Вісник - Випуск 41 - 2009

Шотландські наймані вояки в Україні XVI-XVII ст. (до питання про ранні україно-шотландські зв'язки)

Шотландські наймані вояки в Україні XVI- XVII ст. (до питання про ранні україно-шотландські зв'язки). В статті наводиться матеріал щодо історії ранніх (XVI - XVII ст.) україно-шотландських контактів, пов'язаних із перебуванням на українській території в складі збройних сил Речі Посполитої та Московської держави найманих солдат і офіцерів шотландського походження. В центрі уваги - долі шотландських вояків, життєвий шлях котрих так чи інакше пов'язаний з Україною та українцями (проаналізовано біографічні дані стосовно більш ніж 20 офіцерів- шотландців).

Ключові слова: ранньомодерна військова справа, найманець, україно-шотландські зв'язки.

Попри значну географічну і культурну віддаленість України і Шотландії, окремі епізоди української та шотландської історії неодноразово ставали предметом порівняльного аналізу (див., наприклад, цікаву статтю С. Величенка і рецензії на неї В. Семененка та Я. Дашкевича у спеціальному випуску альманаху «Схід-Захід»). Приєднуючись до висловленої Ярославом Дашкевичем думки, що історія ранніх шотландсько-українських зв'язків дотепер лишається слабко дослідженою, а отже - достатньо перспективною ділянкою для наукового пошуку, ми звернули увагу на те, що абсолютна більшість нечисленних праць, котрі містять сюжети з історії україно-шотландських відносин, присвячена згадкам шотландських мандрівників про Україну або діяльності шотландських купців у західноукраїнських містах (це значною мірою стосується і збірки під редакцією польського історика З. Гульдона). А ось діяльність іншої складової частини шотландської діаспори на українських землях - професійних військових (в більшості своїй збіднілих дворян) - практично не розглядалась у вітчизняній історіографії. Наша стаття покликана звісно аж ніяк не заповнити цю величезну прогалину, а лише спробувати поставити цю проблему, вказавши можливі шляхи дослідження, головним із котрих на сьогодні ми вважаємо збір біографічного матеріалу. Одразу відзначимо: в центрі нашою уваги - не історія військової справи в Україні згаданого періоду чи гіпотетичний вплив на нього шотландських офіцерів, а конкретні людські долі, повороти життєвого шляху, що пов‘язували вихідців з півночі Британії з подіями та особами України «козацької доби», адже, за класичним визначенням М. Блока, справжнім «предметом історії є людина». Хронологічними межами роботи є XVI - кінець XVII ст. (від імовірної появи шотландців-вояків на українських землях до початку Північної війни). Наша джерельна база репрезентована перш за все чудовим джерелом з історії міграції шотландських дворян-військових до Речі Посполитої та Московської держави - багатотомним «Щоденником» генерала Патріка Леопольда Гордона (автор користувався перш за все сучасним російськомовним коментованим виданням щоденника), а також цінною англомовною збіркою документів «Папери, що стосуються шотландців у Польщі (1576-1798)», укладеною Беатріс Баскервіль. Історіографія проблеми представлена перш за все англомовними працями шотландських авторів-славістів XIX - XX ст., присвяченими шотландській військовій діаспорі в Центрально-Східній Європі, зокрема в Речі Посполитій та Московській державі (йдеться про праці А. Ф. Стюарта, Д. Х. Бертона, І. Г. Андерсона, П. Дьюкса, Д. Добсона тощо, хоча україно-шотландські сюжети зустрічаються на сторінках згаданих праць нечасто). Говорячи про сучасну російську історіографію, варто згадати праці віце-президента єдиного на просторах СНД «Каледонського клубу», перекладача «Щоденника» Патріка Гордона, професора Московського та Абердинського університетів Дмитра Федосова.

