Науково-методичний журнал - Червень 2012

УЧНІВСЬКІ НАУКОВО-ПОШУКОВІ РОБОТИ

Він родом з десятої...

Життю та подвигу Героя Радянського Союзу В. Вайсера присвячується

Сучасна молодь, вивчаючи історію Батьківщини або рідного краю, залишає поза увагою прізвища героїв, причетних до неї. А це ж прізвища людей, яким ми завдячуємо мирним сьогоденням і нашим життям. Усвідомлення цього приходить, на жаль, занадто пізно. Адже про героїв минулого згадують лише перед певними святами. І в цьому не можна нікого звинувачувати, крім самих себе. Ми забули про важливість і велич вчинків звичайних людей. Промовляючи слова «подвиг» і «герой», ми навіть не уявляємо, скільки в них мужності, сили, болю, відчайдушності й патріотизму. Та й взагалі, чи знають подоляни імена своїх героїв? Чи хтось задумується, йдучи вулицею ім. Вайсера, ким була ця людина? Шкода, що в наш час байдужість бере гору навіть над звичайною цікавістю. Але час не стоїть на місці, і вже через п’ять чи й десять років ми просто не зможемо нічого змінити, про щось дізнатися... Допомогти нам зможуть лише книжки, але й там трапляються недостовірні факти, історичні неточності. То чому ж ми марнуємо час? Чому байдуже ставимось до таких важливих речей?

На жаль, зовсім мало інформації про героя-земляка в бібліотеках, занадто суперечливі факти викладено в Інтернет-джерелах. Тому довелося по крупинках відновлювати 22 роки життя Володимира Вайсера.

Хто ж такий Володимир Вайсер і за що він був представлений до звання Героя Радянського Союзу? Щоб отримати відповіді на ці запитання, довелось скористатись матеріалами Центрального архіву Міністерства оборони Росії та поспілкуватись з однополчанами Володимира Вайсера: Семеном Цвангом (комсоргом 2-го танкового батальону 111-ї танкової бригади 25-го танкового корпусу, фронтовим товаришем В. Вайсера), Іваном Нечаєвим (ветераном 25-го танкового корпусу, почесним громадянином м. Новоград-Волинського), Михайлом Шистером (башнером 1-го танкового взводу 111-ї танкової бригади 25-го танкового корпусу), генерал-майором Іваном Івановичем Бабаком (ветераном 25 танкового корпусу).

Велику допомогу надали родичі В. Вайсера - двоюрідна сестра Бетя Криштун та Алла Савицька. Однополчани надали фотоматеріали і поринули у своїх спогадах у ті далекі фронтові роки, коли кожну мить на них чекала невідомість, смерть витала навколо них... А вони ж були такі молоді... І хотілося жити... Пригадали бойові побратими воєнні будні свого товариша. Родичі люб’язно поділилися з нами фронтовими листами та фотоматеріалами з сімейного архіву родини Вайсерів.

Час безжальний до людей. Він відносить у небуття тих, хто знав Володимира Вайсера. Тому важливо було знайти тих небагатьох, хто зберігає у своїй душі спогади про нашого героя-земляка.

Володимир Зельманович Вайсер народився 17 липня 1921 р. у м. Проскурів у єврейській сім’ї. Хайка та Зельман Вайсери з трьома дітьми мешкали на вул. Набережній, 85 (нині це вул.Примакова). Навчався Володимир у школі № 10 (зараз у цьому приміщенні на вул. Проскурівській - міжшкільний навчально-виробничий комбінат). Однокласники пригадують, що він був спокійним сором’язливим юнаком, напрочуд добрим, уникав бійок з однолітками. Його безмежна доброта часто викликала кепкування навіть у друзів. Водночас Володя був дуже товариською людиною, ніколи не ображався і в разі потреби завжди виручав друзів у скрутній ситуації. Успішно завершив навчання в 1939 р. і цього ж року став членом ВЛКСМ. Згідно з новим законом із 1 вересня 1939 р. призовний вік до лав армії було знижено з 22 років до 18-ти. І в 1940 р. Володимир став солдатом. Коли почалася Велика Вітчизняна війна, він з перших же днів потрапив на фронт. Сім’я Вайсерів разом з родиною сестри матері Володимира Іди була евакуйована у м. Ташауз, що в Туркменістані, і тривалий час Володимир не мав зв’язку з батьками. Його спілкування з родиною відбувалося через дядька Миколу Вайсера, що проживав у м. Біробіджані.

