Український історичний журнал. Січень-лютий. 2012

Автор статті: Милько В.І.

Офіційний сайт журналу: Український історичний журнал - 2012 - Вип. 1

УЧАСТЬ ДЕПУТАТІВ ВІД УКРАЇНСЬКИХ ГУБЕРНІЙ ТА МІСТ У РОБОТІ І—ІV ДЕРЖАВНИХ ДУМ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ (1906-1917 рр.): ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ АНАЛІЗ

Проаналізовано стан розробки в історіографії проблеми участі депутатів від українських губерній та міст у роботі І-ІV Державних дум Російської імперії (1906-1917 рр.). Визначено ряд особливостей наукової реконструкції, основні напрями, етапи та тенденції дослідження.

Сучасний розвиток вітчизняної історичної науки вимагає пошуку нових методологічних засад та логічних узагальнень, актуалізує необхідність напрацювання інноваційних підходів при вивченні історичних явищ і процесів, розширення дослідницького інструментарію. При цьому розгляд будь-якої проблематики повинен ґрунтуватися на основі теоретичних здобутків попередників, що забезпечить подальший ефективний аналіз та об’єктивне відображення минулого. Відтак ґрунтовне вивчення такого питання (актуального насамперед для розвитку сучасного українського парламентаризму), як участь депутатів від українських губерній і міст у роботі І— IV Державних дум Російської імперії (1906—1917 рр.) неможливе без урахування поліваріативних концептуальних підходів до цієї проблематики, аналізу історіографічних досягнень, з’ясування їх стану, головних тенденцій і перспектив розвитку.

Зважаючи на те, що історіографія діяльності I—IV Державних дум Російської імперії досить різнопланова як у кількісному, так і тематичному планах (понад 6 тис. праць), постає необхідність застосування у ході її аналізу репрезентативної вибірки. Дослідницький інтерес для нас мають роботи, проблемна тематика яких охоплює насамперед етносоціальний та політичний склад, діяльність депутатів від українських губерній і міст в імперському парламенті. Такий умовно-тематичний відбір не означає ігнорування важливих у методологічному плані робіт фонового характеру й загальної історіографії діяльності Державних дум, яка репрезентує новітні підходи до вивчення проблеми, однак дозволяє виключити інформаційно-узагальнюючі студії. Комплекс проаналізованих нами досліджень охоплює історіографічні праці переважно українських (у тому числі діаспорних) та російських дослідників і відповідно до загальноприйнятої періодизації поділяється на три групи: розвідки дорадянського, радянського й сучасного періодів. Поява перших робіт на думську тематику пов’язана з оголошенням 6 серпня 1905 р. затвердженого імператором Миколою II «Положення про вибори в Державну думу», в якому було задекларовано скликання в Російській імперії законодорадчого представницького органу (т.зв. «Булигінська дума»). Однак початок системного наукового вивчення історії думи, на наш погляд, пов’язаний із наступним, 1906 р., тобто, початком роботи парламенту. Натомість студії, присвячені політичній боротьбі 1905 — початку 1906 рр. навколо конституційної реформи, стосуються проблематики історії держави і права.

Аналіз досліджень дорадянського періоду (1906—1917 рр.) дозволяє назвати його також періодом становлення думської історіографії, який охоплював здебільшого студії авторів — безпосередніх учасників тогочасних подій, активних депутатів Державної думи чотирьох скликань, лідерів партій/фракцій, відомих громадських діячів. Зважаючи на це, праці цієї групи вирізняє наративно-публіцистичний стиль, ідейно-партійна заангажованість, що цілком відображало своєрідність політичної боротьби у суспільстві на початку ХХ ст. Розгляд цих розвідок вимагає врахування суб’єктивності наведених у них оцінок, які залежали від партійної належності автора, його лояльності або опозиційності до імперської влади. До того ж вони мають більше документальну цінність, що вимагає перевірки достовірності поданої в них інформації шляхом комплексного зіставлення з різними видами джерел. Серед російських дослідників, праці яких мають значення для розуміння загальних особливостей роботи та механізму функціонування думи як державного органу, її політичного й соціального складу перш за все необхідно виділити М.Бородіна, Т.Локтя, А.Цитрона.

Вітчизняну історіографію дорадянського періоду вивчення питання участі депутатів від українських губерній та міст у роботі I—IV Державних дум Російської імперії репрезентовано розвідками відомих громадсько-політичних діячів, головним чином представників українського національного руху. Якісним змістовим наповненням вирізняються статті М.Грушевського (опубліковані в тижневику «Украинский вестник» та щомісячнику «Украинская жизнь»), в яких зроблено спробу теоретичного обґрунтування думської позиції парламентарів із національного та соціально-економічних питань. Висвітленню місця та ролі «українського питання» в парламенті різних скликань присвячено статті й наукові студії Д.Дорошенка, С.Єфремова, О.Лотоцького, О.Матушевського, С.Петлюри, В.Садовського та ін.

Зосереджуючись переважно на висвітленні особливостей створення та діяльності Українських парламентських громад у I—II думах, вітчизняні дослідники дорадянського періоду досить критично оцінювали роботу депутатів проурядових фракцій та груп, обрання яких пов’язувалося з обмеженням виборчих прав нижчих соціальних категорій (селян та робітників) і наданням особливих переваг дворянству й духівництву.