Причини, котрі підштовхували багатьох представників невеликої шотландської нації залишити батьківщину, добре відомі: це була і бідність значної частини дворян та мешканців міст, і релігійні суперечності, котрі з початку Реформації стали поштовхом до переслідувань як шотландських католиків, так і представників радикальних протестантських груп. В результаті, за словами англійського емісара в Московській державі Дж. Горсея, «шотландці... являли собою цілу націю мандрівних шукачів пригод, найманців на військову службу, готових служити государю-християнину за утримання і платню...» Першою країною на континенті, котра стала другою батьківщиною для багатьох шотландських дворян ще за часів Столітньої війни стала Франція, згодом колонії шотландських купців та військових з‘явилися в країнах Скандинавії, німецьких містах (зокрема у Прусії та містах балтійського узбережжя, особливо в Данцигу, а в XV ст. - і в Польщі, де у 1621 р. за оцінкою англійського спостерігача, нараховувалось до 30 тисяч шотландців, зокрема чимало бідноти, котра створювала чималі проблеми польській владі. Шотландські купецькі колонії виникли в Помор‘ї, Малопольщі (зокрема у Кракові), а також на землях Руського воєводства (Львів, Броди). Цілком можливо, що разом із купцями до українських міст Речі Посполитої вже в XVI - на початку XVII ст. потрапляли й шотландські дворяни - в ролі найманців, які інколи згодом отримували річпосполитське шляхетство. Місцеве населення знало їх як «шотів» або «шкотів» - від німецького варіанту вимови власне шотландського «Scots» (звідки й сучасне польське «Szkoci»).

Вказати точний час, коли перші шотландські військові потрапили на українські землі в якості найманців у війську Речі Посполитої, достатньо важко - це могла бути середина або друга половина XVI ст. (зокрема доба правління Стефана Баторія, котрий провадив широкомасштабне наймання іноземців на службу Речі Посполитої), але однозначно не пізніше початку XVII ст. - часу початку так званого «Смутного часу» в Московській державі і активного втручання річпосполитських магнатів та офіційної влади в московські справи. Вже на цьому етапі якісь україно-шотландські контакти цілком імовірні - і козаки, і шотландські найманці служили Стефану Баторію, Сигізмунду III під час тих же самих переможних для Речі Посполитої кампаній (зокрема, Лівонської війни, польсько-шведської війни в Прибалтиці на початку XVII ст., Смоленської війни Речі Посполитої та Московського царства 1632-1634 рр. - під час останньої зокрема відзначився Пітер Лермонт (Learmonth), один з предків М. Ю.Лермонтова).

Залишається відкритим питання про можливу наявність шотландських шукачів пригод у Запорозькому війську у добу перед Хмельниччиною. Найвідомішою пересічному українському читачеві лишається гіпотеза про шотландське походження Максима Кривоноса, вперше висловлена В. Липинським і підтримана відомим дослідником з числа істориків української діаспори І. Борщаком. Подекуди вона спливає й сьогодні, причому не лише в пресі, але й на сторінках наукових видань. За словами Я. Дашкевича, міркування про шотландське походження Кривоноса «не можна вважати остаточно відкиненими». Між тим ідеться про єдину джерельну згадку, використану всіма вищезгаданими науковцями - фразу з анонімної малодостовірної німецькомовної брошури 1649 р. «Докладне і варте уваги повідомлення про новий заколот козаків проти Польської корони...». Саме в цій брошурі Кривоніс названий «уродженим шотландцем», до того ж поганим полководцем, переможеним і вбитим (! - Д. Ж.) у бою із князем Ієремією Вишневецьким. Будь-які здогади типу можливості служби Кривоноса разом із шотландцями тощо або спроби виведення імені Максим із загальновідомої шотландської приставки «Мак» («син») в якості основи для поширення подібних чуток нам здаються дещо надуманими, що, звісно, аж ніяк не виключає самої можливості потрапляння незаможних шукачів пригод з числа шотландців до козацьких лав саме в цю бурхливу добу (про плани Б. Хмельницького по найму «німецьких», тобто західноєвропейських найманців, див. монографію О. Сокирка.

