Український історичний журнал. Березень-квітень. 2012

Автор статті: Котенко А.Л.

Офіційний сайт журналу: Український історичний журнал - 2012 - Вип. 2

ДО ПИТАННЯ ПРО ТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ПРОСТОРУ В ЖУРНАЛІ "ОСНОВА"

Розглянуто публікації журналу «Основа» крізь призму нової просторової історії. Редактор та автори журналу активно переслідували мету конструювання українського національного простору, систематично привертаючи увагу своїх читачів до просторової проблематики, наприклад, до питань дослідження території, населеної українським етносом, заохочення національного туризму чи творення перших національних місць пам’яті. Підкреслюючи цю сторону діяльності співробітників «Основи», автор статті намагається привернути увагу до просторової складової націоналізму, яка зазвичай ігнорується дослідниками.

Нехай же ані великороси, ані поляки не називають своїми землі, заселені нашим народом!

М.Костомаров (1860 р.)

Як із Курської губернії уїдеш у Харківську, то так тобі стане легенько, мов на крилах тебе підняло... Та з сього боку Харкова ще не так; з Липець наша Україна теперечки якось Московщиною дивиться: намісць шинків - проклята кабащина, постоялі двори на московський лад; скрізь по дорозі тягнуться московські однокінні телєги, одна до одної попричеплювані, як фіги на личку; куди не глянь, усе пилипони з рижими бородами, у лаптях, аж занудить на них дивлячись. Так, бачите, з сього боку, кажу, ще не так, а от як перехописся через річку Харків, то хто б не сказав, що се Божа сторона!

О.Стороженко (1861 р.)

У 1888 р. американське Національне географічне товариство започаткувало «National Geographic» — найвідоміший на сьогодні часопис, присвячений географії. Хоча спочатку цей тоненький журнал із теракотовою обкладинкою розміром в octavo, який було засновано для «поширення та підвищення рівня географічного знання», переважно критикували за його наднауковий рівень і поширення цього знання лише серед тих, хто й так уже все знав, відлякуючи решту, саме він, випередивши всі подібні аналоги інших географічних товариств (передовсім найпрестижніших на той час Лондонського та Паризького), став найпопулярнішим у світі географічним виданням. У цій статті ми хотіли б розглянути під новим кутом зору вже українське видання, що почало виходити у Санкт-Петербурзі за 27 років до американського, але зробило принаймні не менше для привертання уваги своїх читачів вже до українського національного простору. На нашу думку, «Основа: Південноросійський літературно-вчений вісник», що була започаткована В.Білозерським у січні 1861 р. і друкувалася до лютого — березня 1863 р. (час останнього цензурного дозволу на випуск листопадової книжки журналу й час її появи), стала першим виданням, автори якого цілеспрямовано порушували питання територіалізації українського націоналізму та концептуалізували стосунки українського населення й території, таким чином перетворюючи свій часопис на уявний аналог «National Geographic» українською мовою (якого, до речі, і досі немає). Незважаючи на те, що «Основа» заслужено отримала велику увагу науковців, намагання її авторів конструювати український національний простір досі залишаються неоціненими. Крім того, цією спробою показати, яке місце займав простір в уявленні творців «Основи», ми хотіли б привернути увагу до просторової складової українського націоналізму, що до сьогодні також не викликала інтересу в дослідників.

Насправді ж простір незаслужено забутий істориками, оскільки в усіх їх історіях завжди присутнє місце дії, хоч дуже часто й суб’єктивне та не беззаперечне. У цій статті ми виходили з традиції розгляду просторових (географічних) уявлень передовсім як культурних та соціальних конструктів, що, одначе, виробляються, як указував А.Лефевр, інакше «від кілограма цукру чи ярда тканини». З огляду ж на застереження В.Брюґемана про те, що «земля ніколи не є просто багнюкою, але завжди багнюкою, що наділена соціальними значеннями з історичного досвіду», ми хотіли б також підкреслити тут значення території для будь-якого національного руху, не лише українського: через схожі процеси конструювання території в ХІХ ст. проходили представники кожного національного проекту, що прагнули перетворити володіння «своєю» землею на одну з підстав для власного самовизначення та незалежності.

