Історія України (1939-2003). 11 клас: Опорні конспекти

КУЛЬТУРА І ДУХОВНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ (наприкінці 50 — на початку 60-х рр.)

Зміни в духовному житті України

1. Послабилася цензура.

2. Поменшав притаманний сталінському режимові всеохопний страх.

3. Зростала політична й національна самосвідомість молоді.

4. Пом’якшився ідеологічний контроль громадян з боку держави.

5. Послабилася жорстка регламентація духовного життя.

6. Дещо послабилася політика самоізоляції (заохочувалися культурні зв’язки в межах СРСР і з країнами Заходу).

7. З’явився інтерес до західної культури.

Зміни в культурному житті

1. Різко зазвучала критика русифікаторської політики та ідеологічного контролю Москви.

2. Почалася нова хвиля “українізації”.

3. Відроджувалася українська мова.

4. Уможливилося відтворення історії українського народу, його самобутності.

5. Зростав престиж української культури.

6. Відбувалося піднесення української науки.

7. Відроджувалася популярність українського театру.

8. З’явилася плеяда “шестидесятників”, які своїми творами виступали за людську гідність, проти тоталітаризму і висловлювали надії на здобуття українцями свободи вільного духовного розвитку.

9. Українській культурі було повернуто імена незаслужено забутих чи несправедливо репресованих (О. Олеся, М. Вороного та багатьох інших).

Реформи в культурній сфері

У процесі десталінізації, лібералізації та демократизації суспільного життя було проведено реформи у культурній сфері.

1. Ліквідовано Міністерство вищої освіти СРСР і створено відповідне міністерство УРСР.

2. Засновано Академію будівництва та архітектури УРСР.

3. Створено Українську сільськогосподарську академію (1956 р).

4. Засновано Спілку журналістів України (1957 р.).

5. Засновано Спілку працівників кінематографії України (1958 р.).

6. У 1962 р. започатковано щорічну Шевченківську премію за кращі досягнення в царині літератури, журналістики, мистецтва та архітектури.

Розпочато видання

1. Українського історичного журналу.

2. Першої “Української радянської енциклопедії”.

3. Журналу “Народна творчість та етнографія” (з 1957 р.).

4. Перевидано Словник української мови Б. Грінченка.

5. Почалася підготовка багатотомної історії України та історії міст і сіл республіки.

6. Вийшли друком двотомні “Історія Української РСР” та “Історія української літератури”.

7. З’явилися нові періодичні видання: журнал “Прапор” (1956 р.), “Радянське літературознавство” (1957 р.).

8. З’явилися нові наукові журнали — “Економіка Радянської України” та “Радянське право”.

Освіта

1. У грудні 1958 р. було прийнято закон “Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в СРСР”.

2. У квітні 1959 р. відповідний закон було прийнято в Україні. Ним передбачалися:

структурна перебудова загальноосвітньої школи;

впровадження обов’язкової восьмирічної освіти;

перетворення 10-річних шкіл на 11-річні;

створення матеріальної бази для оволодіння учнями шкіл однією з масових професій;

зміна мовного режиму в школі;

як стратегічний напрямок роботи у школі — політехнізація, зміцнення зв’язку школи з життям. З цією метою у школах вводилося виробниче навчання, частина занять проводилася на підприємствах, у колгоспах і радгоспах.

3. У другій половині 50-х рр. почалась організація шкіл нового типу, шкіл-інтернатів. У середині 60-х рр. у республіці було 533 школи-інтернати і понад 200 тис. учнів.

4. У 1956 р. було скасовано плату за навчання у старших класах середніх шкіл, а також у середніх і вищих навчальних закладах.

5. Набув поширення досвід створення учнівських виробничих бригад різного профілю.

6. З метою подолання нестачі кваліфікованих учителів розширилася мережа заочної освіти.

7. У педагогічних інститутах було організовано підготування вчителів виробничого навчання.

8. У першій половині 60-х рр. загальна кількість професійно-технічних училищ, порівняно з попередніми роками, зросла майже в 1,5 рази, а сільських — у більш як 2 рази.

9. У системі профтехосвіти в середньому за рік готувалося 270-290 тис. висококваліфікованих спеціалістів масових робітничих і механізаторських професій,

10. Особливо активно велося підготування спеціалістів для таких галузей, як будівництво, хімічна промисловість, машинобудування, транспорт.

11. Зросла кількість соціалістів із вищою освітою. У 1958 р. в 140 вишах республіки навчалося понад 380 тис. студентів.

12. У 60-х рр. виші й технікуми розгорнули підготування фахівців нових спеціальностей, зокрема в галузі виробництва та експлуатації автоматичних і телемеханічних пристроїв, обчислювальних машин тощо.

13. У 1963 р. на 10 тис. душ населення України припадало 129 студентів. Але українців, частка яких становила 75% населення республіки, серед студентів України було лише 60%. Це — наслідки русифікації вищої школи.

