Український історичний журнал. Січень-лютий. 2014

Автор статті: Вирський Д.С.

Офіційний сайт журналу: Український історичний журнал - 2014 - Вип. 1

«ЖОНАТИЙ КСЬОНДЗ»: СПРАВА З ОДРУЖЕННЯМ СТАНІСЛАВА ОРІХОВСЬКОГО-РОКСОЛАНА 1551 р.

Розглядається найрезонансніший епізод у житті С.Оріховського-Роксолана - справа зі шлюбом цього католицького священика в 1551 р. Реконструйовано події за 1541-1552 рр., коли захоплений ідеями Реформації він вступив у конфлікт із церквою. Причому завдяки таланту полеміста та за підтримки впливових шанувальників Роксоланові вдалося змусити офіційну владу визнати (бодай тимчасово) законність його дій.

Ключові слова: Оріховський-Роксолан, Реформація, Корона Польська, руська (українська) шляхта, українська інтелектуальна традиція.

500-літній ювілей із дня народження Станіслава Оріховського-Роксолана (1513-1566 рр.) - відомого інтелектуала свого часу, який походив із західних кордонів України (Перемишльщина) - є добрим приводом поміркувати над тим, чому не забувається ця непроста історична постать, які грані її власного досвіду все ще промовляють до живих, що дає діалог із ним усе новим і новим поколінням «співрозмовників»? Адже коли я наприкінці 1990-х рр. уперше взявся за дослідження про С.Оріховського, панівним «трендом» представлення цього діяча були «відродженські» та романтично-революційні шати. І я, і ширші кола українських інтелектуалів, захоплені ідеями «національного відродження» та дещо обтяжені тоталітарним досвідом, воліли бачити в ньому будителя, борця, революціонера та особу, свідому своєї певної місії.

По роках буття в незалежній Україні Роксолан дедалі більше розкривається з іншого боку - як такий собі представник «четвертої влади», влади слова. Він вправний ритор-демагог, здатний у квазідемократичних умовах впливати на громаду, не займаючи високих посад і не маючи значних капіталів (сказати б, герой «середнього класу»); особа, яка вміло грає на різних суспільних рівнях - інтернаціональної вченої спільноти, міжнародних організацій (церква, політичні блоки), придворних олігархів і місцевих маінатських кланів, ще й про «народ»-виборців не забуває. Ідеаліст і прагматик водночас, С.Оріховський звичний до умов інтелектуальної конкуренції й необхідності самореклами - він справді любить не лише «мистецтво у собі», але й «себе в мистецтві», і не дуже-то відділяє особисту справу від громадської. Його позиція щодо великих проблем людства - екуменічної церкви (залагодження стосунків між католиками та православними), демократії, політичних вольностей, а також природних прав людини - досі викликає повагу, а особиста боротьба перемишльського каноніка з целібатом перестала виглядати скандально навіть в очах католиків (надто через клопоти сучасної католицької церкви з педофілією).

Для українців Роксолан є ще й прикладом можливостей вестернізації та «європейського вибору». Із його легкої руки український голос зазвучав у дискусіях, які впливали на долю цілої Європи. У локальнішому плані С.Оріховський по-своєму символізує українсько-польську співпрацю, котра й для нинішнього часу залишається актуальною та багатообіцяючою. За цим «gente ruthenusom, natione polosom» у вітчизняній інтелектуальній традиції утвердився статус предтечі модерної теорії численних лояльностей, що пояснювала можливість виживання українства в імперських і позавласно-державних контекстах. І ця впізнаваність одвічних дилем українця, фактично ще «до України» (якщо йти за модерністами) — дійсно найбільш вражаюча сторона досвіду С.Оріховського-Роксолана. Цю статтю хочу присвятити найбільш резонансній справі у житті перемишльського каноніка — одруженню та боротьбі за офіційне визнання цього шлюбу законним. Вона ж бо дала початок красивій леґенді про «solo tibi», право, дане «тобі одному», яка супроводжувала ім’я Роксолана у віках.

***

Із поверненням на Батьківщину в 1541 рр. (після 13-річної освітньої мандрівки Європою) С.Оріховський включається у жваві дискусії з церковних і політичних проблем Польщі та намагається прикладом власного життя довести правоту своїх ідей. Вимушений, під тиском батька (до якого приєдналася й мати), дати згоду на посвячення в духовний стан, він задекларував своє право на шлюб, яке вважав природним для кожної людини. При церемонії висвячення (що відбулася по гучній дружній пиятиці) Роксолан ухилився від прийняття обітниці целібату.

