Розробки уроків. Історія України. 11 клас. Профільний рівень

УРОКИ №7—8

Тема. Україна в роки окупації. Визвольний рух.

Мета: охарактеризувати нацистський «новий порядок» та його наслідки, злочин окупантів, визвольний рух; формувати вміння порівнювати та аналізувати основні течії визвольного руху на території України, працювати з картою; виховувати учнів у дусі патріотизму, національної свідомості, гідності; формувати власні судження щодо відновлення Української держави.

Тип уроку: семінарське заняття.

Обладнання: підручник, стінна карта «Україна в роки німецької окупації 1941—1944 рр.», відеоматеріали, дидактичні та документальні фотодокументи.

Основні терміни і поняття: окупаційний режим, «новий порядок», колабораціонізм, план «Ост», Голокост.

Основні дати і події: 30 червня 1941 р. — Акт відновлення Української держави у Львові; травень 1942 р. — створення Українського штабу та партизанського руху; 14 жовтня 1942 р. — створення УПА; 22 липня 1942 — 28 жовтня 1944 р — окупація України гітлерівською Німеччиною та її союзниками.

Очікувані результати: після цього уроку учні зможуть: оперувати статистичними матеріалами; вільно аналізувати історичні факти; пояснювати зміст понять «Голокост», «колабораціонізм».

Хід уроку

I. ОРГАНІЗАЦІЙНА ЧАСТИНА

Учитель оголошує учням тему семінарського заняття та нагадує правила його проведення.

II. МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Нині Україна — типова колонія. Методи колоніального поневолення мало чим відрізняються від тих, які європейці запроваджують серед чорношкірих в Африці.

Ю. Бойко (один із діячів ОУН)

III. СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ

1. Україна в роки окупації. План «Ост»

1) Ліквідація державності України — розчленування на окупаційні зони 1941 р.

Окупаційна політика Німеччини здійснювалася згідно з планом «Ост». За цим документом:

• Україна розглядалась як «лебенсраум» — життєвий простір для німецького народу;

• призначенням України було постачання продуктів та сировини «новій Європі»;

• народи, які населяли окуповані території, підлягали знищенню або виселенню, а та частина корінного населення, яка б вижила, мала перетворитися на рабів;

• після завершення війни на захоплені землі передбачалося переселити 8—9 млн німецьких колоністів.

Свої людиноненависницькі плани нацисти почали здійснювати одразу після загарбання території України (червень 1941 — липень 1942 р.). Спочатку гітлерівці розділили територію України на такі адміністративні райони:

• Львівська, Дрогобицька, Станіславська й Тернопільська області утворили «Дистрикт Галичина», який підпорядковувався так званому генерал-губернатору;

• Правобережна Україна, більша частина Лівобережної та південні райони України утворили «рейхскомісаріат Україна»;

• східні райони України аж до узбережжя Азовського моря й Кримський півострів потрапляли під владу військової адміністрації;

• із території Одеської, Чернівецької, південних районів Вінницької та Миколаївської областей була сформована нова румунська провінція під назвою «Трансністрія».

На Закарпатті угорська влада створила окрему адміністративну одиницю — «Підкарпатську територію» з центром в Ужгороді, на чолі якої стояв комісар.

У вересні 1941 р. Гітлер призначив на посаду рейхскомісара України «випробуваного бійця» націонал-соціалістичної партії Е. Коха, який нагадував своїм підлеглим: «Я прибув сюди не для того, щоб роздавати благословення, а щоб допомогти фюреру. Населення мусить працювати, працювати й ще раз працювати. Ми прийшли сюди не для того, щоб роздавати манну небесну, а щоб створити умови для перемоги. Ми — панівний народ, а це означає, що расово найпростіший німецький робітник біологічно в тисячу разів цінніший, ніж місцеве населення».

2) Нацистський «новий порядок»

Система масового знищення людей. Бабин Яр. Голокост. Система каральних органів.

Система економічного пограбування і експлуатація людських ресурсів. Остарбайтери.

