Вісник - Випуск 43 - 2011

Під тиском Тіто та диктатом Сталіна: як у Болгарії з'явилася "македонська національна меншина"

Під тиском Тіто та диктатом Сталіна: як у Болгарії з'явилася "македонська національна меншина". Стаття присвячена політиці Болгарської робітничої партії (комуністів) у македонському питанні, котра ледве не привела до втрати суверенітету над частиною національної території. Незважаючи на спротив опозиції, яка відстоювала болгарський характер Горноджумайської області, перепис населення 25-31 грудня 1946 р. зафіксував наявність у Болгарії «македонської національної меншини». Автор приходить до висновку: тиск Тіто та диктат Сталіна, які прагнули вирішити македонське питання на внутрішньоюгославській основі або в рамках південнослов'янської федерації, не знімає відповідальності з керівництва БРП(к) за спробу підміни національної ідентичності мешканців Піринського краю.

Ключові слова: Болгарія, Піринський край, македонське питання, національна меншина, ідентичність.

Від часу Берлінського конгресу 1878 p., що породив македонське питання як проблему міжнародних відносин, запал наукових дискусій та політичних пристрастей навколо нього аж ніяк не зменшився. Більше того, за словами одного із учасників цих дискусій, “в історичній науці болгаро-югославські протиріччя з македонського питання набули форми історіографічної війни між Скоп‘є та Софією... Дві історіографії існують паралельно й розробляють докорінно різні історіографічні концепції”.

Це досить точне спостереження повністю стосується обраної нами теми. Увесь пафос авторів із Колишньої югославської республіки Македонія спрямований на те, щоб довести існування “македонської національної меншини” у Благоєвградській області' Болгарії. А їхні болгарські колеги, принаймні з кінця 1960-х pp., дають рішучу відсіч будь-яким зазіханням на національну історію й територію. Мета нашої статті полягає в тому, щоб з‘ясувати обставини виникнення “піринської проблеми” у стосунках між БРП(к) і Комуністичною партією Югославії (КПЮ) й виявити причини надзусиль болгарських комуністів змінити національну ідентичність населення Горноджумайської області, котра, як відомо, увійшла до складу Болгарського царства за підсумками Балканських війн 1912-1913 pp.

Не втягуючись в дискусію щодо етногенезу македонської нації, обмежимося констатацією того, що трансформації “регіонального” македонського націоналізму в “етнічний” до певної міри посприяв Комуністичний Інтернаціонал, що у січні 1934 р. констатував наявність македонської нації та македонської мови, закликавши своїх прихильників до боротьби за утворення “незалежної об‘єднаної македонської республіки трудящих”. Проте це гасло не користувалося підтримкою у Піринському краї, й всі спроби болгарських комуністів підняти “македонську національну свідомість” серед місцевих мешканців зазнавали невдачі. КПЮ також сприйняла лінію Комінтерну, особливо завзято після того, як 1937 р. її очолив И. Тіто. Остаточно партійну програму з національного питання формують червнева нарада 1939 р. та П‘ята конференція КПЮ у жовтні 1940 p., де македонці визнаються окремою нацією на Балканах - “ні серби, ні болгари”. З того часу КПЮ стала розглядати македонське питання як внутрішньоюгославське.

Та якщо у 30-ті роки XX ст. комуністи залишалися маргінальною політичною силою, то на завершальному етапі Другої світової війни в Югославії і Болгарії вони перетворилися на вирішальний чинник суспільних перетворень, оволодівши ключовими важелями державної влади. Причому саме Тіто та його оточенню належить головна заслуга у конструюванні модерної македонської нації на підконтрольній йому території. Головними віхами на цьому шляху стали II сесія Антифашистського віча народного визволення Югославії в м. Яйце 29 листопада 1943 p., що визнала Македонію окремим національним утворенням в рамках майбутньої югославської федерації; проголошення 2 серпня 1944 р. Народної Республіки Македонії (НРМ) як самостійної федеральної одиниці; кодифікація нової азбуки на базі сербської кирилиці та введення з 5 травня 1945 р. нової орфографії і македонської літературної мови на основі прилепсько-бітольсько-охридського діалекту, насиченого сербською лексикою. Добровільно або під страхом репресій, жертвами яких у роки “народної влади” стали до 150 000 носіїв болгарської самосвідомості, переважна більшість мешканці НРМ змінила етнонім “болгарин” на етнонім “македонець”, тоді як сербам, грекам, албанцям, туркам, євреям, куцовлахам не заборонялося зберегти свою національну ідентичність.