Нагадаймо, що за материнською лінією предки Оріховського були православними та він ніколи не відмовлявся від їхньої духовної спадщини. Сприяла цьому й справа із прийняттям священства і шлюбом, де родинна східнохристиянська традиція використовувалась гуманістом як підстава для іґнорування вимог офіційного католицизму. Так, спонуканий рідними та приятелем батька львівським архієпископом Петром Старіховським (бл. 1474—1554 рр.) до прийняття сану Роксолан, «обурений упертими наполяганнями [...] відкинув усяке почуття пристойності й, не лякаючись архієпископа, за присутності батька та багатьох інших сказав, що як священик піду слідом за родом своєї матері [...] і колись таки одружуся».

До речі, цікава реакція високого католицького достойника на заяву С.Оріховського. Як пише останній: «Усміхнувся на це архієпископ. То потімпобачимо, — мовив, — а тепер чини, як ми хочемо!». Таке спокійне реагування на «крамольну» заяву зухвалого гуманіста може пояснюватися не тільки «простотою і грубістю» П.Старіховського, характерною, на думку Роксолана, для цього високого ієрарха, а й тим, що православна церква була і йому не чужою. Старіховські, так само, як і Оріховські, здавна належали до «шляхти руської», яка поза своїм строкатим етнічним походженням тяжіла до виявлення т.зв. «політичного русинства». Та і як посадової особи справи «руської церкви» торкалися його безпосередньо. Відомо, що привілеєм від 15 квітня 1509 р. польський король передав львівському католицькому архієпископові право призначення намісника православного митрополита, обґрунтовуючи це кращою можливістю навертати «схизматиків» Галичини в «істинну віру». Це фактично робило того патроном православної церкви реґіону (у вітальній процесії 1540 р. з приводу в’їзду до Львова новопризначеного архієпископа П.Старіховського йшли і православні русини).

Треба також ураховувати, що це був час активного поширення протестантських ідей у краї. Вістря критики протестантів спрямовувалося проти офіційного католицизму, тому всі його християнські суперники, себто й православні, уважалися зазвичай нововірцями за союзників. Та й католиків жвава релігійна полеміка, яка не гребувала будь-якими арґументами, змушувала звертатися до історичного досвіду православ’я й навіть симпатизувати йому як — подібно до католицизму — «старій вірі». Так, у першій половині XVI ст. (виданий у Кролевці/Кеніґсберґу 1549р.?) під впливом протестантських творів невідомий автор-протестант написав віршований діалог «римського» ксьондза з «руським» попом на 18 аркушах. Дехто приписував його М.Рею, родичевіРоксолана. Діалог завершувався моральною перевагою руського священика, хоч сам автор не належав до православ’я. Апеляцію до «греко-руського» релігійного досвіду зустрічаємо й у правовірно-католицькій «Розмові дворянина з ченцем» (Краків, 1551—1554 рр.) М.Кромера.

Цікаву інформацію про настрої всередині самої католицької церкви наводить меморіал краківської капітули на пйотрківський синод 1551 р. Так, натякаючи на цілком конкретну особу — єпископа куявського Яна Дрогойовського, до речі, родича С.Оріховського, висуваються закиди в проправославних прихильностях у частини католицького кліру: «Вони [...] причащають під обома видами світські особи (що в католиків, на відміну від православних, дозволялося лише для духовних — Д.В.), [...] ганять хрещення римське, а руське хвалять (курсив мій — Д.В.)». 1556 р. той самий біскуп Я.Дрогойовський на потаємній зустрічі із протестантським діячем Матіасом Флакусом (Flacius, Влачич, Франкович) обіцяв йому шукати «в Литві» руські тексти Біблії.

Колоритним є також факт з життя спадкового патрона Оріховських - Петра Кміти. 1 липня (вівторок після дня св. Петра) 1550 р. ченці православного монастиря в Уневі (нині в Перемишлянському р-ні Львівської обл.), які потерпали від шляхетських наїздів, добилися від короля визначення протектором обителі саме цього могутнього місцевого маґната.

Отже, схильність С.Оріховського до православ’я його знайомим і близьким не могла видаватися чимось надзвичайним. І надалі, порушуючи у своїх творах питання церковної історії та конфесійних суперечок між східним і західним відгалуженнями християнства, Роксолан явно віддавав свої симпатії першому. Підтримував він і особисті контакти з православними ієрархами, зокрема перемишльським єпископом (1529-1549 рр.) Лаврентієм Терлецьким.