Особливістю німецького «нового порядку» став тотальний терор. На територіях, окупованих нацистами, знищено мільйони мирних жителів, створено 180 концтаборів смерті, 50 гетто. Найбільше загинуло мирних громадян — українців, євреїв, росіян та представників інших національностей: у Бабиному Яру в Києві (понад 150 тис. осіб), у Дробицькому Яру в Харкові (30 тис. осіб), у Доманівці й Богданівці на Одещині (понад 50 тис. осіб). Загалом на території України нараховується понад 700 місць масових розстрілів євреїв.

Порушуючи міжнародні конвенції, гітлерівські кати на території України вдалися до масового знищення військовополонених: у Янівському таборі (Львів) загинуло 200 тис. осіб, у Славутському (так званому гросслазареті) — 150 тис. осіб, Дарницькому (Київ) — 68 тис. осіб, Сирецькому (Київ) — 25 тис. осіб, Хорольському (Полтавська обл.) — 53 тис. осіб, в Уманській Ямі — 50 тис. осіб. За військовими підрозділами вермахту просувалися спеціальні загони карателів — айнзац-групи СС, на які покладалися завдання масового знищення місцевого мирного населення. Із чотирьох груп «А», «В», «С» й «D» дві останні діяли в Україні. За короткий термін гітлерівська окупаційна влада створила розгалужену карально-репресивну систему. Підрозділам СС усебічну допомогу надавали військові, без активної участі яких есесівці не змогли б виконати багато завдань злочинного характеру.

Щоб запобігти опору, німці запровадили систему колективної відповідальності за акт терору чи саботажу. Розстрілу підлягали 50% від загальної кількості заручників-євреїв і 50% — представників інших національностей (українців, росіян та ін.). Загалом на території України німецько-фашистськими окупантами були знищені 4,5 млн мирних жителів.

За часи гітлерівської окупації на всій території України нацисти здійснювали політику «Юденфрай» («чистий від євреїв»). У результаті Голокосту єврейська громада України втратила, за приблизними оцінками, 1,8 млн осіб (до війни вона налічувала 2,5 млн осіб). У перші місяці війни айнзац-групи СС знищили в Україні 850 тис. євреїв. Протягом весни 1942—1944 рр. євреї України, які потрапили до рук нацистів, були депортовані в концтабори смерті на території Польщі: до Освенцима, Белжеця, Треблянки та ін.

Українські міста й села повторювали трагедію Лідице в Чехословаччині й Орадур у Франції, населення яких за опір окупантам було спалене живцем: у Баранівці (Полтавщина) за вбивство трьох фашистів гітлерівський генерал наказав спалити все село разом з усіма жителями; у с. Картеліси нацистські підрозділи спалили все населення — 1228 жителів. Жахливі звірства були повторені на Чернігівщині, Сумщині, Рівненщині. Усього гітлерівці знищили в Україні 320 сіл.

Гітлерівський «новий порядок» передбачав онімечення місцевого українського населення. Була відновлена тільки початкова освіта. Учні повинні були вміти рахувати в межах 500. Із географії знання школярів обмежувалися фразою: «Столиця рейху — Берлін». Багато вчителів зазнали репресій чи змушені були жебракувати. Тільки на Київщині загарбники закатували близько 200 учителів, жертвами гітлерівського геноциду стали 7 тис. представників інтелігенції Харкова.

За наказами німецьких комендантів усе населення України мусило здати місцевій владі запаси продуктів, одягу, цінні речі. На окупованих територіях була запроваджена комендантська година.

Окрім масових розстрілів, засобом винищення мирного населення мав бути Голодомор. Є свідчення, що в листопаді 1941 р. в Східній Пруссії Гітлер провів нараду з найвищими чинами СС, на якій було прийняте рішення про створення штучного голоду в Україні. Німецька адміністрація в грудні 1941 р. вирішила збільшити обсяг продовольчого постачання рейху з України.

До березня 1943 р. з України в Німеччину вивезено 5950 тис. тонн пшениці, 1372 тис. тонн картоплі, 2120 тис. голів худоби, 49 тис. тонн масла, 220 тис. тонн цукру, 400 тис. голів свиней, 406 тис. голів овець. До рейху були відправлені 1 млн фруктових дерев і навіть український чорнозем.

Нацисти грабували культурні цінності України. Наприклад, німці вивезли з Софійського собору в Києві фрески XII ст., дзвони Успенського собору Києво-Печерської лаври.

