Конспект лекцій з дисципліни «Історія України»
3. Хлібозаготовча криза 1927-1928 рр. Дві політичні лінії - Сталіна - Бухаріна з питань кооперування селянських господарств. Політичний курс на колективізацію.
Одна з найбільш трагічних сторінок української історії - 30-ті роки, коли Україна зазнала масових репресій комуністичного тоталітаризму.
Як уже говорилось, наприкінці 20-х років чітко визначились дві основні стратегічні лінії розвитку СРСР. Одна з них ґрунтувалась на принципах нової економічної політики, інша, яку відстоював Сталін, передбачала відхід від непу.
Відкрите зіткнення цих двох стратегій розвитку країни відбулося в 1928-1929 рр. Причиною цього зіткнення стала так звана "хлібозаготівельна криза". Селяни не хотіли продавати хліб за низькими заготівельними цінами, установленими державою. У результаті взимку 1927-1928 рр. хліба було заготовлено менше, ніж у попередні роки. Під загрозою опинилось забезпечення міст, армії, план експорту хліба. З метою вилучення в селян хліба були проведені надзвичайні заходи. Ця політика зустріла опір з боку Бухаріна, Рикова і Томського. Але їх звинуватили в "правому ухилі", звільнили з посад, а пізніше репресували і стратили. Після поразки групи М. Бухаріна більшість політбюро прийняла рішення з травня 1929 р. почати "чистку" рядів партії. Ця "чистка" тривала майже рік. Під виглядом боротьби за зміцнення принципу "демократичного централізму" в партії і суспільстві впроваджувалась практика беззаперечного і бездумного підпорядкування директивам партійних і державних органів. Ті, хто не погоджувався, підлягали жорстоким репресіям. Виправдовуючи таку практику, Сталін підкреслював, що репресії в галузі "соціалістичного будівництва" є необхідним елементом наступу на розбудову господарства.
Політика сталінського керівництва привела до підриву колективного принципу керівництва в партії і державі, що сприяло переходу політичної влади до Сталіна та його найближчого оточення і, врешті решт, перетворенню Сталіна в диктатора. Таким чином, відбувся прихований від народу політичний переворот, який проявився насамперед у змінах персонального складу керівництва, відході від попередньої політики та переході до командно- адміністративних методів керівництва.
Нова економічна політика сприяла розвитку сільського господарства, і в результаті воно до середини 20-х рр. досягло довоєнного рівня. Але культура сільськогосподарського виробництва залишалась досить низькою і не могла забезпечити високих урожаїв. Виробництво хліба коливалось на рівні 1913 р., що не могло задовольнити потреби країни, яка стала на шлях індустріалізації, з неминучим зростанням чисельності міського населення за рахунок зменшення сільського - хліборобів.
Основою сільськогосподарського виробництва залишалась ручна праця, що було головною причиною його низького рівня. Незаможним селянам власне господарство взагалі не давало змоги прогодувати свою сім'ю, і вони змушені були здавати свою землю в оренду та найматися на роботу до заможних селян або шукати заробітку в радгоспах, містах, на підприємствах місцевої промисловості. У 1929 р. в Україні нараховувалось 4,6 млн. селянських дворів, і більшість селянських господарств була малоземельною.
Серйозною проблемою країни стало зниження майже вдвічі товарності зернового господарства порівняно з дореволюційним часом. Це пояснюється насампред тим, що раніше основними поставниками зерна на ринок були поміщицькі та куркульські (фермерські) господарства. Революція і громадянська війна суттєво змінили ситуацію на хлібному ринку. І хоч сільське населення, яке одержало від Радянської влади землю поміщиків, стало жити краще, хліба селяни продавали значно менше, а більше залишали для споживання. Серед інших причин падіння товарності сільськогосподарського виробництва можна назвати розпорошеність, роздрібненість, загальний низький рівень і натуральний характер цього виробництва.
Вихід був у зміцненні матеріально-технічної бази села, створенні великих господарств шляхом кооперації. В ідеалі укрупнення господарств повинно було проходити еволюційно, в процесі саморозвитку і добровільного їх об'єднання в різні форми кооперації. У республіці широкого розвитку набули різноманітні види сільськогосподарської кооперації - машинно-тракторні, тваринницькі, бурякоцукрові, меліоративні, насіннєві тощо. До кінця 20-х рр. у сільськогосподарську кооперацію, в тому числі і споживчу, було залучено близько 85 % селянських господарств.