***

Середина ХІХ ст. стала початком інтенсивного розвитку географії в Російській імперії. У першу чергу завдяки утворенню в 1845 р. Російського географічного товариства країна почала приділяти активну увагу своїй території, а особливо на хвилі реформ 1860—1870-х рр. та Польського повстання 1863 р. — західним землям і кордонам. Ці терени повинні були перетворитися на досліджені, а їх населення мало бути пораховане та класифіковане, що стало особливо важливим після скасування кріпацтва. Водночас, із піднесенням в імперії національних рухів на території власних етнічних груп почала претендувати й місцева інтелігенція. Зокрема, як імперська влада, так і національні діячі приділяли посилену увагу картографуванню.

У цей же час у Петербурзі навколо щойно започаткованого журналу «Основа» та за активної участі колишніх учасників Кирило-Мефодіївського товариства розпочалося формування «українського націоналістичного дискурсу з типовою для нього увагою до питання про самостійність української мови, а також до історії і до проблеми національного характеру». Водночас, крім мови та історії, пильна увага редактора та авторів видання була прикута й до територіального виміру націоналізму.

Свій інтерес у просторових питаннях редакція «Основи» задекларувала одразу в програмі часопису, вказавши, що його буде присвячено «життю та природі південного краю». Зокрема, третім програмним пунктом значився «народопис», а п’ятим — «землезнавство, природознавство, медицина в їх стосунку до південноросійського краю». Окремою рубрикою журналу мали бути «обласні відомості», а в його восьмому відділі передбачалося розміщувати повідомлення про «все гідне уваги в литературі та мистецтвах стосовно південноросійського народу і надання дослідникам південноросійського краю можливості стежити за тим, що видається з цього предмету в Росії, Польщі й за кордоном», маючи на увазі природу, економіку та культуру «цього краю». Тут же, у програмі, її автори спробували попередньо визначити, про що йшлося під «своїм», зазначивши, що «край, вивченню якого буде присвячено “Основу”, населений переважно південноросійським народом. Хоча в Бесарабії, Криму і Землі Війська Донського переважає населення не південноросійське, але ми включаємо й ці області в коло нашого вивчення, як тому, що вони не мають ще своїх періодичних органів, так і тому, що вони перебувають у безпосередньому промисловому і торговому зв’язку з іншими південноросійськими землями».

Зважаючи ж на те, що місцева «географія, природні багатства, умови клімату та ґрунту і вплив їх на образ життя, на заняття і здоров’я народу зрідка були предметом докладного вивчення й залишаються маловідомі науці», та беручи до уваги недостатню кількість подібних матеріалів, редакція заохочувала читачів надсилати власні статті, що могли допомогти всім разом краще пізнати свою країну.

Сама вона почала виконувати це завдання вже з першого числа часопису, де вийшла стаття М.Левченка про «місця проживання та місцеві назви русинів». У ній автор на основі власних спостережень за типом головних уборів, будівель, а також мовою населення стверджував, що «в наш час південноруси, малоруси, чи, правильніше, русини живуть у Росії суцільною масою, у губерніях: Полтавській, Харківській, Київській, Волинській і Подільській, а також у землі чорноморських козаків», а, крім того, у частинах Чернігівської, Курської, Воронезької, Катеринославської та Херсонської, Таврійської, Люблінської і Гродненської губерній, Бесарабській області, Царстві Польскому, Азовскому градоначальстві, у Галичині, Угорщині, Буковині, на Волзі, у Сибіру, за Байкалом і в Добруджі. Детальніше і ґрунтовніше продовження стаття М.Левченка знайшла у циклі «Короткий географічний огляд краю, населеного південноросійським (українським чи малоросійським) народом». Його автор (І.Маркович) уже набагато впевненіше і навіть науково вказував, що

