ВИНАЙДЕННЯ ПРЕСТИЖНИХ ПРЕДКІВ У КОНТЕКСТІ СВІТОГЛЯДУ МІСЬКОГО ПАТРИЦІАТУ ЛЬВОВА XVII ст.: «ПЕРШІ НІМЦІ» ТА «ДВОЗНАЧНІ ВІРМЕНИ» В «ПОТРІЙНОМУ ЛЬВОВІ» Ю.Б.ЗИМОРОВИЧА - МЕТОДОЛОГІЯ. ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО - Український історичний журнал - В.А.СМОЛІЙ

Український історичний журнал. Вересень-жовтень. 2013

Автор статті: Осіпян О.Л. (Краматорськ)

Офіційний сайт журналу: Український історичний журнал - 2013 - Вип. 5

МЕТОДОЛОГІЯ. ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

ВИНАЙДЕННЯ ПРЕСТИЖНИХ ПРЕДКІВ У КОНТЕКСТІ СВІТОГЛЯДУ МІСЬКОГО ПАТРИЦІАТУ ЛЬВОВА XVII ст.: «ПЕРШІ НІМЦІ» ТА «ДВОЗНАЧНІ ВІРМЕНИ» В «ПОТРІЙНОМУ ЛЬВОВІ» Ю.Б.ЗИМОРОВИЧА

Розглядається вигадування престижних предків та колективної генеалогії львівського патриціату у праці Ю.Б.Зиморовича «.Потрійний Львів». Досліджено, як за допомогою цитат із «Ґерманії»Тацита автор наділяє сучасний йому патриціат чеснотами, потрібними як для керування містом, так і для нобілітації. Простежено вплив шляхетської моделі (сарматизму) на уявлення міської верхівки про престижне минуле. На прикладі використання Ю.Б.Зиморовичем лише однієї цитати з «Анналів» Тацита продемонстровано ранньомодерні уявлення про вроджені успадковані риси етносів (у даному випадку - вірменів). Досліджується взаємозв’язок соціального та етнічного у створенні образу міської спільноти, зокрема у презентації соціального конфлікту як етнічного (між католицьким патриціатом та вірменським купецтвом). Розглядається, як у своєму творі Ю.Б.Зиморович намагався леґітимізувати прискорення або призупинення соціальної мобільності різних груп населення міста. Простежено вплив розриву 1648-1660 рр. на актуалізацію у суспільному дискурсі понять «вірність/постійність», «двозначність/невизначеність» та «войовничість».

Ключові слова: Зиморович, «Потрійний Львів», міська спільнота, католицький патриціат, вірменське купецтво.

Відома італійська дослідниця С.Черутті, розмірковуючи у своїй статті про відмінності між двома різновидами мікроісторії — соціальним та культурним напрямами, указує на важливість вивчення категорій мислення людей минулого. На її думку, якщо прихильники «культурного підходу» розглядають тексти джерел як ключ до культурного коду, що дає доступ до безпосереднього життєвого досвіду людей минулого, то прибічники «соціального підходу» мають простежувати поведінку дійових осіб із погляду їх індивідуальних доль і, таким чином, реконструювати розмаїття їхнього досвіду в різних сферах соціального життя. Отже, джерела треба аналізувати, не замикаючись на текстах, а з урахуванням тих соціальних процесів, які їх породили. Предметом дослідження С.Черутті був опис та аналіз соціальної стратифікації в Турині XVIII ст. перш за все за допомогою вивчення мови людей минулого, що дозволяє побачити зв’язки, конфлікти, стосунки між дійовими особами. З іншого боку, С.Черутті підкреслює, що потрібно розглядати поняття крізь призму соціальних відносин, з яких вони виникають, інакше вивчення інтерпретацій у відриві від реальності, яку вони описують, може призвести до перетворення «уявлень» на засіб трансформації «дискурсів» у реальність.

Уявлення про минуле грають важливу роль у творенні колективних ідентичностей. Історія не існує «десь», чекаючи на те, щоб її відкрили, але постійно винаходиться для того, щоб надати значення сучасності й майбутньому через минуле. Винайдення минулого відбувалося не тільки в останні двісті років («модерна епоха» або «доба націй та націоналізмів»), але й у домодерних (традиційних) суспільствах. У будь-який період сучасні потреби та прагнення визначають те, чому і як ми вивчаємо історичне джерело. Нинішні історики дедалі більше уваги приділяють «взаємозалежності між історієписанням та сучасним йому соціополітичним контекстом. Об’єктом нашого дослідження є «Потрійний Львів» («Leopolis triplex») львівського патриція Ю.Б.Зиморовича — твір, написаний переважно на підставі документів архіву міста у вигляді міської хроніки. Проте в ньому також є посилання на неочікувані джерела, які не мають нічого спільного з документалізованим минулим Львова. Зокрема, мова про використання Ю.Б.Зиморовичем цитат із давньоримського історика Тацита. Утім, саме ці неочікувані, на перший погляд, посилання, якщо уважно до них придивитися, можуть розповісти багато цікавого про світогляд автора та його соціальної групи, соціополітичні обставини написання твору, і, найголовніше, мету його створення. За допомогою аналізу подібних несподіваних вставок ми можемо більше дізнатися про історичну свідомість людей давніх епох та використання ними образів минулого для витворення групових ідентичностей.

Нашим завданням у цій статті було дослідити, як конкретні уявлення та поняття, сконструйовані в одну добу, використовувалися в іншій, а саме, як характеристики певних етносів, створені в античному Римі, застосовувалися для опису соціальних реалій Львова XVII ст. Це завдання ускладнюється тим, що ми спробуємо побачити те, як соціальні відносини у тодішньому Львові відбилися на створенні образів минулого міста, які, своєю чергою, мали допомогти стабілізувати соціальну реальність, що оточувала творця цих образів. Наша стаття про те, як конструювались уявлені групові генеалогії на мікрорівні - одного міста, однієї книги, одного автора. У центрі нашої уваги такі поняття, як «двозначність/невизначеність» («ambiguitas»), «постійність/ вірність»(«constantia») та «войовничість» («bellicosus»). Ми простежимо, як, щоб забезпечити престижними предками львівську міську еліту XVII ст., було використано «Ґерманію» («De origine et situ Germanorum») Корнелія Тацита. Продемонструємо, як лише одне речення з «Анналів» («Annales») Тацита було застосоване для створення неґативного образу вірменської громади, що її католицький патриціат Львова вважав своїм головним соціальним та економічним суперником у місті. Проаналізуємо, як етнічне та соціальне було перемішане в поліетнічному місті та історичному наративі для того, щоб з’ясувати, як винайдені групові генеалогії використовувалися для сприяння чи гальмування соціальної мобільності певних груп. Зробимо спробу з’ясувати вплив розривів соціального буття та особистого життєвого досвіду на наративні стратегії й репрезентації минулого автора «Потрійного Львова».

***

Юзеф Бартоломей Зиморович (Jozef Bartlomiej Zimorowicz, Iosephus Bartholomaeus Zimorowicz) народився 1597 р. у родині католика Станіслава Озимка (Stanislaw Ozimek), каменяра з Галицького передмістя Львова. Здобувши освіту в католицькій школі він розпочав свою кар’єру як судовий палестрант, працюючи під орудою львівського міського писаря Альберта Зимницького. Із 1624 р. Ю.Б.Зиморович виступає в міському суді як захисник, зокрема як представник вірменської громади Львова. 1629 р. він одружився з дочкою ювеліра та райці Миколая Седмирадзького. Тепер перед-міщанин Ю.Б.Зиморович відповідав усім вимогам для отримання міського громадянства - він був католиком, повнолітнім, одруженим, мав постійне джерело прибутку. Більше того, завдяки цьому шлюбу впритул наблизився до вузького кола міської еліти, яка обіймала посади райців та бурмистрів - пожиттєвих членів міської ради. Проте Ю.Б.Зиморовича чекала ціла серія втрат у родинному колі. Невдовзі після весілля Бартоломея помер його брат Шимон, а під кінець 1630 р. - тесть. Оскільки від першого шлюбу Ю.Б.Зиморович нащадків не мав, то після смерті сестер він узяв на виховання їхніх дітей. У 1635 р. придбав кам’яницю у середмісті. Із 1640 р. обійняв уряд писаря міської ради. 1646 р. він був кооптований до міського суду - лави, а 1648 р. став райцею та бурмистром. Так, на початку епохи великих потрясінь Ю.Б.Зиморович досяг вищих щаблів кар’єри, доступної міщанинові в міському самоврядуванні. Коли у вересні - жовтні 1648 р. козацьке й татарське війська взяли в облогу Львів, міська влада вирішила підпалити передмістя, щоб забудова не заважала відбивати атаки ворога. Так Ю.Б.Зиморович втратив винницю й деякі інші будівлі, що їх він мав на передмісті. У листопаді 1648 р. Бартоломей як один із двох інтернунціїв від міста Львова брав участь в елекційному сеймі, коли було обрано нового монарха - Яна Казимира (1648-1668 рр.).

У 1653 р. померла перша дружина Ю.Б.Зиморовича. Відтак уже наприкінці квітня 1654 р. він узяв шлюб із Софією, дочкою покійного вірменського купця Захаріяша Аведиковича. Цей союз став можливий, оскільки наречена та її батько належали до уніатів вірмено-католиків. Спроби нав’язати місцевим вірменам унію з Римом почалися ще 1630 р. за активної участі єзуїтів і католицького архієпископа, вони призвели до численних судових процесів, а іноді й насильства, закінчившись компромісом тільки у 1653-1654 рр. Уже 1655 р. Софія помирає, залишивши чоловікові щойно народжену дочку Катерину та чималий спадок, який вона отримала від свого батька - одного з найбагатших вірменських купців Львова. У 1654 р. на уряді війта Ю.Б.Зиморович очолює міський (лавничий) суд. 1655 р., коли Львів було обложено козацьким та московським військами, Бартоломей, разом із багатьма іншими міщанами, полишає місто. Після повернення він 28 серпня 1656 р. одружується з Розалією, дочкою померлого львівського райці Мартіна Ґросваєра. Після смерті молодої дружини 1661 р. Ю.Б.Зиморовичу довелося судитися за спадок з її родичами. Урешті 1667 р. каптуровий суд виніс рішення на користь Міхала Злоторовича, опікуна сина Розалії від першого шлюбу з його покійним братом. Нарешті від четвертого шлюбного союзу, в який Ю.Б.Зиморович вступив 1663 р., узявши за дружину Ядвіґу, дочку львівського райці (з 1656 р.) Єжи Кралла, народився син Юзеф та дві дочки. Після погромів 1664 р. єврейська громада подала позов проти міського магістрату, зокрема звинувативши бурмистра Ю.Б.Зиморовича в бездіяльності. У 1672 р., коли Львів взяли в облогу турецькі, татарські, козацькі та молдавські війська, він залишався в місті, очоливши його оборону. 1675 р. померла дружина Ядвіґа, а 1677 р. і сам Ю.Б.Зиморович, досягши, на відміну від своїх близьких, 80-річного віку.

За своє довге життя Юзеф Бартоломей Зиморович написав чимало творів, серед яких були релігійні, ліричні, історичні, панегірики. Однією з його перших проб пера в історієписанні став панегірик (надруковано 1623 р.) на честь перемоги польсько-козацького війська над турецько-татарським у Хотинській війні 1621 р. Коли 1634 р. до Львова завітав щойно обраний корольВладислав IV, міська рада подарувала йому панегірик «Голос лева» («Vox leonis»), написаний Ю.Б.Зиморовичем. В архіві він зібрав чимало матеріалу, який планував використати при написанні історії рідного міста. Цей матеріал він сортував тематично. Так, наприклад, один із рукописів було присвячено найбільшим міським пожежам, інший - епідеміям, третій - облогам 1648 і 1655 рр., нападу трансільванського князя Д’єрдя Ракоці та переговорам, які місто вело з ним 1656 р. На жаль, жодна з цих чернеток не збереглася до нашого часу. У 1671 р. львівський друкар Якуб Мосціцький видав ще один твір Ю.Б.Зиморовича - «Знамениті мужі міста Львова» («Viri illustres civitatis Leopoliensis»), написаний між 1658 та 1660 рр., який містив згадки про львів’ян, що отримали науковий ступінь магістра чи доктора, або ж обіймали якісь посади в католицькій церковній ієрархії, а також включав перелік міських урядовців і писарів, починаючи з 1381 р.