У 1942 р. Володимир закінчив Ульянівські танкові курси. 22 листопада 1942 р. у листі до батьків він повідомляє, що отримав людей для навчання, серед яких були його земляки - командир гармати з Ярмолинець та радист із Городка. Разом вони почали служити на одному танку, командиром якого і став Володимир Вайсер.

Безмежна любов до своїх рідних, постійна турбота про них прослідковуються в усіх листах Володимира з фронту. Він часто надсилає родині продуктові атестати і навіть гроші. В одному з листів знаходимо довідку, що він є бійцем діючої армії.

У складі 2-го танкового батальйону 111-ї танкової бригади командир танка Т-34 Володимир Вайсер брав участь в оборонних боях за ст. Чоповичі Малинського району Житомирської області 20 грудня 1943 р.

«Сорок танків типу «Тигр» та «Пантера» танкової дивізії СС «Адольф Гітлер» у супроводі піхоти намагалися оволодіти ст.Чоповичі, щоб надалі вирушити в напрямку м. Києва. Рота, у складі якої бився В. Вайсер, зайняла оборону на станції.

На великій швидкості ворожі танки, відкривши шквальний вогонь з гармат і кулеметів, розвернулися в бойовий порядок і прорвалися до будівлі вокзалу. Усе заволокло вогнем і димом, усегоріло і вибухало.

Танк Володимира Вайсера опинився в центрі непроглядного пекла. За 20 м від нього вів бій командир батальйону капітан Олексій Корольов. Два німецьких танки, підпалених комбатом, уже палали. Корольов узяв на приціл третій і в цей час побачив кілька ворожих машин, що мчать до водонапірної вежі.

— Вайсер! Вайсер! Правіше від тебе три танки. Не прогав, дорогий! - Долинув тривожний голос комбата. Корольов зрозумів, що з проривом на ділянці Вайсера німці остаточно оволодіють залізничною станцією.

Через оглядову щілину Володимир побачив довгу з важким набалдашником гармату і зрозумів, що на нього виходить «Тигр». У лоб його не візьмеш і не станеш чекати, що він сам тобі підставить вразливий бік.

Вайсер миттєво зрозумів, як змусити «Тигр» розвернутися і точним пострілом влучив у гусеницю танка. «Тигр» мимоволі розвернувся боком. Черговий снаряд прошив крупповську хвалену броню. Але раптом із-за палаючого «Тигра» виринула «Пантера» і пальнула по «тридцятьчетвірці». Снаряд зрикошетив по вежі, та Вайсер виявився спритнішим і підкаліберним снарядом запалив і «пантеру».

Під димовою завісою двох палаючих німецьких машин Володимир моментально змінив позицію і опинився з іншого боку водонапірної башти. Міняючи по черзі позиції, він не дав можливості швидко виявити себе, і вів прицільний вогонь по інших танках. Під час одного з таких маневрів і він не уникнув прямого потрапляння німецького снаряда в правий бак машини. Танк Вайсера загорівся. Солдатам, що вели з траншеї вогонь по ворожій піхоті, видно було цей нерівний двобій пораненої «тридцятьчетвірки».

Здавалося, це кінець. Ось-ось вибухне боєукладка. Та раптом з люка з’явився Вайсер. Він міг би залишити машину, щоб врятуватися. Але Володимир вчинив по-іншому. Піском, снігом, кожушком він збив полум’я і знову зник у вежі танка. І ось уже горить третій ворожий танк. По рації звучить захриплий голос Олексія Корольова:

— Так, Володька, так! Бий їх, гадів! - А потім додається тирада нецензурних слів на адресу гітлерівців.

Кількість знищених німецьких машин зростала. А було їх на цій ділянці більше тридцяти. Частину з них взяли на себе капітан Корольов і герой-артилерист Єгоров. Після короткого перепочинку танкова битва розгорілося з новою силою. До неба здіймалися стовпи чорного диму догоряючих машин.