У період діяльності ІІІ-ІV Державних дум (1907-1917 рр.) українська історіографія розвивалась у напрямі розробки проблеми ролі депутатів загальноросійських парламентських груп в «українському питанні». Однак якщо опозиційні фракції кадетів чи соціал-демократів асоціювалися певною мірою як союзники, то відповідно й подавалися переважно позитивні оцінки їхньої роботи, тоді як позиція депутатів - представників ідеологічно протилежного політичного табору, зокрема проурядових груп (праві та правоцентристські фракції), незмінно зазнавала критики, а часом і відвертого глузування (статті С.Петлюри, М.Грушевського, С.Єфремова). Окремо в дорадянському історіографічному періоді слід виділити праці В.Дорошенка, М.Залізняка, М.Порша, надруковані у Західній Україні, в яких у ході аналізу суспільно-політичного життя на українських землях присутні згадки про діяльність Українських парламентських громад у І-ІІ Державних думах.

Таким чином, вітчизняна історіографія дорадянського періоду (1906-1917 рр.) у висвітленні проблеми участі депутатів від українських губерній і міст у роботі І-ІV Державних дум Російської імперії за своїми оцінками, методологічними підходами, стилем подачі матеріалу та рівнем аналізу не відрізнялася від аналогічних робіт російських авторів. Оцінки, що їх українські дослідники давали самому факту скликання парламенту на початку ХХ ст. та значенню його діяльності, залежали від їх політичної ідентифікації, яка в більшості випадків мала соціалістичнийхарактер, тому відповідні висновки вирізнялися високим ступенем антиурядової критики. При цьому великий інтерес викликали питання про партійно-фракційний склад Українських парламентських груп І-ІІ дум, соціальний портрет депутатів та їх законодавчу діяльність. Суб’єктивізм історіографічного доробку 1906-1917 рр. обумовив репрезентацію лише напрямків дослідницьких підходів і можливу тематику вивчення проблеми, що, утім, означало започаткування процесу розгляду діяльності українських депутатів у складі імперського парламенту та формувало передумови її об’єктивного наукового аналізу.

Завершення дореволюційного періоду історіографії проблеми ми визначаємо 1917-м роком, натомість нижньою межею радянського періоду слід уважати початок 1920-х рр., що обумовлюється відсутністю протягом 1917-1921 рр. наукових студій з означеної проблематики. Необхідно констатувати, що появі перших робіт з історії участі окремих політичних партій та організацій у діяльності І-ІV Державних дум (у т.ч. і західноукраїнських дослідників) передував вихід дотичних до визначеної тематики праць з єврейського національного питання періоду революції 1905-1907 рр., а також мемуарних аналітично-біографічних записок колишніх членів парламенту, державних чиновників вищого рангу, які мають джерелознавчий характер і є важливими для розуміння загальноісторичного суспільно-політичного контексту початку ХХ ст.

Радикальні зміни основ державно-політичного, соціально-економічного й культурного життя в період Української національно-демократичної революції 1917-1921 рр. вплинули також на розвиток історіографії та напрями наукового пошуку при дослідженні питання участі в роботі парламенту Російської імперії депутатів від українських губерній і міст.

Остаточне закріплення більшовиків при владі в Україні на початку 1920-х рр. обумовило поступове утвердження класового підходу у вітчизняній історичній науці. Лідер російських комуністів В.Ленін представницькі інститути, зокрема Державну думу, визначав як «парламентський кретинізм», а сталінський короткий курс історії ВКП(б) - як «безсилий придаток царизму». Таке бачення радянських «вождів» обумовило характер оцінок істориками СРСР (у тому числі й УСРР/ УРСР) досвіду російського парламентаризму початку ХХ ст. та аж ніяк не могло сприяти глибокому й різноаспектному аналізу участі в роботі І-ІV Державних дум Російської імперії депутатів від українських губерній і міст. Однак поширення компартійної ідеології не означало повного ігнорування радянськими дослідниками вивчення цієї теми, оскільки, наприклад, аналіз перебігу та результатів виборів до дум (а відтак і їх роботи) давав, за висловом В.Леніна, «об’єктивний матеріал про погляди, настрої, а відповідно й інтереси різних класів суспільства».

В основу періодизації історіографії діяльності І-ІV Державних дум у радянську добу ми поклали концепт суспільно-політичних процесів у СРСР, що також впливали на формування підходів до вивчення проблеми, відповідно до якого можна виділити такі етапи: 1) початок 1920-х рр. - початок 1930-х рр.; 2) 1930-ті - середина 1950-х рр.; 3) друга половина 1950-х - 1991 рр.

Аналіз перших досліджень початку 1920-х рр. (О.Слєпков, М.Томсинський, М.Корбут) свідчить про поступове утвердження методологічних підходів марксистської школи в радянській історіографії, зосередження основної уваги на проблемах, пов’язаних із класовою боротьбою та робітничим питанням у І-ІV Державних думах Російської імперії. Саме праці цього періоду визначили предметне коло наукової проблематики, яка розроблялася вченими протягом наступних десятиліть: виборчі кампанії і участь у них соціалістичних партій, думська тактика більшовиків, класові суперечності в парламенті та ін.

