Усі уроки до курсу «Філософія». 11 клас

УРОК 29

Проблема істини у філософії. Істина і правда

Мета: сформувати в учнів власне розуміння основних понять уроку; розвивати вміння розв’язувати пізнавальні завдання за темою уроку; розширювати міжпредметні зв’язки; сприяти духовному розвиткові учнів.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Форма проведення: лекція з елементами дискусії та бесіди.

Епіграфи:

Істина — сонце розуму. Люк де Клапьє Вовенарг
Кажуть, що між двома протилежними думками перебуває істина. У жодному разі. Між ними лежить проблема. Й. В. Гете
Лише в істині — мудрість. Й. В. Гете

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент уроку

II. Вивчення нового матеріалу

Існування людини як свідомо діючої істоти неможливе без двох різних світів, що визначають її життєдіяльність. Безпосередньою умовою людського буття є не тільки матеріальний світ, а й світ духу, наявного знання, культури загалом. Для людини важливе значення має усвідомлення взаємозв’язку і взаємозумовленості цих світів, оскільки часом виникають різні світоглядні проблеми, в яких загострюється питання існування людини.

Поняття «правда», «хибна думка», «істина» виявляють і визначають особливі взаємозв’язки та співвідношення між людськими уявленнями і дійсністю. Ці особливості окреслені духовним сприйняттям знання.

Знання, зміст яких не залежить від людини, називають об’єктивними. Для визначення таких знань користуються поняттям «істина».

Істиною називають відповідність уявлень, висловлювань об’єктивній дійсності.

Істина — це знання, що відповідає дійсності і має підтвердження цієї відповідності.

Пізнання дійсності є процесом постійної взаємодії суб’єкта і об’єкта, процесом, що перебуває в постійному розвитку і опосередковується активною діяльністю суб’єкта. Аналіз пізнання саме через призму активної практичної і пізнавальної діяльності дає змогу зрозуміти суб’єктивну активність людини не як перепону, а як необхідну умову досягнення істинного знання про дійсність. Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання, до якої спрямована вся гносеологічна проблематика. Тому всі філософські напрями і школи в усі часи намагалися сформулювати своє розуміння природи і сутності істини.

Завдання

— Із цього приводу поміркуйте над двома висловлюваннями, наведеними нижче. Чи є серед них правильне? Свій вибір аргументуйте.

1. Світ — це процес безупинних змін, тому він непізнанний, недосяжний.

2. У своїй основі світ незмінний, спокійний і тому доступний пізнанню.

В основі кожного із цих висловлювань лежить припущення, що пізнавати можна тільки незмінні об’єкти. Разом із тим очевидно, що, пізнаючи світ, людина здатна виявляти його динаміку, схоплювати зміни, визначати тенденції та перспективи розвитку. Відносність отриманих суджень та висновків не скасовує їхньої істинності за конкретних умов.

Класичне визначення істини

Сучасне розуміння істини

Класичне визначення істини, яке потім стало традиційним у філософії, дав Арістотель, визначивши істину як відповідність наших знань дійсності. Проте це визначення було настільки широким і абстрактним, що його дотримувались усі філософи: як матеріалісти, так і ідеалісти, як діалектики, так і метафізики. їхні погляди різняться в питанні щодо характеру відображеної реальності та механізму відповідності

Специфіка сучасного розуміння істини полягає, по-перше, в тому, що дійсність, відображена в істині, трактується як об’єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через явище; по-друге, пізнання та його результат — істина — нерозривно пов’язані з предметно-чуттєвою діяльністю людини, з практикою, достовірне знання сутності та її проявів відтворюється в практиці. Істина — це адекватне відображення об’єкта суб’єктом, яке відтворює об’єкт таким, яким він існує, незалежно від свідомості суб’єкта пізнання

Сучасна матеріалістична теорія пізнання конкретизує традиційну концепцію істини через діалектичний взаємозв’язок понять: «об’єктивна істина», «абсолютна істина», «відносна істина», «конкретність істини», «хибна думка»

