Розробки уроків. Історія України. 10 клас. Профільний рівень

УРОКИ №3—4

Тема. Індустріальне суспільство як етап у розвитку світової цивілізації. Загальна характеристика європейської та світової цивілізацій на прикладі розвитку провідних країн світу (Велика Британія, Франція, Росія, Німеччина, Австро-Угорщина, США).

Мета: визначити особливості імперіалізму як нової стадії в розвитку провідних країн світу; схарактеризувати соціально-економічний розвиток і політичне життя провідних країн світу на початку XX ст.; порівняти розвиток цих країн між собою; пояснити зміст основних термінів і понять; розвивати вміння учнів аналізувати історичні події; виховувати в них повагу до історичного минулого різних народів.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Обладнання: підручник, стінні карти «США на початку XX ст.», «Країни Європи на початку XX ст.», «Російська імперія на початку XX ст.», ілюстративний і дидактичний матеріал.

Основні терміни та поняття: імперіалізм, трест, прогресизм, «Справедливий курс», політика «великого дрючка», «дипломатія долара», гомруль, Шин фейн, Антанта, рантьє, картель, юнкери, Марокканська криза, дуалістична монархія, Балканські війни, Троїстий союз, синдикат, РСДРП, есери, революція 1905—1907 рр.

Основні дати*: 1900—1914 рр. — період «прогресивної ери» в історії США; 1913 р. — обрання президентом США В. Вільсона; 1901—1914 рр. — період «чудової епохи» в історії Великої Британії; 1905 р. — створення ірландської партії Шин фейн; 1904 р. — укладення Великою Британією та Францією угоди під назвою «Антанта»; 1905—1906 рр. — Перша Марокканська криза; 1912 р. — Друга Марокканська криза; 1908—1909 рр. — Боснійська криза; 1912—1913 рр. — Перша та Друга Балканські війни; 1902 р. — створення партії Російських соціалістів-революціонерів (есерів); 1903 р. — II з'їзд Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП); 1905—1907 рр. — перша революція в Росії; 1907—1911 рр. — аграрна реформа П. Столипіна.

* Тут і далі дати надано відповідно до логіки викладення подій у посібнику.

Методичні рекомендації щодо вивчення теми

Відповідно до програми, вивчення курсу розпочинається темою «Європа та світ на початку XX ст.». У зв’язку з тим, що вона передбачає розгляд матеріалу, який вивчатиметься також на уроках всесвітньої історії, на думку авторів, із метою уникнення повторів доцільно розглядати їх спільно. При цьому під час роботи вчителю необхідно акцентувати увагу учнів на тих тенденціях і явищах, які будуть важливими для подальшого розуміння подій, що розгорталися на українських землях.

Для зручності вчителя наводимо розробки уроків за матеріалом всесвітньої історії.

Хід уроку

I. ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Учитель інформує учнів про те, що вони розпочинають вивчення теми «Європа та світ на початку XX ст.», оголошує тему й основні завдання уроку.

II. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

• Випереджальне завдання

Розпочніть складання таблиці «Розвиток держав Європи та світу на початку XX ст.», зазначивши назву держави; соціально-економічне життя; внутрішньо-політичний розвиток; зовнішньополітичний курс.

1. США на початку XX ст.

• Запитання та завдання для актуалізації знань

1) Якими були особливості державного устрою США в другій половині XIX ст.?

2) Назвіть характерні риси політичного життя США в 1870—1890-х рр.

3) Як відбувався економічний розвиток США в останній третині XIX ст.?

• Розповідь учителя

Наприкінці XIX — на початку XX ст. для розвитку провідних країн світу були характерними нові явища. Вони стали основою для появи теорії про вступ капіталізму до стадії імперіалізму.

• Робота з термінами та поняттями

Імперіалізм — монополістична стадія розвитку капіталізму. У провідних країнах світу імперіалізм виникає на межі XIX—XX ст. з появою монополій. У період імперіалізму в політичному та економічному житті суспільства панує фінансова олігархія (невелика група людей), що концентрує у своїх руках банківський та промисловий капітал.

На початку XX ст. економіка США переживала бурхливе піднесення. Країна посіла перше місце у світі за обсягами промислової продукції, виплавки чавуну, видобутку вугілля, промисловим споживанням бавовни тощо. За 1899—1914 рр. кількість підприємств у США збільшилася майже на 70 тис., а кількість робітників — від 4,7 до 7 млн осіб. Продуктивність праці в американській промисловості була в 4 рази більшою, ніж у провідних країнах Європи. Середня заробітна платня американського робітника становила 700 доларів на рік, а прожитковий мінімум не перевищував 150—160 доларів.

Промисловість розвивалася нерівномірно. Старі галузі вповільнювали темпи розвитку, а нові — автомобільна, хімічна, електротехнічна — зростали дуже швидко.

• Робота з документом

Внесок держав у світове промислове виробництво, %

1) Яка країна в останній третині XIX ст. посідала перше місце за внеском у світове промислове виробництво?

2) Як змінився внесок держав у світове промислове виробництво на початку XX ст.?

3) Які держави складали трійку країн-лідерів за внеском у світове промислове виробництво в 1913 р.?

• Робота з термінами та поняттями

Трест — монополістичне об’єднання, у межах якого учасники, які входять до його складу, повністю втрачають виробничу, комерційну та юридичну самостійність. Керівництво тресту зосереджується в руках головної компанії або правління. Найчастіше трести створювалися в однорідних галузях промислового виробництва.

Основною формою монополістичних об’єднань у промисловості США залишалися трести. Поряд зі старими виникали нові, які контролювали цілі галузі промисловості, — «Сталевий трест США», «Генеральна електрична компанія» та ін. У 1909 р. трести виробляли понад 40 % промислової продукції країни.

Економіка США періодично зазнавала криз перевиробництва. Найбільша криза охопила країну в 1907—1908 рр. У цей період збанкрутіли багато банків, а безробіття зросло до 16—35 % від загальної кількості робітників. У сільському господарстві США працювало близько 60 % населення. Основною формою господарювання залишалися ферми. Завдяки збільшенню обсягу оброблюваних земель, механізації та спеціалізації продуктивність праці в сільському господарстві постійно зростала.

Становище переважної більшості робітників, незважаючи на вищу порівняно з Європою заробітну платню, залишалося важким. Тривалість робочого тижня в 1900 р. становила 57 годин, у 1915 р. — 53 години. Лише 8 % робітників США, завдяки наполегливій боротьбі, домоглися 8-годинного робочого дня. Основною формою організованого робітничого руху в країні були профспілки (найвпливовіша — Американська федерація праці (АФП)).

• Робота з підручником

Учні опрацьовують матеріал підручника про політичне життя США, визначаючи характерні риси тогочасного політичного життя США та продовжуючи роботу з таблицею. Учитель систематизує й доповнює результати роботи учнів, використовуючи наведений нижче матеріал.

• Додаткова інформація

Від останньої третини XIX ст. в США затвердилася президентська республіка з двопартійною системою. Центральною постаттю політичного життя й головою виконавчої влади був президент, якого обирав народ.

Період 1900—1914 рр. у житті країни американські історики визначають як «прогресивну еру». У цей час набув поширення прогресизм — рух за здійснення «прогресивних перетворень», спрямованих проти панування монополій у США. Його виникненню сприяла діяльність великої групи письменників і журналістів (Дж. Лондон, Т. Драйзер, Е. Сінклер та ін.). Вони викривали методи боротьби монополій із конкурентами, змови трестів із суддями, корупцію тощо.

В основі ідеології прогресизму була віра в можливість покращення ситуації в країні шляхом здійснення ліберальних реформ: обмеження конкуренції та свавілля монополій за допомогою державного регулювання й контролю за їхньою діяльністю, поліпшення становища трудящих тощо. Головна надія в установленні для всіх «правил чесної гри» покладалася на державу.

