Історія України (1939-2003). 11 клас: Опорні конспекти

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ В УКРАЇНІ В ПІСЛЯВОЄННИЙ ЧАС

Опозиційний (дисидентський) рух виник в Україні в середині 50-х рр. як форма протесту проти дій партійно-державного апарату та порушення ним конституції та законів.

Опозиція — протидія, опір, протиставлення своїх поглядів, своєї політики іншим поглядам та іншій політиці.

Слово “дисидент” означає “незгодний” і розуміється як “людина протестна”, яка відкрито протиставляє свої погляди панівній ідеології та рішуче виступає за свої переконання.

Синонімом слова “дисидент” є “правозахисник” — тобто людина, яка виборює громадянські, релігійні та національні права.

Причини появи опозиційного (дисидентського) руху

Внутрішні причини появи опозиційних настроїв в Україні:

1. Бездержавний статус України.

2. Україна була колонією Москви.

3. Панування радянської партійної бюрократії.

4. Утиски національно-культурного та духовного життя України.

5. Нищення пам’яток історії та культури українського народу.

6. Переслідування за переконання, за власну думку.

7. Русифікація всіх сфер життя в Україні.

8. Ігнорування комуністичним режимом прав і свобод людини.

9. Підкорення інтересів особи інтересам колективу, інтересам тоталітарної держави.

10. Нехтування загальнолюдськими цінностями.

Внутрішні передумови

1. Лібералізація суспільно-політичного життя та часткова його демократизація.

2. Проведення десталінізації в країні.

3. Пом’якшення цензури та поява багатьох творів, які раніше були заборонені.

4. Скасування цілого ряду партійних постанов партії та уряду 40-х рр., що були визнані “помилковими”.

5. Посилилися контакти української інтелігенції з закордонними культурними та науковими центрами, з їхніми досягненнями в царині літератури, науки, мистецтва та ін.

Великий вплив на формування опозиційних настроїв в Україні мали зовнішні фактори

1. Антикомуністичні виступи в Угорщині, Польщі, Східній Німеччині, Чехо-Словаччині.

2. Розпад світової колоніальної системи.

3. Розгортання світового правозахисного руху.

4. Прийняття в 1948 р. Загальної декларації прав людини.

Характеристика дисидентського руху

1. Цей рух був неорганізованим і не масовим.

2. Мав метою реформування суспільства мирними методами боротьби, а не насильницькими.

3. Сподівався на “поліпшення”, “вдосконалення”, демократизацію чинної системи.

4. Критичне ставився до комуністичного режиму.

5. Вів інтелектуальну боротьбу за світогляд людей.

6. Виникали певні організації (діяли гуртки, об’єднання, спілки, комітети).

7. Рух поширювався по всій території України, був загальноукраїнським.

Діяв у Києві, Одесі, Миколаєві, Херсоні, на Буковині, в Харківській, Донецькій, Луганській, Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській, Волинській областях.

8. Рух охопив різні верстви та прошарки населення (інтелігенцію, частину робітників, інженерів, частину студентської молоді, деяких релігійних діячів).

9. Намагався переконати суспільство в необхідності змін.

10. Йому було притаманне зростання інтересу до культури українського народу, до його минулого, до культури країн Заходу.

11. Український опозиційний рух мав національно-демократичне забарвлення.

Мета дисидентського руху

1. Боротьба проти колоніальної політики центру.

2. Ліквідація імперського диктату.

3. Демократизація суспільно-політичного життя.

4. Досягнення незалежності України.

5. Захист прав людини.

6. Правдиве зображення історії.

7. Вільний розвиток української мови, культури.

8. Боротьба проти русифікації.

9. Забезпечення вільного розвитку українських звичаїв, традицій, розкриття справжнього минулого свого народу без усяких перекручень і неправди.

Основні течії опозиційного руху 60-х рр.

1. Самостійницька (національно-визвольний рух підпільних груп).

2. Національно-культурницька (рух шістдесятників). Обгрунтовували необхідність духовного і культурного відродження українського народу, його мови, традицій, правдивого висвітлення історичного минулого. Виступали проти нищення пам’яток історії та культури, проти переслідування за переконання, чинили опір русифікації.

3. Правозахисна.

