вичерпно відображає істотні, типові ознаки певного діяння, явища. У цьому розумінні формально-матеріальне визначення має перевагу — воно дозволяє відповісти не лише на питання, які діяння закон визнає злочином, але й на питання, чому закон визнає їх злочинами, що в сукупності відбиває соціальну і правову природу, суть злочину.
КК України дає саме таке визначення. Стаття 11 встановлює: «Злочином є передбачене цим Кодексом суспільне небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину». Перше, що підкреслюється в цьому визначенні, — це характеристика злочину як діяння: дії (активної поведінки) чи бездіяльності (пасивної поведінки). Це має принципове значення. Злочин як свідомий вольовий вчинок людини повинен бути виражений у конкретній дії або бездіяльності. Думки, погляди, переконання, що не здобули свого вираження в актах дії або бездіяльності, навіть якщо вони суперечать інтересам суспільства, злочином визнаватися не можуть. Разом з тим і конкретна дія або бездіяльність, позбавлена психологічної основи діяння — свідомого і вольового елементів (це, наприклад, рефлекторні, інстинктивні вчинки), не є злочином. Це й пояснює, чому в ст. 11 вказується, що злочином є лише діяння, вчинене суб’єктом злочину, яким, відповідно до ч. 1 ст. 18 КК, є фізична осудна особа, що скоїла злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, тобто особа, що діє зі свідомістю і волею, які є достатніми для того, щоб поставити їй у вину вчинене діяння. Аналіз ч. 1 ст. 11 КК показує, що в ній чітко закріплені три ознаки злочину: суспільна небезпечність діяння, винність і передбачуваність діяння в законі про кримінальну відповідальність. Перші дві ознаки — суспільна небезпечність і винність — є матеріальними, що розкривають як зовнішню, так і внутрішню соціально-психологічну природу злочину. Третя — передбачення діяння
КК — формальна, що відбиває юридичну, нормативну природу злочину, тобто його протиправність. Разом з тим аналіз ч. 2 ст. 1, яка визначає завдання Кримінального кодексу, дозволяє стверджувати, що передбачуваність діяння в КК одночасно означає й обов’язкову караність його за цим Кодексом. Частина 2 ст. 1 вказує, що для здійснення завдання захисту суспільних відносин від злочинних посягань кодекс визначає, «які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються щодо осіб, що їх скоїли». У цій нормі чітко відбивається нерозривний зв’язок кримінальної протиправності та кримінальної караності в характеристиці злочину. Саме тому в науці кримінального права панує думка про наявність чотирьох обов’язкових ознак злочину: суспільної небезпечності, винності, протиправності й караності. З урахуванням цих ознак можна дати наукове визначення поняття злочину: злочином визнається суспільне небезпечне, винне, протиправне й кримінально каране діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину. Кожна з цих ознак злочину відображає його різні істотні властивості, має свій зміст.
Суспільна небезпечність як матеріальна ознака злочину полягає в тому, що діяння або завдає шкоди відносинам, які охороняються кримінальним законом, або містить у собі реальну можливість заподіяння такої шкоди. Це — об’єктивна властивість злочину, реальне порушення відносин, що склалися в суспільстві. Виникнення, зміна, втрата суспільної небезпечності діяння зумовлені об’єктивними закономірностями суспільного розвитку, нерозривним зв’язком з тими соціально-економічними процесами, що відбуваються в суспільстві. У частині 1 ст. 11 КК суспільна небезпечність як обов’язкова ознака злочину тільки називається, її змісту закон не розкриває. Між тим порівняльний аналіз різних видів правопорушень (адміністративних, дисциплінарних тощо) свідчить, що їх суспільна небезпечність не рівнозначна суспільній небезпечності злочину: суспільна небезпечність злочину як виду правопорушення є значно більшою. Не тотожні за своєю небезпечністю й різні злочини. Достатньо порівняти вбивство і крадіжку.
Оцінка суспільної небезпечності діяння як ознаки злочину здійснюється на двох рівнях:
- по-перше, на законодавчому, коли законодавець криміналізує суспільно небезпечне діяння;
- по-друге, на правозастосовному, коли орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя оцінюють суспільну небезпечність скоєного злочину.
Тому суспільна небезпечність належить до оціночних понять. Критерієм оцінювання суспільної небезпечності, її ступеня виступають об’єктивні та суб’єктивні ознаки злочину: об’єкт, на який посягає злочин, наслідки, спосіб скоєння злочину, форма вини, мотив і мета тощо. Тільки оцінка всієї їх сукупності може розкрити об’єктивну, реальну небезпечність злочину — його тяжкість. Значення суспільної небезпечності як матеріальної ознаки злочину полягає в тому, що вона:
- по-перше, є основним об’єктивним критерієм визнання діяння злочином, його криміналізації;
- по-друге, дозволяє дати класифікацію злочинів за ступенем тяжкості;
- по-третє, визначає межу між злочином та іншими правопорушеннями;
- по-четверте, є однією із загальних засад індивідуалізації кримінальної відповідальності й покарання (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК).
Другою обов’язковою ознакою злочину, що виражає його внутрішній психологічний зміст, є винність. У цій ознаці відбивається найважливіший принцип кримінального права — принцип суб’єктивного ставлення, тобто відповідальності тільки за наявності вини, що випливає зі ст. 62 Конституції України.
Частина 2 ст. 2 КК закріпила цей принцип, указавши, що особа вважається невинуватою у скоєнні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Таким чином, закон про кримінальну відповідальність виключає об’єктивне ставлення, тобто відповідальність за шкоду, заподіяну за відсутності вини. Вина, відповідно до ст. 23 КК, — це психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та її наслідків, виражене у формі умислу або через необережність.