Хиби

1. Реформа школи передбачала не стільки творчі, демократичні методи її здійснення, скільки командно-адміністративні, а тому політехнізація навчального процесу відбувалася повільними темпами.

2. Невирішеною проблемою залишалися основні принципи виховного процесу. Школа, як і перше, дотримувалася принципу виховання молодого ростучого покоління через колектив, а тому ігнорувалася особистість кожної дитини.

3. Недостатнім був індивідуальний підхід до виховання учнів, що його обстоювали В. Сухомлинський та інші педагоги.

4. Не бралися до уваги зацікавлення кожного школяра, його здібності й нахили, не виховувалась особистість.

5. Панівною ідеологією залишався марксизм-ленінізм. Будь-які відхилення від офіційної ідеології в освіті, як і доти, переслідувалися партійно-державними органами.

6. Зберігався залишковий принцип фінансування освіти. Характерною була хронічна нестача коштів, матеріально-технічних засобів.

7. Не вистачало кваліфікованих вчителів.

8. Нехтувалося питання активізації навчального процесу через ознайомлення учнів із величезним книжковим фондом України.

9. Закон про зв’язок школи з життям під виглядом демократизації значно ослабив позиції української мови в Україні.

10. Батькам було надано право вирішувати, якою мовою вестиметься навчання у конкретній школі. На практиці це питання вирішувалося місцевими партійними керівниками за вказівками з Москви.

11. Посилився процес русифікації народної освіти в Україні. У 60-х рр. в обласних центрах і в Києві кількість українських, шкіл становила 28%, російських — 72%, в інших містах відповідно — 16% і 84%.

12. Звужувалася сфера використання української мови.

13. Впав тираж українських книжок із 80% 1950 р. до 66% 1963 р. Зменшилася кількість газет і журналів, що видавались українською мовою.

Наука

1. Головним науковим закладом України була Академія наук УРСР. До її складу наприкінці 50-х рр. входило 36 науково-дослідних інститутів і 19 інших наукових установ.

2. Академію наук України з 1946 р. по 1962 р. очолював знаний біохімік О. Палладін. Він став засновником української школи біохіміків.

3. Чисельність учених у 1958-1965 рр. зросла з 37 тис. до 94 тис.

4. В Україні проводилися дослідження з ряду визначальних напрямів науково-технічного прогресу. Ряд відкриттів зробили вчені республіки в галузі фізики, зокрема ядерної.

5. У 1964 р. в Харківському фізико-технічному інституті АН УРСР побудовано найбільший на той час у світі прискорювач електронів.

6. Розширилися дослідження у сфері фізики твердого тіла, біофізики, астрофізики, матеріалознавства тощо.

7. Наприкінці 50-х рр. академік М. Боголюбов розробив нові методи квантової теорії та статистичної фізики. Це дозволило обгрунтувати теорію надтекучості та надпровідності.

8. Україна була одним із центрів розвитку кібернетики. У 1957 р. створено обчислювальний центр АН УРСР (згодом — Інститут кібернетики). Першим та беззмінним директором інституту з 1962 р. упродовж 20 років був академік АН УРСР, академік АН СРСР В. Глушков. У 1964 р. В. Глушкова було удостоєно Ленінської премії за цикл праць із теорії цифрових автоматів.

9. Українські науковці та інженери спроектували і збудували першу у світі керуючу машину широкого профілю “Дніпро” (1961 р.), машини “Промінь” (1962 р.), “Мир” (1964 р.), цифрову обчислювальну машину “Київ” (1964 р.).

10. Розвивалися теоретичні й практичні напрями математики, хімії, металургії, біології, сільськогосподарської науки.

11. Проводилися дослідження в галузі електрозварювання під керівництвом академіка Б. Патона (директора Інституту електрозварювання АН УРСР).

12. Багато було зроблено для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії в мирних цілях. Українські вчені безпосередньо причетні до запуску штучного супутника Землі у жовтні 1957 р., до польоту в космос першої людини — Ю. Гагаріна.

13. Влітку 1962 р. здійснив політ на кораблі “Восток — 3” перший українець-космонавт П. Попович (народився на Київщині).

14. Вчені Інституту проблем матеріалознавства АН УРСР створили чимало матеріалів із наперед заданими властивостями.

15. У другій половині 50-х рр. розпочав свою діяльність відомий вчений-хірург М. Амосов. Почалися теоретичні розроблення і впровадження у практику методів хірургічного лікування пороку серця, а згодом і захворювань легень.

16. У 1961 р. в Україні було створено перші штучні алмази.

17. Після XX з’їзду КПРС позитивні зміни сталися в царині суспільних наук. Відкрився, хоч і ненадовго, доступ до нових архівних матеріалів.