Висвячення С.Оріховського львівським архієпископом образило безпосереднього зверхника новоспеченого клірика - перемишльського єпископа (1537-1544 рр.) Станіслава Тарла (бл. 1480 - 14 грудня 1544 рр.). Він не визнав цього посвячення та навіть розпочав судовий процес проти молодого каноніка як власника кількох перебенд (церковних бенефіцій), відсудив у нього в 1543 р. журавицьку плебанію (Журавиці під Перемишлем) і закликав світську владу до виконання решти вироку. Але С.Оріховський умів себе боронити. Приїхавши до Перемишля під час сварки капітули з єпископом став на бік першої. Він оскаржив дії ієрарха у Львові, поїхав за справою каноніків до примаса й короля у Краків, де на той час відбувалися сейм і весілля Сиґізмунда Авґуста - формального володаря країни (затвердженого 1530 р. за наполяганням ще живого батька-короля).

Обставини сприяли С.Оріховському у столиці. Тоді якраз наспів його дебютний друкований твір - перша з двох «Турчик». Взорований на «Філіппіки» Демосфена, уважається, що надихався (та фінансувався?) він «австрійською партією», до якої належав і Я.Тарновський (пізніша обмовка С.Оріховського про те, що П.Кміта нічим не допоміг йому в конфлікті з єпископом С.Тарлом, може свідчити на користь того, що Роксоланові довелося шукати інших заступників).

Крім цього, у рукописах уже кружляли «Зразковий підданий» (перша редакція) та інші твори перемишльського каноніка, котрі здобули значну популярність. Королівський двір та освічену публіку вони вразили вишуканістю і жвавістю стилю, високим «науковим» рівнем арґументації (утім, наскільки це дозволяло знайти прихильність придворних неясно, адже зміст текстів мав і критичні щодо короля закиди). Шляхту ж, яка з’їхалася на сейм і королівську шлюбну церемонію між Сиґізмундом Авґустом та Єлизаветою Габсбурґ (6 травня 1543 р.), оратор підкупив своєю відвагою й вільністю думки.

До того ж красномовний канонік сподобався Петрові Ґамрату, тодішньому примасові Польщі. Від нього Роксолан здобув підтвердження своїх прав на журавицьку плебанію та архідияконію, виклопотав вирок проти перемишльського єпископа і, як переможець, повернувся до Перемишля. Тут зухвалий канонік, не зважаючи на наказ С.Тарла, «ґвалтом» розвалив ґалерею кафедри (міського собору), через яку й вийшла сварка біскупа з капітулою.

Це був час першої слави Роксолана. Гостра критика королівського двору та існуючих соціальних пороків закрила перед ним перспективу придворної кар’єри, проте зробила його визнаним «шляхетським трибуном», улюбленцем лицарського стану. Особисті справи С.Оріховського також ішли на добре. Йому вдалося налагодити непогані стосунки з наступником С.Тарла на перемишльській єпископії - Яном Дзядуським (1496 - 28 липня 1559 рр.). Останній був креатурою королеви Бони (отже, мав симпатизувати клієнтам П.Кміти?). «Придворний без великої освіти, людина лінива, священик без покликання», - так характеризував його польській історик Л.Кубаля. Новий єпископ проявив себе як примхливий формаліст, гонитель учених людей і покровитель підлабузників. Отже, не дивно, що великого авторитету серед оточуючих він не зажив.

Утім, С.Оріховський припав Я.Дзядуському до душі, адже був веселої вдачі, відрізнявся дотепністю та, сказати б, комунікабельністю. Єпископ полюбив його товариство, називаючи того «прекрасною людиною». Він навіть ставив молодого каноніка за приклад іншим клірикам як майстра залагоджувати свої не завжди канонічні дії. За часів цього біскупа С.Оріховський отримав нові надання (2 березня 1547 р. став сяноцьким пробощем) та високий статус офіціала й ґенерального вікарія перемишльського біскупства. Проекти щодо «виправлення церковних звичаїв», які подав йому Роксолан, Я.Дзядуський не сприйняв серйозно; публічні виступи каноніка вважав забавками і творів його, напевно, не читав. Відтак ніщо не порушувало їхніх добрих стосунків аж до розголосу справи з промовою С.Оріховського про целібат (1547 р.).

У цей період гуманіст пише свою другу «Турчику» (березень 1544 р.). Змістом вона тісно пов’язана з попередньою, але спрямована вже не до шляхти, а до короля. Мети твір не досяг, адже польський король так і не оголосив війну Туреччині, утім підтримав популярність С.Оріховського серед впливових (а на руських землях панівних) антитурецьких кіл. «Турчики» надовго стали візиткою «міжнародної» слави Роксолана (друга вийшла в німецькому перекладі вже 1544 р.; обидві «Турчики» видано в Базелі 1551 р. - разом із промовою про целібат, а краківське перевидання 1590 р. потягнуло за собою видання латинського ориґіналу в Римі 1594 р.; згодом було ще видання у Відні 1663 р.).

