Усі уроки до курсу «Філософія». 11 клас

УРОКИ 51-52

Поняття «політична влада». Влада і мораль

Мета: дати учням уявлення про сутність і концепції влади; схарактеризувати структуру влади; розкрити основний зміст легітимності влади (типи легітимності); викликати в учнів інтерес до теми, предмета; формувати в учнів навички порівнювати та узагальнювати, здійснювати дослідження об’єктів і явищ.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Форма проведення: шкільна лекція з елементами розгорнутої бесіди та опорою на схематичні матеріали.

Епіграф: Мета влади — влада. Джордж Орвелл

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент уроку

II. Мотивація навчальної діяльності

Бесіда

1. Яку роль відіграє в суспільстві політична сфера?

2. Що ви розумієте під поняттям «політика»?

3. На якому етапі історичного розвитку суспільства виникла влада?

Повідомлення теми і мети уроку.

III. Вивчення нового матеріалу

• Поняття «влада»

Влада — початок суспільства і політики. Вона існує скрізь, де з’являється стійке об’єднання людей — у сім’ї (діти — батьки), у виробничому колективі (керівник організації — підлеглий).

У нашій школі теж є влада в особі директора, його заступників, які впливають на нашу поведінку, діяльність, вдаючись до різних методів — права, авторитету, примусу. Після закінчення школи дехто з вас також керуватиме колективом. Який стиль керівництва для впливу на підлеглих ви оберете: диктаторський, ліберальний, демократичний?

Коли ми говоримо про політичну владу, то маємо на увазі державу, гілки влади (виконавчу, законодавчу, судову). Французи сприймають владу як центральний уряд; англійці — як державу, німці — як міць, насильство; росіяни — як начальство; чехи — як батьківщину, вітчизну; українці — зневажливо. Політична влада — це могутність.

Влада — міць, сила, вплив, багатство, норми, права. Владу можна втрачати, передавати, одержувати, ділити. Владу порівнюють із грошима, адже величина її може змінюватися.

Поняття «влада» складне й суперечливе. У повсякденному житті ми говоримо про владу батька над дітьми, пророка над послідовниками його вчення, сил природи над людиною, держави над громадянином. Ці уявлення про владу мають і чимало спільного. Тому не випадково мислителі впродовж століть намагалися дати визначення поняттю «влада». Так, Арістотель вважав, що елемент панування та елемент підкорення відчуваються в усьому. Це об’єктивний закон природи, і йому коряться живі істоти. До того ж людина за своєю природою — істота політична.

Арістотель розрізняв владу деспотичну (владу господаря над рабом) і політичну (владу державного мужа над громадянином). У наш час розглядають політичну владу як один із різновидів влади взагалі.

Одного разу Конфуцій проїжджав неподалік від гори. Якась жінка голосно ридала над могилою. Схилившись на знак ушанування, Конфуцій слухав її ридання, а потім послав до жінки свого учня, і той запитав її:

— Ви так убиваєтеся, схоже, що сумуєте не вперше?

— Так воно і є, — відповіла жінка. — Колись від кігтів тигра загинув мій свекор, потім від нього також загинув мій чоловік, а тепер-от від них загинув і мій син.

— Чому ж ви не залишите ці місця? — запитав Конфуцій.

— Тут немає жорстокої влади, — відповіла жінка.

Запитання

— Як по-вашому, який висновок зробив із цієї розмови Конфуцій?

Після обміну думками учнів доцільно ознайомити з висновком Конфуція: «Запам’ятай це, учню, жорстока влада лютіша за тигра».

Завдання

1. Чи втратили ці слова свою актуальність у наші дні?

2. Порівняйте слова Конфуція із сучасними висловлюваннями про владу.