18. Нові імена, ідеї з’явилися в гуманітарних науках: історії, археології, філософії, мистецтвознавстві, літературознавстві.

Хиби

1. Суспільні науки і далі перебували під особливим контролем цензури.

2. Суспільні науки, як. і перше, коментували та обгрунтовували положення партійних документів, виступи керівників партії та уряду. А Це призвело до процвітання підлабузництва, догматизму і схоластики в діяльності суспільствознавців.

3. Будь-які спроби творчості у підходах до проблем суспільствознавства проголошувалися “ідейно ворожими”. За це науковців звільняли з роботи. Чимало молодих учених було вигнано з Інституту літератури АН УРСР.

4. Попри деякі успіхи в царині фундаментальних досліджень, Україна залишалася науковою периферією СРСР. Традиційним стало переміщення талановитих учених до Москви.

5. Кількість науковців на 10 тис. населення України 1963 р. становила лише 16, тоді як у Росії — 33.

6. Керівництво Академії наук УРСР не виступало проти згубної політики меліорації земель, створення штучних водосховищ.

7. Грошей на наукові дослідження виділялося недостатньо.

Політика властей щодо релігії та церкви

1. Осінь 1954 р. — постанова ЦК КПРС “Про помилки в проведенні науково-атеїстичної пропаганди серед населення”.

2. У 1956 р. розпочалося повернення репресованих священиків, зокрема ліквідованої в 1946-1947 рр. греко-католицької церкви.

3. Наприкінці 50-х рр. різко змінилося ставлення до релігії, а саме: взято курс на подолання релігійності;

посилено адміністративне втручання в діяльність релігійних організацій;

до 1961 р. було ліквідовано майже половину церковно-релігійних організацій;

з 1955 р. по 1965 р. в Україні було зруйновано 10 тис. православних церков. Так, на Запоріжжі із 108 храмів залишилося 9, на Дніпропетровщині — 26, у Криму — 14;

на початку 60-х рр. було закрито Києво-Печерську лавру;

було підвищено податки на церковні громади, які сягали понад 80%.

4. Активізувалася атеїстична робота серед населення;

посилилась ця робота через газети, радіо, товариство “Знання”;

в редакціях газет, на радіо організовувалися відділи атеїзму;

у багатьох обласних і районних центрах створювалися атеїстичні музеї та планетарії;

у вишах відкривалися кафедри “наукового атеїзму”;

у вишах, технікумах, старших класах загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних училищ запроваджувався курс лекцій з “наукового атеїзму”;

у мережі політичної освіти для дорослих і працюючої молоді організовувалися теоретичні семінари, гуртки, масові школи з антирелігійною тематикою.

5. На початку 1962 р. істотні зміни було внесено до законодавства:

питання про припинення діяльності храму вирішувалося не в центрі, а виконкомом обласної ради, що значно спрощувало цю процедуру;

священики позбавлялися можливості контролювати фінанси релігійних громад;

священики повинні були отримати реєстраційне посвідчення уповноваженого в справах культури при облвиконкомі.

Висновки

1. Політика десталінізації, яка проводилася в СРСР, не передбачала гармонізації відносин держави і. церкви.

2. Панівна ідеологія — марксизм-ленінізм — неминуче заходила в суперечність із релігією. Це стало причиною чергової антирелігійної компанії наприкінці 50 — на початку 60-х рр.

Початок десталінізації та пожвавлення літературно-мистецького життя

1. Українське художнє слово збагачували митці старшого покоління — П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, В. Сосюра та ін.

2. Здійснюючи давні задуми, В. Сосюра написав повість “Третя рота”, поеми “Розстріляне безсмертя” та “Мазепа”. Але тоді їх опублікувати не пощастило.

3. О. Довженко опублікував автобіографічну повість “Зачарована Десна”.

4. Плідно працювали М. Стельмах, який написав романи Kpов людська — не водиця”, “Хліб і сіль”, та О. Гончар, роман якого “Тронка” було відзначено Ленінською премією.

5. З нових позицій були написані твори Л. Первомайського “Дикий мед” та Г. Тютюнника “Вир”.

6. Збагачували поезію і прозу твори А. Малишка, П. Загребельного та ін.

7. Припинилися нападки на письменників, які на початку 50-х рр. критикувалися за “космополітизм” та “буржуазний націоналізм”.

8. На захист української мови виступили М. Рильський, Н. Рибак та ін.

9. Багатьма українськими письменниками було піддано критиці концепцію всебічної залежності творчості українських письменників від “російської передової культури”.

10. У поезії та прозі активно виступали представники молодого покоління: Василь Симоненко, Дмитро Павличко, Микола Руденко, Микола Вінграновський, Іван Драч, Ліна Костенко, Євген Гуцало та ін.

11. Літературну критику представляли І. Дзюба, І. Світличний, В. Мороз та ін.

