Розробки уроків. Історія України. 10 клас. Профільний рівень

УРОК №13

Тема. Розвиток української культури на початку XX ст.

Мета: визначити характерні риси розвитку культури України на початку XX ст.; порівняти розвиток освіти в Наддніпрянській та Західній Україні; схарактеризувати основні досягнення української культури; пояснити, які зміни відбулися в побуті та звичаях тогочасних українців; пояснити зміст основних термінів і понять; розвивати вміння учнів визначати досягнення і здобутки в різних галузях культури; формувати естетичні уявлення учнів і почуття поваги до досягнень культури України.

Тип уроку: комбінований.

Обладнання: підручник, стінна карта «Культура України на початку XX ст.», атлас, ілюстративний і дидактичний матеріал.

Основні терміни та поняття: реалізм, модернізм, супрематизм.

Основні дати: 1913 р. — авіатор П. Нестеров виконав «мертву петлю»; 1907—1909 рр. — видання «Словника української мови» Б. Грінченка; 1909 р. — заснування першого журналу українського модерну «Українська хата»; 1905 р. — відкриття першої Всеукраїнської художньої виставки у Львові; 1907 р. — заснування першого українського стаціонарного театру в Києві.

Хід уроку

I. ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Учитель оголошує учням тему й основні завдання уроку.

II. ПЕРЕВІРКА ДОМАШНЬОГО ЗАВДАННЯ

• Запитання та завдання

1. Яку роль в українському національному русі відігравали організації «Сокіл» і «Січ»?

2. Визначте вплив галицьких москвофілів на суспільно-політичне життя в краї.

3. Схарактеризуйте розвиток українського руху на Буковині та в Закарпатті.

III. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ, УМІНЬ І НАВИЧОК

• Запитання та завдання

1. Якими були характерні риси розвитку культури України в другій половині XIX ст.?

2. Як відбувався розвиток освіти на українських землях у цей період?

3. Назвіть основні досягнення тогочасної української культури.

4. Назвіть імена майстрів української літератури другої половини XIX ст. та їхні основні твори.

5. Якими були характерні риси побуту та звичаїв українців у XIX ст.?

IV. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

• Випереджальне завдання

Учні упродовж розгляду нового матеріалу складають таблицю «Розвиток культури України на початку XX ст.», зазначивши галузь культури й основні здобутки та досягнення.

1. Характерні риси культури України на початку XX ст.

• Робота з підручником

Учні опрацьовують відповідний матеріал підручника, визначаючи характерні риси тогочасної культури України. Учитель систематизує й доповнює результати роботи учнів, використовуючи наведений нижче матеріал.

• Додаткова інформація

У культурі України початку XX ст. значною мірою розвивалися процеси та явища, започатковані в попередню добу. Формуванню єдиної культури українського народу, як і раніше, перешкоджали відсутність власної державності та перебування у складі різних державних утворень, кордони яких ігнорували українську етнічну територію. Помітний вплив на розгортання процесів у культурній сфері мали такі чинники, як завершення формування української нації, ускладнення соціальної структури в умовах становлення індустріального суспільства, політизація суспільного життя та посилення тиску державних структур. Результатом цього стала поява й розгортання в культурі багатьох суперечливих тенденцій — як позитивних, так і негативних.

Період від початку XX ст. в історії культури України став досить плідним. З’явилося чимало молодих, завзятих і талановитих митців, які попри несприятливі умови імперського панування досягли досить вагомих успіхів. Однак цей процес був надзвичайно контрастним. Поряд із видатними вченими та культурними діячами, що здобули вищу освіту, яка за рівнем розвитку відповідала кращим європейським зразкам, переважна більшість населення України залишалася неписьменною.

Характерною рисою культури України початку XX ст. було поєднання двох тенденцій — збереження національно-культурної ідентичності (народництво) та перенесення на місцевий ґрунт новітніх європейських зразків художнього самовираження. В українському образотворчому мистецтві, як і в європейському, до Першої світової війни провідну роль зберігав реалізм. Проте його межі деяким митцям здавалися завузькими для вираження власного бачення світу. Це стало поштовхом для появи нових течій, які дістали узагальнюючу назву «модернізм». Український модернізм сформувався як національна самобутня течія на основі власної мистецької традиції та розвивався паралельно з європейським. Своєрідністю українського варіанта модернізму було те, що він з естетичного явища перетворився на культурно-історичне, став спробою подолання провінційності, вторинності української національної культури, формою залучення до надбань світової культури.

