Науково-методичний журнал - Червень 2012
НАУКОВЦІ - ВЧИТЕЛЕВІ
Володимир Жаботинський та українські національні змагання першої чверті ХХ ст.: цінності Міжетнічних відносин
Нині в науковому історичному середовищі вже не виникає сумніву в багатокультурності та поліетнічності українського соціуму щодо істотного впливу цих чинників на соціальну, політичну, державницьку історію України бурхливого, більшою мірою трагічного ХХ ст. Складовою поліетнічного полікультурного простору України є культура єврейського народу. Історичні долі українців та євреїв склалися так, що ці два народи протягом щонайменше тисячі років жили поруч на одній землі, на українських етнічних теренах. Внаслідок цього історія та культура українського єврейства стали інтегральною частиною історії і культури України. Багато спільного було в історії двох етносів. Як українці, так і євреї тривалий час були недержавними народами власної історії. Євреї, розпорошені по всьому світові, до того ж були не територіальним народом. Саме в таких умовах українські євреї зуміли зберегти мову, власні національні традиції, звичаї та фактично глибокорелігійний спосіб життя.
Багато чого як позитивного, так і негативного у відносинах двох народів протягом минулого століття, як, до речі, і в попередні часи, визначали персоналії. Не є таємницею, що в період Першої світової війни та українських національно-визвольних змагань, у часи Української Народної Республіки українсько-єврейські відносини були надто складними та неоднозначними: від відкритої співпраці у побудові української суверенності - до жахливих ексцесів, єврейських погромів і загибелі ні в чому неповинних людей. Сьогодні ми маємо можливість спробувати усвідомити важку історичну правду про тогочасні міжетнічні відносини на прикладі життя і діяльності яскравого представника єврейського народу, причетного до його історії.
Безперечно, однією з видатних постатей тієї епохи, яка відіграла неабияку роль у відносинах обох народів, був Володимир (Зеєв) Жаботинський - всесвітньо відомий діяч єврейського національного руху - сіонізму. Протягом усього свого життя Жаботинський (1880-1940) відстоював національні й політичні права єврейського народу, боровся проти асиміляції євреїв, за національні та громадянські права свого народу і водночас глибоко поважав, розумів і підтримував інші національні рухи, зокрема український. Він завжди стояв на позиції збереження культури як головного чинника розвитку не тільки єврейського народу, а й інших. Але водночас Володимир Жаботинський наполягав на тому, що єврейська культура має й повинна себе захищати. У сіонізмі Жаботинський майже завжди репрезентував певний бойовий, радикальний напрям. Його національна самосвідомість постійно залишалася найвищого гатунку, та в той же час він розумів національні прагнення інших.
Проте Володимир (Зеєв) Жаботинський не відразу обрав національний напрям. Він прийшов до нього через осмислення становища євреїв у Російській імперії. Безумовно, з Україною Жаботинського пов’язує багато спільного. Саме це спільне і допомогло йому зрозуміти важливість боротьби за національні права як єврейського народу, так і українського.
Володимир Жаботинський народився в Одесі, у зрусифікованій єврейській родині, здобув добру освіту, уже в гімназійні роки знав європейські мови та мову іврит (отже, не зовсім асимільованою була родина Жаботинських. - А. П.). Після гімназії був редактором одеських газет. Деякий час проживав за кордоном, де відвідував лекції в європейських університетах. Займався літературною діяльністю: написав пише п’єси та вірші, перекладав класичні твори. Перекладені ним твори Едгара По російською мовою належать до найкращих зразків перекладу. На його літературний талант звертали увагу видатні російські письменники й критики.
Антиєврейські акції російського царату, що відбувались на початку ХХ ст., справили на єврейську національну самосвідомість Володимира Жаботинського. На той час в імперії значно посилився антисемітський рух, таємно інспірований і підтримуваний царською адміністрацією. Кривавий погром у Кишиневі в квітні 1903 р., який передував страшній погромній хвилі, що прокотилася в 1905-1906 рр. спочатку в Києві та Одесі, де вбивали єврейське населення в одні й ті самі дні (18-21 жовтня 1905 р.) під контролем поліцейських губернаторів за вказівкою з Петербурга, а потім і по всій імперії, переважно на українських теренах. Ці погроми викликали обурення в усьому світі, а в Російській імперії - зростання єврейського національного руху, активним учасником якого став Жаботинський. Першою його акцією як сіоніста була участь у створенні загонів єврейської самооборони в Одесі.