На загарбаних українських землях фашисти застосували примусову працю на виробництві, зберігали сталінську колгоспну систему й навіть намагалися підтримати стахановський рух. Серед інших заходів окупаційної влади була примусова мобілізація робочої сили до Німеччини, з України до Третього рейху вивезли близько 2,5 млн осіб. Спочатку українців до Німеччини намагалися вербувати добровільно, місцеві колабораціоністські газети й німецькі засоби масової інформації друкували неправдиві розповіді про райське життя в Німеччині. Поки умови життя й праці в рейху були невідомі, дехто погоджувався туди їхати. Українцям обіцяли, що на них чекає цікава робота на «світлих фабриках із досконалими верстатами», а всіх, хто прийде, очікують «прекрасні житлові умови» та висока зарплатня на рівні німецьких робітників. Коли ж в Україну стали надходити звістки з Німеччини, люди за будь-яку ціну намагалися уникнути вербування.

Жорстока правда про долю «остарбайтерів» збережена в листах українців до рідних, що залишилися в Україні.

Усього за роки окупації в Україні загинуло 3,9 млн цивільних людей.

Фашисти організували масове винищення військовополонених: 1 млн 366 тис. було загублено у львівському, славутському, кам’янець-подільському, житомирському, уманському, володимир-волинському, кіровоградському, хорольському, кременчуцькому, сирецькому, Дарницькому та інших концтаборах. По суті, немає даних про те, що сталося з полоненими солдатами й офіцерами частин Південно-Західного фронту. Усього ж із 6 млн 200 тис. радянських військовополонених, за далеко не повними даними, тільки на 1 травня 1944 р. було знищено різними способами близько 3 млн 300 тис.

Точних даних про кількість цивільного населення, яке загинуло на окупованих радянських територіях, немає. Відомо лише, що до війни на цих територіях проживало 88 млн осіб, після війни залишилося 55 млн. Отже, 33 млн осіб загинули або покинули рідні місця. Із них 10 млн були евакуйовані в тил, частина населення призвана до лав Радянської армії, а інші — вивезені до Німеччини, знищені або загинули від голоду та хвороб.

Усього з України до Німеччини було вивезено близько 2,4 млн осіб, у тому числі юнаки і дівчата. Десятки тисяч із них загинули.

Зі спогадів М. Саєнка — члена підпільно-патріотичного руху

Останні військові частини Червоної армії залишили місто, через деякий час у наш район увійшли німці. Було це вранці, десь близько одинадцятої години. День був по-осінньому похмурий. Здавалося, що сама природа хвилювалася, спостерігаючи за цією картиною. Проїхали мотоциклісти, пройшли автоматники. Німецькі солдати були молоді, веселі, реготали на всю вулицю, а на вулицях — жодної душі. Потім ми побачили коней, що тягли гармати. Коні були великі, неначе слони. За ними їхали санітарні машини, кухні, штабні машини, легкові та вантажні. Ось тут ми і побачили офіцерів, що їхали у машинах. Вони із цікавістю роздивлялися навкруги, а район неначе вимер: люди спостерігали за ворогом через вікна. Було страшно. Здавалося, що світ рухнув.

Той, хто залишився у місті, був спочатку наляканий такою силою ворожої техніки та солдатів. А німці з перших днів перебування у місті стали запроваджувати «новий порядок». Про нього нагадували накази, оголошення нової влади, майже всі вони закінчувалися залякуючим словом «розстріл».

За те, що слухаєш радіоприймач, — розстріл. Якщо ти комуніст чи комсомолець — розстріл. За порушення комендантської години — розстріл. Було наказано всьому населенню вийти на роботу, за невиконання наказу — розстріл. За зберігання зброї — розстріл, за сприяння партизанам — розстріл...

Від слів німці дуже скоро перейшли до діла. Гестапівці зібрали на Пожежній площі десятки євреїв, стали знущатися над ними, а потім розстріляли. Вони перетворили на камери смертників підвали готелю «Донбас», калінінське відділення Держбанку. Стало тюрмою для патріотів приміщення колишньої школи №1.

