Розробки уроків. Історія України. 11 клас. Рівень стандарту. Академічний рівень

УРОК № 43

Тема. Політичні процеси в Україні в 1999—2010 рр.

Мета: схарактеризувати політичний розвиток України в 1999—2010 рр. Визначити зміст подій, пов'язаних із президентськими виборами 2004 р.; вказати на їх наслідки. Сприяти розвитку історичної свідомості учнів, критичному осмисленню історичних подій. Виховувати їх у дусі патріотизму, толерантності, сприяти утвердженню ідеалів демократії.

Тип уроку: комбінований.

Обладнання: підручник, стінна карта, дидактичний матеріал.

Основні поняття і терміни: парламентська більшість, політична криза, «Помаранчева революція».

Основні дати: жовтень—листопад 1999 р. — вибори Президента України (перемога Л. Кучми); 16 квітня 2000 р. — Всеукраїнський референдум за народною ініціативою; зима—весна 2001 р. — політична криза; 31 березня 2002 р. — вибори депутатів до ВРУ та місцевих рад; 31 жовтня — грудень 2004 р. — Вибори Президента України. «Помаранчева революція». Обрання В. Ющенка Президентом України; 2010 р. — обрання В. Януковича Президентом України.

Хід уроку

І. ПЕРЕВІРКА ЗНАНЬ

• Запитання.

1) Коли відбулися перші позачергові вибори Президента та Верховної Ради України?

2) У якому році було прийнято Конституцію України?

3) Які партії були найвпливовішими в політичному житті України в 1990-ті рр.?

II. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1. Президентські вибори 1999 р. Формування більшості у Верховній Раді України.

• Розповідь учителя.

Вибори Президента України відповідно до Конституції України було призначено на 31 жовтня 1999 р. У цей день у голосуванні взяли участь 70 % виборців. До бюлетеня Центрвиборчкому було внесено 13 прізвищ кандидатів у Президенти.

Починаючи з літа 1999 р. навколо виборів точилася гостра боротьба. Кожний із кандидатів у Президенти України висловлював упевненість у перемозі й демонстрував готовність узяти на себе відповідальність за долю країни. Чотири кандидати — Є. Марчук, О. Мороз, В. Олійник та О. Ткаченко, — зустрівшись у Каневі, закликали всіх кандидатів до справедливої, чесної боротьби. Вони мали намір висунути напередодні виборів єдиного кандидата, який би мав більше шансів на успіх. Однак «канівська четвірка» не змогла здійснити задумане, а до неї більше ніхто не приєднався. Напередодні виборів Голова Верховної Ради України О. Ткаченко зняв свою кандидатуру на користь лідера Компартії України П. Симоненка.

Після підрахунку голосів за результатами голосування 31 жовтня з’ясувалося, що жодний із кандидатів у Президенти не набрав потрібної для перемоги кількості голосів. Перше місце впевнено посів чинний тоді Президент Л. Кучма, друге — П. Симоненко, третє — О. Мороз, четверте — Н. Вітренко. Шість кандидатів набрали менше ніж 1 % голосів. ЦВК призначила дату проведення другого туру голосування — 14 листопада.

Для безперешкодного волевиявлення виборців були забезпечені всі умови. Інтерес до другого туру президентських виборів не зменшився, а, навпаки, зріс. Президентом України вдруге було обрано Л. Кучму. За нього проголосувало 56 % виборців, а за П. Симоненка — близько 38 %.

Із великим відривом чинний Президент переміг у західних областях — на Закарпатті, Івано-Франківщині, Львівщині, Тернопільщині, Волині, Рівненщині та Буковині. Тут за нього віддали свої голоси від 73 до 92 % виборців. Із помітною перевагою він переміг П. Симоненка і в Дніпропетровській, Київській, Хмельницькій, Одеській та Донецькій областях, містах Києві та Севастополі.