Намагаючись широко відобразити єврейські погроми в літературі, Жаботинський почав перекладати російською мовою вірші великого єврейського національного поета Хаїма Нахмана Бяліка (який, до речі, народився на землях Волині. - А. П.). Визначним його перекладом з івриту (давньоєврейська чи гебрайська мова. - А. П.) є поема «Сказання про погром» (інша чи, навпаки, перша назва цього твору Бяліка - «Місто різні»). Це вражаючий документ людського злочину проти людей. Протягом двох квітневих днів 1903 р. 49 осіб померли жорстокою нелюдською смертю від рук людей, які вважали за потрібне замордувати єврейського чоловіка, жінку, хлопчика чи дівчинку, часто не усвідомлюючи, що вони роблять...
Ось що розповів голова єврейської громади Молдови Теодор Магдор під час зустрічі з ним у 2007 р. «.Мені розповідали старі люди, що пам’ятають ці жахи. Царська урядова комісія працювала в місті. Під час допиту одного з погромників запитали, навіщо він до смерті забив свого сусіда Хаймовича. Його питали:
— Скільки років Ви з ним поруч жили?
— Близько тридцяти.
— Він Вам зробив щось погане?
— Ні… Він був дуже доброю людиною.
— Які у Вас були стосунки з ним?
— Дуже добрі, він допомагав мені та моїй родині, його жінка виховувала моїх дітей.
— Навіщо ж Ви його вбили?
— ...Не знаю.
Для Жаботинського Кишинівський погром став межею, за якою він для себе остаточно вирішив усе своє свідоме життя боротися за національні права єврейського народу. До речі, на фундатора сіоністського руху Теодора Герцля, з яким Жаботинський бачився під час сіоністського конгресу 1903 р. у Базелі, цей погром також справив гнітюче враження і ще більше переконав у необхідності створення єврейської держави.
І Жаботинський, і Бялік вбачали в наслідках страшного погрому не тільки невимовний біль власного народу, а й роздираючу душу безпорадність своєї нації. Бялік писав у поемі, що євреї не чинили опору, а як приречені йшли на загибель, поет з болем осуджував свій народ за відсутність опору вбивцям. Саме тому Жаботинський, поділяючи погляди Бяліка, створював загони єврейської самооборони, щоб протистояти погромникам і ворогам. І цим він займався все своє життя, він створював загони, бригади, легіони з вояків-євреїв, загони єврейської самооборони під час подій 1905-1906 рр., у роки Першої світової війни, наприкінці 1930-х років в Америці вже проти нацистської Німеччини. Його головний принцип у житті: єврейська культура, якщо хоче вижити, повинна захищатися.
У публіцистиці Жаботинський звертається до національної теми і закликає визнавати національно-культурні і політичні права як єврейського народу, так і всіх інших народів імперії. Він глибоко вивчає теорію національного питання і за кілька років стає одним з найкращих фахівців у цій галузі. На початку 1900-х років Володимир Жаботинський активно виступав у своїх публікаціях і на захист української меншини на теренах обох імперій, як Австрійської, так і Російської. Він вбачав в історії і культурі обох народів багато спільного. На теренах імперій, за Жаботинським, ці народи може врятувати взаємодопомога.
В одному зі своїх публіцистичних матеріалів він писав: «У чому має полягати українська допомога австрійським євреям? В одному: щоб для єврейства було визнано в Австрії право національної цілісності. На автономію безземельна народність не може претендувати, але вона має право вимагати для себе самоврядування в справах національного побуту й справедливого представництва як у рейхсраті, так і в сеймах; поряд з уже визнаними вісьмома мовами Австрії має бути рівноправною в установах, у суді та школі мова єврейського населення. І коли Східна Галичина нарешті виділиться в окремий автономний край, хай ці права національної меншості збережуться недоторканими і в ній, а також у західній половині, де, крім євреїв, все ж таки залишаться розсіяні серед польської більшості групи українців».
Жаботинський ніколи не заперечував прагнення до свободи, самостійності, суверенності українців (як, до речі, і поляків та інших), але за умови, що вони згодні визнати і підтримати такі самі права і для євреїв. Саме в часи українських національно-визвольних змагань 1917-1921 рр., у часи Центральної Ради уряд Української Народної Республіки зреалізував ідею національно-персональної автономії, у тому числі й для єврейської меншості. Можливо, саме цей факт разом з іншими чинниками сприяв тому, що Жаботинський підтримував українців в їх національних та людських прагненнях.