• Робота з термінами та поняттями

Реалізм — напрямок у літературі й мистецтві, який прагне правдиво й об’єктивно відображати дійсність.

Модернізм — загальна назва сукупності напрямків у літературі й мистецтві кінця XIX — початку XX ст., представники яких заявляли про розрив із традиціями реалізму. Митцям модернізму були притаманні змішування стилів, революційне перетворення засобів виразності.

2. Освіта.

На початку XX ст. рівень грамотності населення українських земель порівняно з європейським був нижчим. Щонайменше 70 % населення Наддніпрянщини не вміло читати й писати. У Західній Україні цей показник становив 40 %. Під тиском потреб суспільного розвитку мережа навчальних закладів поступово збільшувалася. У Наддніпрянській Україні кількість початкових шкіл за період 1897—1911 рр. зросла від 13,5 тис. до 18,7 тисяч. Середніх шкіл напередодні Першої світової війни тут налічувалося 252, де навчалося 140 тис. учнів. При цьому в Київському навчальному окрузі, до складу якого входили п’ять губерній Наддніпрянщини, освіту здобули лише 10 % дітей шкільного віку. У середніх школах (реальних училищах, чоловічих та жіночих гімназіях) навчалися переважно діти дворян і державних службовців. Близько 36—50 % бажаючим навчатися щорічно відмовляли в прийомі до середніх шкіл. Після революції 1905—1907 рр. кількість вихідців із «нижчих станів» (дітей міщан, майстрових, селян тощо) у гімназіях дещо зросла, однак для більшості населення Наддніпрянської України здобуття середньої освіти залишалося неможливим. У 27 вищих навчальних закладах краю, у тому числі в трьох університетах — Харківському, Київському, Новоросійському (Одеському), — навчалося 35,2 тис. студентів. У післяреволюційний період кількість дітей «нижчих станів» тут також дещо зросла. Так, у Київському університеті вона досягла 36 %.

На території Наддніпрянської України не було жодної української школи на державному утриманні, жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання. У роки революції 1905—1907 рр. особливою активністю у справі запровадження курсів лекцій і занять з історії України, української мови та літератури відзначалися студенти Київського та Новоросійського (Одеського) університетів. Однак після поразки революції влада заборонила читання цих курсів.

• Робота з документом

Зі статті письменника С. Васильченка «“Живая речь” в українській школі» (1911 р.)

Школа з нерідною мовою, з чужими по духу вчителями і тільки по великій незрозумілості може зватися народною. Сумною і самотнею будівлею стоїть вона у нас серед рідних сіл; круг неї шумить своє життя, народна пісня, мова, народний юмор б’ється у вікна, в двері, в щілини до неї, але в школу не хочуть пустити їх. Немає місця в їй живій мові. А там, де немає живої мови в школі, там немає живої душі, щирості, там немає засобів виховувати і ґрунтувати духовні дитячі здібності. І цілком зрозуміло, чого наші люди дивляться на свою школу здебільшого або як на стежку до всяких посад, або, як кажуть, до «легкого хліба», а не як на інституцію, що повинна обслуговувати їх найперші духовні потреби. Тільки після того, коли б залунала по наших школах рідна мова і буйно зашуміло в їй нове життя, всім би стало видно, через що наш народ «двічі неграмотний».

1) У чому автор убачав згубність відсутності навчання рідною мовою в школах України?

2) Як ви розумієте вислів С. Васильченка, що український народ «двічі неграмотний»?

