Науково-методичний журнал - Червень 2012
ВИКОРИСТАЙТЕ НА УРОЦІ
Духовне життя в українських землях наприкінці ХVIII - у першій половині XIX ст.
Анотація. У статті розкриваються способи реалізації культурологічного змісту на уроках історії України на прикладі зазначеної теми. Автор висвітлює особливості тем культури в структурі курсу історії України.
Ключові слова: гуманізація, культуровідповідність, духовні цінності, культурологічний підхід, полікультурність.
Гуманізація освіти — один з основних засобів заповнення духовного вакууму, що з’явився після розпаду старих ідеологічних схем. Нині відбувається знецінення освіченості та інтелектуальної діяльності.
Культуролог Н. Миропольська з цього приводу зазначає, що «в умовах перехідного суспільства, яке ще повністю не створило виховного ідеалу і не встановило сценарію свого розвитку, потрібно знайти відповідь на запитання «Як це зробити?».
Втративши атрибути минулого життя, ми ще не знаємо, що отримаємо взамін. Створення нових і руйнація старих цінностей культурного середовища - об’єктивний процес. Культура має свої потужні внутрішні змістові резерви, якими здатна не тільки підсилити й осучаснити засоби освіти, а й спрямувати свідомість, прагнення людини до активного розв’язання її ж проблем у новому тисячолітті.
У найважчі часи причиною всіх бід називають культуру - в усіх сферах нашого життя це поняття набуває особливого значення. Воно не сходить зі сторінок преси, вживається у промовах політичних діячів, філософських і теоретичних трактатах.
Лунають заклики щодо підвищення культури спілкування, відродження національної культури. Виявлено, що, оволодіваючи навчальними дисциплінами, учні не повністю усвідомлюють наявність зв’язків між мистецтвом та історичним, природним, соціальним, національним і культурним середовищем життєдіяльності людини. Недостатньо звертається увага на усвідомлення учнями власної причетності до художніх традицій свого народу, потреби у творчій самореалізації та духовно-естетичному самовдосконаленні, реальної відповідальності за збереження національних культурних надбань.
Проблемі висвітлення питань культури в шкільному підручнику приділяли велику увагу радянські вчені: А. Вагін, Н. Сперанська, Г. Косова, В. Васильєва, І. Карпов, І. Підлуцький, Г. Цвікальська. Методиці викладання культурологічних аспектів в історичній освіті присвятили свої праці сучасні українські та російські вчені: О. Гісем, К. Ігнатова, М. Загладін, Н. Загребельна, М. Короткова, І. Коляда, Ю. Малієнко, П. Мороз, М. Рябцев, М. Шабельникова. У публікаціях висвітлюються нові освітні технології, ефективні методи викладання культурологічних курсів, авторські моделі їх реалізації в навчальних закладах різного типу.
Вагомий внесок у розвиток етнопедагогіки, зокрема щодо з’ясування етнокультурних чинників формування змісту шкільної освіти, у т. ч. й історичної, зробили українські вчені: Н. Волошина, Б. Кобзар, Т. Мацейків, М. Стельмахович, А. Приходько та інші.
Культура - середовище, де відбувається становлення людини. Довести цю істину мають саме уроки історії, на яких розглядається процес розвитку людства, культури, цивілізації. Цінність уроків історії в школі на сучасному етапі полягає не тільки в знаннях, закладених учителем, а скоріше в засобах самостійного отримання учнем історичних знань.
У чому ж особливість уроків культури, що входять до складу шкільного курсу історії?
1) саме на уроках культури шкільного курсу усвідомлюється історична епоха, втілена в образах різних видів мистецтв;
2) розвиваються і поглиблюються поняття про культуру як сукупність досягнень суспільства в духовному житті, уміння застосовувати історичні знання і практичний досвід;
3) уроки культури в шкільному курсі історії є основою естетичного виховання, способом вироблення моральної оцінки;
4) вони сприяють вихованню в учнів національної свідомості, патріотичних почуттів, етичних та естетичних смаків, моральних принципів;
5) саме уроки культури дають можливість посилити важливість регіонального компонента у вивченні історії;
6) вивченням культури ми традиційно завершуємо вивчення історії певного періоду. Погодимося зі Ржепецьким, який зазначає, що, вивчаючи культуру цього періоду, ми ніби підбиваємо підсумки розвитку суспільства, частини історичної епохи, даємо загальну підсумкову оцінку цього розвитку.
Слід зазначити, що культурологічні теми на уроках історії є методично складнішими від інших. Необхідно відібрати й систематизувати наочний матеріал, що має велике пізнавально-виховне значення; розкрити художній зміст, показати естетичне значення того чи іншого твору.