Найбільший відсоток голосів лідер лівих сил набрав на Вінниччині, Полтавщині, Чернігівщині, Луганщині, Херсонщині, Кіровоградщині, Черкащині, у Криму.

Уперше вибори не поділили Україну навпіл, адже Л. Кучма переміг не лише в центральних, а й у західних та східних областях України. Демократизм виборів визнали й іноземні спостерігачі, представники міжнародних організацій. Президентські вибори в Україні переконливо довели перемогу курсу реформ.

З обранням нового Президента відбулася зміна уряду. У грудні 1999 р. Прем’єр-міністром України було призначено В. Ющенка, тодішнього голову Національного банку України. Він користувався авторитетом реформатора. На посаді Прем’єр-міністра він пробув до квітня 2001 р. За період його прем’єрства в економічному житті країни відбулися важливі зрушення. Після десяти років спаду починаючи з 2000 р. намітилося економічне зростання. Уряд В. Ющенка за період своєї діяльності зазнавав значного тиску від різних політичних сил і фінансово-промислових груп. Показовою в цьому плані була доля міністра паливно-енергетичного комплексу Ю. Тимошенко, якій удалося дещо стабілізувати становище в галузі й розв’язати значну частину проблем, що накопичилися. Проте її діяльність викликала постійну критику. Зрештою Ю. Тимошенко було усунуто з посади та порушено судову справу проти неї.

Важливим починанням уряду стали реформи системи освіти.

Визначною подією, що позитивно вплинула на прискорення державотворчих процесів і проведення реформ, стало формування у складі ВРУ парламентської більшості. У січні 2000 р. депутати 11 парламентських груп і фракцій, а також деякі позафракційні депутати (237 осіб) сформували її. Більшість надала підтримку уряду В. Ющенка, що було вперше за роки незалежності. Формування більшості привело й до змін у керівництві Верховної Ради України: Головою Верховної Ради України став І. Плющ. Представники більшості очолили 19 із 24 Комітетів Верховної Ради. Парламентська більшість зосередила основну увагу на підвищенні ефективності законодавчої роботи. Було прийнято низку законів, зокрема Кримінальний, Земельний кодекси. Останній закріпив право приватної власності на землю. Було внесено зміни в процес приватизації тощо.

2. Всеукраїнський референдум (квітень 2000 р.).

• Самостійна робота за підручником.

Опрацювати відповідний матеріал підручника та визначити мету й результати референдуму 2000 р.

• Додаткова інформація.

16 квітня 2000 р. відбувся Всеукраїнський референдум за народною ініціативою. Понад 80 % виборців, що взяли участь у голосуванні, висловилося за двопалатний парламент; за скорочення кількості депутатів із 450 до 300; за ліквідацію права депутатської недоторканності; за надання Президентові права достроково припиняти повноваження Верховної Ради України, у разі, якщо остання протягом одного місяця не сформує постійно діючу парламентську більшість або в разі незатвердження нею протягом трьох місяців підготовленого й поданого в установленому порядку Кабінетом Міністрів проекту Державного бюджету України.

Виконання рішень референдуму поставило на порядок денний питання про внесення суттєвих змін до Конституції й виборчого закону. Проте процес імпліментації з різних причин гальмується.

3. Політична криза (зима—весна 2001 р.).

• Розповідь учителя.

Узимку—навесні 2001 р. Україна опинилася в стані політичної кризи, яка була пов’язана з убивством опозиційного журналіста Г. Гонгадзе. У процесі слідства стали проявлятися негативні явища у верхніх ешелонах влади. До цього додалися записи майора СБУ Мельниченка, зроблені ним у кабінеті Президента, які «свідчили» про причетність вищих осіб до цього та інших резонансних злочинів. Опозиція вирішила скористатися представленою нагодою, аби змінити владу в країні. Були організовані масові демонстрації та акції протесту, які завершилися навіть сутичками з міліцією (9 березня 2001 р.). Проте домогтися свого опозиція не змогла. Її сподівання здобути підтримку від чинного тоді Прем’єр-міністра В. Ющенка не виправдалися (26 квітня 2001 р. ВРУ висловила недовіру уряду В. Ющенка, а 28 квітня його було звільнено з посади. Новим Прем’єр-міністром став В. Пустовойтенко). Наприкінці весни наступ опозиції пішов на спад, владі вдалось подолати кризу. Але її авторитет був суттєво підірваний, як усередині країни, так і за кордоном. Політична криза значно вплинула на вибори 2002 р.

