Розробки уроків. Історія України. 10 клас. Суспільно-гуманітарний профіль

УРОК № 5*

Тема. Німеччина й Австро-Угорщина на початку ХХ ст.

Мета: характеризувати особливості соціально-економічного і політичного розвитку Німеччини й Австро-Угорщини в зазначений період; порівняти розвиток названих країн між собою та з іншими державами — США, Великою Британією і Францією; пояснити терміни і поняття «картель», «юнкери», «Марокканська криза», «дуалістична монархія», «Балканські війни», «Троїстий союз»; розвивати вміння учнів установлювати причинно-наслідкові зв'язки між історичними фактами і подіям; виховувати в них почуття поваги до історії інших народів.

Тип уроку: комбінований.

Обладнання: підручник, стінна карта «Країни Європи на початку XX ст.», атлас, ілюстративний і дидактичний матеріал.

Основні терміни і поняття: картель, юнкери, Марокканська криза, дуалістична монархія, Балканські війни, Троїстий союз.

Основні дати: 1905—1906 рр. — Перша Марокканська криза; 1912 р. — Друга Марокканська криза; 1908—1909 рр. — Боснійська криза; 1912—1913 рр. — Перша та Друга Балканські війни.

Хід уроку

I. ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Учитель повідомляє учням тему й основні завдання уроку.

II. ПЕРЕВІРКА ДОМАШНЬОГО ЗАВДАННЯ

• Запитання і завдання

1. Охарактеризуйте соціально-економічний розвиток Великої Британії на початку XX ст.

2. Якими були особливості політичного життя тогочасної Великої Британії?

3. Визначте характерні риси, притаманні соціально-економічному і політичному розвитку Франції в цей період.

4. Порівняйте розвиток Великої Британії та Франції на початку ХХ ст.

III. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ

• Запитання і завдання

1. Покажіть на карті території Німеччини, Австро-Угорщини та їхні столиці.

2. Якими були особливості державного устрою цих країн в останній третині XIX ст.?

3. Назвіть характерні риси їхнього політичного життя.

4. Як відбувався соціально-економічний розвиток Німеччини й Австро-Угорщини в 70—90-хрр. ХІХ ст.?

IV. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1. Соціально-економічний розвиток Німеччини.

• Колективна робота з підручником

Учні самостійно опрацьовують відповідний матеріал параграфа, визначаючи особливості соціально-економічного розвитку тогочасної Німеччини. Учитель систематизує й доповнює результати роботи учнів, використовуючи наведений нижче матеріал.

• Додаткова інформація

На початку ХХ ст. економіка Німеччини зберігала високі темпи розвитку. Унаслідок цього напередодні Першої світової війни в економічному розвитку країна випереджала всі провідні держави світу, крім США. Особливо значними були темпи зростання важкої промисловості. У 1900—1913 рр. у Німеччині видобуток вугілля зріс майже вдвічі, виробництво чавуну — більш ніж у два рази, а виплавка сталі майже потроїлася. Особливо швидко розвивалися нові галузі промисловості — хімічна та електротехнічна.

Активізувався розвиток транспорту. У 1900—1913 рр. майже на 2/3 збільшився загальний тоннаж німецького морського торговельного флоту. Зростала мережа залізниць, будівництво яких фінансувалося державою.

Після 1900 р. посилився процес монополізації німецької промисловості. Виникали нові об’єднання, причому найбільш поширеними в Німеччині, як і раніше, залишалися картелі. Сталевий картель (1904 р.) і Чавунний картель (1911 р.) напередодні Першої світової війни контролювали 98% виробництва сталі та чавуну в країні. Дві величезні монополії АЕГ («Загальне електричне товариство») та «Сименс-Гальське і Шуккерт», уклавши згоду, підпорядкували все електротехнічне виробництво. У 1909 р. в німецькій промисловості існувало 300 картелів, у 1911 р. — 550—600.

Охоплення німецької економіки монополіями було більшим, ніж в інших європейських країнах.