Розриви й тяглість у «Потрійному Львові»

Найбільший історичний твір Ю.Б.Зиморовича, який постав у результаті тривалої підготовчої роботи, «Потрійний Львів» («Leopolis triplex»), поділяється на три періоди - руський, німецький та польський, залежно від того, яка «нація» була домінуючою в місті. Ця історія міста писалася в кілька етапів. Спочатку твір у формі міської хроніки автор планував розпочати заснуванням міста й закінчити 1597 р. - роком свого народження. Цей текст було створено Ю.Б.Зиморовичем між 1665 та 1667 рр. Згодом він додав на початку давній період історії Русі та її стосунків із Польщею впродовж XI-XIV ст., принагідно згадавши про сарматів і роксоланів, які в історичній та панегіричній літературі ХУІ-ХУІІ ст. відігравали роль предків русинів. У своєму слові до читача 1672 р. автор пояснив, чому він вирішив продовжити опис подій після 1597 р. Рукопис уривається на 1633 р. Роботі над «Потрійним Львовом» перешкодила спочатку облога міста 1672 р., а потім праця Ю.Б.Зиморовича над описом цих подій, що його також видав друкар Я.Мосціцький, проте вже після смерті автора, у 1693 р. Оригінальний латинський текст «Потрійного Львова» було опубліковано тільки 1899 р.

Уже на початку свого твору, визначаючи його структуру, Ю.Б.Зиморович розставив акценти щодо того, як належить сприймати кожен із трьох періодів історії міста.

«1270. Перший руський, закладений Левом, княжичем руським, а радше розпочатий, ніж збудований, і тому, як усі творіння давнини, безформний, незугарний, грубий, більше до військових укріплень, аніж до міста подібний, спочатку Львигородом названий.

1340. Другий німецький, прийнятий раніше від русинів Казимиром Великим після капітуляції, як усі свідчать, очищений польським полум’ям, змінений на краще кам’яними мурами, саксонськими правами, тевтонською залогою, названий Лембурґом.

1551. Третій, що став після двох попередніх польським, яким і до сьогодні залишається. Первісні жителі, що, згідно з місцевими звичаями, дружин брали серед лядських дівчат, поступово перероджувалися, адже зникли чужі звичаї потихеньку, і змінилася народна культура, і місцева мова запанувала над чужою».

Згідно з місцевою традицією, засновником міста Ю.Б.Зиморович називає руського князя Лева, проте підкреслює, що закладеному ним Львову («Lwihorod») було ще далеко до справжнього міста. Автор не шкодує неґативних епітетів для «руського» Львова: «безформний, незугарний, грубий». Підкреслює розрив між «руським» та «німецьким» Львовом. Відповідно до базових архетипів космогонічних міфів нове постає через смерть/знищення старого. Ю.Б.Зиморович «змушує» Казимира ІІІ спалити старий Львів, щоб збудувати новий. Нове місто отримує від автора позитивну оцінку — «змінений на краще» («in melius mutatam»). Далі він конкретизує, що саме змінилося на краще в новому місті: «кам’яні мури, саксонське право, тевтонська залога». Отже, раніше «безформне» місто отримало форму: фізичну — у вигляді кам’яних стін, та юридичну — «саксонське (німецьке/маґдебурзьке) право», тобто міське самоврядування, міські закони та міське громадянство (елементи, відсутні в містах Русі). Із трьох здобутків нового міста у двох прикметники — «саксонський» та «тевтонська» — відсилають до німецького населення. Це німецьке місто має й нову німецьку назву — Лембурґ («Lemburg»). Якщо польський король завоював та спалив старий Львів, то новий Лембурґ є творінням німців, які тут осіли. Німці не тільки започаткували нове місто, але й захищали його («тевтонська залога»). Ю.Б.Зиморович підкреслює тяглість між німецьким та польським періодами. Робить він це також традиційно для домодерних суспільств — через генеалогію й родинні зв’язки: німці одружуються з польськими дівчатами та поступово асимілюються серед місцевих поляків. Під «первісними жителями» («іпсоїі primaevi»), які брали заміж польок, Ю.Б.Зиморович розуміє «первісних німців», оскільки, коли пише, що «зникли чужі звичаї потихеньку», то під «чужими звичаями» має на увазі звичаї німецькі (також це видно з подальшого оповідання). Отже, перехід від німецького періоду до польського був поступовим і відбувався через добровільне злиття, тоді як руський Львів зник у результаті завоювання та пожежі. Далі автор розвиває ці оціночні судження, розповідаючи про кожен період окремо.

Отже, Львів до польського завоювання постає на сторінках твору Ю.Б.Зиморовича як ще не зовсім місто, а «військове укріплення» («stativa militaria»), котре радше можна помістити в одному ряду з містечками («oppida») чи протомістами. Автор усіляко підкреслює стихійність виникнення поселення та хаотичність його забудови: «у багнистій місцевості, ніяк не вдосконаленій рукою людини», «жили в поспіхом збудованих домівках», «так із придорожнього сільця виникло на Підзамчі містечко», «безладний натовп, що туди прибував». За Ю.Б.Зиморовичем, під замком, заснованим князем Левом 1270 р., оселялися втікачі від татарських набігів. Цей сюжет скоріше віддзеркалює особисті враження автора та його сучасників від козацько-татарських походів на західноукраїнські землі 1648—1649 та 1651 рр. Картину масової втечі під захист міських укріплень Ю.Б.Зиморович міг спостерігати на власні очі у вересні 1648 р., коли козацько-татарське військо підійшло до Львова.

Також Ю.Б.Зиморович неодноразово звертає увагу читача на співробітництво князів Данила та Лева Даниловича з татарами. Неґативні епітети, якими він наділяє цих галицьких володарів, радше адресовано Богданові Хмельницькому, котрий широко відкрив ворота на Русь своїм татарським союзникам, а ті як плата за допомогу грабували західноукраїнські землі, забираючи населення вясир: «Однак і такими послугами [князь Лев] не зміг утамувати пожадливість скіфів, які вважають ганьбою жити інакше, ніж грабунком; оскільки й на Русі забирали з собою худобу, людей і все, що їм траплялося на шляху, не роблячи винятку навіть для церков». Показово, що про татар/скіфів Ю.Б.Зиморович пише у теперішньому часі, отже мова тут про сучасних йому кримських татар, котрих він подає як жорстоких дикунів (скіфів). Відтак тісна співпраця з ними галицьких князів сприяє розміщенню їх по той бік кордону між варварством та цивілізацією. Львів був розбійницьким лігвом, а не порядним містом.

Варваризація руського Львова доповнюється його орієнталізацією — Ю.Б.Зиморович «населяє» місто євреями та сарацинами, які продавали на Схід полонених юнаків і дівчат, татарами та вірменами (причому останніх автор «приводить» до Львова з татарського війська). Нарешті картину доповнює згадка про забобони русинів. Отже, містечко варварське, орієнтальне, нехристиянське, яке слугує розбійницьким кублом та ринком работоргівлі.

Таким чином, спалення завойованого Львова було справедливою помстою за ті криваві злочини, що їх галицькі князі вчинили разом із татарами під час походів на Польщу. Відповідно, місцеві русини, як нащадки русинів ХІІІ ст., також несуть відповідальність і не можуть претендувати на рівні з міщанами-католиками права в місті. Нав’язування львівським русинам колективної генеалогічної провини було актуальним у часи, коли Ю.Б.Зиморович працював над історією міста. Відколи Казимир ІІІ у 1356 р. надав Львову магдебурзьке право, усією повнотою громадянськихправ у місті користувалися тільки міщани-католики, які обіймали всі уряди в міському самоврядуванні. 20 травня 1572 р. король Сиґізмунд ІІ зрівняв у правах руських/православних міщан із міщанами-католиками у Львові. У королівській грамоті містилася розлога мотивація цього акту. Оскільки під час укладення унії між Короною Польською та Великим князівством Литовським у Любліні 1569 р. король зрівняв духовних та світських феодалів православного віровизнання («грецького обряду та руської віри») з феодалами-католиками, то ще більш логічним видавалося поширити цю практику на представників нижчих станів (тим паче, що в містах Великого князівства Литовського міщани різних християнських конфесій мали рівні права). На практиці це мало б призвести до надання православним міщанам місць в органах міського самоврядування, до яких вони ніколи не мали доступу. Однак католицький патриціат (представником якого був і Ю.Б.Зиморович) не бажав ділитися владою у Львові. Наступні королі на прохання православної громади Львова підтверджували привілей Сиґізмунда ІІ, але католицький патриціат уперто іґнорував його.

Зовсім по-іншому розпочинає Ю.Б.Зиморович німецький період історії Львова. Німцям відведено роль цивілізаторів варварського краю - заселеного забобонними схизматиками плацдарму для кривавих нападів татарських орд на Польщу. Автор не шкодує компліментів на адресу німецьких поселенців. Здається, немає такої сфери життя, в якій би німці не зробили чогось видатного, перетворюючи Львів на Лембурґ. Приписуючи німецьким колоністам усі можливі позитивні риси, Ю.Б.Зиморович посилається на авторитет двох визнаних авторів - римлянина Корнелія Тацита (І-ІІ ст. н.е.) та поляка Мартіна Кромера (1512-1589 рр.). Перш, ніж проаналізувати, що і як цитує Ю.Б.Зиморович із Тацита, розгляньмо стисло історію використання «Ґерманії» Тацита в ранньомодерній Німеччині.

«Ґерманія» Тацита в контексті німецького гуманізму

Німецьким гуманістам було відомо, що серед інших праць Тацита була й «Ґерманія», проте цей твір відкрили тільки у середині XV ст. І то вельми своєчасно, з огляду на зростання напруги в німецько-італійських відносинах, між імператором та папою, які згодом доповнилися ще й Реформацією, що її багато хто з сучасників розглядав як емансипацію німців від Риму та «італійських пройдисвітів». Уперше «Ґерманію» надруковано 1476 р. і протягом наступних п’яти десятиліть було видано друком 6000 примірників, переважно в німецькомовних країнах. Праця швидко перетворилася на базовий текст німецьких гуманістів, які з конґломерату князівств та імперських міст витворювали Німеччину як «уявну спільноту», активно «винаходячи традицію», закорінену в німецькому минулому.

На думку К.Б.Кребса, чотири чинники були особливо сприятливими для ідеологічного впливу «Ґерманії» у XVI ст. Священна Римська імперія німецької нації втрачала свою доцентрову силу, тому поняття «німецької нації» ставало дедалі більш затребуваним та інтеґративним. Ця національна свідомість, що перебувала у процесі свого становлення, зростала у ході протистояння німецьких курфюрстів із римською курією та конфронтації між німецькими й італійськими гуманістами, оскільки останні звикли дещо з погордою дивитися на перших. Нарешті, античний текст, що мав безумовний авторитет в очах гуманістів, задовольняв важливі потреби: наполегливий пошук німецької національної ідентичності на власній основі призвів до «винайдення минулого», якому були притаманні специфічні цінності, вельми відмінні від римських; минулого, яке в епоху нестабільності забезпечувало стабільні підвалини для національного будівництва.

Наголос Тацита на звичаях та моралі давніх ґерманців був особливо корисний у XVI ст., оскільки більшість гуманістів уважала, що історія має показувати морально досконале минуле та вчити, як повернутися до цих утрачених цінностей. Тацит писав про просте, суворе, невибагливе, але моральне життя ґерманців в їхніх дрімучих лісах, що читач перших століть нової ери мав би порівняти з витонченим життям морально розбещених римлян/італійців. Відповідно, німецькі гуманісти XVI ст., котрі були свідомі культурного відставання Німеччини від ренесансної Італії, завдяки «Ґерманії» Тацита мали можливість перетворити вади на переваги. Німецькі гуманісти пішли ще далі, демонструючи, що давні ґерманці були не такі вже й відсталі, як це намагаються показати італійці. Конрад Цельтіс (1459-1508 рр.) у своїх творах «Ілюстрована Ґерманія» («Germania illustratа», 1500 р.) та «Ґерманія укупі» («Germania generalis», 1501 р.) робив наголос на вчених друїдах. Якоб Вімпфелінґ (1450-1528 рр.) у першій історії Німеччини - «Нариси діянь ґерманців» («Epitome rerum Germanicarum», 1505 р.) заявив: «Ми маємо пишатися тим, що є нащадками наших ґерманських предків». Він також підкреслив, що німці завжди відзначалися

«чисельністю їхніх чоловіків, скромністю їхніх жінок, досконалістю їхніх провідників та вождів, своєю чистою та бездоганною шляхетністю, силою духу й будовою тіла своїх вояків, своєю загальною волею, відданістю, чесністю, щедрістю, стійкістю та надзвичайною здібністю до творчості».

