Вісник - Випуск 42 - 2010

Історіографія та джерелознавство

До питання про періодизацію позитивістського історіописання в Україні (1860-ті - 1920-і рр.)

До питання про періодизацію позитивістського історіописання в Україні (1860-ті - 1920-і рр.). У статті виділено п ять етапів становлення, розвитку та занепаду позитивістськоїпарадигми в історичній науці України у 1860-х - 1920-х рр.: 1) перший перехідний період 40-і - початок 60-х рр. XIX ст. - час переходу більшості науковців від романтичного до позитивістського наративу історіописання; 2) 1860-ті - 1870-ті рр. - період раннього позитивізму; 3) 1880-ті - 1890-ті рр. - період модернізованого позитивізму; 4) перші два десятиріччя XX століття - період кризи класичної моделі позитивістського історіописання; 5) 1920-ті рр. - другий перехідний період (від позитивізму та неокантіанства до марксизму).

Ключові слова: позитивістська парадигма, модернізований позитивізм, неокантіанство, марксизм, неоромантизм.

Позитивістська історіографія у науковій літературі завжди визнавалася панівним напрямом в історичній науці другої половини XIX - початку XX ст. з підкресленням суттєвої внутрішньої еволюції від «першого позитивізму» до «критичного позитивізму». Назва головної роботи Б. Г. Могильницького з методології позитивістської історіографії у Росії містить в якості хронологічних меж середину 1870-х - початок 1900-х. Між тим у тексті наводяться історіографічні факти 1860-х - першої половини 1870-х (переважно праці І. В. Лучицького) та після 1900-х років. Сам Б. Г. Могильницький у більш ранній статті датує поширення позитивізму 1860-ми - 1870-ми роками. Таким чином, томський історіограф визначав 1860-1870-ті як період поширення, 1870-ті - початок 1900-х як період панування позитивістської парадигми у медієвістиці Російської імперії. З посиланням на М. І. Кареєва, С. П. Стельмах датує початок панування позитивізму у Росії 1860-ми роками, а визначає 1880-1890 роки як «період поширення так званого „другого” позитивізму, що являв собою спробу синтезу контізму і кантіанства». Різні дослідники кризу позитивістської історіографії у Росії датували 80-ми - серединою 90-х рр. XIX ст. або початком XX ст., пов'язавши її в останньому випадку, насамперед, з революційними подіями 1905-1907 рр. та 1917 р..

У науковій літературі подані різні дати періоду панування польського позитивізму: 1840-1900, 1863 - кінець XIX ст., 1864-1895 (до 1905). При цьому авторами підкреслюється приблизність хронологічних меж. Я. Мацієвський виділяє 1858-1863 рр. в якості перехідного періоду між романтизмом та позитивізмом у польській суспільній думці. К. В. Душенко подав, на нашу думку, обмежені хронологічні рамки панування варшавського позитивізму у науці та літературі польських земель, поділивши на такі підперіоди: 1. 1866-1870. 2. 1871-1875. 3. 1876-1883.

4. з середини 1883 р. - криза ліберальної утопії та різке зниження ідеологічної активності позитивістів. Більшість дослідників характеризують 1900-1918 роки, як період неоромантизму та модернізму з частковим збереженням позитивістської наукової традиції у польській історіографії.

Однак періодизація позитивістського історіописання у суспільних науках на східноєвропейських землях, зокрема в історичній науці України, практично не стала об‘єктом системного та детального дослідження у науковій літературі.

Завданням даної статті є виділити та обґрунтувати етапи становлення, розвитку та занепаду позитивістської парадигми в історичній науці України у 1860-х - 1920-х рр. 40-і - початок 60-х років XIX ст. можна назвати передпозитивізмом - першим перехідним періодом (від романтичного до позитивістського історіописання).