Прибічником прогресистів став президент-республіканець Т. Рузвельт. Його реформи під назвою «Справедливий курс» започаткували «прогресивну еру» в розвитку США. Провідним напрямком у його перетвореннях стало втручання в життя трестів. Було встановлено жорсткий урядовий контроль за діяльністю трестів і дотриманням ними «антитрестівського закону» Шермана, прийнятого в 1890 р. Уряд організував понад 20 судових процесів проти трестів, висуваючи їм звинувачення у створенні монополій, що порушують свободу торгівлі.

У 1906 р. Конгрес прийняв закон про чисті харчові продукти, що забороняв використання будь-яких «шкідливих і небезпечних для здоров’я речовин при виготовленні ліків і продуктів харчування». Одночасно з цим спеціальним законом встановлювався контроль за умовами праці й запроваджувалася федеральна санітарна інспекція в усіх компаніях, що торгували м’ясом.

Особливо ефективною була природоохоронна діяльність Т. Рузвельта. Було прийнято довгострокову комплексну програму збереження природних ресурсів, збільшено площу державних заповідників і парків від 18,8 млн до 59,2 млн га лісу, розпочато систематичні заходи з висадження дерев на оголених землях для запобігання пожежам та іригації засушливих земель на Заході.

Політику прогресистів продовжив президент-республіканець В. Тафт. У період його президентства відбулося 45 судових процесів проти трестів, яких визнали винними в порушенні свободи торгівлі.

На президентських виборах 1912 р. перемогу здобули демократи. їхній кандидат В. Вільсон був президентом США два терміни. Він обіцяв звільнити американців від страху перед трестами та революціями.

У зовнішній політиці країни на початку XX ст. ізоляціоністи, які, дотримуючись «доктрини Монро», вважали, що необхідно обмежуватися посиленням впливу США в Латинській Америці й визнавати панування провідних держав Європи в Східній півкулі, утрачають позиції. Усвідомлення власної переваги сприяє посиленню ідей експансіоністів. Вони вважали, що США повинні створити міцний військово-морський флот, заснувати морські бази в Атлантичному й Тихому океанах і, спираючись на них, здобути доступ до ринків Східної Азії. США, на їхню думку, мають також посилювати зацікавленість до подій у Європі, брати участь у великій політиці.

Палким прихильником експансіоністів був Т. Рузвельт. Його зовнішньополітичний курс називали політикою «великого дрючка». Він закликав американських політиків розмовляти з діячами інших країн «стримано, але за спиною тримати в руках великого дрючка». У 1902 р. США нав’язали Кубі поправку до конституції, за якою її уряд утрачав право укладати угоди з іншими державами без згоди США, а також надав право американцям створювати там власні військові бази та вводити свої війська.

У 1903 р. США, для того щоб примусити уряд Колумбії погодитися на продаж території для будівництва каналу через Панамський перешийок, організували там заколот і під жерлами гармат американського флоту проголосили утворення нової незалежної держави — республіки Панама. Уряд новоутвореної держави одразу уклав із США договір на право будівництва каналу й розташування в його зоні підрозділів американської армії.

Під час російсько-японської війни 1903—1905 рр. США допомагали Японії позичками, зброєю, продовольством і сировиною. Одночасно відбувалися переговори, за якими США визнали за Японією право протекторату над Кореєю, а японці за це відмовилися від будь-яких претензій на Філіппіни. Одночасно з цим США зміцнюють свій вплив на Європейському континенті. Так, було укладено договори з 13 європейськими державами щодо запобігання виникненню воєнних конфліктів.

Президент В. Тафт запропонував у зовнішньополітичному курсі дотримуватися «дипломатії долара», в основі якої було приховане здійснення економічної експансії. Відповідно до неї США надавали позики тим країнам, уряди яких погоджувалися на задоволення їхніх вимог.

• Запитання та завдання на закріплення

1) Що таке імперіалізм?

2) Які форми монополістичних об’єднань переважали в США?

3) Коли економіку США охопила найбільша в передвоєнний період криза?

4) Що таке «прогресизм»?

5) Яку назву мала програма реформ Т. Рузвельта?

6) Який американський президент надавав перевагу в зовнішньополітичному курсі «дипломатії долара»?

7) Які ознаки притаманні імперіалізму як стадії розвитку капіталізму?

8) Охарактеризуйте соціально-економічний розвиток США на початку XX ст.

9) Якими були особливості тогочасного політичного життя США?

2. Велика Британія та Франція на початку XX ст.

• Запитання та завдання для актуалізації знань

1) Покажіть на карті території Великої Британії й Франції та їхніх колоніальних володінь.

2) Якими були особливості державного устрою Великої Британії та Франції в другій половині XIX ст.?

3) Назвіть характерні риси політичного життя цих країн у 1970—1990-х рр.

4) Як відбувався економічний розвиток Великої Британії та Франції в останній третині XIX ст.?

• Робота з підручником

Учні опрацьовують матеріал підручника про соціально-економічний розвиток Великої Британії, визначаючи характерні риси соціально-економічного розвитку Великої Британії в зазначений період. Учитель систематизує й доповнює результати роботи учнів, використовуючи наведений нижче матеріал.

• Додаткова інформація

Початок XX ст. для Великої Британії був не таким сприятливим, як попереднє століття. В економіці країна втрачала становище промислової «майстерні світу», яке посіла раніше. Темпи щорічного приросту тогочасної Великої Британії становили лише 2,1 %, у той час коли в США вони складали 4,2 %, у Німеччині — 4,1 %. Британські підприємці дедалі більше потерпали від конкуренції США. На початку XX ст. США майже наздогнали британців за експортом продукції на Європейський континент, суттєво потіснили їх на ринках країн Латинської Америки. Зберігаючи досить міцні, хоча вже не провідні, позиції в старих галузях виробництва, британці безнадійно відставали в нових і прогресивних галузях промисловості — хімічній, електротехнічній, автомобільній тощо. Британія на початку XX ст. не мала конкурентів і здійснювала вільну безмитну торгівлю. Унаслідок цього на її ринку безмитно продавалися товари країн, у яких британські товари обкладалися високим митом. Зокрема, у цей період збільшилося проникнення на ринки Британії та її колоній дешевих німецьких товарів.

Високі прибутки британським підприємцям в умовах утрати торговельно-промислової першості забезпечувала дешева сировина, що надходила з колоній. На початку XX ст. Велика Британія володіла найбільшою на земній кулі колоніальною імперією. Водночас до колоніальних володінь вивозився капітал.

На початку XX ст. у Великій Британії виникають нові промислові монополії — військові концерни Вікерса та Армстронга, британсько-іранська компанія з видобутку нафти, трести в легкій промисловості — соляний, тютюновий, шпалерних фабрик, миловаріння тощо. Однак утворення монополій відбувалося повільніше, ніж в інших країнах.

Провідні позиції на початку XX ст. продовжували зберігати лише британські банкіри.

У сільському господарстві країни спостерігався застій. Британські фермери скорочували обсяги вирощування сільськогосподарської продукції через падіння цін на неї. Вони не могли конкурувати з дешевим продовольством, що надходило з колоній, Аргентини та США. Відсутність роботи й засобів існування примушували сільську молодь вирушати до міст. Однак праця на фабриках і заводах також була дуже важкою й малооплачуваною.

На початку XX ст. у Великій Британії посилилася діяльність профспілок і страйковий рух робітників. Першочерговими питаннями, розв’язання яких вони домагалися, були встановлення 8-годинного робочого дня, захист на випадок безробіття, пенсійне забезпечення від 60 років, страхові виплати в разі каліцтв і хвороб тощо.

На початку XX ст. за своїм державним устроєм Велика Британія була, як і раніше, обмеженою монархією. Монарх зберігав почесне місце в політичному житті, а головну роль у ньому відігравав парламент. Виконавча влада належала кабінету міністрів, який призначався парламентом. У 1901 р. зі смертю королеви Вікторії завершилася Вікторіанська доба й розпочалося правління сина Вікторії Едуарда VII. Період 1901—1914 рр. в історії Великої Британії називають «чудовою епохою». У цей час правлячі кола, зіткнувшись із новими проблемами в країні та за її межами, змушені були внести зміни у внутрішню та зовнішню політику.