Вимагали дотримання конституції та законів, обстоювали ідеї гуманізму та демократії, особистої та національної свободи, прав людини.

4. Релігійна (за свободу совісті).

Виступали проти релігійних утисків, переслідувань за релігійні переконання, проти нищення церковних храмів.

5. Ширився рух за соціально-економічні права (страйкова боротьба).

Організації опозиції, які діяли на території України

1. Об’єднана партія визволення України (1953-1958 рр.) в Івано-Франківську.

До суду у 1959. р. було притягнуто 10 осіб, головно молодих робітників (Богдана Германюка, Ярему Ткачука, Богдана Тимківа, Івана Струтинського, Миколу Юрчика та ін.). Їх було засуджено до 7—10 років позбавлення волі.

2. Український національний комітет (УНК). Діяв у 1957- 1962 рр. у Львові на чолі з Богданом Грициною.

У програмі організації передбачалося готувати свідомих людей — пропагандистів, посилати їх на Велику Україну і відроджувати українську націю.

У лісі під Львовом почали будувати таємну друкарню. Богдана Грицину та Івана Коваля було засуджено до розстрілу, решта одержали від 5 років таборів.

3. Український національний фронт (УНФ) (1964-1967 рр.) історика Дмитра Квецька і філолога Зіновія Красівського. У статутних принципах організації вказувалося, що це — добровільне об’єднання національно свідомих представників української нації, які ведуть боротьбу за Українську незалежну державу. Вони розробили програму перебудови суспільства на демократичних засадах. До складу організації входило понад 150 осіб із Львівської, Івано-Франківської, Кіровоградської та деяких інших областей України. Методом боротьби було визначено агітацію за вихід України зі складу СРСР.

У Моршині, а згодом у Карпатах видавали машинописний журнал “Воля і Батьківщина”, яких вийшло 16 випусків (на час арештів у 1967 р.).

Члени організації розповсюджували по всій території України листівки, підпільну літературу, журнал “Воля і Батьківщина”.

4. “Союз української молоді Галичини” (діяв на початку 60-х рр.).

5. Українська робітничо-селянська спілка (УРСС), заснована 1959 р.

Створив організацію Левко Лук'яненко разом із партійним працівником С. Віруном, завідувачем юрконсультації І. Кандибою, завідувачем сільського клубу В. Луцьковим. Спілка мала політичну програму і налічувала близько 30 членів.

6 листопада 1960 р. на зборах п’яти членів спілки було розглянуто проект програми та завдання організації. Наступне засідання було призначено на 22 січня 1961 р. Спілка мала намір перетворитися на партію, але перед її другим засіданням 20 січня 1961 р. було заарештовано керівників, а організацію розгромлено.

Програма Української робітничо-селянської спілки

1. Піддавалася критиці політика партії та уряду за часів голодомору в Україні 1932-1933 рр.

2. Засуджувалися масові репресії 30-х рр. у східних областях України.

3. Критиці піддавалися хиби хрущовського періоду, бюрократичні методи керівництва народним господарством, централізований метод управління у промисловості й сільському господарстві.

4. Вказувалося на обмеження прав профспілок, на тяжкий соціальний, політичний і культурний гніт селян, на експлуатацію робітничого класу і селянства.

5. Критиці піддавалася національна політика в Україні впродовж усього періоду існування радянської влади, масове звинувачення українців у націоналізмі й фізичне їх винищення.

6. Критикувалася заборона творів українських поетів і письменників, діячів науки і культури.

7. Вказувалося на обмеження України в її політичних та економічних правах, позбавлення суверенітету, права вступати з державами світу в політичні та економічні відносини.

8. Робився висновок, що Україна у складі СРСР не має можливості нормально розвиватися як у політичному, так і економічному й культурному аспектах, що в деяких випадках її становище гірше від становища за царського режиму, що вона фактично є колонією Москви, а тому повинна вийти зі складу СРСР і стати незалежною, самостійною державою.

9. Критикувалося те, що українська мова не стала державною мовою, що її витручено з ужитку органами державної влади, з наукових установ, вищих і середніх навчальних закладів, зі сфери промислових підприємств, із громадсько-культурного життя нації.