• Запитання.

Які причини та наслідки політичної кризи зими—весни 2001 р.?

4. Вибори до Верховної Ради України 2002 р. та їх наслідки.

• Розповідь учителя.

Важливою подією політичного життя країни 2000—2001 рр. стало перегрупування політичних сил у країні, особливо напередодні парламентських виборів 2002 р. Упродовж осені—зими 2001 р. відбувається формування передвиборчих блоків. Згідно з новим законом про вибори в Україні існує змішана система виборів, за якою 50 % депутатів обирається за партійними списками, а 50 % — у мажоритарних виборчих округах.

За підсумками голосування, у загальнодержавному багатомандатному окрузі з 30 виборчих блоків 4%-й бар’єр подолали: блок «Наша Україна» на чолі з В. Ющенком — 23,55 %, Комуністична партія України (КПУ) — 20,01 %, блок «За єдину Україну!» (В. Литвин) — 11,79 %, блок Ю. Тимошенко — 7,25 %, Соціалістична партія України (СПУ) — 6,87 %, Соціал-демократична партія України (об’єднана) (СДПУ(о)) — 6,27 %.

На початку роботи Верховної Ради України нового скликання партії та блоки, що перемогли на виборах, утворили свої фракції. До фракції «Єдина Україна» увійшло 177 депутатів (зазначена кількість депутатів відповідає моменту їх утворення; надалі відбувалися зміни), до фракції «Наша Україна» — 118 депутатів, до фракції КПУ — 64, до СДПУ(о) — 31, до БЮТ — 23, до СПУ — 22, 12 депутатів побажали залишитися позафракційними. На початку роботи Верховної Ради України розгорнулася боротьба за формування більшості та керівні посади в парламенті. 28 травня 2002 р. було обрано керівництво Верховної Ради: головою став В. Литвин («Єдина Україна»), першим заступником — І. Васильєв («Єдина Україна»), заступником — О. Зінченко (СДПУ(о)). Головами ключових комітетів Верховної Ради України обрали представників «Нашої України». Фракція «Єдина Україна» виявилася нежиттєздатною й уже в червні 2002 р. розпалася на шість фракцій: фракція «Партії регіонів» — 52 депутати, фракція партії «Трудова Україна» — 31, фракція «Партії промисловців і підприємців» — 20, фракція «Народовладдя» — 17, фракція «Аграрії України» («Аграрна партія України») — 17, фракція «Демократична ініціатива» — 15. Незважаючи на могутнє представництво опозиційних сил у парламенті, пропрезидентські сили зуміли сформувати більшість, яка у свою чергу утворила перший у Новітній історії України коаліційний уряд, який очолив В. Янукович (грудень 2002 р.).

• Завдання.

Складіть порівняльну таблицю «Президентство Л. Кравчука і Л. Кучми».

ЗРАЗОК

ПРЕЗИДЕНТСТВО Л. КРАВЧУКА І Л. КУЧМИ

Закінчення таблиці

2002—2004 рр. в Україні пройшли в гострій політичній боротьбі. Л. Кучма намагався реалізувати політичну реформу, що передбачала перерозподіл владних повноважень у трикутнику Президент—Прем’єр-міністр—Верховна Рада України. Навколо Президента формуються потужні політичні сили, які намагаються утримати економічні й політичні позиції. У свою чергу опозиційні сили, що спиралися на підтримку середнього класу, розгорнули боротьбу з існуючим режимом за демократизацію політичного життя.