На західноукраїнських землях стан справ з освітою також залишався складним. На початку XX ст. третина сіл Галичини не мала початкових, а кожне шосте — будь-яких шкіл. В існуючих школах краю українські діти становили близько 20 % учнів. Середніх шкіл (державних і приватних гімназій) на всю Галичину було 49, із яких лише в чотирьох навчання здійснювалося українською мовою. Близько 150 тис. дітей шкільного віку взагалі ніде не навчалися. Завдяки зусиллям української громадськості напередодні Першої світової війни в Галичині кількість українських початкових шкіл, де навчання здійснювалося рідною мовою, збільшилася до 3,5 тис., з’явилося шість державних та 15 приватних українських середніх шкіл. У початкових школах Закарпаття дітей навчали угорською мовою. Набагато кращою була ситуація на Буковині, де напередодні війни фактично в кожній сільській громаді діяла початкова школа. Із 120 тис. дітей шкільного віку 112 тис. відвідувало навчальні заклади. Із 537 буковинських початкових шкіл 214 були з українською мовою викладання. Середню освіту на Буковині надавали п’ять державних та дві приватні гімназії. Серед них українська гімназія була лише одна.

Вищу освіту в Західній Україні надавали чотири вищі навчальні заклади — Львівський та Чернівецький університети, Академія ветеринарної медицини та Політехнічний інститут у Львові. Викладання у Львівському університеті майже повністю здійснювалося польською мовою, у Чернівецькому — німецькою. При цьому українці серед студентів Львівського університету становили 21 %, Чернівецького — 17,6 %. Завдяки зусиллям української громадськості в обох університетах діяли українські кафедри.

3. Наука і техніка.

На початку XX ст. вчені та винахідники України досягли значних успіхів у розвитку природничих наук і техніки.

У Київському та Харківському університетах існували традиційно сильні школи математиків та фізиків. Київську алгебраїчну школу заснував математик Д. Граве. Вагомий внесок у розвиток різних галузей математики зробили харківські вчені Д. Синцов, С. Бернштейн, В. Стеклов. Фізик Д. Рожанський став фундатором Харківської школи радіофізики.

Значними були досягнення українських біологів та медиків. Праці О. Країнського з мікробіології, В. Данилевського — з ендокринології, М. Трінклера — із хірургії, М. Ланге — із психології дістали всесвітнє визнання. Засновником Київської терапевтичної школи став М. Стражеско. Епідеміолог і мікробіолог Д. Заболотний першим у світовій практиці відкрив шляхи поширення чуми та запропонував ефективні засоби боротьби з нею.

Першу карту геологічної будови Донбасу, складену інженером Л. Лагутіним, у 1911 р. відзначили золотою медаллю на Всесвітній виставці. Вихованці Київського товариства повітроплавання сконструювали перший у світі гідроплан (Д. Григорович), багатомоторний літак і вертоліт (І. Сікорський). Член товариства, військовий льотчик П. Нестеров на основі математичних розрахунків розробив теорію вищого пілотажу. У 1913 р. він уперше в історії авіації продемонстрував над Сирецьким аеродромом у Києві «мертву петлю», що згодом дістала його ім’я. Видатний авіатор Л. Мацієвич першим у світі висунув ідею створення авіаносців. Успіхи в повітроплаванні сприяли створенню авіаційної промисловості. На основі майстерень Одеського авіаклубу згодом виник перший в Україні авіаційний завод.

Вагомих результатів було досягнуто в суспільних науках. М. Грушевський у Петербурзі видав одну з перших узагальнюючих популярних праць із вітчизняної історії — «Нарис історії українського народу». На початку XX ст. вийшли перші книги його фундаментальної 10-томної «Історії України-Руси». Продовжувала плідно працювати О. Єфименко — перша в Україні та Росії жінка — доктор історичних наук. Значний внесок у вивчення історії Слобідської України зробив Д. Баталій, Лівобережжя — В. Барвінський. У 1908 р. в Петербурзі було видано українською мовою доступну широкому колу читачів ілюстровану «Історію України-Руси» М. Аркаса.

Велике значення для розвитку українського мовознавства й формування національної самосвідомості мали праці вітчизняних філологів. У 1907—1909 рр. було видано тритомну «Українську граматику» А. Кримського та чотиритомний «Словник української мови» Б. Грінченка. У «Словнику» було вдало поєднано наддніпрянський і галицький діалекти української мови, завдяки чому він і сьогодні залишається найавторитетнішим виданням. Значними були досягнення у різних галузях наук В. Вернадського, — творця нових наук — геохімії й біогеохімії, основоположника вчення про біосферу та ноосферу.