Релігійна опозиція проявлялась у формі

1. Звернень, заяв, прохань і протестів про порушення свободи совісті та релігійної практики.

2. Продовжувала нелегально діяти греко-католицька церква, попри її заборону в 1946 р.

3. Активізували свою діяльність різні протестантські конфесії та секти.

Створення клубів творчої молоді

1. Клуб “Супутник” у Києві. Заснований 1959 р. студентами театрального інституту і консерваторії, літераторами і художниками. Президент клубу — Л. Танюк. Члени клубу їздили Україною, організовували вечори, самвидави, знайомили своїх слухачів зі спадщиною розстріляного українського Відродження, несли в маси українське слово, українську пісню.

2. Клуб “Пролісок” у Львові. Організований 1962 р. під впливом клубу м. Києва. Президент — М. Косів.

3. Подібні клуби з’явилися в Дніпропетровську, Одесі та інших містах.

Невдовзі ці об’єднання було розігнано.

Головні акції опозиції

1. Почалося видання книг, журналів, брошур, в яких пропагувалася ідея незалежної України.

2. У Київському університеті відбулася конференція з питань культури, вживання української мови, що перетворилась у масову антирусифікаторську акцію (11-15 лютого 1963 р.).

3. Виступ інтелігенції в Києві біля пам’ятника Т. Г. Шевченка.

Початок ушанування пам’яті великого Кобзаря в день перенесення його праху в Україні було започатковано 22 травня 1961 р.

4. “Самвидав” — форма поширення ідей представників опозиційного руху.

Попервах прихильники ідеї відродження України розмножували на друкарських машинках поетичні твори Ліни Костенко, Василя Симоненка та ін., а згодом “самвидавом” почали друкуватися суспільно-політичні та філософські статті й матеріали, повідомлення про репресії. Влада переслідувала такі видання, а людей, причетних до їх видання, карала.

5. Створення клубів творчої молоді (“Супутник” у Києві, “Пролісок” у Львові та ін.), які організовували вечори творчої інтелігенції, де пропагувалася українська мова, українська пісня, відроджувалися українські звичаї та традиції.

Висновки

1. Вперше за часів тоталітарного правління в нових історичних умовах опір владі в Україні набув конкретних організаційних форм.

2. Виступи відображали невдоволення політикою держави, систематичними порушеннями органами влади Основного закону — Конституції.

3. Опозиція кінця 50 — початку 60-х рр. поставила завдання боротися легальними несиловими методами за утворення незалежної України, аби було реалізовано право українського народу на самовизначення.

4. Було чітко поставлено питання про вихід України зі складу СРСР мирним способом, у рамках законодавства.

5. Вони виступали проти деформованої радянської політичної системи.

6. Доводили безплідність апаратних методів реформування економіки і політичної системи.

7. Вони визначили ненасильницький, конституційний напрямок національно-визвольної боротьби.

Розправа над опозиційним рухом

1961 р. У Львові відбувся закритий судовий процес у “справі юристів” над членами Української робітничо-селянської спілки. Л. Лук’яненка засудили до розстрілу, інших членів спілки — на різні строки ув’язнення (від 10 до 15 років). Л. Лук’яненко протягом 73 днів чекав у камері смертників виконання вироку, що його замінили 15-річним ув’язненням.

1961 р. У Донецьку було засуджено групу громадян, яку очолював журналіст Григорій Гайовий.

1962 р. Політичні процеси відбулися в Запоріжжі, Рівному, Тернополі, Чернівцях, Луганську, Києві.

1962 р. Суд у Запоріжжі над групою з шести осіб, в яку входили Володимир Савченко, Володимир Чернишов та ін.

Осінь 1962 р. Судовий процес у Львові над учасниками Українського національного комітету.

Підсумки

На основі судових рішень більшість безпідставно обвинувачених було репресовано. І це тоді, коли радянський уряд заявляв, що в СРСР немає випадків притягнення до судової відповідальності за політичними мотивами, що в СРСР немає політичних в’язнів.

Значення опозиційного руху

1. “Віра виникає тоді, коли є мученики”, а “знищені стають прапором” (Валентин Мороз). У цьому — справжнє значення їхньої діяльності.

2. Опозиційний рух — це вияв національно-визвольного руху в Україні.

