Вісник - Випуск 41 - 2009

Життя та діяльність земських учителів: історіографія проблеми (друга половина ХІХ - початок ХХІ століття)

Жизнь и деятельность земских учителей: историография проблемы (вторая половина ХІХ - начало ХХІ века). В статье рассматривается историография жизни и деятельности земских учителей в Российской империи второй половины ХІХ - начала XXI века. Проанализирована тематика исследований и подходы, господствовавшие на различных этапах развития научной мысли. Освещены основные достижения отечественной досоветской и украинской диаспорной историографии вопроса, охарактеризовано отношение к земскому учительству в советский период, очерчены основные направления исследований проблематики на современном этапе.

Ключевые слова: земские учителя, земская школа, народное образование

Одним з основних чинників розповсюдження грамотності у пореформеній Росії взагалі й в українських губерніях зокрема була мережа початкових училищ, створена силами місцевого самоврядування. Протягом порівняно невеликого проміжку часу земська школа стала масовою, що призвело до поступового зростання рівня грамотності населення, а також усвідомлення громадськістю важливості ефективної організації системи народної освіти. Створена для потреб земських шкіл армія народних учителів перетворилась на окремий прошарок російського суспільства зі своїми проблемами, зумовленими специфікою життя і роботи. Погляди й підходи дослідників, які у своїх працях торкалися тих чи інших аспектів даної проблеми, різнилися залежно від історичної епохи, політичної орієнтації авторів, пануючої в суспільстві ідеології тощо.

Перші спроби систематизації та історіографічного аналізу літератури, присвяченої проблемам початкової освіти, у тому числі учительському питанню, у Російській імперії були зроблені на початку ХХ століття. Однак, їх автори не завжди залишались неупередженими, історіографічні огляди нерідко були одним із засобів критики своїх опонентів у сфері політики й педагогіки. У доробку радянських істориків присутні дослідження, присвячені аналізу розробки освітньої тематики у публіцистиці, а також формуванню образу земського учителя у творчій спадщині видатних вітчизняних педагогів.

Найбільший внесок у справу дослідження радянської історіографії історії початкової освіти і висвітленню в ній життя учительства зробив наприкінці 1980-х років Е. Дніпров. Сучасні українські дослідники протягом останнього десятиріччя опублікували ряд цінних робіт, присвячених розгляду проблем сільських педагогів на сторінках періодичних видань, у публіцистиці та художній літературі. Історіографію земської діяльності у справі матеріального забезпечення та професійної підготовки учительства зроблено у дослідженнях О. Бакуменко та І. Миколаєнко, аналіз наукової розробки історії громадсько-політичного руху за українізацію школи й участі в цих процесах учительства розглянуто в працях Н. Гупана й Т. Усатенко, а також у історіографічних розділах ряду дисертаційних досліджень.

Отже, на сучасному етапі все ще не існує спеціального історіографічного дослідження, присвяченого аналізу літератури, в якій висвітлювались різні аспекти життя, організації роботи й побуту земських вчителів. Цим обумовлено наукову актуальність дослідження.

Таким чином, метою дослідження є розгляд та аналіз історіографії життя та діяльності земських учителів, завданнями - її періодизація, виділення основних напрямків та підходів до висвітлення проблематики, що зумовлювало тематику досліджень у різні періоди.

У зразках дорадянської історіографії й особливо публіцистики досить виразно простежуються ідеологічні вподобання авторів публікацій. Друга половина ХІХ століття була часом розквіту ліберальної публіцистики, тому не дивно що саме її представники залишили по собі найбільший творчий спадок, що тим чи іншим чином сприяв формуванню образу народного учителя в масовій свідомості. В цілому, епоха великих реформ 1860-х - 1870-х років викликала в російському суспільстві відчуття піднесення і віри у швидку модернізацію суспільства. Характерною рисою більшості публікацій другої половини ХІХ століття було надмірне захоплення моральним аспектом освіти народних мас, наслідком чого була ідеалізація земської школи взагалі і учительства зокрема. В статтях В. Власова, М. Кузнєцова таінших авторів народний учитель набував ознак святості, таких педагогів нерідко називали на кшталт «добровільних мучеників», «героїчних працівників на ниві просвіти» тощо.