Поглиблення централізації капіталу в банківській сфері привело до того, що в 1909 р. близько 83 % усього капіталу в Німеччині зосереджували дев’ять могутніх берлінських банків. У результаті об’єднання банківського і промислового капіталів формується фінансова олігархія, що контролює найважливіші галузі промисловості. Напередодні Першої світової війни монополістичні об’єднання Круппа, Штумма, Кірдорфа, Тіссена, братів Маннесманів та інших магнатів контролювали майже всю промисловість і фінанси, використовували в своїх інтересах залізничний і водний транспорт.

• Робота з термінами і поняттями

Картель — форма монополістичного об’єднання підприємств для встановлення однакових цін на певний товар на ринку.

Використовуючи свою економічну міць й широко застосовуючи демпінг (експорт товарів за заниженими цінами), німецькі підприємці завойовували світові ринки. У 1900—1913 рр. Німеччина подвоїла обсяг експорту своїх товарів. Також швидко зростав вивіз капіталів за кордон, який відбувався переважно до Південно-Східної Європи, Османської імперії та країн Південної Америки. У 1900 р. обсяг німецького капіталу за кордоном становив 15 млрд марок, а в 1914 р. — 35 млрд марок.

Досить високі темпи розвитку спостерігалися в сільському господарстві Німеччини. У 1909—1913 рр. урожайність зернових і картоплі, порівняно з кінцем XIX ст., подвоїлася. Цьому сприяла механізація праці в господарствах юнкерів (великих землевласників) і заможних селян — самостійних господарів, які становили 1/20 всіх господарств в країні й володіли понад 51% оброблюваних земель. Однак значною була також кількість малоземельних і безземельних селян, які наймалися працювати до юнкерів і заможних селян або переселялися в міста й працювали на промислових підприємствах. У 1910 р. в містах Німеччини проживало близько 60 % населення країни.

Початок XX ст. характеризувався зростанням страйкового руху робітників Німеччини. Так, лише в 1905 р. в страйках взяли участь понад півмільйона робітників. Страйкуючі вимагали покращання умов праці, підвищення заробітної платні, скорочення тривалості робочого дня тощо. Завдяки наполегливій боротьбі заробітна платня німецьких робітників у 1908—1914 рр. збільшилася в середньому на 14%. Організатором робітничих протестів виступали профспілки. Однак єдиного центру профспілкового руху в країні не було, він залишався розколотим. Чисельність «вільних профспілок» у 1900—1913 рр. зросла в Німеччині майже в чотири рази й охопила 2,5 млн робітників. Значною популярністю серед робітників користувалася Соціал-демократична партія Німеччини.

2. Політичне життя Німеччини.

• Розповідь учителя

Німеччина за державним устроєм, відповідно до конституції 1871 р., була імперією. Законодавча влада належала бундесрату (союзній раді), рейхстагу (державному зібранню) та імператору. Головною особою виконавчої влади був імперський канцлер, якого призначав імператор.

Політична палітра тогочасної Німеччини залишалася досить строкатою. Найбільш реакційні позиції займала Німецька консервативна партія, що виступала за перегляд конституції з метою посилення особистої влади імператора і ліквідації громадянських свобод. Імперська партія в цілому підтримувала урядовий курс, схвалюючи будівництво воєнного флоту і нові колоніальні загарбання. Католицька Партія центру висувала програми здійснення християнсько-соціальних реформ, обіцяючи запровадити справедливе робітниче законодавство і захистити права національних меншин. Вона заявляла, що є опозиційною силою стосовно уряду імперії й захищає інтереси народу. Суттєво послабилися в цей період позиції Національної ліберальної партії, що відображала інтереси великої промислової та торговельної буржуазії. Втрата партією прибічників була пов’язана з підтримкою консерваторів у боротьбі із соціал-демократами. У 1904 р. частина націонал-лібералів разом із консерваторами створила «Імперський союз боротьби із соціал-демократією». Погляди ліберальної інтелігенції та середньої буржуазії відображала Вільнодумна народна партія. Вона виступала за встановлення справедливого робітничого законодавства, реформування виборчої системи і запровадження повного самоуправління місцевих громад. Спільність у поглядах привела до їх об’єднання в 1910 р. в єдину Прогресивну народну партію.