У 1900 р. з ініціативи британських тред-юніонів виникла нова партія — Комітет робітничого представництва. Вона мала на меті боротися за введення до парламенту представників робітників, щоб захищати там свої права. У 1906 р. її перейменували на Робітничу (Лейбористську) партію.

На парламентських виборах, що відбулися того самого року, Лейбористська партія здобула 29 депутатських мандатів у палаті громад.

Парламентські вибори 1906 р. призвели до поразки консерваторів. У 1906—1916 рр. влада перебувала в руках лібералів. Вони проголосили курс на здійснення поміркованих соціальних реформ, спрямованих на досягнення в країні «класового миру».

У 1906 р. уряд провів через парламент закон про трудові конфлікти, за яким підприємцям заборонялося подавати до судів позови проти тред-юніонів на компенсацію збитків, завданих страйками. Того ж року було прийнято закон про компенсації робітникам, що надавав їм право на одержання виплат від підприємців у разі каліцтв, отриманих на виробництві.

У 1908 р. парламент прийняв закон про пенсії для осіб похилого віку, за яким особам, що досягли 70-річного віку й мали щорічний прибуток, менший за 26 фунтів стерлінгів, виплачувалася пенсія в 5 шилінгів на тиждень. Цього року було також затверджено закон, що визначав тривалість робочого часу для шахтарів. Для них установлювався 8-годинний робочий день і не більше ніж 60 годин наднормової праці на рік. У 1909 р. парламент прийняв закон, за яким уперше в історії Великої Британії було створено біржі праці, які мали відігравати роль посередників між робітниками та підприємцями під час прийняття на роботу.

Уряд лібералів був ініціатором збільшення видатків на озброєння. Навесні 1909 р. Д. Ллойд Джордж вніс на розгляд парламенту проект бюджету, що передбачав суттєве збільшення військових видатків.

Після перемоги на парламентських виборах навесні 1910 р. ліберали розпочали боротьбу за здійснення реформи парламенту. Її метою стало обмеження прав палати лордів, де переважали консерватори і яка могла провалити будь-який законопроект, запропонований лібералами. У 1911 р. було прийнято закон про реформу парламенту, за якою він позбавлявся права розгляду бюджетних питань, також встановлювався п’ятирічний термін повноважень палати громад замість семирічного. Палата лордів могла лише двічі накладати «вето» на рішення палати громад. Якщо палата громад приймала законопроект утретє, він автоматично ставав законом.

Одним із найскладніших питань внутрішньополітичного життя Великої Британії залишалося ірландське. Від останньої третини XIX ст. ірландці вели наполегливу боротьбу за гомруль.

• Робота з термінами та поняттями

Гомруль (від англ. «самоврядування») — програма здобуття національно-територіальної автономії Ірландією у складі Британської імперії, яку висували діячі ірландського національно-визвольного руху від 1870-х рр.

У 1905 р. радикальна частина ірландських патріотів створила націоналістичну партію Шин фейн (у перекладі з ірл. — «ми самі»). Партія, виступала за незалежність Ірландії. Це спонукало уряд лібералів у 1912 р. знову внести законопроект про гомруль, що вже відхилявся парламентом. Цього разу він пройшов палату громад, але був двічі відхилений палатою лордів. Тим часом ситуація в самій Ірландії, спричинена протистоянням прибічників і противників гомруля, довела країну до межі громадянської війни. У вересні 1914 р., намагаючись забезпечити спокій у країні в умовах початку Першої світової війни, палата громад утретє схвалила законопроект про гомруль, і він став законом.

На початку XX ст. відбулися зміни в зовнішній політиці Великої Британії. До цього британських політиків спонукала нова ситуація в міжнародних відносинах у Європі та світі. Уповільнення темпів економічного розвитку Британії призвело до витіснення її продукції зі світових ринків Німеччиною. Остання також вимагала перерозподілу колоній у Південній Африці, що зачіпало інтереси Британії та Франції. Німеччина також розробляла плани проникнення до Османської імперії й витіснення звідти Британії, Франції та Росії. Британці не витримали суперництва з німецьким військово-морським флотом і втратили панування на морі. Англо-бурська війна 1899—1902 рр. завершилася перемогою британців і включенням південноафриканських республік бурів Трансвааль та Оранжевої до складу Британської імперії. Однак перемога коштувала дуже дорого. Правлячі кола Британії дедалі більше усвідомлювали, що можливості їхньої країни не безмежні.

Утративши промислову першість і можливість використовувати суперечності континентальних держав, в умовах загострення британсько-німецьких відносин, опинившись перед загрозою залишитися наодинці з міцною коаліцією ворожих держав, Велика Британія відмовилася від політики «блискучої ізоляції». Своїми союзниками вона обрала Францію й Росію. 8 квітня 1904 р. Велика Британія та Франція уклали угоду, що дістала назву «Антанта» (від фр. «згода»). Це була дружня угода з метою врегулювання британсько-французьких територіальних суперечок і зміцнення співробітництва проти можливої небезпеки з боку Німеччини. У 1907 р. до Антанти приєдналася Росія. Антанта протистояла державам Троїстого союзу — Німеччині, Австро-Угорщині та Італії.

• Робота з термінами та поняттями

Антанта — блок європейських держав (Велика Британія, Франція, Росія), що сформувався в 1904—1907 рр. й об’єднав у роки

Першої світової війни понад 20 держав у боротьбі проти Німеччини та її союзників.

• Робота з підручником

Учні опрацьовують матеріал підручника про соціально-економічний розвиток Франції, порівнюючи соціально-економічний розвиток Великої Британії та Франції в зазначений період. Учитель систематизує й доповнює результати роботи учнів, використовуючи наведений нижче матеріал.

• Додаткова інформація

На початку XX ст. в економіці Франції панівне становище посіли монопольні об’єднання — металургійних компаній «Коміте де Форж», компаній військової промисловості «Шнейдер-Крезо», хімічних компаній «Сен-Габен» та ін. Зростали великі торговельні фірми, що у величезній кількості поглинали дрібні банки. Сконцентрувавши значні капітали, вони вкладали їх у промислові підприємства, надавали позики, вивозили за кордон, переважно до країн Європи. Франція, увійшовши в період імперіалізму, стала набувати ознак країни-рантьє. Якщо у Великій Британії значна частина капіталу, що вивозився, була промисловою, то з Франції вивозився переважно позиковий капітал. При цьому лише 1/5 капіталу, що вивозився, вкладалася в промисловість інших країн, а решта витрачалася на довго- й короткострокові позики. Основною країною, до якої напередодні Першої світової війни вивозився французький капітал, стала Росія. У 1908 р. у французьку промисловість і торгівлю було вкладено 8,5 млрд франків, а позиковий капітал досяг 104,4 млрд франків. Більшість капіталу зосереджувалася в трьох банках — «Ліонський кредит», «Національна облікова контора» та «Генеральне товариство».

• Робота з термінами та поняттями

Рантьє — особи, які живуть на відсотки з переданого в позичку капіталу або за рахунок доходів від цінних паперів.

• Робота з документом

Вивіз капіталу Великою Британією та Францією на початку XX ст.

Порівняйте обсяг вивозу капіталу зазначеними державами та визначте сфери їхніх пріоритетних фінансових інтересів у світі.

Розвитку французької промисловості сприяли встановлені урядом високі митні збори на іноземну продукцію. Завдяки цьому виплавка чавуну й сталі в країні на початку XX ст. зросла в 1,5 разу. З’явилися перші фабрики й заводи, які працювали на електроенергії. Світова економічна криза 1900 р. дещо вповільнила розвиток французької промисловості. Однак після її завершення й до 1914 р. промислове виробництво постійно зростало. Важливу роль у цьому відігравали військові замовлення, пов’язані зі збільшенням видатків на армію та її переозброєнням.