Однак метою тітовського керівництва було не лише викорінити болгарський дух в НРМ, щоб назавжди позбавити Софію підстав претендувати на цю територію, але й приєднати до неї інші частини Македонії, що перебували під юрисдикцією Греції та Болгарії. Щодо Егейської Македонії, то це було надто проблематично з цілої низки причин, передусім через “відсоткову угоду” між Сталіним і Черчіллем 9-11 жовтня 1944 p., що залишала Грецію у сфері інтересів західних союзників. А ось вирішення питання про зміну державної належності Піринської Македонії, як і національної ідентичності місцевого населення, в КПЮ вважали можливим.

Уже у вересні 1944 р. Тіто ставить це питання перед Сталіним, а незабаром після приходу до влади у Болгарії уряду Вітчизняного фронту Горну Джумаю та Софію відвідує делегація НРМ на чолі з Св. Вукмановичем-Темпо, що відповідав у югославському керівництві за македонські справи, й в ультимативному тоні висловлюється за негайне приєднання Піринської Македонії до Югославії. Не задовольнившись отриманими у Софії обіцянками всіляко популяризувати ідею вирішення македонського питання у рамках Федеративної Югославії, Св. Вукманович-Темпо і секретар ЦК КП Македонії Л.Колішевські через голову ЦК БРП(к) заохочують створення «македонських національно-визвольних комітетів» й із місцевих партизан формують бригаду “Яне Санданскі”, прагнучи поставити її під свій контроль. Проте цій ініціативі, вкрай небезпечній для болгарського суверенітету, було покладено край завдяки енергійному втручанню Г. Димитрова, що очолював тоді відділ міжнародної інформації ЦК ВКП (б). У радіограмі Тіто з Москви 27 жовтня 1944 р. він настійно просив роз‘яснити “македонським товаришам”, що “зараз не варто ставити питання про приєднання Піринської Македонії” - сьогоднішнє завдання полягає в тому, щоб успішно завершити війну; приєднання «має відбутися на базі попередньої угоди між Югославією та Болгарією». А у листі ЦК БРП(к) югославському керівництву від 2 листопада 1944 р. пропонувалося вирішити проблему у рамках південнослов'янської федерації, прийнявши арбітраж Кремля.

Ця ідея інтенсивно обговорювалася у трикутнику Москва - Белград - Софія восени 1944 р. - зимою 1945 p., однак безрезультатно. Частково через суперечки щодо форми майбутньої федерації між югославським і болгарським комуністичним керівництвом та головним чином через британське “вето”. У січні 1945 р. дипломатичними каналами уряд

В. Черчілля дав зрозуміти Москві, що не допустить утворення будь-якої федерації на Балканах на шкоду англійським інтересам, як і приєднання до Югославії територій Греції або Болгарії на тій підставі, що вони є «македонськими». Британський демарш, підтриманий СІЛА, змусив тимчасово відкласти не лише питання про федерацію, а й підписання договору про політичний і воєнний союз між двома балканськими країнами, на чому наполягав Сталін, але проти чого також категорично заперечували англо-американці. Довелося обмежитися офіційним встановленням дипломатичних відносин у травні 1945 р., посиливши за ініціативою Скоп'є контакти між НРМ і Горноджумайською областю по партійній, громадській та культурній лініям, що су проводжу валося сплеском пропаганди на користь «об'єднання македонського народу». Водночас з Белграду стали здійснювати тиск на уряд Вітчизняного фронту й БРП(к) з метою визнати населення Піринського краю частиною «македонської нації», надавши йому культурну автономію.

Але така постановка питання спочатку викликала збентеження навіть серед партійних функціонерів, покликаних втілити цю ідею в життя. Виступаючи на VIII пленумі ЦК БРП(к), що відбувся у Софії 27 лютого - 1 березня 1945 p., секретар Гороноджумайського обласного комітету Кр. Стойчев заявив наступне: «Я був у Скоп'є й мушу сказати, що народ Горноджумайської області набагато тісніше пов'язаний з болгарським народом, аніж ... з народом Вардарської Македонії. Через поділ, що продовжувався десятки років, склалася традиція спільної боротьби македонського населення у Вардарській Македонії з іншими югославськими народами. У нас інші традиції... Ми у Скоп’є більшою мірою відчули себе гостями, ніж якби поїхали до Варни». И далі: «Якщо уявимо собі Горноджумайську область окремо від болгарського народу, то це для Горноджумайщини неприйнятно». І справді, згідно зібраних Союзною контрольною комісією даних, тут на площі в 6790 кв. км мешкали 303718 чол., із яких переважна більшість (296315), у тому числі біженці з Егейської Македонії, вважали себе болгарами (інші - цигани, турки, євреї, албанці й т. д.).