Вагоме місце в політичному житті країни займала Соціал-демократична єдина партія Німеччини. Соціал-демократи боролися за встановлення республіки, захист прав трудящих і побудову справедливого суспільства на засадах соціалізму. Партія мала багато прибічників у країні.

Від 1903 до 1912 р. кількість виборців, що голосували за неї, збільшилася в півтора разу й досягла 4,5 млн осіб.

На початку XX ст. імператором Німеччини залишався Вільгельм II (1888—1918 рр.). Посаду імперського канцлера в цей період займали призначені ним Б. фон Бюлов (1900—1909 рр.) і Т. Бетман-Гольвег (1909—1917 рр.). Бюлов був неперевершеним майстром ведення полеміки з опозицією в рейхстазі й впливу на громадську думку, за що його називали «вугрем». У внутрішній політиці новий канцлер в інтересах великих землевласників запровадив високий митний тариф на хліб, що призвело до його подорожчання. Для придушення страйків 1903 р. у Саксонії Бюлов наказав використовувати армійські підрозділи. У зовнішній політиці він вимагав «місця під сонцем» для Німеччини. Здійснюючи політику колоніальної експансії, у 1903 р. канцлер уклав конвенцію з Туреччиною про будівництво Багдадської залізниці, яка мала стати шляхом експансії Німеччини до країн Близького і Середнього Сходу. У 1905—1906 рр. Німеччина спровокувала міжнародну кризу, заявивши про свої претензії на Марокко, що вважалося сферою впливу Франції (Перша Марокканська криза). Однак, не знайшовши підтримки в інших європейських держав, Німеччина змушена була відступити. Вона також здійснювала загарбання в Китаї, на Тихому океані, намагалася зміцнити позиції на Балканах. Така позиція уряду Бюлова призвела до загострення стосунків Німеччини з Великою Британією, Францією та Росією.

Готуючи Німеччину до війни за перерозподіл сфер впливу у світі, у 1902 р. канцлер подовжив дію Троїстого союзу з Австро-Угорщиною та Італією. У 1900—1908 рр. за його наполяганням було схвалено нові закони про будівництво воєнно-морського флоту, що в декілька разів збільшили його кількість. Величезні воєнні видатки спричинили дефіцит державного бюджету, відвертий конфлікт депутатів рейхстагу з Бюловим і відставку останнього.

Уряд Т. Бетман-Гольвега спирався в рейхстазі на «чорно-блакитний блок» — об’єднання католицької Партії центру і консерваторів (чорні ряси духівництва і «блакитна кров» дворянства). У внутрішній політиці цього періоду уряд багато уваги приділяв боротьбі із зростаючим страйковим рухом. Звичною практикою стало застосування для цього армії й запровадження воєнного стану. «Німецькою кривавою неділею» називали розгін мирної демонстрації робітників Берліна 9 березня 1910 р. Небачених розмірів досягли військові видатки. У 1913 р. було здійснено, за словами Бетман-Гольвега, «найбільше зростання армії від часів виникнення Німецької імперії». Лише в 1914 р. на військові потреби було виділено 1,5 млрд марок, що становило майже половину всього бюджету Німеччини.

Одним із своїх головних завдань у зовнішній політиці уряд вважав роз’єднання учасників Антанти. Спроба відірвати від неї Росію, уклавши з останньою Потсдамську угоду 1911 р., і переговори про Багдадську залізницю з Великою Британією, що велися ним із цією метою, провалилися. У 1912 р. виникла Друга Марокканська криза, викликана проголошенням Францією свого протекторату над Марокко. Однак Німеччина й цього разу змушена була відступити.