Гайнріх Бебель (1472-1518 рр.) уважав, що відсутність у давніх ґерманців законів указувала на їх досконалу мораль. На підставі вивчення німецьких прислів’їв («proverbia») він розмірковував про філософію давнього населення Німеччини. Усі вони посилалися на Тацита, а уродженець Ґданська Філіп Клувер (1580-1622 рр.) свій власний твір «Давня Германія» («Germania antiqua») вважав лише розширеним коментарем Тацитової «Ґерманії».

Успадковані чесноти «перших німців»: винайдення престижних предків

Якщо з німецькими гуманістами все зрозуміло - вони використовували твір Тацита для витворення образу славних предків, який мав би слугувати для натхнення сучасників і бути зразком для майбутньої величі німецької нації, то чому до «Ґерманії» звернувся Ю.Б.Зиморович? Якщо він хотів показати, як німецькі поселенці цивілізували «варварську» Русь, перетворивши Львів на справжнє місто, то навіщо звернувся до Тацита, котрий писав про просте й суворе життя давніх ґерманців в їхніх рідних лісах? Зрештою, чому польський автор так завзято вихваляв львівських німців, часто роблячи порівняння не на користь поляків?

Найголовніше, що запозичили з «Ґерманії» німецькі гуманісти, а пізніше й Ю.Б.Зиморович, це висока моральність та чесноти прадавніх мешканців Німеччини, які сприймались як вроджена риса, що протягом століть успадковується німцями (уявлення про «вроджені національні риси» були вельми популярними у середні віки та ранній новий час). Саме це допомогло Ю.Б.Зиморовичу використати Тацитових давніх ґерманців для прославлення заслуг німців в урбанізації Русі та Львова другої половини XIV ст.: німці є нащадками давніх ґерманців - отже носіями вроджених чеснот, про які писав ще Тацит. Сповнені успадкованих від предків достоїнств, Зиморовичеві німці стали носіями цивілізаторської (урбанізаційної, християнської та просвітницької) місії в Польщі й Русі, так само, як давні римляни - на землях західніше Райну та південніше Дунаю. За Ю.Б.Зиморовичем, через мішані шлюби німців із польками перші асимілюються серед других, а ті, своєю чергою, успадковують від них їхні «німецькі чесноти». Причому стосується це не всіх поляків, навіть у межах Львова, а тільки міського патриціату часів Ю.Б.Зиморовича. Таким чином, він легітимізував сучасну йому соціальну стратифікацію міста, яка зазнала загрозливих потрясінь і викликів у попередні десятиліття.

На початку другої частини твору, розповівши про завоювання Галицької Русі Казимиром ІІІ (1333-1370 рр.), Ю.Б.Зиморович великий обсяг тексту приділив чеснотам німців і тому, як вони трансформували Львів у Лембурґ. В огляді 1345 р. автор посилається на Тацитову «Ґерманію»:

«[...] ще давно Тацит у римській історії засвідчив, що серед смертних немає нікого, вищого за німців у зброї й вірності; а Казимир, почувши це, повністю довірився військовій славі, а найбільше відданості німців і довірив їм охорону своєї власної особи, замків та найперших міст».

Отже, із посиланням на Тацита, Ю.Б.Зиморович указує на головні чесноти німців: «найславніші у війні, найвищою мірою віддані» («multum bellicae laudi, plurimum constantiae»). Далі він цитує М.Кромера:

«Про Казимира ж той самий історіограф говорить далі, власні слова якого, на підтвердження моєї оповіді, охоче долучаю:

“Коли побачив Польщу й Русь, частково через попередні війни та набіги варварів, частково мором знищену, (і тому) менше благоустроєну та менше заселену, людям німецької нації, які прийшли чи насильно, чи добровільно, пороздавав землі. Яких (німців) чимало на підгір’ї (Прикарпатті) та у краю, граничному з угорцями; існують вони на Русі до сьогоднішнього дня, уживаючи мову більш грубу та подібну до тої, яку скрізь уживають у Силезії та Пруссії. їхніми старанням і працею Польща почала заселятися та забудовуватися селами й містечками; бо ж вони більш стримані, уважніші від поляків щодо управління та збереження краю, і живуть вигідніше».

Таким чином, Казимир ІІІ здійснював масштабну політику німецької колонізації у цілому королівстві, і політика ця була мудрою та дала корисні наслідки, оскільки німецькі поселенці володіли кращими чеснотами порівняно з поляками. Далі у цитуванні М.Кромера Ю.Б.Зиморович робить власну промовисту вставку:

«Так що й тепер легко побачити тим, хто подорожує по селах і містечках, де живуть вони (німці), а де поляки, і бачимо, що мури занепадають у деяких містечках, ними (німцями) збудованих, як свідчать самі назви, коли після (німців) там живуть та урядують поляки».

Як бачимо, порівняння абсолютно не на користь поляків. Отже, прикриваючись авторитетом М.Кромера, Ю.Б.Зиморович робить відвертий випад проти поляків, які й досі (тобто у XVII ст.) не здатні підтримувати міське життя на тому рівні, на якому його в Польщі організували німці. Після цієї вставки автор «Потрійного Львова» продовжує цитату з М.Кромера:

«Був також Казимир прихильнішим для тих німців, як теж і для інших міщан та селян, і не допускав навіть, щоб їх його намісники або навіть самі пани чи шляхта утискали тяжчими роботами, чи податками, чи якими-небудь тягарями, а тому скрізь його називали королем селян або плебеїв. (Він) дозволив не лише самим німцям, але навіть своїм полякам уживати права саксонського чи магдебурзького».

Весь сюжет про німецьку колонізацію та урбанізаційну політику Казимира ІІІ Ю.Б.Зиморович завершує посиланням на авторитет М.Кромера:

«Ці та багато інших речей на похвалу німцям наводить із повагою літописець-прелат, славний життям і талантом досить докладно, і варто додати, що поляк прославляє противний йому народ, з яким ведуться успадковані бійки за славу й за чесноти/ доблесть битви. Але чесноти й у противників гідні похвали».

Показово, що М.Кромер «бійки та битви» між поляками й німцями називає «успадкованими» («hereditariae»). На час написання «Потрійного Львова» ворожнеча між поляками та німцями вже сприймалася сучасниками як одвічна. Про рівень ґерманофобії в польському суспільстві свідчило тогочасне прислів’я: «Допоки світ світом, не буде німець полякові братом» («Jak swiat swiatem,nie b^dzie Niemiec Polakowi bratem»). На думку сучасних дослідників, спроби Габсбурґів утвердитися на польському троні під час безкоролів’я 1572-1576 рр. спричинили побоювання місцевої шляхти, що це може призвести до напливу німецької знаті в Польщу, спровокувавши зростання ксенофобії та ґерманофобії. Усвідомлюючи, що його вихваляння німців (разом із критикою нездатності поляків до повноцінного міського життя) йде врозріз із загальною нелюбов’ю до німців, Ю.Б.Зиморович ховається за авторитетом М.Кромера, адже «чесноти й у противників гідні похвали».

Час поставити питання, чому серед багатьох історій Польщі, наявних на момент роботи над «Потрійним Львовом», Ю.Б.Зиморович так часто цитує саме М.Кромера, не помічаючи інших? Вибір цей не випадковий. На відміну від інших авторів, польський хроніст походив із міщан, був нащадком німецьких поселенців (хоч Ю.Б.Зиморович і називає його «поляком»), нарешті життя його було моделлю успішної кар’єри міщанина, зразком для багатьох представників міського патриціату. М.Кромер (1512-1589 рр.) з’явився на світ у родині німецьких міщан у містечку Беч на півдні Польщі, у Прикарпатті. Закінчивши 1530 р. Краківську академію, він згодом деякий час навчався в Болонському університеті (1540 р.). У 1533-1537 рр. працював у королівській канцелярії у Кракові. Після повернення з навчання в Італії, М.Кромер став секретарем архієпископа Петра Ґамрата. Будучи особистим радником, М.Кромер також виконував функції його посланця та представника в Римі впродовж 1543-1544 рр. У 1545 р. він став секретарем короля Сиґізмунда І. Здобув славу одного з кращих польських дипломатів, неодноразово виконував важливі місії в Ауґсбурґу (1547 р.), Римі (1548 р.), Відні (1553-1554 рр.). У 1552 р. за службу королеві М.Кромера було нобілітовано й надано шляхетський герб. 1550 р. він працював у королівському архіві, а 1555 р. в Базелі опублікував свою історію Польщі - «Про походження та діяння поляків у 30 книгах» («De origine et rebus gestis Polonorum libri XXX»). Упродовж 1558-1564 рр. М.Кромер був послом Польщі при дворі імператора Фердинанда І.Відкликаний на Батьківщину він 1564 р. обійняв посаду коад’ютора єпархії Вармія (Ермланд), а 1573 р. став її князем-єпископом. Отже, в очах міської верхівки М.Кромер був утіленням прагнень до успішної кар’єри та нобілітації. Відповідно, його історія Польщі протягом кількох поколінь формувала історичні уявлення міського патриціату Корони (була видана латиною 1555, 1558, 1568 та 1589 рр., німецькою - 1562 р., польською - 1611 р.). Латинські й німецьке видання Кромерової історії сім разів згадуються в посмертних інвентарях майна львівських міщан кінця XVI - першої половини XVII ст. Ю.Б.Зиморович особисто називав знаменитого хроніста серед «найкращих авторів історії Польщі» та, в іншому місці, - «найкращі літописці польської історії та їх голова - Кромер».

Розповівши про прихильне ставлення правителів Польщі до німців і позитивний вплив останніх на розвиток міського життя в королівстві, Ю.Б.Зиморович переходить до Львова. Він підкреслює, що німці спочатку були вояками-найманцями («stipendiarii») на службі в Казимира ІІІ, і за свою відданість були поселені у Львові: «Упровадив до фортеці залогу з заслужених німців [...]. Залога й під час миру, і під час війни завжди була вірною та міцною». Хід трансформування німців із вояків у міщан у Ю.Б.Зиморовича нагадує подібні процеси, що відбувались у підкорених варварських провінціях із римськими військовими таборами, котрі часто перетворювалися на нові міста. Наступний підрозділ так і називається — «Шлюб німців із русинками» («Connubia Germanorum cum Russicarum»):

«Спочатку німці були у Львові найманцями, готовими (дати відсіч) кожній ворожій силі; згодом поволі, вражені гачкуватими стрілами руських амазонок, так розм’якшили войовничі душі в бездіяльності, що перейшли від відзнак Марса до табору Венери, почавши з рядових. Оскільки начальники не забороняли цього, захоплені загальним порушенням, самі за ними пішли».

Так німці стали міщанами Львова:

«Забувши взагалі про рідний край, (німці) піднесли Львів вище від Батьківщини та вважали себе його громадянами з іншого роду. Що й для Казимира було приємною справою, адже ж він думав, що їх замисли через укладені подружні зв’язки більше будуть прив’язаними до цього краю, для чого оголосив їх першими громадянами своєї нової осади, звільненими від військової повинності, і доручив німцям самим урядування над іншими місцевими жителями та опіку над містом. І щоб міцніше їх душі до себе прив’язати, проти утисків можновладців, зміцнив правом німецьким та своїми грамотами, обдарував ґрунтами довкола мурів».