“Відлига” в українській літературі. “Шістдесятники”

“Шістдесятники” — це люди нового політичного, творчого та естетичного мислення, борці за гуманізм, за свободу самовираження, носії нових думок, поглядів і почуттів, відмінних від офіційних.

Їм були притаманні:

самоаналіз,

неординарність мислення,

щирість почуттів,

намагання зламати літературні шаблони,

новизна,

гуманізм,

звернення до внутрішнього світу людини,

пошук нових форм у мистецтві,

культ свободи самовираження,

віра в оновлення суспільства,

намагання відобразити головні проблеми сучасності.

1. В їхніх творах звучав протест проти тоталітаризму.

2. Виступали за національно-культурне відродження України.

3. Прагнули поглиблення реформ і подальшої демократизації суспільства.

4. Критично ставилися до існуючої влади.

5. Вони внесли свіжий струмінь в українську культуру, відкинувши її ідеологічні штампи.

6. Висували вимоги забезпечення українцям свободи вільного духовного розвитку.

7. Зверталися до історії свого народу, його героїчного минулого.

8. Прагнули аналізувати душу сучасника, його інтелектуальний та емоційний розвиток.

9. У центр своєї творчості поставили людину з її. ідеалами та духовним світом.

10. Вірили в оновлення суспільства.

11. На повний голос говорили про реальні проблеми життя, про болючі питання, які замовчувалися в часи сталінщини.

12. Обстоювали загальнолюдські цінності та ідеали, -заперечували аморальність.

13. Впливали на суспільно-політичну думку.

14. Віщували відродження національної свідомості.

15. Вірили в торжество свободи і демократії.

16. Внесли новий струмінь у зміст і форми української культури.

17. Розбудили народ, примусили його думати.

18. Сприяли консолідації передових сил суспільства.

Ідеологічний наступ на “шістдесятників”

1. 1959 р. — за вказівкою ЦК КПУ було заборонено і знищено поетичну збірку Д. Павличка “Правда кличе”, в якій автор викривав бюрократизм, перекручення сталінської доби.

2. Широкий наступ на “шістдесятників” наприкінці 1962 р. після зустрічі партійного та урядового керівництва України з представниками творчої інтелігенції. (Атаки на І. Дзюбу, І. Світличного, Є. Сверстюка).

3. 8 квітня 1963 р. — республіканська нарада активу творчої інтелігенції та ідеологічних працівників. Від імені ЦК КПУ різко критикувалися твори М. Вінграновського, І. Драча, Л. Костенко.

4. Зазнали переслідувань М. Вінграновський, Л. Костенко, В. Стус, І. Драч.

5. У 1963 р. помер “лицар українського відродження” Василь Симоненко після жорстокого побиття на вокзалі у Черкасах (винуватців побиття так і не було знайдено).

6. Почалося обмеження публікацій “шістдесятників” у літературних журналах (“Жовтень”, “Прапор”, “Вітчизна”, “Дніпро” та ін.).

7. Стали забороняти і розганяти літературно-мистецькі вечори.

8. Було закрито клуби творчої молоді.

Музика

1. Плідно працювали композитори А. Кос-Анатольський, П. Майборода, Ю. Мейтус, А. Штогаренко та ін.

2. У 1955 р. було написано Третю симфонію композитором Б. Лятошинським та опери: Г. Майбородою — “Мілана”, Ю. Мейтусом — “Украдене щастя”.

3. 28 травня 1958 р. — постанова ЦК КПРС, яка знімала безпідставні звинувачення з опери В. Мураделі “Велика дружба” та з опер українських композиторів К. Данькевича “Богдан Хмельницький” і Г. Жуковського “Від щирого серця”.

4. 24 червня 1958 р. — постанова ЦК КПУ, яка зняла необгрунтовані звинувачення з українських композиторів Б. Лятошинського, М. Колесси, М. Вериківського, Г. Таранова тощо.

5. Було перевидано твори видатних українських композиторів XVIII — XIX ст. М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя.

6. Великої популярності серед населення набули пісенні твори П. Майбороди, А. Філіпенка, А. Штогаренка, І. Шамо та ін.

7. Полюбилися в народі такі пісні, як “Пісня про рушник” на слова А. Малишка, “Марічка” М. Ткача, “Чорнобривці” М. Сингаївського. та ін.

8. Новаторством звучала авангардна музика композиторів-шістдесятників — Л. Грабовського, В. Загоруєва, В. Сильвестрова та ін.

Театр

1. Протягом 1958-1965 рр. чисельність театрів в Україні зменшилася з 80 до 60.

2. Але кількість глядачів за цей час зросла з 14,3 до 15,5 млн на рік.

3. Кращі традиції театрального мистецтва продовжували молоді актори О. Кусенко, П. Куманченко, Б. Ступка, Ф. Верещагін, а також представники старшого покоління — А. Бучма, Є. Пономаренко, Н. Ужвій, Ю. Шумський та ін.