«країна, населена південнорусами (українцями, малоросами), займає частину Східної Європи. Протяжність її з заходу на схід займає майже 20 градусів довготи, тобто від 38 до 58 градусів східної довготи, що складе більше 1800 верст. Найбільша її довжина з півночі на південь простягається до 900 верст, тобто від 44 градусів 30 мінут до 53 градусів 45 мінут північної широти. Із розгляду кордонів Південної Русі читачі побачать, що край цей має досить різноманітну фігуру і входить до складу двох держав: Росії та Австрії; менша частина його (одна чотирнадцята) належить останній. [.] Простір земель, населених українцями, у точності визначити не можна, але, приблизно, він складає більше 10 870 кв. географ. миль, з яких на австрійські володіння в Галичині, Угорщині і Буковині приходиться близько 1650 миль. На всьому цьому просторі знаходиться 14 300 000 жителів, які говорять південноросійською мовою (“южнорусским языком” — А.К.). Таким чином, за простором Україна чи Малоросія перебільшує Францію на тисячу географічних миль, а за абсолютним населенням поступається Іспанії двома мільйонами жителів».

У продовженні розповіді йшлося про природний характер цієї місцевості, її гори, рівнини, річки й озера, лісову та степову зони, клімат, ґрунти, корисні копалини. Тут же однією з бідкраю, що заважала розвитку цієї місцевості, називалось погане сполучення між різними його частинами:

«Край, який ми описуємо, не багатий дорогами, такими необхідними для розвитку промисловості: на всьому його просторі є лише одна залізниця, якою відкрито рух; це дорога з Кракова через Львів до Чернівців; проходить вона австрійською Галичиною і Буковиною. У південноросійських (“южнорусских” — А.К.) наших межах залізниця існує лише у планах. Уся Південна Русь, за винятком Галичини і Люблінської губернії, дуже мало має облаштованих шосе, — між тим благодатний чорнозем, за своєю м’якістю, у дощовий час дуже незручний для руху вантажів, до того, що підводи грузнуть у ньому по маточину, а колеса, тягнучи за собою багнюку, збільшуються вдвічі. Водні сполучення майже не подають надії на виправлення: звивиста течія Дністра, пороги на цій річці, на Бузі й на Дніпрі, мінливість фарватера всіх цих річок та Дону, і, нарешті, мілководдя лиманів — надовго залишаться значними перепонами для руху суден. Єдина надія залишається на побудову сухопутних сполучень, тобто шосе і залізниць. Лише тоді покращиться і сільське господарство, тому що особиста користь, не маючи перепон, буде найкращим двигуном для його розвитку; а тепер головна зупинка за збутом сільських виробів».

Принаймні на шпальтах «Основи» її автори намагалися подолати цю проблему, знайомлячи своїх читачів з українським простором за допомогою подорожніх записок. Потрібно зазначити, що вони майже одразу постали перед проблемою відсутності таких текстів — не просто звітів про мандрівку, оскільки від моменту приєднання Україна була популярним напрямом подорожей для російських чиновників та офіцерів, але травелогів нового типу, які б описували вже національну територію. Саме тому у журналі не просто друкували подібні матеріали, а навіть заохочували до їх написання.

Зокрема, про це йшлося в передмові до статті А.Шиманова «Про подорож Україною». Випускник Харківського університету і майбутній відомий юрист звернувся до П.Куліша з тим, що він «бажав би ознайомитись зі своєю обширною Батьківщиною, “Україною обох сторін Дніпра”... п. Шиманов у своєму листі висловив намір присвятити цілий рік на поїздки в різні цікаві для нього місцевості, але вагався через нестачу для цього грошей — спільною в нас перепоною для тих, хто молоді роки хоче присвятити трудам, які винагороджуються не скоро, трудам, в очах більшості марним, яких результати взагалі сумнівні».

Після зустрічі з А.Шимановим П.Куліш погодився підтримати таку подорож:

«Відомо, що англійці зазвичай відправляють подорожувати молодь, яка закінчила курс шкільної освіти, що німці, французи, італійці роблять часто те саме... Нема чого й говорити про те, що всякий освічений іноземець добре знає свій народ і свою державу. Одні ми, кажучи загалом, мало звертаємо уваги на цю важливу сторону розумового та душевного розвитку — можливо, тому, що внас подорожі вкрай незручні та складні з тисячі й однієї причини. Однак варто долати всі перепони, маючи на увазі велику користь не лише для самих подорожніх, але й для всього нашого суспільства».