Для української інтелектуальної традиції велике значення мав скромний за обсягом теологічний трактат С.Оріховського «Хрещення русинів» (Краків, 1544 р.). Адресатом його виступав найвищий ієрарх католицької церкви в Польщі — примас П.Ґамрат, тлумачений Роксоланом як духовний зверхник «цілої Сарматії». Присвячувався твір доволі вузькому питанню: чи необхідно перехрещувати православних русинів при прийнятті ними католицизму? На думку С.Оріховського — ні. Він переконаний, що східні християни є частиною християнської церкви, а православне хрещення нічим не відрізняється від католицького. Цікаво, що себе автор позиціонував означенням «людина русько-українського походження, римо-католицької віри» («homo ex Ruthenis ortus, Romano tamen ritu»), що, на його думку, давало перевагу над основним ученим опонентом — краківським професором, знаним католицьким теологом, ворогом православ’я сілезцем Яном Сакраном (Ян з Освенцима-молодший, 1443—1527 рр.).

Роксолан твердив, що Флорентійська унія 1439 р. мала всі шанси на успіх. Реалізуватись їй завадила папська партія в католицькій церкві, яка жорстко наполягала на підкоренні православної ієрархії римським понтифікам. С.Оріховський натомість уважав, що заради єдності християнської церкви слід іти на поступки православним (зокрема, не вдаватися до процедури перехрещення). З огляду на подальший перебіг унійної справи відзначимо, що саме негнучкість позиції католиків сильно зашкодила її успішності.

Так само закликом до гнучкості офіційного католицизму можна вважати й наступний твір перемишльського каноніка. Ідеться про лист до Самуеля Мацейовського (1 лютого 1546 р.) з нагоди призначення його краківським біскупом. Це перший антипротестантський твір С.Оріховського, він спрямований проти лютеранства, але також і проти «зіпсутості та недбальства» католицького кліру, що і творить, на думку автора, поживний ґрунт для протестантизму. Відсутність належної реакції на Роксоланову позитивну програму реформ офіційної церкви штовхало його на радикальніші дії.

Відтак С.Оріховський сідає за працю, яка мала найбільші наслідки для його власної долі — «У справі закону про целібат». Написана 1547 р. вона, здається, була погоджена з двором П.Кміти (через секретаря останнього — Якуба Пшилуського — текст отримав і маґнат А.Ґурка, який став великим шанувальником та опорою Роксолана). Виконана у формі промови-звернення до Тридентського собору, ця праця перемишльського каноніка набула широкого розголосу, викликавши обурення офіційних католицьких кіл. У цьому творі С.Оріховський відніс право на шлюб до природних прав людини, а його обмеження вважає підштовхуванням до гріха. Натомість скасування целібату Роксолан подав як украй богоугодну справу.

Я.Дзядуський, якому ставили на карб недогляд за «єретицьким ухилом» його підлеглого, змушений був діяти. Утім, обидві сторони не бажали розриву, а офіційні кола не поспішали встрявати в публічну дискусію з канонічних питань. С.Оріховський, переконаний, що його реформаторські ідеї підуть на користь офіційній церкві та зупинять поширення протестантизму, погодився на церковний процес щодо своїх поглядів, заздалегідь домовившись з Я.Дзядуським.

Того ж таки 1547 р., 17 червня, у Бжозові відбувся єпископський суд, на якому С.Оріховський відкликав свої листи-промови, заприсягся не боронити «Русі» та православ’я й не порушувати спокою королівства. У разі недотримання цієї присяги його мали відлучити від церкви та позбавити всіх церковних прибутків (утім, текст зобов’язання було складено дуже обачно, що дозволило Роксоланові згодом легко спростовувати закиди у клятвопорушенні). Провокаційну книжку біскуп розпорядився прилюдно спалити. «Пряником» для С.Оріховського мав стати уряд офіціала й ґенерального вікарія перемишльського біскупства, про призначення на який Роксолана (18 серпня 1547 р. на єпископальному синоді в Перемишлі) вже йшлося вище.

Проте громадськість, розбурхана протестантською аґітацією та не дуже заглиблюючись у суть конфлікту, була розчарована поступливістю С.Оріховського, який уже мав славу вільнодумця. На нього зусібіч посипалися зневажливі пасквілі. Якийсь час Роксолан нехтував ними, але не в його натурі було спокійно зносити образи. 22 квітня 1549 р. перемишльський канонік склав уряди офіціала й вікарія біскупства, а ще до цього видав свою апологію «Обговорення С.Оріховського проти наклепів» та написав листа до Я.Пшилуського, секретаря П.Кміти. В обох творах він пояснював своє кредо: реформи задля збереження й піднесення престижу офіційного католицизму.

