Науково-методичний журнал - Січень 2013

НАУКОВЦІ - ВЧИТЕЛЕВІ

ЯВИЩЕ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ В ІСТОРІЇ

Сучасний відтинок світової історії являє собою суперечливе переплетіння грандіозних технічних і технологічних здобутків людства з драматичними і трагічними конфліктами, що стали ознакою ХХ і початку ХХІ ст. Зміст і характер епохи визначили дві жахливі світові війни з десятками мільйонів жертв, хвилі революцій і державних переворотів, політичні, економічні та збройні сутички між країнами, крах імперій і колоніальної системи, утворення десятків нових держав, нескінченні зміни на міжнародній арені. Початок цим буремним подіям поклала Перша світова війна, яка залишається невичерпною темою багатьох генерацій істориків. Події 1914-1918 рр. визнано рубежем, на якому завершилася нова й розпочалася новітня історія світу - історія великихгеополітичних змін, соціальних і політичних перетворень, науково-технічного й технологічного прогресу та його небезпечних наслідків, загрозливих цивілізаційних викликів тощо. Більша частина ХХ ст. припадає на існування двополюсного світу, змагання двох протилежних суспільно-політичних та економічних систем, виникнення яких зумовлено Першою світовою війною і Російською революцією 1917 р.

Незабаром (у 2014 р.) виповниться сто років від початку Першої світової війни. Але пізнання її як справді грандіозного явища навряд чи буде завершено до цієї дати. Більш того, чим далі відступають від нас події тогочасної війни та епохи, яку вона відкрила, тим більше уваги приділяється її вивченню сучасними авторами. Щороку в різних країнах, на всіх континентах з’являються друком сотні книжок, статей, різноманітних матеріалів, публікацій документальних джерел, мемуарної літератури, де так чи інакше відображаються події Першої світової війни, аналізуються її джерела, причини, характер, особливості, хід військових дій, підсумки і наслідки. Останнім часом автори звертають увагу на чинники масової свідомості, психології і ментальності, пов’язані з війною, її вплив на технологічні зрушення, на розвиток духовної культури, формування нових течій і жанрів у літературі та мистецтві тощо. Ретельно досліджуються повсякденне життя людей у роки війни, їхній побут, зрушення в свідомості і моральних цінностях. Нині йдеться не тільки про пошук нових фактів чи відкриття якихось нерозгаданих таємниць. Вивчаються та осмислюються історичні явища, багато з яких є давно відомими, тобто йдеться про нове прочитання та усвідомлення глобального світового конфлікту, оскільки постійні зміни в нашій сучасності мають своє глибинне коріння в минулому. Про це слушно зазначив автор розділу «Перша світова війна» навчального посібника «Історія сучасного світу» А. Конашевич: «Історія Першої світової війни та її уроки ще раз засвідчують, що наше сьогодення є історично вмотивованим продовженням розвитку людського суспільства з його не лише здобутками, ай з конфліктами і втратами».

У зарубіжній і вітчизняній історіографії поширена думка, що конфлікт Першої світової війни був зумовлений суперечностями попередньої історичної доби і водночас він заклав грона наступних негараздів і сутичок, які й донині остаточно не розв’язані (Центрально-Східна Європа, Балкани, Середній і Близький Схід, Північна Африка та ін.). Виходячи з цього, приділяється увага загальному осмисленню явища світової війни 1914-1918 рр. у контексті парадигми розколу і регенерації, обґрунтованої великим англійським істориком і теоретиком історії А. Тойнбі: «Адже явище розпаду цивілізацій відображає типовий для людської історії рух через війну до миру; через Ян до Інь; через, на перший погляд, безглузду й дику руйнацію коштовних речей до нових творчих досягнень, що, як здається, завдячують своєю надзвичайно високою якістю пекельному жару, в якому їх було загартовано».

У світовій науці з явищами війни пов’язується утвердження новітньої доби в історії людства. Зазначається, що виявом цього стали процеси етатизму (одержавлення), трансформації національних господарських організмів і світової фінансово-економічної системи взагалі; кардинальні соціально-політичні перетворення як наслідки масових рухів і революцій; поширення та утвердження нових соціальних і політичних учень, що відобразились на характері повоєнних суспільств і держав; виникнення явищ авторитаризму і тоталітаризму; злам у духовній культурі, ментальності, способі життя і мислення, що повною мірою виявилися вже в роки Великої війни.