Особливу увагу в своїй публіцистичній та політичній діяльності Жаботинський приділив українсько-єврейським відносинам у період 1911-1914 рр. Це був час між двома ювілеями Тараса Шевченка: 1911 р. - 50 років після смерті поета; 1914 р. - 100-річчя від дня народження. Тогочасні українські культурно-національні кола намагалися надати ювілеєві якомога вагомішого звучання, і це легко зрозуміти: у той час, коли Україна не мала й натяку на політичну або культурну автономію, Шевченко був символом втілення національних ідеалів, пророком майбутньої української держави.
Збереглися спогади Євгена Чикаленка, відомого українського політичного діяча початку ХХ ст., про виступ Жаботинського в Києві перед українськими громадськими діячами в 1911 р., що характеризують ставлення єврейського патріота до українського народу та його національних устремлінь: «Вчора приїздив з Одеси В. Жаботинський, відомий сіоністський публіцист. Приїхав він навмисне, щоб порозумітися з керманичами української преси. На зібранні в українському клюбі, в довгій і чудовій промові він доводив, що потреби жидів-сіоністів і взагалі жидів-націоналістів цілком ідентичні з потребами українців, і в них поки що одні завдання та однакові вороги... як у них на черзі боротьба з обрусителями та полонізаторами, так і в нас, а черезте нам треба координувати нашу діяльність. Тепер, коли поляки планують обмежити жидів у правах при заведенні в Польщі самоврядування, треба спільно нам в нашій пресі доводити, що поляки скрізь, де вони мають силу, гнітять всі слабші нації; так було в старій Польщі, де вони гнітили українців, білорусів, литовців, так і тепер у Галичині вони гнітять українців і тих жидів, що бажають бути жидами, а не поляками «Мойсеєвого визнання». Жаботинський обіцяє, що сіоністська преса, яка ведеться жаргоном та старо-жидівською і російською мовами, буде провадити думку, що жидам треба звернути увагу на українців та український рух і не бути обрусителями, бо український рух має майбутнє, і колись настане час, коли жиди пожаліють, що йшли разом зобрусителями».
Загалом у період 1911-1914 рр. В. Жаботинський часто висловлювався на підтримку українського національного руху в своїх численних статтях, публікаціях і виступах, оскільки був переконаний у спільності історичної долі українців та євреїв. Він відчував потребу обох народів у суверенному житті.
Щодо постаті Тараса Шевченка, то Жаботинський вбачав у ньому символ українства, яким для євреїв у ХХ ст. став Бялік. Жаботинський писав про Шевченка: «Шевченко - національний поет, і саме в цьому його сила. Він дав і своєму народові, і всьому світові яскравий, непохитний доказ того, що українська душа здатна до найвищих злетів самобутньої культурної творчості. Шевченко залишиться тим, чим створила його природа: сліпучим прецедентом, який не дозволяє українству відхилитися від шляху національного ренесансу».
Безперечно, переконливим підтвердженням особистої участі Жаботинського в побудові позитивних українсько-єврейських відносин є підписання акта чи договору з представником уряду УНР в еміграції.
У 1921 р. Жаботинського обирають до складу керівництва Всесвітньої сіоністської організації (ВСО).
На ХІІ Сіоністському конгресі в Карлсбаді у вересні 1921 р. Жаботинський зазнав різкої критики з боку деяких делегатів конгресу, що стало початком його відкритого конфлікту з керівництвом ВСО. На цьому ж конгресі Жаботинський зустрівся з представником уряду (на той час вже емігрантського) Української Народної Республіки Максимом Славинським, з яким він товаришував в юнацькі роки в Одесі, і уклав з ним угоду про створення при українській армії єврейської збройної сили - жандармерії - для оборони єврейського населення від можливих погромів у разі нового вторгнення українського війська на територію підрадянської України... Ця угода викликала зливу нападів на Жаботинського з боку його політичних противників. Незабаром відносини між Володимиром Жаботинським і ВСО погіршилися вкрай, і він вийшов зі складу організації.
В. Жаботинський все життя вважав, що єврейська культура має бути захищеною власним народом, і протягом усього свого життя робив все можливе для цього. Водночас він усвідомлював, що національні інтереси інших народів, і особливо меншин, потрібно також відстоювати і підтримувати у їхній боротьбі за незалежність, спільність історичних шляхів. Українське питання посідало в творчості Жаботинського одне з провідних місць. Безпристрасний борець за долю свого народу, громадський і політичний діяч, талановитий публіцист Володимир (Зеєв) Жаботинський своєю діяльністю сприяв добрим відносинам двох народів - єврейського та українського.