Утім, звістка про смерть короля Сигізмунда І Старого на якийсь час відвернула увагу громадськості від справ духовних. С.Оріховський задумав написати промову на погреб монарха. У ній оратор надав Сигізмундові рис ідеального правителя, котрий подарував Короні Польській її справжній «золотий вік». Промова мала великий успіх, була видана 1548 р. у Кракові та, коштом королеви Бони, у Венеції, принісши авторові славу Демосфена.

Крім цього розлогого трактату після похорону короля С.Оріховський написав невеликий малозначущий твір «Щодо [обряду] поховання Сиґізмунда Яґеллона С.Оріховський-русин до друга» (власне це друкований у Кракові лист до Я.Пшилуського (?) від 28 липня 1548 р.) з приводу того, що його приятель-протестант на бенкеті прохопився про нерозуміння окремих елементів католицького поховального обряду. С.Оріховський по-дружньому кепкує з нього та просить не забути дотриматися всіх цих католицьких ритуалів, якщо доведеться ховати самого Роксолана.

Боротьба за королівські «вуха» і вплив на молодого монарха підштовхнула С.Оріховського до підготовки нової розширеної редакції «Зразкового підданого» (у виданні 1548 р. до трактату додано другу частину). У цьому варіанті тексту автор уже не приховував свого імені та обрав зручну для себе позицію патріота Русі (українських провінцій Корони Польської). Він наполегливо закликає короля-«сторожа» прибути на русько-українські землі й захистити їх від «бусурманських зазіхань». Рішення про друк твору Роксолан залишив на розсуд короля (який, утім, своєї санкції так і не надав). У 1549 р., імовірно у зв’язку з вересневим татарським набігом на Волинь і Галичину, С.Оріховський пустив рукопис «у люди» (хай і не у друкованому вигляді?). Усе це зміцнило його авторитет політичного мислителя та публіциста.

До речі, на доволі прохолодне сприйняття королівським двором творчості Роксолана могла вплинути і його участь у кампанії проти шлюбу короля з Барбарою Радзивілл (слід мати на увазі, що П.Кміта й А.Ґурка — маґнати-замовники творів С.Оріховського, тоді були одними з найзатятіших ворогів «литовської курви»). Відомо про рукописні твори-промови перемишльського каноніка, покликані скомпрометувати юну королеву-литовку.

Рубіжний у житті країни час (1548—1549 рр.), коли можна було розраховувати на якісні зміни, започатковані молодим королем, не лише надав другого дихання публіцистичній творчості С.Оріховського, але підштовхнув його радикально змінити власну долю. Тоді для нього особисто знову стала украй актуальною проблема целібату. Справа в тому, що Роксолан закохався. Його обраницею стала панна Софія Страшовна з вишницького двору П.Кміти (донька купця з прусського Лембарка Фелікса Страша). С.Оріховський освідчився їй у своїх почуттях, знайшов взаємність і невдовзі у Вишничі відбулися публічні заручини.

Однак церковна влада з такими діями перемишльського каноніка примиритися не могла. Католицькі ієрархи вдалися до тиску на П.Кміту, аби той не віддавав панну зі свого двору за С.Оріховського. Маґнат написав Роксоланові листа з порадою схаменутися, не сваритися з князями церкви та не позбавляти себе статків і становища. Але С.Оріховський не йняв умовлянням, відповівши, що обраний ним шлях єдино вірний і корисний для церкви, що інакше «звичаїв духовних поправити не можна» та просив патрона підтримати його. 15 лютого 1549 р. він закінчив новий розлогий текст — «Трактат міркувань щодо всесвітньої церкви і згоди з Римом», де популяризував свої погляди на церковну реформу та проблематизував питання про межі повноважень папської курії (у травні того ж року надіслав його своєму римському знайомцеві — кардиналові Алессандро Фарнезе).