ІСТИНА
Об’єктивна істина — визначається як такий зміст людських знань про дійсність, який не залежить від суб’єкта — ані від людини, ані від людства. Слід звернути увагу на те, що в цьому визначенні наголошується на незалежності від суб’єкта саме змісту істини. Але, як характеристика людського знання, істина не може бути абсолютно незалежною від суб’єкта пізнання. На всіх етапах свого розвитку людське пізнання та його результат — знання — було і буде діалектичною єдністю об’єктивного і суб’єктивного, оскільки на всіх етапах картина світу своїм джерелом має той чи інший рівень розвитку практики	Відносна істина — це таке знання, яке в принципі правильно, але не повно відбиває дійсність, не дає її всебічного вичерпного образу. Відносна істина охоплює і такі моменти, які в процесі подальшого розвитку пізнання і практики будуть змінюватись, поглиблюватись, уточнюватись, замінюючись новими. Історичний процес розвитку пізнання полягає саме в тому, що неповне, однобічне знання замінюється більш точним, усебічним. Проте відносність наших знань, їхня незавершеність не означає, що в них відсутній об’єктивний зміст. Тією мірою, якою картина світу визначається не волею і бажанням суб’єкта, а реальним станом речей, вона є об’єктивною істиною	Абсолютна істина — це такий зміст людських знань, який тотожний своєму предмету і не буде спростований подальшим розвитком пізнання та практики. Абсолютність істини пов’язана з об’єктивністю. Оскільки істина об’єктивна за змістом, вона водночас є абсолютною, але тільки в певних межах. Саме тому об’єктивна істина неодмінно не лише абсолютна, але водночас і відносна, тобто вона є абсолютною лише в певних межах, стосовно них. Самі ж ці межі визначаються рівнем історичного розвитку пізнавальної та практичної діяльності суб’єкта

Слід зазначити, що немає і не може бути окремо абсолютної істини і окремо відносної. Існує одна істина — об’єктивна за змістом, яка є діалектичною єдністю абсолютного і відносного, тобто є істиною абсолютною, але відносно певних меж. Абсолютне і відносне — це два необхідних аспекти об’єктивної істини. Відносна істина обов’язково містить у собі момент абсолютної, зумовлює і передбачає її. Абсолютна істина, у свою чергу, надається людині лише через відносні істини, які перебувають у безкінечному процесі постійного розвитку. Відносні істини — це щаблі, певні етапи на шляху досягнення абсолютної істини. На кожному етапі пізнання ми маємо справу лише з відносно істинним, обмеженим знанням. Але сама здатність людини долати цю обмеженість, одержувати більш досконалі знання свідчить про принципову можливість, рухаючись до об’єктивної істини, досягати водночас й абсолютної істини.

Безумовно, людське пізнання ніколи не зможе дати вичерпно адекватну характеристику сутності безкінечного за своєю природою матеріального і духовного світу. Проте це зовсім не означає, що абсолютна істина є недосяжним ідеалом. У кожній відносній істині є момент абсолютної. Це те об’єктивно істинне, перевірене практикою знання, що не спростовується подальшим розвитком пізнання, а зберігається, включаючись у зміст нового знання. Насамперед виявляються й уточнюються ті межі, в яких це знання зберігає свою об’єктивну істинність.

Завдання

1. Арістотель стверджував: «Думка про те, що про те саме можна висловлювати суперечливі одне одному твердження, ґрунтується перш за все на припущенні, що кількість тіл не залишається незмінною. Проте сутність пов’язана з якістю, а якість має визначену природу, а кількість — невизначену». (Арістотель. Метафізика)

2. Арістотель стверджував, що в разі, якщо про один предмет висловлюють два протилежних судження, то одне з них істинне, а друге хибне. Конкретизуйте цю ситуацію на будь-якому прикладі. Чи поділяєте ви позицію філософа? Чию точку зору Арістотель закликає вважати істинною?

3. Августин стверджував: «Думаю, що цю істину знає тільки Бог, можливо, пізнає душа, коли залишить це тіло....». Водночас він вважав, що є істина доступна для людини. Якщо у світі чотири стихії, то їх не п’ять. Якщо сонце одне, то його не два. Та сама душа не може померти і бути безсмертною. Не може та сама людина водночас бути і блаженною, і нещасною. В одному місті не може світити сонце і бути ніч.

4. Августин услід за Арістотелем вважав, що з двох протилежних тверджень про той самий предмет одне є істинним. А чи може бути істинним твердження, побудоване за принципом «або-або» чи за принципом «і те, й інше», при тому, що обидва судження протилежні? Доведіть прикладами.

Пізнання здійснюється через єдність та боротьбу полярних протилежностей — істини та хибної думки. Постійне їхнє співіснування та взаємодія мають джерелом практику, оскільки саме вона є основою пізнання загалом, а значить, і його результатів.

Це положення, на перший погляд, суперечить іншому фундаментальному положенню сучасної матеріалістичної гносеології про практику як критерій істини. Здавалося б, істина і лише вона має бути продуктом вивіреного практикою процесу пізнання. Натомість хибна думка, навіть коли вона виникає через нерозвиненість самого пізнання, має одразу ж виявлятися практикою і вилучатися з подальшого функціонування в системі знання. Проте насправді все відбувається по-іншому. Усе стане зрозумілим, якщо не абсолютизувати практику як критерій істини, а враховувати, що у своїй критеріальній функції вона є діалектичною єдністю абсолютного і відносного. Це пояснюється історичним характером практики та багатогранністю її проявів.