Слід констатувати, що роботи радянських дослідників характеризуються ідеологічною заангажованістю та єдністю марксистсько-ленінського методологічного підходу, аналізом подій відповідно до загальноприйнятої ідейно-політичної схеми вивчення історії. Однак при цьому науковий доробок історіографії періоду 1920-х - початку 1930-х рр. вирізняється певною об’єктивністю висновків та оцінок (що не властиво для наступних десятиліть), обмеженим плюралізмом думок при з’ясуванні окремих аспектів роботи Державних дум, зокрема «українського питання» в контексті дослідження історії українських політичних партій та революційних організацій. Так, А.Зекцер, аналізуючи розвиток робітничого руху, висвітлив особливості перебігу виборчої кампанії до І-ІІ дум у регіональному розрізі (на прикладі Поділля), С.Свідзінський - у контексті діяльності селянських спілок подав кількісні характеристики й розкрив участь українських депутатів у роботі Трудової групи І-ІІ Державних дум (1906-1907 рр.), парламентських дебатах з аграрного питання.

Найбільш предметним дослідженням цього періоду радянської історіографії стала присвячена українській соціал-демократичній організації «Спілка» праця А.Ріша, яка вирізняється об’єктивністю викладу матеріалу та відсутністю розлогих цитувань В.Леніна, що було характерною рисою студій періоду 1930-1980-х рр. Заслуговує на увагу такий висновок дослідника: ««Спілка» не мала своєї національної програми, не підкреслювала, що вона є українською організацією, і проте сама не усвідомлювала того, що вона є зародком соціал-демократичної партії України». Важливість для нас мають також додатки, уміщені у цьому дослідженні, зокрема тексти селянських наказів депутатам ІІ думи, брошура «Кого обирати до Держдуми» тощо.

Спільною рисою історіографічних праць цього періоду, зокрема Д.Заславського, В.Залезького, В.Стального, є зосередження уваги авторів насамперед на аналізі діяльності депутатів соціал-демократичної фракції, який зазвичай подавався у контексті протиставлення політичним опонентам - представникам правоцентристських і правих парламентських груп. Ці дослідники виробили історіографічний концепт: наростання революційного руху активізувало контрреволюційні настрої середнього класу в містах, який під впливом економічної кризи початку ХХ ст., поразки імперії в російсько-японській війні та Першої російської демократичної революції згуртувався у політичні організації ліберально-консервативного спрямування й використовувався самодержавством (за допомогою дворянства та духівництва) для придушення революційних настроїв у суспільстві.

Закордонна історіографія проблеми періоду 1920-1930 рр. (головним чином українська діаспорна та еміграційна), а також західноукраїнська, на відміну від радянської, розвивалася рівномірно й представлена узагальнюючими працями Д.Дорошенка, О.Терлецького, П.Феденка, які містять переважно загальний матеріал про склад і діяльність депутатів від українських губерній та міст у І-ІІ Державних думах.

Поряд із кількісним збільшенням досліджень, присвячених діяльності більшовицьких депутатів, радянська історіографія 1930-х - середини 1950-х рр. вирізняється започаткуванням вивчення проблеми місця та ролі «національного питання» у роботі I-IV Державних дум (дисертації А.Єгипка та М.Кузнєцова). Окремий підрозділ монографії Ф.Лося «Революція 1905-1907 рр. на Україні» присвячено винятково «виборам депутатів в Україні у І і II Державні думи», їх діяльності в парламентських фракціях у взаємозв’язку з революційним селянським і робітничим рухом. Заідеологізованість деяких висновків зумовлювалася використанням автором переважно матеріалів більшовицької преси і робіт В.Леніна. Критикуючи «оманну» передвиборчу діяльність «виразників інтересів буржуазії» - КДП та УДРП - за намагання «переконати робітників і селян, що без повстання, без революції, мирним шляхом, через думу можна досягти поліпшення долі», Ф.Лось позитивно оцінював роботу лівих партій у І думі, що сприяла згуртовуванню селянських парламентарів навколо пролетарських депутатів. Подібні підходи щодо розгляду думської тематики збереглися й у пізніших працях історика.

У статті «До питання про думську українську громаду в І та ІІ Державній думах» Ф.Лось проаналізував кількісний та етнічний склад, особливості парламентської роботи українських думських груп. Однак зроблений ним висновок про негативний вплив розмежування депутатів за національною ознакою на єдність загально-російського революційного руху був традиційним для історіографії цього періоду. Поряд із цим, дослідник уважав доцільними прагнення парламентарів від українських губерній і міст відстоювати громадянські права українського народу.

Процес світоглядної трансформації ставлення українського селянства до виборчого процесу та загалом І—ІІ дум розглянуто в монографії М.Лещенка «Селянський рух на Україні в роки першої російської революції». Основну увагу в ній приділено більшовицькій агітації на селі, тактиці бойкоту РСДРП(б) виборів в імперський парламент першого скликання та діяльності депутатів-селян, які стояли на соціал-демократичних позиціях (Ф.Васютін, С.Нечитайло, В.Сахно, Є.Чигирик та ін.).

У цей же період з’являються ґрунтовні дисертаційні дослідження Г.Германа та Г.Габа, присвячені аналізу особливостей проведення виборів до II та IV дум в українських губерніях у складі Російської імперії, в яких охарактеризовано міжпартійну передвиборчу боротьбу, наведено дані про депутатський корпус і проаналізовано його соціальний склад.

Процес лібералізації у СРСР після ХХ з’їзду КПРС (1956 р.) дозволив радянським дослідникам завдяки залученню нових видів джерел (спогади й мемуари представників ліберально-демократичного напряму) та розширенню доступу до архівів урізноманітнити спектр наукової проблематики, наслідком чого стало видання (єдиного і на цей час) збірника документів та матеріалів з історії I— IV Державних дум з оглядовими вступними розділами та низки наукових праць.