Характеристику Першої світової війни як глобального трагічного явища в історії вдало подає один з відомих російських істориків Анатолій Іванович Уткін (1944-2010) у вступі до своєї однойменної праці: «Перша світова війна є однією з ключових подій світової історії. Вона визначила світову еволюцію всього наступного часу. Протягом чотирьох років відбулася справжня революція в економіці, комунікаціях, національній організації, у соціальній системі світу. Перша світова війна надала національному питанню сучасної форми. Вона вивела на арену суспільного життя маси народу, які фактично до того часу не брали участі у світовій історії. Вона дала небачений поштовх технічній революції. При цьому вона відкрила небачені глибини гуманітарного падіння, на які виявилася здатною людина всупереч усім досягненням цивілізації. Вона фактично зруйнувала оптимістичну культуру Європи, ліквідувала всі досягнення століття післянаполеонівського миру, зробила насильство легітимним знаряддям розв’язування міжнародних чвар та приладом соціальних змін. Вона залишила після себе небачене озлоблення народів, що перетворилося на відчуження 20-30-х років, і криваву драму Другої світової війни».

У пам’ять народів і в літературу, присвячену цій події, Перша світова війна 1914-1918 рр. увійшла як «Велика війна». Англійський історик війни Д. Кіган з цього приводу писав: «Велика війна розбила серця у масштабах, небачених до норманського завоювання і, слава Богу, незнаних за минуле тисячоліття... Вона нанесла удар по раціональній і ліберальній цивілізації європейського Просвітництва і, таким чином, по всій світовій цивілізації. Довоєнна Європа, хоча й була імперським центром, викликала повагу відданістю принципам конституціоналізму, правлінням закону і представницькими урядами. Післявоєнна Європа позбавилась довіри до цих принципів. Вони були втрачені в Росії після 1917 р., в Італії після 1922 р., у Німеччині в 1933р., в Іспанії після 1936р.... Тоталітаризм став політичним продовженням війни іншими засобами».

Російський дослідник В. К. Шацілло у передмові до своєї праці «Перша світова війна 1914-1918. Факти. Документи» також визначив явище війни як масштабну трагедію. Зокрема, він так її охарактеризував: «З кінця ХІХ ст передові європейські мислителі мали відчуття глобальної катастрофи, що наближається. Світ зазнав потрясінь то англо-бурської, то іспано-американської, потім російсько-японської, італійсько-турецької і безкінечних балканських війн.; щодо політичних криз, які бентежили Європу, то їх усіх не можна перелічити. Старий світ розколовся на два ворогуючих між собою табори - Троїстий союз і Антанту. Зіткнення між цими угрупованнями вважалися невідворотними, проте вряд чи хтось міг тоді уявити, до яких катастрофічних наслідків вони призведуть. Двадцять мльйонів убитих, сотні мільйонів скалічених, змішані із землею колись квітучі міста і селища - такими були результати Першої світової війни. Не менш вражаючими були і її соціальні та політичні наслідки - з мапи світу зникли чотири найпотужніші імперії: Російська Німецька, Австро-Угорська та Османська, а Росія, Німеччина, Угорщина, Фінляндія та деякі інші європейські країни зазнали кровопролитних революцій і братовбивчих громадянських воєн».

У більшості істориків інтерес до Першої світової війни й понині зумовлений тим, що вони вбачають у ній «рубіжний момент європейської цивілізації», коли на зміну консерватизму, відносної стабільності і просвітництва надійшло ХХ століття з великими революціями і світовими війнами, унікальними технологіями, масовими рухами і масовим терором.

Серед цього напряму є два внутрішніх підходи до розгляду Першої світової війни. Представники одного з них (до якого цілком відносять радянську історіографію) висвітлюють Першу світову війну як природне явище, зумовлене розвитком західної цивілізації, зокрема капіталізму з його суперечностями. Цей погляд ґрунтується на переконливих аргументах і серйозній теоретичній базі. Варто нагадати, що класики марксизму передбачали невідворотність загальноєвропейської війни за кілька десятків років до її початку і навіть спромоглися змалювати її наслідки.