Полковник Грановський повідомляв у штаб 25-го танкового корпусу про хід битви і про подвиг Вайсера. Комкор генерал Анікушкін розпорядився негайно представити Володимира до звання Героя Радянського Союзу. Але подвиг Вайсера ще мав продовження. Сталося те, чого не уникнути в смертельному двобої.

«Тридцятьчетвірка» знову загорілася від прямого потрапляння. Механік-водій і радист були тяжко поранені, а башнер убитий. У комбригівському біноклі з’явилася задимлена фігура Вайсера. Весь у чорній кіптяві з патьоками крові на комбінезоні він по черзі витіг з танка поранених друзів, до яких уже поспішали санітари. Та найнесподіваніше було ще попереду.

Володимир повернувся в палаючий танк, спрямував жерло гармати в цегляну стіну вежі і вистрілив фугасним снарядом. Зворотною вибуховою хвилею збило полум’я, і танк знову ожив. Треба ж було миттєво прийти до такого несподіваного рішення! Цього ніде не вчили. Такого не знали навіть бувалі танкісти. Ще два фашистських танки знайшли свій кінець біля водонапірної башти. Третє потрапляння німецького снаряда в «тридцятьчетвірку» було, на жаль, без відповіді... »

Так розповів про події 20 грудня 1943 р. близький друг Володимира Вайсера, комсорг 2-го танкового батальйону 111-ї танкової бригади 25-го танкового корпусу, інвалід війни, член Спілки письменників Ізраїлю, лауреат премії імені Віктора Некрасова Семен Цанг.

Що ж спонукало 22-річного юнака свідомо піти на смерть?

Одну із причин, на мою думку, ми знайшли в такому листі Володимира Вайсера з фронту: «Я отримав 14.11.1943 р. багато Ваших листів, де Ви повідомляли про смерть мого дорогого батька. Хороші мої, я отримав листи і пролив чимало сліз».

А ось так описано подвиг нашого земляка в офіційному документі - нагородному листі на представлення до звання Героя Радянського Союзу: «Командир танка Т-34 гвардії молодший лейтенант Вайсер під час оборони станції Чоповичі Житомирської області проявив надзвичайну мужність, героїзм і відвагу. 40 танків типу «Тигр» і «Пантера» танкової дивізії СС «Адольф Гітлер» у супроводі піхоти намагалися оволодіти ст. Чоповичі, щоб потім вирушити в напрямку м. Києва. Рота, у складі якої бився т. Вайсер, зайняла оборону на станції. «Битися до останнього дихання, але станції не здати - такий наказ командира бригади», - заявив Вайсер, і екіпаж відкрив точний вогонь по ворогу, двома вистрілами було підбито «Пантеру», але ворожий снаряд підпалив танк героя. Вайсер вискочив з танка, особисто загасив вогонь і знову продовжив нерівний бій. Влучними пострілами було підбито ще один танк і бронетранспортер з піхотою. Ворог зосередив по танкугвардії молодшого лейтенанта потужний вогонь, ворожим снарядом танк був підбитий і знову загорівся, були важко поранені механік-водій і радист-кулеметник. Вайсер вискочив з танка разом з командиром башти снігом та шинелями загасили пожежу, витягли під вогнем противника поранених, надали їм допомогу, після чого знову сіли в машину.

Грізний танк Вайсера вже не міг рухатись, але була справна зброя і живий герой-командир, який продовжував вести бій. Кількома пострілами було підбито «Тигра» і «Пантеру», але нерухомий танк став мішенню, і ворог це зрозумів. Сильний вогонь ворожих самоходок розбив танк і підпалив його, командир башти був тяжко поранений, гвардії молодший лейтенант Вайсер - убитий і згорів разом з танком. Героїчний бій відважного танкіста Вайсера надихнув усіх танкістів на мужнє виконання бойового наказу, ворог з великими втратами був розбитий, станцію не було здано, а через два дні наші частини, вимотавши противника, перейшли в рішучий наступ, щоб вирушити в напрямку Новоград-Волинського. Гвардії молодший лейтенант Вайсер достойний найвищої державної нагороди - звання Героя Радянського Союзу».