У 1843-1846 рр. у часописах Російської та Австрійської імперій з'являються перші (позитивні) відгуки на праці О. Конта: A. Кжижановського (1842), В. О. Мілютіна (1843). Із другої половини 50-х років XIX ст. на українських землях поширилися в основному франкомовні та англомовні видання праць засновників першого позитивізму О. Конта, Г. Спенсера, твори інших прихильників нового вчення (європейських і російських істориків та філософів). Наприкінці 50-х - 60-х років XIX ст. по-новому (із соціологічним та антропологічним ухилом) читався ряд лекційних курсів з історії та інших наук (у Київському університеті: B. Я. Шульгін, П. В. Павлов, потім В. Б. Антонович, М. П. Драгоманов, В. С. Іконніков; у Харківському університеті: Д. І. Каченовський, М. Н. Петров та ін.).

Ряд науковців (серед них М. І. Костомаров, П. О. Куліш, Г. Шмітт) фактично залишилися романтиками та гегельянцями, які намагалися, але майже не засвоїли позитивістські ідеї. Вплив позитивістських ідей на їх світогляд обмежився ознайомленням з творами фундаторів та послідовників першого позитивізму з доволі специфічним сприйняттям частини положень класичного позитивізму. Між тим значна частина істориків цього перехідного періоду (серед них професори Харківського університету Д. І. Каченовський та М. Н. Петров) дійсно намагалися засвоїти та застосовувати позитивістські ідеї у науковій творчості, які сприймалися як перспективні новітні методологічні принципи у порівнянні з ідеями ідеалістичної філософії (насамперед з гегельянством).

Молоді науковці у 1860-х - 1870-х роках вже формувалися саме як позитивісти під сильним впливом ідей першого позитивізму, який визначив їх методологічні та історичні погляди. Київський популяризатор ідей позитивізму В. В. Лесевич писав про захоплення ідеями позитивізму в Російській імперії у 1860-х - 1870-х роках так: «Вчення це стало поширюватися з надзвичайним успіхом. Погляди та поняття позитивної школи проникли усюди, навіть туди, де не чули про Конта та його систему ...все це стало такою необхідною приналежністю розумового складу будь-якої скільки-небудь освіченої людини.Позитивізм тому був справою часу, ніж особистості».

Позитивістський наратив історіописання висував нові вимоги до наукових досліджень. Так, змінюється підготовка істориків. Підвищенню фаховості історичної освіти сприяла введена в університетах у 1870-х-1880-х роках система семінарських занять. Ряд семінарів (В. Б. Антоновича та М. В. Довнар-Запольського у Київському університеті, О. Бальцера та М. С. Грушевського у Львівському університеті) сприяв становленню наукових шкіл цих видатних учених.

Поряд зі створенням регіональних наукових товариств істориків збільшується кількість фахових журналів. На сторінках різноманітних наукових видань (університетів та наукових товариств) та науково-популярних часописів розгорнулася гостра полеміка між прихильниками та противниками позитивізму.

1860-ті - початок 1900-х років - період панування класичної позитивістської парадигми в історичній науці України. 1860-ті рр. - час видання російськомовних та польськомовних видань засновників першого позитивізму (Дж.Ст.Мілля, Г. Спенсера), популяризації їх ідей в історичних працях послідовників О. Конта у різних країнах. Особливо популярною серед читачів Росії та Австро-Угорщини 1860-х - 1870-х рр. стала «Історія цивілізації в Англії» Г. Т. Бокля, що була перекладена російською, польською та іншими мовами.

З переходом від «першого» позитивізму до «критичного» позитивізму з 1880-х рр. у світовій історіографії поширюються ґрунтовні теоретичні праці історико-соціологічного змісту М. І. Кареєва, П. Барта, Е. Бернгейма, Г. Зібеля, Г. Зіммеля, Е. Фрімана, П. Лакомба, К. Лампрехта, Г. Моно, Ш. В. Ланглуа та Ш. Сеньобоса. Класична позитивістська модель змінилася її модернізованою версією.