Розвиток української історіографії протягом другої половини 1950—1960-х рр. відзначений першою спробою розгляду «українського питання» у діяльності депутатів Державних дум як предмета окремого аналізу. Цьому присвячено статтю Ф.Горовського «Більшовики і українське національне питання в IV Державній думі», в якій досить обережно «піднято на поверхню» нову тему для тогочасної вітчизняної історичної науки. Регіональний аспект дослідження проблеми розкрито В.Сокуренком у розвідці «Боротьба більшовиків Харкова за перемогу ленінської тактики на виборах до IV Державної думи у 1912 р.».

Період 1970—1980-х рр. був найбільш плідним у дослідженні радянською історіографією «українських аспектів» діяльності I—IV Державних дум. Серед нових напрямів, що розроблялися істориками, слід назвати такі:

— думська тактика за матеріалами більшовицької преси України;

— парламентські дискусії з приводу закриття профспілки металістів заводу Донецько-Юр’ївського металургійного товариства;

— селянські накази I Державній думі (матеріали українських губерній).

Серед робіт цього періоду варто виокремити дисертаційне дослідження В.Михайлової, яка ввела до наукового обігу новий вид джерел - накази І думі, що дозволило проаналізувати специфічні риси світогляду українського селянства, визначити рівень його довіри до тогочасних політичних партій та виявити вплив на думську тактику окремих депутатів.

Активізація дослідницького інтересу, наукова розробка вченими-істориками 1970-1980-х рр. нових аспектів роботи І-ІV Державних дум, поступове оновлення методологічного інструментарію не означали відмови від «старих» тем та звільнення від впливу ідеологічних штампів. Так, до кінця 1980-х рр. для вітчизняних істориків пріоритетними проблемами при вивченні діяльності імперського парламенту початку ХХ ст. залишалися: участь більшовиків у виборчих кампаніях, підтримка думської тактики РСДРП більшовицькими організаціями в Україні, селянський рух і класова боротьба в умовах Першої російської демократичної революції 1905-1907 рр. та періоду парламентаризму в Росії.

У роботі «Українське село в революції 1905-1907 рр.» український радянський дослідник селянського руху М.Лещенко окремий підрозділ присвятив розгляду «боротьби навколо аграрного питання в І і ІІ Державних думах», однак детально акцентував увагу лише на діяльності думи другого скликання. Така позиція вченого зумовлювалася бойкотом РСДРП(б) виборів до І думи, та, як наслідок, відсутністю у ній більшовицьких депутатів.

У цілому радянські історики 1970-1980-х рр. у своїх працях традиційно оцінювали українські ліберально-демократичні партії як «дрібнобуржуазні», критикуючи при цьому діяльність місцевих партій соціал-демократичного спектру (перш за все УСДРП) за їх «класову й ідейно-політичну обмеженість», соціальну природу, «хибні» тактичні доктрини.

Важливими в контексті дослідження проблеми участі депутатів від українських губерній і міст є роботи В.Попика, в яких на багатому архівному матеріалі проаналізовано перебіг виборчого процесу до ІІІ Державної думи в українських губерніях. У центрі уваги історика перебувало питання участі у виборчій кампанії селянських та робітничих мас, яка цілком справедливо розглядалася в логічному взаємозв’язку не лише з більшовицькими програмними засадами, а й особливостями третьочервневого виборчого закону як головного чинника формування соціально-політичного портрету майбутньої ІІІ думи.

Таким чином, незмінний вплив ідеологічного фактора, використання інструментарію лише марксистсько-ленінської методології обумовлювали науковий інтерес радянських дослідників переважно до діяльності соціал-демократичних фракцій та участі у виборах до Державних дум головного рушія майбутньої соціалістичної революції — робітничого класу.

Натомість у працях діаспорних істориків цього періоду головна увага зосереджувалася насамперед на вивченні місця й ролі «українського питання» в політиці Російської імперії на початку ХХ ст. (І.Лисяк-Рудницький, М.Воскобійник, А.Іванцевич, Н.Полонська-Василенко). Окремо зарубіжними дослідниками розглянуто діяльність депутатів українських політичних партій у думах та проаналізовано вплив російських партій (як соціал-демократичних, так і націоналістичних) на суспільно-політичну ситуацію в українських землях (Г.Бошик, Р.Елвуд, Р.Едельман). Спробу комплексного аналізу місця та ролі «українського питання» протягом роботи парламенту всіх чотирьох скликань зроблено професором українського походження Манітобського університету (Вінніпеґ, Канада) О.Ґерусом у статті «Українське питання в Російській думі 1906—1917 рр.». Необхідно відзначити, що на відміну від радянських істориків названі дослідники 1970—1980-х рр. у своїх працях підкреслювали справедливість відстоювання думськими депутатами національно-культурних і соціально-економічних прав українського народу.

Розгортання процесів демократизації та гласності в умовах «горбачовської перебудови» у СРСР наприкінці 1980-х — на початку 1990-х рр., перші демократичні вибори на альтернативній основі (березень 1990 р.), початок діяльності Верховної Ради УРСР, поява політичної опозиції, загострення національного питання у СРСР та наростання суперечностей між союзним центром і республіками вимагали переосмислення історичного минулого, відмови від «стандартних» ідеологічних оцінок і штампів, що започаткувало новий етап у переосмисленні наукової спадщини радянської думської історіографії.