Ворог не жалів нікого: ні старого, ні малого. За найменшу непокірність кидали в тюрми, розстрілювали, вішали. Загинула під час окупації і моя сестра та її подруги. Загинули колишні учні нашої школи, які не хотіли коритися ворогові: Олександр Листопадов, Андрій Ситнік, Володимир Покаленко, Григорій Юрченко, Євген Іваношкін, чимало інших.

Німці швидко зрозуміли, що таких людей можна було розстріляти, повісити, закопати живцем, але їх неможливо було підкорити.

• Робота з поняттями

Гетто (від італ. ghetto) — частина території в багатьох середньовічних містах Західної і Центральної Європи, відведена для ізольованого проживання євреїв. У період Другої світової війни нацисти створювали єврейські гетто, що стали таборами смерті.

Голокост (Холокост) (від грец. holos — загальний та kaus — який спалює) — винищення, геноцид європейського єврейства; масове знищення фашистами єврейського населення в країнах Європи під час Другої світової війни.

3) Проблема колабораціонізму. Дивізія СС «Галичина»

На території України, крім окупаційних воєнної і цивільної адміністрацій, створювалась допоміжна адміністрація із представників місцевого населення, які виявили бажання співпрацювати з окупантами: бургомістри в містах, голови в районах, старости

в селах, допоміжна поліція. На співробітництво з окупантами з різних причин погодилося до 10% населення.

Причини, що спонукали йти на службу до окупантів

• Бажання помститися радянській владі за всі кривди, які вона їм завдала (репресії, розкуркулення тощо).

• Ідеологічне несприйняття радянської влади, комуністичної ідеології, антисемітизм.

• Страх за своє життя і життя близьких.

• Кар’єризм, прагнення пристосуватися до нових умов життя.

• Позиція радянського уряду щодо військовополонених, яких уважали зрадниками.

• Обман нацистської пропаганди.

• Прагнення за допомогою Німеччини боротися за незалежність України.

• Робота з поняттям

Колабораціонізм — співробітництво місцевого населення з окупантами.

Серед найзначніших збройних формувань українців у складі німецької армії та каральних органів були:

Дивізія СС «Галичина» (9—12 тис. солдатів). Про утворення дивізії було оголошено 28 квітня 1943 р. За деякими джерелами, бажаючих вступити до дивізії було від 62 до 84 тис. осіб. Медичну комісію пройшли 52 тис. осіб. Згідно з наказом Гіммлера, заборонялось говорити про дивізію «Галичина» як «про українську дивізію чи про українську націю». Наприкінці 1944 р. дивізія була перейменована на Першу українську дивізію Української національної армії. У березні 1945 р. було створено Другу українську дивізію УНА (фактично полк).

Поліцейські батальйони.

У складі німецької армії на 1944 р. воювало 220 тис. українців.

2. Визвольний рух

1) Поняття руху Опору. Причини й основні течії руху Опору в Україні

Рух Опору — це рух за визволення України від фашистських та інших тоталітарних поневолювачів; складова частина антинацистського руху Опору в країнах Європи.

Від перших днів війни розпочалася масова боротьба українського народу проти німецько-фашистських загарбників. Для підпільної роботи на окупованій території України були залишені більш ніж 40 тис. комуністів. Більшість із них загинула на початку окупації. Доля ще 113 425 комуністів, здебільшого робітників та селян, які з тих або інших причин «без дозволу» партійного керівництва опинилися на окупованій території, так і не з’ясована. Відомо тільки, що після визволення України 69125 комуністам було відмовлено в поновленні в партії. В умовах загальної підозри іхні особові справи були розглянуті необ’єктивно й висновки заздалегідь мали звинувачувальний ухил.

Активна боротьба із загарбниками розгорнулася на північному сході республіки. У вересні 1941 р. у Сумській області почав бойову діяльність Путивльський партизанський загін на чолі із С. Ковпаком, що незабаром перетворився на велике з’єднання партизанських загонів. На Чернігівщині успішно діяли партизани під проводом О. Федорова. У західних областях України до збройної боротьби перейшли загони й групи М. Конищука, Ю. Собесяка, П. Самчука, П. Кундіуса та інші, які діяли досить активно.