Наголосимо на кількох методичних аспектах уроків з історії культури.
По-перше, широке використання наочності для усвідомленого сприйняття художнього образу можливе тільки за умови поєднання її зі словом учителя.
По-друге, історико-культурні теми вирізняються великим універсалізмом порівняно з економічними та соціально-політичними темами.
По-третє, вивчення історико-культурного матеріалу потребує від учителя посиленої підготовки, знання мовної характеристики твору мистецтва.
По-четверте, історико-культурні теми мають велике духовне значення: посилюють дух патріотизму, національної гордості, честі, гідності. Етична роль мистецтва полягає в тому, що воно виховує високі моральні ідеали. За влучним висловом С. Кучинської: «Краса - рідна сестра моралі».
По-п’яте, саме історія виявляє та аналізує культурний прогрес: розуміння творів мистецтва змінюється від епохи до епохи. Кожне нове покоління усвідомлює явище світової і вітчизняної культури, виходячи зі своїх власних, сучасних уявлень про них. Тому культурні цінності є вічними і постійно збагачуються та доповнюються новими гранями художнього змісту.
Як пише С. Кучинська, «історична дистанція в часі дає можливості виявити, осягнути, реконструювати та інтерпретувати мистецькі цінності минулого, подивитись глибше на художні твори сучасності, зрозуміти складні проблеми сьогодення культури».
Історія свідчить, що саме Україна з її старовинною культурою в усі часи була краєм, де відбувався процес створення духовних цінностей, що характеризується унікальним, художнім значенням. Кристалізація національно-самобутніх стилів у поєднанні зі світовим мистецьким досвідом являє собою величезний континент неперевершених зразків художньої культури, сповнених безмежно глибокого змісту. Питання культури на уроках історії вивчаються із застосуванням міжпредметних зв’язків з уроками образотворчого мистецтва, літератури та музики; а вміння учнів давати характеристику пам’ятником культури залучає їх до естетичної діяльності.
Для вивчення теми «Духовне життя в українських землях наприкінці XVIII - у першій половині ХІХ ст. Образотворче мистецтво, архітектура, музика» ми обрали урок-екскурсію, бо саме така форма дає можливість комплексно застосовувати методи навчання, збагачує знаннями учнів і самого вчителя, допомагає виявити практичну значимість знань, ознайомити учнів з досягненням науки,є ефективним засобом їх виховання, розвитку емоційної сфери.
Уроки культури зумовили нові типи навчання. Досвід зарубіжних та вітчизняних колег свідчить, що інтерактивні методи навчання найкраще сприяють інтенсифікації та оптимізації навчального процесу, дають можливість розвивати творчі здібності та особисті якості учня, оцінити роль знань, відчути взаємозв’язок різних наук, сприяють розвитку самостійності учнів. Інтерес до уроку зумовлюється і незвичайною формою його проведення.
Розвитку мислення й художньої творчості учнів сприяють такі форми роботи, як екскурсії в музеї, до історичних пам’яток, організація шкільної художньої виставки, підготовка тематичних вечорів.
Урок-екскурсія в академію мистецтв
Підготовчий етап:
• учитель виступає в ролі голови Академії мистецтв і розповідає про роботу секцій: музичної, архітектурної та живопису;
• учні об’єднуються в групи: екскурсоводи та історики-сучасники;
• кожна група отримує випереджувальне завдання з теми.
Завдання уроку:
» розкрити зв’язок суспільних перетворень з художньою культурою та її роль в утвердженні прогресивних ідеалів;
» висвітлити велич життя і творчого подвигу видатних митців XVIII - першої половини ХІХ ст.;
» сформувати в учнів музично-естетичні інтереси, виробити в них самостійне творче ставлення до мистецтва; систематизувати художні знання учнів, здобуті на уроках музики, літератури й образотворчого мистецтва, розширити і поглибити ці знання;
» виховувати в учнів інтерес і повагу до культурно-історичних пам’яток українського народу, шанобливе ставлення до культурної спадщини інших народів світу.
Обладнання: слайди, репродукції картин Т. Шевченка, І. Сошенка, Д. Левицького, В. Боровиковського, В. Тропініна; ілюстрації зображень архітектурних споруд; аудіозаписи уривків музичних творів.
Тип уроку: застосування знань, умінь, навичок.
Мистецтво - це одяг нації.
(Оноре де Бальзак)
План уроку
1. Коротка характеристика стилів художньої культури кінця XVIII - першої половини ХІХ ст.
2. Основні напрями живопису:
а) інтимний портрет (творчість В. Боровиковського, Д. Левицького, В. Тропініна);
б) творчість І. Сошенка, К. Павлова, А. Мокрицького;
в) Т. Шевченко - художник та його роботи.