Верхня межа радянського періоду історіографії питання більшістю дослідників окреслюється рубежем 1980—1990-х рр., що пов’язано зі спробами істориків в умовах «перебудови» та політики гласності відійти від загальноприйнятих методологічних підходів. До праць такого характеру слід віднести колективну розвідку російських учених М.Канищевої, М.Леонова, Д.Павлова, С.Степанова, В.Шелохаєва, присвячену огляду новітньої немарксистської історіографії діяльності політичних партій у 1905-1907 рр., та статтю В.Шелохаєва щодо оцінки кадетами маніфесту від 17 жовтня 1905 р. й Основних законів у редакції від 23 квітня 1906 р. Однак збереження традиційних класових оцінок діяльності І-ІV Державних дум у більшості студій радянських науковців обумовлює визначення безпосередньо 1991 р. нижньою межею сучасної української історіографії досліджуваної нами проблеми.

Відродження парламентаризму вплинуло на активізацію історико-правового інтересу до Державної думи Російської імперії, зокрема її діяльності в останні роки існування царизму, механізму функціонування та регламенту роботи, а також сприяло появі низки публіцистичних оглядових статей. Серед нечисленних досліджень цього періоду, написаних саме на українському матеріалі, заслуговує на увагу монографія згаданого вище дослідника В.Попика - «Політична боротьба на Україні довкола виборів у ІІІ Державну думу», яка стала підсумком його багаторічного вивчення даної проблематики. Зосередившись на ІІІ думі, автор проаналізував особливості виборчого процесу та подав детальний соціально-політичний портрет депутатів від українських губерній і міст. Водночас, розкриваючи становище російських політичних партій і блоків, дослідник оминув увагою участь українських ліберально-демократичних партій у виборчій кампанії.

Загалом історіографія рубежу кінця 1980-х рр. - початку 1990 р. характеризується розширенням джерельної бази, зокрема використанням стенографічних звітів засідань І-ІV Державних дум, а також розробкою нового термінологічного інструментарію, урізноманітненням тематики, у тому числі й у напрямку вивчення місця та ролі «українського питання» в діяльності російського представницького органу початку ХХ ст.

Із проголошенням незалежності України розпочинається якісно новий етап розвитку вітчизняної історіографії, що стосується насамперед переосмислення історії українських земель у складі Російської імперії періоду національного відродження. Теоретичною основою для цього слугували низка фонових статей, монографічні та колективні праці історичного і політологічного характеру В.Верстюка, О.Голобуцького та В.Кулика, Я.Грицака, Т.Гунчака, Г.Касьянова, М.Кармазіної, І.Коляди, В.Литвина, В.Сарбея, О.Реєнта, П.Шморгуна, Н.Щербак та ін., які значно вплинули на оновлення методологічного інструментарію дослідження історії України (у тому числі і політичної) періоду другої половини ХІХ - початку ХХ ст., головним чином проблем національно-визвольного руху, «українського питання», діяльності української інтелігенції тощо.

В умовах формування багатопартійності та становлення парламентаризму на пострадянському просторі вчені продовжують виявляти жвавий науковий інтерес до вивчення історичного досвіду роботиІ-ІV Державних дум Російської імперії. Пальма першості у цьому плані належить сучасній російській історіографії, яка представлена численними довідковими, монографічними та дисертаційними роботами, де розкрито особливості функціонування парламенту, діяльність окремих загальноросійських фракцій чи відомих депутатів, джерелознавчі та історіографічні аспекти проблеми. Плюралізм у виборі методологічних парадигм дозволив значно розширити тематику досліджень, зокрема у напрямку вивчення «національного питання» та участі в роботі І-ІV Державних дум депутатів різних конфесійних, етнічних, соціально-економічних і регіональних груп.

Особливо важливе значення для створення цілісного соціально-політичного й етнічного портрета депутатів від українських губерній та міст І-ІV Державних дум Російської імперії (1906-1917 рр.) має фундаментальне російське видання - «Державна дума Російської імперії (1906-1917): енциклопедія», що містить довідкові статті не лише про всіх парламентарів, а й про основні напрями діяльності думи, особливості її функціонування тощо.

Висвітленню безпосередньо «українського питання» в російському парламенті початку ХХ ст. присвячено роботи сучасних зарубіжних науковців (у тому числі російських) О.Андрієвського, С.Брейяра, Д.Бондаренко та Н.Крестовської, Т.Вікса, І.Михутіної. Слід зазначити, що у джерелознавчому плані дослідження американських і європейських істориків відрізняються від російських широким використанням мемуарів і епістолярію, а не архівних матеріалів, позитивними оцінками діяльності українських фракційних утворень у І-II Державних думах Російської імперії. Серед таких досліджень слід окремо згадати фундаментальну працю німецького історика А.Капеллера «Росія - багатонаціональна імперія. Виникнення. Історія. Розпад», в якій, аналізуючи російську національну політику на початку ХХ ст., автор згадує про українські парламентські громади та виокремлює три напрями їх роботи: аграрний, мовний і питання автономії.

У період 1990-х рр. - початку ХХІ ст., подібно до російської, розвиток української історіографії характеризується всебічним розширенням архівної джерельної бази, спробами відійти від стереотипів радянської історичної науки, використанням міждисциплінарних підходів та принципів досліджень (у першу чергу синергетичних теорій, методів політичного аналізу й соціального конструктивізму) та ін. При цьому тематика робіт стосується переважно парламентської діяльності депутатів від українських губерній і міст, їх політичного портрета, співробітництва з загальноросійськими фракціями щодо вирішення питань національно-культурного та соціально-економічного розвитку українських земель тощо.