Із 1549 р. походить ще один невеличкий текст — «Апеляція Станіслава Оріховського», який також був покликаний поширювати позицію перемишльського каноніка в релігійній полеміці (спрямований до біскупа Я.Дзядуського в надії переконати того, що він сам винний у «відступництві» С.Оріховського, адже той не міг терпіти всі «гріхи» тогочасного католицького духівництва). Бунтівний клірик перелічив головні претензії до свого єпископа: 1) руське питання (єпископ засуджував шлюбність православних священиків та загальне для східних християн причащання під двома видами — хлібом і вином; підтримував перехрещення русинів при наверненні на католицизм; оголошував православних русинів єретиками-схизматиками, не належними до християнства, та закликав паству уникати спілкування з русинами-некатоликами); 2) висвячення людей «негідних і несправедливих»; 3) некатолицька «наука» (якісь забобони), що її біскуп навчав з амвону; 4) занедбання правопорядку в дієцезії; 5) постійне, починаючи від 1545 р., переслідування С.Оріховського (єпископ закидав своєму підлеглому безпідставне вбивство підданого у Бжозові, не дозволяв йому як декану проводити візитацію парафій, на синоді дієцезії 1547 р. покликав того на суд і змусив присягнути, що він зрікається своїх неканонічних поглядів, змовлявся проти С.Оріховського з П.Кмітою, коли той був ображений на Роксолана, усунув його від виголошення церковних проповідей, хоч допускав до цього «всіляких неуків і простаків», зрештою відтоді, коли С.Оріховський став на захист ксьондза Валенти Кшчоновського, усіляко утискав його). Стосовно останнього епізоду йшлося про захистРоксоланом пробоща з Краківської єпископії В.Кшчоновського, котрий, заохочений заручинами С.Оріховського у Вишничі, вирішив наслідувати його приклад. Здавалося бунтівний канонік заповзявся одружити всіх священиків своєї околиці. Зокрема, він у власному домі справив своєму приятелеві, плебанові з Вишні Мартинові Кровіцькому, весілля з Маґдаленою Побединською (цікаво, що родичі обох молодих були студентськими однокашниками Роксолана по Краківському університету). Під час цього весілля йому було дано знати, що П.Кміта також справляє весілля - його власної нареченої. С.Оріховський поспішив у Вишнич, але хоч ця вістка й виявилася фальшивою, панна прийняла його доволі прохолодно, а П.Кміта дорікав йому.

Принижений і розгніваний С.Оріховський наважився зробити зі своєї особистої справи - справу громадську. Власне ще на шляхетському сеймику у Судовій Вишні 10 квітня 1550 р., куди прибули й численні представники духівництва, Роксолан виступив із полум’яною промовою проти «зіпсутості» кліру, покаявся сам у «похоті» та «перелюбстві» й оголосив публічно, що задля добробуту церкви та всім у приклад він одружиться. Шляхта сприйняла цю заяву із захватом. Усі чекали на реакцію присутнього на сеймику єпископа Я.Дзядуського. Як офіційний представник церкви той перепитав Роксолана, чи справді він вирішив узяти шлюб. І після ствердної відповіді біскуп заявив, що відтоді, як це станеться, не терпітиме С.Оріховського у власній дієцезії. У присутніх такі слова викликали бурю протестів (мовляв, терпів перелюбника, а у законному шлюбі терпіти не збирається). Єпископові не дали скінчити промову, закидаючи йому лицемірство, а на спробу Я.Дзядуського розрядити атмосферу жартом присутні відповіли зневажливим мовчанням. Смертельно ображений на С.Оріховського ієрарх залишив зібрання й виїхав із Вишні. Так розпочиналася справа, яка збурить усю Корону Польську й накладе відбиток на подальше життя Роксолана.

Я.Дзядуський діяв рішуче. По всій дієцезії було розіслано оголошення про «єретичну» діяльність С.Оріховського, у котрому попереджалося: якщо перемишльський канонік не облишить думку проодруження, то зазнає покарання — його шлюб не визнаватиметься офіційною владою, а сам він буде вигнаний за межі дієцезії з позбавленням усіх майнових і станових прав. Проте шляхетський сеймик став на бік Роксолана, позаяк дії єпископа порушували одне з найважливіших прав шляхетства — пряму підсудність лише королю. Було ухвалене рішення винести справу С.Оріховського на розгляд коронного сейму, а земським послам дано доручення не допустити засудження шляхтича через шлюб. Сам перемишльський канонік прийняв виклик. Він відіслав назад судовий позов єпископа з припискою, що боронитиметься скільки стане йому сили.

Перебіг подій на коронному сеймі у Пйотркові (15 травня — 26 липня 1550 р.) докладно описано самим С.Оріховським в «Анналах». Коротко згадаємо про основне. Земські посли, серед яких були й родичі Роксолана, наполягли на розгляді його справи у присутності короля. С.Оріховському було надане слово та, коли він почав говорити про целібат, це викликало бурю в рядах єпископів. Вони схопилися з місць, здійняли галас і зажадали від короля, аби він не слухав промовця. Через П.Кміту монарх оголосив свою волю, аби С.Оріховський викладав справу, не зачіпаючи єпископів. Роксолан знітився й деякий час не міг відновити промову та, заохочуваний своїми прихильниками і загальним войовничим настроєм присутньої шляхти, спромігся закінчити виклад своєї справи, прохаючи короля скасувати судові переслідування щодо нього. За пропозицією сенату монарх відстрочив ухвалення остаточного рішення.