За цією передмовою йшов один із кількох запланованих дописів АШиманова про його подорож Проскурівським повітом Подільської губернії, продовження якого, однак, не було.

Сам П.Куліш ще раз повертався до теми «недослідженості» України у квітневій «Основі» за 1862 р., де написав:

«У той час, коли десятки тисяч людей різних станів мчать за кордон, щоб побачити Європу на власні очі, один із шанувальників старої європейської громадянськості залишає столицю для того, щоб витратити час та гроші на подорож Україною. Як і багато інших, я теж захопився був нездоланним бажанням освіжити свій російський розум безпосереднім зіткненням із життям західних народів, але мені стало шкода надовго залишити свою Батьківщину. Я подумав: “Європу ми вивчаємо з дитинства, вивчаємо волею й неволею, але ґрунт, на якому ми виросли, народ, до якого належимо, залишаються у стороні, та й сама наука народознавства, особливо у застосуванні до рідного племені, не введена в нас ані в публічну, ані в домашню освіту, і ледве в кількох книгах продемонструвала права свої на нашу увагу”. Подумав я також, що я письменник майже винятково український. а чи багато я присвятив часу на пряме вивчення зображуваних мною явищ в етнографічному відношенні? Адже не більше двох разів, за все моє життя, здійснював я те, що можна назвати подорожуванням Україною!.. Від того і наука народознавства досі перебуває в нас у малечому стані».

Схожі ідеї, хоча й не зовсім у близькій «Основі» лексиці, висловлював з її шпальт і М.Волокітін:

«Незважаючи на те, что південний край можна назвати серцем російського світу, що це не новостворена Амурська колонія, — ми ледве його знаємо, через якусь дивну байдужість до всього, близького вітчизняному. На Амур споряджають учені експедиції, посилають учених натуралістів в Італію, в Іспанію, навіть в Алжир! [...] І як же мало користі приносять ці далекі подорожі! [...] З іншого боку, замініть ці експедиції серйозними подорожами на російський південь, і, напевно, вони швидко принесли б суттєву вигоду».

У результаті редакція таки спромоглася отримати кілька текстів, кожен із них тією чи іншою мірою долучився до опису України як території, окремішної від решти імперії, і особливо від власне російських земель. Наприклад, у сьомому числі «Основи» за 1861 р. було надруковано розповідь автора, який багато часу провів поза межами України, але нарешті із захопленням і хвилюванням у серці, усвідомлюючи, що «я — українець», повернувся додому:

«Протягом першої доби їзди мені траплялися дорогою бороди, майже всі руді, безкінечні валки на трійках, бідні сільця з димними хатами — немазаними, закопченими димом, бідними, брудними; червоні сорочки поверх штанів, потворні сарафани, що перетягували груди, так і рябіли. Це була ще Велика Росія: мені не те було потрібно. Я квапив ямщиків, насвистував і наспівував якісь мотиви, прагнучи чого б це не коштувало, щоб це були малоросійські, ледве чи не на кожній версті питав, чи далеко ще до рідної губернії? [...] І ось, на другий день, надвечір, я наштовхнувся на валку, — але на яку! — на чумацьку валку! [...] Ефект був найповніший, захоплення моє — неописуване. [...] Я загорнувся в шинель і задумався. Але новий характер картини, що відкривалася переді мною, — велике село (неначе писанка — село!), в яке ми в’їхали, — безліч гомінких дітей, що бігали вулицею, молоді дівчата і парубки, стадо овець, яке підняло освітлену сонцем пилюку, пісня, що неслася з іншого краю села, ревіння корів, свіжість вечора після спекотного дня, скрип криниці-журавля — знову розвеселили мене. Ще дві доби дороги, два — три повітових міста, десятка два багатолюдних сіл, нарешті — верст п’ятнадцять степу — і я — вдома!».