Вектор дослідницьких інтересів вітчизняних науковців на початку 1990-х рр. кардинально змінився з соціально-демократичної (більшовицької) думської тематики на національно-демократичну й ліберальну. Більшість студій останніх десятиліть, на наш погляд, доцільно тематично класифікувати таким чином: а) організація виборчого процесу до І-ІV Державних дум та його особливості в українських губерніях і містах; б) думська тактика різних соціально-політичних та професійних груп парламентарів; в) парламентська діяльність окремих відомих українських депутатів, їх соціально-професійний портрет; г) соціально-економічні та національно-культурні питання розвитку українських земель у роботі І-ІV Державних дум Російської імперії.

Перші дослідження періоду незалежності України, присвячені діяльності депутатів від українських губерній і міст у І—ІІ Державних думах, з’являються протягом 1992-1993 рр. Це, насамперед, роботи (депоновані наукові праці, статті й опубліковані тези виступів на конференціях) В.Доморослого, М.Козицького, О.Коника, В.Сичової, поява яких стала можливою у зв’язку зі зміною політичної кон’юнктури і відзначена залученням нових архівних джерел і матеріалів української періодичної преси («Украинский вестник», «Рада», «Рідний край»). Новий етап розвитку сучасної української історіографії започатковано дисертаційними дослідженнями на думську тематику. Проте відсутність опублікованих на їх основі монографічних праць звужує простір для ознайомлення з результатами більшого загалу науковців, насамперед у регіонах.

У 1994 - на початку 1995 рр. у Київському університеті ім. Т.Г.Шевченка та відділі історії України ХІХ - початку ХХ ст. Інституту історії України НАНУ В.Доморослий та О.Коник захистили дисертаційні дослідження, присвячені діяльності українських депутатів у І-ІІ Державних думах (1906-1907 рр.), що стало своєрідним рубежем у розвитку вітчизняної історіографії періоду незалежності з цієї проблематики.

Так, В.Доморослий, обравши предметом наукового аналізу діяльність Української громади у І-ІІ Державних думах із розв’язання «українського питання» (права народу, підготовка «Декларації про автономію України», законопроекту «Про загальну освіту» та ін.), аграрної проблематики (форми і методи вирішення, обговорення земельного питання) та комплексу проблем щодо реалізації демократичних прав і свобод (скасування смертної кари, ліквідація воєнно-польових судів, амністія політичним в’язням тощо), зосередився не лише на парламентській роботі депутатів, а й розглянув особливості внутрішньої суспільно-політичної ситуації напередодні проведення виборів та висвітлив роль і значення національно орієнтованих політичних партій в організації виборчих кампаній.

Ґрунтовну характеристику діяльності селянських депутатів від українських губерній у І-ІІ Державних думах подав О.Коник, комплексний характер дослідженню якого надав розгляд заходів царського уряду щодо організації виборчого процесу в 1906-1907 рр., аналіз професійного, національного і партійного складу соціальної групи парламентарів. Визначаючи особливості парламентської позиції і законодавчої активності селянських депутатів, автор з’ясував також рівень їх національної свідомості та ступінь впливу на них політичних партій.

Друга половина 1990-х - перше десятиліття ХХІ ст. позначені подальшим посиленням дослідницького інтересу до окремих аспектів вказаної проблематики в регіонах, зокрема в центрахуніверситетської освіти України (Дніпропетровськ, Кам’янець-Подільський, Харків, Херсон, Черкаси, Чернігів, Чернівці тощо). Однією з перших робіт такого характеру стала дисертація В.Сичової «Ліва опозиція в ІV Державній думі», виконана у Харківському державному університеті (нині Харківський національний університет ім. В.Каразіна). У ході вивчення особливостей парламентської діяльності депутатів-більшовиків, меншовиків і трудовиків, авторка здійснила спробу об’єктивного переосмислення, перегляду оцінок радянської історіографії щодо позиції небільшовицьких лівих фракцій у ІV Державній думі в національному, робітничому та селянському питаннях.

Заслуга у створенні цілісного соціально-політичного, освітнього й вікового портрета українських парламентарів у І-ІІ думах належить дослідниці М.Киян. Ураховуючи юридичне спрямування роботи, у ній розглянуто правові засади створення і функціонування парламенту, основні аспекти його законотворчої та контролюючої роботи, зокрема охарактеризовано діяльність депутатів від українських губерній і міст із вирішення аграрного та національного питань, їх роль у забезпеченні рівності громадян, розробці відповідних законопроектів.

Особливості постановки «українського питання» у Державних думах Російської імперії всіх скликань (1906-1917 рр.) розкриває дисертаційне дослідження О.Білокінь. Специфіка обраної теми обумовила акцентування уваги як на діяльності Українських парламентських громад у І-ІІ думах, так і на визначенні місця і ролі, а також особливостей реалізації українських національних вимог у законотворчій діяльності загальноросійських фракцій імперського парламенту (особливо, якщо йшлося про ІІІ-ІV думи) з питань національно-культурного та соціально-економічного розвитку. Загалом «українське питання» в Державних думах усіх чотирьох скликань, на думку дисертантки, обговорювалося в подвійному контексті: як частина проблеми реформування і модернізації Російської імперії в цілому, і як проблема національного розвитку українського народу зокрема.