ВИСТУПИ ОПОЗИЦІЇ ПРОТИ ПОЛІТИКИ ПРЕЗИДЕНТА Л. КУЧМИ

Закінчення таблиці

5. Вибори Президента України 2004 р. «Помаранчева революція».

• Розповідь учителя.

Вибори Президента України 2004 р., як і передбачалося, стали переломними в історії України. Ще задовго до офіційного початку передвиборчої кампанії всі політичні сили країни, як урядові, так і опозиційні, стали готуватися до них. Тривалий час була незрозумілою позиція щодо президентства Л. Кучми. Конституційний Суд України визнав, що Президент згідно з Конституцією України (1996 р.) перебуває при владі лише перший термін, хоча фактично перебував при владі вже два терміни. Зрештою Л. Кучма відмовився від участі у виборах 2004 р. Кандидатом від існуючої влади став чинний тоді Прем’єр-міністр України В. Янукович.

Опозиційні сили згрупувалися навколо лідера «Нашої України», колишнього голови Національного банку України, Прем’єр-міністра 1999—2001 рр. В. Ющенка.

Однією з особливостей передвиборчої кампанії стала велика кількість кандидатів у Президенти України — понад 20. Проте головна передвиборча боротьба точилася між двома кандидатами: В. Януковичем і В. Ющенком.

Президентські вибори відбулися 31 жовтня 2004 р. У результаті голосування голоси виборців розподілилися таким чином: В. Ющенко — 39,26 % голосів, В. Янукович — 39,11 %, О. Мороз — 5,82 %, П. Симоненко — 4,97 %, Н. Вітренко — 1,53 %, А. Кінах — 0,93 %. Решта кандидатів набрали менше ніж 1 % голосів.

Під час проведення виборів проявилася заангажованість Центральної виборчої комісії (ЦВК) на чолі із С. Ківаловим, яка впродовж десяти днів не оприлюднювала остаточні результати голосування. Крім того, з’ясувалося, що робота комп’ютерної мережі ЦВК зазнавала зовнішнього втручання.

Такий розподіл голосів не виявив переможця виборчих перегонів, який мав би набрати понад 50 %. Другий тур виборів було призначено на 21 листопада 2004 р. Основними політичними суперниками в цьому турі, як і в першому, були В. Ющенко та В. Янукович. Після першого туру про підтримку В. Ющенка заявили О. Мороз та А. Кінах. В. Януковича підтримала Н. Вітренко.

Новим у другому турі було те, що між двома кандидатами в Президенти України відбулися відкриті теледебати.

Результати голосування другого туру викликала підозри в їхній правдивості. Оприлюднені ЦВК дані про перемогу В. Януковича разюче відрізнялися від даних екзитполів, які засвідчували перемогу В. Ющенка. Обурені таким станом речей виборці відгукнулися на заклик опозиційного кандидата захистити свій вибір і вже ввечері 21 листопада зібралися на мітинг на центральній площі Києва — майдані Незалежності. Наступного дня мітинг переріс у масову мирну акцію протесту, яка тривала до 8 грудня 2004 р. та дістала назву «Помаранчева революція».

За вимогою частини депутатів відбулося позачергове засідання Верховної Ради України, щоб обговорити ситуацію, яка склалася, і прийняти відповідне рішення. Проте проурядові фракції та комуністи відмовилися взяти в ньому участь. На цьому засіданні В. Ющенко склав присягу Президента України. Ця акція додала наснаги мітингуючим, кількість яких із кожним днем зростала. У різні дні під час акції громадського протесту на майдані Незалежності перебувало від 500 тис. до 1,5 млн осіб.

24 листопада о 18.30 ЦВК оголосила переможцем у виборах В. Януковича, що сприяло радикалізації дій протестуючих. Лідери опозиції заявили про створення Комітету національного порятунку та проведення Всеукраїнського політичного страйку. Почалася розбудова наметового містечка на Хрещатику й майдані Незалежності. Київська міська влада та жителі міста надавали всіляку допомогу протестуючим. Лідери опозиції закликали мітингуючих узяти в облогу будинок Адміністрації Президента України, а згодом — і Кабінет Міністрів України.

