Історія української культури. Курс лекцій

Лекція 12.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА НА МЕЖІ ТИСЯЧОЛІТЬ

12.1. Культурне життя в Україні в умовах соціально-економічних трансформацій 90-х років XX ст.

12.2. Проблеми культурного розвитку українського суспільствав умовах поглиблення глобалізації на початку XXI ст.

12.1. Культурне життя в Україні в умовах соціально-економічних трансформацій 90-х років XX ст.

Небезпідставно вважається, що культура - це насамперед пам’ять народу, тому вона завжди пов’язана з історією, завжди передбачає неперервність духовного, інтелектуального життя людини, суспільства і всього людства. Піднесення культури здійснюється у двох напрямах, відновлення втраченого, раніше викресленого із народної скарбниці, а також творення нових матеріальних і духовних цінностей. Тому суть культури можна збагнути як невпинний процес взаємообміну, в ході якого люди вдосконалюють та поповнюють свої знання та вміння шляхом засвоєння створеного попередниками та власного творчістю, збагачують культурну скарбницю свого народу, а в ідеалі — й людства.

Нормальним протіканням історичного поступу суспільства вважається динамічна рівновага цих процесів, а при її відсутності виникають кризові явища. За умов, коли виникають труднощі в освоєнні культурної спадщини з причин недостатньої уваги сучасників до підготовки підростаючих поколінь, турботи про забезпечення нормальних умов для реалізації творчих потенцій народу: тоді уповільнюється або й припиняється процес розширеного відтворення культури, настає застій, стагнація, виродження.

На сучасному етапі процес освоєння художньої спадщини має свої особливості. Тенденція переосмислення ролі й значення культурної спадщини полягає у прагненні не лише зберегти її у первісному вигляді, а й активно ввести до канви теперішнього життя. Тобто сам процес історії художньої культури виступає і процесом збереження минулого та накопичення культурних цінностей, і процесом відкриття нового в старому. Культурна спадщина неодмінно містить у собі функцію сучасного явища культури. Кращі твори вітчизняного мистецтва не лише продовжують функціонувати в житті людства, вони засвідчують, що художня культура не старіє.

Названі теоретичні положення щодо спадковості та поступального розвитку культурного процесу у суспільстві, діалектичної єдності інтернаціональних і національних тенденцій у ньому особливої актуальності набули у перехідний період від адміністративної до ринкової економіки в Україні у 90-х рр. XX ст.

Для українського суспільства загалом і для сфери культури зокрема роки після проголошення суверенітету і державної незалежності стали періодом глибоких трансформаційних процесів, оцінка яких уже на даному етапі не може бути однозначною. З одного боку, відбувався розпад радянської ідеологічної системи з її традиційними морально-етичними і культурними цінностями та розгалуженою мережею культурних установ. З іншого боку, почала формуватися нова національна культурна інфраструктура. При цьому ринкові трансформації створили низку додаткових перепон і труднощів у сфері соціально-економічних відносин і культурного життя, які опинилися перед наступними чотирма викликами.

Перший виклик пов’язаний із прорахунками у здійсненні ринкових реформ, які спричинили глибоку і затяжну економічну кризу. Криза мала згубні наслідки для життєвого рівня населення, значна частина якого опинилася за межею бідності. Від економічних негараздів найбільше постраждали галузі, які визначають культурний рівень суспільства: освіта, наука, охорона здоров’я, мистецтво тощо.

Другий виклик - зміна суспільного ладу, політико-економічних та культурних орієнтирів у суспільстві, неготовність національної культури до повноцінного функціонування без постійної державної опіки та фінансової підтримки в ринкових умовах. За таких умов значно зменшилася мережа державних та комунальних закладів культури і мистецтва: театрів, музеїв, бібліотек, клубів, будинків культури, кінотеатрів та ін.

Третій виклик пов’язаний із відкритістю суспільства і глобалізацією, внаслідок чого культурна сфера виявилась малопристосованою до конкуренції із західною та російською культурою. Уже на початку 1990-х рр. українське кіно почало здавати позиції на вітчизняних кіно- та телеекранах перед другорядною голлівудською продукцією, український музичний ринок заполонили контрафактні касети та CD, на книжковому ринку почала домінувати російськомовна продукція переважно розважального характеру.