Отже, засновник нового міста Казимир ІІІ не тільки надав Львову самоврядування, але й саме німцям доручив керувати ним та іншими «націями», які в ньому мешкають. Таким чином, із минулого Ю.Б.Зиморович виводив домінуюче становище католицького патриціату. Цей лад запроваджено в місті ідеальним правителем, яким автор зображує Казимира ІІІ. Далі Ю.Б.Зиморович переходить до тих культурних надбань, які Львів отримав завдяки німцям:

«Заохочені цим, наші предки, що недавно боронили чужу Спарту, а тепер Львів, уже як свій власний, чимраз більше не переставали покращувати, аж поки він не став столичним містом.

Що тільки Львів до нинішніх часів посідає святого чи найкращого, усе це перейняв від найперших німців, особливо ж побожність, ушанування монархів, любов до своїх співгромадян, гостинність до чужинців».

Не називаючи Тацита, Ю.Б.Зиморович наводить перелік деяких рис, котрими римський історик наділив давніх ґерманців: ушанування вождів, дружні стосунки між співплемінниками та гостинність до чужинців.

Що найголовніше, у цьому сюжеті автор вибудовує генеалогічний зв’язок між сучасним йому міським патриціатом та німцями - засновниками Лембурґа. Перших німецьких поселенців («primaevi Teutoni») Ю.Б.Зиморович називає «наші предки» («veteres nostri»). Отже, львівський патриціат успадковує від «перших німців» їхні чесноти та інші позитивні риси, які ті, своєю чергою, перейняли від давніх ґерманців, про котрих писав Тацит у своїй «Ґерманії».

Далі оповідання побудоване на протиставленні жахливих варварських звичаїв та аморальної поведінки русинів і високоморальних рис німців. Львів отримав від «перших німців» соціальну стратифікацію міщан, систему правосуддя та самоврядування, реґламентацію торгівлі й ремесла, фортифікацію міста, належну підготовку до його оборони.

Проте найголовнішим, на що звертає увагу читачів-нащадків Ю.Б.Зиморович, є добрі звичаї. На них автор зупиняється й ретельно цитує Тацита:

«Нарешті, що для мене є найголовнішим, добрі звичаї, які німці, за свідченням Тацита, більше шанують, аніж права, котрі впровадили до Львова. Оскільки, згідно з найдокладнішим запевненням того ж писаря, суворі шлюбні звичаї ґерманців “цнотливістю обгороджені”, “жодного пробачення за порушення”, “пізня Венера для молоді”, молодь “неослаблена”, підлітки міцні, “стіл без витребеньок, без вишуканостей”, “відкрита та гола в усіх думка”, “жодного вихваляння”, “ніхто тут не сміється з вад”, усі (їх) позбуваються, “не говориться, що вік псує або псується”. Ці й інші чесноти німці запровадили з собою у Львів, про які я, щоб ясніше уявили нащадки, коротко назагал перекажу по роках».

Показово, що далі Ю.Б.Зиморович знов звертається до теми німців-вояків у Львові, підкреслюючи, таким чином, войовничість «уявних предків» міського патриціату. Так, пишучи під 1351 р. про спроби литовського (волинського) князя Любарта заволодіти Галицькою Руссю та Львовом, автор такими словами характеризує контрзаходи короля:

«То Казимир, переживаючи за новозбудоване місто, послав туди свіжі загони німців, щоб забезпечити там захист машинами, провіантом, укріпленнями, і як довго жив, ніколи не припиняв покладати повну довіру на ґерманську міць».

Далі, але вже в іншому вигляді, повторюються раніше висловлені ідеї: львівські німці віддані королеві; король дбає про місто; Львів заснований Казимиром ІІІ подібно до того, як римський військовий табір у завойованій провінції перетворюється на місто, а вояки - на верхівку міщан. Провідна ідея - про визначну роль німців у щойно заснованому Лембурґу - сформульована вже в назві статті 1356 р.: «Німці - наставники війни та міста» («Germani belli et civitatis magistri»):

«Німці ж, спраглі до хвали й королівською прихильністю як сигналом підбадьорені, достатньо виконуючи скрізь веління Казимира, винахідливі в мирі, суворі на війні, але й тут, і там вірні, заохотили надзвичайно короля до надзвичайної прихильності.

Він оселив їх, ще не ветеранів, але вже заслужених, на родючих полях, наділив батьківськими законами, звільненням від земельних податків, міськими урядами, зробивши з військових наставників учителів громадян, так що Львів заслужено міг би іменуватися Казимировою колонією, якщо б сам король, милостивий навіть до ворогів, не залишив би йому (місту) древнього імені».

Отже, модель заснування Лембурґа Казимиром ІІІ у Ю.Б.Зиморовича в точності відтворює модель урбанізації пограниччя Римської імперії на Райні та Дунаї. Уздовж річок розташовувалися стаціонарні табори римських легіонів, які притягували до себе обслуговуюче їх населення (римлян і провінціалів) та поступово обростали передмістями. Так, наприклад, сформувався Відень(«Vindobona»). Також на кордоні імперії засновувались укріплені поселення (колонії), першими мешканцями яких були римські ветерани, що отримували тут землі як винагороду за вірну службу. Як правило, вони одружувалися з місцевими жінками й поступово цивілізували/романізували населення цілої провінції. Деякі колонії перетворювалися на міста. Подібним чином Казимир ІІІ міг би перейменувати Львів на «колонію Казимира» («colonia Casimiritana»). Проте польський король милостиво залишив місту попередню назву. Отже, Казимир ІІІ уподібнюється до римських імператорів і полководців, чим Ю.Б.Зиморович укотре підкреслює риси ідеального правителя. Автор знову наголошує на войовничості львівських німців та їх вірності («fidelitas») королеві - «винахідливі в мирі, суворі на війні, але й тут, і там вірні» («pace sollertes, bello strenui utrobique fideles»). Черговий раз Ю.Б.Зиморович акцентує увагу на домінуючому становищі «перших німців» в управлінні містом та в міській громаді («наділив [.] міськими урядами, зробивши з військових наставників учителів громадян»). Панівне становище німецьких поселенців у Лембурґу є результатом прихильності до них короля Казимира ІІІ. А він поставив їх на чолі міста з огляду на їхню войовничість та вірність.

Далі Ю.Б.Зиморович згадує заснування німцями церков, монастирів, шпиталю та школи, що вкладається ним у концепт «німецької побожності» («pietas Germanorum»). Отже, німецькі чесноти - це також і християнські чесноти. В автора львівські німці на додаток до достоїнств із «Германії» Тацита отримують ще й виразно римські риси - вони ветерани, поселені королем у підкореному варварському краї, вони ж - вірні сини римської/католицької церкви, поширювачі істинної віри серед марновірних і забобонних тубільців.

Вихваляння чеснот «перших німців» завершується розлогим некрологом на смерть їхнього покровителя Казимира ІІІ у 1370 р., до чого Ю.Б.Зиморович ще й додав віршований панегірик:

«Отак Казимир великими кроками прийшов до вершини безсмертя. Монарх, у приватних справах нікому не обтяжливий, у публічних учинках кожному корисний, кому достатньо поза хвалами: Русь, приєднана до Польщі, стала правою рукою його королівства, і вона, озброєна, як щит протистояла варварським племенам, під тінню яких поляки нерідко тріумфували над воюючими русинами. Львів, який він (Казимир ІІІ) увінчав короною мурів, на погребінні батька Батьківщини не міг стримати сліз».

Відомий німецький медієвіст професор Б.Шнайдмюллер наголошує:

«Важливо зазначити, що міська історіографія була об’єктом загального процесу, у ході якого міське суспільство все більшою мірою поділялося на страти. Коли з’являється патриціат як влада, наділена Богом даним правом урядувати, міські хроністи, описуючи початки їхнього міста як соціального тіла, більше не фокусували свою увагу винятково на звільненні мешканців від їхніх панів. [...] Міські хроністи були набагато більше зацікавлені в поясненні актів королівської ласки, які прискорювали розвиток їхніх міст. Вони інтегрували міщанську громаду в історію королівства».

Конструювання групової генеалогії львівського патриціату

На початку третього розділу («Львів польський») Ю.Б.Зиморович змальовує картину перетворення міста з німецького на польське у середині XVI ст.:

«У ті часи німці посідали у Львові чільне місце, розподіляючи всі міські уряди лише між своїми родичами, виключивши з ради поляків; але постійним було перемішування тих двох народів між собою, як також і поєднання через спільні громадські обов’язки, так що й полякам відкрилася дорога та підхід до (міської) ради. Бо ж багато уже років двомовне місто обома мовами, слов’янською й німецькою, залагоджувало свої розмови та торгівлю. Щоденні справи (акти) записували частково латиною, частково німецькою, промовці гомоніли двома мовами, саме місто було двоіменним — називалося то Львів (Leopolis), то Лембурґ (Lemburg). Нарешті, коли німці прислухалися до голосіння сарматських жінок, з якими одружувалися, то й полякам полегшили перший крок до влади завдяки своєму дозволу. Призначені на вищі уряди, легко потягнули за собою родичів, а в короткий час меншу кількість німців поглинули, як широке море — ріки, що в нього впадають, або ж перетягнули їх на свої звичаї, обряди й одяг. Відтоді, коли поляки та німці, кермо влади тримаючи спільною рукою, керували міською громадою, посилювалася турбота обох народів про примножування та оздоблювання міста, адже всі майже жертвували громаді щось виняткове».

Отже, відбувається змішування німців та поляків у руках домінуючої в місті католицької «нації» й поляки отримують доступ до найвищих посад у Львові, відповідно — до патриціату. Більше того, через шлюбні зв’язки німців із поляками конструюється генеалогічна тяглість, завдяки котрій сучасні Ю.Б.Зиморовичу патриції-поляки можуть уважатися спадкоємцями чеснот та діянь «перших німців» — засновників Лембурґа. Заради вибудовування цього генеалогічного зв’язку авторові довелося відмовитися від однієї з чеснот давніх ґерманців. У Тацитовій «Ґерманії» третє речення звучить наступним чином: «Ґерманців я вважаю тубільцями, які зовсім не змішані з іншими народами через міґрації чи контакти». Більше того, змішування розглядалося як причина фізичної та моральної деґрадації. Натомість у Ю.Б.Зиморовича, навпаки, німці активно одружуються з «сарматськими жінками». На цей крок він пішов заради конструювання групової генеалогії й забезпечення львівського патриціату престижними предками. Показовим є відхід автора від ще однієї риси давніх ґерманців, яка так надихала німецьких гуманістів XVI ст. Як писав 1648 р. Юст Ґеорґ Шоттелій (1612—1676 рр.): «За свідченням Тацита [...] давні ґерманці надзвичайно дбали про свою незіпсовану мораль [...] і зберегли давню материнську мову незмішаною та чистою». Утім, Ю.Б.Зиморович підкреслює перехід львівських німців на польську мову. Наскільки змальована автором картина відповідає дійсності?

Справді, є певні ознаки асиміляції німців у польському середовищі у другій половині XVI ст. Якщо ще в першій половині століття міська громада, котра складалася з повноправних міщан (католиків), фіґурує в документах як «римська», або «католицька», то вже у другій половині — як «польська громада римської віри». Відбувається поступова полонізація німецьких прізвищ через їх буквальний переклад, наприклад Mark Szarfenberg — Ostrogorski (помер 1617 р.), або Erasmus Dlugopolski — Langfeldt (помер 1603 р.). Початок «польського Львова» Ю.Б.Зиморович визначає усвоїй хроніці 1551-м роком. Справді, у часи автора міські акти велися латиною або польською мовами, проте вихід з ужитку німецької відбувся раніше. Корисно буде порівняти твір Ю.Б.Зиморовича з «Топографією міста Львова» («Topographia civitatis Leopolitanae») Іоганна Алембека (Альнпека), створеною на півстоліття раніше (між 1603-1605 рр.). І.Алембек, який теж тривалий час працював з актами міського архіву, зазначав:

«Близько 1450 р., коли німці у відповідності з обставинами, що змінилися, поступово перетворилися на поляків, почали вести міські акти вже не німецькою, як прийнято було раніше, а латиною, і з того часу вийшла з ужитку назва міста Lemburg, і почали називати його латиною - Leopolis».