3. Архітектура в пошуках українського мистецького стилю:
а) класицизм в архітектурі (Ж. Тома де Томон, В. Беретті, А. Меленський);
б) палацово-паркова архітектура (Ч. Камерон, П. Дубровський);
в) пейзажно-архітектурне мистецтво (парк «Олександрія», парк «Софіївка»).
4. Музика в пошуках українського мистецького стилю:
а) музичний фольклор кобзарів, бандуристів, лірників;
б) розвиток хорової музики кінця XVIII ст. (Д. Бортнянський);
в) музичне мистецтво західноукраїнських земель.
Висновок. Органічний зв’язок художньої культури з громадсько-політичним життям.
Хід уроку
Учитель називає тему (з’ясовує при цьому визначення поняття «культура»), мету, перелічує основні завдання уроку, наголошує на важливості вивчення в шкільному курсі історії питань художньої культури. Адже в роки юності формуються смаки, інтереси та ідеали людини, більш зримих обрисів набуває весь склад особистості та її світогляд.
Особливу увагу вчитель звертає на тип цього уроку.
Актуалізація опорних знань та мотивація діяльності:
1. Які основні риси української культури попередньої доби?
2. Назвіть головні здобутки української культури ХVІІІ ст.
Вступна розповідь. Учитель коротко характеризує епоху ХІХ ст., оскільки розвиток мистецтва зумовлюється особливостями певного історичного періоду.
Запитання до класу.
Які історичні події, явища другої половини XVIII - першої половини XIX ст. мали вплив на розвиток культури? Свою думку обґрунтуйте.
Учні мають назвати такі події: вихід друком «Енеїди», національне Відродження в Наддніпрянщині, вплив УГКЦ на національне Відродження підавстрійської України тощо. Бажано, щоб учні, крім українських подій, назвали ще події Французької буржуазної революції, яка рішуче розправилась з феодалізмом та абсолютизмом; пояснити вплив ідей цієї революції на події в Іспанії, Італії та Росії, дали оцінку становленню історичної спільності буржуазної епохи - нації).
Це був період утвердження нового, більш прогресивного суспільного ладу - буржуазного. Як результат - капіталізація, що вплинула на розвиток культури. Складність епохи, жорстокість боротьби нового зі старим відображається в тогочасній культурі, адже передові діячі літератури і мистецтва - це в переважній більшості учасники всіх найважливіших подій. Пояснюючи особливості суспільно-політичного життя в першій половині XIX ст., учитель зазначає, що Україна переживала період національного Відродження, що набрало форми творення нових націй як суб’єктів модерної європейської історії і супроводжувалось процесом пробудження і формування самосвідомості народу, розвитком його духовної культури, прагненням відтворити власне історичне минуле.
Художня література, музика, живопис намагаються звільнитись від впливу церкви, шукають нових форм; їх більше цікавить духовний світ людини, її роздуми, переживання. Художників уже не задовольняють біблійні й міфологічні сюжети, їх приваблює реальне життя, жива природа, звичайна людина. Поширення набувають пейзажі, натюрморти, побутові сцени, у художній літературі дедалі частіше зображується доля окремої людини, з’ясовується її роль у суспільстві.
Складна й суперечлива соціокультурна ситуація спричинила зародження нових художніх напрямів. Культура народу - це частина його історії. Її становлення, подальший розвиток пов’язані з тими самими історичними чинниками, які впливають на становлення і розвиток господарства країни, її державності, політичного й духовного життя суспільства. У поняття культури входить всете, що створено розумом, талантом, руками народу, усе, що виражає його духовну суть, його погляд на світ, на природу, на людське буття, на людські стосунки.
Українська культура складалася як культура всіх етносів, зберігаючи водночас свої регіональні особливості.
Методика формування понять: класицизм, романтизм, реалізм.
В українській літературі й мистецтві XIX ст. провідними стали три загальноєвропейські стилі: класицизм, романтизм і реалізм. Усі вони тяжіли до вищих орієнтирів краси, проте йшли до її досягнення різними шляхами.
Історики-сучасники дають характеристику художнім напрямам (посилюються міжпредметні зв’язки).
Класицизм згідно з просвітницькими ідеалами спирався на універсальні мистецькі зразки, античні й ренесансні естетичні канони. Саме вони визначили його раціонально-логічну зорієнтованість на гармонію з ознаками пропорційності, чіткого членування частин, симетрії, порядку в усьому. Цей стиль яскраво втілився в літературі (трагедії Ж. Расіна, комедії Ж.-Б. Мольєра), музиці (симфонії і сонати Й. Гайдна, В.-А. Моцарта), архітектурі (паркові комплекси королівського Версалю, царського Петергофа), живопису (К. Лоррен, Ж.-Л. Давід), скульптурі (Е.-М. Фальконе).