Велику роль в організації народного опору відіграли такі воєнно-організаційні центри, як Центральний штаб партизанського руху та Український штаб партизанського руху (створені у травні 1942 р.). Їм удалося певною мірою виправити прикрі помилки, які були допущені під час формування партизанських загонів і нелегальних антифашистських організацій напередодні окупації та стали причиною загибелі багатьох підпільників. На кінець 1942 р. в Україні не було міста, району, де б не діяли підпільні організації, пов’язані з партизанськими формуваннями.

Основні течії руху Опору в Україні:

• радянська;

• націоналістична;

• польська.

2) Радянський рух Опору

Партійне підпілля.

Партизанський рух Опору.

• Додатковий матеріал

Відомості про діяльність підпільної комсомольської організації м. Полтави (жовтень 1941 — травень 1942 р.)

...За час існування підпільної організації написано й розповсюджено понад 2 тисячі листівок... Через Убийвовк організація підтримувала зв’язок з партизанським загоном Жарова.

Члени організації, керованої Убийвовк, зривали мобілізацію молоді до Німеччини, звільняли радянських військовополонених. Готуючись до збройного опору, за допомогою робітників заводу «Метал» ремонтували та виготовляли зброю...

Із відданих радянській владі людей у населених пунктах створювалися підпільні групи. Для розвідувальної й підпільної роботи в німецькому тилу залишалося чимало співробітників НКВС. Восени 1941 р. в Україні формувалися підпільні обкоми, райкоми, первинні організації й групи ВКП(б). У лісах з’явилися партизанські загони, на чолі яких стояли здебільшого ті, хто був здатним здійснювати бойові операції.

20 червня 1942 р. виник Український штаб партизанського руху (УШПР), який очолив Т. Строкач. Український партизанський штаб розгорнув велику роботу з об’єднання та організації партизанського руху в Україні. У партизанські райони літаками доставлялися підготовлені люди, зброя, боєприпаси, медикаменти, поліграфічна техніка, пропагандистські матеріали.

На середину 1943 р. в Україні діяли 46 великих партизанських з’єднань, близько 2 тис. загонів і диверсійних груп кількістю понад 100 тис. осіб.

За підрахунками істориків, у роки війни партизани України знищили 500 тис. німецьких окупантів та їхніх пособників, 407 німецьких гарнізонів, комендатур, поліцейських установ, 5 тис. ешелонів, 1,5 тис. танків, 200 літаків, 600 мостів тощо.

Найвидатнішими партизанськими діячами України стали С. Ковпак, О. Федоров, С. Руднев, О. Сабуров, М. Наумов, П. Вершигора, Я. Мельник, П. Куманюк та інші. Партизанські загони С. Ковпака пройшли бойовий шлях від Путивля до Карпат. Героїзм учасників рейду блискуче змалював у своїй книзі «Люди з чистою совістю» один із партизанських командирів Петро Вершигора.

У ворожому тилу безстрашно боролися з ворогом члени підпільної організації «Партизанська іскра» із с. Кримки на Миколаївщині, яку очолювали В. Моргуненко, П. Гречаний і Д. Дяченко, «Народна гвардія» ім. І. Франка. В українських містах і селах діяли молодіжні підпільні організації. У вересні 1942—1943 рр. у м. Краснодоні діяла підпільна молодіжна організація «Молода гвардія», до складу якої входили І. Туркевич, О. Кошовий, І. Земнухов, В. Третякевич, С. Тюленін, Л. Шевцова. Молодогвардійці, крім антигітлерівської пропаганди, організували низку диверсій і бойових операцій.

За різними оцінками істориків, у радянському русі Опору в Україні взяли участь від 100 тис. до 500 тис. партизанів. 95 із них нагороджені званнями Героїв Радянського Союзу (С. Ковпак, О. Федоров — двічі), а 183 тис. осіб нагороджені орденами та медалями.

3) Націоналістичний рух Опору

Акт відновлення Української держави і реакція Німеччини. Спроби ОУН налагодити співробітництво з німецькою окупаційною адміністрацією.

Утворення Української повстанської армії. Боротьба УПА з радянськими партизанами. Трагедія Волині.

• Додатковий матеріал

Акт відновлення Української держави

1. Волею Українського народу Організація українських націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України...