Основним аргументом, яким підкріплювалась дана теза, були незадовільне матеріальне становище і вкрай важкі умови праці сільських вчителів. На низькому рівні заробітної плати, непристосованості шкільних приміщень до нормальної організації навчального процесу, антисанітарії, яка була причиною таких «професійних хвороб» як туберкульоз та порушення зору, акцентували свою увагу ліберальні автори другої половини ХІХ - початку ХХ століття. Важливою проблемою, на думку представників ліберальної й, особливо, демократичної суспільно-політичної думки, була правовова незахищеність учительства. К. Кавелін з гіркотою писав, що «учитель у народній школі - остання спиця у возі». «І священик, і волосний старшина, і писар, і місцевий поміщик, і куркуль - усі вважають себе начальством над учителем», - зазначав С. Приклонський. Детальний аналіз специфічних труднощів, з якими зіштовхувались жінки під час роботи у сільській школі, зробив видатний український письменник і земський діяч П. Грабовський.

Для праць консервативних авторів було характерним звинувачення сільських педагогів в «надмірному скигленні» про важкі умови праці і життя. На відміну від своїх опонентів, консерватори не відмовлялись від обговорення вголос тих вад, які набували масового характеру серед працівників народної освіти: тісне спілкування з сільською «елітою» призводило до підриву моральних устоїв, захоплення азартними іграми, надмірного вживання алкоголю тощо. Особливо негативно прибічники правих поглядів ставились до захоплення учителів модними соціалістичними ідеями, намагання популяризації їх серед селянства, що призводило до конфліктів з начальством і священнослужителями.

Перші значні узагальнюючі історичні дослідження, присвячені історії початкової освіти, зокрема історії земської школи з'явились на початку ХХ століття. Їх авторами були прибічники як ліберальних, так і консервативних поглядів. Якщо перші (Є. Звягінцев, М. Чехов), використовуючи в якості джерельної бази насамперед земську публіцистику та періодику, розглядали процес змін у соціальному та матеріальному положенні учительства через призму діяльності органів місцевого самоврядування (виплата зарплати, надання різноманітних доплат, премій, забезпечення житлом, заснування пенсійних фондів тощо), то другі (С. Рождественський, В. Григор‘єв) з особливою увагою ставились до законодавчих і нормативних актів. З огляду на це, консервативні автори глибше проаналізували процес оформлення юридичного статусу народного учителя.

Представники української суспільно-політичної й педагогічної думки в цілому дотримувались основних положень загальноросійської ліберальної та демократичної публіцистики й історіографії. Однак крім проблем учительського побуту Б. Грінченка, C. Русову, С. Черкасенка та інших особливо гостро турбували спроби залучення народної мови до навчального процесу, знайомлення учнів із здобутками української культури, а також проблеми, які виникали у вчителів через невирішеність національного питання на офіційному рівні.

Певна радикалізація суспільно-політичної думки відбулась після лютневої революції та під час визвольних змагань українського народу. Автори, торкаючись проблем народної освіти, засуджували «реакційну політику самодержавства» та бюрократію як основних винуватців скрутних умов життя земських учителів до революції.

В цілому, говорячи про дорадянську російську та українську історіографію та публіцистику, слід відмітити високий рівень політизованості праць і, подекуди, некритичне ставлення до джерел.

Однак дослідження цього періоду мають велику наукову цінність, так як у них зібрано й систематизовано значний обсяг фактичного матеріалу, до того ж вони є важливими пам‘ятками суспільно-політичної думки свого часу.