Романтизм - художній напрям, протилежний класицизму, з переважанням уявного, емоційного, фантастичного; відображає конфлікт між ідеалом і реальністю. Відмовляючись від класичних норм стриманості й суворості, романтизм культивує інтуїтивно-чуттєві поривання людини.
Джерелом натхнення для романтиків слугували національна історія, фольклор. Надмірному практицизму й раціоналізму вони намагалися протиставити емоційно багатий духовний світ людини - особистості яскравої і непересічної, ідеалізували й поетизували природу, історичну минувшину, народний побут і міфологію.
Як літературно-художній напрям романтизм набув поширення в Англії (романи В. Скотта, поезія Дж. Байрона, пейзажі Дж. Тернера), Франції (романи А. Дюма і В. Гюго, картини Е. Делакруа,симфонічна музика Г. Берліоза), Німеччині (новели Е. Т. А. Гофмана, пісні Ф. Шуберта, пейзажі К. Д. Фрідріха), Італії (творчість скрипаля-віртуоза Н. Паганіні), Польщі (поезія А. Міцкевича, музика Ф. Шопена). Надзвичайно яскравого звучання цей стиль набрав у музиці, давши потужний імпульс формуванню національних композиторських шкіл, зокрема в Угорщині (Ф. Ліст), Норвегії (Е. Гріг) та інших країнах. З-поміж різних видів мистецтва, якими захоплювалися романтики, музиці належала пріоритетна роль, адже музика - голос серця - здатна передавати багатство й піднесеність почуттів людини, тобто саме те, що прагнули образно відтворити митці нового покоління. Найхарактернішою особливістю романтичної музики є програмність, часто пов’язана з літературою.
Історик-сучасник продовжує ознайомлювати учнів з характеристикою художніх стилів. «Реалізм - художній напрям, що, на відміну від романтизму, передбачає правдиве художнє відображення людських характерів за різних соціальних обставин. Він виник як реакція митців на науково-матеріалістичну картину світу, характерну для індустріального суспільства. Представники реалізму намагалися правдиво відображувати реальну дійсність, а не вигадувати далекі від життя образи».
Як класицизм і романтизм, цей художній напрям втілився в різних галузях мистецтва - літературі (романи й повісті Ч. Діккенса, Оноре де Бальзака, М. Гоголя, Л. Толстого), живопису (картини Г. Курбе, І. Рєпіна), музиці (опери Дж. Верді, М. Мусоргського), театрі (актори Є. Дузе, М. Щепкін, співак Ф. Шаляпін). Учні згадують знання, здобуті на уроках з інших дисциплін, аналізують їх і систематизують.
Недарма кажуть, що архітектура - душа народу, втілена в камені. (Екскурсовод архітектурної секції перелічує особливості цього виду мистецтва.)
Розвиток українського мистецтва першої половини XIX ст. зумовлений змінами, що відбулися в ньому ще наприкінці попереднього століття. У цей час в архітектурі та образотворчому мистецтві утвердився новий художній напрям - класицизм, що ґрунтувався на античних традиціях
мистецтва Стародавньої Греції та Стародавнього Риму. Бурхливість і динамізм бароко змінилися врівноваженістю й простотою. Основним принципом архітектури стало застосування античної ордерної системи на тлі простих і чітких геометричних форм. У живопису та скульптурі провідного значення набули міфологічні та історичні теми, ідеалізовані зображення людини згідно з стародавньогрецькими та стародавньоримськими зразками.
Таблиця для закріплення матеріалу
Класицизм |
Романтизм |
• Орієнтується на античне мистецтво й міфологію як норму та ідеальний зразок • Тісно пов’язаний з Просвітництвом, спирається на філософію раціоналізму, уявлення про розумну закономірність світу, прекрасну, удосконалену людиною природу • Проявляється в усіх жанрах і видах мистецтва. В архітектурі йому притаманні простота і чіткість форм, наслідування античних зразків, у живопису та скульптурі характеризується врівноваженістю і простотою композиції, у літературі - звертанням до етичних проблем, оспівуванням героїки, логічною чіткістю дій тощо |
• Відображає розчарування в ідеалах Просвітництва, результатах Французької революції кінця XVIII ст. • Намагається протиставити практицизму тогочасної дійсності та усуненню відмінностей між людьми прагнення до безмежної свободи, удосконалення та оновлення. стверджує неповторність людської особистості, самоцінність їїдуховного життя • Охопив усі сфери тогочасного духовного життя, але не став таким універсальним стилем, як класицизм. Значною мірою був художнім суспільним рухом, що відкрив шлях до подальшого розвитку мистецтва в XIX ст. |
Одночасно з класицизмом і на противагу йому наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст. розвивалися такі художні напрями, як сентименталізм і романтизм. Вони виявилися переважно в мистецтві живопису та графіки, у портретному, пейзажному та побутовому жанрах. Сентименталізм і романтизм мають багато спільного. Насамперед це інтерес до духовного світу людини (у тому числі й із нижчих верств суспільства) до її почуттів. Крім того, романтизму властиві ще й певна героїка, прагнення до зображення сильних пристрастей, до свободи особистості.