Відносність практики як критерію істини пов’язана з деякими особливостями взаємозв’язку між теоретичними знаннями і практикою. Коли йдеться про те, що те чи інше знання підтверджується практикою, мають зазвичай на увазі, що діяльність, здійснювана згідно з цими знаннями, дала очікуваний результат або що це знання без суперечностей пояснює всі наявні факти цієї теорії. Проте вся складність полягає в тому, що хибна думка в цьому плані може бути не менш «доказовою», ніж істина. Взаємозв’язок теоретичного знання і реальної дії має складний і опосередкований характер. Істина, справді, несуперечливо пояснює наукові факти і, реалізуючись у дії, дає корисний ефект. Але це не означає, що слушним буде і протилежне твердження: з корисного ефекту неодмінно випливає істинність того чи іншого положення. Хибна думка не меншою мірою, ніж істина, може давати і дає корисний ефект, особливо, коли це не стосується суспільно значущих цілей і потреб у їхньому загальноісторичному значенні, коли ставиться мета досягнення корисного ефекту.

Практика виконує функцію критерію істини як цілісний процес у діалектичній єдності перетворювального (продуктивного) і використовувального (репродуктивного) рівнів, щоправда, за умови пріоритетного значення перетворювального, бо саме там здатні реалізуватися вищі досягнення творчої діяльності людини, що ґрунтуються на тому чи іншому рівні розвитку пізнання. Проте навіть у єдності двох своїх основних рівнів практика не може бути абсолютним критерієм істини, оскільки вона завжди є практикою певного історичного етапу розвитку. Повним і абсолютним критерієм вона могла би бути лише як цілісний історичний процес, у якому здійснюється постійне розширення сфери «олюднення» світу через призму минулого, сучасного і майбутнього. Але практика, яка сама є історичним процесом, завжди функціонує як діалектична єдність абсолютного і відносного. І хоч відомо, що практика є одночасно і абсолютним, і відносним критерієм істини, значення її в пізнанні зумовлене тим, що це основний критерій істини, єдиний спосіб виявлення об’єктивного змісту наших знань про дійсність.

Проте, як відомо, є філософи (представники раціоналізму XVII-XVIII ст., позитивізму, деякі філософи-марксисти), які на основі того, що логічне доведення має широке і багатогранне застосування в науковому пізнанні, стверджують, що й логіка є критерієм істини, тому що істинність логічних форм може визначатись їхнім взаємним логічним зв’язком і взаємною відповідністю.

У пізнанні бере участь багато факторів: не лише притаманні людині здібності, а й вироблені в ході історичного розвитку різні евристичні, методологічні та методичні засоби, дослідницькі програми, а також суспільно вироблені цінності та оцінки, в яких виражені певні граничні орієнтири знань, інтересів, пріоритетів суб’єкта.

Цінності — це специфічно суспільне визначення об’єктів, яке виражає їхнє позитивне чи негативне значення для людини і суспільства: добро чи зло, прекрасне чи потворне, справедливе чи несправедливе і т. ін.

Усі різноманітні предмети людської діяльності, суспільні відносини і включені до їхньої сфери природні процеси можуть бути «предметними цінностями», об’єктами ціннісного ставлення. Суб’єктивні цінності — це оцінки, настанови, імперативи і нормативні уявлення, закріплені в суспільній свідомості і культурі як способи і критерії, на основі яких відбувається оцінювання дійсності та діяльності людини. Цінності — це те, на що орієнтується суб’єкт у своїй пізнавальній та практичній діяльності, а також те, що досягається в процесі та результатах такої діяльності.

Саме наука, орієнтуючись на відкриття об’єктивних (незалежних від уявлень) властивостей дійсності, ставить за мету осягнення істини.

Проте здатність людини свідомо спрямовувати свою діяльність спочатку реалізується через створення в уяві двох образів світу: об’єктивно наявного (недосконалого) і бажаного (омріяного). Перший не збігається з уявленнями про ідеали добра, краси, істини. Другий відповідає цим ідеалам.

Щодо уявлень про об’єктивну дійсність згідно з людськими ідеалами, то саме людина є ніби критерієм оцінок усього, що притаманне об’єктивній дійсності. Тому такі оцінки не можуть бути визнані об’єктивною істиною, вони суб’єктивні. Слід пам’ятати, що саме віра, надія, любов є засадами творчої діяльності людини, яка цілеспрямовано змінює світ, відповідно до своїх ідеалів, уявлень про можливе поліпшення дійсності. Чим більша відмінність між світом і людськими ідеалами, тим гостріше відчувається потреба в наближенні до них життя, усвідомлюється сенс існування задля правди як ідеалу.