Напередодні Першої світової війни Франція посідала четверте місце після США, Німеччини і Великої Британії за виплавкою чавуну та п’яте — за видобутком вугілля. З’явилися нові галузі промисловості — автомобільна, літакобудівна, електротехнічна. Однак поряд із великими підприємствами в країні зберігалася значна кількість дрібних фірм, де працювало до десяти робітників.

У 1912 р. в сільському господарстві Франції було зайнято 40 % населення, у промисловості — 36 %. Розвиток сільського господарства гальмувався кабальними умовами оренди землі, заборгованістю селян банкам, недостатньою механізацією тощо. Напередодні війни Франція за обсягами виробництва зерна та продукції тваринництва поступалася багатьом країнам Європи й імпортувала значну частину сільськогосподарської продукції.

Кількість робітників і службовців у Франції від кінця XIX ст. до 1914 р. збільшилася вдвічі. Завдяки наполегливій боротьбі (страйки, демонстрації тощо) їхнє становище поступово покращувалося.

У Франції відповідно до конституції Третьої республіки 1875 р. існувала республіканська форма правління. Центральне місце належало двопалатному парламенту (Національним зборам), у якому обирався президент республіки й затверджувався кабінет міністрів.

Особливістю політичного життя тогочасної Франції була багатопартійність. Так, на початку XX ст. в країні існувало кілька соціалістичних партій, радикали, прогресисти, анархо-синдикалісти тощо. У 1899—1902 рр. виконавча влада належала уряду «республіканської концентрації», очолюваному В. Руссо. Його утворив блок, до якого входили прогресисти, радикали та частина правих соціалістів. Радикали, що становили основу цього уряду, були прибічниками республіки, недоторканності приватної власності, націоналізації великих монополій, запровадження прогресивного прибуткового податку й обмеження впливу церкви та перетворення Франції на світську державу.

У 1902 р. на виборах до парламенту перемогу здобув лівий блок, до якого увійшли радикальна та соціалістична партії. Від цього часу й до Першої світової війни радикали посідали провідне місце в усіх урядах Франції. У 1902—1906 рр. уряд очолював Е. Комб, у березні—жовтні 1906 р. — Сар’єн, у жовтні 1906—1909 рр. — Ж. Клемансо.

У 1905 р. радикали провели закон про відокремлення церкви від держави. Відповідно до нього Франція ставала світською державою, яка «не визнає, не сплачує й не підтримує жодного культу», а все майно католицької церкви передавалося світським асоціаціям. Також розпочалося здійснення давно обіцяних соціальних реформ. У 1905 р. для шахтарів запровадили 8-годинний робочий день, у 1906 р. встановили один вихідний день на тиждень, а в 1910 р. прийняли закон про пенсії для робітників від 65 років.

У 1912 р. провідне місце в уряді замість радикалів посіли помірковані республіканці. Новий уряд «Національної єдності» очолив їхній лідер Р. Пуанкаре, а радикали та «незалежні соціалісти» у складі уряду відійшли на другий план. Уряд Р. Пуанкаре обіцяв здійснити виборчу й податкову реформи, захищати світські школи. Однак пріоритетом його діяльності стала підготовка Франції до війни. У лютому 1913 р., коли відчувалося наближення війни, відбулися вибори президента республіки. На них 483 голоси з 870 в обох палатах парламенту здобув кандидат від радикалів і правих сил Р. Пуанкаре.

На початку XX ст. відбулися зміни в зовнішній політиці Франції. У країні набуло великої популярності гасло «Майбутнє Франції — у колоніях». Однак активізація французької колоніальної політики в Азії, Африці та Океанії призводила до загострення відносин із Німеччиною, яка також вважала ці регіони сферою своїх інтересів. Одночасно з цим у Франції поширювалися ідеї реваншу й повернення Ельзасу та Лотарингії, захоплених Німеччиною після франко-прусської війни 1870—1871 рр.

Наявність спільного противника — Німеччини — сприяла пом’якшенню давнього суперництва та налагодженню співробітництва Франції з Великою Британією. Британо-французька Антанта врегулювала всі суперечливі питання між державами щодо їхньої колоніальної політики в Африці. Із приєднанням до неї Росії посилилася загроза наближення великої війни.

У 1912 р. Франція активізувала контакти з державами-союзницями. У липні цього року було укладено франко-російську військово-морську конвенцію, а наступного місяця президент Р. Пуанкаре прибув до Росії, щоб ознайомитися з підготовкою країни до можливої війни.

У самій Франції в 1913 р. було прийнято закон про перехід від дворічного до трирічного терміну воєнної служби, що дозволило збільшити кількість французької армії в мирний час на 90 %.

• Запитання та завдання на закріплення

1) Якими були темпи щорічного приросту промислової продукції Великої Британії на початку XX ст.?

2) Коли утворилася Лейбористська партія у Великій Британії?

3) Що таке гомруль?

4) Схарактеризуйте соціально-економічний розвиток Великої Британії на початку XX ст.

5) Якими були особливості політичного життя тогочасної Великої Британії?

6) Визначте характерні риси, притаманні соціально-економічному та політичному розвитку Франції в цей період.

7) Яка кількість населення Франції працювала в сільському господарстві станом на 1912 р.?

8) Кого було обрано президентом Франції в 1913 р.?

9) Коли утворилася британо-французька Антанта?

10) Порівняйте розвиток Великої Британії та Франції на початку XX ст.

3. Німеччина й Австро-Угорщина на початку XX ст.

• Запитання та завдання для актуалізації знань

1) Покажіть на карті території Німеччини, Австро-Угорщини та їхні столиці.

2) Якими були особливості державного устрою цих країн в останній третині XIX ст.?

3) Назвіть характерні риси їхнього політичного життя.

4) Як відбувався соціально-економічний розвиток Німеччини й Австро-Угорщини в 1970—1990-х рр.?

На початку XX ст. економіка Німеччини зберігала високі темпи розвитку. Унаслідок цього напередодні Першої світової війни в економічному розвитку країна випереджала всі провідні держави світу, крім США. Особливо значними були темпи зростання важкої промисловості. У 1900—1913 рр. у Німеччині видобуток вугілля зріс майже вдвічі, виробництво чавуну — більш ніж удвічі, а виплавка сталі майже потроїлася. Особливо швидко розвивалися нові галузі промисловості — хімічна та електротехнічна.

Активізувався розвиток транспорту. У 1900—1913 рр. майже на 2/3 збільшився загальний тоннаж німецького морського торговельного флоту. Зростала мережа залізниць, будівництво яких фінансувалося державою.

Після 1900 р. посилився процес монополізації німецької промисловості. Виникали нові об’єднання, причому найбільш поширеними в Німеччині, як і раніше, залишалися картелі. У 1909 р. в німецькій промисловості існувало 300 картелів, у 1911 р. — 550—600.

Охоплення німецької економіки монополіями було більшим, ніж в інших європейських країнах.

Поглиблення централізації капіталу в банківській сфері привело до того, що в 1909 р. близько 83 % усього капіталу в Німеччині зосереджували дев’ять великих берлінських банків. У результаті об’єднання банківського й промислового капіталів формується фінансова олігархія, що контролює найважливіші галузі промисловості.

• Робота з термінами та поняттями

Картель — форма монополістичного об’єднання підприємств для встановлення однакових цін на певний товар на ринку.

Використовуючи власну економічну міць і широко застосовуючи демпінг (експорт товарів за заниженими цінами), німецькі підприємці завойовували світові ринки. У 1900—1913 рр. Німеччина подвоїла обсяг експорту своїх товарів. Також швидко зростав вивіз капіталів за кордон, який відбувався переважно до Південно-Східної Європи, Османської імперії та країн Південної Америки.

