Вісник - Випуск 43 - 2011

Етнографічні групи лемків, бойків та гуцулів у сучасній історіографії

Етнографічні групи лемків, бойків та гуцулів у сучасній історіографії. Стаття присвячена розгляду в сучасній історіографії проблем історії етнографічних груп українців - бойків, лемків, гуцулів. Проаналізовано доробок окремих дослідників та етапи розвитку наукових студій. Вказано, що не зважаючи на існуючу наукову літературу, що обґрунтовано визначає статус вказаних етнографічних груп як складову українців, продовжують існувати міфи про окремий русинський етнос. Отже політичне русинство - проект організації сепаратистського руху.

Ключові слова: бойки, гуцули, етнографічна група, історіографія, лемки, політичне русинство, русини.

Сучасна історична наука досліджує не лише окремі етноси в цілому, а й етнографічні групи у їхньому складі, що зберігають діалектичні відмінності та особливості традиційної матеріальної та духовної культури. Особливу увагу дослідників привертають етнографічні групи українців у Карпатському регіоні, а саме лемки, бойки, гуцули. Наукові дослідження цих груп українців, частина яких до того ж проживають за межами України, мають інтердисциплінарний характер, ними займаються історики, етнологи, мовознавці, культурологи - як українські, так і зарубіжні. На жаль, сьогодні в Україні етнічні процеси з важливої наукової проблеми часто перетворюється на засоби політичної боротьби, спрямовані на протиставлення її окремих регіонів. Зокрема, у новітній історіографії більше місця посідає тема «політичного русинства», ніж аналіз особливостей матеріальної й духовної культури українських етнографічних груп.

Історіографія проблем історії та культури етнографічних груп лемків, бойків і гуцулів, їхньої етнічної ідентичності та виникнення «політичного русинства» побіжно висвітлювалася в окремих працях сучасних українських дослідників, однак узагальнююче дослідження з цієї тематики відсутнє, що й визначило актуальність даної роботи. Не претендуючи на повне висвітлення цієї широкої наукової теми, запропонована праця має на меті частково заповнити цю лакуну.

Сучасні дослідження вказаної тематики опираються на наукову спадщину українських та зарубіжних науковців XIX - початку XX ст. І. Фогорошія, П. Й. Шафарика, І. Вагилевича, О. Бодянського, Я. Гсловацького, О. Духновича та інших. Наприкінці XIX ст. завдяки невтомній діяльності В. Гнатюка, І. Франка, 3. Кузелі етнологічні студії західноукраїнських земель набули стрімкого розвитку. Цією проблемою опікувалися й видатні представники української науки з Наддніпрянщини, зокрема, П. Чубинський та Ф. Вовк. Своїм науковим доробком антрополог Ф. Вовк довів існування єдиного антропологічного типу українців, при збереженні окремих територіальних особливостей. Ґрунтовний аналіз наукової спадщини вчених XIX ст. міститься в історіографічних розвідках В. Білоусата, Я. Дашкевича.

Величезний матеріал з історії, культури та етнографії гуцулів, бойків, лемків відкривають нам наукові студії австрійських учених Б. Гакета та Р. Ф. Кайндля. Одна з найвідоміших праць Р. Кайндля - «Гуцули: їх життя, звичаї та народні перекази». Д. Дорошенко називав цього чернівецького професора “найзаслуженішим і найпродуктивнішим німецьким дослідником життя українського народу в Австро-Угорщині». Кайндль, котрий хоча і стояв на позиціях німецького культуртрегерства, аргументував автохтонність місцевого українського населення, навів чисельні факти, що підтверджу вали самобутність та багатство його культури. Інший австрієць Г. І. Бідерманн у своїх працях, переконливо доводив, що основою спроб як правлячих кіл Росії, так і польських політичних кіл схилити українців на свій бік, стало заперечення права українців бути самодостатньою нацією (eine Nation fur sich sein). Зростання тиску з боку цих сил він пояснював намаганням втримати владу над українцями, які в цей час динамічно стверджувалися як окрема нація. Одночасно науковець виступив із критикою австрійського уряду за самоусунення від розв’язання українського питання і нерозуміння його важливості. Творчий доробок Г. І. Бідерманна став об’єктом вивчення львівського науковця А. Вовчака.

У радянський період найбільш плідною для досліджень виявилася доба «українізації», однак її розвиток був примусово загальмований на початку 30-х pp. XX ст. Радянська історіографія під тиском комуністичної ідеології залишила поза увагою складні проблеми історії та формування ідентичності етнографічних груп українців, роблячи наголос на більш «безпечних» темах - культурі та побуті. У 1972 р. в Москві була видана перша збірка праць радянських учених, присвячених цим питанням, однак і вона викликала невдоволення цензури, стала предметом розгляду Закарпатського обкому компартії України, керівництво якого обвинуватило авторів у «перекрученнях, ідеалізації минулого, некритичному ставленні до антинаукових буржуазно-націоналістичних концепцій». Окремі оригінальні статті радянських науковців з проблем етнології карпатського регіону містилися в збірках «Культура та побут населення українських Карпат», що видавалися за результатами конференцій в Ужгородському університеті.