Нарешті, четвертий виклик - незалежність націєтворчих процесів, коли україномовна культура етнічних українців має перетворитися на культуру усіх громадян України, а доволі неоднорідне і багатонаціональне суспільство стати справжнім демократичним громадянським суспільством на зразок європейських країн.

Відповіддю на ці виклики стали істотні зміни у гуманітарно-культурній сфері, а культурна політика держави адаптувалася до нових умов.

До реальних новацій та досягнень можна віднести наступне:

* звільнення від радянських ідеологічних канонів, в рамках яких десятиліттями розвивалася національна культура;

* розроблено і прийнято чимало нових законів і підзаконних актів щодо культурної, освітньої та наукової галузей;

* поруч із державно-комунальною мережею у більшості регіонів, особливо у великих містах, виникли і розвиваються у непростих умовах сотні недержавних організацій (театрів-студій, музеїв, видавництв, аудіовидавничих фірм, продюсерських центрів, дистриб’юторських фірм, мистецьких галерей та ін.), хоч на державному рівні поки що не вирішено проблему сприяння недержавному сектору в культурі;

* з перемінним успіхом ведеться боротьба за культурний простір України як з боку держави, та і самого культурно-мистецького середовища;

* до безперечних успіхів можна віднести вільний доступ до надбань світової культури та знайомство з творчістю зарубіжних українців.

Таким чином, за останні два десятиліття українська культура за непростих умов трансформацій суспільства продемонструвала чималу життєздатність і закріпилася на певних позиціях на вітчизняному ринку. Існуючу багатокультурність загалом варто розглядати не як загрозу цілісності нації, а як потенціал для збагачення культурно-інтелектуального капіталу України.

Інтеграція країни у світовий культурний простір, відкритість українського суспільства зумовлюють підвищену увагу до національних культурних традицій, зумовлюють доцільність протекціонізму стосовно розвитку питомої української культури, надання певних пільг і переваг, зокрема, у виданні україномовної літератури, кіновиробництва, кінопрокату, розвитку українського театру та художньої творчості.

Верховна Рада прийняла закон «Основи законодавства України про культуру», який закріплював правовий фундамент існування й розвитку національної культури, що розглядалося як суверенне право кожного народу.

Значні надії покладалися на реалізацію Комплексної програми основних напрямів розвитку культурив Україні до 2005 року, яка ставила метою збереження, відродження і розвиток української культури як оригінальної, самобутньої в історії світової цивілізації, а також разом з нею культур усіх інших національних груп, які проживають в Україні. Планувалося створення необхідних матеріальних і духовних умов для всебічного розвитку кожної людини і на цій основі забезпечення зростання моральності й духовності в усіх сферах життя. Проте глибока економічна криза та політична нестабільність у країні, хронічне недофінансування культурної сфери зашкодили її втіленню в життя у повному обсязі.

Одним із засобів пізнання світу людиною з давніх часів була релігія. Як засіб пізнання релігія є антиподом науки, яка прагне з’ясувати, як насправді влаштований світ (включаючи й людину), тим часом як релігія задовольняється найпростішими (за формою), проте найчастіше фантастичними за змістом відповідями на найскладніші питання, які стосуються принципів світобудови. Щоправда, час від часу представники релігійного світогляду намагаються довести, що ніби наукове та релігійне світорозуміння не протистоять, а всього лише доповнюють одне одного. Натомість представники атеїстичного світобачення відкидають ці твердження як такі, що позбавлені наукових підстав.

Релігія, на відміну від науки (та заснованої на ній техніки), являє собою ілюзорний засіб перетворення світу, оскільки в кінцевому підсумку покликається на «мудрість Першотворця» та «волю Божу». На відміну від науки, яка не залишає людині жодних шансів на особисте безсмертя, отже, - на повноту відчуття комфортності життя, релігія часто-густо виступає більш-менш дієвим засобом пристосування людей до умов життя, які бувають іноді нестерпними. Обіцянками продовження життя після смерті та винагородження у «загробному світі» як за праведність, так і за муки та кривди у «цьому світі» релігія зваблює людей і прищеплює їм менталітет смиренності й покори, навички довготерпіння і т. п.