Дійсно, міські акти велися німецькою до середини XV ст. Чому ж Ю.Б.Зиморович (котрий свій «Потрійний Львів» також створив на підставі численних виписок з матеріалів міського архіву) на ціле століття переніс полонізацію німців у Львові? Безумовно, відмінності між творами Алембека й Зиморовича пояснюються різною метою та обставинами їх створення. Останньому важливо було показати неперервний генеалогічний зв’язок «перших німців» - засновників Лембурґа із сучасним йому польським патриціатом. 1450-й рік був надто далеко в минулому, тому він переніс дату ближче на ціле століття - на 1550 р. І.Алембек, розповівши про завоювання Львова Казимиром ІІІ, перелічує 14 німецьких родів, які нібито походили від німців-найманців:

«Побоюючись повстання русинів, Казимир спалив обидва львівські замки, а місто заселив німецькими найманцями, серед яких були найпершими: Штехери, Чедліци, Зоммерштайни, Голдберґи, Айзенхютлі, Клоппери, Гуттлери, Чорнберґи, Гебелі, Вассерброти, Шолери, Шмідфельди, Венднбрюки, Траутфрауліни».

Справді, ці особи неодноразово фіґурують у міських актах Львова 1380-1440-х рр. як учасники торгових та фінансових транзакцій. Проте навряд чи хтось із них мав відношення до реальних чи уявних найманців. Дослідження Ю.Скочека демонструє походження більшості тогочасних німецьких патриціїв Львова з Силезії, іноді з Кракова, або ж походження їх невідоме. Якуш Зоммерштайн, приймаючи міське громадянство Львова в 1407 р., продемонстрував рекомендаційні листи з молдавського міста Сірет (де він раніше мешкав). Отже, це були купці (а не найманці Казимира ІІІ), яких до Львова притягувала сприятлива комерційна кон’юнктура.

Ю.Б.Зиморович, на відміну від І.Алембека, не називає патриціанські роди кінця XIV-XV ст. Чому? Тому що ані у XVІІ, ані навіть у XVI ст. серед міських патриціїв Львова їх уже не було. Ці фамілії занепали наприкінці XV ст. На думку В.Лозинського, унаслідок турецьких завоювань 1470-1480-х рр. у Північному Причорномор’ї відбулися зміни в торгівлі регіону, в якій найактивнішу участь брала міська верхівка Львова. Основні торговельні порти перейшли до рук оттоманів, полонені ґенуезькі купці були переселені до Стамбула, майно інших католицьких торгівців було конфісковане й львівські патриції збанкрутували. Саме тому Ю.Б.Зиморович і не згадує ці роди - надто вже очевидною була їх відсутність у XVI ст. і сконструювати генеалогічну тяглість було б неможливо. Отже, автор намагався приховати розрив, якій відбувся наприкінці XV - на початку XVI ст.

У другій половині XVI ст. формується новий католицькій патриціат. Здебільшого це були абсолютно нові люди, які прибули до Львова з інших міст, або й з інших країн. їх соціальне походження часто було або низьким, або невідомим. Тому-то Ю.Б.Зиморович своїм «Потрійним Львовом» і мав забезпечити новому патриціату давню та престижну колективну генеалогію (оскільки індивідуальною похвалитися вони не могли). Ось лише кілька прикладів. 15 серпня 1531 р. міське право Львова прийняли брати Ганс та Вольфґанґ Шульци/Шольци з Вроцлава. Прибульці посіли високе становище в місті. В.Шольц (помер 1591 р.) обійняв посаду райці. Згодом він настільки посилив свій вплив, що міщани у своїй скарзі до короля 1576 р. нарікали, мовляв, усі уряди в магістраті обсадив своїми родичами та свояками. 22 лютого 1567 р. до міського права був прийнятий Іоганн/Ганс Алембек із німецького Фрайбурґа, зять В.Шольца. Син Ганса Алембека, також Іоганн Алембек/Альнпек (помер 1636 р.), спочатку боровся з узурпацією влади патриціатом, проте вже 1610 р. був лавником, а з 1618 р. - райцею, яким і залишався до смерті. Наскільки відомо, Д’єрдь (Георгій) Боїм (помер 1617 р.) походив з Угорщини («Паннонії»), і потрапив до Львова разом із королем Стефаном Баторієм, принаймні був королівським секретарем. Тут він одружився з Ядвіґою Нижньовською, увійшов до кола міської верхівки і став райцею. Иого син - Павел Єжи Боїм (1581-1641 рр.) 1600 р. навчався в Падуї, де здобув ступінь доктора філософії й медицини. Із 1620 р. та до смерті був райцею, а 1627 р. також обіймав уряд війта. Крім лікарської практики він також на широку ногу провадив вивіз поташу та збіжжя до Ґданська.

Утім, найбільш промовистим прикладом можна вважати життя Павла Кампіана (помер 1600 р.). Він народився бл. 1527 р. на етнічних польських землях у містечку («oppidum») Новополе над Піліцею. Иого батько - Миколай Вошчина (Wosczyna, Woszczynka) був підданим маґнатів Конецьпольських. Проте його сини Войцех та Павло навчалися у Краківській академії. Від назви рідного села, перекладеної латиною, вони вигадали собі прізвище Новікампіанус, або Новус Кампіанус (Novicampianus, Novicampius, Novus Campianus), яке у випадку Павла зафіксувалося у скороченій формі - Кампіан. Войцех залишився професором риторики та теології у Кракові, а Павел, діставши 1552 р. ступінь магістра філософії, продовжив навчання в Болонському університеті, де 1556 р. став доктором медицини. У 1560 р. П.Кампіан прийняв міське право Львова та зайнявся медичною практикою. Завдяки шлюбу з Ганною Ґрінвальд (Grynwald, Grinvalt) увійшов до кола патриціату - з 1571 р. лавник, а 1584 р. став райцею. Придбав на передмісті вулицю Темричовську та позичав гроші місту під відсотки. Як заставу за позички 1594 р. отримав міські млини. Також, подібно до інших патриціїв, заклав на передмісті осаду Воля-Кампіановська.

Ще далі пішов його син Марцин Кампіан, що народився у Львові бл. 1574 р. Медичну освіту він здобув у Кракові та Вроцлаві. 1613 р. став лавником, а 1617 р. - райцею у Львові. Позичив місту 20 тис. злотих, чим поставив у залежність від себе. Контролював збір «горілчаного» податку, від якого мав 10%. 1623 р. за згодою короля і ради запровадив новий податок - «гайдучий», за рахунок якого місто утримувало хоругву гайдуків, що стали приватним військом М.Кампіана. Під час епідемії 1623 р. обіймав уряд бурмистра й позичив місту 4800 злотих, за що міська рада віддала йому та його нащадкам у посесію міські млини, а також на рік - прибутки від підміського села Кульпарків. М.Кампіан дешево продавав місту цеглу з власної цегельні, оскільки для неї отримував безкоштовно деревину з міських лісів та безкоштовну працю передміщан. Це призвело до банкрутства двох інших цегелень. Удвічі дорожче продавав місту сіно. Йому належала кам’яниця на Ринку, на передмісті - вулиця Темричовська (51 дім), Воля-Кампіановська (53 доми), село Скнилів, фільварки Скнилувек та Біла Церква. За ініціативою М.Кампіана 1625 р. було розпочато будівництво нових міських укріплень. Це викликало протести міщан, які побоювалися, що місто потрапить у ще більшу боргову залежність від М.Кампіана, котрий остаточно прибере до рук міське господарство. Проте будівництво розпочалося й до 1628 р. було зведено мур проти Галицького передмістя. Щоб розплатитися з боргами місто віддало М.Кампіанові на 6 років прибутки від «штукового» податку. 1626 р. М.Кампіан був включений у число лікарів короля Сиґізмунда ІІІ. Зловживання його міськими доходами зростали. Нарешті, бурмистр Еразм Секст розпочав процес проти М.Кампіана за порушення ним привілеїв міста та правосуддя, зловживання коштами під час епідемії та будівництва міських мурів. М.Кампіан був виключений із ради і позбавлений міського громадянства. Він знайшов протекцію в особі короля, який доручив королівському намісникові, старості С.Б.Мнішеку, щоб той наказав раді Львова поновити М.Кампіана у всіх правах, вирішивши конфлікт у полюбовному суді. Проте міський суд виніс обвинувальний вирок і зобов’язав М.Кампіана відшкодувати місту збитки. 19 квітня 1629 р. він помер і покривали втрати вже його спадкоємці, з якими місто мало судовий процес. Саме в роки домінування М.Кампіана розпочинав свою кар’єру Ю.Б.Зиморович. Він же захищав інтереси того у суді. Показово, що Ю.Б.Зиморович нагороджує покійного М.Кампіана такими епітетами, як «перший у сенаті» (^rinceps senatum») та «опора міста» («urbis columen»).

Можливо, що саме на підставі біографії Павла Кампіана (батька) Ю.Б.Зиморович змоделював схему трансформації «німецького» Львова на «польський», адже поляк Кампіан одружився з Ганною, чиє прізвище — Ґрінвальд — указує на її німецьке походження, і ввійшов до кола міського патриціату. Від цього польсько-німецького шлюбу й народився М.Кампіан — утілення співпраці двох народів в управлінні містом. Ю.Б.Зиморович, котрий походив із передміщан і лише згодом досяг найвищих посад у місті, явно симпатизував П.Кампіанові — вихідцеві з селян, який теж високого становища досяг наполегливою працею. Більше того, автор «Потрійного Львова» приписав свої погляди Казимирові ІІІ, оголосивши його покровителем простонароддя — «королем селян та плебеїв». З іншого боку, новий патрицій Ю.Б.Зиморович зневажливо ставився до середнього (поспільство) та нижчих (плебейських) прошарків міського населення. Використання посад і міських прибутків для власного збагачення патриції вважали нормою. Тому час від часу це призводило до конфліктів міської верхівки з громадою. Ю.Б.Зиморович мав ушляхетнити соціальну групу, до якої і сам він тепер належав, винайшовши для неї престижних предків. Це було потрібно як усередині міста, щоб обґрунтувати домінацію патриціїв над міщанами-католиками і некатолицькими «націями», так і назовні, аби в очах короля зробити патриціїв гідними нобілітації — граничної межі їхніх мрій. Зробити це було непросто.

Усередині міста вищості патриціату кидало виклик «поспільство» (купецтво та цехові ремісники). 1576 р. його представники подали новообраному королеві Стефанові Баторію скаргу на зловживання міської ради. В описі цього сюжету, який Ю.Б.Зиморович помістив у «Потрійному Львові», очевидним є його зневажливе ставлення до поспільства:

«Декілька ремісників-кушнірів, які у своїх майстернях обробляли шкури, звернулися з позовами аж до Маріабурґа (Мальборка) до королівського трибуналу, останніми силами та майном домагаючись у нього одного, щоб забрати насильно фасції й сокири з рук найвищого стану, або принаймні послабити міць його авторитету, щоб народ, точніше — багатоголові страховиська, могли входити до сенату і сягнути до підніжжя курульних крісел. А найсправедливіший король, знаючи, що зухвалі вибрики натовпу для поширення підступів проти своїх володарів є надзвичайно дієвими, прийнявши з увагою їхні скарги, залишив відзнаки маґістратські непорушними в руках райців і поклав під точильний камінь, як притуплені стріли».

Застосовуючи давньоримську термінологію, Ю.Б.Зиморович свідомо прагнув викликати у читача алюзії з відомими конфліктами римських патриціїв та плебеїв.