Архітектура посідала дедалі важливіше місце в суспільстві, зважаючи на зростання міст. За царськими указами 1797 і 1817 рр. розпочалася планова забудова міст і сіл, у центрі яких обов’язково мала бути площа з розміщеними на ній церквами, навчальними закладами і державними установами. Губернські і повітові міста забудовувалися за планом: у кожному визначався адміністративний центр з площею, де споруджувалися урядові установи (Київ, Полтава, Харків та інші). Їх архітектура виділялась серед інших будівель своєю помпезністю. Помітно змінювався зовнішній вигляд міст: споруджувалися монументальні кам’яні будівлі державних установ, навчальних закладів, церкви, палаци. Поступово в містах стали замощувати вулиці і площі каменем або деревом, уводити гасове освітлення; на окраїнах міст виростали фабрики та заводи з прилеглими до них робочими селищами.
Як і в усій Європі, в Україні з кінця XVIII ст. будуються поміщицькі' маєтки з великими парками, пишними палацами й численними службовими приміщеннями. У цих палацово-паркових ансамблях поєднувались ознаки класицизму й романтизму. Саме для романтизму характерним є використання таких декоративних паркових споруд, як гроти, арки, вежі. Для представників колишньої української козацької старшини, яка здобула російські дворянські титули, видатні тогочасні архітектори зводили величні палаци, навколо яких розбивалися романтичні парки. (Учитель історії дає художню характеристику архітектурним творам.)
Мал. 4. Палац К. Розумовського. Батурин, Чернігівська область
Україна здавна славилася палацово-парковою архітектурою, що ґрунтувалася на історичних традиціях і народній майстерності. Серед відомих будівель з парками вирізнявся палац Кирила Розумовського, збудований у м. Батурині на Чернігівщині. Палац було збудовано за проектом архітектора Чарлза Камерона. Це єдиний гетьманський палац, що зберігся до сьогодення.
Один із кращих в Україні садибних комплексів збудовано в 20-30-х роках XIX ст. у родовому маєтку Ґалаґанів у с. Сокиринцях на Чернігівщині. Більшу частину його території займає парк, типовий для доби класицизму. Від європейських парків епохи бароко з їх регулярними низькими насадженнями та квітниками такі парки відрізнялися штучно створеними романтичними краєвидами.
Мал. 5. Палац у маєтку ґалаґанів. сокиринці, чернігівська область
Палац у Сокиринцях, збудований за проектом архітектора Павла Дубровського, — типовий зразок класицизму в архітектурі. Його центральний корпус увінчано банею, фасади прикрашено багатоколонними портиками.
Подібні палацово-паркові комплекси було створено також у Качанівці на Чернігівщині, Білій Церкві (парк «Олександрія») на Київщині; в Умані (парк «Софіївка») на Черкащині та інших місцях.
Мал. 6. Палац П. тарновського. Качанівка, чернігівська область
У багатьох містах збереглися архітектурні пам’ятки класицизму, створені відомими зодчими. Так, в Одесі за проектом Франца Боффо було збудовано Воронцовський палац, Стару біржу, Потьомкінські сходи. Окрасою Києва стали споруди Вікентія Беретті - головний корпус університету, Інститут шляхетних дівчат.
Мал. 9. Київський національний університет імені Тараса Шевченка
З освоєнням півдня України почалася бурхлива забудова Херсона, Катеринослава, Кременчука, Маріуполя та інших міст. У селах дедалі більше будувалося будинки з димоходами й заскленими вікнами, поступово відділялися господарські будівлі від житлових приміщень. На мал. 10-12 зображено найбільш відомі пам’ятки архітектури початку ХІХ ст.
Мал. 12. Потьомкинські сходи до чорного моря. Одеса
Одеський оперний театр побудований в античному стилі архітектором Томазе Томоно Боффо на центральній площі Приморського бульвару. Мельников спроектував напівциркульні будинки державних установ і готель. Разом з Потьомкінськими сходами вони створювали єдиний архітектурний ансамбль.