На зламі епох у часи перебудови в українській історіографії з’явилися узагальнювальні розвідки історії та культури Бойківгцини та Гуцульщини. Українська діаспора видала грунтовне двотомне дослідження, присвячене лемкам і Лемківгцині.

Якісно новий етап розвитку української історіографії розпочався зі здобуттям Україною незалежності, що характеризувався відкриттям доступу до призабутого або забороненого наукового доробку українських істориків та етнологів, а також студій діаспори та зарубіжних фахівців. Перед українськими дослідниками постали складні завдання щодо вироблення сучасного дослідницького інструментарію, корекції теоретичної бази та методології, застосування новітніх досягнень світової історичної науки, оновлення термінологічного арсеналу.

90-ті pp. XX ст. ознаменувалися виходом у світ ряду ґрунтовних монографій, а також започаткуванням серій періодичних видань з проблем етнології та етнографії. Плідних результатів на ниві української етнології здобули українські науковці академічних установ НАН України: Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського (Київ), Інституту народознавства (Львів), а також учені кафедри етнології Київського національного університету. Всебічні дослідження вказаної тематики проводять колективи кафедр етнології Львівського та Чернівецького національних університетів.

Важливе місце в роботах сучасних українських науковців займають проблеми, що фактично не досліджувалися в радянській історіографії, зокрема формування та чисельність української діаспори. Вивчення етнічного складу та змін чисельності населення України здійснили М. Дністрянський, В. Євтух, В. Наулко, В. Скляр. З січня 2002 р. в Національному університеті “Острозька академія” діє як структурний підрозділ Інститут досліджень української діаспори. Його вчені під керівництвом директора А. Є. Атаманенко координують закордонні зв’язки та довгострокові наукові проекти.

Проблеми історії етнографічних груп українців та української діаспори перебувають у центрі наукових інтересів учених, що працюють у діаспорі - Л. Винара (США), М. Мушинки та М. Сополиги (Словаччина). Цінність їхніх досліджень полягає в тому, що вони мають змогу показати окремі проблеми «зсередини», ввести до наукового обігу мемуаристику, архівні матеріали, котрі перебувають за кордоном.

Вагомий науковий доробок у галузі історії лемків XX ст. та проблем формування їхньої етнічної ідентичності належить польському професору українського походження Б. Гальчаку. У трьохтомній монографії професора Р. Дрозда (також українця за походженням) всебічно висвітлена політика керівництва Польщі щодо українського населення.

Закордонні науковці, що протягом XX ст. концентрували свої зусилля переважно в галузі русистики, досить мало приділяли уваги як українству в цілому, так і його етнографічним групам, у тому числі й особливостям формування регіональної, або етномовної ідентичності за регіонами України. Першим цю негативну тенденцію порушив австрійський науковець А. Каппелер, використовуючи метод порівняльного аналізу, досліджує український національний рух у Галичині та Наддніпрянській Україні, спираючись на трифазову схему - періодизацію М. Гроха. Проведений ученим порівняльний аналіз українського національного руху обох етнорегіонів дав можливість з’ясувати особливості, соціальний склад, чинники, які прискорювали або гальмували процеси національної консолідації, утвердження української ідентичності.

Винятком також може слугувати двотомне мюнхенське видання 1997 p. «Bibliographisches Handbuch der ethnischen Grappen Sudosteuropas» (Бібліографічний довідник етнічних груп Південно-Східної Європи), котре містить статті про групи українства, де вказується, що лемківський та бойківський діалекти є діалектами української мови.

На сьогодні назріла нагальна потреба в тісній координації зусиль науковців України, діаспори, європейських країн у вивченні складних проблем історії, етнополітичних процесів, формування ідентичності етнографічних груп українства, що проживають у Східній Європі. Важливою складовою формування етнічної ідентичності є територіальне розмежування (т. зв. ареал етносу). Через те, що українські території перебували в складі двох імперій - Російської та Австро-Угорської - українське населення відзначалося територіальною дифузією, що призвело до появи локального територіального розмежування і, зрештою, локальної етнічної ідентичності.

Отже, українці не є винятком серед європейських народів, бо характерною ознакою європейських етносів є збереження регіональної особливості окремих етнографічних груп. На формування й збереження особливостей матеріальної й духовної культури етнографічних груп українства впливали географічні чинники, зокрема розселення в гірських та передгірських районах Карпат. Гірські етнографічні групи лемків, бойків, гуцулів до сих пір зберігають регіональні особливості в культурі. Однак самобутність цих українських етнографічних груп не заперечувала їхні спільні етновизначальні ознаки та належність до спільного українського кореня.