Стефан Баторій не наважився на радикальні зміни, проте, відповідно до його декрету від 1577 р., у місті було засновано «колеґію сорока мужів», яка мала контролювати дії магістрату, особливо у сфері прибутків та видатків. Патриціат намагався уникати контролю з боку «сорока мужів» і продовжував зловживання. 1602 р. представники поспільства, на чолі яких були Іоганн Алембек та Анджей Мондрович (помер 1614 р.), виклали свої скарги у творі під назвою «Настанова» («Directorium»). Зі скарги видно, що міщани-католики добре усвідомлювали як розрив, котрий відбувся у соціальній структурі міста в першій половині XVI ст., так і те, що сучасна їм міська рада складається з новоприбулих осіб, які раніше не були пов’язані зі Львовом. Незаконне запровадження в 1520-х рр. пожиттєвого консулату (тобто перебування на урядах райців - консулів), підтверджене королівським декретом від 1541 р., призвело до занепаду старого міського ладу, сприяло «нашестю іноземних зайд, осіб ученого та шляхетного станів» («intrusio alienigenarum, scholarium et nobilis conditionis hominum»). Отже, влада над містом узурпована сторонніми особами. Якщо Ю.Б.Зиморович усіляко підкреслює вченість патриціїв - у складених ним списках «Знаменитих мужів міста Львова» він указує їхні ступені доктора чи магістра, то у скарзі поспільства ці ступені мають неґативну оцінку. Якщо патриціат свідомо намагався відокремити себе від поспільства шляхетним способом життя, а в перспективі прагнув до нобілітації, то в очах бюрґерства це також мало неґативну оцінку. Ю.Б.Зиморович волів не помічати соціальних конфліктів та зловживань ради, яка, в описі міського самоврядування на початку польського періоду, зображена ним у центрі ідеального міського устрою: «Із зали засідань, добре обладнаної, як із чистого джерела, струмки доброго порядку розливалися на ціле місто».

За межами міста прагнення патриціату до нобілітації також наштовхувалося на перешкоди. На думку Ф.Броделя, період між 1470 та 1580 рр. був часом прискореної соціальної мобільності у цілій Європі, коли буржуазія, зробивши статки на торгівлі, успішно намагалася зайняти більш високі позиції у становому суспільстві. Подібним прикладом на матеріалах Львова може слугувати біографія грецького купця Константина Корнякта (бл. 15201603 рр.). Уродженець Криту, він спочатку мешкав у Константинополі й постачав грецькі вина до Львова, де оселився його брат Михайло. Також торгував бавовною, молдавським медом, воловими шкурами, хутром, сукном європейського виробництва. Згодом перебрався до Молдавії і тут виконував функції керівника князівського скарбу за часів правління господаря Александра Лапушняну (1552-1561, 1564-1568 рр.). К.Корнякт позичав молдавським князям і купцям великі суми. Від 1560 р. він дедалі частіше бував у Львові, де, після смерті брата Михайла (1563 р.) успадкував його маєток. Тут він позичав гроші під проценти місцевій шляхті. За допомогою аґентів К.Корнякт провадив торгівлю в німецьких землях та османських володіннях. Також він надавав позики польським королям, за що в державу отримав збір мит у Руському воєводстві (1571-1583 рр.). К.Корнякта прийняли до міського права. Нарешті 12 лютого 1571 р. він був нобілітований королем Сиґізмундом ІІ Авґустом. У 1575 р. одружився з русинкою Ганною Дідушицькою (померла 1616 р.). Із дозволу міської ради К.Корнякт збудував розкішну кам’яницю на площі Ринок (де мав право мешкати тільки католицький патриціат), яка займала ділянку під чотири звичайних будинки й мала всередині дворик із ґалереєю (т.зв. «італійський»). Він також був власником майже 40 сіл і містечок. 1590 р. К.Корнякт записався до Успенського православного братства. Його коштом було зведено дзвіницю («вежа Корнякта») Успенської церкви та каплицю Трьох святителів. Корняктові сини й дочки прийняли католицизм і через шлюби ввійшли до кола польської маґнатерії (зокрема Оссолінські, Тарновські, Гербурти, Ходкевичі). Величезне багатство, нобілітація та масштабне будівництво «схизматика» К.Корнякта дратували як сучасний йому католицький патриціат, так і наступні його покоління. Зокрема Ю.Б.Зиморович, який не міг оминути у своїй хроніці зведення найвищої на той час споруди в місті (під 1578 р.), не приховує свого роздратування:

«Зведено Руську вежу. Константин Корнякт довів до дзвіниці руську вежу, подібну до піраміди, в іонічному стилі, немалим коштом, адже під час будівництва завалилася; покрив сріблястим свинцем, крім того, величезним мідним дзвоном, на зразок кафедрального; зробив голосною, проте неприємною для вух тих, чия думка є найвищою. Позаяк чути, як реве хрипко, щоб не сказати, зовсім грубо».

Проте з кінця XVI ст. внаслідок економічної депресії між великими циклами розвитку соціальна мобільність уповільнюється й верхи суспільства намагаються створити перешкоди на шляху тих, хто хотів би піднятися вище. Подібні процеси мали місце й у Короні Польській - шляхта прагнула закрити доступ до нобілітації вихідцям з інших станів, відповідно міський патриціат, зіткнувшись із труднощами в нобілітації, створював перешкоди на шляху міщан, які воліли долучитися до міської верхівки.

Представлення соціального як етнічного

Неґативне ставлення шляхти щодо міщанства невпинно зростало. Якщо себе шляхтичі вважали захисниками Вітчизни, то міщан - безчесними шахраями, готовими на все заради прибутку. Це давало підстави шляхті не тільки не допускати міщан до рівних політичних прав (на відміну, скажімо, від Англії, де міста також мали своїх представників у парламенті), але обмежувати їх економічні права. Шляхтичі звільнили себе від багатьох податків та мит, хоча й провадили торгівлю сільськогосподарською продукцією, нібито виробленою винятково у «власному господарстві». Отже, міські купці були поставлені в нерівні конкурентні умови зі шляхтою та її комерційними аґентами (переважно євреями). З іншого боку, знать намагалася підкреслити соціальну межу між собою й міщанами, поділяючи заняття на шляхетні та нешляхетні. Декрет 1565 р. заборонив шляхті займатися торгівлею й ремеслами. Сеймова конституція 1633 р. закріпив практику, коли шляхтич втрачав шляхетство в разі, якщо займався «нешляхетними заняттями» - торгівлею або ремеслом. Із 1578 р. нобілітація, здійснена королем, набувала чинності тільки якщо була підтверджена ухвалою сейму. Після 1578 р. кількість нобілітацій міщан різко скоротилася. Протягом XVII-XVIII ст. королі видали лише близько 1100 нових нобілітаційних дипломів. Нарешті, із 1673 р. сейм обмежив нобілітацію тільки особами католицького віросповідання. Своєрідним проявом соціального контролю над нижчими станами можна вважати трактат шляхтича Валеріана Неканда Трепки «Книга плебеїв»(«Liber chamorum»). Автор провів розслідування та виявив у Польщі XVII ст. близько 2500 фальшивих шляхтичів, половину з яких становили «міщанські сини». Отже, шляхта перетворювалася на закритий стан, належність до котрого обумовлювалася шляхетним народженням. Предками шляхтичів могли бути тільки вояки, які служили королеві (або великому князеві) й за це отримували шляхетство.

Новий соціальний ландшафт леґітимізувала ідеологія сарматизму. Польсько-литовську державу було оголошено «Європейською Сарматією», а шляхта вважалася спадкоємицею войовничих кочівників минулого. Відповідно, представники нижчих станів - є нащадками підкорених сарматами в давні часи. Отже, вони - природжені піддані шляхти («gens Sarmatica»), котра успадкувала від предків кращі риси й таким чином зарезервувала для себе політичну та військову сфери діяльності. У часи правління Сиґізмунда ІІІ Вази (1587-1632 рр.), якого шляхта звинувачувала у прагненні встановити абсолютну монархію, сарматизм набув республіканських та ксенофобських рис. Загалом у подібній конструкції немає нічого унікального, адже середньовічні та ренесансні автори залюбки виводили походження правлячих династій, знаті, міст або й цілих народів від леґендарних предків, що переселилися з далеких країв. У ролі престижних прабатьків, як правило, виступали троянці, греки та римляни. Отже, різні пращури у знаті та простонароддя мали легітимізувати соціальну стратифікацію тогочасного суспільства. У творі Ю.Б.Зиморовича також є ознаки використання цієї моделі, коли соціальні відмінності пояснюються через відмінності етнічні. Тут він застосовує як сарматську - прибульці-завойовники (німці) й підкорені тубільці (русини), так і давньоримську модель - протиставлення патриціїв (батьки міста) та плебеїв (безрідні приходні). Цікаво порівняти те, якими шляхами у творі Ю.Б.Зиморовича потрапляють до Львова німці та поляки. Якщо перші (вояки) засновують, облаштовують місто, отримавши санкцію від короля, то другі тікають у Львів від голоду (цю модель автор застосовує тричі - під 1348, 1362 та 1551 рр.). Отже, патриції є нащадками «перших німців», а простонароддя - поляків. Тому цілком логічна фраза Ю.Б.Зиморовича про німецький період історії міста: «У ті часи німці посідали у Львові чільне місце, розподіляючи всі міські уряди лише між своїми родичами, виключивши з ради поляків». Патриції та плебеї не можуть разом бути в міському сенаті.

За словами Б.Шнайдмюллера, «міський хроніст більше не був зацікавлений у своєму місті як контратипі до феодального світу. Скоріше, він розглядав місто як середовище, в якому міська еліта засвоювала та розвивала рицарські звичаї. Економічне та політичне піднесення міст [...] корелювало з їх акультурацією зі світом феодалів». Міська верхівка прагнула нобілітації й тому наслідувала виразні риси шляхетського способу життя — заводила фільварки, вигадувала герби, носила кунтуш та шаблю. Міський патриціат потребував і престижних предків, адже, за уявленнями того часу, і соціальний статус, і чесноти є спадковими. Відтак Ю.Б.Зиморович розвиває концепцію походження патриціату від «перших німців» — вояків на службі Казимира ІІІ, який оселив їх у щойно завойованому Львові. Це наближало патриціат до шляхтичів — нащадків завойовників-сарматів. Насправді ж німецька громада сформувалась у Львові ще у часи Галицько-Волинського князівства, із купців та ремісників, котрі на запрошення князів переселялися до нових і відновлених після монґольського нападу міст. Упродовж XVI—XVII ст. німецькі вояки-найманці були звичним явищем у Польщі. Більше того, навіть такий завзятий ксенофоб, як медик і філософ Себастьян Петрицш схвалював практику найму до війська іноземців («Отже й зараз чужої нації люди скоріше, ніж місцеві, мають бути жовнірами»), посилаючись на прецеденти з минулого та приклад Львова (в якому він сам мешкав у 1591—1601 рр.): «Давні поляки чужої нації жовнірами, такими, як німці, воювали проти своїх неприятелів, і королівство розмножили: це знати звідти, що порожні місця ними обсаджували [...]. Також Львів обсаджено німцями».

Отже, Ю.Б.Зиморович застосовує шляхетську модель минулого. Він вибудовує генеалогічний ланцюжок — ідеальний правитель Казимир Великий санкціонує панівне становище німців у щойно заснованому Лембурґу, обдаровує їх правами та землями. Німці-вояки, наділені високими чеснотами, створюють справжнє місто (як військовий табір) у підкореному варварському краї. Через шлюбні зв’язки з ними поляки також отримують доступ до влади в місті, а німці полонізуються — так утворюється сучасний патриціат. Важливо, що у цій груповій генеалогії предками патриціїв також є воїни-завойовники на службі в монарха. Патриції успадкували від предків їхні чесноти — вірність і войовничість — відтак можуть претендувати на нобілітацію. Облоги міста козацько-татарським військом 1648 та козацько-московським військом 1655 рр. зміцнювали цей конструкт, адже львів’яни мужньо витримали напади ворогів і довели свою вірність і войовничість. Більше того, коли під час «Потопу» 1655—1657 рр. більша частина держави була зайнята ворожими військами, король залишив країну, а більшість міст, зокрема столичні Варшава, Краків та Вільно, відкрили брами перед ворогом, Львів був серед небагатьох, які до кінця зберігали вірність Янові Казимирові. Після «Потопу», коли війська «єретиків та схизматиків» (шведів, трансильванців, пруссаків, московитів і козаків) було витіснено за межі держави, Львів 1658 р. отримав від папи Александра VII гасло на герб — «Завжди вірний Львів» («Leopolis semper fidelis»). Саме після цього Ю.Б.Зиморович працював над працею про «знаменитих мужів міста Львова» в 1658-1660 рр. Перелік патриціїв попередніх поколінь мав слугувати символічним капіталом для обґрунтування нобілітації сучасного авторові покоління. У 1661 р. король Ян Казимир нобілітував Львів, відзначивши в такий спосіб його вірність у часи недавніх потрясінь. Над своїм «Потрійним Львовом» Ю.Б.Зиморович працював між 1665 і 1667 рр. Він постійно підкреслював роль Казимира Великого у заснуванні Львова та сприянні розвитку міста. Іншим королям автор присвятив набагато менше уваги. Можна зробити припущення, що цей твір Ю.Б.Зиморович хотів присвятити Янові Казимиру - тезці великого попередника, на знак вдячності міста за нобілітацію. Проте 1668 р. Ян Казимир позбувся корони. Імовірно саме після цього автор вирішив присвятити свою працю сенатові Львова. Він зробив додатки на початку (період до власне історії міста) і в кінці - продовживши опис подій після 1597 р. Праця втратила актуальність, так і не була надрукована.