Наприкінці 20-х рр. ситуація на продовольчому ринку ускладнилась. В умовах значного зростання чисельності міського населення попит на продукцію харчування зріс. З іншого боку, індустріалізація, реконструкція старих і створення нових заводів і фабрик потребували величезної кількості сучасного обладнання. В самій країні, на відсталих машинобудівних заводах досягти цього було просто неможливо. Вихід був один - завозити його з-за кордону, за валюту. Придбати ж валюту можна було шляхом продажу хліба - традиційного експортного товару, головного джерела надходження валюти в країну. Таким чином, проблема знов упиралась у хлібозаготовки, від збільшення яких багато в чому залежали темпи індустріального розвитку.
Зацікавити селян у продажу зерна можна було підвищенням закупівельних цін, але це автоматично призвело б до підвищення цін на машини і обладнання. Такий розвиток подій не влаштовував партійне керівництво. Більше того, в країні існувала традиційна практика встановлення завищених цін на промислові товари і занижених цін на продукцію сільського господарства.
Ситуація змушувала селян при продажу хліба віддавали перевагу не державі, а приватному власникові, за вищими цінами. Як результат, у 1926-1927 і 1927-1928 господарських роках планові заготівельні ціни ледь покривали собівартість зерна. А в 1928-1929 господарському році вони перевищили собівартість зерна лише на 23%, але і в цьому випадку внаслідок зростання цін на предмети споживання реальні прибутки селян стали швидко зменшуватись. Усе це призвело до перебоїв у постачанні міського населення хлібом, а промисловості - сировиною, і загрожувало зривом експортного та імпортного плану.
В умовах, які склалися, більшовицьке керівництво вирішило форсувати укрупнення господарств прискореною насильницькою колективізацією - примусового об'єднання селянських господарств з відчуженням основних засобів виробництва. Колективізація розглядалась як засіб ліквідації залишків капіталізму, ринкових, товарно-грошових відносин, хлібозаготівельних криз, залучення селянських господарств до командно-адміністративної економіки. В умовах тоталітарної держави, що складалася, простіше було керувати колгоспами, ніж мільйонами розрізнених селянських господарств. До того ж "дрібнобуржуазне селянське господарство", за твердженням офіційної ідеології, містило в собі постійну небезпеку для країни, тому що постійно породжувало капіталізм через розорення одних селян і збагачення інших. Тому більшовицьке керівництво прагнуло швидше позбавитися цієї небезпеки і перевести село на "соціалістичні рейки".
До того ж в країні почали прискорюватися темпи індустріалізації. Для її здійснення сталінському керівництву потрібні були кошти і реальні матеріальні цінності, за які можна було б за кордоном придбати устаткування і запросити іноземних фахівців. Дешеве продовольство дозволило б забезпечити велику чисельність робітників та службовців, збільшити збройні сили.
До кінця 20-х рр. у країні склались певні передумови для колективізації, що полегшило підготовку до її проведення. Так, націоналізація землі в 1917 р. позбавила державу в необхідності сплачувати селянам компенсацію за землю під час вступу їх до колгоспів. У партійних і державних органів уже був досвід організації колективних господарств, радгоспів, комун, а селяни вже мали досвід спільної праці в кооперативах. Селянам обіцяли проводити колективізацію на гуманних принципах, які передбачали добровільність, поступовість, урахування місцевих умов, інтересів окремих селян тощо.
У січні 1928 рр. було прийнято рішення Політбюро ЦК ВКП(б) про примусове вилучення в селян зернових "надлишків". Одночасно Сталін проголосив курс на "форсовану колективізацію" сільського господарства, а з липня 1928 р. було взято курс на "суцільну колективізацію по всьому фронту".
Гасло суцільної колективізації офіційно проголосив листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б). На пленумі було розглянуто доповідь генерального секретаря КП(б)У С. Косіора "Про сільське господарство України і про роботу на селі". У резолюції пленуму про становище сільського господарства було виділено дві особливості республіки: наявність розвинутої матеріально- технічної бази, необхідної для реформування сільського господарства, та складність обстановки "у зв'язку з особливою активністю куркульства" і "самостійницькими" настроями значної частини населення.