Церковній культурі теж властиві певні особливості: вона є історично зумовленою, фіксує національні традиції, включає загальнолюдські цінності. Можна сказати й так: якщо релігія дала людству заповіді і догми, то мистецтво дало їй свої уста й образний витвір. І яким би визначним і величним не був науково-технічний прогрес, у народній пам’яті найглибше зберігаються духовна культура, висока моральність зі сфери релігійності. В основі теологічних концепцій лежить ідея визначальної ролі віри в Бога, добро, красу. Православні богослови визначають культуру як неземне, надприродне явище, обмежують її морально-релігійними ідеями та вимогами. При цьому не беруться до уваги матеріальна основа культури, її значення, нерозривна єдність матеріальної та духовних складових.

Щодо взаємин держави і церкви варто врахувати досвід західноєвропейських структур, де набуло усталеності переконання про необхідність збереження демаркації між духовною і світською владою. Проте українські реалії засвідчують, що таких правових засад дотримуються не завжди. Попри заборону церквам займатись політикою, а політичним партіям використовувати релігійні організації у своїх цілях, політизація конфесійного середовища має місце, особливо під час виборчих компаній.

Наука як одна з провідних галузей культури у XX столітті стає безпосередньою продуктивною силою. Це означає матеріалізацію науки, всебічне впровадження її у матеріальне виробництво.

До кінця 1980-х рр. СРСР та Україна, як одна із його найбільш значимих частин, мали могутній науковий потенціал, багатогалузеву наукомістку економіку. Небезпідставними є твердження деяких дослідників, що вітчизняна система відтворення інтелектуального потенціалу в 1970-1980-ті роки, попри недосконалість тодішнього економічного механізму, наближалася до світового рівня, а у деяких відношеннях навіть перевершувала його. Саме тоді було створено вперше в СРСР унікальні численні науково-технічні комплекси. При порівнянні перспектив науково-технологічного розвитку країн СНД на початок дев’яностих років більшість аналітиків вважали, що Україна має найвищі шанси високотехнологічного розвитку.

Але роки переходу України до ринкової економіки засвідчили, що держава не має достатніх матеріальних ресурсів для збереження науки у тому вигляді, в якому вона була створена й функціонувала в роки радянської влади. У той же час в організаційній структурі науково-технічної сфери України залишалося багато ознак минулого: це, зокрема, започатковані ще у 1980-х роках методи програмно-цільового управління, комплексні прогнози розвитку науки і техніки, системи загальнодержавних, галузевих та міжгалузевих науково-технічних програм та ін. Від попередньої моделі, що відповідала потребам планової економіки, дотримання режиму таємності в умовах протистояння двох світових систем, українська наука у перші роки після проголошення незалежності успадкувала три специфічні властивості: значні масштаби наукових досліджень і розробок, централізоване управління та майже стовідсоткове державне фінансування.

Так, у 1990 р. витрати на науку досягали понад 3% ВВП (що було співставлено з витратами найбагатших країн світу), але головним джерелом був союзний бюджет: з нього покривалося 90% витрат на наукові галузі і тільки 10% - з бюджету республіки. Пропорційно зі структурою джерел фінансування науковий потенціал України і використовувався, працюючи переважно на потреби всієї країни.

Більшість дослідників кризовий стан у науково-технологічній сфері України пояснюють труднощами її адаптації до нової моделі господарювання, масштабами кризових явищ в економіці, її неконкурентоспроможністю в умовах відкритості суспільства. Серед найвпливовіших соціально-економічних факторів, що характеризують стан сучасного наукового комплексу, можна виділити такі:

* перехід від регіональної до самостійної наукової системи після проголошення незалежності України;

* втрата наукою статусу державного пріоритету внаслідок кризових явищ в державі і значного скорочення інвестицій у науково-технічні галузі;

* відсутність попиту і скорочення замовлень на результати наукових досліджень та розробок;

* зміна науково-технічної та геополітичної стратегії держави. Зокрема, нова доктрина реформування збройних сил, конверсія воєнно-промислового комплексу призвели до втрати мотивації у багатьох напрямах досліджень, зумовили припинення значної кількості розробок.

Характерно, що найбільших втрат зазнала саме та частина науково-дослідного потенціалу, яка була орієнтована на потреби ВПК. На початок 1991 р. тут акумулювалося понад 40% найбільш кваліфікованого кадрового потенціалу української науки, здатного створювати конкурентноспроможну на світовому ринку продукцію; тенденції відпливу інтелекту із науково-технологічної сфери, зниження престижності науки як перспективного виду діяльності для талановитої молоді, явне та приховане безробіття у науковій сфері, що є чи не найбільшими загрозами втрати наукового потенціалу країни.