Як і більшість міщан, Ю.Б.Зиморович був роялістом, який сподівався на допомогу королівської влади в обмеженні всевладдя маґнатів і шляхти. За його життя маґнати засновували у своїх володіннях численні містечка, котрі завдяки протекції владоможних власників дедалі більшою мірою становили конкуренцію королівським містам. Хоча Ю.Б.Зиморович використовував шляхетську модель конструювання минулого, він час від часу дозволяв собі критику сучасної йому шляхти. Робив це у прихований спосіб, пишучи, що Казимир Великий, надаючи Львову маґдебурзьке право, прагнув зміцнити його «проти утисків можновладців» («contra iniurios potentiorum»). Удавався до натяків, коли протиставляв шляхту «старих добрих часів» - сучасній. Так, наприклад, описуючи конфлікт зі всевладним львівським старостою П.Одровонжем 1464 р., Ю.Б.Зиморович підкреслював, що місцева шляхта не вагалась укласти з містом союз про взаємодопомогу, на відміну від сучасної шляхти, політика котрої призвела до занепаду міст (колись заснованих німцями). Він навіть відкрито звинувачував сучасну шляхту, що вона замість того, аби захищати Вітчизну від татарських набігів (чим так хизувалися шляхтичі, арґументуючи свій привілейований стан у суспільстві), бунтує проти власних королів, підозрюючи їх у вигаданих спробах встановлення абсолютизму. Отже, шляхта втратила і войовничість, і вірність королям. Події 1648-1660 рр., коли шляхетське військо зазнавало поразки за поразкою (особливо під Пилявцями 1648 р.), а значна частина шляхти у 1654-1657 рр. перейшла на бік шведського короля, трансільванського князя та московського царя, лише підсилювали це відчуття.

Слід зазначити, що прагнення нобілітації й копіювання деяких ознак шляхетського життя не вело автоматично до самоототожнення міського патриціату зі шляхтою. Свій спосіб життя патриціат уважав більш шляхетним, аніж життя родової шляхти («noblesse d’epee») - цих «маленьких меченосців», як написав один багатий французький купець 1650 р. Більше того, освіченість, моральність, авторитет серед співгромадян, поступове просування сходами міського магістрату до найвищих щаблів, доброчинність на користь рідного міста тощо були більш важливими підставами для нобілітації, ніж одна лише військова звитяга. Ці погляди патриціату можна легко прочитати у сюжеті про нобілітацію львівського котляра Валентина Вонсика, який Ю.Б.Зиморович помістив під знаковим 1578 р.:

«Того ж року Валентин Вонсик, львівський котляр, за спалення Полоцького замку обдарований рицарським гербом, тобто рукою, яка тримає смолоскип, пробитий стрілою, і пойменований Полотинським, через пияцтво наробив у Львові багато помилок.

Магістрат відпустив його, покаравши тільки словами, знаючи, що так трапляється в нових рицарів. Але той, прийнявши попередження за несправедливість, погрожуючи, подався до Варшави й там,охоплений тією самою облудною думкою, ніби збираючись одружитися з Вандою, стрімголов кинувся у Віслу, утопивши разом із собою і шляхетство».

Ідея цього пасажу зрозуміла - не можна нобілітувати плебея, навіть за героїзм на війні. Плебей не знає, як має поводитися шляхетна людина. Шляхетство плебеєві ні до чого. Відтак котляр не зміг скористатися милістю короля й утопив шляхетство разом із собою.

Таким чином, період «Потопу» взагалі та облоги Львова зокрема надзвичайно актуалізували поняття «вірності/постійності», тоді як прагнення патриціату до нобілітації актуалізувало поняття «войовничості». Обидві риси мали бути успадковані від пращурів. Тому Ю.Б.Зиморович так наполегливо підкреслював войовничість і вірність «наших предків» - «перших німців», разом з іншими їхніми чеснотами (часто відсутніми у старої шляхти).

Вірність/постійність одних можна ще більш виразно підкреслити на тлі двозначності/ненадійності інших. Цю роль у творі Ю.Б.Зиморовича відведено русинам та вірменам. Утім, оскільки Тацитне писав про русинів, ми зосередимося на вірменах.

«Двозначні вірмени» як конкуренти католицького патриціату

Ю.Б.Зиморович навмисно затушовує соціальні незгоди всередині міщанської (католицької) громади, натомість підкреслює її конфлікти з некатолицькими «націями» в місті. Ба більше, соціальні суперечності він перетворює на етнічні, зокрема конфлікт між багатим вірменським купецтвом («буржуазія комерції») та католицьким патриціатом («буржуазія офісу/таланту»). Нарешті всі «міські нації» автор «Потрійного Львова» наділяє яскравими вродженими рисами, що робить їх виразно відмінними одна від одної. Ю.Б.Зиморович детермінує конфлікти, виводячи їх причини ще у часи заснування міста й обставини поселення тут різних етноконфесійних груп.

Вірмени оселилися у Львові ще за князя Данила. Казимир ІІІ, даруючи магдебурзьке право 1356 р., серед інших «націй» згадує й вірменів. Цим привілеєм було закріплено домінування німців. Лише католики вважалися справжніми християнами, решта — невірними єретиками та схизматиками («schysmatici»). Невірні не приймалися до міської громади. Вони не вважалися громадянами(«cives») Львова. Усі члени міського магістрату були католиками. У центральній частині міста, під захистом мурів, було виокремлено спеціальні ділянки для вірменів, русинів та євреїв (відповідно Вірменська, Руська, Єврейська вулиці). Невірні не могли купувати нерухомість на вулицях, заселених католиками. Економічні права єретиків та юдеїв суттєво обмежувалися. їх не приймали до ремісничих цехів. В інтересах купців-католиків вірменам, русинам та євреям було заборонено торгувати певними товарами. Отже, некатолики жили в місті, захищали його від ворогів, сплачували податки, але не були повноправними членами міської громади.

Проте вірменська спільнота, що складалася з багатих купців, які вели східну торгівлю, та заможних ремісників (котрі переважно спеціалізувалися на виготовленні ювелірних виробів та обробці шкур), чинила серйозний опір і найдовше зберігала повну юридичну автономію. Вірменські купці не тільки постачали східні товари, але також виконували дипломатичні доручення короля, позичали йому гроші. Проте 1469 р. магістрат домігся остаточного скасування посади вірменського війта, який очолював засідання вірменського суду. У другій половині XVI ст. протистояння між католицьким патриціатом Львова та місцевою вірменською «нацією» невпинно зростало й 1563 р. вилилось у судовий процес. Цю суперечку особисто розглядав король Сиґізмунд ІІ Авґуст (1548—1572 рр.). У виданому ним декреті зазначалося, що вірмени скаржилися на порушення міським маґістратом прав своєї громади та постійне втручання в її юрисдикцію.

Стефан Баторій, перебуваючи у Львові у травні - вересні 1578 р., особисто розглянув скаргу вірменської громади, в якій ішлося про те, що її членам забороняють вольності, котрими здавна користувалися ще їхні предки. Своєю чергою, представники магістрату заперечували належність вірменів до міської громади (маґдебурзького права), арґументуючи це тим, що вони «з огляду на різницю в мові та релігії не є їм рівними». Отже, міщани-католики апелювали до етноконфесійних критеріїв визначення належності до міської спільноти, яким, на їх думку, відповідала саме католицька громада. Відтак вірмени для них були зайшлими чужинцями, а не співгромадянами. У декреті від 21 липня 1578 р. король постановив, «що ті вірмени мають тішитися тими самими міськими правами, прероґативами та вигодами, як й інші міщани».

Королівський декрет не зняв напруги в економічній конкуренції католиків та вірменів, оскільки останні продовжували посилювати свою роль в економіці міста. За позовом магістрату Львова король Сиґізмунд ІІІ декретом від 17 квітня 1600 р. фактично звів нанівець усі досягнення вірменської громади 1578 р. Придбання вірменами-купцями будинків на площі Ринок сприймалося патриціатом як зазіхання на його домінуюче становище в місті - нібито вони «витісняють» католиків. Львівський католицький архієпископ Ян Димітр Соліковський (1583-1603 рр.) відверто підтримував економічні обмеження, накладені на вірменів, та звинувачував Стефана Баторія в потуранні їм:

«Попередні королі вчинили так мудро й обережно тому, що вірмени, які потопають у розкоші, і з огляду на спільність мови щільно та часто спілкуються з турками, могли б невдовзі заволодіти всім містом, яке при зрівнянні прав могло б перетворитися з католицького на схизматицьке, на велику небезпеку для країни».

Розкіш одягу та жител вірменських купців дратувала католицький патриціат, оскільки сприймалась як претензія на «шляхетний спосіб життя», отже як бажання багатих купців зрівнятися з патриціатом. Із погляду патриціїв, вірмени мали займати відведене їм у соціальній ієрархії місце за домінування католиків. У документі 1622 р. згадується порядок, в якому засідали та виступали на зібранні «всіх станів міста» представники органів влади всіх християнських спільнот. Після райців ішли лавники, за ними - старші вірменської громади, представники купецтва, ремісничих цехів, нарешті - старші русинів. Місце в ієрархії відповідало соціальному престижу громад у місті.

Католицький патриціат із підозрою ставився до вірменів, як і до інших некатоликів. Як писав сучасник - Веспасіан Коховський, під час облоги Львова 1648 р., коли міщани займали позиції на міських мурах, «щоб запобігти зраді вірменів та русинів їх перемішали з католиками і послали шляхтичів до кожного вартового загону». Утім, ніяких проявів зради з боку некатоликів не було. Ян Казимир під час перебування у Львові 1654 р. видав декрет, котрим у багатьох відношеннях зрівняв вірменів із міщанами-католиками, а протягом п’яти наступних років нобілітував принаймні чотирьох представників вірменської громади. Католицький патриціат сприймав це як загрозу порушення існуючої в місті соціальної стратифікації. Відтак Ю.Б.Зиморович всіляко підкреслює «двозначність/невизначеність» («ambiguitas») львівських вірменів, узявши за основу одне речення з чи не найвідомішої праці Тацита.

«Аннали» Тацита присвячено історії Риму від смерті Октавіана Авґуста (14 р. н.е.) й до загибелі Нерона (68 р. н.е.). Чималу увагу римський історик присвятив непростим відносинам двох могутніх держав - Риму та Парфії («Мідії»), між якими розташовувалося Вірменське царство. Кожна з наддержав намагалася поставити Вірменію у залежність від себе. Натомість вірменські правителі прагнули маневрувати між могутніми сусідами. Розповідаючи про візит Ґерманіка, одного з родичів Авґуста, до Східного Середземномор’я, Тацит так характеризував вірменів:

«Цей народ споконвіку був ненадійним і внаслідок свого душевного складу, і з огляду на його розташування, оскільки землі його, межуючи на великій протяжності з нашими провінціями, глибоко вклинилися у володіння мідян; перебуваючи між наймогутнішими державами, вірмени з цієї причини часто вступають із ними у чвари, ненавидячи римлян і заздрячи парфянам».