Для історичної науки 1860-х - 1890-х рр. характерне корпоративне (групове) визнання позитивізму як основи наукового дослідження. Так, в основі методології та методики наукових досліджень Київської документальної школи були покладені саме позитивістські принципи. Значна кількість науковців початку 1900-х років (наприклад, В. С. Іконніков та В. Б. Антонович та їх учні) продовжувала дотримуватися принципів модернізованого позитивізму.

На розвиток університетсько-академічної історичної науки досліджуваного періоду впливали культурологічні та економічні теорії. Дискусія у німецькій історіографії навколо ідей К. Лампрехта та її відгомін в інших історіографіях, зокрема у польській історичній науці у 1894-1908 роках, свідчили про перехід від класичної позитивістської парадигми до її модернізованого варіанту.

З 90-х років XIX ст. під впливом неопозитивізму вивчення історичного процесу все більше відбувається шляхом нелінійного розгляду історії суспільства та окремих його структур та визнання важливості даних психології. Більшість істориків відмовляються від жорсткого детермінізму суспільних явищ та натуралістичного редукціонізму, у першу чергу від вивчення історичного процесу за допомогою методів природознавства. Неопозитивістська історіософія (на початку XX ст. головним чином у формі історичної (генетичної) соціології) була поширеною наприкінці XIX ст. - до початку 20-х рр. XX ст. на українських землях обох імперій.

На рубежі XIX-XX століть переважною більшістю вчених усвідомлюється обмеженість позитивістського наративу історіописання. Цей час характеризується особливими очікуваннями науковців від неокантіанства та інших новітніх теорій. Криза класичного позитивізму сприяла, зокрема, поширенню новітніх ідей. У суспільних науках відбулася певна реанімація ідей романтизму та поширення неокантіанства, особливо у польській та, частково, в українській історіографії.

Кінцем XIX ст. датуються активні виступи неокантіанців у Російській імперії проти позитивізму та інших «матеріалістичних» течій. У підросійській Україні неокантіанський наратив історіописання був представлений невеликою кількістю науковців. Серед найбільш відомих неокантіанців (1890-ті - перша чверть XX ст.) у підросійській Україні були В. І. Веретеніков, Г. І. Челпанов, Б. О. Кістяковський. В основному наукову спадщину І. Канта вивчали філософи: викладачі Київської духовної академії (І. М. Скворцов, П. С. Авсенєв, П. І. Ліницький, Д. Богдашевський, П. П. Кудрявцев) та Київського університету (О. О. Козлов, О. М. Гіляров, Г. І. Челпанов). З 1870-х років неокантіанство стало поширюватися у польській суспільній думці.

Праці І. Канта були відомі на українських землях не лише німецькою мовою, а й у російських та польських перекладах з початку XIX століття. Показово, що його стаття «Ідея загальної історії» була внесена укладачами до збірки «Родоначальники позитивизма». На перший план висуваються не питання онтології, а теорія пізнання у кантіансько-юмістській трактовці, історичне знання протиставляється природничому, висувається вимога оціночних суджень історичних фактів. Останнє уникали робити історики періоду класичного позитивізму.

Польські неоромантики (у тому числі львівські) розкритикували різні концепції польського минулого: «песимістичну» краківських істориків та «оптимістичну» Варшавської школи позитивістів. Крайній «оптимізм» нової генерації істориків-поляків Львова кінця XIX - початку XX ст., який дозволяв «зняти вину з польського народу за крах Речі Посполитої», суперечив позитивістській парадигмі. З відновленням польської державності частина польських неоромантиків (серед них знаний львівський професор О. Бальцер) виступила з критикою своїх колишніх поглядів. Як зазначає Л. О. Зашкільняк, «відбулося повернення до позитивістських засад, але на вищому рівні».