Якщо ви не будете займатися політикою, політика займеться вами.
Влада, що ґрунтується на хибній ідеї, приречена на загибель від власного виробництва.
Небезпечна влада, коли з нею совість посварилась.
Лише сильна держава забезпечує свободу своїм громадянам.
Чим сильніша влада, тим менше свободи.
Насильство також може маскуватися під право.
Більше вір своїм очам, ніж чужим промовам.
Слабку владу ми критикуємо, сильну — боїмося.
Ми повинні стати рабами законів, щоб стати вільними.

3. Прокоментуйте:

Варто Конгресу відмочити хохму, як вона стає законом, варто Конгресу прийняти закон, як він виявляється хохмою.
Політики всюди однакові. Вони обіцяють тобі побудувати міст там, де немає річки. М. С. Хрущов
Політик, який нарікає на засоби масової інформації, схожий на того, хто нарікає на море.

Політика — мистецтво жити разом. Чи політика винна в тому, що вона «брудна справа»?

Отже, що таке влада?

Влада — здатність і можливість здійснювати свою волю, справляти визначальний вплив на діяльність, поведінку людей за допомогою авторитету, права, насильства.

• Концепції існування влади

Виконання практичного завдання

Учні разом із викладачем вивчають питання про концепції влади. Аркуші з текстами лежать на учнівських столах.

1. Теологічна (грец. theos — Бог) — будь-яка державна влада походить від Бога. «Джерело влади в Бозі» — Фома Аквінський (1225-1274). Він визнавав позитивну роль Бога, оскільки держава виражає божественну волю до миру, добра і порядку. Обґрунтував право на опір гріховній і незаконній владі.

2. Телеологічна (грец. telios — мета) — реалізація намічених цілей:

служити суспільству;
мати привілеї, престиж, становище в суспільстві;
насолоджуватися, перебуваючи при владі.

3. Біологічна — влада потрібна для приборкання агресії людини, як біологічної істоти.

4. Біхевіористська (англ. behaviour — поведінка) — людина — «владолюбна тварина». Влада — засіб поліпшення життя, набуття багатства, престижу, свободи, безпеки.

5. Структурно-функціональна теорія соціальної дії, роль керуючих і керованих (американець Т. Парсонс (1902-1979)). Поділ функцій управління і виконання. Влада — обіймання керівних посад.

6. Конфліктологічна — влада як панування одного класу над іншим. Природа цього панування зумовлена економічною нерівністю. Визнання класової природи влади. К. Маркс (1818-1883), Ф. Енгельс (1820-1895), В. Ленін (1870-1924).

7. Психологічна влада — прагнення одних влади, інших — добровільного рабства. Вождь — еліта, маса — любов. Влада — підпорядкування, страх, звичка, зацікавленість, переконаність, благоговіння перед авторитетом.

8. Системна концепція — влада — похідна соціальної системи.

9. Елітарна — панування еліти (меншого), підпорядкування маси (більшого).

Запитання

— Який можна зробити висновок, ознайомившись із концепціями влади?

Висновок. Підходів до трактування влади багато. Влада багатогранна, це поняття розкривається по-різному. У політології питання про владу є дискусійним, проблемним, відкритим. Влада — суспільне явище.

• Структура влади

1. Джерела влади:

сила;
багатство;
становище в суспільстві;
знання, інформація;
природна обдарованість (харизма);
демократичні процедури — вільні вибори;
джерело влади в Україні — народ.

2. Суб’єкти влади

держава, її інститути;
політичні еліти;
лідери;
політичні партії;
окрема людина;
спільність людей;
світове співтовариство — ООН.

3. Об’єкти влади

індивід;
соціальна група;
клас;
суспільство.

4. Функції влади

панування;
керівництво;
регуляція;
контроль;
управління;
мобілізація.

5. Засоби влади

примус;
насильство;
переконання;
заохочення;
право;
традиції країни;
матеріальні цінності;
інформація.

Висновок. Питання про структуру влади зводиться до виявлення того, хто й чому (за яким правом) впливає, командує, змушує, керує, що для цього використовується, хто підпорядковується.