Того самого дня до Києва стали з’їжджатися й прихильники В. Януковича (загалом близько 20 тис. осіб), які влаштували наметове містечко навпроти будинку Кабінету Міністрів України.

У країні склалася вкрай напружена ситуація: загроза силових дій як із боку правоохоронних органів, так і з боку прихильників ворогуючих таборів, політична криза, загроза економічної кризи.

Тим часом Верховний Суд України наклав заборону на публікацію результатів ЦВК до моменту оголошення свого рішення.

27 листопада відбулося засідання Верховної Ради України, на якому було прийнято постанову про політичну кризу в Україні, визнано факт фальсифікації виборів та фактично анульовано рішення ЦВК. Парламент висловив недовіру ЦВК й назвав неприпустимим застосування сили проти учасників акції громадської непокори.

Прихильники В. Януковича взяли курс на сепаратизм та розкол країни. «З’їзд депутатів усіх рівнів» у Сєвєродонецьку закликав до проголошення Південно-Східної Автономної Республіки. Провідну роль у цьому процесі відігравали лідери Донецької, Луганської, Харківської та інших областей. У той самий час у західних і центральних регіонах країни місцеві Ради приймають рішення про визнання Президентом України В. Ющенка.

Для розв’язання складної ситуації до України з посередницькою місією прибули представники Польщі, Литви, Росії, ОБСЄ та ЄС. Зрештою за допомогою міжнародних посередників сторони конфлікту (Президент України Л. Кучма та кандидати в Президенти України В. Ющенко й В. Янукович) виробили формулу політичного врегулювання кризи. Але все залежало від рішення Верховного Суду України, який 29 листопада взявся до розгляду скарги, поданої довіреними особами В. Ющенка про визнання незаконними дій ЦВК щодо оголошення переможця другого туру виборів і скасування відповідної постанови про його підсумки.

Засідання Верховного Суду рішенням від 3 грудня 2004 р. визнало недійсними результати другого туру президентських виборів, оголошених ЦВК 26 листопада 2004 р., і призначило переголосування другого туру на 26 грудня 2004 р.

Щоб унеможливити масові фальсифікації під час переголосування, було розроблено зміни до Закону «Про вибори Президента України». Ці пропозиції, згідно з домовленостями, були поставлені на голосування у Верховній Раді України в пакеті зі змінами й доповненнями до Конституції України (політична реформа). Як і передбачалося, від вересня 2005 р. відбувся перерозподіл владних повноважень між Верховною Радою України, Президентом України і Прем’єр-міністром. Також було представлено проект у першому читанні про реформування системи місцевого самоврядування. 8 грудня пакет було проголосовано переважною більшістю депутатів. Відразу в сесійній залі проголосовані документи були підписані Президентом України Л. Кучмою. На цьому засіданні Верховна Рада України затвердила й новий склад ЦВК, який очолив Я. Давидович.

Таким чином, політична криза в країні була розв’язана шляхом компромісу.

Під час переголосування до України приїхала рекордна кількість міжнародних спостерігачів — 12 тис. осіб, які засвідчили демократичний характер переголосування 26 грудня, що дало такі результати: за В. Ющенка проголосувало 51,99 % виборців, які взяли участь у голосуванні, за В. Януковича — 44,21 %. Інавгурація нового Президента України В. Ющенка відбулася 23 січня 2005 р. Прем’єр-міністром країни стала Ю. Тимошенко.

6. Політичний розвиток України 2005—2010 рр.

• Розповідь учителя.