У дусі цієї парадигми відомий російський історик Т. Ісламов зазначає, що характер і природа війни, яка почалася в серпні 1914 р., визначалися не стільки «захистом вітчизни» чи «рятуванням культурних цінностей і цивілізації від варварства - тевтоно-німецького чи російсько-слов’янського», скільки «імперіалістичною експансією у формі захоплення розподілу, перерозподілу чужих земель чи встановленням сфер впливу». Він справедливо стверджує, що для аналізу та усвідомлення джерел війни, її характеру потрібно враховувати і основні історичні наслідки конфлікту, якими були, зокрема, більшовизм і фашизм, «тобто тоталітаризм обох Гатунків плюс японський мілітаризм з його особливою азіатською специфікою, і Друга світова війна. У багатьох своїх аспектах цей другий підхід у повному розумінні слова є продовженням першої...».

Останнім часом на Заході посилилась і утвердилася інша тенденція - розглядати Першу світову війну як трагічну випадковість, зумовлену ланцюгом помилок, що спричинило порушення природного розвитку світової історії. Під таким кутом зору аналізує історію війни один з провідних сучасних англійських істориків - Джон Кіган. Універсальна історична думка нині спрямована на усвідомлення суті катаклізму 19141918 рр. у всесвітньо-історичному контексті. У ньому вбачають головну подію, що визначила обличчя другого тисячоліття, і розглядають його в ряду таких явищ, як Великі географічні відкриття, промисловий переворот, Реформація, Велика французька революція. У цілому в історіографії утверджується думка, що для вивчення явища Першої світової війни потрібно застосовувати метод глобальної історії, який дасть можливість створити адекватну, вільну від попередніх нашарувань і однобічностей загальну концепцію історії Великої війни. У цьому контексті варто навести судження професора російської історії В. Булдакова, який стверджує, що «ХХ століття, особливо перша його половина, є початковим і зовсім неочікуваним етапом глобалізації людства. Цей процес відбувався під впливом і в умовах дії різнорідних нових чинників, таких як всеохоплююча роль некерованого індустріалізму, небачений розвиток засобів комунікації, стрибкоподібне зростання населення, лавиноподібне становлення громадянського суспільства через «повстання мас», тощо. Натомість ці«об’єктивні» інтегруючі чинники йшли всупереч з людською психологією, насамперед із войовничістю національного егоїзму. І якщо об’єктивні умови підказували ідею створення відносно гомогенного, тобто «неконфліктного», людського простору, то сила традиції притягувала до психології імперства (вислів дослідника - Б. А.). Як наслідок «імперіалістичний перерозподіл світу» відбувся у формі всеохоплюючої битви за ресурси і комунікації. При цьому йшлося навіть не стільки про безпосередні територіальні набутки, скільки про намагання запобігти супернику здійснити їх. Реанімація ідеї імперскості перетворилась на прапор часу: шлях до глобалізму почав сприйматися як рух через гегемонізм, тоді як останній передбачав блокову систему з активним використанням етнонаціонального чинника».

Отже, за В. Булдаковим, «формально епіцентр війни виник у зв’язку з протистоянням європейських імперій різних типів - «індустріально-колоніальних» (Великобританія, Франція), «традиційних:» (Австро-Угорщина, Туреччина, Росія) і «перехідних» (Німеччина), - які намагались використати інерцію об’єднавчого процесу для стрибка до новітнього імперіалізму. Головним підсумком війни стало не те, що взяла гору Антанта, а те, що програли всі «традиційні» імперії незалежно від блокової належності. На початку ХХ ст. перемогти в битві за гегемонію змогли держави, більш підготовлені до тотальної війни. «Традиційні» імперії, які не позбавилися становості, етноієрархічності, які не створили потужного ядра громадянського суспільства, булиприречені на поразку і розпад».

Перша світова війна 1914-1918 рр. не мала аналогів у світовій історії. З нею не можна порівняти жодного з численних військових конфліктів, які протягом тисячоліть відбувалися в історії людства. Сторічна, Тридцятирічна, наполеонівські війни значно поступалися їй за своїми масштабами, втратами, руйнуваннями і наслідками.

До війни було залучено більшість європейських країн, усі провідні держави світу з колоніями і домініонами - усього 38 держав з населенням 1,5 млрд (87 % населення планети). Вона супроводжувалася гігантськими жертвами: до 10 млн загиблих, 20 млн поранених і скалічених, сотні тисяч вдів і сиріт.