У 1912 р. на виборах до рейхстагу позиції правих партій значно послабилися, а соціал-демократів — посилилися. Це стало свідченням кризи політики правлячих кіл Німеччини. У цих умовах вони активізували підготовку до війни, яка, як вони сподівалися, допоможе розв’язати внутрішню політичну кризу. Напередодні війни рейхстаг тричі приймав закони про збільшення складу армії в мирний час. Маючи найбільші темпи розвитку економіки серед провідних європейських держав, Німеччина змогла найкраще і швидше за інших підготуватися до війни. Німецька армія була краще оснащена технічно, ніж французька, британська і російська. Німецький генеральний штаб, розробляючи воєнні плани, зробив висновок, що, виходячи з наявного рівня готовності до війни країн Антанти, 1914 р. є найкращим для її початку. Подальше очікування, на його думку, могло призвести до того, що Велика Британія, Франція та Росія здійснять заходи, через які Німеччина втратить свою воєнну перевагу.

3. Соціально-економічний розвиток Австро-Угорщини.

• Колективна робота з підручником

Учні самостійно опрацьовують відповідний матеріал параграфа, порівнюючи особливості соціально-економічного розвитку Німеччини й Австро-Угорщини в розгляданий період. Учитель систематизує й доповнює результати роботи учнів, використовуючи наведений нижче матеріал.

• Додаткова інформація

На межі століть темпи економічного розвитку Австро-Угорщини значно прискорилися. За обсягом промислової продукції вона посіла четверте місце в Європі після Великої Британії, Німеччини та Франції, хоча й суттєво відставала від них. На структуру промисловості імперії визначальний вплив мав аграрний характер її економіки. Провідна роль належала харчовій промисловості (виробництво цукру, борошна, вина, пива тощо), яка давала близько 1/3 від усієї промислової продукції.

На початку XX ст. в Австро-Угорщині прискорилися монополізація промисловості й формування фінансового капіталу. Шість найбільших монополістичних об’єднань країни зосереджували у своїх руках близько 92% виробництва сталі та 97% — чавуну. Основною формою монополістичних об’єднань були картелі. Упродовж першого десятиліття їх кількість збільшилася в чотири рази, досягши 200 на 1914 р.

Надзвичайно зросли вплив і роль банківського капіталу. Панівні позиції в фінансовій сфері Австро-Угорщини займали декілька великих банків Відня, Будапешта і Праги. Розгорталося формування фінансової олігархії. Так, тісно пов’язані з німецьким капіталом будапештські комерційний і кредитний банки контролювали 122 найбільших підприємства в найважливіших галузях економіки.

Австро-Угорський імперіалізм характеризувався певними особливостями. По-перше, він залежав від іноземного, переважно німецького, капіталу. Поступившись місцем на ринку німецькому, австро-угорський капітал активно діяв на Балканах. По-друге, існували тісні зв’язки між фінансовою олігархією і старою землевласницькою аристократією. Чимало дирекцій і спостережних товариств банків і акціонерних товариств «прикрашали» гучні прізвиська родовитої австрійської та угорської знаті.

У сільському господарстві Австро-Угорщини також відбувалися зміни, хоча й повільніше, ніж у промисловості. У багатьох провінціях імперії зберігалися великі земельні маєтки, і близько 20 % оброблюваної землі перебувало у власності 100 аристократичних родин. У середовищі селянства відбувалося розшарування на багатіїв, господарів середнього достатку та бідноту, яка в пошуках засобів існування йшла працювати на промислові підприємства. Чимало селян емігрувало. У 1900—1913 рр. Австро-Угорщину залишило близько 3 млн осіб. У багатьох регіонах імперії, зокрема на українських землях Галичини, Буковини і Закарпаття, землевласники і селяни належали до різних національностей. У зв’язку з цим соціальні протести часто поєднувалися з національними. На початку XX ст. національне питання, як і раніше, залишалося одним із найважливіших для багатонаціональної Австро-Угорської імперії.

(Учитель привертає увагу учнів до даних таблиці.)

Національний склад Австро-Угорщини в 1910 р., %

Австрійці	23,5
Угорці	19,1
Чехи й словаки	16,5
Серби і хорвати	10,5
Поляки	10
Українці	8
Румуни	6,5
Словенці	2,5
Інші	3,4

4. Політичне життя Австро-Угорщини.