Важливу роль у мистецтві класицизму відігравала монументальна скульптура. На вулицях і площах міст почали встановлювати пам’ятники, завдяки чому мистецтво скульптури набуло громадського значення. Одним із визначних скульпторів епохи класицизму був Іван Мартос (1754-1835) родом з м. Ічні Чернігівської губернії. Найвідоміший його твір - монумент Мініну і Пожарському на Красній площі в Москві. В Україні скульптор створив надгробки гетьману К. Розумовському в Батурині, генерал-фельдмаршалу П. Румянцеву-Задунайському в Успенському соборі в Києві, пам’ятник А.-Е. Ришельє в Одесі.
Мал. 13. Пам’ятник А.-Е. Ришельє.
Одеса Твори видатного митця вирізняються довершеністю пропорцій, простотою та врівноваженістю композицій, гармонійністю та благородством. Творчість І. Мартоса мала великий вплив на розвиток скульптури в Україні та Росії упродовж усього XIX ст. Яскравий приклад класицизму в скульптурі - пам’ятник князю Володимиру в Києві, встановлений у 1850-1853 рр. на ознаменування хрещення Русі. Його автори - скульптори Василь Демут-Малиновський, Петро Клодт і архітектор Костянтин Тон. Пам’ятник чудово вписується в ландшафт пагорбівправого берега Дніпра. Він є окрасою столиці України і в наші дні.
Мал. 14. Пам’ятник князю Володимиру. Київ
Мал. 15. Портрет фельдмаршала П. Румянцева-Задунайського з надгробного пам’ятника. Київ
У Західній Україні, як і раніше, визначним мистецьким центром залишався Львів. Там працювало багато місцевих і зарубіжних майстрів. Значний вплив на їхню творчість справила віденська художня школа, в якій поєдналися ознаки двох стилів - бароко та класицизм. Великого поширення у Львові в той час набула меморіальна скульптура. Чимало її пам’яток зберігає славнозвісне Личаківське кладовище. Віртуозним майстром цього виду пластики був Гартман Вітвер, який у своїх меморіальних скульптурах втілював образ зажуреної жінки в античному хітоні (алегорія скорботи). До кращих творів Г. Вітвера належать чотири фонтани на площі Ринок у Львові з постатями Нептуна, Діани, Амфітрити й Адоніса.
Відомими майстрами пластичного мистецтва були також брати Антон та Іван Шімзери. Вони прикрасили багато будівель Львова вишуканими скульптурними оздобленнями і, як і Вітвер, створили галерею цікавих меморіальних пам’яток.
Завдання учням. На контурній карті показати пам’ятки архітектури, що зберіглися до наших днів.
Музикою на полотні називають живопис (нова художня зала).
Історик-сучасник. У першій половині XIX ст. активно розвиваються жанри станкового живопису: портретний, історичний, пейзажний та побутовий.
» Анімалістичний - зображення тварин.
» Батальний (від франц. bataille - битва) - жанр, присвячений темам війни і військових походів.
» Побутовий.
» Історичний - присвячений значним історичним подіям.
» Натюрморт.
» Пейзаж.
» Портрет. Поряд з популярним парадним поширюється так званий інтимний портрет.
Основна увага в цьому жанрі зосереджується на правдивому відтворенні зовнішніх і психологічних рис людини.
Творчість двох видатних художників-українців Володимира Боровиковського та Дмитра Левицького відіграла вирішальну роль у становленні російського портретного живопису. А художник Василь Тропінін багато зробив для українського мистецтва.
Екскурсовод. В. Тропінін (1776-1857) був кріпаком, майже двадцять років прожив на Поділлі. Україна, її природа, жителі дали художникові невичерпний матеріал для творчості. В. Тропінін першим із художників звернувся до образів українських селян (див. мал. 26-31 на с. 24). Він змальовував їх з великою симпатією та етнографічною точністю. Один із кращих творів художника цього циклу - «Дівчина з Поділля», на якому він відтворив поетичний образ чарівної дівчини-українки. Вважають, що В. Тропінін написав кілька варіантів портрета Устима Кармелюка. Це образмолодого, вродливого, мужнього, чистого душею українського селянина. Крім портретів художник малював краєвиди села Кукавки, в якому жив, та інших подільських сіл.
Одним із перших художників в Україні, які звернулися до життя простих людей, був Капітон Павлов (1792-1852). Його творчість сприяла розвитку демократичних тенденцій в образотворчому мистецтві. Картину Павлова «Розтирач фарб», доля якої, на жаль, невідо
ма, згадує М. Гоголь у повісті «Портрет». Назви картин «Бондар», «Діти читають абетку», «Хлопчик з голубком» свідчать про звернення художника до так званого жанрового мистецтва, тобто відтворення реальних сцен із життя простих людей.