4. Література.

• Робота з підручником

Учні опрацьовують відповідний матеріал підручника, визначаючи основні досягнення тогочасної української літератури та продовжуючи роботу з таблицею «Розвиток культури України на початку XX ст.». Учитель систематизує й доповнює результати роботи учнів, використовуючи наведений нижче матеріал.

• Додаткова інформація

Початок XX ст. в українській літературі пов’язаний із пошуком нових шляхів розвитку. Поряд із реалістичним підходом до зображення дійсності поширюються модерністські течії. Набуває популярності жанр новели (короткого оповідання). Першим до модернізму в тогочасній українській літературі звернувся поет М. Вороний. У 1901 р. в «Літературно-науковому віснику» він надрукував статтю, у якій закликав повернутися до «справжньої запашної поезії», тематично й жанрово розширити літературні межі. Цю ідею підтримала група галицьких письменників «Молода муза» (поети і письменники Б. Лепкий, П. Карманський, М. Яків, композитор С. Людкевич та ін.), які в маніфесті 1907 р. висловили критичні зауваження щодо реалізму й закликали орієнтуватися на тогочасні західноєвропейські тенденції розвитку літератури й мистецтва. У 1909 р. в Києві П. Бочацьким і М. Шаповалом було засновано перший журнал українського модерну «Українська хата», що виходив до 1914 р.

Спробою своєрідного поєднання реалізму й модернізму стала «нова школа» української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Черемшина). Її прибічники органічно поєднували традиційний для української літератури опис народного життя та розповідь від першої особи з новими здобутками європейського модернізму — символізмом і психоаналізом.

Прикладом реалістичного підходу до зображення подій українського суспільства стала творчість В. Винниченка. Напередодні та в період революції 1905—1907 рр. з’явилися його твори «Краса і сила», «Голота», «Талісман», «Зіна». У них він створює образи жителів провінційних містечок, робітників, революціонерів, що потрапляють у складні психологічні ситуації. Він також змальовує повсякденне життя українців, жахи солдатчини та царських в’язниць.

Пошук нових засобів характерний для творчості М. Коцюбинського. У повісті «Fata morgana» письменник передав настрої й переживання жителів українського села напередодні революції 1905—1907 рр. Неповторну красу природи письменник відтворив у повісті «Тіні забутих предків». Гострим питанням людських відносин були присвячені новели «Сміх», «Коні не винні» та ін.

Яскравим талантом осяяна творчість Лесі Українки. Написані нею поезії «Осіння казка», «Пісні про волю», «В катакомбах» порушували проблеми відносин між поетом і владою, становлення борця за інтереси народу тощо. Широкої популярності набули її збірки поезій «На крилах пісень», «Думи і мрії», поеми «Роберт Брюс» і «Давня казка». Одним із найкращих творів Лесі Українки стала драма-феєрія «Лісова казка», де вона з вражаючим драматизмом зобразила суперечності між похмурою дійсністю та прагненням людини до щастя.

Автором багатьох інтимно-ліричних віршів, чимало з яких стали романсами, був поет О. Олесь (Кандиба). Зокрема, його вірш «Чари ночі», покладений на музику, вважається справжнім гімном гармонії природи й палких почуттів. У 1907—1917 рр. О. Олесь видав п’ять збірок своїх поезій.

Неперевершеним майстром короткої психологічної новели став В. Стефаник. У своїх творах він зображував жахливі своєю трагічністю картини злиденного життя західноукраїнського селянства. Близькими за змістом до творів В. Стефаника були оповідання М. Черемшини та Л. Мартовича.

До кращих творів світової літератури про селянство можна віднести повість відомої письменниці з Буковини О. Кобилянської «Земля». У цьому творі вона надзвичайно правдиво і яскраво розкрила психологію дрібних селян-власників, їхнє одвічне прагнення мати свою землю. Проблемам жіночої долі в складних життєвих обставинах письменниця присвятила повісті «Царівна» і «Людина». Глибоким ліризмом і поетичністю відрізняється повість «У неділю рано зілля копала», написана за мотивами народної пісні.

