Українська література у стислому переказі. 8 клас

Володимир Сосюра

(1898—1965)

Любіть Україну!

Любіть Україну, як сонце, любіть,

як вітер, і трави, і води...

В годину щасливу і в радості мить,

любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,

вишневу свою Україну,

красу її, вічно живу і нову,

і мову її солов’їну.

Без неї — ніщо ми, як порох і дим,

розвіяний в полі вітрами...

Для нас вона в світі єдина, одна,

як очі її ніжно-карі...

Вона у зірках, і у вербах вона,

і в кожному серця ударі,

у квітці, в пташині, в кривеньких тинах,

у пісні у кожній, у думі,

в дитячій усмішці, в дівочих очах

і в стягів багряному шумі...

Як та купина, що горить — не згора,

живе у стежках, у дібровах,

у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,

у хмарах отих пурпурових,

в огні канонад, що на захід женуть

чужинців в зелених мундирах,

в багнетах, що в тьмі пробивають нам путь

до весен і світлих, і щирих.

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,

і сльози, і все до загину...

Не можна любити народів других,

коли ти не любиш Вкраїну!..

Дівчино! Як небо її голубе,

люби її кожну хвилину...

Коханий любить не захоче тебе,

коли ти не любиш Вкраїну.

Любіть у труді, у коханні, в бою,

в цей час, як гудуть батареї.

Всім серцем любіть Україну свою,

і вічні ми будемо з нею!

Коментар

Найбільша любов поета В. Сосюри — його Україна. Для нього вона рівнозначна матері, коханій. Письменник показує красу й привабливість рідного краю, мужність його захисників, закликає молоде покоління так само любити свою Батьківщину. Не можна любити когось іншого, коли зневажаєш своє, стверджує він. За цей вірш В. Сосюру різко засудила офіційна влада й піддала гонінням, хоча поет закликав лише до любові, а був названий «буржуазним націоналістом».

Васильки

Васильки у полі, васильки у полі,

і у тебе, мила, васильки з-під вій,

і гаї синіють ген на видноколі,

і синіє щастя у душі моїй.

Одсіяють роки, мов хмарки над нами,

і ось так же в полі будуть двоє йти,

але нас не буде. Може, ми квітками,

може, васильками станем — я і ти.

Так же буде поле, як тепер, синіти,

і хмарки летіти в невідомий час,

і другий, далекий, сповнений привіту,

з рідними очима порівняє нас.

Коментар

Філософська поезія В. Сосюри «Васильки» говорить про швидкоплинність життя, про те, що треба цінувати кожну його мить, бачити прекрасне навкруги. Хіба це не щастя — йти поруч із коханою людиною, милуватися її голубими очима, радіти хлібному полю й порівнювати рідні очі з голубими квітами-васильками! Свою доброту, любов поет хоче передати нащадкам, щоб і ті, «далекі», були «сповнені привіту» й пошани до своїх предків.

Осінь

Облітають квіти, обриває вітер

пелюстки печальні в синій тишині.

По садах пустинних їде гордовито

осінь жовтокоса на баскім коні.

В далечінь холодну без жалю за літом

синьоока осінь їде навмання.

В’яне все навколо, де пройдуть копита,

золоті копита чорного коня.

Облітають квіти, обриває вітер

пелюстки печальні й розкида кругом.

Скрізь якась покора в тишині розлита,

і берізка гола мерзне за вікном.

Коментар

Пейзажна мініатюра, у якій осінь виступає у вигляді гордовитої дівчини-жінки, що їде на баскому коні. Під золотими копитами коня змінюється все навкруги — в’януть квіти, трава, листя на деревах, голубіє «холодна далечінь». Тиша, тихий смуток. Матінка-природа може йти відпочивати з почуттям виконаного обов’язку — урожай зібраний — сади й поля «пустинні». Повтор рядків у першій та останній строфах підкреслює завершеність природного циклу.