Аналогічним за тематикою, але значно ширшим у географічному плані є дисертаційне дослідження І.Бурди, в якому головну увагу зосереджено на національному питанні, де українське розглянуто поряд із польським та єврейським. Відсутність у лідерів українських політичних партій чіткої позиції насамперед щодо вирішення національного питання (від культурної та національно-територіальної автономії і аж до повної незалежності України), на думку авторки, обумовила низький рівень популярності українських партій серед місцевого населення, і, відтак, необхідність формування ними передвиборчих блоків із загальноросійськими партіями (наприклад, конституційно-демократичною), що негативно позначилося на їхній думській діяльності.

Прикладом зростання наукового інтересу до проблем регіональної історії є дисертаційне дослідження А. Глушковецького «Вибори до Державних дум і становлення парламентаризму в Російській імперії у 1906—1917 рр. (на матеріалах Подільської губернії)», предметом якого є напрями, форми і методи діяльності місцевої влади щодо організації виборів у Подільській губернії, передвиборна боротьба у краї та діяльність подільських депутатів. Зосередивши свою увагу на представниках окремого локального соціополітичного простору, автор не просто протиставив одну з численних периферійних груп парламентарів решті депутатів, а визначив їх національну, соціальну та партійну приналежність й особливості діяльності у взаємозв’язку та порівнянні з відповідними загальнодумськими показниками і тенденціями.

Першою комплексною історіографічною працею вивчення «українського питання» в Російській імперії на початку ХХ ст. стала дисертація І.Демуз. Авторка зазначає, що у дореволюційній історіографії найбільш вивченими темами історії діяльності законодавчого органу Російської імперії є: створення українських парламентських груп в думах перших двох скликань і так зване «холмське питання» у III думі. На думку ГДемуз, саме кількісне зростання україномовної преси в революційний період 1905—1907 рр. зумовлювало посилення дослідницької уваги до питання функціонування парламенту перших двох скликань. Натомість історіографія радянського періоду, незважаючи на появу у 1970 — 1980-х рр. низки праць з історії парламентаризму початку ХХ ст.,що ґрунтувалися на залученні широкого фактичного матеріалу, відзначена відсутністю комплексного дослідження обговорення «українського питання» в I—IV Державних думах. Лише сучасні науковці, за справедливим висновком дисертантки, «відмовилися від попередніх стереотипів, що панували в радянській історичній науці, об’єктивно й ґрунтовно оцінили політичні аспекти національних процесів початку ХХ століття».

Визначальною рисою сучасної української історіографії є поява численних робіт з політичної історії, предметом аналізу яких виступають процес формування української багатопартійності на початку ХХ ст., діяльність найбільш впливових партій, їх участь у виборах до Державних дум Російської імперії. У працях такого характеру, незважаючи на їх непрямий зв’язок із проблемою діяльності українських депутатів у I—IV Державних думах, об’єктивно розкрито тактику деяких партій та особливості їх парламентської роботи (за наявності власного представництва).

Сучасна українська історіографія представлена також ґрунтовними колективними монографіями, окремі розділи яких присвячено українській парламентській репрезентації. Так, у колективній праці «Українське питання в Російській імперії (кінець ХІХ — початок ХХ ст.)», підготовленій Інститутом історії України НАНУ, дослідник О.Коник розкрив склад та особливості роботи селянських депутатів у І—ІІ Державних думах. Підсумовуючи історичне значення їх участі у парламентському процесі, учений цілком вірно констатує, що вона «об’єктивно пішла на користь українському визвольному рухові. Крім елементарного засвідчення самого факту свого існування на політичній (та навіть етнічній) арені Російської імперії, висунення національних вимог іт.п., парламентські виборчі кампанії і робота [українських депутатів] в думах сприяли консолідації нації, давали її політично активній частині необхідний досвід для майбутньої державотворчої діяльності».

У 2003 р. Інститут історії України НАНУ започаткував фундаментальне видання — «Енциклопедія історії України» (голова редколегії В.А.Смолій), у другому томі якого (літери Г—Д) було вміщено довідкову статтю О.Машкіна «Державна дума Російської імперії», де подано загальні дані про час роботи та повноваження парламенту, його політичний склад. Узагальнюючу характеристику виборчого законодавства й аналіз складу та діяльності українського депутатського корпусу І—IV Державних дум Російської імперії подано О.Реєнтом у колективному тритомному дослідженні (надрукованому у 2-х частинах) Інституту історії України НАНУ — «Історія українського парламентаризму: від допарламентських форм організації політичного життя до сьогодення». Паростки парламентаризму в Російській імперії, на думку вченого, було використано українською громадськістю для захисту національних інтересів. Однак при цьому «діяльність українців у Державній думі, — зазначає історик, — не стала, та й, очевидно, не могла стати магістральним шляхом вирішення українського питання та побудови демократичного ладу. Однак вона сприяла консолідації українства, набуттю досвіду політичної боротьби, утвердженню українців серед інших народів як самодостатньої нації зі своїми інтересами, які мають право на широку реалізацію у суспільній практиці». Загалом це дослідження є унікальним енциклопедичним виданням, в якому крізь призму багатовікової історичної ретроспективи показано участь українців у виробленні форм власного політичного життя.

Крім дисертаційних, монографічних та колективних досліджень сучасна українська історіографія питання участі депутатів від українських губерній і міст у роботі I—IV Державних дум представлена великою кількістю різноаспектних наукових статей. Зокрема, заслуговує на увагу стаття О.Реєнта «Українці у Державній думі Російської імперії», яка на сьогодні є єдиною українською науковою студією, де наведено загальні показники соціально-політичного складу депутатського корпусу, що представляв українські губернії й міста, та охарактеризовано головні особливості його діяльності в Державній думі усіх чотирьох скликань.