5. Образотворче мистецтво й архітектура.

• Робота з підручником

Учні опрацьовують відповідний матеріал підручника, визначаючи основні здобутки в розвитку образотворчого мистецтва й архітектури України цього періоду. Учитель систематизує й доповнює результати роботи учнів, використовуючи наведений нижче матеріал.

• Додаткова інформація

На початку XX ст. в українському образотворчому мистецтві набувають поширення нові модерністські тенденції. Їх прихильниками були М. Жук, О. Новаківський, О. Екстер, В. і Ф. Кричевські, А. Петрицький, О. Богомазов, брати Д. і В. Бурлюки, М. і Т. Бойчуки та ін. Новий модерністський напрямок у мистецтві — супрематизм — започаткував К. Малевич. Його картина «Чорний квадрат на білому тлі» викликала жваву дискусію.

• Робота з термінами та поняттями

Супрематизм (від латин. «вищий, останній») — модерністський напрямок у мистецтві, започаткований К. Малевичем, який вважав його вищим досягненням мистецтва. Супрематизму притаманні геометричні абстракції з найпростіших фігур (квадрат, прямокутник, коло, трикутник). Комбінації цих фігур мають відображати «вищі» основи реальності, осягнуті інтуїцією художника.

Реалістичного стилю в мистецтві дотримувалися українські художники П. Левченко, О. Мурашко, М. Яровий, К. Костанді. Загальне визнання в тогочасній Україні здобув І. Труш, який створив портрети багатьох видатних діячів української культури: І. Франка, Лесі Українки, В. Стефаника, М. Лисенка та ін. Із його ініціативи в 1905 р. у Львові відбулася перша Всеукраїнська художня виставка, де демонструвалися твори художників із Наддніпрянської та Західної України. Виставка стала свідченням культурної єдності українського народу, штучно розділеного на дві частини. Значним внеском у розвиток українського живопису стали монументальні картини «Вибори полковника Пушкаря і передача йому клейнодів», «Чумацький Ромоданівський шлях» та «Бій козака Голоти з татарином», написані С. Васильківським, М. Самокишем, М. Беркосом та М. Уваровим. Ці картини прикрасили будинок Полтавського губернського земства (нині обласний краєзнавчий музей), споруджений у 1903—1908 рр. за проектом архітекторів В. Кричевського та К. Жукова.

Українська скульптура цього періоду також не уникла модерністських починань. Відомими тогочасними українськими скульпторами-модерністами були М. Гаврилко, М. Паращук, В. Іщенко, П. Войтович та ін. їхній творчості властиві контрастні світлотіньові ефекти та глибокий психологізм. Скульптор А. Архипенко значно збагатив мову пластики, змусивши навіть порожній простір стати органічним і дуже виразним елементом своїх композицій. Він створив скульптури «Жінка, яка ступає», «Жінка, яка зачісується» та ін.

В архітектурі поширення модерністських тенденцій знайшло вияв у геометрично чітких лініях споруд і динамічності їхніх форм. У цьому стилі були побудовані залізничні вокзали Львова, Києва, Жмеринки, Харкова, перший в Україні критий ринок у Києві (Бессарабський). З’явилося також чимало будівель з елементами класичного, модерного та інших стилів у різних містах України: у Києві — Педагогічний музей на Володимирській вулиці (архітектор П. Альошин), Державний банк (архітектор О. Кобелєв), у Харкові — будинок медичного товариства (архітектор О. Бекетов), у Севастополі — будинок панорами «Оборона Севастополя» (архітектор В. Фельдман), у Львові — будинок страхової компанії «Дністер» (архітектор І. Левицький).

6. Театр і музика.

Вагомих успіхів досягло українське театральне мистецтво. Провідне місце в театральному житті України, як і раніше, посідали трупи, очолювані П. Саксаганським, І. Карпенком-Карим та М. Садовським. Найвищого піднесення трупа П. Саксаганського — І. Карпенка-Карого досягла в 1900—1903 рр., коли до її складу входили такі майстри сцени, як М. Кропивницький, М. Садовський, М. Заньковецька та ін. Репертуар трупи налічував 60 п’єс.