2. На західних землях України твориться Українська Влада, яка підпорядковується Українському національному Урядові, що створиться в столиці України — Києві з волі Українського народу.

3. Відновлена Українська держава буде тісно співпрацювати з Націонал-Соціалістичною Великонімеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад у Європі й світі та допомагає Українському народові визволитися з-під московської окупації.

Українська національна революційна армія, що творитиметься на українській землі, боротиметься далі спільно з союзною німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську державу і новий справедливий лад у цілому світі...

Ярослав Стецько, в. р. Голова Національних Зборів

На початку 1941 р. між керівництвом ОУН(Б) і командуванням німецького абверу, який представляли адмірал В. фон Браухіч, була досягнута домовленість про створення українського військового відділу під політичним проводом Організації українських націоналістів. У квітні—травні 1941 р. був сформований батальйон «Роланд», один із двох бойових підрозділів «Дружини українських націоналістів» Організацією цієї частини керував полковник Р. Ярий. У цілому відповідальність за створення цього військового формування лягала на бюро ОУН(Б), що перебувало у Відні. Особовий склад батальйону (близько 350 осіб) пройшов військову підготовку в Зауберсдорфі поблизу Відня. Командиром «Роланда» був призначений полковник Є. Побігущий, старшинами — М. Бригідер, Л. Ортинський та ін.

Наприкінці липня 1941 р. батальйон, що складався з дев’яти офіцерів і 260 солдатів, був підпорядкований командуванню 54-го армійського корпусу. Загальне командування частиною, що складалася з чотирьох рот по 65 осіб кожна, здійснював лейтенант Зібер. Двома ротами командували німецькі офіцери, іншими двома — українські. Солдати «Роланда» були одягнені в чеську військову уніформу, але мали жовто-сині нарукавні пов’язки з написом «Німецький вермахт».

У жовтні 1941 р. особовий склад обох розформованих батальйонів «Дружини українських націоналістів» було повернено до Франкфурта-на-Одері, де бійці «Роланда» й «Нахтігаля» увійшли до складу нового відділу «Шутцман-шафтс батальйон №201». Командиром батальйону став Є. Побігущий. Загальна кількість цього підрозділу становила понад 600 осіб, при цьому 22 офіцери були українцями.

У березні 1942 р. батальйон «Роланд» перевели в Білорусь для охорони ліній комунікацій і боротьби з радянськими партизанами в районі Могильов—Вітебськ—Лепель.

Командування «Дружини українських націоналістів» постійно висловлювало незадоволення гітлерівською політикою в Україні. Тому наприкінці листопада 1942 р. (за деякими даними, 1 грудня 1942 р.) батальйон «Роланд» роззброєно в Могильові й розформовано. Українських офіцерів перевезли до Львова, де 8 січня 1943 р. ув’язнили в гестапо, але згодом, деякі з них, зокрема Р. Шухевич, зуміли втекти й приєднатися до Української повстанської армії.

30 червня 1941 р. в зайнятому німцями Львові спеціальна група ОУН(Б) на чолі з Я. Стецьком проголосила Акт відновлення Української держави.

Значення проголошення цього документа не можна оцінити однозначно. З одного боку, позитивним явищем є сама спроба відновлення української державності та піднесення національно-державної свідомості українців. Проте, із другого боку, викликає несприйняття заява про співробітництво з нацистською Німеччиною та прогітлерівська риторика.

Після проголошення Акта відновлення гітлерівська влада вдалася до репресій. Бандера та Стецько були заарештовані. Тому наприкінці 1941 р. ОУН(Б) взяла курс на боротьбу проти гітлерівців, тоді як ОУН(М) виявила більше лояльності до німецької влади.

Певний час ОУН(М) висловлювалася тільки за співробітництво та спільну українсько-німецьку боротьбу проти СРСР. Члени спеціальних похідних груп ОУН(М) у той час намагалися таємно від німців закріплюватися на українській території.

У жовтні 1941 р. у Києві почала діяти Українська національна рада, яку очолив професор М. Величківський. О. Телізі вдалося створити Спілку українських письменників і налагодити вихід газети «Українське слово» та часопису «Литаври».

Такі дії ОУН(М) не влаштовували гітлерівців, О. Теліга, І. Рогач та інші представники інтелігенції були репресовані.