Війна стала переломним моментом, епохою у воєнному мистецтві, розвитку військової техніки. Саме у війні 1914-1918 рр. вперше в широкому масштабі використовувались літаки і танки, якічерез 25 років перетворились на головну ударну силу. Перша світова війна остаточно поховала війни минулих епох з їх стрімкими кавалерійськими кидками, багнетними атаками (хоча кіннота ще досить активно використовувалася під час громадянських воєн у Мексиці, Росії і в Україні 1918-1920 рр.).

Війна призвела до колосальних політичних і соціальних потрясінь, піднесення масових рухів, хвилі революцій. З нею пов’язані істотні перетворення в розвитку західного суспільства. В умовах війни та під її впливом відбулася Російська революція 1917 р. - грандіозне явище епохи «війн і революцій». Сучасники сприймали Першу світову війну як початок «Армагеддону», тобто «кінця світу, вселенського кінця». Вона призвела до тотальної трансформації цивілізаційних набутків людства, до зламу духовної культури і масової свідомості, до корінних змін у повсякденному житті.

Відомий російський дослідник, академік Ю. Писарев зазначає: «Перша світова війна була не тільки небаченою кривавою драмою для всього людства, яка знищила 10 млн людських життів, вона мала й колосальні соціально-економічні та епохально-загальноісторичні наслідки».

Щодо джерел і причин війни, то вони, як зазначає італійський історик Б. Віджецці, «вивчалися десятиліттями, проте кінця дискусії й досі не видно». Дослідники виокремлюють розмаїття чинників і сперечаються відносно пріоритетності того чи іншого. Війна виникла через складний комплекс причин, які охоплювали майже всі аспекти суспільного життя - від економіки до психології. Ці причини в дуже примхливому вигляді відобразились в історії кожної з країн, учасниць конфлікту.

Головною причиною світової війни, щодо якої погоджується багато науковців, стали протиріччя між державами Антанти і коаліцією Центральних держав, насамперед між Францією і Німеччиною, Англією і Німеччиною, Росією і Німеччиною. У центрі уваги досі залишаються характер цих суперечностей і намагання з’ясувати, як це відбулося, що найбільш розвинуті, цивілізовані, провідні держави ввергли світ у кровопролитну бійню.

У свій час, занурившись у пошуки винуватців конфлікту, багато авторів перекручували питання про справжні причини виникнення війни, а саме - економічні й політичні суперечності між провідними державами, які посилювали конфронтацію. Вказуючи на це, один з провідних російських істориків, Б. Ананьіч, зауважив, що воєнному протиборству Німеччини і Росії передувало протистояння на економічному ґрунті. Важливою причиною міжусобного конфлікту між ними став стрімкий розвиток російського капіталізму, особливо в південній частині країни, тобто в Україні, Причорномор’ї, що викликало занепокоєність Німеччини. Ю. Писарев наводить документ з Російського державного архіву Військово-морського флоту Росії в передвоєнний період. Це «Записка закордонного відділу Морського міністерства морському міністру», складена наприкінці 1913 чи на початку 1914 р. (дату не зазначено). У цій записці, яка призначалась для передачі «найяснішій особі», містилась характеристика німецько-російських відносин на початку ХХ ст. У ній, зокрема, повідомлялось: «Протягом останніх 15 років Німеччина усіма засобами намагалась пригнічувати Росію економічно і послабити її в політичному й воєнному відношенні. Російський ринок переповнений німецькими товарами, міжнародний престиж країни сильно підірваний, а її воєнна потужність (у війні з Японією) зруйнована Проте відродження Росії вже почалося і йде швидкими темпами вперед; внаслідок цього в Німеччині виникають серйозні побоювання відносно подальшого поширення свого впливу, і німці вже поспішають вжити заходів)». Розрив у 1914 р. німецько-російського митного союзу, що діяв з 1904 р., остаточно визначив позицію Німеччини. «З цього моменту ми стали ворогами», - заявив кайзер Вільгельм ІІ.