У 1907 р. М. Садовський заснував у Києві перший український стаціонарний театр. Його вистави відбувалися в Троїцькому народному будинку. Важливою подією театрального життя стало святкування в 1908 р. 25-річчя творчої діяльності української актриси М. Заньковецької. Воно стало відображенням здобутків тогочасної української культури.

• Робота з документом

Привітання українських робітників із нагоди 25-річчя театральної діяльності М. Заньковецької

Дорога наша Маріє Костянтинівно!

Позбавлені можливості вести людське життя, зайняті з ранку до ночі важкою працею, ми, українські робітники, лише у рідкі хвилини мали можливість милуватися Вашим величезним дивовижним талантом... Коли ми бачили Вас у «Наймичці» та «Безталанній», ми були переконані, що створити ці образи могла людина, яка усією душею співчуває пригнобленим, яка була з ними у їх прагненнях до кращої долі. І в цей урочистий день Вашого 25-річного ювілею ми, українські робітники, висловлюємо Вам щиру вдячність за ті чудові миттєвості, які ми пережили завдяки Вам під час Вашої гри. Ми віримо, що надійде день, коли зможемо вітати Вас не лише ми, окрема група українських робітників, але й увесь пролетаріат від краю до краю нашої України.

1) У чому вбачають автори привітання внесок у розвиток театру актриси М. Заньковецької?

2) Який висновок можна зробити на підставі документа про популярність театру в тогочасному українському суспільстві?

На початку XX ст. в Україні діяли також інші театральні трупи: Д. Гайдамаки (1889—1917 рр.), О. Суслова (1898—1909 рр.), О. Суходольського (1898—1909 рр.), Л. Сабініна (1907—1920 рр.). На західноукраїнських землях єдиний український професійний театр «Руська бесіда» працював у Львові. У 1905—1906 рр. цим театром керував М. Садовський, а на сцені виступала М. Заньковецька. Серед російських театральних колективів мав популярність театр М. Соловцова в Києві.

Основою репертуару українського театру залишалися класичні п’єси М. Кропивницького, М. Старицького та І. Карпенка-Карого. Однак поступово в ньому збільшується кількість творів інших українських авторів — Лесі Українки, І. Франка, Г. Хоткевича, а також російських і західноєвропейських класиків — М. Горького, О. Островського, А. Чехова, Г. Ібсена, Г. Гауптмана, В. Шекспіра та ін.

Тривав поступальний розвиток українського музичного мистецтва. У 1904 р. композитор М. Лисенко на кошти, зібрані українською громадськістю на вшанування його ювілею, заснував музично-драматичну школу, яка виховала чимало відомих українських музикантів, диригентів, співаків, режисерів, акторів. У 1911 р. в театрі М. Садовського було поставлено оперу М. Лисенка «Енеїда». Однак здійснити постановку опери «Тарас Бульба» композитор не зміг через заборону влади. Широку популярність серед української громадськості мав гімн «Вічний революціонер», створений композитором на слова І. Франка.

Композитор М. Леонтович створив оригінальні композиції на основі народних пісень «Щедрик», «Мак», «Дударик». Героїчну оперу «Кармалюк» написав К. Стеценко. Автором монументальної симфонії-кантати «Кавказ» за поемою Т. Шевченка був західноукраїнський композитор С. Людкевич. Він також організував видання першого в Україні мистецтвознавчого журналу «Артистичний вісник».

Всесвітнє визнання здобув талант вихованки Львівської консерваторії співачки С. Крушельницької. Вона виступала з концертами в багатьох країнах Європи, Америки та Африки. С. Крушельницька співала на сценах Петербурга, Одеси, однак через заборону царської влади жодного разу не виступала в Києві.

Видатним композитором та музичним діячем був А. Вахнянин, який організував у Львові Вищий музичний інститут ім. М. Лисенка та став першим його директором. На основі українського фольклору він написав оперу «Купало», створив чимало сольних і хорових вокальних творів.

7. Побут і звичаї українців.