Незважаючи на це, вище керівництво БРП(к) навесні 1946 р. підтверджує перед югославською стороною намір виокремити населення Піринського краю у «македонську меншість», хоча й чудово розуміє, що це стане першим кроком до приєднання області до НРМ. Певні сумніви у доцільності відверто проюгославської політики висловлював лише В. Поптомов, що відповідав у Політбюро ЦК БРП(к) за цю ділянку роботи. Посилаючись на марксистську тезу про підпорядкованість національного питання завданням революції й інтересам «народної демократії» на Балканах, він закликав не рубати з плеча. «...У Піринській Македонії населення не відчуває себе пригніченим, - писав він Г. Димитрову 10 квітня 1946 р. - Встановити для цього населення режим національної меншини (примусити читати й писати на прийнятій зараз у Македонській державі македонській мові) буде виглядати штучно, надумано, буде сприйматися швидше як навмисні дії зверху, що не рахуються з волею й настроєм населення». А тому, на його думку, «серед македонської еміграції, як і серед населення Піринської Македонії, передчасно й нетактовно ставити питання: македонці ви чи болгари. Не тактовно й вести пропаганду, переконуючи їх називати себе македонцями. Це питання сьогодні не є актуальним для македонців Болгарії». У підготовленій для Г. Димитрова довідці про югославську політику в Гороноджумайській області, датованій 21 травня 1946 p., він оцінив як недалекоглядну позицію Белграду, де прагнули якомога швидше вирішити питання про Піринську Македонію на свою користь, не беручи до уваги наслідки такого розвитку подій для болгарської «народної демократії».

Однак Г. Димитров був пов'язаний у македонському питанні рішеннями Комінтерну й зобов'язаннями перед Тіто, котрий, до того ж, не бажаючи відкладати справу у довгу шухляду, апелював до Сталіна. Для радянського лідера ФНРЮ тоді була набагато важливішим партнером на міжнародній арені, аніж Болгарія, й тому у дискусії, що зав'язалася напередодні Паризької мирної конференції між «братерськими» балканськими партіями, вирішив підтримати Тіто. На таємній трьохсторонній радянсько-болгарсько-югославській зустрічі у Кремлі, яка відбулася 7 червня 1946 p., «вождь народів» буквально продиктував Г. Димитрову, В. Коларову і Т. Костову: «Необхідно дати культурну автономію Піринській Македонії у рамках Болгарії... Автономія буде першим кроком до возз'єднання Македонії, з чим за нинішньої ситуації поспішати не варто». «Те, що у населення не розвинута македонська свідомість, нічого не означає, - цинічно додав кремлівський диктатор. - І у Білорусії не було такої свідомості, коли її проголосили радянською республікою. А потім виявилося, що справді є білоруський народ».

Враховуючи ієрархію міжпартійних відносин, успадковану від комінтернівських часів, болгарські чільники «взяли під козирок». Наскликаному 10 серпня 1946 p. X розширеному пленумі ЦК БРП(к) Г. Димитров, окресливши перспективу об'єднання усіх македонців, пояснив суть політики партії щодо населення Піринського краю: «Воно вже зараз мусить виявляти себе як частина македонського народу, котра має бути приєднана до Народної Республіки Македонії». З цією метою ним була запропонована програмам заходів, що знайшла своє відображення у резолюції пленуму з македонського питання. У ній членам партії настійно рекомендувалося вже зараз систематично працювати в інтересах культурного зближення цього краю з НРМ, популяризувати у його середовищі македонську мову і літературу, знайомити з історією македонського народу, котра викладається у школах Македонії, полегшити прикордонний режим між югославською Македонією та Піринським краєм, вжити «низку інших заходів по лінії культурної автономії, які б сприяли розвитку національної самосвідомості македонського населення й полегшили б його об'єднання з основною частиною македонського народу в НРМ».