Досить високі темпи розвитку спостерігалися в сільському господарстві Німеччини. У 1909—1913 рр. урожайність зернових і картоплі, порівняно з кінцем XIX ст., подвоїлася. Цьому сприяла механізація праці в господарствах юнкерів (великих землевласників) і заможних селян. Однак значною була також кількість малоземельних і безземельних селян, які наймалися працювати до юнкерів і заможних селян або переселялися в міста й працювали на промислових підприємствах. У 1910 р. в містах Німеччини проживало близько 60 % населення країни.

Початок XX ст. характеризувався зростанням страйкового руху робітників Німеччини. Так, лише в 1905 р. в страйках взяли участь понад півмільйона робітників. Страйкуючі вимагали покращення умов праці, підвищення заробітної платні, скорочення тривалості робочого дня тощо. Завдяки наполегливій боротьбі заробітна платня німецьких робітників у 1908—1914 рр. збільшилася в середньому на 14 %. Організатором робітничих протестів виступали профспілки. Однак єдиного центру профспілкового руху в країні не було, він залишався розколотим. Кількість «вільних профспілок» у 1900—1913 рр. зросла в Німеччині майже в 4 рази й охопила 2,5 млн робітників. Значну популярність у робітників мала Соціал-демократична партія Німеччини.

Німеччина за державним устроєм, відповідно до конституції 1871 р., була імперією. Законодавча влада належала бундесрату (союзній раді), рейхстагу (державним зборам) та імператору. Головною особою виконавчої влади був імперський канцлер, якого призначав імператор.

Політична палітра тогочасної Німеччини залишалася досить строкатою. Найбільш реакційні позиції займала Німецька консервативна партія, що виступала за перегляд конституції з метою посилення особистої влади імператора та ліквідації громадянських свобод. Імперська партія в цілому підтримувала урядовий курс, схвалюючи будівництво військового флоту й нові колоніальні загарбання. Католицька Партія центру висувала програми здійснення християнсько-соціальних реформ, обіцяючи запровадити справедливе робітниче законодавство та захистити права національних меншин. Вона заявляла, що є опозиційною силою стосовно уряду імперії й захищає інтереси народу. Суттєво послабилися в цей період позиції Національної ліберальної партії, що відображала інтереси великої промислової та торговельної буржуазії. Утрата партією прибічників була пов’язана з підтримкою консерваторів у боротьбі із соціал-демократами. У 1904 р. частина націонал-лібералів разом із консерваторами створила «Імперський союз боротьби із соціал-демократією». Погляди ліберальної інтелігенції та середньої буржуазії відображала Вільнодумна народна партія. Вона виступала за встановлення справедливого робітничого законодавства, реформування виборчої системи й запровадження повного самоуправління місцевих громад. Спільність у поглядах привела до їх об’єднання в 1910 р. в єдину Прогресивну народну партію.

Вагоме місце в політичному житті країни посідала Соціал-демократична єдина партія Німеччини. Соціал-демократи боролися за встановлення республіки, захист прав трудящих і побудову справедливого суспільства на засадах соціалізму. Партія мала багато прибічників у країні. Від 1903 до 1912 р. кількість виборців, що голосували за неї, збільшилася в 1,5 разу й досягла 4,5 млн осіб.

На початку XX ст. імператором Німеччини залишався Вільгельм II. Посаду імперського канцлера в цей період обіймали призначені ним Б. фон Бюлов, пізніше — Т. Бетман-Гольвег. У внутрішній політиці Б. фон Бюлов в інтересах великих землевласників запровадив високий митний тариф на хліб, що призвело до його подорожчання. Для придушення страйків 1903 р. в Саксонії новий канцлер наказав використовувати армійські підрозділи. У зовнішній політиці він вимагав «місця під сонцем» для Німеччини. Здійснюючи політику колоніальної експансії, у 1903 р. канцлер уклав конвенцію з Туреччиною про будівництво Багдадської залізниці, яка мала стати шляхом експансії Німеччини до країн Близького й Середнього Сходу. У 1905—1906 рр. Німеччина спровокувала міжнародну кризу, заявивши про свої претензії на Марокко, що вважалося сферою впливу Франції (Перша Марокканська криза). Однак, не знайшовши підтримки в інших європейських держав, Німеччина змушена була відступити. Вона також здійснювала загарбання в Китаї, на Тихому океані, намагалася закріпитися на Балканах. Така позиція уряду призвела до загострення відносин Німеччини з Великою Британією, Францією та Росією.

Готуючи Німеччину до війни за перерозподіл сфер впливу у світі, у 1902 р. канцлер подовжив дію Троїстого союзу з Австро-Угорщиною та Італією. У 1900—1908 рр. за його наполяганням було схвалено нові закони про будівництво військово-морського флоту, що в кілька разів збільшили його кількість. Величезні воєнні видатки спричинили дефіцит державного бюджету, відвертий конфлікт депутатів рейхстагу з Б. фон Бюловим і відставку останнього.

Уряд Т. Бетман-Гольвега спирався в рейхстазі на «чорно-блакитний блок» — об’єднання католицької Партії центру й консерваторів (чорні ряси духівництва та «блакитна кров» дворянства). У внутрішній політиці цього періоду уряд багато уваги приділяв боротьбі зі зростаючим страйковим рухом. Звичною практикою стало застосування для цього армії й запровадження воєнного стану. «Німецькою кривавою неділею» називали розгін мирної демонстрації робітників Берліна 9 березня 1910 р. Небачених розмірів досягли військові видатки.

Одним зі своїх головних завдань у зовнішній політиці уряд вважав роз’єднання учасників Антанти. Спроба відірвати від неї Росію, уклавши з останньою Потсдамську угоду 1911 р., і переговори про Багдадську залізницю з Великою Британією, що велися ним із цією метою, провалилися. У 1912 р. виникла Друга Марокканська криза, викликана проголошенням Францією свого протекторату над Марокко. Однак Німеччина й цього разу змушена була відступити.

У 1912 р. на виборах до рейхстагу позиції правих партій значно послабилися, а соціал-демократів — посилилися. Це стало свідченням кризи політики правлячих кіл Німеччини. У цих умовах вони активізували підготовку до війни, що мала допомогти розв’язати внутрішню політичну кризу. Напередодні війни рейхстаг тричі приймав закони про збільшення складу армії в мирний час. Маючи найбільші темпи розвитку економіки серед провідних європейських держав, Німеччина змогла найкраще й швидше за інших підготуватися до війни. Німецька армія була краще оснащена технічно, ніж французька, британська й російська. Німецький генеральний штаб, розробляючи воєнні плани, зробив висновок, що, виходячи з наявного рівня готовності до війни країн Антанти, 1914 р. є найкращим для її початку. Подальше очікування, на його думку, могли призвести до здійснення заходів Великою Британією, Францією та Росією, які спричинять утрату Німеччиною воєнної переваги.

• Робота з підручником

Учні опрацьовують матеріал підручника про соціально-економічний розвиток Австро-Угорщини, порівнюючи особливості соціально-економічного розвитку Німеччини й Австро-Угорщини в зазначений період. Учитель систематизує й доповнює результати роботи учнів, використовуючи наведений нижче матеріал.

• Додаткова інформація

На межі століть темпи економічного розвитку Австро-Угорщини значно прискорилися. За обсягом промислової продукції вона посіла четверте місце в Європі після Великої Британії, Німеччини та Франції, хоча й суттєво відставала від них. На структуру промисловості імперії визначальний вплив мав аграрний характер її економіки. Провідна роль належала харчовій промисловості (виробництво цукру, борошна, вина, пива тощо), яка давала близько 1/3 від усієї промислової продукції.

На початку XX ст. в Австро-Угорщині прискорилися монополізація промисловості й формування фінансового капіталу. Шість найбільших монополістичних об’єднань країни зосереджували у своїх руках близько 92 % виробництва сталі та 97 % — чавуну. Основною формою монополістичних об’єднань були картелі. Упродовж першого десятиліття їх кількість збільшилася вчетверо, досягти 200 на 1914 р.

