Вісник - Випуск 41 - 2009

Умови угод земельної оренди в УСРР у період непу

"Умови угод земельної оренди в УСРР у період непу". Статтю присвячено дослідженню умов орендних угод, яких мали дотримуватись суб'єкти орендних відносин в УСРР. Законодавство регулювало термін земельної оренди, питання орендної плати, розмір орендованої ділянки, дотримання раціонального та ефективного господарювання орендаря на орендованій ділянці. Зроблено висновок, що умови орендних відносин в цілому відповідали новій економічній ситуації в УСРР у 1920-ті рр.

Ключові слова: неп, оренда землі, орендна плата, орендні відносини.

За умов ринкової економіки земля, як правило, стає об‘єктом купівлі-продажу та оренди. Оренда землі - це форма землекористування, за якою власник землі передає свою земельну ділянку фізичній або юридичній особі або на визначений термін за орендну плату. Це важлива складова селянського землекористування, необхідна для розвитку продуктивних сил села. Вивчення умов оренди землі в УСРР у період непу є важливим для розуміння механізму функціонування орендних відносин, особливостей орендної політики радянської влади, умов господарювання в українському селі у зазначений період. Важливим завданням є співставлення умов укладених орендних угод з діючим законодавством в УСРР у 1920-ті рр.

Історіографія питання представлена дослідженнями радянських, сучасних українських та російських вчених. Радянський період історіографії питання розпочинається з досліджень авторів 1920-х рр. ХХст.: С. М. Соснового, А. Азизяна і Д. Великевича, П. Плешкова. Питання умов селянської оренди землі в роботах вищеназваних дослідників проаналізоване частково. У 1970-х рр. до питання селянської оренди землі звертався Б. К. Мигаль. Сучасна російська дослідниця Д. Х. Ібрагімова звернулась до дослідження масової свідомості селянства на основі різноманітних джерел, висновки якої є корисними і для вивчення орендних відносин в селі 1920-х рр. Сучасні українські дослідники питання: В. В. Калініченко, О. І. Ганжа, С. В. Корновенко, Ю. В. Котляр, С. В. Кульчицький, В. М. Лазуренко зробили вагомий внесок в розробку і аналіз основних аспектів проблеми. Є окрема стаття В. В. Калініченка, присвячена оренді землі в УСРР у період непу. Але спеціального дослідження, присвяченого питанню умов орендних угод в УСРР у період непу ще немає.

Джерельна база статті представлена законодавчою групою джерел (кодекси, постанови, резолюції) та актовими матеріалами (книги з реєстрації орендних угод).

Метою даної статті є вивчення та аналіз основних умов селянської земельної оренди в УСРР у період непу (на основі орендних земельних угод). Умови оренди були закріплені в діючому законодавстві УСРР, у першу чергу, в Земельних Кодексах (редакцій 1922 р. та 1929 р.).

Період дослідження обмежується періодом з 2 квітня 1922 по 6 квітня 1930 р., тобто від прийняття резолюції ХІ з‘їзду РКП (б) 2 квітня 1922 р. «Про роботу на селі», де вперше йшлося про дозвіл оренди, до 6 квітня 1930 р., коли ВУЦВК і РНК УРСР прийняли постанову «Про заборону оренди землі і застосування найманої праці в індивідуальних господарствах у районах суцільної колективізації».

Дозвіл земельної оренди на початку 1920-х рр. був принципово новим явищем в аграрній політиці радянської влади. Рішення про дозвіл оренди було націлено на сприяння тим господарствам, які без застосування оренди або найму робочої сили, не змогли подолати наслідків економічної руйнації, освоїти одержану землю та забезпечити своє існування. Це був змушений крок, спрямований до покращення та збільшення сільськогосподарського виробництва. Оренда землі виступала ринковим засобом встановлення відповідності між кількістю одержаної селянами землі та наявними засобами виробництва. Таким чином, завдання земельної оренди полягало не тільки в ефективному розв‘язанні соціально-економічних завдань сільського господарства УСРР, а й у дотриманні нових економічних підходів до господарювання, завдяки чому вбачалося можливим прискорення економічної відбудови українського села.