• Типи легітимності влади

1. Харизматична влада — прикмета як архаїчного, так і сучасного суспільства. XX століття називається століттям натовпу. Харизматичні лідери є найбільш актуальними для конкретної ситуації, вони сильно впливають на натовп. Харизматичний лідер — улюбленець натовпу. Такими були Робесп’єр, Ганді, Мао, Ш. де Голь, Ленін, Сталін, Гітлер.

2. Традиційна влада. Досягається завдяки звичаям, звичці коритися владі, вірі в непохитність і святість усталених порядків. Традиційне панування характерне для монархії. Воно схоже з відносинами в патріархальної сім’ї, заснованій на беззаперечній покорі старшим. Традиційна влада вирізняється міцністю завдяки інституту успадкування влади монарха, який підкріплений багатовіковими традиціями підпорядкування владі.

3. Легальна влада. Панування, пов’язане з вірою в правильність юридичних норм і необхідністю їх виконання. Люди підкоряються тим, хто наділений відповідними повноваженнями.

• Влада і мораль

Мораль і влада різняться механізмом впливу на суспільство. Мораль є різновидом індивідуального регулювання, утвердження соціального в індивідуальному за допомогою найбільш загальних правил поведінки. На їхній основі забезпечується взаємозв’язок окремих індивідів шляхом узгодження особистого інтересу із суспільним.

Влада переймається суспільними або груповими інтересами, тому прямо не виражає індивідуальних потреб. Проте високий рівень мотивації політичної участі громадян досягається завдяки ефективності політики як соціального інституту в розв’язанні актуальних проблем. Отже, незважаючи на певні відмінності, влада й мораль доповнюють і взаємозабезпечують одна одну.

Щоправда, у реальній практиці їхні взаємини набагато складніші й суперечливіші, ніж у теорії. Збалансованої взаємодії між ними можна досягти лише у зрілому громадянському суспільстві, де дотримання законів владою й індивідом є природним наслідком їхнього культурного, цивілізованого та інтелектуального розвитку. Проте в історії частіше зустрічалися дві крайності. Перша, коли політика на основі глобальних, зазвичай утопічних цілей, повністю підпорядковувала собі моральні норми й цінності. При цьому потреби конкретної людини приносилися в жертву інтересам суспільства, класу, партії. У такому випадку політична доцільність підмінювала прості вимоги чесності, порядності і совісті. Відомий російський філософ С. Франк (1877-1950) зазначав, що «велика ідея організації людського гуртожитку, заміни хаотичної анархії свідомою планомірністю... без необхідних обмежень, що випливають з інших моральних вимог, без усвідомлення труднощів, що перешкоджають її здійсненню... дають початок своєрідній і однобічній системі думок, що логічно приводить до деспотизму». Заміна моралі політикою відкрила можливість для утвердження такої форми деспотизму, як тоталітаризм, що перетворив людину на гвинтик великого механізму здійснення глобальної ідеї.

Інша крайність виражається у злитті політики й моралі. Орієнтуючись на вічні цінності, мораль принижує ефективність і результативність політичних рішень. Адже щоразу під час прийняття рішень лідерам, елітам доводиться співвідносити їх із моральними нормами суспільства. Вихід із цього замкненого кола двісті років тому запропонував президент США Т. Джефферсон, який стверджував, що мистецтво керування виходить із мистецтва бути чесним.

Особливість зв’язку і суперечностей політики й моралі визначається також типом соціальних систем, способу життя. Політика тоталітарного типу тяжіє до перетворення моральних відносин у похідні від політичних цілей і принципів. Політика в рамках правової держави має обмежену сферу. Зіткнення політики й моралі мінімальні.

Основне джерело суперечностей політики і моралі полягає в тому, що один соціокультурний тип політичної волі зіштовхується з іншим типом морального імперативу. Тому в масштабах суспільства політичні і моральні відносини самі по собі внутрішньо суперечливі.