Надзвичайно зросли вплив і роль банківського капіталу. Панівні позиції у фінансовій сфері Австро-Угорщини займали кілька великих банків Відня, Будапешта та Праги. Розгорталося формування фінансової олігархії. Так, тісно пов’язані з німецьким капіталом будапештські комерційний і кредитний банки контролювали 122 найбільші підприємства в найважливіших галузях економіки.

Австро-Угорський імперіалізм характеризувався певними особливостями. По-перше, він залежав від іноземного, переважно німецького, капіталу. Поступившись місцем на ринку німецькому, австро-угорський капітал активно діяв на Балканах. По-друге, існували тісні зв’язки між фінансовою олігархією та старою землевласницькою аристократією.

У сільському господарстві Австро-Угорщини також відбувалися зміни, хоча й повільніше, ніж у промисловості. У багатьох провінціях імперії зберігалися великі земельні маєтки, і близько 20 % оброблюваної землі перебувало у власності 100 аристократичних родин. У середовищі селянства відбувалося розшарування на багатіїв, господарів середнього достатку та бідноту, яка в пошуках засобів існування йшла працювати на промислові підприємства. Чимало селян емігрувало. У багатьох регіонах імперії, зокрема на українських землях Галичини, Буковини й Закарпаття, землевласники та селяни належали до різних національностей. У зв’язку з цим соціальні протести часто поєднувалися з національними. На початку XX ст. національне питання, як і раніше, залишалося одним із найважливіших для багатонаціональної Австро-Угорської імперії. Національний склад Австро-Угорщини в 1910 р. становив: австрійці — 23,5 %, угорці — 19,1 %, чехи й словаки — 16,5 %, серби й хорвати — 10,5 %, поляки — 10 %, українці — 8 %, румуни — 6,5 %, словенці — 2,5 %, інші — 3,4 %.

За державним устроєм на початку XX ст. Австро-Угорщина була дуалістичною монархією. Відповідно до австро-угорської угоди 1867 р. вона складалася з двох держав (Австрії та Угорщини), об’єднаних особою монарха. Кожна країна мала окремий парламент і уряд. Спільними були лише три міністерства — фінансів, іноземних справ і воєнне. Імператор, який також був угорським королем, відхиляв або затверджував закони, прийняті парламентами, звільняв і призначав голів урядів та спільних міністрів обох країн, скликав і розпускав парламенти тощо. Імператором Австро-Угорщини на початку XX ст. залишався Франц Иосиф I.

Парламенти Австрії та Угорщини відображали особливості національного складу їхнього населення. В австрійському рейхсраті в 1907 р. австрійцям належав 231 мандат (43 % від усіх мандатів), слов’янам — 254, італійцям — 19, румунам — 6. В угорському сеймі скликання 1906 р. із 413 депутатів лише 26 були неугорської національності, а в 1910 р. — ще менше у політичній палітрі обох частин імперії діяло чимало політичних партій, що об’єднували прибічників консерватизму, лібералізму, націоналізму, соціал-демократії тощо.

Одним із найважливіших питань внутрішньополітичного життя Австро-Угорщини початку XX ст. стала боротьба за запровадження загального виборчого права, яку підтримувала більшість політичних сил. У лютому 1907 р. австрійський парламент прийняв закон про виборчу реформу, за яким право голосу надавалося всім чоловікам, що досягли 24 років. В Угорщині за новим виборчим законом 1908 р. право голосу мали лише письменні чоловіки, причому власники будь-якого майна отримували два голоси.

Політичне життя цього періоду, як і раніше, було нестабільним. Звичною справою стали урядові кризи й відставки кабінетів міністрів. Імператор Франц Йосиф І, як правило, до їх складу призначав не представників найбільш популярних політичних партій, а чиновників й аристократів, що влаштовували імператора.

Починаючи від 1912 р. правлячі кола імперії розгорнули підготовку до війни. У 1912 р. в Австрії та Угорщині прийняли закони про збільшення кількості рекрутів на 50 % і скорочення терміну їх навчання. Це дозволило довести кількість австро-угорської армії до 1,5 млн осіб. Цього самого року уряди обох держав імперії провели через парламенти законодавчі акти, спрямовані на мілітаризацію економіки: про підпорядкування підприємств військовій дисципліні, позбавлення робітників права на страйк тощо. Величезні кошти виділялися з бюджетів на переозброєння армії та флоту. Навесні 1914 р. в умовах чергової політичної кризи імператор розпустив спочатку чеський і далматинський ландтаги, а потім австрійський рейхсрат.

Зовнішня політика Австро-Угорщини на початку XX ст. набувала дедалі агресивнішого характеру. Основними об’єктами її експансії стали країни Балканського півострова — Чорногорія, Сербія, Албанія, Болгарія. У 1906 р. Австро-Угорщина оголосила митну війну Сербському королівству, заборонивши ввіз дешевого сербського м’яса. Одночасно з цим уряд імперії нав’язував сербам замовлення на озброєння, що вироблялося на заводах «Шкода» в Чехії. Починаючи від 1906 р. прагнення підкорити Сербію ставало нав’язливою ідеєю правлячих кіл Австро-Угорщини. Ця політика зустрічала невдоволення та протидію з боку Російської імперії. Суперництво за володіння турецькою провінцією Албанія призвело до загострення суперечностей Австро-Угорщини із союзною за Троїстим союзом Італією.

У 1908 р. імператор Франц Йосиф оголосив про приєднання до Австро-Угорщини Боснії та Герцеговини, які від 1878 р. перебували під управлінням Габсбургів, формально залишаючись частиною Османської імперії. Проти цього виступили Сербія та Османська імперія. Боснійська криза 1908—1909 рр. загрожувала спалахом війни між Антантою та Троїстим союзом. Німеччина висунула вимогу Росії схвалити захоплення Боснії та Герцеговини Австро-Угорщиною. Росія, розуміючи свою непідготовленість до війни, змушена була на це погодитися. Балканська криза завершилася дипломатичною перемогою Троїстого союзу над Антантою та призвела до різкого загострення протистояння на Балканах між Сербією та Росією, яка її підтримувала, й Австро-Угорщиною.

У 1912—1913 рр. держави Балканського союзу (Болгарія, Сербія, Греція, Чорногорія) за підтримки Антанти розпочали війну з Османською імперією за звільнення раніше захоплених нею слов’янських і грецьких земель. Перша Балканська війна розпочалася в жовтні 1912 р. та швидко завершилася поразкою Османської імперії. Це викликало розгубленість у Відні та Берліні, що вважали Балкани сферою своїх інтересів. 30 травня 1913 р. у Лондоні було укладено мирний договір, за яким держави Балканського союзу суттєво збільшили свої території за рахунок колишніх османських володінь. На карті Європи з’явилася нова держава — Албанія, що опинилася в залежності від Австро-Угорщини та Італії.

Австро-Угорщина стала розглядати Балканський союз як противника своєї політики в цьому регіоні й докладати зусиль до його розпаду. У червні 1913 р. між колишніми членами Балканського союзу спалахнула Друга Балканська війна, спричинена внутрішніми суперечностями між ними й підривною діяльністю проти них іззовні. Болгарська армія першою розгорнула воєнні дії. Проти неї разом із колишніми союзниками виступили Османська імперія та Румунія. За кілька днів Болгарію було розбито. За Бухарестським мирним договором вона поступилася своєю територією на користь Румунії, Сербії та Османської імперії.

Австро-Угорщина й Німеччина вважали, що проблема була розв’язана для них успішно. Балканський союз розпався, його учасники ослаблені. Однак ситуація на Балканах ставала дедалі небезпечнішою. Сербія, яка внаслідок Балканських війн посилила свої позиції, після звільнення від турецького панування слов’ян і греків підтримувала боротьбу поневолених Австро-Угорщиною південних слов’ян. Австро-сербські відносини загострилися. У Відні та Берліні стали розглядати можливість оголошення війни Сербії. Одночасно з цим Сербія зміцнювала свій воєнний потенціал і налагоджувала союзницькі зв’язки з Росією.