Отже, у римлян вже за часів Тацита сформувався соціальний стереотип стосовно вірменів, які вважалися «споконвіку ненадійним народом» («Ambigua gens ea antiquitus»). Під ненадійністю римський історик розумів невизначеність вірменів. Вони нібито не можуть визначитися, із ким їм бути - з Римом чи Парфією. Утім, це погляд з імперського центру. Насправді ж, на думку самих вірменів, їхня позиція була абсолютно зрозумілою - зберегти якомога більше незалежності, балансуючи між двома наддержавами. Термін «ambiguitas» Тацит використовував також у значенні двозначність, тобто поєднання в одному двох відмінних частин. Так, описуючи в іншому місці морський похід Ґерманіка в Ґерманію, Тацит писав: «І кожен, повернувшись із далеких країв, розповідав дива про неймовірної сили вихорі, небачених птахів, морських чудовиськ, напівлюдей-напівтварин - про все, що він бачив чи зі страху повірив».

Характеристику античних вірменів у цілому, як і обидва значення слова «ambiguitas» Ю.Б.Зиморович використав для неґативної атестації сучасних йому вірменських мешканців Львова. Оскільки риси є вродженими та успадковуються цілими етносами, то не тільки львівські німці мали їх, але й львівські вірмени також. Характеризуючи останніх, Ю.Б.Зиморович уперше посилається на Тацита у своїх «Знаменитих мужах міста Львова» («Viri illustres civitatis Leopoliensis»), коли стисло описує заселення «руського» Львова: «Нарешті, запальні у військовій справі вірмени й татари, за свідченням Тацита здавна ненадійні, частково були запрошені як воїни та отримали міське громадянство». Показово, що Ю.Б.Зиморович згадує «ненадійних» вірменів у зв’язці з татарами, оскільки, за його версією, перші перебували на службі у війську других, звідки перейшли до князя Лева Даниловича.

Удруге Ю.Б.Зиморович посилається на Тацита вже в «Потрійному Львові», описуючи незначну суперечку 1535 р. між магістратом та вірменською громадою щодо права вірменів продавати м’ясо цапів у двох їхніх ятках поблизу костелу Тіла Господнього: «У цей час наші вірмени, зовсім не азійські, названі Тацитом ненадійними, а Троґом - пишними». Отже, Ю.Б.Зиморович підкреслює, що попри відстань у просторі (між Азією та Львовом) і часі (між І та XVI ст.), вірмени наділені тими самими незмінними рисами - до ненадійності він додав іще пишність, із посиланням на римського історика Помпея Троґа. Як ми вже зазначали, розкіш вірменських купців сприймалася патриціатом як неналежна їм за соціальним статусом, як замах на виняткову вищість патриціїв-католиків у місті.

Утретє Ю.Б.Зиморович покликається на Тацита, коли описує судовий процес 1600 р. між магістратом і вірменською громадою: «1600. У шістнадцятому столітті міщани з вірменами вели тяжби. Вірмени неодноразово розпалювали чвари й ненависть проти римлян - в Анналах своїх відзначив Тацит. Та й наші від предків своїх виродилися». Відповідальність за судову тяжбу Ю.Б.Зиморовичпокладає на вірменів, указуючи на давню їх звичку «розпалювати чвари», що її вони успадкували нібито від своїх предків. Давніх римлян автор ототожнив із сучасними йому римо-католиками.

У подібному ж ключі Ю.Б.Зиморович характеризував зведення вірменської церкви Пресвятої Богородиці у Львові 1363 р., як поєднання в одному двох відмінних частин: «У цей же час вірмени святилище своє гермафродитське зводять із цегли». Ю.Б.Зиморович застосовує метафору гермафродита не відносно конкретної будівлі, а щодо вірменської церкви загалом, аби передати її сприйняття католиками як напівхристиянської, напівєретичної.

Якщо в Тацита ненадійність/двозначність вірменів пояснювалася географічним розташуванням їхньої країни між Римом та Парфією та «душевним складом», то у Ю.Б.Зиморовича вона вроджена, успадкована риса цілого народу. Проміжне географічне становище Вірменії в Тацита у львівського автора перетворюється на циркуляцію вірменських купців зі Львова до східних країв і назад. Вони провадять комерцію між християнськими та мусульманськими країнами. Вірмени двозначні/непевні, тому що одночасно поєднують у собі протилежні риси. Львівські вірмени є підданими польського короля, утім перебувають у надто тісних стосунках з османцями (а відтак підозрілі). Вони й не чужинці у Львові, оскільки мешкають тут від заснування міста, і не громадяни його, позаяк не є католиками. Вірменська церква ніби християнська, але не католицька, тобто єретична. Вірменські ієрархи начебто й шукають порозуміння з римською курією, але відступитися від своїх «помилок» не хочуть. Львівські вірмени немовби й погодились на унію з католицькою церквою (компроміс було знайдено у 1653-1654 рр.), але католиками так і не стали, перетворившись на вірмено-католиків - знову ж таки ознака двозначності. Таким чином, вірмени у Ю.Б.Зиморовича перебувають у проміжному становищі - між татарами/турками та римо-католиками/поляками, як уТацита - між Парфією та Римом.

***

Якщо наше припущення, що Ю.Б.Зиморович розпочав роботу над «Потрійним Львовом» із наміром піднести його королеві Янові Казимиру, є вірним, то згадки про вроджену ненадійність/двозначність вірменів (із посиланням на античний авторитет Тацита) мали служити пересторогою монархові, щоб утримати його від надання цьому народові нових привілеїв та шляхетства, що могло б призвести до порушення соціальної стратифікації у Львові. Як ми вже продемонстрували, робота над «Потрійним Львовом» була рефлексією не стільки над далеким минулим, скільки над недавнім часом, періодом особистого життєвого досвіду Ю.Б.Зиморовича. Написання послідовної хроніки міста, яка акцентує тяглість в його розвитку, є спробою подолати розрив, викликаний потрясіннями 1648-1658 рр. Нобілітація Львова королем у 1661 р. сприймалася патриціатом як нормалізація після розриву, утім очевидним для всіх було те, що цілковите повернення в минуле (до 1648 р.) неможливе. Ідеалізація Казимира Великого й чеснот «наших предків» - «перших німців» стала пошуком у далекому минулому нещодавно втраченої стабільності, ознакою невпевненості перед невизначеністю майбутнього. Ідеальне місто часів Казимира Великого та «перших німців» — створена Ю.Б.Зиморовичем утопія, подібна до ідеалізованої давньої Персії в «Кіропедії» Ксенофонта (IV ст. до н.е.) та загиблого в давнину ідеального міста Атлантида у Платона («Діалоги Тімея та Крітія», 360 р. до н.е.). Постійне підкреслення тих чи тих явищ/рис у минулому було типовим переносом бажаного в ідеалізоване минуле, указує на слабкі місця соціального ладу та виклики у сучасній авторові реальності.

Показово, що «перші німці» — групові предки львівського патриціату — у Ю.Б.Зиморовича анонімні (так само анонімними є «войовничі сармати» — леґендарні предки цілого шляхетського стану польського королівства). Розповідаючи про чесноти та досягнення «перших німців», автор завжди пише про них як про групу, не згадуючи імен. Він також не робить спроб вибудувати сімейні родоводи патриціїв «німецького» періоду історії міста. Це й не дивно, адже львівська міська верхівка часів Ю.Б.Зиморовича не мала нічого спільного з патриціями XIV—XV ст. Метою автора «Потрійного Львова» було вибудувати тяглість — давні корені сучасного патриціату. У цьому плані винайдення престижних предків для міського патриціату відрізняється від аристократичних зразків — шляхта завжди конструювала сімейний родовід, що складався з конкретних осіб і мав першопредка-засновника (справжнього чи вигаданого). Цей першопредок був нобілітований королем чи князем, або хоча б служив правителеві (як правило, мечем), що давало його нащадкам право на нобілітацію. Чим давніше коріння аристократичного роду, чим довша генеалогія, тим більший соціальний престиж його представників, тим обґрунтованіші їхні претензії на статус, уряди тощо. У Ю.Б.Зиморовича вигадана групова генеалогія львівського патриціату сягає 300-річної давнини. Через заяви про шлюби німців із польками та прийняття поляків до участі в управлінні містом автор у традиційний спосіб «споріднював» діахронні групи міського патриціату. Також він леґітимізував принцип кооптації нових членів до міської верхівки, зокрема через шлюб (шлях, який пройшли, скажімо, сам Ю.Б.Зиморович у XVH ст. та П.Кампіан — зразковий новий патрицій — у XV! ст.). Зі шляхетської моделі автор також запозичив образ монарха: у цій ролі в нього виступає Казимир Великий — засновник і покровитель міст, який надає «першим німцям» — батькам-засновникам Львова — землі, права та привілеї.

З іншого боку, Ю.Б.Зиморович зробив запозичення зі ще однієї наявної на той час моделі — цехової. Оскільки цехи утворювалися за професійною ознакою й майстри не були між собою родичами, то конструювання генеалогічної тяглості в даному випадку не мало сенсу, а відтак засновником-покровителем цеху (ширше професії) виступав певний святий, який був тієї самої професії (як, наприклад, лікарі св. Косьма і Даміан — покровителі медиків, св. Йосип (батько Ісуса) — покровитель теслярів), або ж із житія котрого було відомо, що через певні епізоди він був пов’язаний з певною професією (св. Миколай — покровитель моряків). У Ю.Б.Зиморовича анонімні німці — засновники міст у Польщі та носії магдебурзького права — стоять біля витоків соціопрофесійної групи — міського патриціату (в ролі покровителя групи знову ж таки виступав Казимир Великий).

Оскільки у цеху професію, майстерню і статус майстра успадковували переважно його сини (або, за відсутності синів, зяті), то й керування містом - посади в магістраті - логічно зосереджено в руках вузької групи осіб, яка поповнюється переважно за рахунок синів або зятів цих самих осіб. Магістрат, як і цех, є професійною корпорацією, члени котрої наділені як знаннями та вміннями належної кваліфікації, так і чеснотами. До цеху приймають і сторонніх осіб, якщо вони продемонструють належну професійну кваліфікацію та пошану до цехових звичаїв. Сам Ю.Б.Зиморович підкреслював, що завдяки своїм здібностям він із плебеїв-передміщан був прийнятий до лав патриціату (а також і шлюбам із дочками райців). Більшість із сучасних йому львівських патриціїв перебувала у цій групі лише у другому поколінні, у багатьох тільки батьки оселилися у Львові протягом другої половини XV ст. Тому-то у Ю.Б.Зиморовича «перші німці» виступають референтною групою - значимою спільнотою, з якою індивід (група осіб) співвідносить себе як з еталоном, і на норми та цінності котрої він орієнтується. Отже, у сконструйованомуЮзефом Бартоломеєм Зиморовичем груповому минулому католицького патриціату Львова на першому плані був, з одного боку, груповий консенсус (співвіднесення себе з певними предками, чеснотами, цінностями та практиками), з іншого - протиставлення своєї групи іншим (католицькому поспільству - плебеям, вірменській та русинській громадам).

This article investigates invention of the prestigious ancestors and construction of collective genealogy of L’viv’s/Lemberg’s urban patriciate in J.B.Zimorowicz’s “Leopolis triplex’. The article examines how J.B.Zimorowiczportrays his contemporary patriciate as having the virtues necessary to govern the city as well as for ennoblement by way of using quotations from the Tacitus’ “Germania”. It also contributes into better understanding of how the nobility’s model - sarmatism - influenced the urban patriciate’s views on the prestigious past. The case study of a single quotation from Tacitus’ “Annales” demonstrates early modern perceptions about the virtues as innate for a given ethnos and inherited by its members through many generations. The article exploits interconnectedness of the social and ethnic in the making of urban community image, in particular in the presentation of a social conflict as an ethnic one (between the Catholic patriciate and Armenian merchants). It analyses how J.B.Zimorowicz tried to legitimate accelerations or delays in the social mobility of different groups of the city’s population in his opus. The break produced by the political and military crisis of 1648-1660 influenced actualization of the concepts of “constancy”, “ambiguity”, and “militancy” in the public discourse. This actualization, in turn, influenced the narrative concept of “Leopolis triplex”, which reflects its author’s attempt to overcome the break and to restore continuity. Thus, the article contributes to the study of the seventeenth-century urban elites’ worldview, including in their understanding of how the past was reshaped for the present purposes.

Keywords: Zimorowicz, “Leopolis triplex”, urban community, Catholic patriciate, Armenian merchants.

Зміст