4. Відбулося становлення Леся Танюка як режисера і публіциста. Він організовував чимало вечорів пам’яті Леся Курбаса як великого реформатора українського театру.

Кіномистецтво

1. Плідно працювали колективи Київської, Одеської та Ялтинської кіностудій.

2. Сучасникам запам’яталися кінострічки “Третій удар” І. Савченка, “Тіні забутих предків” С. Параджанова, “Сон” В. Денисенка та ін.

3. Здійснено екранізацію української театральної класики (’’Украдене щастя”, “Назар Стодоля”, “Мартин Боруля” та ін.).

4. Поставлено фільми на історичну тематику (“Ярослав Мудрий”, “Устим Кармелюк”, “Легенда про княгиню Ольгу” та ін.).

5. Престижними міжнародними преміями було відзначено кінофільм Ю. Іллєнка “Білий птах з чорною ознакою”, в якому піднімалися національно-культурні проблеми.

6. Здобули визнання за межами республіки кінострічки Київської студії науково-популярних фільмів.

Телебачення

1. Почало розвиватися від початку 50-х рр.

2. Перша телевізійна передача відбулася 5 листопада 1951 р.

3. Цю передачу дивилися лише у 150 квартирах киян, які мали маленькі телевізори з чорно-білим зображенням.

Висновки

1. Літератори, митці, діячі культури зробили значний вклад в оновлення духовності і зростання свідомості радянських людей.

2. Але культура й духовне життя за часів хрущовської “відлиги” мали суперечливий характер, були позитивні та негативні моменти.

Позитивні:

дещо розкріпачився творчий потенціал українського на роду;

на деякий час діячі культури дістали відносну свободу для самовиявлення;

відбувалися національно-духовне пробудження і культурний розвиток України;

зростала національна гідність і самосвідомість українців;

з’явилося покоління талановитих діячів культури.

Негативні:

чималої шкоди завдала реформа шкільництва;

шкідливою була антирелігійна компанія;

згубний вплив на національну культуру здійснювала політика русифікації України, яка проводилася під гаслами “інтернаціоналізму”, “зближення і злиття націй”;

діячі культури повинні були діяти в рамках офіційної ідеології;

будь-які відхилення, новаторство в науці, освіті, літературі, мистецтві, як і перше, заборонялися і переслідувалися.

Василь Симоненко (1935-1963)

Василь Андрійович Симоненко — поет прекрасної і трагічної долі, напрочуд талановитий, який вперше підняв проблему простої людини, людських взаємин, людських почуттів. Він жив у ту. епоху, коли почали пробиватися перші паростки правди після довгих років брехні, переслідувань, несправедливих звинувачень сталінської епохи. Він належав до найяскравіших виразників дум і прагнень рідного народу.

Василь Симоненко народився 8 січня 1935 р. в с. Біївці Лубенського району на Полтавщині. Хлопець виростав без батька, а тому добре знав усі труднощі й незгоди повоєнної доби. У 1952 р. з золотою медаллю закінчив середню школу, а в — 1957 р. факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Шевченка.

Після закінчення університету працював у редакціях газет “Молодь Черкащини”, “Черкаська правда”, власним кореспондентом “Робітничої газети”.

Василь Симоненко в період хрущовської “відлиги” повірив у торжество правди, свободи і демократії. Але він був стурбований, що “не було і немає до сьогодні законодавства, яке б гарантувало юридичні реальні права свободи творчості, свободи думки”.

Своїми творами В. Симоненко прагнув збудити в людині людину, відродити в людських душах віру в найсвятіші ідеали, відкрити в собі українську душу, закликав до оновлення життя, любити свій рідний край, берегти народні традиції.

За життя митця побачила світ лише перша збірка поезій “Тиша і грім”, яка вийшла 1962 р. Василь готував до друку ще одну збірку — “Земне тяжіння”, але вона вийшла у світ після смерті поета — 1964 р. (помер В. Симоненко 14 грудня 1963 р. після жорстокого побиття на вокзалі в Черкасах, винуватців знайдено так і не було).

Його збірки вийшли у Мюнхені в 1965 і 1973 рр. під назвою “Берег чекань”.

У часи “застою” поетична збірка Василя Симоненка з передмовою Олеся Гончара ціле десятиліття чекала у видавництві “Молодь” дозволу друкувати.

Нарешті, 1981 р. у видавництві “Молодь” було надруковано збірку В. Симоненка “Лебеді материнства”. У вступній статті О. Гончар писав:

“Не примеркла з літами поетична зоря Василя Симоненка. Горить високим, чистим світлом у небі українського радянського мистецтва... Його творчість живе, їй відкритий шлях до юнацьких сердець, до народу, до України, яка навіки увінчала поета своєю любов’ю”.