• Моральна оцінка політичних рішень і особистості політика

Політичні рішення приймаються органами державної влади, політичними лідерами, керівниками. Політичні лідери, на думку деяких авторів, — це персоніфіковані масові бажання, очікування й емоції. Моральний зразок у політиці — це образ «бажаного я», яким хотілося б бути, який хотілося б створити. Це мають бути нестандартні, видатні особистості, які можуть стати зразком поведінки.

Під час прийняття політичних рішень береться до уваги, що політика має справу з об’єктивними реальностями (природними, економічними, біологічними, міждержавними й тощо). Політик, що приймає рішення, має справу з конкретними людьми лише в кінцевому підсумку. Отже, моральне обґрунтування політичних рішень — це їхня відповідність загальнолюдським цінностям, принципам гуманізму і свободи.

Політичний вибір стратегічного характеру повинен бути всебічно обгрунтований, зокрема й із моральної точки зору, а саме: як це позначиться на моральному здоров’ї суспільства. Політика акумулює інтереси мільйонів людей. Але вона не може ігнорувати інтереси особистості. «Якщо правильно зрозумілий інтерес становить принцип усієї моралі, — писали К. Маркс і Ф. Энгельс, — то необхідно прагнути того, щоб приватний інтерес окремої людини збігався із загальнолюдськими інтересами».

У розробці політичних рішень виявляються такі якості політичних лідерів, як інтелект, уміння прогнозувати наслідки прийнятих рішень та ін. Якщо в разі ухвалення рішення виникає колізія між мораллю і можливими політичними результатами, обов’язок політика — максимально орієнтуватися на моральні критерії. Моральній оцінці підлягають також результати політичних рішень. Ця оцінка враховує, якими методами проводиться політика і якими є наслідки політичних рішень для людей. Можуть оцінюватися лише загальні підсумки політики. Швидше за все, не можна покласти моральну відповідальність на політику за кожну особистість, що потрапила «під колеса» політичної машини. Такої відповідальності не здатна витримати жодна людина.

Влада відчутно впливає на особистість політика, і зазвичай не в кращий бік. Римський історик Тацит стверджував, що Веспасіан єдиний з усіх римських державців, хто, ставши принцепсом, змінився на краще. Століття, що минули відтоді, переконують, що випадок із Веспасіаном залишився швидше винятком, ніж правилом. Влада, будучи безконтрольною, здатна не тільки деформувати моральні і психологічні основи особистості, але й спровокувати її повну деградацію: необов’язковість, несумлінність, некомпетентність і безграмотність аморальні в політичній діяльності. Політика завжди була, є і буде сферою моралі й особливо небезпечної соціальної аморальності.

Невідповідність політичних і моральних дій і стану свідомості (розбіжність між словами і справами, запитом і відгуком на нього, правдою і неправдою та ін.) також аморальні. Політика — це мистецтво передбачення, сфера продуманих кроків, маневрів, компромісів, розрахунків, але також і хитрості, обману, загравання, великої, але не завжди чесної гри. І сьогодні чесність, щирість, висока моральність дуже важко впроваджуються в політику. Кар’єристи, авантюристи, екстремісти й махінатори становлять загрозу для політики, але, на жаль, знаходять шляхи потрапити до неї. Перехід до чесної політики, характерної для справжнього гуманного суспільства, — тривалий і важкий процес.

Політика не може бути моральною. Вона здатна бути відносно моральною і відносно аморальною. Її критерієм є людська пам’ять, індикатором — історія. Володимир Великий був п’яницею і розпусником, проте в історію він увійшов як творець Давньоруської імперії та хреститель Русі.

Богдана Хмельницького ми шануємо як чудового полководця й державного діяча. Чи хто дорікатиме йому, що з союзниками-татарами гетьман розраховувався ясиром — дозволом брати в неволю українських жінок і дітей? Ніхто не згадає і про жорстоку розправу Богдана над ватажками селянського повстання 1650 року...

