Усі уроки до курсу «Філософія». 10 клас

Тема 3. ФЕНОМЕН ЛЮДСЬКОГО ЖИТТЯ

УРОКИ 38-39

Феномен людини. Основні тлумачення походження людини

Мета: показати унікальність людського існування на Землі, ознайомитись з різними гіпотезами походження людини, розвивати пізнавальну активність учнів, виховувати науковий світогляд.

Тип уроку: засвоєння нових знань.

Форма проведення: лекція.

Основні поняття: «буття людини», «феномен людини», «філософія буття».

Епіграф:

Бо ти на землі — людина,

І хочеш того чи ні —

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

Василь Симоненко

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент уроку

II. Мотивація навчальної діяльності

Робота з епіграфом уроку

• Про що йдеться у рядках вірша?

Робиться висновок про те, що людина є неповторною, феноменальною істотою.

III. Вивчення нового матеріалу

Феномен людини

Учитель. Феномен — поняття, що означає будь-яке особливе, унікальне, неповторне явище у своїй цілісності, в єдності з його суттю. Таким унікальним явищем у Всесвіті є Людина. Феноменальність людини полягає в особливій тілесній організації людей, наявності душі, свідомості, суспільному характері існування і взаємодії з навколишнім світом за допомогою діяльності — матеріальної і духовної.

Феномен людського життя. Людина... Хто вона така? На перший погляд, це питання зовсім просте. Хто ж не знає, хто така людина? Адже на рівні здорового глузду кожен із нас впевнено виділяє людину з навколишнього середовища, її відмінність від інших істот здається цілком очевидною. Але в тому й річ, що те, що здається нам найбільш знайомим, насправді є і найбільш складним, лиш тільки ми робимо спробу зазирнути у глибину його єства, як це прагне робити філософія, виходячи за межі «очевидності» й прагнучи осягнути сутність.

Людина — унікальний витвір Всесвіту. Вона важкодоступна для вивчення, незбагненна, загадкова. Ні сучасна наука, ні філософія, ні релігія не можуть сповна розкрити сутність людини. Називаючи ті чи інші якості людини, філософи шукають серед них визначальні, принципово важливі, виділяють серед них то одні, то інші.

Поняття людського буття

Буття людини — це специфічний спосіб її унікального, неповторного існування. Саме людське життя з її неспівмірністю, багатоманітністю її проявів утворює особливу реальність, яку неможливо передати суто науковими або логічними засобами. Це незвичайний і автономний світ. Отже, людське буття — це щось відпочаткове в онтологічному вимірі. Тільки усвідомивши цю проблему, можна звернутися до інших питань людської суб’єктивності, людського світовідчуття і людської поведінки. Витоки ідеї людського буття можна простежити у релігійній традиції, у романтизмі як ідейному і художньому русі в європейській культурі кінця XVIII — поч. XIX ст., у філософії життя, у російській філософії «срібного віку». До романтиків людина розглядалася в основному як природна або соціальна істота. Відповідно її власне існування мислилося у конкретних формах, які задані історією. Отже, людське буття ототожнювалося із соціальним. Воно могло сприйматися тільки у межах наявної історії. Романтики висловили здогад, що людське буття незмірно багатше від соціального виміру. Індивідові тісно в наявному історичному просторі. Він легко за допомогою уяви переносить себе в інші культурні світи, багато з яких він сам і створює.

Визнанню людського буття як особливої реальності, відмінної від решти світу, сприяла також філософія життя. Виступаючи проти зведення людини до рівня раціо, філософи життя вказували на багатство людської суб’єктивності. Буття людини розколоте свідомістю, тому індивід цікавий не тим, що він наділений інтелектом, а тим, як проявляється в ньому людське ще до того, як відбувається протистояння суб’єкта й об’єкта. Філософи життя прагнули дати людській суб’єктивності онтологічне трактування. Вони вказували на певні першопочатки, які перебувають в основі як всього світу, так і людського буття.

Отже, філософія життя і феноменологічно-екзистенціалістська філософія приступили до пошуку буттєвих відпочаткових основ людської життєдіяльності.