• Розповідь учителя

За державним устроєм на початку XX ст. Австро-Угорщина була дуалістичною монархією. Відповідно до австро-угорської угоди 1867 р. вона складалася з двох держав (Австрії та Угорщини), об’єднаних особою монарха. Кожна країна мала окремий парламент і уряд. Спільними були лише три міністерства — фінансів, іноземних справ і воєнне. Австро-Угорщина була конституційною монархією. Імператор, який також був угорським королем, відхиляв або затверджував закони, прийняті парламентами, звільняв і призначав голів урядів та спільних міністрів обох країн, скликав і розпускав парламенти тощо. Імператором Австро-Угорщини на початку XX ст. залишався Франц Йосиф І (1848—1916). Чимало найважливіших для життя країни питань за його правління вирішувалися в робочому кабінеті імператора.

Парламенти Австрії та Угорщини відображали особливості національного складу їхнього населення. В австрійському рейхсраті в 1907 р. австрійцям належав 231 мандат (43% від усіх мандатів), слов’янам — 254, італійцям — 19, румунам — 6. В угорському сеймі скликання 1906 р. із 413 депутатів лише 26 були неугорської національності, а в 1910 р. ще менше. Політична палітра обох частин імперії була досить різноманітною. Тут діяло чимало політичних партій, що об’єднували прибічників консерватизму, лібералізму, націоналізму, соціал-демократії тощо.

Одним із найважливіших питань внутрішньополітичного життя Австро-Угорщини початку XX ст. стала боротьба за запровадження загального виборчого права, яку підтримувала більшість політичних сил. У лютому 1907 р. австрійський парламент прийняв закон про виборчу реформу, за яким право голосу надавалося всім чоловікам, що досягли 24 років. В Угорщині за новим виборчим законом 1908 р. право голосу надавалося лише письменним чоловікам, при чому власники будь-якого майна отримували два голоси.

Політичне життя цього періоду, як і раніше, було нестабільним. Звичною справою стали урядові кризи й відставки кабінетів міністрів. У 1897—1914 рр. в Австрії імператор Франц Йосиф І п’ятнадцять разів відправляв у відставку й призначав нові кабінети міністрів. Причому до їхнього складу, як правило, входили не представники найбільш популярних політичних партій, а чиновники й аристократи, що влаштовували імператора.

Починаючи від 1912 р. правлячі кола імперії розгорнули підготовку до війни. У 1912 р. в Австрії та Угорщині прийняли закони про збільшення кількості рекрутів на 50% і скорочення терміну їх навчання. Це дозволило довести кількість австро-угорської армії до 1,5 млн осіб. Цього ж року уряди обох держав імперії провели через парламенти законодавчі акти, спрямовані на мілітаризацію економіки: про підпорядкування підприємств військовій дисципліні, позбавлення робітників права на страйк тощо. Величезні кошти виділялися з бюджетів на переозброєння армії та флоту. Навесні 1914 р. в умовах чергової політичної кризи імператор розпустив спочатку чеський і далматинський ландтаги, а потім австрійський рейхсрат.

Зовнішня політика Австро-Угорщини на початку XX ст. набувала дедалі агресивнішою по характеру. Основними об’єктами її експансії стали країни Балканського півострова — Чорногорія, Сербія, Албанія, Болгарія. У 1906 р. Австро-Угорщина оголосила митну війну Сербському королівству, заборонивши ввіз дешевого сербського м’яса. Одночасно з цим уряд імперії прагнув нав’язати сербам замовлення на озброєння, що вироблялося на заводах «Шкода» в Чехії. Починаючи від 1906 р. прагнення підкорити Сербію ставало нав’язливою ідеєю правлячих кіл Австро-Угорщини. Ця політика зустрічала невдоволення і протидію з боку Російської імперії. Суперництво за володіння турецькою провінцією Албанія призвело до загострення суперечностей Австро-Угорщини із союзною за Троїстим союзом Італією.

