Біологія. Довідник школяра та абітурієнта

Клас Базидіальні лишайники (Basidiolichenes)

Грибним компонентом цих лишайників є телефора, афаліна, водоростевим — ціанобактерії сцитонема, хроокок, кокомикса та ін. Відомо близько 15 видів, переважно тропічних, на землі та корі дерев. Найпоширеніші роди — Cora, Dictionema. Поза тропіками, у північній частині Фінляндії та Норвегії, знайдено кілька базидіальних лишайників, зокрема гомеомерний — ботридіна, гетеромерний — корісціум, утворені грибом афаліна й водоростю кокомикса.

Походження та еволюція лишайників

Лишайники не являють собою безперервної еволюційної лінії, вони мають поліфілетичне походження. Тенденція до симбіотичного життя з водоростями різних груп з’явилася незалежно у багатьох філогенетично далеких порядках грибів. Початок лишайникам у різний час дали різні групи вищих грибів; базидіоміцетним — телефорові та інші базидіальні гриби, сумчастим — різні аскоміцети. Гриби, з яких виникали лишайники, розпочали паразитичне існування на водоростях, не вбиваючи їх, поступово втратили свою фізіологічну самостійність і без водоростевих компонентів існувати у природі не можуть. Разом з відповідними водоростями вони утворили комплексні організми з новими морфологічними та фізіологічними властивостями. Протягом еволюційного розвитку лишай

ників відбувалося ускладнення будови слані від кіркових до листуватих і далі до кущистих, від гомеомерних до гетеромерних, у напрямку збільшення асиміляційної поверхні тіла та кращого пристосування до повітряного живлення, розвинулись способи розмноження іридіями і соредіями. Найбільш ранні, не завжди достовірні, викопні рештки лишайників знайдені у покладах верхньої крейди.

Роль лишайників у природі та житті людини

Лишайники, поряд з водоростями, є рослинами-піонерами. Оселяючись на безплідних місцях, скельних субстратах, вони своїми виділеннями руйнують субстрат (вапняки, кварцити), підготовлюють умови для зростання інших рослин, спочатку мохів, а пізніше квіткових рослин. Слизуваті лишайники є їжею для таких тварин як слимаки, деякі черви. За дослідженнями (Д. М. Гродзинський) лишайники у своїх тілах вибірково нагромаджують радіоактивні елементи. Вміст Урану в лишайників буває на 1-2, а то й 3 порядки вищий, ніж у вищих рослин. У звичайних умовах росту рослин радіоактивність субстратів, особливо мінеральних, у сотні й тисячі разів менша від радіоактивності лишайників. У північних районах планети лишайники відіграють вагому роль у господарській діяльності людини, а саме — в оленярстві, бо взимку вони є основним кормом для рослин («оленячий мох»— суміш різних видів кладонії, а також видів цетрарії). Лишайникові пасовиська оновлюються дуже повільно і стають придатними для повторного використання через 15-30 років. Північні народи використовують лишайники як домішку до кормів різних свійських тварин. Деякі лишайники є їжею для людини. У голодні роки населення північної Швеції, Норвегії, Ісландії споживало цетрарію ісландську; індіанці Північної Америки, японці — види лекторії, гірофори; стародавні єгиптяни — евернію як ароматичну домішку при випіканні хліба. «Лишайникова манна» — види аспіцилії (аспіцилія їстівна), поширені у напівпустелях Західної Азії та Північної Америки, мають вигляд невеликих грудочок, які вітром переносяться на значні віддалі, можуть скупчуватися у заглибленнях напівпустельного субстрату. Іноді їх збирає і споживає населення. У Франції давно використовують цетрарію ісландську у виробництві цукерок — завдяки значному вмісту в ній ліхеніну. У парфумерії як джерело ароматичних олій використовують евернію, паргелію, види ромаліни; з видів рочела та охролелія виготовляють лакмус. Два види лишайників — летарії і цетрарії — містять отруйні речовини. Їх використовували в Швеції, як домішку до отруйних приманок для вовків і лисиць. Лишайники мають певні лікувальні властивості. Здавна населення північних широт у народній медицині широко застосовує види уснеї, паргелії, цетрарії та інших для лікування ран як кровоспинні, глистогінні засоби. Лишайники майже не шкодять господарству, вони є біоіндикторами чистого повітря (деякі із них не витримують навіть найменшого забруднення).