Новий уряд поставив перед собою кілька ключових завдань:

1) наповнити державний бюджет за рахунок ліквідації пільг в оподаткуванні, вільних економічних зон і всіляких тіньових схем отримання доходів; припиненням контрабанди, маніпуляціями з поверненням ПДВ; 2) підвищити доходи громадян за рахунок збільшення заробітної плати, розширення соціальних виплат тощо; 3) реприватизувати незаконно приватизовану власність. Крім того, відбувалися значні кадрові зміни, що призвели до заміни понад 13 тис. посадовців різних ланок. Було заарештовано окремих осіб, які звинувачувалися в корупції та інших злочинах. Резонансними стали самогубства міністра транспорту та зв’язку Г. Кірпи, екс-міністра внутрішніх справ Ю. Кравченка. Планувалося започаткувати адміністративну реформу.

Але реалізація такого курсу Президента та уряду викликала розбіжності як у самій команді, так і опір тих сил, інтереси яких зачіпали перетворення. Починаючи з весни 2005 р. значно зросли ціни на м’ясо (поштовхом стала програма уряду з боротьби з контрабандою та зростанням попиту в результаті збільшення доходів громадян), потім на нафтопродукти (спровоковані стрімким зростанням світової ціни на нафту та змовою російських нафтотрейдерів, які монопольно володіли українським ринком), а згодом і на цукор (прагненням «цукрових королів» отримати надприбутки), як наслідок —інфляція набирала обертів. Для подолання цих негараздів уряд удався до адміністративного втручання, тим самим заперечуючи проголошені принципи вільного ринку. Відштовхнуло від України іноземних інвесторів питання реприватизації. Загалом погіршилися економічні показники. Своє невдоволення політикою уряду стали висловлювати середні та дрібні підприємці, які найбільше підтримували «Помаранчеву революцію». Неодноразово спалахували конфлікти всередині урядової команди, 80 % якої не були однодумцями Ю. Тимошенко. Особливо загострилося протистояння між керівником РНБО України П. Порошенком та Ю. Тимошенко. Конфлікт вибухнув 5 вересня 2005 р., коли перший держсекретар В. Ющенка О. Зінченко звинуватив П. Порошенка, помічника президента О. Третьякова й лідера фракції «Наша Україна!» М. Мартиненка в корупції. Через три дні Президент відправив у відставку Ю. Тимошенко, П. Порошенка й О. Третьякова. Таким чином у команді президента відбувся розкол. Спроба примирити сили під час святкування першої річниці Майдану була невдалою, і на парламентські вибори колишні «помаранчеві» сили пішли різними командами.

Водночас відбувається консолідація «антипомаранчевих» сил. Після перших місяців розгубленості та переховувань вони починають активно заявляти про себе, використовуючи прорахунки «помаранчевої» влади. Перший масовий виступ опозиції відбувся у травні 2005 р., коли на вулиці Києва вона вивела 10 тис. своїх прихильників. Також опозиція використала на свою користь арешти І. Різака, Б. Колесникова (голова Донецької облради) та Є. Кушнарьова. Але найбільший «подарунок» опозиції дав сам В. Ющенко, який в обмін на підтримку в парламенті кандидатури Ю. Єханурова на посаду Прем’єр-міністра фактично зняв усі звинувачення в причетності до фальсифікації виборів 2004 р.

Така ситуація призвела до того, що Партія регіонів, навколо якої консолідувалися опозиційні сили, стрімко стала набирати популярність, підбираючи до своїх лав усіх «ображених» «помаранчевою» владою. Така ситуація позначилася на передвиборчій кампанії.

Ще одним провалом «помаранчевої» влади стали переговори з Росією щодо постачання газу. Ціна газу зросла майже вдвічі, а сама схема поставок була заплутаною та непрозорою через посередницьку структуру РосУкрЕнерго.