Дозвіл земельної оренди за відповідною статтею Земельного Кодексу (далі - ЗК) надавався господарствам трудового характеру: знесиленим стихійним лихом (неврожаєм, пожежею, пошестю на худобу); послабленим нестачею реманенту чи зменшенням робочої сили (внаслідок смерті, заклику до військової служби, мобілізації, радянської і громадської служби, тимчасового відходу з господарства на трудові заробітки); господарствам переселенців.

Здавати землю в оренду не було дозволено тим господарствам, які мали нетрудові джерела прибутків, та тим, що переходили до нетрудових занять. Якщо перехід господарства до нетрудової праці відбувся вже після здачі ним землі в оренду, то здавець згідно з порядком розв‘язання земельних спорів, позбавлявся всіх прав по договору оренди землі, які мали перейти до земельної громади.

Орендувати землю дозволялося лише за умови обробки її силами членів власного господарства орендаря.

Здавати землю в оренду ЗК дозволяв на термін не більше ніж 6 років. Господарство, яке здавало землю в оренду, мало право скласти один договір на весь вищезазначений термін одразу, або кілька договорів послідовно чи з перервами, проте з тим, щоб термін оренди в цілому не перевищував 6 років. Господарствам, які мали у своєму складі тільки неповнолітніх членів, дозволено було здавати землю в оренду на весь термін їхнього неповноліття. Як виняток, за окремою постановою райвиконкому термін здачі землі в оренду могло бути подовжено для господарств, що складалися лише із непрацездатних членів (інваліди, люди похилого віку).

Переселенцям дозволялось здавати землю в оренду в місцях виходу на термін до 3 років. Зазначений термін на здачу землі в оренду вираховувався з часу остаточного переселення.

Господарствам, які переходили до іншої трудової праці, здавати землю в оренду дозволялось на термін до 2-х років від часу припинення самостійного господарювання. Через 2 роки ці господарства за відповідною статтею ЗК позбавлялися права повернутися до користування землею, яку вони залишили.

Районні виконавчі комітети мали право зменшувати термін на здачу землі в оренду до 3-х років для тих господарств, які, незважаючи на надану їм допомогу від держави самі не обробляють землю, а здають її рік-у-рік в оренду. Цей захід радянської влади був спрямований проти так званого «нетрудового елементу» і перетворення землі на засіб збагачення. В основу земельної політики радянської влади щодо індивідуального селянського господарства було покладено трудовий принцип, тобто перевага надавалась тим господарствам, які працювали силами власної родини.

Укладаючи орендну угоду, орендодавець та орендар набували статусу суб‘єктів не тільки земельно-орендних, а й соціальних відносин. За ЗК договори на оренду землі трудового користування, що були складені на терміни більше ніж 6 років, зберігали силу лише на протязі 6-тирічного терміну із часу їх складання.

Надзвичайно короткий термін оренди землі часто призводив до хижацького використання земель. За даними Наркомзему, на Катеринославщині: по Бердянській окрузі та Криворізькій окрузі - короткий термін оренди (1 рік) на землі колонізаційного фонду робив їх невигідними для населення і землі залишалися необробленими. За дослідженням С. М. Соснового в УСРР в цілому, була поширеною короткострокова (річна) форма оренди. Найбільшого поширення ця форма оренди досягла у Лісостепових губерніях.

Пленум ЦК РКП (б) 23-30 квітня 1925 р. серед практичних заходів в галузі сільськогосподарської політики допускав «на основі Земельного кодексу ширшого використання права здавати землю в оренду селянами на час до двох сівозмін при багатопіллі, а при три-чотирипіллі - на строк не більше як 12 років...». За постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 27 липня 1927 р. був встановлений максимальний термін оренди - 12 років. Відповідною постановою від 30 травня 1928 р. термін оренди було зменшено до 6 років.