Після арештів і розстрілів мельниківців ставлення цього крила ОУН до німців змінилося. Наказом проводу ОУН(М) створено мережу підпільних організацій, які мали антинімецький характер.

Перше українське національне збройне формування — «Поліська Січ» Тараса Бульби (Боровця) — з’явилося на Волині.

Цей повстанський підрозділ, що діяв на Рівненщині та Житомирщині, був створений за ініціативою уряду Української Народної Республіки в еміграції. 20 червня 1940 р. рада старшин армії УНР, до якої входили полковники А. Валійський, І. Литвиненко та інші, уповноважила Т. Боровця організувати збройні партизанські загони для боротьби з радянською владою та очищення української території від частин Червоної армії, що відступали.

Тарас Боровець розпочав активну діяльність на Поліссі. На початку радянсько-німецької війни 1941—1945 рр. новостворене формування нараховувало понад 1 тис. осіб. У червні—серпні 1941 р. «Поліська Січ» здійснювала операції з очищення волинських та поліських лісів від окремих груп бійців Червоної армії.

У жовтні 1941 р. це військове формування отримало нову назву — Українська повстанська армія — «Поліська Січ» (УПА—ПС). Формація діяла в районі міст Олевськ, Людвипіль та Сарни. У листопаді 1941 р. «Поліська Січ» була оточена німцями й роззброєна, але навесні 1942 р. знову відновила діяльність, яка тепер, щоправда, мала антинімецький характер. Кількісний склад загону налічував 5—8 тис. осіб.

Улітку 1942 р. на Волині й Поділлі почали формуватися збройні загони бандерівського проводу. Спочатку вони виконували функції оборони місцевого населення від німецької влади та радянських партизанів, а з осені стали концентрувати сили для боротьби проти Гітлера й Сталіна. 14 жовтня 1942 р. вважається днем утворення Української повстанської армії проводу ОУН—СД. 1943 р. на Волині до складу цієї формації перейшло, як свідчить український історик Ю. Зайцев, 5 тис. українських поліцейських, які перебували на німецькій службі.

Формування перших військових відділів ОУН—СД, почалося на Волині під керівництвом Сергія Качинського («Остапа») у середині жовтня 1942 р. 7 лютого 1943 р. сотня Григорія Перегійняка («Коробки») напала на німецькі поліційні бараки в містечку Володимирець на Рівненщині. Ця подія поклала початок антинацистської боротьби ОУН.

IV. ОСМИСЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ І ВМІНЬ

• Бесіда

1. У серпні 1942 р. на нараді в Рівному Еріх Кох сказав: «Немає ніякої вільної України. Мета нашої роботи полягає в тому, що українці повинні працювати на Німеччину...». Підтвердіть фактами виступ рейхскомісара України.

2. Чому саме євреї стали об’єктом тотального знищення?

3. Наведіть приклади учасників радянського підпілля в нашому краї.

4. Що вам відомо з історії виникнення партизанського руху про героїчний похід партизанського з’єднання С. Ковпака?

5. Як ви вважаєте, чи можна назвати зрадниками бійців дивізії СС «Галичина»? Свою відповідь аргументуйте.

6. Екс-президент В. Ющенко неодноразово порушував питання про визнання воїнів ОУН—УПА учасниками бойових дій проти фашистської Німеччини та надання їм статусу ветеранів Великої Вітчизняної війни. Висловіть своє ставлення до цієї оцінки, аргументуйте свою відповідь фактами з історії.

V. ПІДСУМКИ УРОКУ

Окупаційний «новий порядок» викликав загальне обурення народу, сприяючи масовому зростанню руху Опору, який наближав час перемоги.

Учитель аналізує та оцінює роботу учнів на уроці.

Урок завершується словами:

Вклонися, моя Україно,

Цим людям, величним і скромним.

Своїм самовідданим серцем

Тебе врятували від згуби,

Своєю священною кров’ю

Тебе визволяли вони.

Запалюються свічки. Хвилина мовчання.

VI. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1. Опрацюйте відповідний матеріал підручника.

2. Підготуйте повідомлення про Сталінградську битву, Курську битву і битву за Дніпро (окремим учням).



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.