3. Вони насмілилися кинути виклик існуючій системі.

4. Дисиденти формували громадянську й національну свідомість багатьох людей України.

5. Найактивніша частина української молоді заявила про свій розрив із тоталітарною системою.

6. Дисиденти несли світло правди, були провісниками самостійної незалежної України.

7. Опозиція 60-х рр. підготувала ґрунт для дальшої боротьби за демократизацію суспільства, за звільнення України від колоніальної залежності.

Левко Лук’яненко

Народився 24 серпня 1927 р. в с. Хрипівці Городнянського району Чернігівської області у селянській родині. Дістав вищу юридичну освіту, закінчивши юридичний факультет Московського державного університету, працював адвокатом в юридичній консультації Глинянського району Львівської області. Був членом КПРС.

У 1959 р. Левко Лук’яненко разом із групою товаришів створив Українську робітничо-селянську спілку, яка ставила завдання утворення самостійної незалежної України способом мирної боротьби, реалізуючи право українського народу на самовизначення.

21 січня 1961 р. був заарештований.

Засуджений Львівським обласним судом до смертної кари із заміною Верховним судом УРСР цієї кари на 15 років позбавлення волі.

Покарання відбував у Мордовії, на Уралі, у Володимирській в’язниці.

Неодноразово оголошував голодування. Це був метод боротьби проти несправедливих репресій проти інакодумців, на знак протесту за порушення в СРСР Декларації прав людини.

21 січня 1976 р. після повного відбуття міри покарання (15 років) був звільнений з місця ув’язнення і повернувся до Чернігова. Працював електриком чернігівської дитячої лікарні.

Після повернення з тюрми продовжував правозахисну роботу. Став одним із співзасновників Групи сприяння виконанню гельсінських угод (вересень 1976 р.).

Група заявила про себе заявою, що прозвучала через радіо “Свобода”.

Писав статті, звернення, заяви, протести. Ось деякі із них:

у січні 1977 р. написав статтю “Зупиніть кривосуддя”, ставши на захист Рубана Петра Васильовича;

у лютому 1977 р. написав “Різдвяне звернення до завзятих атеїстів”, яке було передано на Захід, використано у посиланнях радіостанції “Свобода” та надруковано у листопаді 1977 р. в журналі “Визвольний шлях” у Лондоні;

у березні — травні 1977 р. написав статтю “Рік свободи”, в якій ставив питання про порушення прав людини в СРСР, про насильницьку русифікацію тощо;

у грудні 1977 р. та січні 1978 р. стаття “Рік свободи” було опубліковано в журналах “Сучасність” (Мюнхен) та “Визвольний шлях’’ (Лондон);

у квітні — травні 1977 р. написав статтю “Проблеми інакодумства в СРСР”, яку теж передало радіо “Свобода”;

у листопаді 1977 р. написав президії Верховної Ради СРСР “Заяву від інакодумця Л. Лук’яненка”;

у грудні 1977 р. разом із О. Бердником, І. Кандибою, О. Метко, Н. Строкатою та ін. написав звернення до Белградської наради 35 держав із перевірки виконання гельсінських угод про дискримінацію українців у сфері права на еміграцію. У зверненні наводилися численні факти про порушення прав людини в СРСР.

12 грудня 1977 р. знову був заарештований “за антирадянську діяльність”.

У 1978 р. засуджений на 10 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії особливого режиму і заслання на 5 років.

1988 р. був вирішальним роком у звільненні політичних в’язнів. Світова демократична громадськість і українська діаспора домагалися звільнення останніх українських політв’язнів.

У січні 1989 р., провівши 27 років у тюрмах і на засланні, Л. Лук’яненко був звільнений; одразу ж долучився до політичної діяльності. Він — один із засновників Української Республіканської партії, її перший голова, а від березня 1990 р. — депутат Верховної ради України.

У 1992-1993 рр. — посол України в Канаді.

У 1994 р. на основі документальних матеріалів видав книжку “Не дам загинуть Україні”. Депутат Верховної Ради України.

Алла Горська

Народилася 1929 р. в Ленінграді.