Учнем К. Павлова був Аполлон Мокрицький (1810-1870), який створив галерею портретів своїх сучасників, переважно людей творчої праці, а також жінок. Його твори позначені духом романтичної піднесеності. До кращих з них відносять «Портрет дружини», портрети М. Гоголя, Є. Гребінки, автопортрет.
Мал. 20. А. Мокрицький. Портрет дружини Марії Мокрицької.
Бути одним з улюблених учнів К. Брюллова і не писати красивих картин, мабуть, неможливо. Саме красою в італійському стилі вирізняється більшість картин живописця, який пройшов добру художню виучку в А. Венеціанова (1832) і в Академії мистецтв у «Великого Карла» (1836-1839).
До закінчення Академії Аполлон Мокрицкий - умілий портретист, який отримує багато замовлень, заробляючи не тільки на життя, а й на поїздку в Італію (1841—1849). Його італійські портрети і пейзажі охоче розкуповуються, стають з часом бажаними експонатами багатьох музеїв Росії. Після повернення з Італії
А. Мокрицький пише портрет преосвященного Никанора, митрополита Новгородського і Санкт-Петербурзького (1849), за який здобуває звання академіка. З 1851 р. художник працює викладачем Московського училища живопису і творення. Його учні - В. Перов, І. Шишкін, І. Прянишников - стали першими живописцями Росії. Його курс естетики, що читався в двох училищах Москви, відвідують багато живописців і любителів. Нарешті, його щоденники і спогади про А. Венеціанова та його школу, про К. Брюллова і нині становлять значний інтерес.
Василь Штернберг (1818-1845) прожив недовге життя, але залишив яскравий слід в українській культурі. Його вважають одним із зачинателів українського пейзажного і побутового живопису.
В. Штернберг народився в Санкт-Петербурзі. Навчався в Академії мистецтв, де познайомився і подружився з Тарасом Шевченком. Особистість Шевченка, його розповіді про Україну глибоко запали в душу молодому художникові. Навчаючись в Академії мистецтв, він виконав кілька портретів поета, а також гравюру «Кобзар з поводирем» до першого видання «Кобзаря» 1840 р. В. Штернберг не раз приїздив в Україну, жив у садибі Г. Тарновського в с. Качанівці на Чернігівщині.
В. Штернберг був обдарованим портретистом, проте з найбільшою силою його талант живописця виявився в краєвидах і побутових сценах. Його твори «Вітряки в степу», «Табун», «Ярмарок в Ічні», «Пастух», «Переправа через Дніпро під Києвом» та інші є реалістичними і водночас поетичними. Він першим з українських художників став зображувати людей на тлі реальної природи.
Картини В. Тропініна
Учитель. Отже, українські митці першої половини XIX ст., долаючи засилля холодного академізму, віддаючи належне таким художнім напрямам, як романтизм і сентименталізм, прокладали шлях реалістичному стилю. Це було основною загальномистецькою тенденцією того часу.
Особливе місце в українському образотворчому мистецтві XIX ст. посідає творчість Тараса Шевченка. Художню освіту він здобув в Академії мистецтв у Петербурзі, де його наставником був видатний живописець Карл Брюллов.
Шевченко-художник зажив слави раніше за Шевченка-поета. Його творчість і в літературі, і в образотворчому мистецтві позначена духом романтизму. Це виявляється в його ставленні до духовного світу людини, її почуттів, мальовничих куточків природи, пам’яток старовини, у прагненні передати у своїх творах певний настрій, стан душі, у зверненні до історичного минулого українського народу, образів видатних особистостей. Уперше в українському мистецтві з такою силою прозвучало глибоке емоційне співпереживання долі простих людей - представників найнижчих соціальних верств. Демократичність - одна з характерних ознак романтизму.
Мал. 32. Т. Шевченко. Портрет Ганни Закревської
Т. Шевченко був живописцем і графіком. Він працював у різних жанрах: побутовому, пейзажному, історичному. Та особливе місце в його мистецькій спадщині посідає портретний жанр. Ще замолоду він став популярним портретистом. Герої Шевченка - його сучасники: чоловіки, жінки, діти. Найбільша витонченість й одухотвореність притаманні його жіночим портретам (Г. Закревської, Є. Кейкуатової та ін.). Найкращі портрети художник створив наприкінці життя. Це образи російського актора Михайла Щепкіна та американського - Айри Олдріджа. Вони приваблюють вільною, невимушеною манерою виконання, глибокою психологічною проникливістю.
Полюбляв Т. Шевченко виконувати й автопортрети. У них він наче намагався зазирнути у власну душу, пізнати себе, осмислити власне життя.