Утім єпископська сторона відчула, що справа набуває небажаного гострополітичного характеру, здатна похитнути становище католицької церкви у країні взагалі. Відтак було здійснено спробу домовитися полюбовно. С.Оріховського з шістьма приятелями запросили на переговори. Однак радикальна партія не бажала миру. У товариші перемишльському каноніку було обрано вождів реформаторів: усесильного литовського маґната й родича короля Миколая Радзивілла, воєвод калішського Мартіна Зборовського, ленчицького Миколая Брудзевського, брестського Рафала Лещинського та найбільшого прихильника Роксолана — Анджея Ґурку з двома синами. Разом із ними пішов загрозливо великий почет.

Єпископи були вражені цією демонстрацією сили та не спромоглися їй бодай щось протиставити. Справу було передано на розсуд Я.Тарновського. У залагодженні її також активно брали участь П.Кміта і С.Мацейовський. Було ухвалено компромісне рішення: С.Оріховський не одружиться, доки не матиме офіційного дозволу Папи Римського. Крім цього, єпископи вмовили П.Кміту не віддавати панну зі свого двору заміж за каноніка-вільнодумця.

Невдовзі П.Кміта видав С.Страшовну заміж, а єпископ С.Мацейовський укинув за ґрати В.Кшчоновського — відтак С.Оріховський мав право вважати пйотрківську домовленість зірваною. Він також почав діяти. А.Ґурка та Зборовські взялися підшукати Роксоланові нову наречену. Нею стала 16-літня панна Маґдалена, єдина дочка шляхтича Краківського воєводства Яна Холмського (Хелмського).

Повернувшись із Кракова, С.Оріховський за присутності своїх численних родичів і знайомих у Перемишлі зрікся всіх священицьких прав і відіслав єпископові знаки свого сану. Невдовзі, у 1551 р., на свято Масниці, як писав сам Роксолан — у «найщасливіший день свого життя» (9 або 19 лютого) він узяв шлюб зі згаданою Маґдаленою Холмською в Лсціне під Єнджейовим в Реміґіана Холмського, стрия нареченої, записавши дружині оправу на двох дідичних сільцях: Баранчицях (під Самбором) і Журавицях (під Пшеворськом). Весілля відбулося у протестантському храмі-зборі, справлялося гучно й мало широкий громадський резонанс. С.Оріховський згадував, що йому навіть не вистачало часу, аби відповідати на всі вітальні листи.

Єпископ Я.Дзядуський, який, здається, сподівався на дієвість сеймового компромісу, попервах розгубився. Утім, оговтавшись, викликав С.Оріховського на єпископський суд із трьома товаришами. Процес мав відбуватися не у збуреному діями бунтівного каноніка Перемишлі, а в Бжозові — укріпленій резиденції біскупа. Та оскаржений, розуміючи, чим загрожує йому подібна келейність суду, прибув у супроводі 300 вершників із кращих місцевих родів (за деякими даними їх було навіть 5000). Єпископ відмовився вести процес у таких умовах. С.Оріховського було засуджено заочно, шлюб визнано недійсним, самого його оголошено єретиком і приречено на вигнання з позбавленням усіх майнових та станових прав. Проте заочне винесення вироку порушувало прийняту в Польщі процедуру. Цим негайно скористався Роксолан.

Засуджений розвинув справді подиву гідну активність. Відразу після винесення вироку він склав протестацію, уписавши її 6 березня 1551 р. до ґродської книги міста Сянока, де урядував один із його покровителів - П.Зборовський (із ним Роксолан студіював у Падуї ще в 1535 р.). У квітні С.Оріховський прибив на дверях церкви у Пшеворську оголошення про взяття шлюбу та мотиви цього кроку. У рідному Перемишлі, у кафедральному соборі за великого скупчення народу він зірвав виголошення єпископського вироку щодо себе й виступив із палкою промовою проти всевладдя кліру. Доводи своєї невинуватості Роксолан передав на розгляд Краківської академії, а в Рим написав знамениту «Супліку до найвищого понтифіка Юлія ІІІ про схвалення взятого шлюбу» (видано в Базелі 1551 р.). Можливо, саме тоді було створено й інший полемічний, спрямований проти папства, твір перемишльського каноніка - «Антивавилон». Окрім цього С.Оріховський, який через шлюб породичався мало не з усією Західною Малопольщею, здійснив разом із дружиною об’їзд нових родичів і знайомих. Повсюдно їх приймали як законне подружжя, навперейми обіцяючи підтримку.

Однак королівська влада підтримала позицію офіційної церкви. Слід зазначити, що С.Оріховський, як автор дошкульних листів, спрямованих проти непопулярного серед польської шляхти шлюбу короля Сиґізмунда Авґуста з литовкою Барбарою Радзивілл, та прихильник шляхетського контролю за діями монарха навряд чи міг сподіватись на доброзичливе ставлення двору. Натомість офіційна церква, яка щойно погодилася на одруження короля з його обраницею, варта була королівської вдячності.