Василь Симоненко був скромною людиною, чесним, правдивим трудівником поетичного слова. Виступав проти будь-якої фальші в зображенні дійсності, обстоював національно-культурне відродження України.

Образ матері-жінки та образ матері-України воєдино злиті у вірші В. Симоненка “Лебеді материнства”:

“Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину”.

Ці слова золотими літерами сяють на пам’ятнику на могилі В. Симоненка в Черкасах.

Твори В. Симоненка будять уяву. Він був сприйнятий читачами як один із провідників новаторського розуміння сутності людини, творчості, дійсності, виразником правди нового часу, як людина совісті, честі, правдивості, мужності, великим патріотом свого народу, своєї України.

Своїми творами він намагався відродити у людських душах віру в оновлення духовності суспільства, утверджував велич і майбуття сучасників. У поезії “Пісня” поет висловлює глибоку вдячність рідній землі за ті скарби, що стали часткою духовності українського народу. А такою часткою є пісня, яка глибоко проникає в душу, торкається найзаповітніших струн душі, відроджує в людських душах віру в найсвятіші наші ідеали.

Його ідеалом була людина-борець, самовіддана, безкомпромісна. Він любив рідну землю, невмирущу українську пісню, народну мову, звичаї, традиції.

Поезія В. Симоненка — висока думками, устремліннями, глибока почуттями.

Його поетична слава невмируща. Світлим променем освітлює нам шлях поезія В. Симоненка, вона живе серед нас, пронизана щирою любов’ю до людей, до рідної землі. Його поезії люблять і читають мільйони людей за їхню щирість, щедрість. Він учив нас бути патріотами України, любити свою мову, культуру, пишатися своїм минулим.

Твори В. Симоненка знають у світі. Крім поезій, за кордоном було видано “Щоденник” В. Симоненка. В Австралії засновано літературно-мистецький клуб імені В. Симоненка, як дань великої любові українців-емігрантів до великого поета сучасності й тієї великої значущості його творчості для української літератури та світового розвитку культури.

Творчість Василя Симоненка нікого не лишає байдужим, звертається й сьогодні до кожного словами: ”Ти знаєш, що ти — людина”.

Ліна Костенко

Чудова українська письменниця, мужня, безкомпромісна, людина великої працьовитості й таланту в поєднанні з притаманним їй почуттям відповідальності, чесності, представник поезії “шістдесятників”, творчість якої стала поруч із такими поетами, як В. Симоненко, М. Вінграновський, І. Драч та ін.

Ліна Василівна Костенко народилася в м. Ржищів на Київщині в учительській сім’ї. Родина Костенків зазнала переслідувань в роки сталінських репресій (її батько 10 років поневірявся в жахливих сталінських концтаборах).

У 1952 р. вступила до Московського літературного університету ім. Горького, який закінчила у 1956 р.

Ще з дитинства Ліна полюбляла складати вірші, почала писати. Поезія стала її улюбленою справою, її життям, її долею. Перша збірка “Промінь землі” була опублікована 1957 р., друга “Вітрила” — 1958 р. і третя, “Мандрівка серця”, — 1961 р. Ці збірки поезій викликали у читачів великий інтерес, нікого не залишили байдужим.

Її творам притаманні простота, чіткість, виваженість написаного. Ясне, добре, ласкаве і ніжне, сповнене правдивої чарівності й краси слово поетеси хвилює кожного, бо завжди актуальне, сучасне. Її творчість несе нам ідеали добра, правди, істини, справедливості, гуманізму й краси. Поетеса здатна філософськи глибоко осмислювати дійсність, висловлювати нові, оригінальні думки у чудовій поетичній формі, на крилах своєї обдарованості нести читачеві прекрасне слово поезії. Вона ставить гострі проблеми буття: про роль митця в суспільстві, про мистецтво і його значення в житті кожної людини, про історичну пам’ять народу, про любов до України, до землі батьків, про обов’язок талановитої людини перед суспільством.

“Єдиний, хто не втомлюється — час.

А ми живі, нам треба поспішати,

Зробити щось, лишити по собі...”

Використавши літописні та історичні матеріали, авторка створила героїчні образи українських патріотів, оборонців рідного краю.

В історичному романі у віршах “Маруся Чурай”, який побачив світ 1979 р., Ліна Костенко зобразила життя українського народу періоду Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, відтворила його боротьбу за свою свободу, незалежність і власну державність. З великою майстерністю, яскраво і колоритно зображено силу духу національного характеру, козацької звитяги, показано дух самої епохи. Літературознавець М. Слабошпицький писав:

“Маруся Чурай" Ліни Костенко — не просто наша обкрадена й поганьблена історія, не тільки художня енциклопедія життя українського народу середини XVII ст. Це історія, яка осмислює саму себе, мисляча історія. Це партитура вічних мотивів духовного буття народу”.