• Запитання та завдання на закріплення

1) Які галузі німецької промисловості розвивалися особливо швидко в 1900—1913 рр.?

2) Що таке картель?

3) Хто був імператором Німеччини на початку XX ст.?

4) Яке місце за обсягом промислової продукції посідала в цей час у Європі Австро-Угорщина?

5) Коли відбулася Боснійська криза?

6) Схарактеризуйте зміни в соціально-економічному розвитку Німеччини, спричинені її вступом у стадію імперіалізму.

7) Якими були особливості соціально-економічного розвитку тогочасної Австро-Угорщини?

8) Визначте характерні риси політичного життя Німеччини.

9) Що нового з’явилося в політичному житті Австро-Угорщини на початку XX ст.?

10) Порівняйте розвиток Німеччини, Австро-Угорщини та інших держав Європи та світу в цей період.

4. Росія на початку XX ст.

• Запитання та завдання для актуалізації знань

1) Покажіть на карті території, приєднані до Російської імперії в другій половині XIX ст.

2) Яким був державний устрій Російської імперії?

3) Назвіть особливості соціально-економічного розвитку Російської імперії в останній третині XIX ст.

На початку XX ст. економіку Росії, як й інших провідних країн, охопила криза 1900—1903 рр. Однак для Росії вона виявилася особливо важкою: було закрито близько 3 тис. середніх і дрібних підприємств. У результаті відбулася монополізація промисловості, особливо в металургійній, машинобудівній і паливній галузях. Найбільшим промисловим монополістичним об’єднанням Російської імперії був створений 1902 р. синдикат металургійних заводів «Продамет». На українських землях діяли інші великі російські монополії-синдикати: «Продаруд», «Продвугілля», «Паровозний союз» тощо.

На відміну від провідних країн Європи, де від 1904 р. розпочалося промислове піднесення, Росію охопила депресія 1904—1908 рр. Застою в промисловості сприяло погіршення фінансового та економічного стану країни через величезні витрати на російсько-японську війну 1904—1905 рр. та дезорганізацію виробництва у зв’язку з масовим страйковим рухом у роки революції 1905—1907 рр.

Період промислового піднесення розпочався в Росії в 1909—1913 рр. Характерною рисою цього часу стало виникнення монополій вищого типу — трестів і концернів. Напередодні Першої світової війни в Росії не було галузі промисловості або транспорту, де не існувало б монополій. Загалом в імперії в 1914 р. функціонувало близько 200 різних видів монополістичних об’єднань. У 1914 р. Росія посіла перше місце серед провідних держав світу за рівнем концентрації виробництва. Другою особливістю російського імперіалізму стала його порівняно невисока активність у вивозі капіталу, що спрямовувався переважно на Схід і до Середньої Азії.

Росія з її величезними запасами сировини та дешевою робочою силою була привабливою для іноземних капіталовкладень. У виробничій сфері іноземці вкладали кошти переважно у важку промисловість.

Інтенсивний розвиток промисловості, зростання міст і промислового населення, розвиток залізничної мережі сприяли збільшенню попиту на сільськогосподарську продукцію та розширенню її виробництва. У 1900—1913 рр. сільськогосподарське виробництво в Росії зросло на 34 %. Сільське господарство країни мало переважно зернову спрямованість. На початку XX ст. за обсягами виробництва хліба Росія посідала перше місце у світі. У Середній Азії успішно розвивалося бавовництво, на Кавказі та в Бессарабії — виноградарство й садівництво, у Західній Грузії — вирощування чаю. У сільському господарстві почали застосовувати машини-сівалки, жниварки тощо. Однак у цілому рівень оснащення ними господарств російських селян був дуже низьким. Головною перешкодою для розвитку селянських господарств залишалося малоземелля, ця проблема постійно загострювалася внаслідок природного приросту населення.

На початку XX ст. Росія була аграрно-індустріальною країною, 3/4 населення якої складали селяни, що працювали в сільському господарстві. У становищі російського селянства в цей період відбувалися значні зміни, пов’язані з насильницьким руйнуванням громади. Кількість промислових робітників у країні від 1897 до 1913 р. зросла в 1,5 разу й досягла 17,8 млн осіб. Майже на всіх підприємствах Росії була відсутня охорона праці. Надзвичайно низьким залишався рівень медичного обслуговування, мало змінювалися на краще житлові умови. Це спричиняло розгортання страйкової боротьби, під час якої робітники вимагали легалізації профспілок, збільшення заробітної платні, скорочення тривалості робочого дня тощо.

На початку XX ст. Росія залишалася єдиною великою світовою державою, де зберігалася абсолютна монархія. У руках імператора Миколи II, як і раніше, була зосереджена вся вища законодавча, виконавча й судова влада. Характер і напрямки здійснюваної ним державної політики залежали від багатьох чинників. Однак за Миколи II на неї набагато більше, ніж за попередніх правителів, накладала відбиток особистість правителя держави.

На початку XX ст. в Росії були відсутніми елементи представницької демократії та представницьких установ у державному устрої й діяльності легальних політичних партій. Вищим адміністративним органом імперії, що виконував функції уряду до 1906 р., був Комітет міністрів на чолі з І. Дурново (1895—1903 рр.) та графом С. Вітте (1903—1906 рр.). Від 1906 р. вищим урядовим органом Росії стала Рада міністрів, яку очолювали І. Горемикін (квітень—липень 1906 р.), П. Столипін (1906—1911 рр.), В. Коновцев (1911—1914 рр.).

Імператор Микола II, характеризуючи власні наміри щодо внутрішньої політики, називав надії суспільства на реформи «безглуздими мріями» та заявляв про те, що буде «твердо й неухильно» захищати самодержавство. За його правління правлячі кола намагалися уникати заходів із реформування російської дійсності, що змінювалася у зв’язку з переходом від аграрного до індустріального суспільства. Певні зміни в соціально-економічній політиці відбувалися з ініціативи С. Вітте, який до перебування на посаді голови Комітету міністрів очолював також міністерство фінансів. Зокрема, саме за його наполяганням імператор у 1899 р. дозволив допуск іноземного капіталу й підприємців до участі у створенні й розвитку підприємств у різних галузях російської обробної промисловості. У селянському питанні С. Вітте виступав за надання селянам права виходити з громади, вільно переміщуватися країною, за заміну спільної власності громади на землю приватною селянською власністю на неї. Однак підтримки з боку правлячих кіл цей проект не набув, його оцінили як надзвичайно небезпечний, що заохочує революцію. У 1902—1903 рр. для полегшення становища селян лише було скасовано тілесні покарання, кругову поруку, дозволено вихід із громади заможним селянам та пом’якшено переселенську політику. Для робітників державних підприємств, що втратили працездатність на виробництві, з ініціативи С. Вітте було призначено пенсії. У 1903 р. встановлено відповідальність підприємців за нещасні випадки на виробництві, а робітникам дозволено обирати фабричних старостів для посередництва з господарями підприємств і владою. Однак ці незначні поступки не розв’язали робітничого питання.

На початку XX ст. розвиток політичного життя Росії гальмувався тим, що до 1905 р. легальна діяльність політичних партій була заборонена. Основними представниками загальноросійської політичної опозиції були ліберали та соціал-демократи. Ліберали виступали за заміну самодержавства конституційно-парламентським устроєм, запровадження загального виборчого права, демократичних свобод, наділення селян землею за викуп, 8-годинний робочий день. Єдино можливим шляхом здійснення цих змін вважали реформи. У 1904 р. ліберали створили «Союз визволення» і «Союз земців-конституціоналістів».