У XX ст. у панорамі філософських напрямів з’явився ще один — екзистенціалізм, який звертав межову увагу на унікальність людського буття, яке випадає з парадигми наукового розгляду. К. Ясперс, Г. Марсель, М. Хайдеггер розпочали розробку поняття «буття» як особливої форми людської реальності. Онтологія Хайдеггера в її антиметафізичній спрямованості є подальшою радикалізацією кантівської критики чистого розуму. Хайдеггер розвиває концепцію кінечності буття. Базування Хайдеггером кінечності як вихідної характеристики буття було принциповою новацією у філософії. На противагу будь-якій метафізиці, для якої характерна абсолютизація позачасовості, буття, за Хайдеггером, може бути описане й осягнене лише як буття кінечне. Кінечність — це саморозкриття, самоосягнення буття у формі його наявності, це вимірювання буття наявним буттям (Dasein). А згідно з першим томом «Буття і Час» М. Хайдеггера саме людина є наявним буттям (Тут-Буття), а особистість — лише випадок Тут-Буття. Люди стосуються Тут-Буття тією мірою, наскільки окремі твори стосуються літератури, а футбольні ігри — футболу. Тут-Буття не є річ в традиційному розумінні. Воно не реальне, але наявне.

На думку Хайдеггера, людина — це така істота, чиїм буттям є екзистенція. Людина виходить за межі всіх інших істот і самої себе. К. Ясперс протиставляє людині як об’єктові пізнання і досвіду, який підпорядкований природним і соціальним силам, людину як свідомість, екзистенцію, свободу. Справжня людина не може дозволяти володіти собою як предметом — вона повинна здійснювати свою свободу, своє буття. Спасіння людини — у прагненні до самобутності, до самоствердження особистості.

Таким чином, поняття людського буття трактується у філософії по-різному. Проте за всіх відмінностей воно оцінюється як особлива реальність, таємнича, неосяжна, яка дозволяє проникнути в таємниці власної сутності. Буття людини — це певна основа її як живого створіння. Воно не досягається раціональними формами свідомості, але разом з тим виражає глибинні засади людського існування.

Основні тлумачення походження людини

Учитель. Людина давно зрозуміла свою унікальність і через це сприймала себе саму не інакше, як через чимсь спричинене виникнення, пришестя в цей світ. Сьогодні ми знаємо і про світ і про людину набагато більше, ніж в попередні часи та епохи, але питання про походження людини залишається суперечливим і незбагненним.

Справа в тому, що наука засвідчує як унікальність людини, так і її спорідненість з іншими формами життя та буття. Людина відрізняється цілою низкою унікальних рис, проте її організм складається із тих же хімічних елементів, з яких складаються інші органічні явища та процеси; анатомічно людина має ті самі частинки та складові, які мають інші тварини, а з деякими видами мавп ми, можна сказати, анатомічно споріднені.

Вражаючим до сьогодні залишається той факт, що людський ембріон (зародок) в процесі свого розвитку проходить поетапно основні стадії розвитку інших живих організмів, що вказує на невипадковість присутності людини як живої істоти в ланцюжку розвитку космічних форм життя. Але те, що позначається як екзистенціали та сутнісні сили людини, також залишається незаперечним фактом нашої присутності в цьому світі.

Тому слушним залишається питання: звідки, як та завдяки чому людина має такі унікальні та контрастуючі між собою риси? Звідки людина прийшла та куди крокує? Досить очевидно, що ті чи інші відповіді на ці питання значною мірою можуть впливати на організацію нашого життя, на соціальні, політичні та правові рішення. Звісно, що філософське осмислення людини не може оминути питання про походження людини.

Попри усі свої відмінності, наявні версії походження людини тяжіють або до еволюціоніонізму, або до креаціонізму з тими чи іншими нюансами. Крім зазначених у схемі існує ще один варіант походження людини, і він, на перший погляд, досить дивний, адже йдеться про намагання довести, що людина взагалі ніколи не виникала, що вона існує в космосі стільки, скільки існує і космос. Отже, окреслимо сутність основних концепцій походження людини.

Інопланетна версія — мало чого пояснює як в людині, так і в її походженні, оскільки відсуває питання про корені людини у невизначену далечінь: мовляв, десь та колись сформувалися розумні істоти, а потім вони колонізували Всесвіт. У кращому випадку, прийнявши означену версію, ми можемо сподіватись на те, що наші «інопланетні батьки» за якихось фатальних для людства ситуацій прийдуть нам на допомогу. Але схоже на те, що історія не дає нам підстав для таких сподівань.

Отже, версія інопланетного походження людини майже нічого не додає нам до розуміння та розв’язання ситуації нашого буття.