Ознаками нової території та перетину ментального кордону для подорожніх з «Основи» були відсутність жебраків на станціях, інші, співаючі, люди, інші священики, і навіть інша горілка. Так, один автор засвідчував:

«У Бугаївці перший шинок, стало буть вольниця, стало буть і Малоросія почалася. Скільки разів мені не випадало в’їжджати в Малоросію, я завжди помічав шинок майже на самому кордоні, і в цьому шинку народу всюди без ліку!.. Хто їде в Малоросію — зустріч справляє з вольницею; хто виїжджає в Росію — прощається з шинком, із хорошою вільною горілкою. Великоросіяни, що живутьнерідко за десять верст від кордону, також часто заходять погуляти в шинок. Адже шинок — не те, що кабак».

Відповідно, подорож виглядала найпростішим засобом для того, «щоб південний житель зрозумів усі принади своєї Батьківщини»; було достатньо змусити його «проїхатися на північ, поглянути на бідні поля Великоросії, на луки, вкриті сухою осокою та бідними злаками, на болота, порослі очеретом та жовтою зеленню болотних рослин; лише після такої подорожі він усвідомить своє багатство; і в нього таким же чином пробудяться нові питання, і він схоче ближче познайомитися з природою свого краю».

Потрібно відзначити, що матеріали, які пропонувалися в «Основі», були чимось більшим від простого описування національного простору — автори змальовували території, якими вони начебто справді мандрували, а тому їх тексти претендували на найвищий ступінь достовірності для тих, хто мав би в майбутньому здійснювати уявні й не зовсім подорожі цими місцями. Схожою стратегією редакції з представлення країни своїм читачам був друк невеликих історій із життя у різних місцевостях України, таким чином «інтерналізуючи націю», тобто заглиблюючи ідею широкої Батьківщини (у кордонах, описаних М.Левченком та І.Марковичем) у конкретні локальності. Для цього, по-перше, в «Основі» виходили тексти про подорожі окремими регіонами України; по-друге, вони були тісно пов’язані з новинами місцевих кореспондентів часопису — дописувачів розділу «Вісті». Xоча переважно їх статті стосувалися Полтавщини, усе ж протягом двох років існування журналу там з’являлися новини не тільки з усіх «українських» губерній, але й від українців з інших частин імперії — наприклад, із Сибіру, Саратовщини або Оренбурґа. Цю ситуацію ще за кілька років до «Основи» (у 1859 р.) влучно описав П.Куліш, твердячи, що «Південна Русь чи Україна ніби втратила свої етнографічні межі й розкинулася колоніями від Південного моря до Північного і від моря Варязького до Східного океану».

Слід підкреслити, що редакція журналу не просто розміщувала матеріали з «усіх кутків» України, але й за допомогою діалогу зі своїми авторами буквально витворювала її карту з топонімікою. Так, наприклад, у своєму листі до В.Білозерського від 5 серпня 1861 р. Д.Пильчиков із Полтави вказував, що в українській мові річку Ворсклу в називному відмінку слід писати через [о], а не [а], адже «так називає цю річку тутешній народ. Напевне, російські географи минулого століття, вимовляючи українське “о” як “а”, переробили на “Ворскла”». Більш того, вони намагалися цю карту опредметнити: саме в «Основі» починаються розмови про спорудження першого українського національного місця пам’яті — могили та пам’ятника Тарасові Шевченку, які сягли свого піку вже на зламі століть.

Крім своїх авторів подорожував і сам журнал, причому не лише Російською імперією, але й за її межі. Особливо потрібно відзначити, що «Основу» читали в Галичині — її намагалися передплатити місцеві українофіли, придбати часопис можна було у книгарні Ставропігійного інституту, а деякі його матеріали, саме пов’язані з простором, використовувалися в місцевих виданнях. Так, для нашого дослідження важливо, що згадана вище стаття М.Левченка з першого числа «Основи», як видається, стала одним із джерел для нарису «Русини» (1862 р.), можливо, авторства М.Коссака, видавця календаря «Львовянин» і, вірогідно, автора першої етнографічної карти України, доданої до цього ж нарису. Відповідно, згадка про Галичину потрапила до оновленої географії програми «Основи» на 1862 р., а наступного року їй навіть було присвячено кілька статей петербурзького журналу, зокрема з географії, історії, етнографії та літератури русинів, що підсумовувалися бібліографічним покажчиком за 1830—1861 рр.