Втім, резолюція з македонського питання X пленуму ЦК БРП(к), доведена 17 серпня 1946 р. до відома Тіто, так і не була оприлюднена, оскільки розголошення її змісту знизило б рейтинг комуністів напередодні жовтневих парламентських виборів. Доки існувала політична опозиція, з громадською думкою слід було рахуватися. Тому з рішеннями пленуму були ознайомлені лише комуністи. Окрім партзборів різного рівня, обласний комітет БРП(к) в Горна Джумая організував місячні курси з македонського питання, де роз'яснювалась нова політика керівництва. З осені 1946 р. місцеві парторганізації повністю підпорядкували свою пропагандистську діяльність завданню вкорінення «македонської національної свідомості» серед населення усіх п'яти околій Горноджумайської області, психологічно готуючи його до запровадження культурної автономії, що передбачало зміну національної ідентичності. Причому вся ця бурхлива діяльність супроводжувалась агітацією за негайне приєднання Піринського краю до НРМ, що, всупереч офіційній позиції ЦК БРП(к), стало розглядатися чи не як попередня умова болгаро-югославського зближення і створення південнослов'янської федерації.

Звичайно, така активність комуністичних агітаторів і пропагандистів не залишилася непоміченою опозиційними силами. Кожна з них висловила свою позицію з національного питання, що кардинально розходилася з лінією комуністів, а тому розглядалася останніми як прояв «великоболгарського шовінізму». Думку Демократичної партії 14 листопада 1946 р. резюмувала газета «Знаме»: «Для нас, болгарських громадян, котрі мешкають у Горноджумайській. Свєговрачській, Петричській, Разложській і Неврокопській околіях, й для усього болгарського народу не існує питання про Піринську Македонію, як не існує македонського національного питання, оскільки не існує ані македонського народу, ані македонської нації». «Традиційно пов‘язане боротьбою проти турків і греків, населення Горноджумайської області завжди почувалося невід‘ємною частиною болгарського народу...» - зазначалося у передо виці «Народно земледелско знаме», органі БЗНС - «Нікола Петков», за 19 листопада 1946 р.. Обраний за списком цієї партії до Великих народних зборів від Неврокопського виборчого округу Б. Чарджієв 13 грудня 1946 р. виступив з депутатським запитом до прем‘єр-міністра Г. Димитрова про відповідність урядовому курсу кампанії, що розгорнулася у комуністичній пресі, на шпальтах якої стверджу валося: «...македонська еміграція і населення в Горноджумайській області являють собою “македонську меншість” неболгарського походження», що «має приєднатися до Македонської Народної Республіки в кордонах ФНРЮ».

Своєрідну відповідь на цей запит опозиція отримала під час перепису населення 25-31 грудня 1946 p., котру комуністи розглядали крізь призму боротьби зі своїми політичними супротивниками, що обстоювали болгарський характер населення Піринської Македонії. На мешканців краю було здійснено безпрецедентний моральний, політичний й адміністративний тиск з метою примусити їх відмовитися від своєї національності в ім‘я вищих державних інтересів - «миру на Балканах і болгаро-югославської дружби». За кілька днів до початку перепису бюро обласного комітету БРП(к) по узгодженню з ЦКухвалює записувати усіх, болгаро-мохамедан (помаків) включно, «македонцями». Що стосується графи «розмовна мова», було прийнято соломонове рішення: населення міст переважно мало вказувати «болгарська», а сіл - «македонська». У підсумку, з огляду на спротив населення, із 252 575 осіб, охоплених переписом у Горноджумайській області, 63,6% (160 641) записали «македонцями», причому у Свєтоврачській і Петричській околіях, де контролери та міліціонери були особливо наполегливими, таких виявилося 82,1% і 91 % відповідно. Щоправда, понад 80% «македонців» (131954 особи) рідною мовою назвали болгарську, а «македонську» - головним чином дисципліновані комуністи, проте суті справи це не змінювало.

Ось так у Болгарії з‘явилася «македонська національна меншина», що стало «законною» підставою для запровадження у Горноджумайській області наприкінці 1947 р. «культурно-національної автономії». І хоча радянсько-югославський конфлікт 1948-1949 pp. завадив довести задум до логічного завершення - передати Горноджумайську область (на тих чи інших умовах) під юрисдикцію ФНРЮ, цей нерозважливий вчинок створив передумови для постійного втручання сусідньої держави у внутрішні справи Болгарії під приводом захисту прав «македонської національної меншини». Не даремно у сучасній болгарській історіографії цей процес принизливих для національної гідності поступок, необдуманих і поспішних дій, сліпого підпорядкування чужим інтересам розглядається як одна із найганебніших сторінок в історії БРП(к)/БКП та болгарської держави після 9 вересня 1944 року.