Злочин являє собою єдність об’єктивного та суб’єктивного: діяння і психічного (свідомого і вольового) ставлення до нього. Як діяння не може бути розкрите поза зв’язком з психічним ставленням особи до нього, так і зміст психічного ставлення (вини) не може бути визначений поза зв’язком з характером діяння: об’єктом, на який вона посягає, способом, наслідками та іншими його об’єктивними ознаками. Вина значною мірою визначає характер діяння і ступінь його тяжкості та є важливим критерієм визнання його злочином.
Обов’язковою ознакою злочину є також його протиправність. Протиправність як формальна ознака злочину означає передбачення його в кримінальному законі. Кримінальна протиправність тісно пов’язана із суспільною небезпечністю: вона є суб’єктивним вираженням об’єктивної, реальної небезпечності діяння для суспільних відносин, її законодавчої оцінки. Тому кримінальна протиправність — це юридична, правова оцінка суспільної небезпечності, закріплена в законі. Саме суспільна небезпечність, її ступінь визначає об’єктивні межі протиправності. За цими межами питання про криміналізацію діяння поставати не може. Виділення законом кримінальної протиправності як обов’язкової ознаки злочину являє собою конкретне вираження принципу законності в кримінальному праві: кримінальній відповідальності й покаранню підлягає лише особа, що вчинила таке суспільне небезпечне діяння, яке передбачено законом як злочин. Кримінальний закон дає вичерпний перелік злочинів. Якщо навіть діяння становить небезпеку для суспільства, але не передбачене законом про кримінальну відповідальність, воно не може розглядатися як злочин.
Звідси випливає найважливіше положення про неможливість застосування кримінального закону за аналогією до діяння, що прямо в ньому не передбачене. Частина 4 ст. З КК прямо вказує, що застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією забороняється.
Слід зазначити, що кримінальні кодекси України 1922І1927 років допускали аналогію закону, яка означала, що в разі відсутності в Кримінальному кодексі вказівок на окремі види злочинів покарання застосовується за тими статтями КК, що передбачають найбільш схожі за важливістю і характером злочини, з урахуванням правил Загальної частини. Введення в ці роки аналогії мало усунути прогалини в кримінальному законі, що пояснювалося неможливістю передбачити в тих умовах у КК вичерпний перелік злочинів. Хоча аналогія в перших КК й обмежувалася певною мірою обов’язковим встановленням схожості діянь (вчиненого і передбаченого кримінальним законом) за об’єктивними ознаками, вона відкривала простір для суб’єктивного розсуду правозастосовчих органів в оцінці діяння як злочину і, зрештою, часто призводила до порушення закону. Тому необхідність зміцнення законності вимагала виключення аналогії з кримінального кодексу та утвердження принципу: немає злочину без вказівки на те в законі. Це й було зроблено вже в ст. 7 КК України 1960 р., хоча норми, яка б прямо забороняла аналогію, у цьому кодексі не містилося. Конституція України в ч. 2 ст. 58 містить найважливіший принцип законності: «Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення». Частина 4 ст. 3 КК цілком відповідає цьому положенню Конституції України.
З ознакою протиправності пов’язана четверта обов’язкова ознака злочину — його караність. Під караністю розуміють погрозу застосування покарання за злочин, що міститься в кримінально-правових санкціях. Караність за своєю сутністю випливає із суспільної небезпечності і протиправності діяння. Діяння тому і є кримінально караним, що воно суспільне небезпечне й передбачене кримінальним законом як злочин. У той же час діяння, за яке в законі передбачено кримінальне покарання, не втрачає властивостей злочину, якщо в конкретному випадку його вчинення за нього не буде призначене покарання (наприклад, після закінчення строків давності, за амністією й ін.). Ще в 1961 р. В. В. Сташис справедливо зазначив, що «зовсім неправильно ототожнювати караність як ознаку злочину із застосуванням покарання в будь-якому випадку його вчинення. Караність слід розуміти як встановлення в законі за вчинення певного діяння кримінально-правової санкції, яка дає можливість застосування в належних випадках (а не завжди) покарання».
З урахуванням викладеного, підкреслюючи єдність ознак злочину, можна зробити висновок, що тільки наявність сукупності розглянутих чотирьох ознак — суспільної небезпечності, винності, протиправності, караності — характеризує діяння, вчинене суб’єктом злочину, як злочин.
Перегляд кінофільму
«Кримінальна відповідальність неповнолітніх»
Обговорення фільму.
Доповнення учнів
Учні виступають з електронними презентаціями.
Робота з нормативно-правовими документами
1. Виписати з ККУ означення злочину, його ознаки. Проаналізувати ст. 1-4 на предмет дії ККУ в просторі та часі, зробити відповідні записи у конспект.
2. Скласти перелік джерел кримінального права.
Бесіда
1. Якими правовими актами України можуть бути визначені дії, що є злочинними?
2. У чому основна відмінність злочину від адміністративного проступку?
3. Що складає предмет кримінального права?
4. Дайте характеристику структурі ККУ.
5. Як довести, що ККУ діє в просторі та часі?
6. Що таке злочин?
7. Назвіть ознаки злочину.
8. Які ознаки має співучасть у злочині?
9. Чому, на вашу думку, останнім часом зросла злочинність серед підлітків і дітей?
10. Які механізми подолання дитячої злочинності ви можете запропонувати?
IV. Домашнє завдання
1. Опрацювати конспект лекції і відповідний матеріал підручника.
2. Знайти в пресі повідомлення про резонансні кримінальні злочини та їх покарання.
3. Підготувати електронну презентацію за темами: «Кримінальна відповідальність» та «Види кримінальних покарань».