Євген Коновалець та інші діячі ОУН є для українців лицарями духу, людьми, що боролися за незалежність України. Але як ставитися до організованих ними терористичних акцій і експропріацій? Митрополит Андрей (Шептицький) був вимушений звернутися до своєї пастви з посланням «Не убий!», спрямованим проти терору, який розгорнули націоналісти в Галичині. Згодом виявиться, що в націоналістичному середовищі дискутувалося питання страти митрополита Андрея! Тепер і ОУН, і Шептицький — частина нашої історії. Навіть більше: і ОУН, і Шептицький є тими підвалинами, на яких ми намагаємося вибудувати власний патріотизм.

Цих прикладів достатньо для того, аби усвідомити: моральність буває відносна, історія ж і людська пам’ять легко заплющують очі на аморальні вчинки видатних діячів. Історія поблажливо ставиться до аморальності видатних, непересічних постатей. Проте найменша похибка нікчеми залишиться в пам’яті поколінь, перекресливши всі добрі справи і з часом набувши гіпертрофованих розмірів.

Мораль і політика — речі несумісні. Політика — це боротьба за владу, в якій перемагає сильніший, хитріший, жорсткіший; це боротьба без правил. Ще Макіавеллі усвідомив, що про мораль у політиці говорити недоречно. Сучасний йому світ демонстрував, здавалося б, найпотворніші гримаси політичного життя. Борджія, Сфорца, Медічі та інші діячі пізнього Середньовіччя вдень ревно молилися Богові, а вночі убивали, страчували, катували, підсипали отруту — в ім’я Господа...

Політик, який ризикне жити виключно за моральними приписами, приречений на поразку. Він стає прогнозованим, беззахисним, беззбройним. Інша річ, що аморальність політика не повинна шкодити суспільним інтересам, соціуму загалом. Не випадково в Середньовіччі формується теорія двох мечів — меча світського і меча духовного. Церква й імператор розуміли: треба розділити політику і духовність. Папа і церковна ієрархія мають дбати про духовну сферу і мораль, політики ж — про добробут підданих, про питання війни і миру, успадкування престолу тощо. Папа коронував монархів і в такий спосіб легітимізував їхню діяльність, авансом видавав індульгенцію на певні дії, зокрема й аморальні. При цьому папа міг і відібрати корону, і відлучити короля від Церкви. Отже, світського володаря завжди контролював володар духовний. Суспільство знало, що світський володар може собі дозволити набагато більше, ніж звичайна людина. Володар у Середньовіччі стояв поза традиційною мораллю — і суспільство погоджувалося з цим.

Віддаймо Богу — Богове, а кесарю — кесареве. Судімо політика не за моральними якостями, а за його реальними справами; не з позиції Євангелія, а з позиції Історії. Церква в нас відокремлена від держави. Формально. Але суспільство й далі оцінює державних діячів за церковними критеріями, а держава трактує Церкву як звичайне міністерство чи відомство. Необхідно достатньо часу, аби усвідомити: відокремлення Церкви від держави має відбутися не стільки на папері і не стільки шляхом заборони вивчення в школі Закону Божого, скільки шляхом реального усвідомлення ролей, що їх відіграють у суспільстві Церква і політики. Щоб завтра громадянин не ішов до священика радитися, за кого віддати свій голос. І щоб політик не відпускав своїй пастві гріхи. Кожна інституція має займатися своїми справами.

Громадянин же зобов’язаний віддати свій голос за того чи іншого політика, за ту чи іншу політичну силу, а душу звіряти з духовними ідеалами. І не варто шукати моральність, духовність у політиці, як не варто виводити релігію на арену політичних пристрастей. Ми, на жаль, цього ще не збагнули. Звідси — міф про можливість приходу «моральних політиків» замість «аморальної влади». Звідси — політична боротьба між вірними різних конфесій, яка радше нагадує протистояння між політичними партіями.

IV. Підсумок уроку

Завдання для самостійної роботи