Версія дії у Всесвіті антропного принципу може бути передана у такий спосіб: «Життя — це не випадковий спалах у природі, а космічний феномен; розум та матерія виникли на загальній основі, вони є лише різними аспектами єдиної реальності. У світі усе замислено так, щоби змогла з’явитися людина. Вона постає необхідним та суттєвим доповненням природи... Оскільки є людина, то Всесвіт володіє тими властивостями, якими він володіє». Уперше антропний принцип був сформульований у 1974 р. Б. Картером. У так званому «сильному варіанті» його формулювання висувається теза про те, що саме людина є кінцевою метою усіх констант (сталих величин) та елементів Всесвіту. Отже, сутність даного принципу полягає у принциповій відмові визнати людину випадковим явищем загального світового процесу: все в космосі, в його складових, структурі, співвідношеннях орієнтоване на людину; людина і Всесвіт являють собою дещо початкове та органічно єдине. Слід сказати, що антропний принцип має непогане природничо-наукове підкріплення, проте, як і в будь-яких інших питаннях, результати наукових досліджень постають неповними та незавершеними. А це означає, що прийняття цього принципу передбачає певне внутрішнє переконання в його виправданості, внутрішнє відчуття його істинності.

Концепція походження людини внаслідок якоїсь фатальної помилки в ході природних процесів базується, швидше за все, на психологічному почутті незадоволення людиною, її діями та результатами таких дій: людина — це істота, яка весь час припускається помилок, а результати цих помилок суперечать вимогам розуму.

Отже, людина заснована на відхиленні від належного. Конкретні аргументи на користь такої концепції є досить різноманітними. Так, Ф. Ніцше вважав, що людина від природи не володіє надійними засобами для життя, а тому вона створює такі засоби штучно, через що віддаляється від природи і навіть протистоїть їй.

Досить часто висуваються аргументи поганої біологічної пристосованості людини до життя, її непридатності до життєвих дій тривалий час після народження. Б. Поршнєв, колишній радянський історик та культуролог, намагався аргументувати положення, згідно з яким людський тип поведінки був зумовлений збоями в дії тваринних інстинктів за несподіваних ситуацій.

Еволюційна теорія має багато фактичних проявів для того, щоби нею нехтувати. Як уже зазначалося, людський ембріон у процесі розвитку проходить послідовно через стадії розвитку живих організмів, а отже, засвідчує цим прямий зв’язок людини із попередніми формами життя.

Досить велику кількість свідчень на користь еволюційної теорії (адже еволюціонували і рослинний світ, і світ тварин) зібрала археологія. Проте щоби засвідчити реальність еволюційних процесів, зовсім не обов’язково звертатись до археології, адже певні факти еволюційних змін спостерігаються і зараз. Зокрема, яскравим свідченням еволюції постають результати мутацій, зникнення деяких видів тварин та рослин, нарешті, результати селекційної діяльності людини. На користь еволюції свідчать і зміни, що відбуваються в людському суспільстві протягом відомих історичних епох. Водночас еволюційна теорія не здатна дати задовільних відповідей на цілу низку важливих питань.

Якщо еволюцією форм життя рухають боротьба за виживання та пристосування до умов середовища, то чому цей процес відбувався саме в напрямі до людини, адже існують форми життя, значно краще пристосовані до виживання, ніж людина та відомі нам складні види живих істот?

У світі живих організмів діє закон відповідності органів та функцій, який чомусь вже не діє в людині, так само як не діє з однозначною імперативністю її генетична програма.

Досить вагомим моментом у неможливості повного прийняття теорії еволюції є її невідповідність даним генетики: з позиції останньої в живому організмі не відбудеться жодних змін без певних змін у генетичному коді, проте саме останній не змінюється внаслідок пристосування.

Отже, якщо можлива якась еволюція, то вона може бути зумовлена лише генетичними змінами, а останні не відбуваються ані довільно, ані стихійно.

Із позиції сучасної генетики хід еволюції повинен кимсь та якось спрямовуватись. Сучасна генетика, дешифрувавши генетичний код людини (це відбулося влітку 2000 р.), однозначно стверджує, що така складна інформаційна структура в жодному разі не могла виникнути випадково або в результаті якогось стихійного процесу.

Теорія еволюції, особливо в її дарвінівському (спрощеному) варіанті, не відповідає сучасним знанням про життя та людину. Слід сказати, що це не означає автоматичного її відкидання; в наш час існують досить складні теорії еволюції (симбіотична, інтегральна), які подають еволюційний процес значно складнішим, з урахуванням сучасних даних різних наук. І все ж на основне для філософської антропології питання: «Якими є найперші корені людини, в чому полягає необхідність і виправданість її перебування в цьому світі?» — ці теорії також не дають переконливої відповіді.