Закінчила Київський художній інститут. Активно долучилася до процесу національного відродження на початку 60-х рр. Активний організатор і учасник громадського життя молоді Києва, співорганізатор клубу творчої молоді — перших українських неформалів-шістдесятників, на засіданні якого жваво обговорювалися злободенні питання, звучали виступи на захист української мови, української пісні, політичних прав і свобод.

Повіривши в демократизацію суспільства, організовувала літературно-мистецькі вечори, дискусії, виставки творів молодих художників, збір коштів на взаємодопомогу тощо. На цих вечорах молодь прилучалася до глибин національної культури, формувала свій світогляд.

Національно-просвітительська робота Алли Горської давала відчутні результати: зібрання ставали масовими, на них сміливо, відверто звучав голос правди.

Алла Горська разом з іншими організаторами (Л. Танюком та ін.) здійснювала поїздки Україною, організовуючи шевченківські вечори, знайомлячи присутніх з спадщиною українського Відродження, формуючи таким чином світогляд багатьох молодих людей. А. Горська оформляла декорації для багатьох вистав, поставлених Л. Танюком.

У 1954 р. разом із талановитими художниками О. Заливахою, Л. Семикіною та ін. створила вітраж у Київському університеті з зображенням Т. Шевченка — Прометея з гнівним поглядом, який ніби промовляв: люди, просніться, не будьте німими рабами.

Вітраж було знищено, а Аллу Горську та інших художників виключено зі Спілки художників України.

У 1964 р. власті закрили клуб творчої молоді, а 1965 р. розігнали дискусійний клуб, що його намагалася створити Алла Горська та її товариші. Було знищено і композицію А. Горської та В. Прядки в 13-й кімнаті Жовтневого палацу, де збирався клуб.

Алла Горська мужньо обстоювала правду мистецтва й борців за демократизацію суспільства, захищала від несправедливих утисків молодих митців, відкрито виступила проти репресій 1965-1966 рр.

У квітні 1968 р. 139 діячів науки, літератури і мистецтва, робітничої молоді та студентів звернулися до Л. Брежнєва та інших високих посадових осіб, протестуючи проти незаконних репресій і закритих судових процесів, що відбувалися в Україні. Свій підпис поставила і А. Горська.

У листопаді 1970 р. А. Горська трагічно загинула. Її знайшли з проламаним черепом. Обставини загибелі з’ясовано не було.

Надія Світлична в себе дома зберігала архів А. Горської, якого в неї відібрали під час обшуків і арештів 1972 р.

Іван Дзюба

Іван Дзюба — літературознавець, публіцист, критик, громадський діяч, який чимало зробив для дослідження національної політики. Він убачав причини занепаду національної культури, звуження сфери вживання української мови у відсутності реального суверенітету України і права українців самим вирішувати свою долю. У 1965 р. за виступ із протестом проти арештів серед інтелігенції в київському кінотеатрі “Україна” Івана Дзюбу звільнили з роботи у видавництві “Молодь” і виключили з аспірантури Київського педагогічного інституту.

Після масових арештів 1965 р. Іван Дзюба взявся за дослідження причин акцій протесту передової інтелігенції України. Наприкінці 1965 р. він написав твір “Інтернаціоналізм чи русифікація”, який став “своєрідним підсумком діяльності дисидентів часів “відлиги”, і надіслав його партійному і радянському керівництву СРСР і УРСР. Він писав:

“Я пропоную... одну-єдину річ — свободу чесного публічного обговорення національного питання... Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду”.

З нових позицій автор розглядів проблему права націй на самовизначення. Він протиставляв ленінську національну політику великодержавницькій політиці після В. Леніна. Автор засудив ігнорування громадянських прав українського народу. Письменник Б. Антоненко-Давидович назвав цю працю “референдумом покоління”.

У 1966 р. Іван Гель організував підпільне видання праці І. Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація” у Львові. Невдовзі переклади статті вийшли за кордоном.

У грудні 1969 р. І. Дзюбу примусили написати покаянного листа до Спілки письменників України, але це його не врятувало. У 1972 р. його виключили зі Спілки письменників України, заарештували і 18 місяців тримали у тюрмі.

Іван Дзюба — академік Національної академії наук України, який зробив значний внесок у критику радянської дійсності та в боротьбу за реальний суверенітет України.