М. С. Грушевський справедливо розкритикував відновлену романтизацію національної історії молодою генерацією польських істориків. Його учень М. М. Кордуба розкритикував румунського історика Н. Йоргу за ідеалізацію національної історії. Водночас самі українські історики у протистоянні з польськими специфічно інтерпретували минуле власного народу. Особливо це характерно для західноукраїнських дослідників . Їх спроби показати український народ головним суб‘єктом історичного процесу у Галичині приводили до замовчування участі іноетнічних та інокультурних елементів в українській історії, ідеалізації образу власного народу та демонізації образу «чужих», пропаганди усталених негативних стереотипів та упередженого ставлення стосовно інших націй.

Переважна частина науковців досліджуваного періоду обирала позитивістський наратив історіописання, як визнаний у науковому співтоваристві стандарт фаховості та професіональності. Визнання та застосування позитивістської методології та дослідницької методики (чи окремих її елементів) у багатьох випадках суперечило національній ідеї. Науковці часто вступали у суперечність з національними міфами та власним почуттями патріотизму і національної гідності. Становлення національної парадигми не стало домінуючим явищем в українській (та частково польській) історичній науці у порівнянні з університетсько-академічною історіографією.

Ідеї марксизму були відомі широкій громадськості та науковцям обох імперій як російськомовними (хрестоматійний приклад - перший дозволений цензурою та надрукований переклад у 1872 році першого тому «Капіталу» К. Маркса - російськомовний), україномовними та польськомовними перекладами К. Маркса, Ф. Енгельса, так і працями представників «легального» та інших течій марксизму та соціал-демократичного руху.

Вивчення соціально-економічних явищ приводило до пошуку законів (закономірностей чи сталих тенденцій) розвитку суспільства. Тому частина науковців досить високо оцінювала учення К. Маркса за формулювання законів суспільного розвитку та грунтовне дослідження соціально-економічних явищ. Так, професор Київського університету М. В. Довнар-Запольський виступив за розробку окремих економічних законів.

Прямий вплив марксизму у формі запозичення окремих положень історичного матеріалізму простежується у творчості небагатьох науковців України (серед них насамперед М. П. Драгоманов, М. В. Довнар-Запольський, М. І. Зібер, Б. Лимановський, М. І. Туган-Барановський, Є. В. Тарле, І. Я. Франко). Для суспільних наук досліджуваного часу був більш характерним непрямий вплив - обговорення науковцями-позитивістами дискусійних положень історичного матеріалізму. Є. В. Тарле писав у 1908 році: «Марксистські ідеї впливали і продовжують впливати навіть на тих осіб, хто не підпишеться під ними. Ті історики, які не згодні з Марксом, багато часу та сил витрачають саме на вивчення економічного ладу.ці погляди впливали навіть на тих, хто заперечує корінні вихідні пункти філософського вчення Маркса». Характерно, що Д. М. Овсяніко-Куліковський радив читати твори Дж.Ст.Мілля, К. Маркса та інших сучасників кожній мислячій людині «для загальної освіти, а також з врахуванням настійливих вимог все того ж життя». У працях істориків-позитивістів зустрічаються інколи досить різкі оцінки марксизму: «грубе спотворення історії» (В. П. Бузескул), метафізична «хвороба» (В. В. Новодворський).

Рівень сприйняття та швидкість впливу на науковців-позитивістів марксистських, неокантіанських та інших ідей був також неоднаковим. Так, простежувався більший «захист» від «вторгнення» неокантіанських та інших модерністських течій, ніж від впливу марксистської теорії. На відміну від позитивізму марксистська теорія (за поодинокими випадками) перебувала до 1920-х років поза рамками академічної та університетської науки. Позаінституціональний статус марксизму, його революційний та догматичний характер заважав сприйняттю ідей історичного матеріалізму переважною більшістю науковців.