Образ талановитої дівчини, обдарованої чарівним голосом співачки Марусі Чурай хвилює всіх. Чиста, незаймана душа героїні, її високі моральні принципи, якими вона керувалася в житті, є взірцем для кожної людини. Змальовуючи драму цієї дівчини, Ліна Костенко майстерно показала трагедію всього народу. Пісні талановитої дівчини кликали людей на боротьбу за свободу, за волю, за кращу свою долю і краще життя. Роман учить нас мудрості, мужності, любові до України, до свого народу, закликає нас не бути байдужими до долі своєї Вітчизни.

Твір захоплює нас своєю щирістю, задушевністю, дає зрозуміти нам, що наше особисте життя тісно пов’язане з долею всієї України, бо історія окремої країни складається з мільйонів людських доль — мужніх і легендарних, щасливих і трагічних, великих і малих, талановитих і посередніх.

У 1987 р. Ліні Костенко за історичний роман у віршах “Маруся Чурай” і збірку поезій “Неповторність” було присуджено Державну премію УРСР імені Т. Г. Шевченка.

Все те, що нас оточує, болить у серці поетеси.

У 1993 р. в “Літературній Україні” було надруковано сатиричні віршовані мініатюри, в яких автор засуджує нашу бездуховність, безпринципність, байдужість, нищення природи, вади нашого життя, індивідуалізм, убогість душі.

Ліна Костенко — взірець громадянської мужності, працьовитості, безкомпромісності, правди, неповторності. Вона вірить у велике майбутнє своєї України.

Євген Сверстюк

Народився 1928 р. в с. Сільце Горохівського району на Волині. У 1952 р. закінчив філологічний факультет Львівського університету, а 1956 р. — аспірантуру при Київському університеті. Працював учителем, інститутським викладачем, журналістом, науковцем.

Від кінця 50-х рр. почав друкувати літературно-критичні статті. Сміливо, безкомпромісно висловлював нові настрої, нові прагнення. Своєю творчістю стверджував силу і неможливість знищити нову думку, висловлював непохитну віру у здійснення національних ідеалів.

У 1965 р. його припинили публікувати за вільнодумство. Друкував свої твори у самвидаві та за кордоном. Є. Сверстюк — автор десятків наукових і літературно-критичних публікацій.

Євген Сверстюк був серед тих, хто писав листи-звернення до працівників держави як протест проти арештів інтелігенції.

Написав історико-філософський твір “Собор у риштованні” та “Іван Котляревський сміється” про трагедію сучасної України, за що 1972 р. був заарештований і засуджений на 7 років таборів і 5 років заслання.

У своєму посланні письменник-філософ Олесь Бердник про Є. Сверстюка написав так:

“Ніжний Сверстюк, який творчим духом оглядав риштування українського собору душі...Правдивий Лісовий, який добровільно пішов на ешафот, щоби сказати слово перестороги”.

У перші роки перебудови Є. Сверстюк поринув у вир діяльності неформальних груп і організацій. 6 серпня 1987 р. на диспуті в молодіжному клубі Києва за участю близько 200 присутніх утворився Український культурологічний клуб, на першому засіданні якого виступив Є. Сверстюк, накреслюючи плани роботи клубу.

Він став одним із засновників альтернативного офіційним творчим спілкам об’єднання — Української асоціації незалежної творчої інтелігенції (УАНТІ), створеної у Львові 7 грудня 1987 р.

17 січня 1988 р. відбувся вечір Василя Стуса з нагоди 50-річчя від дня народження, на якому слово про поета виголосив серед багатьох і Євген Сверстюк.

Гідним вінцем боротьби Є. Сверстюка проти тоталітарного режиму стала самостійна Українська держава.

У 1993 р. в Києві вийшла книга Євгена Сверстюка “Блудні сини України”. Це збірка літературно-критичних статей і виступів автора, присвячених відродженню духовності й морально-етичним проблемам. Ось назви окремих статей:

“Свобода слова і культура думки”,

“Духовні джерела Відродження”,

“В боротьбі за істину”,

“Осквернення священного дару життя” та ін.

У виданні багато документальних матеріалів.

Євген Сверстюк любив повторяти: “Правду треба вистраждати життям”.

Іван Світличний (1926-1993)

Поет, перекладач, один із кращих літературних критиків 60-х рр., який у літературних колах користувався значним авторитетом, став справжнім мучеником репресій.

Народився 1926 р. на Луганщині. У 1962 р. закінчив Харківський університет, працював в Інституті літератури АН УРСР і відповідальним редактором журналу “Радянське літературознавство”. Гостро відчував деформацію стосунків між людьми, нехтування такими загальнолюдськими цінностями, як честь, благородство, порядність, обов’язок. Виступав зі статтями й рецензіями в багатьох газетах і журналах. У 1962 р. вийшла його книжка “Художній метод. Бесіди про літературу”.