У виборах 2006 р. взяли участь 45 партій і блоків. Проте 3%-й бар’єр подолали лише п’ять партій. Найбільше голосів набрала Партія регіонів (32,14 %), другу позицію посів «Блок Юлії Тимошенко» (22, 29 %), далі йшли «Наша Україна» (менше ніж 14 %), Соціалістична партія (5,6 %), Комуністична партія (3,6 %). Вибори 2006 р. вперше відбулися за пропорційною системою. Проте головну роль у виборі відіграли не партійні програми, а авторитет лідерів. Парламентська кампанія фактично стала продовженням президентських виборів 2004 р., а перемога Партії регіонів розглядалася як реванш за попередню поразку. Проте набраної кількості голосів регіоналам було недостатньо для формування самостійної парламентської більшості. До того ж «помаранчеві» сили в сукупності мали більше голосів. Така ситуація зумовила тривалий переговорний процес і жорстку боротьбу навколо створення парламентської більшості.

6 липня 2006 р. Головою Верховної Ради України було обрано О. Мороза. Це стало свідченням домовленості про створення Антикризової коаліції між Партією регіонів, КПУ і СПУ. Так, у результаті переходу СПУ до «антипомаранчевих» сил «помаранчеві» зазнали поразки. До того ж набули чинності поправки до Конституції України, які значно зменшували повноваження Президента України.

У таких умовах В. Ющенко зробив спробу врятувати становище шляхом підписання всіма політичними силами Універсальної єдності після проведення відповідного Круглого столу. Хоча цей документ і був підписаний, але він не мав жодної юридичної сили. Ю. Тимошенко не підписала документ і наполягала на розпуску парламенту та призначенні нових виборів.

В. Ющенко не наважився на розпуск парламенту й подав до Верховної Ради України кандидатуру В. Януковича на посаду Прем’єр-міністра. Передбачалося створення широкої коаліції між Партією регіонів і «Нашою Україною», проте спільної роботи не вийшло: міністри-нашеукраїнці були по черзі звільнені. Почалася боротьба за повноваження Президента, які не були остаточно розмежовані в результаті змін до Конституції (2004 р.). Крім того, частина депутатів «Нашої України» та БЮТ перейшла до складу Антикризової коаліції, яка оголосила себе Коаліцією національної єдності. Виникла загроза створення в парламенті конституційної більшості із 300 депутатів під керівництвом Партії регіонів. У такій ситуації Президент України В. Ющенко 2 квітня 2007 р. видав Указ «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України і призначення дострокових виборів на 27 травня 2007 р.».

Більшість депутатів Верховної Ради (Коаліція національної єдності) не визнали Указу Президента України, вважаючи його неконституційним. їх підтримав Прем’єр-міністр В. Янукович та члени Кабінету Міністрів України, які також відмовилися визнавати цей указ і закликали своїх прихильників до виявлення протесту. У країні розгорілася гостра політична криза, яка супроводжувалася протистоянням демонстрантів на вулицях Києва (прихильники коаліції зібралися на майдані Незалежності, а опозиція — на Європейській площі), боротьбою в Конституційному Суді України та Генеральній прокуратурі, новими указами Президента, постановами Верховної Ради України. Зрештою 27 травня 2007 р., коли обидві сторони усвідомили, що посилення конфлікту не є перспективним, у результаті переговорів було досягнуто політичних домовленостей. Сторони конфлікту заявили про завершення політичної кризи. Домовленість передбачала складання повноважень 150 опозиційних депутатів, що має стати законною підставою для розпуску Верховної Ради України та призначення позачергових виборів. Четвертим Указом Президента України від 31 липня 2007 р. вибори було призначено на 30 вересня.

2 серпня 2007 р. в Україні почалася передвиборча кампанія, у якій узяли участь 20 партій і передвиборчих блоків. Таким чином, результати виборів до Верховної Ради України 26 березня 2006 р. і розстановка політичних сил після них створили передумови для позачергових виборів 2007 р. На виборах 3% -й бар’єр подолали три партії: Партія регіонів (34,37 %), «Блок Юлії Тимошенко» (30,71 %), Блок «Наша Україна — Народна самооборона» (14,15 %), Комуністична партія України (5,39 %), «Блок Литвина» (3,96 %). Соціалістична партія України набрала 2,86 % і до парламенту не потрапила.