Економічна функція земельної оренди полягала в тому, щоб забезпечити життєво важливі економічні потреби всіх суб‘єктів земельно-орендних відносин через реалізацію ефективного господарювання на землі з метою одержання на кожному етапі таких соціально-економічних результатів, які б задовольнили потреби як власника, так і користувача.

Цілий ряд статей ЗК покладала на райвиконкоми та сільради обов‘язки по реєстрації та контролю за орендними відносинами, в першу чергу на основі укладених орендних угод. Угоди на оренду землі трудового користування, а також додаткові на них домовленості, визнавалися законними тільки після того, коли їх зареєструють місцеві сільські ради. Реєстрація договорів оренди й додаткових до них угод тривала протягом семи днів від моменту оформлення до сільської ради заяви сторін про реєстрацію. Документи часто містять критику роботи сільрад у справі орендних відносин. Зокрема, ІІ Пленум Всеукраїнського Центрального комітету незаможних селян 8 - 11 червня 1927 р. констатував недостатній догляд за орендою землі, коли вона не виявлялась і не реєструвалась у потрібній мірі.

Орендна угода мала бути складена у письмовій формі та занесена до спеціальної книги угод. За ЗК орендна угода набувала сили після реєстрації її місцевим райвиконкомом, якщо в оренду здавалося більше половини всієї землі здавця та місцевою сільрадою, якщо в оренді перебувало менше цієї кількості. Відповідно в сільрадах повинні були реєструватись: подвірні списки членів дворів та їх домогосподарів по окремих земельних громадах; книги по реєстрації випадків оренди ділянок, площею менше половини всієї землі здавця.

Книга по реєстрації оренди велась як показник законності оренди - лише зареєстрована у законному порядку оренда могла вважатися законною. Книга складалась з чотирьох відривних аркушів. В усіх випадках оренди, дозволеної сільрадою, остання доводила до відома райвиконком шляхом відсилки четвертого аркушу орендної книги. З трьох інших аркушів, два видавалися зацікавленим особам, які мали повернути їх по закінченню терміну дії орендної угоди.

Сільська рада повинна була суворо перевіряти відповідність чинному законодавству угод земельної оренди та додаткових до них домовленостей і відмовляти в реєстрації тим з них, що були складені з порушенням законів, зокрема:

а) якщо умови оренди були кабальними для маломіцного селянства;

б) якщо землю здавало в оренду куркульське господарство;

в) якщо на здачу землі двору в оренду не було згоди більшості повноправних членів двору;

г) якщо особа, яка орендувала землю не була трудовим землекористувачем.

Якщо сторони ухилялися від реєстрації договорів оренди землі та додаткових до них угод, то на них за постановою райвиконкому накладався штраф, на здавця - розміром, що не перевищував пересічної річної орендної платні в даному районі, а на орендаря - розміром, що не перевищував триразового розміру пересічної орендної платні в даному районі. Орендований договір можна було достроково скасувати в разі порушення тією чи іншою стороною вимог відповідних статей ЗК або умов орендного договору чи додаткових до нього угод.

Нагляд за відповідним застосуванням умов та правил оренди, а також розгляд всіх спорів, що виникали через орендні угоди, здійснювали земельні судові комісії в порядку розгляду земельних спорів, а розторгнення угод, що мали кабальний характер, здійснювалось у суді.

Орендна плата складалась з двох частин: грошової (грошова оплата за оренду землі) та натуральної - у вигляді запровадження покращень в господарстві. Співвідношення між цими частинами плати складалося в залежності від стану орендованого господарства у межах орендних ставок. В орендній угоді мали бути обов‘язково визначені всі ті покращення, які орендар мусив запровадити, а також умови і способи розрахунку зі здавцем у разі їх неповного господарчого використання. На підставі договору оренди землі трудового користування орендар зобов‘язувався використовувати орендовану землю, не виснажуючи її, та не нижче середнього рівня господарств місцевих землекористувачів, з додержанням агрикультурних вимог, встановлених в обов‘язковому порядку.