Перші праці радянського періоду, в яких піднімалися питання матеріального положення та соціального статусу земських учителів, з‘явились невдовзі після жовтневого перевороту. Відомий російськийпедагог П. Блонський, взявши на озброєння марксистську термінологію, засуджував дворянство та буржуазію як незацікавлені в освіті народних мас правлячі класи. Даючи історичний огляд розвитку земської школи у своєму «Курсі педагогіки», він зробив ряд важливих зауважень про те, що учительство, будучи матеріально залежним від земства і офіційно підпорядкованим урядовим інституціям, підлягало подвійному визиску. До того ж, низький рівень оплати праці сприяв зайняттю більшості учительських вакансій на початку ХХ століття «молодими дівчатами з невеликим педагогічним стажем».

Автори досліджень з історії освіти, виданих у 20-х - на початку 30-х років ХХ століття, в основному обмежувались загальною характеристикою розвитку шкільної справи у «темну дореволюційну епоху», коли систему навчання було підпорядковано інтересам буржуазії, учителі мали низький рівень професійної підготовки, і лише партія більшовиків послідовно відстоювала ідеї демократизації системи освіти. У історичній та пропагандистській літературі цього періоду була сформована уява про земських учителів як прошарок суспільства, що не сприйняв ідеї пролетарської революції і під час громадянської війни підтримав ворожі радянській владі сили. Це твердження було розвинуто у історіографії 1930-х - першої половини 1950-х років. Радянський дослідник В. Волков називав основними причинами неприйняття земськими учителями ідеї пролетарської революції дрібнобуржуазне оточення та «розбещуючий вплив есерів». Історик освіти Є. Мєдинський відзначав, що на початку ХХ століття крім соціалістичної, в учительському середовищі великої популярності набула ще й націоналістична, контрреволюційна ідеологія. Отже, «основна маса учительства так і не змогла цілком зрозуміти ні своєї ролі у справі суспільного розвитку, ні завдань гострої політичної боротьби, ні сутності революції».

Ця концепція залишалась пануючою у радянській історіографії до середини 1950-х років, коли активізувались започатковані Л. Єрманом дослідження з історії революційної боротьби так званої демократичної інтелігенції, значну частину якої складали саме земські вчителі. Тези про «дрібнобуржуазне оточення» сільських педагогів та їх «прихильність до есерів» були замінені та тези про «єдність з трудящими масами» та «перебування на позиціях, близьких до соціал-демократичних». Протягом 1950-х - 1980-х рр. земські учителі змальовувались у радянській історіографії як соціальне угруповання, що не просто симпатизувало, а й брало активну участь у народницькому та революційному рухах. Значна увага приділялась боротьбі більшовиків за вплив на учительські маси. Лише окремі дослідники відходили від повторення положень пануючої концепції, указуючи на розповсюдження ліберальної ідеології та дрібнобуржуазних впливів у середовищі сільських педагогів. Антирелігійна кампанія 1960-х рр. сприяла висвітленню у літературі протистояння «прогресивного учительства» і духовенства.

У радянських дослідників не мав великої популярності розгляд учительсва не в контексті політичної боротьби. Щоб продемонструвати його близькість за рівнем життя до трудящих мас і наявність революційного потенціалу, автори, як правило, обмежувались загальними фразами про бідність, важкі житлові умови та безправ‘я народних учителів. Обов‘язковим атрибутом було цитуванння статті В. Леніна «К вопросу о политике Министерства народного просвещения». Трохи не єдиним дослідженням, в якому детально аналізувалось матеріальне та правове положення земського учителя був навчальний посібник П. Жильцова та В. Вєлічкіної.

Таким чином, у радянській історіографії найбільше уваги приділялось аналізу політичних орієнтацій земських учителів. За підрахунками Е. Дніпрова, темі «Школа у суспільному та революційному рухах» було присячено близько третини всієї радянської літератури з історії освіти. У ній можна виділити два періоди: якщо у першому (1920-ті - перша половина 1950-х рр.) зберігалось негативне ставлення до учительства як до прошарку нестійкої у поглядах дрібнобуржуазної інтелігенції, то у другому (друга половина 1950-х - 1980-ті рр.) - сільські педагоги фігурують як одна з рушійних сил революційної боротьби. Матеріальне положення, соціально-правовий статус учительства протягом радянської доби вивчався мало.