У 1903 р. на II з’їзді Російської соціал-демократичної робітничої партії відбулося її організаційне оформлення. Це була марксистська партія, що виступала за повалення самодержавства, установлення демократичної республіки й побудову соціалістичного суспільства. Проголошувалося повернення селянам відрізків від наділів і скасування викупних платежів за реформою 1861 р., 8-годинний робочий день і право на самовизначення для всіх націй, які входили до складу Росії. Другою російською соціал-демократичною партією стали есери (соціалісти-революціонери), що заявили про свою появу в 1902 р. Вони виступали за повалення самодержавства та встановлення демократичної республіки, надання автономії національним областям і громадам на федеративних засадах, запровадження демократичних свобод, 8-годинного робочого дня, передачу землі в загальнонародну власність тощо. Здобути владу есери планували шляхом страйків, бойкотів, терористичних актів, збройних повстань.

У 1905—1907 рр. Росію охопила перша революція. Вона завершилася поразкою, але примусила владу піти на суттєві поступки. 17 жовтня 1905 р. Микола II підписав Маніфест про надання населенню імперії «основ громадянської свободи»: недоторканності особи, свободи совісті, слова, зборів союзів. Було також оголошено про скликання законодавчої Державної думи, без схвалення якою не набере чинності жодний закон. Робітники домоглися скорочення робочого дня, підвищення заробітної платні та легалізації профспілок. Влада також змушена була зайнятися підготовкою аграрної реформи й здійснити зміни в державному устрої Росії. Після проголошення Маніфесту 17 жовтня 1905 р. сформувалися впливові загальноросійські політичні партії. У 1905 р. ліберали створили Конституційно-демократичну партію (кадети), праві — «Союз 17 октября» (октябристи), клерикально-консервативні сили — чорносотенні союзи та партії — «Союз законності», «Партію народного порядку», «Союз російського народу» та ін. У 1906 р. з «правих» кадетів і «лівих» октябристів сформувалася «Партія мирного оновлення», що пізніше змінила назву на «Партію прогресистів». Ці та інші політичні партії брали активну участь у роботі І—IV Державних дум, що діяли в Росії в 1906—1917 рр.

Після поразки революції голова Ради міністрів П. Столипін здійснював програму реформ, які, на його думку, повинні були розв’язати існуючі суперечності, зберігши максимально недоторканними підвалини Російської імперії. Для боротьби з противниками існуючого ладу застосовувалися репресивні заходи. У 1907—1909 рр. за вироками військово-окружних судів у політичних справах було страчено 2681 особу, десятки тисяч відправлено в заслання, на каторгу або ув’язнено. Послабити конфронтацію в суспільстві й відвернути повний революційний вибух мала аграрна реформа. Вона передбачала заходи з руйнування селянської громади, закріплення землі, якою користувалися селяни, у їхню приватну власність, надання селянам кредитів через Селянський кредитний банк і заохочення переселення селян на вільні землі Сибіру, Північного Кавказу й Середньої Азії. Реформаторська діяльність П. Столипіна в багатьох викликала роздратування. Його загибель від кулі терориста в 1911 р. в Києві зупинила спроби реформування Росії, що поступово наближало країну до нового революційного вибуху.

У зовнішній політиці в Західній Європі Росія продовжувала стратегічний курс на зближення з Францією. Хоча в деяких питаннях міжнародної політики їхні позиції відрізнялися, обидві держави об’єднували суперечності з Німеччиною. На Середньому Сході основним суперником Росії була Велика Британія. Між ними розгорталася боротьба за Іран. Росія змогла затвердитися в північній частині цієї країни. Для того щоб перешкодити поширенню її впливу на Південь Ірану, багатий на великі родовища нафти, британські дипломати запропонували поділити його на дві сфери впливу, але дістали відмову. Незадоволення британців викликали також спроби росіян проникнути до Афганістану, який вони вважали своїм протекторатом.

Активне прагнення Росії повністю підпорядкувати Північно-Східний Китай привело до протидії Британії та Японії. При цьому останній почали надавати допомогу в переозброєнні армії США. Спроби Японії та Росії розмежувати інтереси в регіоні були невдалими. Досягти відповідного для активних дій рівня підготовки армії та флоту, Японія оголосила війну Росії. Російсько-японська війна 1904—1905 рр. завершилася поразкою Росії й послабленням її позицій у регіоні. Зокрема, вона поступилася японцям південною частиною Сахаліну та орендними правами на Ляодунський півострів із Порт-Артуром. Поразка в російсько-японській війні негативно вплинула на престиж Росії як великої держави. Однак в умовах поділу на ворогуючі угруповання провідні європейські держави були зацікавлені в союзі з Росією. У липні 1905 р. німецький імператор Вільгельм II умовив російського імператора Миколу II підписати Б’єркський договір про союз і взаємну військову допомогу в разі нападу на Росію або Німеччину будь-якої європейської держави. Проте через деякий час Росія відмовилася від договору та стала відверто підтримувати Францію. Після отримання від французьких банків небаченого для того часу кредиту в 2,225 млрд франків відносини обох держав помітно покращилися. У серпні 1907 р., після укладення угоди з Великою Британією про врегулювання суперечок щодо Ірану, Афганістану та Тібету, Росія приєдналася до Антанти, яку стали називати «Троїстою згодою». Однак окремої союзної угоди про оформлення відносин Велика Британія, Франція та Росія не укладали. У 1910—1911 рр. у Потсдамі відбулися російсько-німецькі переговори, на яких Німеччина спробувала розхитати основи британсько-російсько-французького співробітництва. Росія не взяла на себе жодних зобов’язань, що могли перешкодити її співробітництву з Францією й Великою Британією.

Міжнародні кризи, збільшення воєнних видатків провідними країнами Європи спонукали Росію до відповідних кроків. У 1913 р. було прийнято воєнну програму, виконання якої мало завершитися в 1917 р. Згідно з нею в країні будувалися стратегічні залізниці, переозброювався та збільшувався кадровий склад армії.

• Запитання та завдання на закріплення

1) Що таке синдикат?

2) Якими були особливості російського імперіалізму?

3) Хто був імператором Росії в цей період?

4) Яку назву мала політична партія, утворена російськими лібералами в 1905 р.?

5) Чиєю перемогою завершилася російсько-японська війна 1903—1905 рр.?

6) Коли Росія приєдналася до Антанти?

III. ПІДСУМКИ УРОКУ

• На початку XX ст. на підставі аналізу нових явищ у розвитку провідних країн світу було сформульовано теорію імперіалізму. Розвиток провідних країн світу в період імперіалізму мав як спільні риси, так і відмінності. Зокрема, в економічному житті США панівні позиції посіли трести. У зовнішній політиці країни спостерігалося прагнення збільшити свій вплив на інші регіони світу.

• На початку XX ст. Велика Британія та Франція увійшли в період імперіалізму. Британський імперіалізм поєднував колоніальний характер і вивіз капіталів, французький — сприяв перетворенню держави на країну-рантьє. У зовнішній політиці цих країн, поряд з існуючими відмінностями, спостерігалися схожі дії, пов’язані з підготовкою до війни в умовах загострення протистояння з Німеччиною.

• На початку XX ст. Німеччина випереджала провідні європейські країни за темпами економічного розвитку та сподівалася силою змінити ситуацію на континенті на свою користь.

• Австро-Угорщину в цей період характеризували досить високі темпи економічного розвитку та кризові явища в політичній сфері. Спроби правлячих кіл подолати їх шляхом посилення впливу Австро-Угорщини на Балканах постійно посилювали міжнародну напруженість.

• Росія на початку XX ст. стала аграрно-індустріальною державою. За загальним економічним рівнем і рівнем життя населення вона поступалася США, Великій Британії та Франції, а за більшістю показників перебувала на одному рівні розвитку з Японією. У політичному розвитку Росія суттєво відставала від розглянутих держав Європи та світу за рівнем демократії й була абсолютною монархією.

IV. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Опрацюйте відповідний матеріал підручника.

Цей контент створено завдяки Міністерству освіти і науки України