Значно більш достовірні дані ми маємо щодо наявності шотландців у лавах війська Речі Посполитої та Московської держави, котрі зустрічалися в бою на українській «козацькій території». Військові реформи Михайла Федоровича та Олексія Михайловича Романових, завершення Тридцятилітньої війни 1618-1648 рр. і викликане цим фактом падіння попиту в більшості країн Європи на найманців, а також революційні події на Британських островах в 1640-х - 1650-х рр. призвели до нової хвилі міграції шотландських дворян (здебільшого роялістів, нерідко до того ще й переслідуваних в самій Шотландії католиків) до Речі Посполитої, а звідти нерідко й до Московської держави (до котрої масу небагатих шотландців вабила досить щедра платня і можливість отримання московського дворянського статусу). Найбільш високопоставленими із таких мігрантів були Томас «Тем» Далйелл (Dalyell) з Бінс (1615-1685), відомий роялістський генерал, котрий отримав після повернення на батьківщину прізвисько «московитський диявол» та ще один шотландський генерал-рояліст Вільям Драммонд (Drummond) (бл.1617-1688). Обоє служили царю Олексію Михайловичу в званні генерал-лейтенантів протягом 16611665 рр., причому Драммонд 16 травня 1662 р. здобув важливу перемогу над польськими військами під Чаусами, а Далйелл був губернатором Смоленська. Проте найвідомішим «російським шотландцем», котрий має безпосереднє відношення й до української історії, є Патрик Леопольд Гордон (Gordon) з Охлухріс (1635-1699), котрий походив із молодшої гілки відомого великого гірського клану Ґордонів. Про нього, єдиного з усіх згаданих у нашій статті солдат Фортуни, та про його щоденник існує чимала література, тому лише коротко нагадаємо основні віхи його біографії з акцентом на українських зв‘язках. Католик і рояліст, Патрик Ґордон був змушений залишити батьківщину і, побувавши на шведській та польській службі, ще в 1657 р. зустрічав українських козаків, що потрапили до Малопольщі під час походу Ракоці та Ждановича, видко навчившись їх «ідентифікувати» за наявністю оселедця. Власне на територію сучасної України Гордон потрапив навесні 1660 р., взявши активну участь у якості кавалерійського офіцера в знаменитій переможній для Речі Посполитої битві проти російсько-українського війська В. Шереметєва та Ю. Хмельницького під Чудновим (опис Ґордоном Чуднівської кампанії - дотепер найкраще виявлене джерело з її історії). Перейшовши в 1661 р. на російську службу (разом із Полом Мензісом, про якого нижче), Патрик Ґордон був прекрасно інформований в українських справах (здебільшого через шотландських офіцерів), неодноразово бував у Батурині, Каневі, Чигирині, Переяславі, брав участь у Чигиринських походах 1677 та 1678 рр. ( в 1678 р. Ґордон керував також зміцненням укріплень Чигирина, виконував обов‘язки коменданта на останньому етапі його оборони від армії великого візиря Османської імперії Кара-Мустафи і останнім залишив палаючу цитадель). Після Чигиринської епопеї протягом 1681 - 1685 рр. Ґордон разом із родиною та деякими родичами (такими як його кузен Вільям, капітан російської армії) проживав у Києві, будучи військовим комендантом міста (саме тут у 1681 р. народився ТеодорҐордон - молодший син Патрика). Патрик Ґордон був одним з керівників будівництва укріплень Старої Києво-Печерської фортеці в 1679 р., мосту через Дніпро. Подальша доля Ґордона пов'язана з Москвою, де бравий шотландець став генералом, приятелем царевича Петра Олексійовича, учасником численних політичних інтриг і фактичним рятівником Петра I під час стрілецького бунту. Проте і після переїзду до Москви Патрик Ґордон підтримував приятельські контакти з представниками української козацької еліти - гетьманами Самойловичем та Мазепою, полковниками Г. Коропчунським та К. Солониною, котрих він називав «своїми старими друзями».