Крім географії не менш важливим засобом творення української національної території була історія. За два роки існування «Основи» тут з’явилася низка статей, що віднаходили українців та «українську» територію в минулому, а найпродуктивнішим автором, який писав із цього приводу, був М.Костомаров. Саме просторове розташування українців було для нього одним із головних факторів, що відрізняло їх від сусідів на півночі та на сході. Так, у своїх «Думках про федеративні основи в Давній Русі» він цілком у згоді з пануючим тоді в європейській науці географічним детермінізмом твердив, що

«географічна місцевість країни й обставини, під впливом яких склався побут східних слов’ян, виробили надовго в історії російського (“русского” — А.К.) народу поєднання єдності й цілісності землі з роздільністю частин її і зі своєрідністю життя в кожній із цих частин. [...] Російська земля була занадто великою для швидкого творення з себе єдинодержавного тіла; племена, що населяли її, були занадто різновидними, щоби швидко злитися в один народ [...], ані географія, ані клімат цих народів не сприяли зникненню їх народностей. Клімат і якість ґрунту підтримували місцеві особливості. Інших занять, іншого образу життя вимагали поля, населені полянами, родючі й водночас відкриті для нападу іншоплемінників, ніж ліси деревлян і болота дреговичів. Інакше діяв на організм та нахили людини теплий і здоровий клімат уличів, ніж холодний і рівний клімат Ростовської й Суздальської земель, чи вологий клімат батьківщини кривичів. Простори, на яких жили всі ці племена, були занадто великими, а шляхи сполучення занадто довгими і важкопрохідними. Непроглядні ліси, непролазні болота й широкі степи відділяли їх одне від одного.

Маси народців мало знали один іншого; кожен складав собі поняття про сусідів або хибні, або ворожі, та надовго зживався з ними. Очевидно, взаємна ворожнеча полян і деревлян належить таким віддаленим вікам, що будь-який пошук її слідів у наш час здається маячнею. А між тим і до сьогодні в погляді українця, нащадка полян (чи спадкоємця їх за землею), на свого сусіда поліщука, нащадка деревлян і спадкоємця їх імені, проглядає тінь ворожості. Поліщук для українця або чаклун, який здатний на лиху справу і перетворення людей на вовків, або дурень, якого висміюють у чудних анекдотах. Ще рельєфніше постає в уяві того ж українця литвин (під цим іменем розуміється народ не справді литовський, а білоруський), тобто нащадок кривичів і дреговичів, що позначається в нього під загальним іменем литвина. Земля литовська досі для українця — земля чудес і чародійства, як земля кривська була країною волхвів за Всеслава Полоцького».

Водночас такий детальний опис території та її населення міг поставити піц питання її «українськість». Це, наприклад, становило проблему і для Олександри Куліш, яка в описі своєї подорожі неподалік Ніжина привертала увагу читачів до контрасту між євреями з їх «підозрілим виразом обличчя, дивиться з-під лоба, маленького зросту, з потонулою серед широких плечей головою», що продавали горілку, та «нашими земляками [...] дуже приємної зовнішності, із кошиком, наповненим двома глечиками молока і теплими ще паляницями»; і для Пантелеймона Куліша, який відзначав, що «як проїдеш за Київ верстов сто і почнеш ік Волині зближатися, зараз постережеш, що пішла перед тобою одмінна од нашої сторона». Відповідно, інтеграція українців на «їх» землі вела до вилучення з цієї ідентичності «інших». У 1860-х рр. цими «іншими», у порівнянні з якими можна було визначати власну ідентичність, у тому числі й територіальну, поряд з євреями виступили поляки.