У 1908 р. імператор Франц Йосиф оголосив про приєднання до Австро-Угорщини Боснії та Герцеговини, які від 1878 р. перебували під управлінням Габсбургів, формально залишаючись частиною Османської імперії. Проти цього виступили Сербія та Османська імперія. Боснійська криза 1908—1909 рр. загрожувала спалахом війни між Антантою і Троїстим союзом. Німеччина висунула вимогу Росії схвалити захоплення Боснії та Герцеговини Австро-Угорщиною. Росія, розуміючи свою непідготовленість до війни, змушена була на це погодитися. Балканська криза завершилася дипломатичною перемогою Троїстого союзу над Антантою і призвела до різкого загострення протистояння на Балканах між Сербією та Росією, яка її підтримувала, і Австро-Угорщиною.

У 1912—1913 рр. держави Балканського союзу (Болгарія, Сербія, Греція, Чорногорія) за підтримки Антанти розпочали війну з Османською імперією за звільнення раніше захоплених нею слов’янських і грецьких земель. Перша Балканська війна розпочалася в жовтні 1912 р. і швидко завершилася поразкою Османської імперії. Це викликало розгубленість у Відні та Берліні, що вважали Балкани сферою своїх інтересів. 30 травня 1913 р. у Лондоні було укладено мирний договір, за яким держави Балканського союзу суттєво збільшили свої території за рахунок колишніх османських володінь. На карті Європи з’явилася нова держава — Албанія, що опинилася в залежності від Австро-Угорщини та Італії.

Австро-Угорщина стала розглядати Балканський союз як противника своєї політики в цьому регіоні й докладати зусиль до його розпаду. У червні 1913 р. між колишніми членами Балканського союзу спалахнула Друга Балканська війна. Вона була спричинена внутрішніми суперечностями між ними і підривною діяльністю проти них іззовні. Болгарська армія першою розгорнула воєнні дії. Проти неї разом із колишніми союзниками виступили Османська імперія та Румунія. За декілька днів Болгарію було розбито. За Бухарестським мирним договором вона поступилася своєю територією на користь Румунії, Сербії та Османської імперії.

Австро-Угорщина й Німеччина вважали, що проблема вирішилася для них успішно. Балканський союз розпався, його учасники ослаблені. Однак ситуація на Балканах, які стали називати «пороховим льохом Європи», ставала дедалі небезпечнішою. Сербія, яка в результаті Балканських війн посилила свої позиції, після звільнення від турецького панування слов’ян і греків підтримувала боротьбу поневолених Австро-Угорщиною південних слов’ян. Австро-сербські стосунки загострилися. У Відні та Берліні стали розглядати можливість оголошення війни Сербії. Одночасно з цим Сербія зміцнювала свій воєнний потенціал і налагоджувала союзницькі зв’язки з Росією.

V. ЗАКРІПЛЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

І варіант

Учні під керівництвом учителя продовжують роботу над таблицею «Розвиток держав Європи і світу на початку ХХ ст.», порівнюючи особливості розвитку розглянутих країн у зазначений період.

II варіант

• Бесіда за запитаннями

1. Які галузі німецької промисловості розвивалися особливо швидко в 1900—1913 рр.?

2. Що таке картель?

3. Хто був імператором Німеччини на початку ХХ ст.?

4. Якого німецького політика цієї доби називали «вугрем»?

5. Яке місце за обсягом промислової продукції посідала в цей час у Європі Австро-Угорщина?

6. Коли відбулася Боснійська криза?

VI. ПІДСУМКИ УРОКУ

• На початку ХХ ст. Німеччина випереджала провідні європейські країни за темпами економічного розвитку і сподівалася, спираючись на цю перевагу, силою змінити ситуацію на континенті на свою користь.

• Австро-Угорщину в цей період характеризували досить високі темпи економічного розвитку і кризові явища в політичній сфері. Спроби правлячих кіл подолати їх шляхом посилення впливу Австро-Угорщини на Балканах постійно посилювали міжнародну напруженість.

VII. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1) Опрацювати відповідний параграф підручника.

2) Повторити матеріал про розвиток Російської імперії в останній третині XIX ст.