Рух від правди до втілення бажаного в дійсності може супроводжуватися втратою гостроти протистояння бажаного і дійсного. Бажане стає фактом буття: сконструйована машина, зведений будинок тощо. Трансформування бажаного у факт істинного буття веде до втрати людиною сенсу буття в цьому бажаному. Отже, перетворення правди на істину призводить до набуття бажаним позалюдського існування. Тепер сенс існування людини переміщується з уже подоланого у щось інше. Тому правда — ніби «жива» істина, а істина — «застигла» (здобута) правда. За правду людина стоїть, до істини просувається. Згідно з правдою людина живе, істину — захищає.

Прихильність

Правда

Хибна думка

Прихильність — це переживання людиною доброзичливого ставлення до інших людей та форма усвідомлення потреби злагоди між людьми

Правда — поняття, яким визначається відношення об’єктивної дійсності до людських ідеалів буття.

Правда — це відчуття й усвідомлення людиною будь-якого знання (істинного чи хибного) як істини

Хибна думка — це знання про дійсність, яке цією дійсністю заперечується

Продовження таблиці

Прихильність	Правда	Хибна думка
Прояви духовності людини у вигляді прихильності завжди тісно пов’язані з такими якостями, як щирість, мужність, працелюбність, великодушність, доброзичливість, вірність та відданість суспільним справам тощо. Ці якості особистості безпосередньо визначають розуміння нею ідеалу	Усвідомлення людиною своєї правди свідчить, що настав момент, коли людина перетворила своє життя на об’єкт самопізнання та волі, що вона відрізняє себе справжню від бажаної. Таке усвідомлення стає основою для самозміни, саморозвитку особистості. Тому правду ми можемо назвати і принципом формування світу реального відповідно до образу світу належного. Розглядаючи правду як принцип, її іноді називають «крилами» можливого, перетворювальною силою, яка виявляє істинний сенс людського життя	Якщо людина не відрізняє об’єктивну дійсність від ідеалу, вона помиляється. Іноді цю відмінність приховують свідомо — це неправда. Якщо окремі люди свідомо створюють перешкоди на шляху досягнення омріяного, яке відповідає суспільним ідеалам, — це кривда. Усе це окреслюється поняттям «хибна думка»
Оскільки прихильність має стосунок до повсякденних взаємин людей, вона є невід’ємною частиною культури поведінки, без наявності якої скоординовані суспільні дії повсякденного співжиття стають неможливими. Прихильність як якість духовної культури стимулює людину до здійснення певних учинків і таким чином підвищує її соціальну активність, є умовою її самореалізації. Якщо діяльність індивіда характеризується антиприхильністю (іншими словами, бездуховністю), її не можна віднести до самореалізації особистості, оскільки наслідки такої діяльності не мають суспільного сенсу, а тому будуть нейтралізовані (рано чи пізно) суспільством	Незважаючи на суб’єктивне джерело формування, правда — це знання про стан речей, до якого небайдужа людина і з огляду на який вона будує образ мети діяльності, бажаного буття, світу. Зазначимо, що поряд із процесом перетворення істини на правду(виникнення небайдужого ставлення до відомих властивостей дійсності) відбувається процес протилежний — рух від правди до істини	Джерелом хибних уявлень слугують як особисті якості окремої людини (суб’єктивна причина), так і тимчасова обмеженість низку людських понять, що використовуються протягом тривалого часу як абсолютизація окремих відомих властивостей дійсності (об’єктивно-історична причина)

IV. Підсумок уроку

Бесіда

1. Існує думка, що правда і гідність взаємопов’язані. Як ви ставитись до цього твердження?

2. Порівняйте правду й істину. Що між ними спільного і відмінного?

3. Поясніть, який зміст вкладав у розуміння прихильності іспанський філософ XVII ст. Балтасар Гарсіан: «Для того, щоб завоювати прихильність, необхідні благодіяння: роби добро направо й наліво, не шкодуй добрих слів і, що краще справ, — люби, щоб тебе любили».

V. Домашнє завдання

1. Опрацювати відповідний матеріал підручника.

2. Як ви розумієте твердження: «Немає гіршої неправди, ніж неправильно зрозуміла істина».

3. Пояснити письмово, як ви розумієте думку філософа Г. Гегеля: «Істина народжується як єресь і помирає як хибна думка».