З Україною була пов‘язана доля ще кількох представників клану Ґордонів - тут воювали в складі армії Речі Посполитої в 1660 р. ще один Патрик Ґордон (більш відомий як «Сталева Рука») - кузен автора знаменитого щоденника, ротмістр, згодом підполковник кавалерії (1660) на службі Речі Посполитої, поранений 7 жовтня 1660 р. в бою з козаками Ю. Хмельницького під Слободищами. Через рік після цих подій Ґордон залишив Річ Посполиту, найнявшись на службу до імператора Священної Римської імперії на чолі рейтарського полку. Найбільш титулованим з Ґордонів, що воювали за Річ Посполиту на українських полях, був Генрі (Гаррі) Ґордон, п‘ятий син Джорджа Ґордона, маркіза Хантлі (Huntly), вождя клану Гордонів, підполковник- кавалерист. Він брав участь у кампаніях 1658, 1659 рр. та Чуднівській кампанії 1660 р., де взяв у полон земляка - підполковника російської служби Томаса Мензіса (Menzies; можливо, далекий родич Пола Мензіса, про якого нижче). Томас Мензіс того ж року помер від поранень в польському полоні, не дочекавшись уже близького звільнення, і був похований десь в Україні), вкотре підтвердивши відому фразу свого співвітчизника Томаса Архарта (Urquhart)про те, що шотландці в європейських війнах ніколи не бували переможені повністю - якщо програвала одна армія, серед переможців, як правило, знаходилось достатньо шотландців, аби полегшити долю земляків- полонених). У 1658 р. Генрі Ґордон отримав права спадкового польського шляхетства (індигенат), проте згодом повернувся до Шотландії і помер у родовому маєтку в Стретбогі.

Пов‘язана з Україною і доля відомого шотландського дипломата і офіцера російської служби Пола Мензіса (1637-1694), котрий походив із родини Мензісів оф Пітфоделс (Menzies of Pithfodels) з північно-східної Шотландії і доводився далеким родичем Патрику Леопольду Ґордону. Разом із останнім Мензіс приймав участь у Чуднівській кампанії, а в 1661 р. обоє перейшли на російську службу. В 1672-74 рр. Мензіс був царським посланцем в Берліні, Дрездені, Відні, Венеції та Римі з метою створення антитурецької коаліції і, хоча союз не було укладено, зарекомендував себе як вправний дипломат (у російських документах він відомий як Павло Менезій). Як офіцер Мензіс брав участь у Чигиринському поході 1678 р. (командував полком у складі армії Г. Ромодановського), Кримських походах 1687, 1689 рр. Згодом Пол Мензіс став першим наставником малолітнього царевича Петра і помер у чині генерал-майора в Москві.

Були серед шотландських офіцерів, доля котрих пов'язана з Україною, і представники досить відомого в північно-східній Шотландії клану Бернеттів, зокрема, головного відгалуження - Бернетт оф Ліс(Burnett of Leys). Ендрю Бернетт (Andrew Burnett), кавалерійський офіцер на службі Речі Посполитої, брав участь у Чуднівській кампанії, перейшов на російську службу в 1661 р. Під час Чигиринського походу 1678 р. він командував полком у складі армії Ромодановського. Після втрати Чигирина Ендрю Бернетт брав активну участь у боях з турками, зокрема, 14 серпня був чотири рази поранений при взятті турецького укріплення на березі Дніпра.

Джеймс Бернетт оф Ліс (Burnett of Leys) - рейтарський офіцер шведської служби (1657), онук першого баронета в цьому роду, Томаса Бернетт оф Ліс. Перейшов на польську службу. Наприкінці весни 1659 р. мав увійти до складу польського загону (під загальним командуванням великого коронного гетьмана С. Потоцького), що повинен був супроводжувати Тимофія Носача, посланця на сейм від Виговського, назад до гетьмана. В містечку Яновець, неподалік Тарнува, Носач, Юрій-Єжі Немирич та багато іноземних офіцерів були прийняті гетьманом Єжі Любомирським, а Патрик Леопольд Ґордон намовив Джеймса Бернетта відмовитися від походу через поганий стан здоров‘я (хоча обізнаність П. Л. Ґордона в українських справах дає змогу припустити, що він здогадувався про небезпечність згаданої місії). Згодом Бернетт повернувся на батьківщину, перебував у скруті (1667 р. дуже настирливо просив П. Л. Ґордона позичити 5 фунтів стерлінгів).