Процес адаптації вітчизняної науки до ринкових умов, який науковці назвали “політикою виживання”, можна умовно поділити на кілька етапів:

* перший - від так званої перебудови другої половини 80-х років до проголошення незалежності, коли планово-централізована система управління науковою галуззю була доповнена ринковими елементами;

* другий - 1991-1993 рр., період трансформування наукової системи України з регіональної на самостійну в умовах зростаючої в країні економічної кризи, зменшення бюджетного фінансування науки майже в чотири рази;

* третій - з кінця 1993 р. до 2000 р. характеризувався поглибленням змін, що почалися на попередньому етапі, а також значним зростанням інфраструктурних витрат та появи загрози припинення існування цілої низки інститутів;

* четвертий етап почався з 2001 р., практично співпадає із виходом економіки із кризового стану і характеризується цілеспрямованими регульованими змінами у науковій та інноваційній системах.

Політична, інтелектуальна, соціально-економічна трансформація суспільства суперечливо позначилася на розвитку освіти. У 1991 році Верховна Рада прийняла закон України «Про освіту», яким передбачалася розробка низки законопроектів, реалізація яких тісно пов’язана із зміцненням матеріально-технічної бази освіти, впровадженням у навчання нових досягнень науки, а також урізноманітнення форм шкільної освіти. Бюджетне фінансування передбачалося на рівні 10,5% від ВВП.

Важливу соціально-економічну роль у суспільстві відіграє середня ланка системи освіти. Не дивлячись на складність соціально-економічних умов перехідного періоду, вона не лише збереглася, а й стала вагомим чинником відтвореним духовного та інтелектуального потенціалу країни. За роки становленим України як самостійної держави було сформовано нормативно-правову базу системи освіти. На основі закону України «Про освіту» (у новій редакції ухвалено у 1996 та наступних роках) було підготовлено проекти законів прямої дії, нормативно-правові акти про різні типи шкіл і форми навчання. Вперше в Україні були розроблені стандарти загальної середньої освіти.

Сучасна система освіти складається із 9 ланок:

* дошкільної освіти;

* загальної середньої освіти;

* позашкільної освіти;

* професійно-технічної освіти;

* вищої освіти;

* післядипломної освіти;

* аспірантури;

* докторантури;

* самоосвіти.

Відповідно встановлені освітньо-кваліфікаційні рівні.

Одним із основних документів реформування системи освіти на основі закону України «Про освіту» стала Державна національна програма «Освіта 2000. Україна у XXI ст.», прийнята у 1992 р. Незважаючи на певні хиби цього стратегічного документа (нечіткість завдань, принципів і стандартів оновлення освіти), в ході його реалізації у 90-х роках виникла мережа шкіл з поглибленим вивченням окремих дисциплін, розгорнули роботу 236 гімназій, 208 ліцеїв, десятки авторських шкіл, 26 колегіумів, понад тисячу навчально-виховних комплексів.

Наприкінці 2000 р. процес реформування освіти вступив у нову фазу, коли було ухвалено проект «Концепції 12-річної середньої школи», який передбачав усунення недоліків документа «Освіта 2000». Але поки що навчання у середніх загальноосвітніх закладах не забезпечує нових базових вмінь у ринкових умовах: креативного (творчого) мислення; уміння вирішувати проблеми; набуття навичок спілкування і комунікації; уміння працювати у команді та самостійно здобувати знання.

Ефективним реформування освіти може стати тоді, коли буде відбуватися водночас із радикальними змінами у ставленні суспільства до освіти. Утвердження пріоритетності освіти вимагає граничних змін не лише у задоволенні фінансових потреб та витрат (жодного року освіта не була профінансована згідно з нормами Закону «Про освіту»), а й у свідомості громадян і суспільства загалом.

Отже, сучасні проблеми культури: зниження авторитету освіти, духовності; зневажливе ставлення до традиційних норм моралі; войовничий наступ стандартизованого «авангардистського» мистецтва і масової культури тощо породжені як об’єктивними труднощами перехідного періоду, так і суб’єктивними прорахунками влади та політикою у сфері культури попередніх десятиліть.