Особливим варіантом теорії еволюції можна вважати марксистську концепцію трудового походження людини, згідно з якою природний процес підводить людину до такої межі, від якої вона починає жити і діяти не за рахунок інстинктів та генетичних програм, а за рахунок переходу до виготовлення та використання знарядь праці. Саме таке виготовлення змінює людський організм, перетворюючи, наприклад, звірячу лапу на людську руку. У подальшому прогрес людини і суспільства зумовлюється, з одного боку, розвитком штучних засобів людської життєдіяльності, а з іншого — людськими інтелектуальними здобутками та винаходами. Трудова теорія досить активно використовується сучасною археологією, оскільки наявність саме штучних знарядь праці розглядається тут як одна з вирішальних ознак наближення певних істот до людини. Проте, як уже зазначалося, сучасна генетика не припускає можливості змін в організмі через тренування; з іншого боку, трудова теорія не передбачає жодної необхідності в людській присутності у світі (Ф. Енгельс свого часу писав, що з тією ж невідворотністю, з якою свідоме життя буде знищено на Землі, воно виникне на якихось інших планетах; тобто розумне життя схоже на мохи або віруси). До того ж вона виносить цю необхідність за межі людини, оскільки, за цією теорією, людина лише отримує готовим в природі все те, що зумовлює її історію і розвиток.

Креаціонізм, навпаки, зосереджує увагу на розв’язанні саме означених питань. В основі креаціонізму лежить впевненість у тому, що людські характеристики не можна логічно та причинно вивести із процесів життя або їх умов та обставин: в людині є дещо принципово вище та кардинально відмінне від означеного. Із позиції креаціонізму людський розум, людську особистість, здатність любити, страждати, співчувати, радіти красі аж ніяк не можна звести до властивостей матеріальних або біологічних процесів. Людина створена в поширеному варіанті Богом, в інших — найпершими та вищими силами буття, світовим розумом або світовим духом. Саме творенням можна пояснити людські почуття, розумність, особистість; оскільки Бог — це тотальна індивідуальність, особистість, то саме він вкладає ці якості в людину.

У людині є елемент духовної тотальності, проте він даний через обмеження простором і часом; саме тому людина еволюціонує, здобуваючи досвід самовипробовування та свідомого руху до єднання зі своєю сакральною причиною. Створена останньою, людина суто матеріально вбирає в себе потенції попередніх форм життя, але якісно їх перевершує, в оптимальному варіанті підпорядковуючи матеріальне духовному. Оскільки людина створена від надлишку любові та добра, то її призначення — перебувати у спілкуванні, діалозі із Богом, черпаючи від Нього найвищі почуття єдності із повнотою буття, із вищою красою та гармонією буття, почуття любові та свободи.

Як бачимо, концепція креаціонізму багато в чому є добре продуманою та привабливою. Вона в цілому непогано узгоджується з історичним досвідом людства. Проте вона не має фактичних підтверджень: її прихильники вважають, що основне свідчення на користь даної позиції слід шукати у глибинах свого серця та почуттях. Концепція креаціонізму не узгоджується також із даними сучасних геології та археології, вона ніяк не інтерпретує відомості про неодноразові катастрофи на Землі, що призводили до радикальних змін у фауні та флорі; її прихильникам також важко пояснити, як узгоджується священна любов Бога до людини із численними людськими жертвами під час природних катастроф, воєн, епідемій та ін.

Наявність конкуруючих підходів до пояснення походження людини стимулює ситуацію інтелектуального пошуку, ретельного добору та перевірки аргументації. З позиції ж змісту, швидше за все, виникає потреба у певному синтезі еволюціонізму та креаціонізму, тобто у прийнятті позиції, згідно з якою людина постає органічною складовою загальнокосмічного процесу, проте власне цей процес варто розуміти та розглядати як реалізацію тотальних, фундаментальних потенцій буття, космосу.

IV. Закріплення вивченого матеріалу

Скласти в зошиті таблицю «Теорії походження людини».

V. Підсумки уроку

Учитель. Розв’язання проблеми походження людини у світоглядній історії має гіпотетичний характер. Основні уявлення про походження людини розкривають такі гіпотези, як міфологічна, релігійна, космічна, еволюційна та гіпотеза про штучне походження людини. Загалом же сучасна наука дає нам підтвердження лише природного походження людського життя.

VI. Домашнє завдання

1. Опрацювати матеріал уроку.

2. Підготувати повідомлення на тему «Чи одні ми у Всесвіті?»

Цей контент створено завдяки Міністерству освіти і науки України