Усі уроки до курсу «Філософія». 11 клас

Тема 4. ПІЗНАННЯ ТА ЙОГО ОСНОВНІ ФОРМИ

УРОКИ 26-27

Сутність та види пізнання. Суб’єкт та об’єкт пізнання. Пізнання як ставлення людини до світу

Мета: розглянути сутність пізнання; визначити, що є суб’єктом та об’єктом пізнання; розвивати вміння набувати нові знання, спираючись на наявні; навчити учнів самостійно шукати відповіді на питання цієї теми; розширювати міжпредметні зв’язки.

Форма проведення: шкільна лекція з діалоговими методами навчання.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент уроку

II. Мотивація навчальної діяльності

Завдання

1. Визначте роль та призначення різних видів знань, моделюючи окремі ситуації.

Учням пропонується продовжити фрази:

1) «Про світ фізичних явищ я знаю...»;

2) «Про світ живих істот я знаю...»;

3) «Про світ людей я знаю...»;

4) «Про себе я знаю...».

Висновок. Із ваших відповідей ми побачили, яким є обсяг та різноманітність накопичених вами знань. Ці знання про предмети, процеси, явища, властивості, зв’язки — не вичерпують усієї різноманітності нашого пізнання.

2. Продовжте такі фрази:

1) «Я знаю, як користуватися...»;

2) «Я знаю, як застосувати...».

Висновок. У цьому випадку йдеться про інший вид знань — способи та правила діяльності.

3. Завершіть таке судження:

«Я знаю, звідки беруться знання...».

Ми з вами бачимо, що відповідь на питання про те, як людина пізнає дійсність та саму себе, не така проста та очевидна, як це може здаватися на перший погляд. Філософи, психологи, представники релігійної думки вивчають цю проблему і дають їй власне трактування. Про деякі їхні ідеї та теорії піде мова далі.

Повідомлення теми і мети уроку.

III. Вивчення нового матеріалу

• Принципи теорії пізнання

Принципи побудови будь-якої системи, зокрема теорії пізнання, зазвичай є самоочевидними, детермінованими її внутрішніми зв’язками. Тобто зсередини кожна система виглядає несуперечливою, логічною, причиново зумовленою, аргументованою. Тому не можна застосовувати внутрішню логіку однієї системи для критики іншої.

Пізнання — суспільно-історичний процес здобування, нагромадження і систематизації знань про природу, суспільство, людину та її внутрішній світ.

Першим із принципів гносеології слід назвати принцип об’єктивності, тобто визнання об’єктивного існування дійсності як об’єкта пізнання. Це означає, що, перш ніж ставити питання про можливість пізнання, треба з’ясувати питання про те, чи існує об’єкт пізнання. Важливо також знати, що саме в нашому знанні за змістом є об’єктивним, як можна обмежити суб’єктивні моменти в пізнавальній діяльності.

Другим є принцип пізнаваності, згідно з яким визнається, що людські знання в принципі здатні адекватно відтворювати дійсність, створювати за певними критеріями істинну картину цієї дійсності, що, з одного боку, процес пізнання в принципі не має меж, а з другого — він на кожному історичному етапі обмежений рівнем можливостей і потреб практики. Як відомо, питання про можливість пізнання світу є іншим боком основного питання філософії — про стосунок мислення до буття, свідомості до матерії, до природи. Існують філософські системи (гегельянство, діалектичний та історичний матеріалізм, герменевтика тощо), які вчать, що світ можна пізнати таким, яким він є, що в реальній дійсності нема нічого такого, чого б не міг би рано чи пізно збагнути розум людини.

Третім у цьому переліку слід назвати принцип практики. Згідно з ним, не можна зрозуміти сутність пізнавальної діяльності, не з’ясувавши природи людської діяльності. Практика у зв’язку з цим принципом проголошується вихідною точкою (джерелом), основою процесу, кінцевою метою (результатом) пізнання і найважливішим об’єктивним критерієм істинності. Практика охоплює всю сукупність предметних форм діяльності людей — від економічного виробництва до виробництва матеріальної і духовної культури. Пізнання має суспільний характер, який зумовлений працею і мовою, відображає реальну дійсність не прямо, а опосередковано — через матеріально-практичну діяльність. Практика породжує потребу в нових матеріалах, джерелах енергії тощо, і це стимулює розвиток пізнання. Отже, історичний розвиток практики є рушійною силою пізнання.

Четвертим є принцип активного відображення. Усезагальність відображення є властивістю матерії, що зумовлена універсальною взаємодією предметів і явищ. Відображення проявляється в якісно різних формах. Кожна з них відповідає певному ступеню організації й розвитку матерії. Існує певна ієрархія рівнів відображення: 1) відображення в неорганічній природі, пов’язане з механічними, фізичними, хімічними процесами; 2) відображення в органічній природі, пов’язане з подразливістю, чутливістю, психікою; 3) відображення в соціальних процесах, пов’язане з існуванням свідомості.

Об’єктом пізнання є фрагменти об’єктивної реальності, які потрапили в коло практичної і пізнавальної діяльності людини. Із розвитком суспільства об’єктом пізнання стає й саме пізнання, мислення людини. Процес пізнання має суспільно-історичний характер. Усі людські пізнавальні здібності, й насамперед мислення, не дані людині від природи, вони сформувалися на основі праці, суспільного виробництва. Окрема людина навчається мислити разом із засвоєнням мови й набутих людством знань.

Суб’єкт пізнання в сучасній гносеології — це не тільки система, яка отримує, зберігає, розробляє й переробляє інформацію. Суб’єкт — це передусім суспільно-історична істота. Він наділений свідомістю, здатний до цілепокладальної, предметної, творчої діяльності. Із цього погляду суб’єкт пізнання, якщо брати його в усій повноті соціальних визначень і духовно-практичних характеристик, — це не лише окрема людина, а й соціальна група, клас, суспільство, що уособлює ту чи іншу історичну епоху.

Між суб’єктом і об’єктом, за визначенням Авенаріуса, існує діалектичний зв’язок, взаємозумовленість: «Немає об’єкта без суб’єкта, немає суб’єкта без об’єкта». Тобто об’єктивна реальність перетворюється на об’єкт пізнання лише в тому випадку, якщо на неї звертає увагу суб’єкт, який, у свою чергу, стає суб’єктом пізнання лише в ситуації, коли існує об’єкт. Це означає, що активність притаманна не тільки суб’єктові: певною мірою опосередкована суб’єктом активність притаманна й об’єктові. Особливо така опосередкована активність об’єкта проявляється в ситуації, коли об’єктом пізнання є людина, соціальна група, суспільство загалом, тобто в соціальних, економічних, психологічних, політологічних, медичних, педагогічних дослідженнях.

IV. Закріплення вивченого матеріалу

Порівняйте два підходи до проблеми пізнання. У чому відмінність і схожість цих позицій?

• Чим далі йдеш, тим менше дізнаєшся. Тому мудрий не ходить, а знає; не бачачи, називає; не діючи, здійснює...

• Досконала людина, управляючи, ховає свій слух та зір, покладаючись на дао, відмовляється від розмірковувань. Давньокитайський філософ

• У нас є незаперечні докази того, що досягти певного знання про будь-що ми можемо не інакше, як відмовившись від тіла і дивлячись на речі душею. Давньогрецький філософ

V. Домашнє завдання

Опрацювати відповідний матеріал підручника.