У новому складі Верховної Ради України «Блок Юлії Тимошенко» і блок «Наша Україна — Народна самооборона» утворили парламентську більшість у складі 227 депутатів. Головою Верховної Ради України було обрано А. Яценюка, а Прем’єр-міністром України — Ю. Тимошенко. Але Демократична коаліція виявилась нежиттєздатною. Постійно виникали конфлікти між Прем’єр-міністром Ю. Тимошенко та адміністрацією Президента В. Ющенка. У вересні 2008 р. коаліція припинила своє існування; відбулося її переформатування, до коаліції долучився «Блок Литвина».

У грудні Головою ВРУ було обрано В. Литвина. Нова коаліція також виявилася нежиттєздатною. Тривав конфлікт між Президентом і Прем’єр-міністром, який набував дедалі гостріших форм. Навіть фінансова й економічна криза, що вразила країну наприкінці 2008 р., не вгамувала політичні пристрасті та не сприяла об’єднанню політичних сил. Економічні негаразди й політичні чвари у владній команді призвели до стрімкого падіння її авторитету в суспільстві, особливо пропрезидентських політичних сил. На такому тлі в країні розпочалася передвиборча президентська кампанія. Вибори були призначені на 17 січня 2010 р. Перший тур голосування не виявив переможця. Голоси виборців розподілилися таким чином: лідирував В. Янукович, друге місце посіла Ю. Тимошенко, третє — С. Тигіпко.

У другому турі з мінімальною перевагою перемогу здобув В. Янукович. Обрання нового президента призвело до чергового переформатування в парламенті. Із порушенням чинної Конституції було створено нову пропрезидентську коаліцію із 235 депутатів у складі фракцій Партії регіонів, Комуністичної партії України, «Блоку Литвина», позафракційних депутатів і депутатів, що погодилися увійти до коаліції на засадах індивідуального членства. Коаліція сформувала новий уряд на чолі з М. Азаровим. Новий уряд і Президент кардинально змінили зовнішньополітичний курс і внутрішню політику країни. За рішенням Конституційного Суду України було скасовано конституційну реформу 2004 р. і відновлено дію Конституції 1996 р. Спроба запровадити в Україні парламентсько-президентську форму правління завершилася поразкою. Почалися переслідування колишніх членів уряду і лідерів опозиції.

Цікаво знати

НАЙВПЛИВОВІШІ ПАРТІЇ УКРАЇНИ

III. ЗАКРІПЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ

• Бесіда за запитаннями.

1) Хто переміг на Президентських виборах 1999 р.?

2) Які питання були винесені на всеукраїнський референдум за народною ініціативою 2000 р.?

3) Які політичні сили утворили у ВРУ першу пропрезидентську більшість?

4) Коли було запроваджено пропорційну систему виборів до ВРУ?

5) Які події спричинили внесення змін до Конституції України?

6) Хто став четвертим Президентом України?

7) Справа Гонгадзе та «касетний скандал» були приводом чи причиною політичної кризи зими—весни 2001 р.?

8) Якою є головна причина політичної нестабільності України у 2005—2010 рр.?

9) Якими були підсумки виборів до Верховної Ради 2002, 2006, 2007 р.?

IV. ПІДСУМКИ УРОКУ

• Заключне слово вчителя

Після 1994 р. основним змістом державотворчих процесів стало поступове становлення й розвиток демократичних інститутів.

Цей процес відбувався в досить запеклій політичній боротьбі. Неодноразово відбувалися перегрупування політичних сил. Зростала вага, організованість і роль опозиції.

Кульмінацією боротьби стали події «Помаранчевої революції». Але її вожді не змогли скористатися міцною підтримкою народу для демократичного поступу України.

V. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1) Опрацювати відповідний параграф підручника.

2) Творче завдання. Підготувати есе на тему «Моє ставлення до "Помаранчевої революції"»*.

Цей контент створено завдяки Міністерству освіти і науки України