Проте, як зауважує відомий історик А. Ігнатьєв, на початку ХХ ст., особливо після поразки у війні з Японією і втрати флоту, політика Росії в Європі й на Близькому Сході не була занадто войовничою. «Недостатня підготовленість до тотального зіткнення і внутрішня нестабільність змушували до обережності і пошуку компромісів. Однак імперський менталітет правлячої бюрократії навіть не допускав думки хоча б про тимчасову відмову від великодержавної ролі, якнайменше, у традиційних східному і слов’янському питаннях».

Непересічне значення мав і великодержавно-націоналістичний настрій громадськості, що знайшов вихід у пресі й позиції Думи. «На межі 1913-1914 рр., - зазначає дослідник, - у свідомості правлячих кіл відбувся психологічний перелом, який виявився у рішучості більше не відступати перед викликами з боку Німеччини та Австро-Угорщини. Цей новий настрій відіграв свою роль у дні рокової липневої кризи 1914 р.».

Були й інші суперечності, які впливали на виникнення і хід війни, - суперечності всередині воєнно-політичних блоків, між Німеччиною та Австро-Угорщиною, Австро-Угорщиною і Болгарією, Росією та Англією, Росією і Францією, Францією та Італією, Болгарією і Туреччиною та ін.

Водночас зводити причини та джерела війни гамузом до міжімперіалістичних протиріч зовсім не варто. В усвідомленні причин та характеру війни величезну роль відігравав національний чинник у різних своїх іпостасях.

Сучасні історики намагаються відійти від багатьох кліше, що утвердились в історичній науці, у тому числі і щодо її ідеологічної підготовки, ролі національних рухів і націоналізму. Так, Франція домагалася повернення Ельзасу і Лотарингії на початку ХХ ст. аж ніяк не менше, ніж у 80-х і 90-х рр. ХІХ ст. Тому зводити війну тільки до економічних і політичних причин було б великим спрощенням. Тут давалися взнаки й образа національних почуттів, і давні ворожнечі стосунки, що перетворились на елемент загальнонаціональної психології і віковічні традиції, і суто національні аспекти, і турбота про співвітчизників. Увага до національного чинника Першої світової війни набуває неабиякого значення, виходячи із розуміння величезних геополітичних змін, пов’язаних з утворенням низки незалежних національних держав на теренах колишніх династичних монархій наприкінці і по закінченні війни - Польщі, Чехо-словаччини, Югославії, Латвії, Литви, Естонії, Фінляндії, Австрії, Угорщини, УНР, БНР, Туреччини, Грузії, Азербайджану, Вірменії, Неджд- і Хіджаз (Саудівської Аравії), Хорезму, Бухари та ін. Національний чинник розглядається в історичному вимірі, зокрема, з визначенням ролі шовінізму й націоналізму великих і малих, здебільшого недержавних націй.

Розпалювання великодержавності й шовінізму в провідних країнах Антанти та австро-німецького блоку в зв’язку з традиційним протистоянням французів і німців, слов’ян і «тевтонців», християн і мусульман відображено в багатьох історичних працях. Слід зазначити, що в сучасній системі європейської історичної освіти відповідальність за розпалювання війни покладається на політиків, публіцистів, ідеологів, педагогів тощо, які поширили настрої націоналізму й шовінізму, насаджуючи атмосферу невідворотності зіткнення заради реалізації «національного інтересу» чи «захисту батьківщини». Так, у посібнику для викладачів Ради з культурного співробітництва ЄС наводиться коментар до слів відомого англійського письменника і суспільного діяча Г. Уеллса, де він зауважує, що «викладачі історії мусили б узяти на себе частину відповідальності за розв’язування Першої світової війни. І дійсно, війна значною мірою стала результатом надмірного націоналістичного і патріотичного пафосу усіх протидіючих сторін - результатом «отруєння історією».

З цього погляду сучасні дослідники не обминають і такий важливий, багатогранний колоніальний чинник, як боротьба за розподіл колоніальних володінь та її виправдання офіційними ідеологами. Вони зазначають, що тісні контакти з колоніальною периферією значною мірою сприяли утвердженню в метрополіях напередодні йособливо під час війни нової соціально-психологічної ситуації, виразними особливостями якої було зростання шовінізму і расизму. Досить рельєфно ця тенденція простежувалася в Німеччині. Саме в цій країні, зважаючи на конкретно-історичні, соціально-психологічні та інші причини (одна з основних - піднесення націоналізму в ході боротьби за об’єднання німецьких земель,особливо внаслідок перемоги у франко-прусській війні 1870-1871 рр.), виявився сприятливий ґрунт для ідеології теоретика расизму графа Жозефа де Гобіно. Ідеї, що пропагувалися ним з кінця ХІХ ст. про зверхність «арійської» чи «тевтонської» раси, перетворились у справжній релігійний культ. У німецьких містах стали з’являтися «товариства Гобіно».