Слід зазначити, що польські дослідники брали активну участь у науковому змаганні за правий берег Дніпра ще з початку XIX ст., зокрема, організовуючи тут численні філологічні, археологічні та етнографічні студії, локалізуючи таким чином Польщу в трикутнику Одра — Західна Двіна — Дніпро. Відтак у 1860-х рр. українські діячі, що розпочали активну діяльність лише наприкінці 1840-х рр., зіткнулися з уже підготовленим конкурентом. Як обурювався у 1861 р. один з авторів,

«ось перед нами лежить “Elementarz polski dla dzieci polskich obojej plci, wszelkich stanow, plemion i wyznan” J.Bankowski. [...]

У ньому читаємо наступне: судноплавні річки: Вісла, Сян, Німан і Дніпро; визначні міста: Варшава, Вільно, Краків, Львів, Познань,

Ковно, Мінськ, Житомир та ін. [.] Знамениті польські громадяни: [...] Костянтин Острозький. I все це здійснюється на очах!».

К подібними заявами щодо «польськості» Галичини та Правобережної України на шпальтах «Основи» полемізували М.Костомаров, В.Антонович, Т.Рильський, указуючи, що «живуть поляки в Україні давно і завжди були чужими для народу, тому що підкорювали його інтереси своїм власним. Поки вони не відречуться від імені польського і від папства, що мертвитьусіляке життя, поки не назвуть себе українцями в нашому значенні слова, до тих пір вони будуть, в очах народу, прибульці, іноземці, одним словом — чужі, і долі наші не будуть їх долями».

Маючи потужного союзника в особі імперської адміністрації, що у цей час почала активно працювати над деполонізацією Південно-Західного краю, українські діячі доволі категорично стверджували, що «хата — наша, і ви в ній — чужі». Зрештою, як писав М.Костомаров:

«За нашим спільним переконанням, міжнародні суперечки з поляками в наш час мають припинитися і не відновлюватися ніколи.

Ані одруження Яґайла, ані Городлянський сейм, ані Люблінський із його політичною унією, ані Брестська церковна унія, ані деулінські, андрусівські, московські договори й ніякі історичні події, що служать польським патріотам доказами прав Польщі на Південно-Західну Русь, у наш вік не мають значення. Про все це можна писати історичні книжки, учені дисертації, читати лекції — багато з цього може знадобитися для картини, драми, повісті, опери [...] але все це рівно не годиться для практичного встановлення міжнародних наших відносин [... ] Час, брати поляки, час залишити ваші старі погудки, час усвідомити повну, цілковиту відсутність у наш час усіляких прав польської народності на наш південноросійський (“южнорусский” — АК.) край».

Цікаво, що, крім поляків, «Основа» полемізувала навіть із «батьком чеської історіографії», заперечуючи у статті І.Лашнюкова «думку п. Палацького, який дивиться на Україну як на країну, колонізовану польським урядом, а на український народ — як на народ, який не має ані історії, ані легенд, ані навіть визначеного імені». Останній пункт виглядає дуже важливим, оскільки саме під час цього протистояння з поляками, а також євреями та росіянами, на шпальтах «Основи» вперше відбулася і зміна в українській самоідентифікації. Як стверджував у своїй статті «Дві російські (“русские” — А.К.) народності» М.Костомаров (за визначенням М.Грушевського, «євангелії українського націоналізму»), «Україна, Малоросія, Гетьманщина» — це народні назви, що виникли для відокремлення себе від «Східної Русі» і тепер «мимоволі стали архаїзмами». З іншого боку, він назвав також «вигаданою» та «книжною» назву «південнорусів» («южнорусов» — А.К.), зауважуючи, крім того, що «з усіх назв, які були вигадані для нашого народу, щоб відрізнити його від великоросійського (“великорусского” — А.К.), більше за всіх якось прийняла повне значення назва хохла, але не за своєю етимологією, а за звичкою, з якою засвоїли її великоруси. Принаймні, сказавши хохол, великорус розуміє під цим словом дійсно народний тип. Хохол для великоруса є людиною, що розмовляє відомим наріччям, має відомі прийоми домашнього життя і вдачі, своєрідну народну фізіономію. Дивно було б думати про можливість прийняття цього глузливого прізвиська за серйозну назву народу, — усе одно, якби англієць прізвисько Джона Буля зробив серйозним іменем свого племені. Але зі всіх існуючих прізвиськ і назв це чи не найбільш засвоєне у значенні народної особливості. Не лише великоруси називають південнорусів хохлами, але й останні нерідко вживають цю назву, не підозрюючи вже в ній нічого глузливого; утім, це лише у східному краю простору, заселеного південнорусами. Незасвоюваність її всім південноросійським (“южнорусским” — А.К.) народом не менш його глузливого походження не дозволяє шукати в ньому пристойної назви для народу».