Для трьох наступних шотландців Україна стала не тільки місцем їхнього багаторічного проживання, але й загибелі. Так, Джеймс Ебернеті (Abernethy), полковник російської служби, був убитий під Києвом у сутичці із загоном польської кінноти польного гетьмана С. Чарнецького наприкінці травня 1664 р. (під час пожвавлення бойових дій внаслідок невдалої спроби Брюховецького заволодіти Чигирином). Александер Ленделс (Landells) - близький друг П. Л. Ґордона, побувавши на шведській службі, перейшов на службу цареві разом із П. Л. Ґордоном в 1661 р. (в 1677 р. - підполковник у драгунському полку П. Л. Ґордона і загинув під час турецького бомбардування Чигирина 10 липня 1678 р. Так само сумним був кінець непростого життєвого шляху і кар‘єри полковника тульських драгун Вільяма Джонстона (Johnston). Цей —оробрий і добрий воїн” належав до відомого войовничого клану з англо-шотландського прикордоння і потрапив до Московської держави, можливо, ще в 1640-х рр., прийняв православ‘я, фактично втратив дружину-шотландку Барбару (котра через тогочасні російські звичаї не могла нормально жити й спілкуватися з «новохрещеним» чоловіком і змушена була виїхати на батьківщину), і зрештою загинув у червні 1659 р. у знаменитій битві проти гетьмана Виговського і татар під Конотопом.

Вірно служив московському цареві з початку 1660- рр., воюючи то проти українських козаків, то пліч-о-пліч з ними, піхотний офіцер Александер Лівінґстон (Livingstone). В 1668 р. під час повстання гетьмана Брюховецького цей капітан російського солдатського полку отримав 4 поранення. 20 жовтня 1677 р. Лівінґстон став підполковником піхотного полку П. Л. Ґордона, багато років служив під командуванням останнього. Під час турецької облоги Чигирина в 1678 р. Лівінґстон командував обороною Водяного бастіону, брав участь у вилазці драгун полку Ґордона 9 липня 1678 р. разом із українськими козаками; після втрати Чигирина командував полком у складі гарнізону Київської фортеці. Загинув у чині полковника під Азовом у 1696 р.

Офіцером з певними «українськими елементами» біографії був також Ендрю Хемілтон (Hamilton) - драгунський полковник російської служби в 1670-х рр. Разом зі своїм полком він перебував під командуванням гетьмана І. Самойловича під час Чигиринського походу 1678 р. В останні дні липня 1678 р., оглядаючи передові позиції, був тяжко поранений (втратив праву ногу) внаслідок помилки - обстрілу російської артилерії. Гетьман Самойлович просив неодмінно нагородити Хемілтона, що може вказувати на дружні контакти між ними. Бравий шотландець був ще живий і перебував у Росії в 1679р., коли його відвідав земляк - граф Девід Вільям Ґрем (Graham, 1639 - 1693). До речі, останній теж якийсь час перебував на Лівобережній та Слобідській Україні, будучи генерал-майором (1682), а згодом - генерал-лейтенантом царської армії (брав участь у Кримських походах 1687 - 1689 рр., помер у Бєлгороді).

Брали участь у численних кампаніях російського та українського козацького військ другої половини XVII ст. ще чимало шотландців - таких як полковники царської служби Ґрант (Grant), ще один невідомий нам ближче Драммонд (Drummond), брати Деніел (помер у 1647 р.), Х‘ю та Томас Кроуфорди (Crawford), а також ще один полковник - Інґліс (останній був присутній на відомій Чорній раді 1664р., дуже докладно поінформувавши про її хід і наслідки допитливого П. Л. Ґордона.

Загалом можна сказати, що протягом XVI - XVII ст. шотландці - військові дворянського походження достатньо часто потрапляли на українську територію в складі коронної армії Речі Посполитої, піших та кінних «полків нового строю» Московської держави, несли гарнізонну службу, брали участь у численних походах, боях і сутичках разом із українськими козаками (а інколи і проти них), нерідко контактуючи зі звичайними українцями та представниками козацької еліти Гетьманщини (2 пол. XVII ст.). Чимало хто з шотландських вояків так ніколи й не повернувся на далеку батьківщину, закінчивши свої дні на українській землі, лишивши по собі більш чи менш помітний слід. Проте маємо надію, що подальший збір матеріалів біографічного характеру, розкиданого серед значного масиву джерел шотландського, російського, польського, українського походження може допомогти краще висвітлити цю маловідому спільну сторінку історії України і Шотландії.