Напередодні війни відповідна соціально-психологічна ситуація склалася і в інших країнах, зокрема в Туреччині, яка стала союзницею кайзерівської Німеччини. Тут вибух масового шовінізму, який істотно вплинув на офіційний курс, був переплетений з панісламістськими і пантюркістськими настроями. Релігійний шовінізм пронизував масштабні воєнно-політичні плани правлячих кіл: розгром Англії в районі Суеца і Росії на Кавказі, об’ява джихаду усім «невірним», ворогам Туреччини і в перспективі - об’єднання з Іраном та Афганістаном, захоплення Західної Індії, виходу до Волги та Уралу в райони з ісламізованим населенням. Наслідком цієї стратегії стали трагічні події геноциду вірменів 1915 р. у Східній Анатолії та Вірменії.

Із зрозумілих причин особливу увагу привертає балканський націоналізм, який протягом століть формувався в боротьбі з османським поневоленням і опинився в 1914 р. в епіцентрі зіткнення «слов’янства і тевтонів». Як зазначає відомий російський учений, професор В. Виноградов, «кордони прогресивного і реакційного в ньому досить умовні, і в своїх крайніх виявах балканський націоналізм, як і будь-який інший, перетинався і перетинається із шовінізмом. А його максималізм в оцінці минулого свого народу, його ролі в історії, у підході до територіальних проблем - загальновідомий»... .

Деякі автори з цієї точки зору намагаються з’ясувати роль Сербії, що стала жертвою агресії у розв’язуванні війни. Зважаючи на процеси, що відбувалися на Балканах наприкінці ХХ ст. (і продовжуються й досі): розпад Югославії, який супроводжувався етнічними і громадянськими війнами, втручання НАТО, проголошення незалежності Косово тощо, розглядається питання сербського націоналізму. Дослідники перелічують райони Габсбурзької імперії, на які простягалися домагання сербів напередодні липневої кризи 1914 р.: Боснія і Герцеговина, південні райони Угорщини, усі югослов’янські землі Австрії та Угорщини загалом. Реально отримати їх можна було внаслідок великої війни, в якій обов’язково мала брати участь Росія, «захисниця слов’янства». Т. Ісламов з цього приводу навіть наголошує, що «саме завдяки сербським інтригам Росія була втягнута у війну, яка зовсім на виправдовувалася правильно усвідомленими національними інтересами. І не геополітичні інтереси Росії потребували руйнування Австро-Угорщини, а інтереси створення «Великої Сербії».

Серед небагатьох, хто тоді реалістично оцінив ситуацію, він називає історика і політика П. Мілюкова, який у двох статтях, що з’явилися друком в органі кадетів «Речь» 13 і 14 липня 1914р., виступив за локалізацію конфлікту «чого б це не коштувало Сербії».

Війна стала породженням глибоких суперечностей у розвитку західного суспільства протягом ХІХ-ХХ ст. Важливо усвідомити, що до воєнного способу розв’язування суперечностей, що нагромадились між країнами за цей період, уряди і суспільну думку підштовхувало уявлення про виправданість і правомірність насильства заради суспільного (національного, станового, державного) блага. Це уявлення в основі своїй сформувалося під впливом досвіду революцій, революційних і національних воєн, що палахкотіли з кінця XVIII ст. і увійшли в плоть і кров культури і менталітету народів Європи. При цьому не можна однозначно говорити, що воно входило в істотне протиріччя з ідеєю права; навпаки, здебільшого, воно виходило із прагнення захисту, відновлення права. Річ у тому, що саме право у цьому випадку набувало занадто вузького чи однобічного тлумачення (як пріоритет національних, державних, станових імперативів). Характерно, що в 1914-1918 рр. усі країни вели війну під гаслами захисту батьківщини і національного звільнення; жодна з них не подавала свої цілі у війні як загарбницькі, навіть якщо йшлося про «життєвий простір» чи вигідні стратегічні кордони. Заради задоволення власних зазіхань ніхто з них не рахувався по-справжньому з правами противника.