Згідно із ЗК, всі оплати, податки і повинності, що припадали на орендовану землю протягом терміну оренди землі мав сплачувати орендар.

Орендна плата встановлювалась для господарства в цілому або для окремого земельного майна по кожному сільськогосподарському району. Господарства та земельне майно оцінювались з урахуванням показника середньої прибутковості для кожного господарського району або окремої місцевості, шляхом обліку доходів та видатків. Для оцінки бралися окремі типові угіддя різних категорій, щоб мати не індивідуальну оцінку кожного, а класову оцінку різних видів та якостей земельних угідь у відповідності з кліматом, якістю ґрунту та економічними особливостями району.

Остаточний розмір орендної плати за дану сільськогосподарську ділянку землі визначався у розмірі не більше 40 % від середньої чистої прибутковості земельних ділянок відповідного типу у даному районі. Якщо разом із землею здаються в оренду будівлі, двигуни, живий та мертвий інвентар, за користування орендар мусив сплачувати не більше 6 % від вартості майна.

Важливою умовою орендних відносин у період непу був трудовий характер господарства орендаря. Орендувати можна було таку ділянку землі, яку в змозі була обробити одна родина (як господарська одиниця) власними силами. За законодавством оренда землі не повинна була стати основою для одержання нетрудових прибутків. Тобто орендувати землю могло тільки трудове господарство. Для так званих «нетрудових господарств» у радянському законодавстві були чисельні обмеження. Наприклад, резолюція IV Всеукраїнського з‘їзду незаможних селян від 24 - 29 червня 1924 р. забороняла орендувати землю більше розміру середнього трудового селянського господарства у кожному районі.

Здача в оренду державного земельного майна загальнореспубліканського значення здійснювалась місцевими органами Наркомзему, а також райземуправліннями. Державне земельне майно місцевого значення здавалось в оренду по приналежності. Оренда земель із складу колонізаційного фонду допускалась строком на 3 роки (короткострокова) в залежності від плану та терміну заселення колонізаційного фонду.

Державне земельне майно здавалося в оренду, як правило, з торгів. Охорона земельних кордонів та межевих знаків покладалася на орендаря. Орендар, який отримав державний земельний фонд в оренду, був зобов‘язаний застрахувати всі будівлі та майно господарства та пов‘язаних із ним підприємств по вищій ставці Укрдержстраха. Квитанції про оплату страхових внесків орендар надавав земельному органу-здавцю.

Прибутки від всього держмайна надходили в місцевий бюджет, за виключенням 10 %, які вносилися до фонду Наркомзему на витрати по обслідуванню цих земель, меліорацію та інше.

За ЗК після закінчення терміну оренди земельна ділянка поверталась здавцю.

Таким чином, основні законодавчі документи періоду непу дають достатньо повну картину умов селянської оренди землі в УСРР у вказаний період. Орендні умови були своєчасно зафіксовані в основному законодавстві УСРР, з 2 квітня 1922 р., як тимчасової переуступки селянам. Оренда землі селянами у період непу допускалась тільки трудова. Законодавство регулювало термін земельної оренди, питання орендної плати, розмір орендованої ділянки. Важливим моментом було дотримання раціонального та ефективного господарювання орендаря на орендованій ділянці. Багато уваги приділялось законному оформленню орендних угод з метою запобігання кабальних умов, що входили до обов‘язків місцевих сільрад та райвиконкомів. Але внутрішня селянська оренда землі переважно мала прихований характер, тобто випадки оренди землі часто були незареєстрованими місцевими органами влади. Це пояснювалось небажанням селян - орендарів бути фактично зарахованими до лав куркулів. У період непу була також дозволена і оренда державного земельного майна, яка здійснювалась, як правило, з торгів.