Серед тих, хто підписував листи-звернення до керівників УРСР і СРСР як протест проти несправедливих репресій, був і І. Світличний.

За публіцистичну діяльність його вперше було заарештовано 1965 р. Після широких акцій протесту як в Україні, так і за кордоном був звільнений за “браком доказів”, пробувши в ув’язненні 8 місяців. Подальший шлях його був тернистим: звільнено з роботи, заборонено видаватися, творчо працювати, публічно виступати. Почав друкуватись у закордонних виданнях.

12 січня 1972 р. І. Світличного. знову заарештували і засудили за “антирадянську пропаганду і агітацію” на 7 років ув’язнення в таборах і 5 років заслання.

У вірші “Моя свобода” писав:

“Свободу за любов мою,

Хоч і накласти головою,

А бути все ж самим собою. —

Не проміняю на твою”.

У квітні 1982 р. 7 сенаторів і 96 конгресменів США надіслали листа до Л. І. Брежнєва із закликом звільнити І. Світличного і дозволити йому виїхати до Америки на лікування.

20 травня 1982 р. парламент Канади одноголосно ухвалив резолюцію з вимогою до радянського уряду звільнити політичного в’язня, літературного критика і поета І. Світличного.

Відповідей на ці звернення не було. Лише 1983 р. напівпаралізований Іван Світличний повернувся із заслання до Києва. Продовжував напружено працювати, не втрачаючи надії на світле майбутнє для України.

Радісно зустрів проголошення незалежності України, хотів працювати на її розбудову.

Помер 1993 р. від хвороб, набутих у тюрмах і таборах, куди його влада кинула за політичні переконання і активну участь у боротьбі за національно-культурне відродження України.

Іван Драч

Іван Федорович Драч народився 17 жовтня 1936 р. в с. Теліжинці Тетіївського району Київської області. Середню школу закінчив у Тетієві 1954 р., деякий час викладав російську мову і літературу в сусідньому с. Дзвенячому, потім працював у райкомі комсомолу, був призваний до лав Радянської армії.

Навчався в Київському університеті, на вищих сценарних курсах у Москві.

Працював у сценарній майстерні Київської кіностудії ім.

О. Довженка, в редакціях журналу “Вітчизна” і газети “Літературна Україна”, обіймав посади в Спілці письменників України.

Період хрущовської “відлиги” спонукав митців критично ставитися до дійсності, шукати істину, утверджувати правду.

У 1962 р. вийшла збірка І. Драча “Соняшник”, в якій поет розкрив свій ідеал поєднання добра і краси. А красу він бачив у духовності й свободі, людяності й доброті.

Суть творчості І. Драча — рух до глибин правди про людство і людину, життя і смерть, пошук ідеалу, істини і краси та форми вираження її. І. Драч постав новатором у зображенні тогочасного життя, утверджуючи загальнолюдські ідеали та цінності.

Його твори виховують національну свідомість, розвивають історичну пам’ять, є глибоко патріотичними. На початку 60-х рр. вони неодноразово критикувалися вищим партійним керівництвом республіки, І. Драч зазнавав переслідувань.

Поезія І. Драча відкриває для нас незвичні обрії мрій, надій, фантазій, розкриваючи мужність і совість у своїх героях. Він незвично зображує дійсність. У поезії “Смерть Шевченка” письменник писав:

“Художнику — немає скутих норм,

Він — норма сам, він сам у своєму стилі”.

У 80-х рр. написав поему “Чорнобильська мадонна”, в якій змалював знедолену, покривджену чорнобильську землю, горе, смуток, скалічені долі та величезну трагедію, що сталася внаслідок самозаспокоєності, байдужості, безвідповідальності і прорахунків людей. Поет застерігає вчених від ухвалення поспішних рішень, звертається до їхньої совісті, до осмислення ними долі майбутнього всієї планети і всього людства. І. Драч застерігає нас від чорнобилю в душах людей.

Іван Федорович Драч — поет-громадянин, державний діяч. Він став одним із лідерів Народного руху України за перебудову — тієї організації, яка заявила про своє прагнення до відродження українського народу, його незалежності, розквіту національної культури, мови, духовного життя української нації. В 1990-1994 рр. був народним депутатом України. Голова ради товариства “Україна”, очолює Українську всесвітню координаційну раду і конгрес української інтелігенції.

Нині І. Драч — автор численних видань: збірок поезій, драматичних творів, літературно-критичних статей, кіноповістей, художніх перекладів. Він є лауреатом Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка 1976 р. Його твори, долі позитивних героїв збагачують кожного радістю пізнання нового. Неодноразово і нині на весь голос заявляв про необхідність відродження української мови, друкованої книжки, українських звичаїв і традицій. Твори І. Драча перекладено багатьма мовами світу.