На початку XX ст. під впливом зрушень у соціально-економічному розвитку України відбуваються зміни в повсякденному житті її населення. У селах поширюються трикамерні (хата—сіні—комора) житла. У сінях відокремлюють місце для кухні. Внутрішнє планування хати селянина майже не змінюється й залишається таким, як і раніше. Заможні селяни й міщани споруджують цегляні будинки, укриті залізом або черепицею, біднота — традиційні хати-мазанки. Сільська

біднота застосовувала давні дерев’яні знаряддя праці. У господарствах заможних селян і поміщиків дедалі більше використовувалася сільськогосподарська техніка заводського виробництва. В одязі селян України традиційний народний одяг й домоткане полотно витіснялися дешевою фабрично-заводською продукцією.

У поселеннях для робітників заводів і фабрик зводилися казарми. У них для сімейних робітників відгороджувалися кутки, а інші спали на триярусних нарах. Робітники, які не бажали жити в казармах і мали можливості збудувати власне житло, оселялися в землянках і хатах-мазанках, заводили невелике присадибне господарство — садочок, город тощо. Так поряд із підприємствами виникали робітничі поселення, із яких із часом утворилися міста.

Найбільше змін відбувалося в середніх та великих містах. На їхніх вулицях з’являлося дедалі більше багатоповерхових будинків, споруд громадського і культурного призначення — народних будинків, бібліотек-читалень, музеїв, театрів тощо. Від кінця XIX ст. набуло поширення освітлення міських вулиць електрикою, тротуари вкривали асфальтом. Для міських перевезень використовувалися електричні трамваї. На початку XX ст. трамвайний рух існував у Києві, Катеринославі, Житомирі, Єлизаветграді, Севастополі. Електрика використовувалася також для освітлення приміщень. Швидко поширювався телефонний зв’язок. Ознакою заможності людини стало використання нових культурно-побутових товарів промислового виробництва — швейної машинки, грамофона, гумового взуття тощо.

У шлюбно-сімейних стосунках великих змін не відбулося. Хлопці могли одружуватися з 18 років, дівчата — із 16. Досить часто про шлюб домовлялися батьки, не питаючи згоди в дітей. Шлюб супроводжувався церковним вінчанням і весіллям за народним звичаєм. Переважаючою формою сім’ї була мала, у якій батьки виховували своїх дітей. Старі батьки, за народною традицією, жили разом із молодшим сином або дочкою. Батьківське майно успадковували в першу чергу сини.

V. ЗАКРІПЛЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

I варіант

Обговорення результатів роботи учнів із таблицею «Культура України на початку XX ст.».

II варіант

• Фронтальне опитування

1. Що таке модернізм?

2. Які вищі навчальні заклади існували в Західній Україні?

3. Хто і коли вперше в історії авіації здійснив «мертву петлю»?

4. Хто з українських учених став основоположником учення про біосферу й ноосферу?

5. Назвіть твори найвідомішої тогочасної письменниці Буковини О. Кобилянської.

6. Назвіть ім’я художника, який започаткував напрямок супрематизму в образотворчому мистецтві.

7. Назвіть будівлі, споруджені в Україні в модерністському стилі.

8. Хто й коли заснував перший український стаціонарний театр у Києві?

9. Хто був організатором видання першого в Україні мистецтвознавчого журналу «Артистичний вісник»?

10. У яких містах України на початку XX ст. існував трамвайний рух?

VI. ПІДСУМКИ УРОКУ

• На початку XX ст. культура України, попри існуючі перешкоди, продовжувала свій розвиток.

• У тогочасній освіті України однією з найскладніших проблем залишалася українізація шкіл і вищих навчальних закладів.

• У науці України цього періоду особливо вагомими були здобутки вчених-природознавців.

• у тогочасній літературі, образотворчому мистецтві й архітектурі України поряд із реалістичним стилем набули поширення модерністські тенденції.

• Тривав поступальний розвиток українського театрального й музичного мистецтва.

• Побут і звичаї українців зазнавали змін під впливом розгортання індустріалізації. Однак чимало звичаїв, зокрема в шлюбно-сімейних стосунках, зберігалися від попередніх часів.

VII. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1. Опрацюйте відповідний матеріал підручника.

2. За додатковим матеріалом підготуйте повідомлення про одного з видатних діячів культури України початку XX ст.