Окрім географічних чинників, на збереження етнографічної особливості українських Карпат вплинули й політичні чинники. Так, відсутність єдиної української держави мало наслідком те, що, наприклад, угорська влада толерувала русинів, як етнос, окремий від українців.

За визначенням українського дослідника В. Г. Балушка етнонім «русин» зберігався як самоназва для всього українського населення до початку XVIII ст., у Галичині до XIX ст., а в Закарпатті - до середини XX ст. Цей етнонім був витіснений загальновизнаним етнонімом «українець».

Під час Другої світової війни, у 1944 p., переважаюче за чисельністю українське населення Холмщини, Підляшшя, Надсяння й Лемківщини вимагало приєднання їх до України, наголошуючи: «Нам нікуди їхати, у нас Україна тут». М. Хрущов з приводу цього написав доповідну Сталіну з пропозицією створити Холмську область у складі України, планувалося також включити територію Західної Галичини до Дрогобицької області. Однак в Москві доля цих земель була вирішена інакше. Внаслідок примусового виселення українців 22 тисячі квадратних кілометрів етнічної української території так званого Закерзоння залишилося без українців, а 757 тис. українців були позбавлені можливостей проживати на рідній землі.

Термін «русинська мова» зберігається лише як стара назва української в діаспорі. Однак ідеологи політичного русинства намагаються нав’язати його сучасним закарпатцям. Вони визначають «русинську мову» як четверту східнослов’янську мову, а не як діалект української. Так звані «русинські діалекти» поділяються на карпатські, що мають дещо менші відмінності від літературної українській мови, та паннонійські. Вони розповсюджені в Україні на Закарпатті, у Словаччині, Польщі, Угорщині, Румунії, Хорватії, сербському краї Воєводина, а також серед української еміграції СІЛА та Канади. Спільної літературної мови для них не існує, вони мають велику кількість польських, словацьких та угорських запозичень. Частина інтелігенції, що оголошує себе «русинами», у якості літературної мови почала впроваджувати російську, частина - українську, треті - намагалися створити літературну русинську мову на народній основі. Отже так звана «русинська мова» в даному випадку не може бути етнодиференціючою ознакою. Офіційно з політичних мотивів, а зовсім не з наукових міркувань, так звана «русинська мова» визнана у Сербії та Словаччині як мова меншин. У 1995 р. в Словаччині був кодифікований варіант так званої «літературної русинської мови», що має понад 80% спільної з українською мовою лексики.

Однак абсолютна більшість представників українських етнографічних груп лемків, бойків, гуцулів, за переписом 2001 р. (99,9%), визнали рідною українську мову. Отже діалектичні відмінності не заважають представникам цих етнографічних груп самоідентифікуватися за мовою до українства, відчуваючи себе, за влучним зауваженням І. Фаріон, «кронами на розлогому українському дереві».

У сучасній етнології вирізняються чотири рівні ідентичності - 1) рівень етнографічний; 2) рівень регіональний; 3) загальноетнічний, 4) загальнонаціональний. Наприклад гуцул - буковинець - українець - громадянин України. У ієрархії ідентичності належність до етнографічної групи не суперечить належності до українства. «Політичне русинство» руйнує ієрархію ідентичності в середині етногрупи, бо русинів представляють не регіональною групою українців, а окремим етносом, або, за виразом Я. Дашкевича, скоріш псевдоетносом, чим протиставляють загальноукраїнській ідентифікації. «Політичне русинство» не має жодного відношення до аналізу особливостей етнографічних груп Закарпаття.

Політичне русинство ініційоване на початку 90-х pp. XX ст. як проект сепаратистських рухів у країнах Східної Європи. Так, президент організації «Русь» у Молдові С. Суляк розробив теорію існування етносу «руснаків», котрі, на його думку, є, так як і всі русини, особливою етнічною групою російського народу, поряд з великоросами, малоросами та білорусами. Сучасне русинство активно підтримується російськими колами (політично та фінансово) та деякими представниками русинського руху в Канаді, зокрема канадським професором Торонтського університету П. Р. Магочієм (до речі, його прізвище часто згадують у контексті співпраці зі спецслужбою соціалістичної Чехословаччини).

Таким чином, аналіз історіографії засвідчує про важливість дослідження наукової проблеми етнографічних груп українців Карпатського регіону. Не зважаючи на існуючу солідну наукову літературу, що цілком обгрунтовано визначає статус цих етнографічних груп як складову українців, у науковій, а ще більше в публіцистичній та псевдонауковій літературі продовжують існувати міфи про окремий русинський етнос. Проблема політичного русинства немає нічого спільного з реальними етнічними процесами. Вироблення єдиних підходів та критеріїв у дослідженні карпатських етнографічних груп українців з боку науковців з України та сусідніх з нею держав, насамперед Польщі та Словаччини, має надзвичайно важливе наукове значення.