Отже, такий «правовий нігілізм» дорого коштував самим переможцям. «Версальське примирення» заклало в Європі грона ще жорстокішого й небезпечнішого конфлікту. Таким чином, Велика війна стала відліком нового історичного етапу континентальної історії. З нею пов’язані глобальні процеси і події, що стали вододілом сучасної історії і подаються дослідниками як переддень новітньої доби. Отже, можна зробити такі висновки:

1. Світова війна 1914-1918 рр. призвела до краху останні імперії - Російську, Австро-Угорську, Німецьку і Османську, які були підґрунтям тогочасного світу. Їх крах відбувся в результаті потужної революційної хвилі й масових рухів, зумовлених тягарем війни та внутрішніми суперечностями. Розпад династичних монархій призвів до кардинальних змін у розстановці світових сил і зумовив процеси, які даються взнаки і понині.

2. В умовах війни відбулася Російська революція 1917 р., яка призвела до розколу світу на дві протилежні соціально-економічні й політичні системи; утворився більшовицький тип тоталітарної держави, а явище комунізму набуло всепланетного характеру. Майже дві третини століття, до 1991 р., радянська держава була взірцем «реального соціалізму» і світового комуністичного руху.

3. Війна зумовила широке піднесення національних і національно-визвольних рухів, утворення низки нових незалежних держав в Європі та Азії. Вона спричинила початок кризи колоніальної системи і втягла в процес історичного розвитку слаборозвинуті нації і народи, які до цього були лише «об’єктами історії».

4. Війна гостро порушили питання реалізації цілей держав, що брали в ній участь. Післявоєнне врегулювання, що відбулося в 1919-1920 рр., призвело до утворення т. зв. Версальсько-Вашингтонської системи, яка за своїм імперіалістичним характером і спрямованістю не відповідала викликам часу і зберігала небезпеку нової світової війни, яка спалахнула вже через два десятиліття після версальського «примирення».

5. Лідируючі позиції після війни, особливо в господарській сфері, посіли США, які залишалися осередком демократії. Їх претензії на світове лідерство втілились у «14 пунктах» президента В. Вільсона (від 8 січня 1918 р.) і в своєрідній формі політики «ізоляціонізму» міжвоєнної доби.

6. Війна призвела до істотного послаблення західної системи, дезорганізації світового господарства, економічного занепаду Європи, до кризи ліберального суспільства, яке перебувало у відносній стабільності з 1870 р. Війна та її наслідки спричинили активізацію суто екстремістських, тоталітарних течій, партій й організацій. Навіть у демократичних країнах посилились авторитарні тенденції. В Італії вже в 1922 р. утвердився при владі фашизм. З чинником війни пов’язувалось встановлення нацистської диктатури в Німеччині 1933 р. з її вимогами руйнування «версальського диктату» та ідеями тотального реваншу.

7. Війна стала зламом у розвитку духовної культури, масової психології та менталітету багатьох соціумів. Вона призвела до дегуманізації і десакралізації людських цінностей, поширення сумнівів щодо вартості людського життя та призначення особистості, до апологетизації насильства і первісних інстинктів.

В умовах тотальної трансформації масової психології і ментальності посилюється вплив ідей ірраціоналізму, містики та окультизму, даються взнаки елементи «колективного несвідомого» у суспільстві, що відображається на формуванні нових філософських напрямів і течій. З’являється література «втраченого покоління», відбуваються величезні зрушення в усіх жанрах мистецтва і культури у бік декадансу та абсурду. Поширюються нові напрями і форми зображення чи відображення художніх явищ та образів: футуризм, дадаїзм, сюрреалізм, кубізм, абстракціонізм, експресіонізм тощо. Виникає образ «присмерку Європи», обговорюються питання занепаду і кінця цивілізації, набувають сили загрозливі явища, які відображаються на суспільній думці, зокрема створюється сприятливий ґрунт для визрівання тоталітаристських ідей і концепцій, що наближають час нових катаклізмів.

Насамкінець треба нагадати, що з подіями Великої війни пов’язаний феномен Української революції і виникнення «українського питання» у світовій політиці, які потребують окремого вивчення в контексті сучасних надбань історичної науки.