Переважна більшість істориків-позитивістів оцінювала марксизм як близьку до позитивізму теорію, водночас критикуючи її за монізм та метафізичність. Обидві теорії зближували соціально-економічна проблематика історичних досліджень, визнання закономірного характеру розвитку суспільства та класової боротьби як рушійної сили суспільного розвитку, багатофакторний підхід. Дослідницька методика була також схожою.

У 1920-х роках частина науковців намагається оволодіти марксистською методологією історичного пізнання, яка була багато в чому подібною до позитивістської. Слід підкреслити, що вченим-позитивістам було легше оголосити себе марксистами, тому що позитивізм та марксизм були близькі за вибором тематики (питання соціально-економічної історії) та деякими прийомами дослідження. Позитивісти та марксисти вважали історичне джерело не лише продуктом людської діяльності, а й віддзеркаленням певних суспільних відносин. Позитивістам з їх багатофакторною моделлю історичного процесу було легше, ніж представникам інших парадигм, визнати економічний фактор головним. Окрім того, ідеї поступу та закономірності історичного розвитку, необхідності суспільних реформ підтримувалися позитивістами і марксистами.

З встановленням радянської влади на більшій частині українських земель у 1920 р. відбувається спочатку добровільний, а з кінця 1920-х років - примусовий за допомогою командно-адміністративних важелів перехід науковців на нові методологічні засади, які були оголошені марксистськими. Твердження, які відстоювали марксистські суспільствознавці 1920-х рр. (а особливо 1930-х - першої половини 1950х років), часто відрізнялися від ідей К. Маркса та Ф. Енгельса. Радянськими політиками та суспільствознавцями новий варіант марксизму оголошується єдиним правильним ученням. Робота історичних науково-дослідних установ перебувала під жорстким партійно-ідеологічним контролем.

У часописах Української СРР середини та другої половини 1920-х років було надруковано ряд матеріалів, які свідчили про збереження модернізованих позитивістських ідей. Так, в останніх історико-соціологічних статтях і рецензіях М. С. Грушевського та співробітників його науково-дослідних установ 1920-х рр. містилася позитивна оцінка ідей європейських науковців, зокрема Е. Дюркгейма та його школи.

В синтезі з іншими теоріями, насамперед польським неоромантизмом, неопозитивістські ідеї залишалися провідними в наукових працях західноукраїнських істориків та вчених української діаспори до початку Другої світової війни.

Таким чином, можна визначити таку періодизацію позитивістського історіописання на українських землях:

1) перший перехідний період 40-і - початок 60-х років XIX ст. - час переходу більшості науковців від романтичного до позитивістського наративу історіописання, поширення в обох імперіях англомовних та франкомовних видань засновників доктрини позитивізму та поява перших відгуків на їх праці.

2) 1860-і - 1870-і роки - період раннього позитивізму, для нього характерне некритичне сприйняття та сильний вплив позитивістських ідей на суспільство; перетворення польського позитивізму, в тому числі на західноукраїнських землях, з наукової теорії у визначне суспільно-політичне явище та ідеологію;

3) 1880-і - 1890-і роки - період модернізованого позитивізму, для нього характерне дещо критичне ставлення до позитивістської доктрини, часткове поєднання останньої з ідеями неокантіанства, марксизму, а на західноукраїнських землях ще і неоромантизму. Другий та третій періоди позитивістського історіописання - час визнання позитивізму як головної концептуальної моделі в історичній науці підросійських та підавстрійських українських земель;

4) Перші два десятиріччя XX століття - період кризи класичної моделі позитивістського історіописання, її жорсткої критики, більшого поширення ідей марксизму, неокантіанства та неоромантизму;

5) 1920-ті роки - другий перехідний період від позитивізму та неокантіанства до марксизму, час обмеженої пропаганди неопозитивістських ідей (найчастіше у вигляді позитивних рецензій) у часописах УСРР, часткове повернення представників різних національних історіографій Західної України (в тому числі частини польських неоромантиків) до позитивістських принципів та методів позитивістського історіописання.