На багатій джерельній базі побудовано роботи дослідника О.Коника, в яких розкрито соціально-професійний портрет таких категорій парламентарів від українських губерній і міст І-ІV дум, як інженери, професори, селяни тощо. Позитивним результатом появи досліджень цього характеру є актуалізація нового аспекту проблеми, а саме визначення зв’язку між особливостями думської тактики, динамікою парламентської активності та професією депутата.

Розгляд особливостей парламентської роботи окремих діячів, складання їх соціально-професійного портрета є досить важливою науковою перспективою. Однак, зважаючи на те, що досі увага істориків більше концентрувалася на вивченні таких відомих парламентарів, як М.Біляшівський, І.Лучицький, І.Петрункевич, актуальним залишається визначення історичної ролі менш колоритних постатей, пересічних українських депутатів (загальна кількість яких становила 102 особи для кожного скликання). Серед учених, які плідно працюють у напрямі персоналізації проблеми, необхідно назвати чернігівську дослідницю Т.Демченко, наукові інтереси якої зосереджено переважно навколо постаті І.Шрага, його ідейного оточення, а також загалом депутатів від Чернігівської губернії в Державних думах Російської імперії.

У цілому використання підходу соціального конструктивізму, виокремлення із загального обсягу історичної інформації досягнень окремих видатних особистостей, об’єктивне дослідження їх діяльності та визначення місця у загальнокультурному розвитку українських земель у складі Російської імперії дозволяє виявити й вирішити широке коло наукових проблем, і належить до ряду перспективних у плані детального розгляду об’єктивних процесів соціальної дійсності.

Отже, аналіз основних історіографічних досягнень питання участі депутатів від українських губерній і міст у роботі І-ІV Державних дум Російської імперії (1906-1917 рр.) дозволяє об’єктивно оцінити існуючі поліваріативні концептуальні підходи й виявити актуальні напрями його подальшої розробки. Нами було з’ясовано, що історіографія проблеми, започаткована безпосередньо діяльністю законодавчого органу, пройшла у своєму розвитку три головні етапи: 1) 19061917 рр. - історіографія думського (дорадянського) періоду; 2) початок 1920-х - 1991 рр. - історіографія радянського періоду; 3) з 1991 р. - сучасна історіографія.

Суспільно-політичні умови перебування українських земель у складі Російської імперії до 1917 р. обумовили як опозиційний (залежний від партійних уподобань автора) характер більшості публікацій із проблеми, так і їх тематичне спрямування. У дорадянський період спостерігається домінування вивчення діяльності українських фракційних утворень у парламентах перших двох скликань, а також обговорення «холмського питання» у ІІІ думі та заборони святкування 100-річного ювілею від дня народження Т.Шевченка - у ІV думі. При цьому наративна складова помітно переважала над аналітичною.

У радянську добу історіографія проблеми під впливом політичної кон’юнктури стрімко розвивалася в напрямі дослідження портрета соціал-демократичних депутатів (насамперед більшовиків), динаміки обговорення соціальних тем у парламенті та критики позиції ліберально-демократичних партій. У результаті цього фактологічні здобутки за рахунок значного розширення джерельної бази були нівельовані домінуванням монометодології, що на практиці призвело до ігнорування проблеми «українського питання» та окремого вивчення участі в роботі Державних дум депутатів від українських губерній і міст.

Проголошення незалежності України відкрило дослідникам шлях самостійного вибору методологічних принципів історичного дослідження, що у сукупності з наявністю достатньої кількості джерел обумовило появу на сучасному етапі розвитку історичної науки досить широкого кола праць, присвячених діяльності українських депутатів в І-ІV Державних думах Російської імперії. Репрезентуючи найновіші підходи та принципи вивчення, науковці у своїх студіях акцентували увагу на роботі Українських парламентських громад і діяльності окремих відомих депутатів, парламентських дебатах із приводу національного питання.

Проте наявність численних досліджень різних аспектів визначеної теми не дозволяє говорити про її вичерпаність. На наш погляд, перспективними для подальшого вивчення є такі напрями проблеми, як: 1) етносоціальний і політичний портрет депутатів усіх скликань парламенту незалежно від їх політичної орієнтації та ставлення до «українського питання»; 2) суспільно-політична активність парламентарів на регіональному рівні (робота з виборцями); 3) динаміка парламентської діяльності стосовно вирішення питань соціально-економічного та національно-культурного розвитку українських земель, не виключаючи депутатів правих і консервативних політичних поглядів.

Дослідження, яке б повною мірі розкривало наведені аспекти, обов’язково вимагає врахування історіографічних концептів різних історичних періодів, а також має ґрунтуватися на основі матеріалів не лише київських архівосховищ, а й окремих українських регіональних (перш за все Дніпропетровська, Харкова, Одеси) та російських. Проблема повноцінного дослідження питання участі у роботі І-ІV Державних дум Російської імперії (1906-1917 рр.) депутатів від українських губерній і міст є перспективною та особливо нагальною.

The state of development of the problem of participation of members of the Ukrainian provinces and cities in the I-IV of the State Dumas of the Russian Empire (1906-1917) in the historiography was analyzed. Determined the number of features historiographic reconstruction, the main directions, stages and trends of research.