Паралельно з радянськими вченими, але дотримуючись інших методологічних принципів, проблеми історії народної освіти досліджували представники української діаспори. В цілому вони продовжували традиції української публіцистики початку ХХ століття. Яскравим прикладом може бути дослідження професора Українського вільного університету Г. Васьковича, основу джерельної бази якого склали матеріали української суспільно-політичної та педагогічної преси (журнал «Світло», газети «Громадська думка» і «Рада»). Особливу увагу учені-емігранти приділяли участі земських учителів у національно-визвольному русі, їх спротиву русифікації, конфліктам, які виникали на цьому ґрунті. Незважаючи на обмеженість джерельної бази і певну ідеологічну упередженість, дослідники з діаспори зробили вагомий внесок у справу наукового вивчення ряду аспектів життя і діяльності земських учителів.

Проголошення незалежності України створило нові умови для розвитку історичної думки, відсутність партійного ідеологічного тиску дозволила досліджувати непопулярні раніше теми, змінити підходи до розгляду минулого. Однак у першій половині 1990-х років ряд дослідників все ще залишались вірними історіографічним традиціям радянського часу при вивченні проблематики, пов‘язаної із земською школою взагалі, й учительством зокрема. У той же час, зростання уваги української громадськості до проблем історії визвольного руху сприяло актуалізації досліджень у цьому напрямку, в тому числі висвітленню ролі учительства у справі українського національного відродження. Ці сюжети знайшли відображення у працях Г. Кас‘янова, їх всебічне вивчення продовжується до сьогоднішнього часу.

З другої половини 1990-х років тематика досліджень, пов‘заних із земським учительством значно розширюється. Сучасні українські історики вивчають рівень життя земських педагогів, аналізують джерела формування учительських кадрів, їх соціальний склад, проблеми професійної підготовки тощо. Ці питання розглянуті у дисертаціях Р. Гавриш, Т. Кравченко, В. Курченко та у ряді статей. До здобутків сучасної російської історіографії можна віднести висвітлення проблем професійної самоорганізації учительства, його відносин з адміністрацією, деяких аспектів повсякденного життя.

Таким чином, сучасна російська та українська історіографія торкається широкого кола питань, відзначається плюралізмом підходів. У науковій літературі знайшли відображення різноманітні аспекти супільно-політичної діяльності, культурного життя, рівня добробуту основної маси учительства.

Отже, перші узагальнюючі праці з історії освіти, в яких серед інших розглядалось й учительске питання з‘явились на початку ХХ століття. Ліберальні автори, наслідуючи традиції публіцистики другої половини ХІХ ст. висвітлювали процес поступового покращення доброботу учителів з огляду на земську діяльність у цьому напрямку, консерватори - більше уваги приділяли урядовим ініціативам. Представників української суспільно-політичної думки та учених з діаспори особливо цікавила проблематика, пов‘язана з вирішенням національного питання, участі учительства у визвольному русі. У радянській історіографії 1920-х - першої половини 1950-х років зберігалось негативне ставлення до земської школи, учителі розглядались як ворожа пролетарській революції сила. З другої половини 1950-х років ситуація різко зміняються, активізуються дослідження спрямованої проти самодержавства діяльності учительства. Протягом всього радянського періоду питання матеріального забезпечення, не говорячи вже про духовний світ учителів, майже не розглядались. На сучасному етапі українськими та російськими дослідниками зроблено значний крок уперед у справі вивчення непопулярних раніше тем, однак чимало аспектів життя учительства пореформеної Росіі все ще залишається без належної наукової розробки.