Його перший олійний автопортрет, написаний у 1840 р., овіяний духом романтизму. На ньому зображено молоду, енергійну, сповнену творчої наснаги людину з натхненним блиском в очах. Таким був Кобзар у найкращий період свого життя - у роки першого великого успіху, популярності, сподівань на майбутнє. З автопортретів останніх років на глядача пильним поглядом дивиться людина, яка зазнала тяжких випробувань, проте не занепала духом. На одному з них - «Автопортреті зі свічкою» - художник зобразив себе молодим. Це був погляд у далекі, давно минулі роки, спогад про молодість.
У 1842 р. Шевченко створив велике живописне полотно «Катерина» - своєрідну ілюстрацію до однойменної поеми. Ця картина - абсолютно оригінальний витвір мистецтва, не схожий на жодну картину Шевченка чи будь-якого іншого художника. В її композиції та яскравому колористичному вирішенні простежуються традиції українського іконопису, мистецтва бароко та народної картини. Тема твору також була для того часу незвичною. У ньому Шевченко першим в образотворчому мистецтві возвеличив образ жінки, на яку, за законами тогочасної моралі, очікували лише осуд з боку суспільства та тяжкі життєві поневіряння.
Подорожуючи Україною, митець створив велику кількість рисунків та акварелей. У них реалістично змальовано краєвиди України, сцени з життя народу, в яких бідність, злидні співіснують з чарівною та пишною природою. Широковідомі малюнки цієї серії «Хата батьків Шевченка в Кирилівці», «Вдовина хата на Україні» та ін. На основі художнього матеріалу, зібраного під час подорожі, було написано картини «Селянська родина» та «На пасіці».
Поїздка на батьківщину надихнула митця на створення серії графічних робіт «Живописна Україна». За словами самого Тараса Григоровича, вона мала складатися з трьох частин: 1) видів, відомих красою та історичними спогадами; 2) картин народного побуту; 3) історичних подій. Художник мріяв про створення серії альбомів, але вдалося видати лише перший з шістьма офортами: «Дари в Чигирині 1649 року», «Судня рада», «Казка», «Старости», «У Києві» та «Видубицький монастир у Києві». Ці твори стали значним внеском у розвиток такого виду гравюри, як офорт.
Драматичним етапом у житті та творчості Т. Шевченка був тривалий період заслання. Особиста заборона царя писати і малювати означала для поета й художника втрату сенсу життя, творчу загибель. Упродовж десяти років він був змушений постійно обстоювати власну гідність і право на творчість. Незважаючи на «височайшу» заборону, Шевченко продовжував і писати, і малювати.
Перебуваючи на засланні, Тарас Григорович узяв участь у двох географічних експедиціях. Він створив велику кількість замальовок берегів та островів Аральського моря, виявивши великий талант пейзажиста. У цих творах є реалістична достовірність, ліризм і глибока епічність, і завжди - надзвичайно тонке відчуття різноманітних станів природи. Шевченко віртуозно володів технікою акварелі, якою створено більшість його краєвидів. А ще він став першим художником, який звернувся до життя казахського народу.
Мал. 36. Т. Шевченко. Почаївська лавра з півдня
Мал. 37. Т. Шевченко. Крутий берег Аральського моря
Людяністю та співчуттям сповнені такі його твори, як «Казахи в юрті», «Казахи біля вогню», «Казашка Катя», «Байгуші» та ін.
Наприкінці заслання Т. Шевченко почав працювати над серією малюнків «Притча про блудного сина» (1856-1857), яку вважають однією з вершин його мистецької творчості. Назви окремих малюнків цієї серії - «У шинку», «Програвся в карти», «У хліві», «На кладовищі», «У в’язниці», «Серед розбійників», «Кара колодою», «Кара шпіцрутенами» - свідчать про діапазон їх тем: від нерозважливої поведінки людини — до жорстоких реалій тогочасного суспільства.
Після звільнення із заслання Т. Шевченко оселився в Санкт-Петербурзі, де продовжував займатися живописом і графікою. У 1860 р. рішенням ради Академії мистецтв за великі досягнення в розвитку графіки він був удостоєний почесного звання академіка гравюри.
Творчість Шевченка-художника мала величезний вплив на весь подальший розвиток образотворчого мистецтва в Україні. Як і поезія великого Кобзаря, його живопис та графіка стали могутнім поштовхом до пробудження національної свідомості. Українська тематика стала провідною для митців наступних поколінь. Людину Людиною робить оточення, отож не можна взнати справжнього Шевченка, нічого не знаючи про його побратимів, друзів, недругів.
(Далі буде)