Спогадами про В. Вайсера ділиться його двоюрідна сестра Бетя Криштун (ліворуч)

Навіть сухий офіційний текст не зміг приховати важливість і велич подвигу Володимира Вайсера. Це просто неймовірно за допомогою танка Т-34 знищити три важких ворожих танки і близько 50 фашистських солдатів! Увечері 20 грудня 1943 р., коли ворог був відкинутий і бій закінчився, у селищі Чоповичі бойові товариші поховали молодшого лейтенанта В. Вайсера. За мужність і героїзм, проявлені під час оборони ст. Чоповичі, наказом командира 25-го танкового корпусу генерал-майора танкових військ Ф. Анікушкіна 20 травня 1944 р. Володимир Вайсер був нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня, а Указом Президії Верховної Ради СРСР від 25 серпня 1944 р. за мужність і героїзм гвардії молодшому лейтенанту Вайсеру Володимиру Зельмановичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Пам’ять героя-танкіста увічнено. Один з нових танків Т-34 був названий «Володимир Вайсер». Цей танк з боями дійшов до Праги. Тривалий час ним командував лейтенант О. Воловик.

Та найважливішим етапом нашого дослідження стало відвідання місць останнього бою, загибелі та поховання Героя Радянського Союзу В. Вайсера - селища Чоповичі Малинського району на Житомирщині. 20 квітня 2012 р. на славну Малинщину завітала делегація з м. Хмельницького на чолі з керуючою справами Хмельницького міського виконавчого комітету Л. П. Черевченко. Хмельничани відвідали меморіальний комплекс у м. Малині, на алеї Героїв якого встановлено бронзові бюсти десяти Героїв Радянського Союзу, які загинули на території району в роки Великої Вітчизняної війни. Є серед них і бюст нашого земляка.

Живі квіти та грудочку рідної землі поклали учні до підніжжя пам’ятника в селищі Чоповичі, де в братській могилі похований В. Вайсер. На постаменті встановлено танк Т-34 - одну з тих бойових машин, які брали участь в оборонних боях. На броні танка зроблено напис: «Вони зробили все, щоб Вітчизна перемогла. Хай їхні подвиги завжди будуть прикладом для кожного патріота, для майбутніх поколінь». Одна з вулиць селища має ім’я В. Вайсера. Ми пройшлися цією вулицею і побували в музеї Чоповицької гімназії, де ознайомилися з історичними документами, спогадами про бойовий шлях танковогоекіпажу В. Вайсера.

Учні НВК № 10 біля пам’ятника В. Вайсеру

Відвідали ми і найскорботніше та найболючіше для нас місце, де відбувався той страшний бій. На околиці села дотепер височіє водонапірна башта, мов живе нагадування про подвиг нашого земляка. Адже саме завдяки їй Володимир Вайсер зміг збільшити рахунок загиблих фашистських загарбників.

Про подвиг 22-річного юнака, одного із захисників нашого краю, який заради Батьківщини свідомо поклав на алтар перемоги своє життя, повинні пам’тати школярі. Тому колектив НВК №10 прийняв рішення про створення музею В. Вайсера, аби й через 68 років після загибелі подвиг нашого безстрашного земляка став прикладом беззавітного служіння своїй Батьківщині, а учні та вчителі могли пишатися тим, що в стінах їхнього навчального закладу зростав і виховувався такий Герой. А щоб процес створення музею не сповільнився через фінансові труднощі, на сайті навчального закладу створено віртуальний музей В. Вайсера.

Ми повинні усвідомити, що саме завдяки таким людям, як Володимир Вайсер, живемо в мирній країні. Не знати про подвиг свого земляка - просто сором... Ветеранів не стає більше, тому ми зобов’язані цінувати й використовувати кожну хвилину виділеного нам часу. Це той час, який має значимість, адже наступні покоління звинувачуватимуть нас у тому, що ми не використали дорогоцінних хвилин для спілкування з Героями. Можливо, це остання можливість дізнатися правду, почути її з вуст очевидців, установити достовірні історичні факти...

Доля кожної людини - неоціненний скарб для суспільства. Особливо, коли ця людина - єдиний у вашому місті Герой Радянського Союзу, подвиг якого вартий того, щоб про нього пам’ятали. Ми повинні знати імена людей, що здобули нам перемогу, пам’ятати тих, хто зробив це ціною власного життя, пишатися відомими хмельничанами, випускниками свого навчального закладу. Це і є основою виховання сучасної молодої людини. Ми маємо ким пишатися і на кого рівнятися!

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка

Зміст