Здається, що саме редакція та автори «Основи» вперше переосмислили традиційно поширене поняття «малорос» і почали систематично замінювати його націоналістичним і вже територіалізованим «українцем». Найяскравіше це засвідчує стаття П.Куліша «Климентій», що вперше побачила світ 1859 р. у журналі «Русская беседа», а у січні 1861 р. була передрукована й у першому числі «Основи» — її автор не просто розширив свій текст, але також послідовно замінив у новому варіанті все «малоросійське» на «українське». І хоча загалом на шпальтах часопису нарівні з «українським» як синоніми вживалися і «малоросійський» з «південноросійським», можна сказати, що саме «Основа» розпочала запровадження нової політичної української лексики.

Таким чином, головним завданням цієї статті було розглянути матеріали журналу «Основа» під новим кутом, а саме з погляду конструювання національного простору. Картографи вважають, що добра мапа варта тисячі слів, позаяк вона сама не тільки викликає їх появу (як це, можливо, сталося у випадку зі статтею М.Левченка та картою, виданою у Львові), але також породжує сумніви та питання, змушуючи шукати на них відповіді. Попри те, що в «Основі» так і не з’явилося жодного графічного зображення української національної території, її редактори систематично намагалися створити почуття географічної належності у своїх читачів за допомогою «неманіфестованих ментальних карт» (за Д.Блеком); належності до території, що долала локальні відмінності різних регіонів; більше того, належності до української національної території, яка була населена українцями і належала саме їм, незважаючи на польську та єврейську там присутність. Однак, крім конкурентних національних проектів, потенційна небезпека таких територіальних послань «Основи» не проходила непоміченою і цілком усвідомлювалася іншим важливим актором — російською імперською владою. Так, наприклад, 25 лютого 1861 р. товариш обер-прокурора Синоду та статс-секретар імператора С.Урусов писав обер-прокуророві Синоду О.Толстому:

«Такий надзвичайно очікуваний мною день 19 лютого був проведений у Чернігові. Усе пройшло вдало. Малоросійський дух, хоча вельми обережно і вельми хитро проявляється серед народу і поміщиків деяким відчуттям відчуження до всього російського. кнує особливий журнал, який видають, здається, у С.-Петербурзі під назвою “Основа”, за яким треба пильно наглядати; меніговорили, що в одному з номерів кордони Малоросії окреслено доволі широко».

Звичайно, від подібного окреслення національної території до моменту її фактичного освоєння та привласнення було ще далеко, але зважаючи на вплив, що його справила «Основа» на наступних діячів українського національного руху, величезне значення подібних описів, завдяки яким і було сконструйовано існування української нації не лише у часі, але й у просторі, публікації у цьому часопису відіграли роль, яку не варто недооцінювати.

The article suggests to analyse the publications of the “Osnova” journal in the light of the so called new spatial history. It argues that the editor and the authors of the journal were actively pursuing the aim of constructing Ukrainian national territory by turning the attention of its readers to the “spatial problems”, such as the exploration of the territory supposedly inhabited by the Ukrainian nation, promoting of national tourism, or creating the first Ukrainian national lieux de memoire. By emphasising this activity of “Osnova’s” activists, the author tries to bring attention to the spatial dimension of nationalism, usually ignored in the studies of nationalism.