Король призначив простежити за виконанням єпископського вироку П.Кміту. Останній мав також особисті мотиви активно виконати таке доручення, адже гостре перо С.Оріховського не оминуло й цього не завжди справедливого пана. Проте П.Кміта, як один із провідників шляхетства Руського воєводства, не міг не зважати на загальні настрої. А шляхта вирішила боронити свого улюбленця, ухваливши навіть перевозити Роксолана під охороною озброєного табору. Тож П.Кміта виявляв обережність, чекаючи скликання чергового коронного сейму, який відкрився у Пйотркові 2 лютого й тривав до 11 квітня 1552 р. Сам сейм і перебіг подій навколо власної справи С.Оріховський також докладно описав в «Анналах». Ця автобіографічна хроніка, а також дослідження Л.Кубалі й послужать основними джерелами при розгляді мабуть-таки дійсно доленосного для Роксолана епізоду.

Напруга між світським і духовним станами далася взнаки вже від початку сейму. Ворожість шляхти до партії єпископів була засвідчена низкою демонстративних дій. Я.Тарновський дуже холодно прийняв Я.Дзядуського, який зайшов його привітати — великий коронний гетьман відвернувся, не подавши руки. На церковній службі за присутності короля деякі шляхтичі відмовлялися приймати святі дари з рук священиків, а Р.Лещинський слухав службу, не знімаючи капелюха.

Думки учасників сейму щодо справи С.Оріховського та судівництва церкви розподілилися таким чином. По-перше, найбільш радикальну позицію обстоювала посольська ізба, де серед земських послів було чимало прихильників нововірства, котрі взагалі наполягали на скасуванні церковного суду. Вождем тут був Р.Лещинський, обраний маршалком ізби. Другу позицію представляв сенат, серед членів якого переважала думка про «направу» — виправлення й жорстке дотримання наявних законів щодо розподілу прероґатив світського та духовного судів і збереження імунітетних правшляхти відносно вироків, винесених останніми. Речником її був Я.Тарновський, котрий заявив, що тут ідеться не про «побожність», а про «вольність». Третю партію становили самі єпископи разом із П.Кмітою. Вони нічого не вимагали, уважаючи справу С.Оріховського вже вирішеною, що потребує лише виконання вироку. Обговорювати ж права духовних із мирянами вони взагалі не бажали. Таким чином, ця група вдалася до тактики мовчазного іґнорування всіх закидів, котрі лунали на їхню адресу, сподіваючись, що сейм скінчиться і всі вгамуються. Крім цього, було вжито заходів для недопущення у Пйотркув головного призвідника всіх збурень — С.Оріховського (засідки чатували на нього на всіх шляхах).

Вирішальне значення у цих суперечках мала позиція короля, але він зволікав із рішенням. Відтак тактика єпископів не принесла бажаних результатів. Шляхта і світські сенатори були єдиними в думці про неправомірність засудження С.Оріховського. Мовчання єпископів лише робило неприхильних до них ораторів чимдалі розкутішими й аґресивнішими. П.Кміта та родовиті ієрархи почувалися недобре, виступаючи проти своєї шляхетської «братії», і всю провину за гостроту цього конфлікту покладали на Я.Дзядуського. Тому, коли С.Оріховський, уникнувши засідки, усе ж прибув на сейм і виявив бажання порозумітися з єпископською партією, він був прийнятий прихильно. Перемогла думка пожертвувати Я.Дзядуським, який, мовляв, виявив у справі Роксолана некомпетентність. С.Оріховського викликали на засідання синоду, де він оголосив своє визнання віри, отримав розгрішення на один рік із тим, щоб остаточне рішення ухвалив папський суд у Римі. Роксолан навіть був поновлений у духовному сані й допущений до таємних нарад зі справ оборони прав духівництва. Досить імовірно, що залагодження справи з С.Оріховським дало єпископській партії на сеймі наснагу йти до кінця у відстоюванні прав духовних. Урешті-решт по двох місяцях суперечок і король вирішив підтримати церкву, урахувавши також позицію сенату. Це й вирішило справу. Радикально налаштованій шляхті вдалося лише досягти річної відстрочки щодо поновлення в повному обсязі судівництва духовних.

Таким чином, С.Оріховський, проявивши неабиякий талант політичного аґітатора та релігійного полеміста, справою довівши відданість власним принципам, здавалося, досяг офіційного визнання своєї позиції й міг, нарешті, зажити у злагоді з собою та світом. Утім духовний і політичний ландшафт навколо Роксолана змінювався на очах, протиборство ортодоксальної церкви й нововірців у Речі Посполитій набувало чимдалі гостріших форм, а відтак гуманіст опинився між двома вогнями, і через це не було йому спокою до самої смерті.